Курсовая работа: Ціннісна природа культуротворення

Курсовая работа: Ціннісна природа культуротворення

Вступ

Значно ускладнилось життя суспільства, змінилося обличчя світу, загострилися проблеми, що стимулювало інтерес до загальних проблем суспільного розвитку, осмислення яких має важливе значення. Людство сьогодення впритул підійшло до вирішення питання про виживання. Здійснюється становлення України як суверенної держави, формується громадянське суспільство. Все це спонукає до філософського осмислення людиною свого ставлення до дійсності її світоглядної орієнтації, усвідомлення нею свого місця і ролі у суспільстві. У з’ясуванні складних проблем, формуванні нових світоглядних орієнтирів, цінностей велика роль належить філософії.

Щоб врятувати світ, потрібно глибоко по-філософськи осмислити загрози і сподівання, що домінують у світі і в Україні. Необхідна інтеграція знань, поєднання їх з гуманістичними цінностями. А це є мудрість, якій навчає філософія.

У сучасному світі людина постійно має справу з новими ситуаціями у всіх сферах життя. Зрозумівши їх і прийняти єдино правильне рішення неможливо без певних філософських уявлень, які допомагають глибше осмислити дійсність. Зробити це цілеспрямовано, свідомо, розумно і мудро. Філософська культура є складовою частиною загальної культури людини. В умовах глибоких змін у суспільстві необхідно вчитися мислити і діяти творчо на основі сучасного досвіду філософської думки.

Перетворення суспільства завжди починається з критики орієнтацій і розуміння життя, яке раніше рахували, що вже вичерпало свої можливості. Нові суспільні умови формують потреби в нових типах світоглядної орієнтації. Але нові форми життєдіяльності людей можуть стати життєздатними лише, якщо спиратимуться на досягнення вітчизняної і світової культури. Перед нами постає тяжкий і довгий шлях культуротворення, який вимагає виправданих зусиль людства. А тут вирішальну роль відіграватимуть ціннісно-світоглядні орієнтації людей, їх відповідальність за свої вчинки перед суспільством, бути свідомою. Людина повинна прагнути до позитивного знання, чітко відрізняти Добро і Зло, розуміти цінність всього.

Життя людини наскрізь пройнято вибором: від елементарних речей і ситуацій до таких, що можуть раз і назавжди радикально змінити це саме життя. Тому вибір повинен бути наповнений смислом, який став би цінним для інших. Повинні бути осмислення, які б орієнтували, допомагали, скеровували робити вибір в кожній ситуації співжиття людей і разом з тим, огороджували людину від потреби кожну мить зважувати тисячі можливих виборів. Цими орієнтирами виступають цінності.

Отже, мета даної роботи: описати природу цінностей, ієрархію цінностей буття людини, показати їх роль в культурі, розкрити суть процесу сучасного культуротворення, показати основи міжкультурної комунікації, висвітлити питання свободи, толерантності, творчої активності людини.

Для розв’язання поставлених задач спрямовані такі аспекти реферату:

1.  Культуротворення як процес самовизначення.

2.  Цінності – основа людського буття в культурі.

3.  Особливості сучасного культуротворення.

Я ставлю за мету поцікавитись сучасним станом і розвитком ціннісної природи культуротворення, вирішити специфіку різних підходів до вирішення актуальних проблем сучасності, на перший план поставити цінності. Інтерес цієї роботи становить не тільки результат, але і шлях до нього, здійснений моїм мисленням, намаганням якомога ширше представити тематику дослідження. Все це спонукає до філософського осмислення людиною свого ставлення до дійсності, усвідомлення нею свого місця і ролі в житті суспільства.

Цінності необхідні для того, щоб зробити можливим життя серед інших людей, відкинути деякі сумніви, придбати впевненість у своєму існуванні, поповнити життя таким необхідним для людини смислом, підняти людину над рівнем тваринного існування. Вони завжди вказують нам вірний шлях. Особливо це стосується універсальних людських цінностей моральних і духовних (Благо, Мудрість, Добро, Свобода, Істина). Захоплення людей цими цінностями робить їх більш людяними, гуманними, творить культуру, не завдає світу шкоди.

Проблема цінностей і культуротворення цікавила багатьох філософів: І. Канта, Ф. Ніцше, З. Фрейда, Е. Фромма, Ж.-П. Сартра, Г. Ріккерта, М. Хайдеггера, М. Вебера, С. Кіркегора, Х. Ортеги-і-Гасета, К. Ясперса, Г. Гадамера, М. Бердяєва, Е. Кассірера, Ф. Достоєвського, Т. Адорно, Г. Маркузе, А. Шопенгауера, П. Тілліха, О. Лосева та ін. Обрана мною тематика дослідження актуальна, адже головну роль в процесі культуротворення відіграють цінності. Вони змінюють людину, підносять в ній такі взаємопов’язані суттєві характеристики людини, як духовність, свідомість, свобода, соціокультурність, універсальність, унікальність, розумність, діяльність і творчий початок, трансцендентальність та інтенціональність. Без таких цінностей як дружба, любов, совість людство може прийти до загибелі.

Виняткового значення в сучасній культурі набуває естетичне як чинник комунікації, що поєднує людство як по горизонталі – через діалог різних культур, так і по вертикалі – через всю історію естетичного самовизначення людства. Це шлях подолання ізольованості і закритості особистісних світів, як здатність і можливість співчутливого сприйняття іншої людини, як шлях до культурної комунікації, поліфонічного діалогу.

Стан сучасної культури і динамізм процесів, які в ній відбуваються, виразно засвідчує потребу радикального осмислення і оновлення світоглядно-естетичних засад творчості як втілення безупинно напруженої роботи духу.

Все вказане підсилює інтерес до всебічного аналізу проблем духовності, ціннісної природи культуротворення.

1.  Культуротворення як процес самовизначення

Людина – узагальнена характеристика індивідуальності, яка є способом її конкретного існування.

Філософія цікавить сучасну людину як шанс знати і розуміти себе, як якийсь простір суспільно здійснюваних духовних пошуків, до якого варто приєднатися. Філософія отримує чітко виражене індивідне, а не просто людино центриське спрямування, яке обумовлено рядом причин.

По-перше, рівнем розвитку самого індивіда. Культурний ґрунт, на якому він формується (засоби масової комунікації, література, мистецтво, історична пам’ять і т.п.) досить масивний, отже є можливість індивідного, більш того в масовому масштабі здійсненого піднесення до рівня культурно-обґрунтованого смисложиттєвого запиту, що виходить за межі потреб вітального існування. Причому трагедійні колізії історії, в яких опиняється індивід (тоталітарні режими, кровопролитні війни, технологічні та екологічні катастрофи) надмірно загострюють проблему особистої буттєвості, можливості її здійснення, її сенсу, призначення і т.п.

Космопланетарне походження людини дає підстави для їх розуміння не як просто вітальної істоти, а як такої, що з’являється як певна протилежність тваринному існуванню. М.Шеллер, якому й належить це філософське відкриття, писав, те що робить людину людиною є принцип протилежний всьому життю взагалі, він як такий не може бути зведеним до „природної еволюції життя”, і якщо його й можна до чого-небудь віднести, то лише до вищої основи всіх речей – до тієї основи, частковою маніфестацією якої є життя.

Ці міркування дозволяють зробити висновок, що духовність є виразом її сутності визначальною ознакою людини. Дух, як такий, має об’єктивізовані форми свого існування у вигляді суспільної свідомості, цінностей, менталітету тощо, але їх витоком, а втім, і способом буття як духовної буттєвості є індивідна духовність, бо мислить і страждає, фантазує і любить, естетично освоює дійсність і вибудовує свої відносини з іншими, споживає і оживлює духовні цінності, а також творить їх саме індивід [6; 28 – 30].

Суспільство завжди шукатиме відповідь на питання, що таке людина. М.Хайдеггер пропонував його в такій постановці: „Що є людина? Вінець творіння чи глухий лабіринт, велике непорозуміння, провалля?”

Відповідь на нього довіку залишиться остаточно нез’ясованою, бо згідно твердження К.Ясперса, „Людина завжди більше того, що вона про себе знає”.

Причина в специфіці самої людини як довічно незавершеної, відкритої новим смислоутворенням, а отже нескінченним творенням себе. Чим може бути людина, залежить від неї самої, її життєвого вибору, реалізації свободи притаманної саме людині, неухильного піднесення її духовних сил.

Поняття людини глибше осягається в її проекції на індивідне буття. Отже, осмисленню підлягає саме індивідуальність, тайна її буттєвості, витоки її само- творення, як і зовнішні обставини її формування.

Будь-яка соціальна зміна започаткована індивідністю. Як писав В.П.Іванов: „Хіба не культурний розвиток індивідуальності є таємницею і джерелом активності і розвитку суспільно-історичного світу? Хіба все нове не входить у життя через неповторну біографію і конкретні зусилля конкретної людини?”

Рівень філософського осмислення дозволяє сьогодні говорити не лише про людину як таку, що є першопочатком буття, але й про індивідуальність з її неповторністю, як такий першопочаток.

Матеріальне, духовне, політичне життя суспільства здійснюється на рівні індивідності, точніше там воно зачинається і відбувається, набуваючи об’єктивованих, зовнішніх, надіндивідніших форм. Людина – суб’єктоносій соціальних відносин, але водночас їх джерело. Саме в людині зосереджені витоки всіх суспільних процесів, вона їх дійсний творець.

Поняття особи невідривне від поняття культури. Саме в особистому виразі індивід формує свою долю, здійснює вплив на соціальні обставини свого життя і творить їх. Як особа індивід виходить за межі досягнутого, вибудовує свої відносини з іншими, реалізує проекти буттєвості.

Культуру неможливо визначити однозначно, надто багатоманітне явище вона собою являє. Розуміння культури починалось з метафоричного вживання терміну, який виник в сільськогосподарській сфері діяльності і означав обробіток ґрунту. В диспутах Ціцерона його було вжито в значенні „обробіток умів”. Філософську визначеність це поняття одержало значно пізніше, наприкінці XVII ст., і спочатку означало відмінне від натури.

Тривалий час поняття культури вживалось у значенні матеріальних і духовних багатств напрацьованих людством.

Культуру продовжують розуміти як надіндивідне утворення, здобуток перехідних поколінь, під впливом якого формується людина. Формування особистості розглядається як долучення до культурних надбань її. Людино формуюча функція культури оголошується її головним призначенням.

Складні теоретичні колізії виникали навколо трактувань культури Фрейдом, Ніцше, філософами франкфуртської школи, російськими мислителями М.Бердяєвим, Л.Шестовим та іншими.

Інше відгалуження розумінь культури має етнографічне походження, воно орієнтоване на вивчення матеріальних і духовних втілень певного етносу або регіональних поселень. В сучасній літературі цивілізація (поняття культури етносу по суті змикається з поняттям цивілізації, оскільки розширює свій зміст за рахунок включення типів соціального зв’язку), розуміється як соціальна організація суспільного життя, що характеризується всезагальним зв’язком індивідів. У витлумаченнях культури Тойнбі, Шпенглером маємо справу з її цивілізованими вимірами як певної регіональної і часової специфікації і локалізації життя людей.

Оригінальну версію філософії культури створив німецький філософ

Е. Кассірер. З його точки зору вона утворює Космос символічних форм, які оточують людину певною сїткою, через яку вона бачить світ. Культура уподібнюється окулярам, створеним самою людиною у вигляді міфічних образів, символічних форм, через призму яких дійсність одержує культурне заломлення.

В ХХ ст. спостерігається дивергенція в поняття культури. В її трактуванні наголошується на тому, що культура є продукування смислів і значень, що світ культури є міра людського в людині, що вона – це специфічна форма світобудівничої життєдіяльності людини в світі.

Внесок у розробку такого змісту культури зробили філософи України В.Іванов, Є.Бистрицький, В.Козловський, С.Кримський та інші.

Поряд з цим у філософському вжитку є тлумачення культури як сукупності способів людської діяльності відмінних від тваринних. Постає культура і в іпостасі творення буттєвості, її креативна інтерпретація дозволяє дати її сучасне визначення від попередніх.

В розпорядженні сучасної філософії є набір понять і уявлень, що дозволяють створити це виокремлення.

Перш за все, це суспільне багатство. Воно являє собою уречевлену і опредмечену дійсність, в якій розгортається буттєвість людини і без якої вона неможлива. Це досягнення техніки, побутове середовище, здобутки духовного розвитку, що набули об’єктивованої форми існування у вигляді картин, книжок, скульптур, архітектурних споруд, знарядь праці і т.п. Цей світ оживає в людській діяльності, є його засобом, точніше засобами, це неорганічне культурне тіло, матеріальний субстрат суспільства, але разом з тим воно має свою власну об’єктивовану логіку буття, підкоряється об’єктивним законам існування. Матеріальне життя мають твори мистецтва, вони здатні руйнуватися під впливом часу, можуть бути знищені. Таким чином, багатство існує як спеціальне суспільне утворення, і воно не тотожне культурі, його іноді називають цивілізаційним тілом культури.

Світ смислів і значень, цінностей, ідеалів... витворів людської духовності теж набуває надіндивідної форми існування, є певною аурою світу багатств і є Духом. Якраз його найчастіше ототожнюють з культурою і в певних межах це має сенс, крім одного аспекту – можливості відчуженого від індивіду способу його існування. Дух культури оживає в індивіді, поза індивідом його існування неможливе, але, по-перше, культура надіндивідна як результат спільного міжіндивідного діяння, а, по-друге, може бути байдужою, недоступною і навіть репресивною щодо окремого індивіда. Більш того, вона містить в собі стабілізаційний механізм, на якому базується розвиток певної культури, і цей механізм викликає бунт індивіду проти сформованої культури як об’єктивного утворення.

Не відповідає поняття культури як сукупності способів діяльності, не співпадає культура і з цивілізацією. Так, для М.О.Бердяєва, цивілізація несе загибель культурі. Подібне ставлення до цивілізації як смерті культури типове для багатьох дослідників. Зустрічається воно в творах Е.Фромма, С.Франка.

У переможному наступі науково-технічного прогресу, всеосяжних досягненнях індустріальної цивілізації вбачається загибель духовного, вічного, не пов’язаного з корисливою прагматичністю. Навіть поетична думка фіксує цю різну спрямованість. „Цінує розум вигуки прогресу, душа скарби прадавні стереже” (Л.Костенко).

Противагу культури і цивілізації пов’язують з досить переконливими аргументами. Першу пов’язують з творчістю, безкорисливістю, духовністю, світом нематеріальних і загальнолюдських цінностей, вічним, неземним, дещо ілюзорним; другу – з раціональністю, ефективністю, продуктивними і корисними для життя здобутками індустріального розвитку.

Сучасність дає достатньо свідчень того, як під тиском цивілізації, технічного прогресу відступають, а то й деградують не лише в переносному, але й в прямому смислі здобутки культури. Отже, якщо здобутки цивілізації гублять культуру як єдиний можливий спосіб розвитку індивіду, цивілізація змінюється, бо збереження і подальший прогрес цивілізаційної форми існування людства можливі лише на ґрунті культури.

Отже, культура набуває власного змісту, вона виявляється невідривною від буттєвості особи, її становлення і розвитку. Саме таке тлумачення культури дано в праці С.Франка: „Багатство культури спирається на багатство особи, багатство особистої свідомості не руйнується, а живиться багатством культури. „Вдосконалення” особи не може взагалі реалізуватись інакше, як у розвитку її творчості, в підвищенні її культурної продуктивності, і, з другого боку, вдосконалення культури означає завжди підняття духовного рівня її основи – особистості”.

У М.Мамардашвілі культура розглядається як „деякий відкритий простір, в якому прокладається лише твій шлях, який ти повинен пройти сам”, особиста буттєвість ототожнюється з вертикаллю, якою розсікається культурна площина”.

Культура постає як індивідне творення, вона існує саме як процес індивідного діяння у сфері суспільних надбань і ніщо інше.

Індивідне перебування в культурі і є самоствердженням і само породженням особи як певної іпостасі буттєвості, в якій індивідність здійснюється, творить своє буття і тим самим буття культури як світу смислів, значень, предметів і т.і.

Культурне діяння індивіду здійснюється в системі „Я – Ти” взаємозв’язку, інакше воно випадає з культурного поля.

Буття в культурі пов’язане з індивідним самовираженням особливого типу. Воно розраховане на збереження людськості, воно звернуте і орієнтоване на іншого, бо в кінцевому рахунку є забезпеченням і відтворенням „Я – Ти” взаємодії в її історичних масштабах. В культурі здійснюється спілкування індивідів як осіб, в ній людина діє універсально і забезпечує поступовість розвитку людства, його збереження і цілісність.

У філософії культури існують два її різних витлумачення. Перше є виразом гуманістичних традицій попередніх сторіч людської історії і розглядає культуру по-реріховськи, який інтерпретував її як культ світла. Тобто це життя в світі найвищих вимірів буттєвості абсолютних цінностей, що слугують еталоном для власних вчинків, намірів і діянь. Заперечення проти подібного трактування доцільні, коли світ культури відірвано від її індивідного оживлення, постійного оновлення і відтворення індивідом, що може творити нові цінності, знищувати старі і т.п., залишаючись в межах збереження людськості як такої, постійно нарощуючи досягнуту духовність.

Другий підхід існує як протест на надіндивідність культури, де культуру розглядають виключно як світ смислів і значень, в яких живе індивід, що трансформує, проектує, „одягає” культурні цінності на себе, на свою життєвість. Сучасні послідовники цього підходу орієнтують на піднесення до рівня культури, точніше ототожнення з нею повсякденного життя людини у будь-яких його проявах. Культура таким чином пояснюється „як процес безпосереднього буття людей, пов’язаного з особливими предметами і людськими обставинами їх повсякденної практики і спілкування”.

С.Франк говорить: „не можна говорити про якусь єдину культуру і схилятися перед нею, розуміючи під нею однаково творчість Данте і Шекспіра, і кількість споживаного мила, поширеність накрохмалених комірців, подвиги людинолюбності і вдосконалення знарядь людиновбивства, силу творчої думки, внутрішню духовну могутність людства і потужність динамо-машин і радіостанцій”.

Життя в повсякденності, щоденні турботи і суєта суєт здебільшого не вимагають від людини напруги духу, прагнення до досконалості, життя за кантівським категоричним імперативом. Без сумніву, життя в цій сфері регламентується напрацьованими смислами і значеннями, але в їх усталеному вигляді, повсякденність не вимагає нарощувати, збагачувати їх, задовольняється використанням їх споживацьки, в обмеженому повсякденністю діапазоні.

Життя індивіду в культурі, а отже, її збереження, можливі лише при умові індивідної смисловизначеності. Смислобуттєві проблеми людського існування та безперестанні спроби їх розв’язання і дозволяють індивіду вийти за межі вітальності, піднести їх на рівень культурного буття.

Входження особистості у світ культури передбачає розв’язання її власне смисложиттєвих проблем.

Філософія є постійне запитування про смисл, (М.Хайдеггер), і будь-яка проблема набуває статусу філософської лише тоді, коли вона має прямий зв’язок з проблемами смислу і сутності людського буття.

Смислопошук має безмежні горизонти. Формування змістожиттєвих запитів можливе лише в лоні культури, в широких змістожиттєвих контактах, на підставі врахування досвіду людства, довічно зайнятого пошуком цього смислу і багаточисельними намаганнями осмислити його.

Людина взискує смислу, бо вона смертна. Духовне особисте життя продовжується в людській спільноті, в серцях і душах духовних спільників. Л.Толстой говорить: „Людина померла, а її відношення до життя продовжує діяти навіть не так, як за життя, а у декілька разів більше, і дія ця по мірі розумності і любовності збільшується і зростає як все, вже ніколи не припиняючись і не знаючи перерви”.

Нині в розпорядженні філософії є достатньо підстав вважати, що безсмертя людської душі досягається її збереженням в культурі.

Саме буття в культурі є запорукою безсмертя душі. Нарощування культури здійснюється не тільки, а може й не стільки її опредмеченими шедеврами у вигляді творів мистецтв, наукових відкриттів, матеріальних цінностей.

Кожен, хто живе у світі, перебуває у „Я – Ти” взаємодії, підносить її до рівня загальнозначущості, є мікрочасткою цілісної культури, є її органічною і незамінною складовою. Лише повна сукупність неповторності кожного утворює культурний простір, у якому вічно перебуває безсмертна людська душа [6; 211 – 227].

2.  Цінності – основа людського буття в культурі

Загальне розуміння цінності тлумачить цінність як поняття, яке вказує на культурне, соціальне або особисте значення явищ і факторів дійсності.

Уся багатоманітність світу може виступати як „предметні цінності” й оцінюватися з точки зору добра і зла, істини і хибної думки, прекрасного і потворного, справедливого і несправедливого тощо [20; 102].

Смисложиттєва визначеність людини залежить від розуміння нею добра і зла, від дії в площині їх демаркації. Не випадково, один з праотців філософії Платон зазначив, що без розуміння питання про добро і зло марна, непотрібна, а то й шкідлива вся інша теоретична і практична діяльність людей.

Все в житті втрачає сенс, якщо немає його загальнолюдських вимірів, еталоном для яких є добро і зло. В філософії їх вважають стрижневими смисложиттєвими орієнтирами. Софокл ще стверджував, що той, хто загубив межу між добром і злом, той всього себе втратив [6; 227 – 228].

Етика є до певної міри наукою, основним предметом якої є добро і зло.

Мораль вибудовується як відношення людей у вимірах добра і зла, забезпечення доброчинності діянь є її функціональним призначенням.

У добра і зла не об’єктивна, а суб’єктивна природа. Вони є певними одиницями духовного виміру буттєвості в чомусь аналогічні тим, якими користується природодослідник, описуючи природу своїми еталонами мір (кілометрами, кілограмами, хвилинами і т.п.).

Відмінність полягає у тому, що вимірюється власна духовність в її проекції на зовнішність. „Кожен сам повинен вирішити, хто для нього Бог, а хто диявол”, хоч самі ці „одиниці виміру” містяться в культурі у вигляді ціннісних абсолютів, що їх напрацювало людство.

„Вони дають необхідну міру розуму, який потребує понять того, що в своєму роді досконале, щоб по ньому оцінювати і виміряти ступінь і недоліки учиненого”, – писав Кант.

Разом з тим, особа в культурі, не маріонетка, що приводиться в дію ззовні усталеними чинниками. Духовний вибір передбачає особисту визначеність і особисте оцінювання доброго і злого в житті, з цього приводу неможливо раз і назавжди остаточно визначитись. Соціальні умови і обставини особистого життя в культурному просторі постійно вимагають оцінити дійсність, все, що відбувається в ній міркою доброго і злого, застосованою кожним особисто. Тільки це дозволяє усвідомити тонкі грані переходу добра в зло, зважити доцільність свого вибору, зробити постійне прагнення до визначення добра смислом особистого життя.

Добро є стрижнем особистісного існування у світі, воно всередині, а не ззовні нас, воно завжди особистий вибір шляху серед підводних рифів суспільних перепон і обмежень до його реалізації. Суспільство не може бути добрим для всіх, пік його можливостей не ставати на перешкоді індивідних проявів добра.

Але разом з тим особистісний прояв доброчинності здійснюється в межах культури, він культурний по своїй суті, бо спирається на принципи „Я – Ти” взаємодії, покликаний забезпечити збереження людства.

Ствердження добра індивідом, яку б персональну унікальну форму воно не набувало має єдине неусувне підгрунття – нарощування духовного потенціалу людства, його збереження і вдосконалення.

Духовній буттєвості індивіду властива двоїстість, у неї різні підстави: суспільне і особисте, тваринне і людське і т.п.

В духовності людини добре і зле, позитивне і негативне, за високе і низьке перебувають в такому тісному переплетінні, що однозначно наділити їх знаком плюс чи мінус неможливо.

Людина ніколи не була дияволом „у плоті” і не стане чистим ангелом у майбутньому. Хоча це не виключає вищих злетів розуму, знань, вмінь, життєвих орієнтирів, що мали місце в усі часи. Високі прояви людського духу не за горизонтами здійснюваної історії, вони існували, існують і можуть не існувати. Чаша з отрутою, випита Сократом в ім’я істини, відданість справі, самопожертвування героїв заради свободи батьківщини, музична самобутність Бетховена і милосердя матері Терези – все це і багато іншого тому свідчення. Добро як вимір людяності нездоланне [6; 230 – 232].

Має свої екзистенційні буттєві виміри також і істина, як смисложиттєвий орієнтир.

Для людей нашого часу, а втім і для всіх часів, питання „Що є істина?” має глибокий життєвизначальний зміст. Що вважати істинним у власних інтенціях, намірах, вчинках? Як обрати на роздоріжжі історичного поступу істинний шлях? Яке кредо історичного вибору істини? На рівні повсякденності доводиться постійно вирішувати проблеми надання переваги істинним ідеологіям, цілям, цінностям і т.п. Зростає кількість людей, що прагнуть істини в житті.

З біблейських часів істина трактується як вище мірило життєвідношення до світу. М.Хайдеггер ототожнює істину з свободою, Х.Гадамер говорить про неможливість досягнення істини методологічними засобами науки.

Біблейський вираз „Я єсмь істина” має безмежну варіантність. В релігійному тексті істина – це Бог. Але в ньому потенційно містяться й інші смисли. Світ мого і