Контрольная работа: Соціально-економічний розвиток українських земель у XIX ст.

Контрольная работа: Соціально-економічний розвиток українських земель у XIX ст.

ЗМІСТ

1. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Австрійської та Російської імперії

2. Суспільні течії та рухи в Україні

1.   Соціально-економічний розвиток українських земель у складі

Австрійської та Російської імперії

Російський царизм всіляко зміцнював в Україні самодержавний лад, спираючись на російських поміщиків, які отримали тут великі земельні наділи. Він охороняв також станові привілеї українських та польських поміщиків.

Основними соціальними групами населення в дореформений період були поміщики і державні селяни. Чималу частину становили козаки і селяни, перетворені у військових поселенців. Система ведення сільського господарства в цілому була відсталою, екстенсивною. Лише частина поміщиків, особливо на Півдні, застосовували машини і новітній інвентар.

Одним із важливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин ХІХ ст. був подальший розвиток промисловості. У 1825 р. в Україні налічувалося 659 промислових підприємств, а в 1860 р. – близько 2330. Вугледобування в Донбасі у 1860 р. становило 6 млн. пудів. Активно розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля. За кордон вивозили вугілля, ліс, пшеницю, худобу, щетину, віск, мед і таке інше.

Разом з тим, важливо зазначити, що в процесі розкладу феодально-кріпосницької системи загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба.

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест про реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено ряд положень і додаткових правил. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права вільних сільських обивателів.

Тепер поміщики за встановлені повинності – роботою або грішми – мусили надавати в постійне користування селян «садибну осілість» і певний наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов’язаними на невизначений час. Тільки 1 січня 1883 р. селяни в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості тут встановлювалися менші, ніж в інших районах Росії норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин в лівобережних губерніях). Поміщикам надавалися широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти їм неповні наділи. Близько 100 тис. осіб одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи менше 5 десятин, тобто менше прожиткового мінімуму, одержали 94 % ревізьких душ. Крім того, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділяли найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лісів та інших угідь.

Треба відмітити, що інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. У цілому селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. Для державних селян, які становили 50 % всього селянства, умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвоє більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

У 60 – 80-х роках XIX ст. в Україні під владою Росії в цілому завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії. На великих капіталістичних підприємствах – заводах і фабриках –застосовувалися досягнення науки і техніки. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості: вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізо-рудний басейн, який став головною металургійною базою України. Наприкінці 90-х рр. на долю України приходилася половина загальноімперської виплавки чавуну і трохи менше половини заліза і сталі.

У Катеринославській і Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка; бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського – поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського – у Донбасі. Капіталістам-іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон. Водночас такі об'єднання сприяли розвитку великих промислових підприємств. Більшу частину вуглевидобутку Донбасу забезпечували великі шахти, що давали «на гора» не менше 10 млн. пудів вугілля щорічно.

Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов'язані з переробкою сільськогосподарської продукції, передусім цукрова. У 60-90 рр. XIX ст. в Україні виробництво цукру зросло в 14 разів. Цукрозаводчики України у 1887 р. об'єдналися в цукровий синдикат – перше в Росії капіталістичне монопольне об'єднання.

Наприкінці XIX ст. виникають перші великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. На той час довжина залізничної колії України вже становила 8417 км.

Слід зауважити, що товарообмін мав однобічний, колоніальний характер. Лише 15% українських промислових підприємств виробляли готову продукцію, а решта давали сировину для виготовлення продукції у Росії. Отже, накопичення капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною.

Розвиток капіталізму призвів до утворення двох нових соціальних верств –пролетаріату і буржуазії. Буржуазія формувалася різними шляхами. По-перше, шляхом капіталізації господарств українських, російських, польських поміщиків. По-друге, формування буржуазії йшло за рахунок вихідців з українського куркульства та міщанства. Особливістю промислової буржуазії в Україні був її багатонаціональний склад. Щодо робітничого складу, то головним джерелом його формування було зубожіле селянство. Найбільш інтенсивно цей процес проходив у найважливіших галузях промисловості. Як і буржуазія, промисловий пролетаріат України за своїм складом був багатонаціональний.

В сільському господарстві пореформеної України розвиток капіталізму відбувався двома шляхами, відомими під назвою прусського й американського. Перший передбачав повільне пристосування поміщицьких господарств до праці вільнонайманих робітників зі збереженням їхньої напівкріпосницької залежності. Селяни ж прагнули повністю позбутися кріпосницьких пут і запровадити фермерські господарства, на основі яких розвивалося сільське господарство у Північній Америці.

У Західній Україні аграрна реформа і ліквідація кріпацтва у 1848 р. також відкрила шлях до вільного підприємництва і формування вільнонайманої робочої сили. Цим самим було створено передумови для зростання товаризації сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Значні зміни відбулися в сільському господарстві – провідній галузі економіки краю. Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тис.) після реформи зберегли за собою понад 40 % земель. Проте згодом великі латифундії почали переходити у власність підприємств, різних компаній, банків, заможних селян.

Становлення фабрично-заводської промисловості в Західній Україні відбулося в останні три десятиліття XIX ст. Однак, там переважали дрібні підприємства. Фабричне виробництво охопило лише окремі галузі, переважно ті, які займалися добуванням, первинною переробкою сировини: лісопильну, нафто- і соледобувну, паперову, металообробну, озокеритну.

Слід зауважити, що в Західну Україну наприкінці XIX ст. також широким потоком ринув іноземний капітал (австрійський, німецький, англійський, французький та ін.), який створював великі компанії, заволодів цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками.

У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася і соціальна структура суспільства – формувався середній клас і клас вільнонайманих робітників.

Отже, реформи XIX ст. здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформи «згори», вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Скасування кріпосного права і пов’язані з ним перетворення в українських землях спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів.

2. Суспільні течії та рухи в Україні

У першій половині XIX ст. на фоні зростаючої кризи феодально-кріпацької системи зростала класова боротьба трудящих.

Посилення експлуатації селянства викликало протидію у пригнічених народних мас. У 1803 р. на Правобережжі відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, малочисельність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.

Під час Кримської війни виникла нова форма селянського руху, яка дістала назву «Київська козаччина». Поштовхом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення стануть козаками і після участі у бойових діях одержать волю. «Київська козаччина» стала наймасовішим селянським рухом першої половини XIX ст. Він охопив понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і був придушений лише силою зброї.

Требі відмітити, що своєрідним феноменом у межах селянського руху були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками розпочалася ще у 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибиру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі взяло участь майже 20 тис. осіб. Особливо активними були дії повстанців у 1830 – 1835 рр., коли селянський рух охопив не лише Поділля, але й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним стуктурам придушити цей виступ.

В Західній Україні дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, також зумовили зростання соціального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас.

Продовжуючи славні традиції у 1810 – 1825 рр. розгорнувся активний рух опришків. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті – С. Товта, І. Кокоша та інші. У Північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці у 1843 – 1844 рр. Повстанці відмовилися від пащини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося придушити цей виступ.

У Закарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв’язку з повстанням у Східній Словаччині. Стихійні «холерні бунти» прокотилися краєм у 1831 р. Масові заворушення охопили селян Ужанської та Березької жуп. Всього протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 виступів, більшість з яких припинилася лише після втручання каральних загонів.

Важливо зазначити, що криза феодально-кріпосницької системи спричинила також виникнення декабристського руху в Росії. Війна 1812 р. привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростанню серед дворянства відчуття власної гідності та значимості.

У 1816 р. в Петербурзі виникла дворянська таємна політична організація «Союз порятунку», яка ставила за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. Після її розпаду виникла нова таємна організація – «Союз благоденства» (1818 – 1821 рр.), яка налічувала у свої лавах понад 200 осіб.Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції – «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах.

В цій організації не було єдності. Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. створили нову таємну організацію – «Південне товариство» на чолі з П. Пестелем. До її складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та інші. У програмному документі товариства – «Руській правді» П. Пестеля ставилася мета – повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу. Проте «Руська правда» бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом.

Водночас в Україні діяла ще одна таємна організація – «Товариство об’єднаних слов’ян», яка була утворена братами Борисовими та Ю. Люблінським в Новограді-Волинському у 1823 р. У своїх планах члени товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов’янських народів з-під гніту самовладдя та утоворення слов’янського федеративного союзу. У вересні 1825 р. ці два товариства об’єдналися.

Після невдалого повтання у Петербурзі у грудні 1825 р. члени «Південного товариства» С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку на Київщині. Проте невдовзі і це повстання було придушено. Вузька соцальна база, недостатня рішучисть у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги декабристам реалізувати свої задумки.

У 1830 р. українські землі опинилися у вирі революційних подій – у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Цей виступ був зумовлений активним наступом самодержавства на автономні прав Королівства польського, що виявлялося у поширенні на польську територію загальноімперських репресивно-поліцейських порядків, запровадженні цензури, активній боротьбі з ліберальною польською опозицією тощо. Польський рух розвивався переважно у національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили.У вересні 1831 р. царські війська взяли Варшаву і придушили повстання.

Важливо зазначити, що в Західній Україні реформи Марії-Терези та Йосипа II сприяли пробудженню національного життя. Основним носієм національного відродження у цьому регіоні булро духовенство. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурна-освітня організація – «Товариство священиків», навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прва українсько мови, поборником українізації шкільництва.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині став Львів. Саме тут виникла напівлегальне просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця». Його засновниками були троє студентів Львівського університету М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, які активно виступили на захіст української мови. Члени товариства підготували до друку збірник «Зоря», які містив народні пісні, оригінальні товри гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Збірник було заборонено і почалося переслідування авторів. Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая», більша частина екземплярів якої також була конфіскована.

Слід відмітити, що значення діяльності «Руської трійці» полягає в тому, що її члени визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. До нього залучалися нові сили різночинної інтелігенції. Революційні сили в Україні ґрунтувалися навколо геніального поета, талановитого художника і громадського діяча Т. Г. Шевченка (1814 – 1861 рр.).

Визначну роль у суспільно-політичному русі відіграло Кирило-Мефодіївське товариство (1846 – 1847 рр.), до складу якого входили М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Гулак та ін. Ідеологія товариства була синтезом ідеї трьох рухів: української автономії, польського демократизму і російського декабризму в Україні. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демократичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки у конфедерації таких же незалежних слов'янських держав. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства і ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Організація проіснувала трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті заарештували у Києві всіх 12 постійних членів товариства. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, його заслали у Оренбурзькі степи рядовим солдатом з забороною писати і малювати.

Наприкінці 50-х років XIX ст. провідні діячі товариства повернулися із заслання і продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному, а в культурно-просвітницькому русі. В 60-ті роки в Києві, Харкові, Полтаві та інших містах ліберальна і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні напівлегальні організації, названі громадами. Певних програм і статутів громади на мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті.

Треба знати, що громади займалися переважно культурно-просвітницькою діяльністю: брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості. Громадівський рух зазнав тиску царської влади, але своєї діяльності не припинив. Серед активних діячів цього руху були: професор Київського університету В. Антонович, етнограф П. Чубинський, засновник української статистичної науки О. Русов, композитор М. Лисенко, історик М. Драгоманов та ін. З 1882 р. в Києві видавався громадівський часопис «Київська старина». А коли на початку XX ст. почали створюватися українські національні партії, то колишні громадівці стали вступати до їх лав.

На буржуазно-демократичному етапі визвольної боротьби величезну роль відігравало народництво – рух різночинної інтелігенції, ідеологія селянської демократії. Основною у поглядах народників була ідея переходу до соціалізму через збереження, використання і оновлення колективістських засад сільської общини.

На першому етапі народництва для нього було притаманне «ходіння в народ» з метою пропаганди своїх ідей. Члени народницьких гуртків наймалися на фабрики, вчителювали у селах, відкривали майстерні, де проводили сходки селян, розповсюджували нелегальну літературу. Але соціальне становище селянства, низький рівень політичної свідомості заважали народникам активно включитися в реалізацію своїх задумі. Масовий похід демократичної молоді «в народ» зазнав невдачі.

Після цього найбільш радикальна частина народників звернулася до ідей анархіста М. Бакуніна, який закликав до насильницьких методів боротьби. Так виникла група «Народна воля», яка зробила тероризм основною засадою своєї діяльності. Кульмінацією її було вбивство у 1881 р. царя Олександра II. У Києві та інших містах було вбито кількох важливих урядовців. Але згодом народовольські організації було розгромлено, ідея політичного терору виявилася малоефективною.

Слід зауважити, що з розвитком капіталізму склалися передумови до поширення ідей марксизму. У 1875 р. Є. Заславський організував у Одесі першу робітничу організацію – «Південноросійський союз робітників». Основними його вимогами були: завоювання політичних свобод, народна власність фабрик і заводів. Організація проіснувала один рік і була знищена. Одним з перших пропагандистів марксизму в Україні був М. Зібер.

У 1881 р. в Києві революціонер-демократ Ю. Мельников створив перший марксистський гурток. Для керування робітничим рухом у 1882 р. був організований Київський робітничий комітет. У 1891 р. в Києві виникла Російська соціал-демократична група, а в березні 1897 р. марксистські організації Києва об'єдналися в «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Серед делегатів І з'їзду РСДРП, який відбувся у Мінську в 1898 р., були представники українських організацій. На з'їзді було проголошено створення нової партії, відбувся перехід від економічних вимог пролетаріату до політичних завдань.

В Західній Україні вогнищем українського національного руху в середині XIX ст. стала Східна Галичина. 2 травня 1848 р. під впливом революції у Європі («весни народів») у Львові створилася перша українська політична організація — Головна Руська Рада, на чолі якої спочатку став Г. Яхимович, а згодом М. Куземський. Друкованим органом Ради стала «Зоря Галицька» – перша у Львові газета українською мовою.

Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. Прихильники національного розвитку на народній основі, прозвані народовцями, вели боротьбу проти заходів москвофілів русифікувати літературне життя. У 1868 р. народовці заснували товариство «Просвіта», яке ставило за мету поширення освіти та виховання національної свідомості народу. У 1867 р. був створений журнал «Правда», в якому друкувалися твори українських письменників. У 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство імені Т. Г. Шевченка, яке згодом стає неофіційною українською Академією наук. На Буковині перше українське товариство «Руська бесіда» повстало у Чернівцях (1868 р.), де було відкрито університет.

У 80-ті роки національний рух в Західній Україні значно зміцнів. Був заснований політичний часопис «Діло», зростав ідейний вплив М. Драгоманова на молоде покоління. Провідниками його ідей українського соціалізму стали І. Франко і М. Павлик, які почали редагувати видання «Друг».

Слід підкреслити, що коли царський уряд розпочав репресії проти національного руху, українські діячі Східної України перенесли свою творчу діяльність до Галичини. Співпраця східних і західних українців щодо національного відродження привчала їх до думки, що вони становлять частину єдиного великого українського народу.

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині ХІХ ст. було висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом українського руху завжди була боротьба за національне визволення. Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв’язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства.

Понятійний апарат

Габсбурги — династія, що правила в Австрії.

Громади — напів-, чи цілком нелегальні організації, які були створені ліберально-демократичною інтелігенцією з метою національного відродження України.

Земства – органи місцевого самоврядування, створені в частині губерній Європи, Росії, в т.ч. Лівобережній Україні і південній Україні, відповідно до земської реформи 1864 р.

Імперія — монархічна держава, державець якої носить титул імператора.

Промисловий переворот – перехід від мануфактурного до великої машинної (фабрично-заводської) системи капіталістичного виробництва – заміна ручних знарядь праці системою робочих машин і парових двигунів. В Росії, у т.ч. на Україні час промислового перевороту припадав на 30-90-ті роки ХІХ ст.

Суд присяжних – впроваджений в Росії згідно судової реформи 1864 р. Складався з одного або кількох суддів – урядовців, а також з обираної колегії присяжних засідателів, які окремо від суддів розв’язували питання про факт злочину, винність або невинність підсудного, а суддя (судді) застосовув відповідно до їхнього рішення закон і визначав міру покарання.

Українофільство – поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському.

Література

1.   Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.

2.   Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр «Академія», 2009. – С. 105 – 147.

3.   Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.

4.   Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.

5.   Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.

6.   Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.

7.   Політична історія України: Посібник / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Вид. центр «Академія», 2008. – С. 81 – 99.

8.   Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.

Семененко В.И., Радченко А.А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128