Контрольная работа: Товариства та співдружності в державному устрої зарубіжних країн. Законодавча влада в США

Контрольная работа: Товариства та співдружності в державному устрої зарубіжних країн. Законодавча влада в США

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІРНИЧИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Державне право зарубіжних країн»

м. Дніпропетровськ,

2008 рік

План

1. Конфедерації, співдружності, інші політико-територіальні утворення

1.1 Конфедерація: поняття і основні ознаки

1.2 Інші види союзів і співтовариств зарубіжних країн в сучасному інтеграційному процесі

2. Виборчі системи в зарубіжних країнах

3. Законодавча влада в США

1. Конфедерації, співдружності, інші політико-територіальні утворення

У конституційному праві під автономією (від греч. autonomia – самоврядування) розуміють особливі політико-територіальні одиниці, що володіють певним ступенем самостійності, створені з урахуванням національного складу, культури, традицій, побуту населення, що проживає в них.

Статус автономних утворень в різних країнах неоднаковий, що робить необхідним виділити основні форми автономій: територіальну (зазвичай називають національно-територіальною або етнотериторіальної) і культурно-національну. У свою чергу, залежно від об'єму повноважень територіальна автономія має дві форми: політична (або державна, законодавча) автономія і адміністративна.

Політична автономія означає надання окремій частині держави, населеній переважно представниками якої-небудь національної меншини, широкому ступеню самостійності і певних атрибутів державності. Для політичної автономії характерна наявність власної системи органів державної влади, що формуються незалежно від центру (обирається місцевий парламент, формуються свої органи місцевої виконавчої влади, своїх органів судової влади вони не мають, існує єдина судова система в державі), власної, встановленої центром законодавчої компетенції, власної офіційної мови, можливо – громадянства, але не обов'язково, а також власних державних символів (герб, прапор, гімн і так далі). Часто політична автономія має конституцію. Закони, що приймаються автономними органами влади, не повинні суперечити конституції і інтересам держави.

До політичної автономії можна віднести Гренландію і острови Фарерськие у складі Данії, Аландські острови у складі Фінляндії.

Адміністративна автономія надається територіальним одиницям, що володіють істотними етнічними, географічними або історичними особливостями. Адміністративна автономія не має ознак державної освіти, виражається в наявності системи самостійно формованих органів виконавчої і законодавчої влади, а також повноваженням видавати нормативні встановленому центром кругу питань. Правовий статус адміністративної автономії визначається спеціальним статутом, затверджуваним загальнодержавним. Корінним жителям віддається перевага при формуванні управлінського апарату автономної одиниці, шкільна освіта, віщання в засобах масової інформації, в судочинстві застосовується місцева мова. Адміністративна форма автономії застосовується, наприклад, в КНР. У Китаї є три види автономних утворень: автономний район, автономний округ, автономний повіт. Статус автономій регламентується в VI розділі III розділу Конституції КНР 1982 р., а також в Законі про національну районну автономію і Положення про кожен вид автономій, що приймаються самими автономними утвореннями. Згідно Конституції КНР 1982 р., «в числі голів або заступників голів постійних комітетів зборів народних представників автономних районів, автономних округів і автономних повітів повинні бути представники тих національностей, які здійснюють національну автономію». Аналогічні положення закріплені і відносно вищих посадових осіб виконавчої влади автономних одиниць (ст. ст. 113, 114). При цьому «органи самоврядування автономних районів, автономних округів і автономних повітів здійснюють повноваження місцевих державних органів… а також користуються правом на самоврядування в межах компетенції, встановленою Конституцією, законом про національну районну автономію і іншими законами» (ст. 115).

Особливий розмах «автономізація» отримала в Італії і в Іспанії. Конституція Італії надає автономію адміністративно-територіальним одиницям областей, провінцій і комун в рамках єдиної і неподільної держави. З 20 областей 5, згідно ст. 116 Конституцій Італії – Сіцілія, Сардінія, Трентіно – Альто-Адідже, Фріулі – Венеція – Джулия і Балі д'Аоста, – мають специфічні історико-географічні і національні ознаки і володіють найширшою автономією. Модель національно-територіальної автономії, при якій статус самостійних придбали не тільки історичні регіони мешкання національних меншин (Країна Басків, Каталонія, Галісия і Андалусия), що склалися, але і кожна з муниципій і провінцій, дозволяє говорити не тільки про вирішення щонайгострішої проблеми національного самовизначення і місцевого самоврядування в Іспанії, але і «проміжній формі між унітаризмом і федералізмом». На думку деяких дослідників, з'явилася нова, «третя форма державно-територіального устройства»», вся територія якого, а не окремі частини, складається з автономних утворень. Такі держави іноді називають регіональними (регіоналістськими) і розглядають як початкову стадію переходу від унітарної держави до федеральної, що і спостерігається не тільки в Італії, Іспанії, але також в Шрі-ланке, ЮАР.

Суть культурно-національної автономії зводиться до освіти в національно-змішаних районах етнічних общин, етнокультурних центрів з введенням освіти на рідній мові, стимулюванням найрізноманітніших форм національного розвитку і народних традицій. Проблема національно-культурної автономії стала вельми актуальною для російського етносу після розпаду Радянського Союзу, коли майже чверть етнічних росіян опинилися за межами держави або в чужій для них этнокультурной середовищу.

В рамках культурно-національної автономії виділяють персональну і корпоративну автономію. Персональна автономія є законодавчо закріпленою можливістю представникам національних меншин, що проживають розрізнено, зберегти свою національну самобутність: використовувати свою рідну мову в приватному і публічному житті, вільно користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію, мати можливість вивчати рідну мову, історію, традиції і культуру своєї етнічної групи, підтримувати контакти з представниками своєї національності, що проживають в інших країнах, створювати свої об'єднання, щоб брати участь в політичному житті держави. Подібна форма автономії використовується в Австрії відносно угорців, що проживають там, чехів, хорватів. На основі федерального закону РФ «Про національно-культурну автономію» 1996 р. в Санкт-Петербурзі в 2001 р. створена національно-культурна автономія білорусів.

Корпоративна автономія створюється з метою захисту інтересів корінних нечисленних народів шляхом створення органів, що представляють їх інтереси на загальнодержавному рівні (за ними резервуються місця в державному апараті, службовці державного апарату інших народностей, що проживають в даній місцевості, зобов'язані знати мову і побут місцевого населення). Саамські парламенти існують у Фінляндії, Норвегії, Швеції. Шведська народна асамблея діє у Фінляндії.

Слід сказати, що разом із збільшенням чисельності автономних утворень в світі і різноманітністю форм спостерігаються окремі випадки конституційної заборони на їх створення. Звертає на себе увагу частина 1 ст. 2 Конституції Болгарії 1991 г.: «Республіка Болгарія – єдина держава з місцевим самоврядуванням. У ній не допускаються автономні територіальні утворення». Дану норму слід швидше розуміти у вузькому, спеціальному значенні як заборона державній (політичною) автономії, яка володіє більшою мірою самостійності по відношенню до державної влади.

Автономні утворення є у складі ряду держав. Причому наявність автономних утворень характерніший для унітарних держав (Великобританія, Португалія, Данія, Франція, Фінляндія), набагато рідше вони зустрічаються у федеральних державах (Індія, Пакистан).

Автономія не є єдиною формою відособлення правового статусу території. У складі ряду держав є специфічні територіальні утворення. До них відносять, зокрема, федеральні території. Федеральні території – це особливі територіальні одиниці у ряді держав з федеральним пристроєм, що входять до складу федерації, але федерації і безпосередньо підлеглі центральної влади, що не є суб'єктами. До федеральних територій, як правило, відносять рідконаселені і неосвоєні частини країни, невеликі острови, рифи, де неможливо або недоцільне створення повноправних суб'єктів федерації. Федеральні території є у складі Австралії, Індії, Венесуели, Бразилії. У окремих федеральних державах (США, Мексика, Бразилія, Австралія, Аргентина, Венесуела) утворюються федеральні округи. Федеральний округ – це особлива адміністративно-територіальна одиниця, на території якої розміщується столиця федерації. Додання столиці держави статусу федерального округу не є обов'язковим для всіх федеральних держав. Дане рішення ухвалюється, як правило, з метою гарантувати рівний статус суб'єктам федерації. Назви федерального округу можуть розрізнятися. Наприклад, в американській федерації є територія, яка не володіє статусом штату, – це федеральний округ Колумбію. Поява федерального округу Колумбію в США бере свій початок з 1790 р., два штати Меріленд і Віржінія поступаються частиною своїх територій для будівництва нової столиці союзу – Вашингтона. Жителі Вашингтона наділені правом самоврядування. Але Конгресу Конституція США надала виняткові законодавчі повноваження відносно федерального округу Колумбію. Конгрес має право відмінити будь-яке вирішення міської ради і мера міста. Лише у 1961 р. поправка XXIII надала право жителям округу Колумбію обирати вибірники (виборчу колегію) на президентських виборах. Декілька пізніше, в 1970 р., виборці отримали право обирати одного делегата з правом дорадчого голосу в палату представників Конгресу США.

Залежні території – це території, що знаходяться в юридичній залежності від конкретної держави (як правило, це колишні держави-метрополії). На сьогоднішній день залежні території збереглися за Францією. Згідно Конституції Франції 1958 р., французькі володіння мають статус заморського департаменту або заморської території. Конституція допускає зміну законодавчого режиму і адміністративної організації заморських департаментів, враховуючи їх особливості. За заморськими територіями признається право на особливу організацію з урахуванням їх власних інтересів у поєднанні з інтересами Республіки в цілому (ст. 74). Зберігаються залежні території за Великобританією [Гібралтар, Бермудські острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Святої Олени і ін.]. У ряді острівних володінь Великобританії введено самоврядування.

Зустрічаються і інші територіальні одиниці з особливим статусом. Так, територія Греції адміністративно розділена на області, райони, муніципалітети і общини. Особливим статусом наділений півострів Афон. Згідно ст. 105 Конституцій Грециі2, півострів Афон, починаючи від району Мегалі В голка і далі, становить район Святої гори Афон, через стародавній привілейований статус, є самоуправляємої частиною грецької держави, суверенітет якої над ним залишається недоторканним. У духовному відношенні Свята гора Афон знаходиться під безпосередньою юрисдикцією Уселенської Патріархії.

1.1 Конфедерація: поняття і основні ознаки

Конфедерація – міждержавне об'єднання особливого роду, що є складноорганізованим союзом держав. Конфедерація поєднує в собі риси як міжнародно-правової, так і державної організації. Не можна не погодитися з думкою, висловленою в науковій літературі, що «федерація – це форма територіального пристрою держави, а конфедерація – форма міждержавного союзу, тобто об'єднання незалежних государств» 3.

Визначення конфедерації, запропоноване М.Ф. Чудако-вим, як «постійний союз незалежних держав, об'єднаних якоюсь загальною метою або завданням», достатньо спірно. Як відомо, історичний досвід свідчить, що конфедерація швидше нестійкий, ніж постійний союз, виступаючий перехідною формою або до повного розпаду союзу (Австро-Венгрия до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р. і ін.), або до формування федеральної форми державного пристрою (США, Швейцарія, Німеччина).

Таким чином, конфедерація (лат. confoederatio – союз, об'єднання) – форма союзу держав, утворена на основі договору, при якій вхідні в союз держави зберігають свій суверенітет в повному об'ємі.

Конфедерації формуються на наступних принципах: утворення конфедерацій здійснюється на основі відповідних договорів, це може бути військовий, економічний, митний союз або їх сукупність; володіння членами конфедерації суверенітетом (ніякі вирішення конфедеративної влади не мають сили без згоди членів конфедерації); право на вільний вихід з складу конфедерації її суб'єктів; право відмови суб'єктів конфедерації від визнання або застосування актів союзної влади [акти органів конфедерації, в усякому разі, акти законодавчої і старанної влади, не діють безпосередньо на територіях держав – суб'єктів конфедерації, а потребують підтвердження (ратифікації) їх відповідними органами, які можуть їх і нуллифицировать, тобто відхилити]; обмежений круг предметів ведення конфедерації (питання війни і миру, зовнішньої політики, формування армії і загальної системи комунікацій, вирішення суперечок між членами конфедерації, причому розширення переліку можливе тільки з відома всіх членів конфедерації); формування тільки тих державних органів, які вирішують особливо обумовлені в договорах завдання; відсутність у державних органів, що постійно діють, конфедерації владних повноважень; формування парламенту конфедерації представницькими органами її суб'єктів, що означає обов'язковість для членів парламенту неухильно слідувати рекомендаціям і вказівкам цих органів; формування бюджету конфедерації за рахунок добровільних внесків; відсутність у конфедерації права безпосереднього оподаткування; право суб'єктів конфедерації на встановлення митних і інших обмежень, на обмеження вільного руху осіб, товарів, послуг, капіталів; відсутність, як правило, єдиної системи грошового звернення; набір (що нерідко мають подвійне підпорядкування) військових формувань суб'єктами конфедерації; відсутність союзного громадянства.

Спроби утворити конфедеративний союз в світовій практиці робилися не одного разу. Звертаючись до історичного минулого, нагадаємо, що конфедераціями були Рейнська Конфедерація (1254–1350 рр.), ліга (1367–1669 рр.) Ганзейськая, Швейцарська Конфедерація (1291–1798 рр., 1815–1848 рр.), конфедерація в Нідерландах – Республіка Сполучених провінцій (1579–1795 рр.). Конфедерація Сполучені штати Америки (1781–1787 рр.), німецький союз (1815–1866 рр.), Конфедеративні штати Америки (1861–1865 рр.), що утворилися під час громадянської війни в США. У грудні 1981 р. Республіка Сенегал і Республіка Гамбія підписали Пакт про створення Конфедерації Сенегамбія. Обидві держави ратифікували Пакт, після чого він набув чинності. В рамках Пакту передбачалося, що держави встановлюють протоколами застосування реалізацію зазначених цілей. Для їх реалізації було поміщено 17 протоколів, серед найбільш істотних – про об'єднання сил оборони і безпеки, про координацію політики в області інформації, про координацію в області міжнародної політики, про економічний союз і ін. У Конфедерації були створені найвищі органи для координації сумісних дій і вирішення поставлених цілей: Президент і Віце-президент Конфедерації, Рада міністрів Конфедерації, Конфедеральноє збори. Президент за узгодженням з Віце-президентом визначає політику Конфедерації в області оборони і безпеки, проводить призначення на всі конфедеральные посади, розпоряджається озброєними силами і силами безпеки Конфедерації. Головою Ради міністрів Конфедерациі Сенегамбія є Президент, а заступником Голови Ради міністрів – Віце-президент. Рада міністрів складається з членів, які призначаються Президентом Конфедерації за узгодженням з Віце-президентом. Конфедеральні збори складаються з депутатів, які обираються Палатою представників Гамбії (1/3) і Національними зборами Сенегалу (2/3) зі своїх членів. Зі свого складу Конфедеральні збори обирають голову. Вся діяльність даного органу встановлюється внутрішнім регламентом. Президент Конфедерації може поставити на голосування Конфедеральних зборів будь-який проект, що має для Конфедерації важливе економічне, соціальне і фінансове значення. Конфедеральні збори повинні були збиратися двічі в рік і надавати доповідь про діяльність Конфедерації Президентові і Віце-президентові Конфедерації, а також державам – учасникам союзу. Після цього повинна скликатися Конференція представників урядів держав для зміни Пакту, якщо того вимагала одна з держав. Кожна держава володіла правом укладати міжнародні угоди відповідно до своєї конституції. Конфедерація проіснувала до жовтня 1989 р. і розпалася із-за небажання Гамбії піти на створення нічим не обмеженого митного союзу. Така ж доля спіткала в 1961 р. Об'єднану Арабську Республіку, створену Єгиптом і Сирією в 1958 р.

Не можна не обернути уваги на позиції дослідників в питанні про конфедеративних союзах на сучасному світі, де є видимою еволюція поглядів. На думку A.M. Осаве-люка: «Європейський союз несе в собі риси не тільки конфедеративні, але навіть вже і федеральні, оскільки деякі акти органів Союзу мають пряму дію на територіях государств-членов» 1.

М.Ф. Диваків рахує, що «сильно нагадує конфедерацію військовий союз НАТО… Дуже схоже на конфедерацію об'єднання держав під назвою Європейський союз (ЄС), об'єднуюче більшість країн Європи». Далі автор робить висновок, що «ці об'єднання – класичні конфедерації».

На думку Ю.А. Тихомірова, ув'язнений в квітні 1996 р. Договір про утворення Співтовариства Росії і Білорусії (у 1997 р. перетворено в Союз) «дає ілюстрацію різновиду розвиненішої конфедерации».

К.В. Арановський вважає, що «в даний час не можна безумовно затверджувати про існування якій-небудь конфедерації». Разом з тим «ряд ознак дає привід розцінювати міждержавні об'єднувальні тенденції в Європі і на території колишнього СРСР як конфедеративні по своїй природе».

Позиція в.Е. Чиркина з даного питання полягає в тому, що: «В даний час по суті конфедераціями є Республіка Боснія і Герцеговина і Союзна держава Білорусії і Росії». Незначні елементи конституційно-правового регулювання має Британська Співдружність, властиві вони і Європейському союзу, а також, але в меншому об'ємі, СНД і Співдружності чотирьох держав – Білорусії, Казахстану, Киргизії і Росії. Але далі він схиляється до думки, що Союзній державі Білорусії і Росії властиві «елементи федерализма» 5.

На відміну від викладених позицій, думка Ю.І. Лейбо достатньо категорично. «В даний час», – пише автор – «конфедерацій в світі немає, проте конфедеративні елементи є у ряду союзів, наприклад Європейського союзу, Британської Співдружності, СНД».

Не можна не відмітити, що сучасні конфедеративні союзи виходять за традиційні рамки класичних конфедерацій минулого, вбираючи в себе риси і елементи федеральних держав, а також нові якості, обумовлені інтеграційними процесами, що відбуваються в світі.

1.2 Інші види союзів і співтовариств зарубіжних країн в сучасному інтеграційному процесі

Історичний і сучасний досвід взаємин держав свідчить, що, виходячи з єдності цілей, спільності історичного розвитку і інших об'єктивних причин, вони часто йдуть на тіснішу співпрацю, обираючи для цього прийнятні правові і організаційні форми. Так, тривалий термін існує Співдружність націй під егідою Великобританії.

На європейському континенті після Другої світової війни значне інтеграційне об'єднання було створене у зв'язку з підписанням 18 квітня 1951 р. Паризького договору (набув чинності 1 січня 1952 р.) про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі. Засновниками з'явилися Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, ФРН. Основними були цілі не політичні, а економічні: сприяти економічному розвитку, зайнятості населення, поліпшенню умов життя людей на основі використання переваг спільного ринку у сфері виробництва вугілля і сталі. Услід за цим в Римі 25 березня 1957 р. були підписані договори про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Евратом). Основним завданням ЄЕС було забезпечення збалансованого економічного розвитку, зміцнення міждержавних зв'язків ради підвищення життєвого рівня людей. В рамках Європейського співтовариства в 1968 р. був створений Митний союз, що дозволило пом'якшити внутрішні митні бар'єри, ввести в дію єдиний митний тариф.

У 1972 р. в співтовариство вступила Великобританія, Ірландія, Данія, в 1979 р. – Греція, в 1986 р. – Іспанія і Португалія, що значно підвищило роль і вплив Співтовариства, а також дозволило об'єднати, а значить збільшити, сили по подоланню економічних труднощів.

У лютому 1986 р. держави – члени Співтовариства підписали Єдиний європейський акт. У нім вже йшла мова не тільки про єдину економічну, але і соціальну політику. У цьому акті також мовилося про ширше застосування правила ухвалення рішень не консенсусом, а кваліфікованою більшістю голосів.

7       лютого 1992 р. в голландському місті Маастріхт був
підписаний Договір про створення Європейського союзу. Введення
його в дію зажадало внесення змін до текстів національних конституцій, оскільки у ведення Союзу передавалися
ряд повноважень держав. Договір про створення Європейського
союзу в результаті ратифікації всіма державами – членами Європейських співтовариств набув чинності 1 листопада 1997 р.

Європейський союз створений для тіснішого економічного і соціального розвитку, захисту має рацію і свобод громадян, відстоювання загальних інтересів Союзу на міжнародній арені. Європейський союз увібрав в себе три доданків: 1) існуючі співтовариства (ЕОУС, ЄЕС, Евратом); 2) сумісну зовнішню політику безпеки; 3) співпраця поліції і судів.

8       2004 р. до складу ЄС прийнято 10 нових держав (Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Кіпр, Мальта). В даний час ЄС включає 25 європейських держав. У жовтні 2004 р. після тривалої роботи над проектом, жарких обговорень підписаний Договір про
Конституцію для Європи.

8 грудня 1991 р. у зв'язку з розпадом СРСР було утворено Співдружність Незалежних Держав, куди спочатку увійшли Росія, Україна, Білорусь. Угода була ратифікована Верховними Радами Росії, України і Білорусі в грудні 1991 р. Одночасно був денонсований Договір 1922 р. про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Як відмічено в преамбулі і ст. 1 Угоди, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна як держави – засновники Союзу РСР, що підписали Союзний Договір 1922 р., далі іменовані Високими Договірними Сторонами, констатують, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Ґрунтуючись на історичній спільності наших народів і зв'язках, що склалися між ними, враховуючи двосторонні договори, ув’язнені між Високими Договірними Сторонами, прагнучи побудувати демократичні правові держави, маючи намір розвивати свої відносини на основі взаємного визнання і пошани державного суверенітету, невід'ємного права на самовизначення, принципів рівноправ'я і невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили, економічних або будь-яких інших методів тиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, вважаючи, що подальший розвиток і зміцнення відносин дружби, добросусідства і взаємовигідної співпраці між нашими державами відповідають корінним національним інтересам їх народів і служать справі миру і безпеки, підтверджуючи свою прихильність цілям і принципам Статуту Організації Об'єднаних Націй, Завершального акту Хельсінкі і інших документів Наради по безпеці і співпраці в Європі, зобов'язуючись дотримувати загальновизнані міжнародні норми про права людини і народів, домовилися про утворення Співдружності Незалежних Держав.

Подальшим кроком до розширення Співдружності з'явилася зустріч в Алма-Аті і ухвалення 21 грудня 1991 р. Алма-атинській Декларації, в якій Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан і Україна підтвердили свою прихильність цілям і принципам Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав.

В даний час до СНД входять 12 з 15 республік колишнього СРСР, а саме: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна. Прибалтійські республіки – Латвія, Литва, Естонія, в яких першими, до речі, і почали розвиватися відцентрові сили і які доклали багато зусиль для виходу з СРСР, до складу нової освіти не увійшли.

Створенню СНД даються різні оцінки, деколи протилежні: починаючи від змови керівників трьох республік, що виступили засновниками СНД, і закінчуючи констатацією того факту, що СНД – це не що інше, як можливість мирного «шлюборозлучного процесу» між колишніми республіками СРСР.

Цілями СНД є розвиток рівноправної і взаємовигідної співпраці своїх народів і держав в області політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі, в гуманітарній і інших областях, сприяння широкому інформаційному обміну, сумлінно і неухильно дотримувати взаємні зобов'язання.

Держави – члени Співдружності узяли на себе зобов'язання співробітничати в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, здійсненні ефективних мерів скорочення озброєнь і військових витрат. Вони прагнуть до ліквідації всіх ядерних озброєнь, загального і повного роззброєння під строгим міжнародни