Курсовая работа: Документи в інформаційно-аналітичній діяльності

Курсовая работа: Документи в інформаційно-аналітичній діяльності

Зміст

Вступ

Розділ 1. Різновиди документів в інформаційно-аналітичній діяльності

1.1 Види документів в інформаційно-аналітичній діяльності

1.2 Характеристика основних видів аналітичних документів

Розділ 2. Практичне використання аналітичних документів

2.1 Національна система науково-технічної інформації

2.2 Аналітичні центри в Україні і за кордоном

Розділ 3.Перспективи розвитку аналітичних документів

3.1 Інформаційні технології

3.2 Проблема опрацювання інформації в Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вcтуп

Актуальність теми. Інформація відіграє в житті людей величезну роль. Ми одержуємо її за допомогою наших органів почуттів з навколишнього світу, за допомогою розмовної мови від інших людей або із книг, добуваємо в процесі діяльності.

У останні два десятиліття масове виробництво персональних комп'ютерів і стрімке зростання Інтернету суттєво прискорили становлення інформаційного суспільства в розвинених країнах світу.

У інформаційному суспільстві головним ресурсом є інформація, саме на основі володіння інформацією про всілякі процеси і явища можна ефективно й оптимально будувати будь-яку діяльність. Більша частина населення в інформаційному суспільстві зайнята в сфері обробки інформації або використовує інформаційні й комунікаційні технології у своїй повсякденній виробничій діяльності.

Для життя й діяльності в інформаційному суспільстві необхідно мати інформаційну культуру, тобто знання й уміння в області інформаційних технологій, а також бути знайомим з юридичними й етичними нормами в цій сфері.

За роки незалежності перед Україною постала нагальна потреба у створенні власної національної системи НТІ. Адже до цього часу інформаційні установи держави виконували, в основному, посередницькі інформаційні функції. Формуванням національних інформаційних ресурсів бібліотеки та органи НТІ країни до цього майже не займалися.

Протягом 1990-х рр. в державі було започатковано ряд науково-інформаційних, у тому числі, реферативних видань. Але їх аналіз засвідчив, що ці РЖ характеризувалися певними обмеженнями щодо видового або тематичного наповнення. Значна частина української наукової інформації з різних галузей знань лишалася не охопленою системою інформаційних видань. Найменшого розвитку набула оглядово-аналітична діяльність. За наявності значної кількості інформаційно-аналітичних центрів у різних міністерствах, відомствах, політичних партіях і громадських організаціях у систему загальнодоступних документальних комунікацій їх продукція практично не надходить, що перешкоджає її ефективному використанню.

Об’єктом дослідження даної курсової роботи є документи в інформаційно-аналітичній діяльності.

Предметом дослідження даної курсової роботи аналітичні документи в інформаційно-аналітичній діяльності, основні види та їх характеристика

Метою даної курсової роботи є дослідження аналітичних документів, які існують в інформаційно-аналітичній діяльності та проведення аналізу основних видів документів в ІАД.

Виходячи з мети були поставлені наступні завдання:

- визначити види документів в інформаційно-аналітичній діяльності;

- провести аналіз основних видів аналітичних документів;

- дати характеристику національній системі науково-технічної інформації;

- дослідити основні аналітичні центри в Україні та за її межами;

- розглянути використання інформаційних технологій в роботі з аналітичними документами;

- охарактеризувати проблему використання інформації в Україні.

Методи дослідження. Для виконання курсової роботи використовувався інформаційний метод аналізу, метод історизму, метод порівняння, метод системного аналізу, структурно-функціональний метод.

Відсутність у вітчизняній науці грунтовних і системних досліджень аналітичних документів в інформаційно-аналітичній діяльності робить тему дослідження актуальною як у теоретичному, так і в практичному аспектах.

У розвиток вивчення аналітичних документів зробили внесок праці таких науковців як С. Кулішов, Н.М. Кушнаренко, Ю.М. Столяров, Г.М. Швецова-Водка та ін.

Таким чином, у галузі інформаційно-аналітичної діяльності здійснюється багато досліджень.

Структура курсової роботи: складається зі вступу, трьох розділів, висновку, додатків та списку використаної літератури.

У вступі визначається актуальність теми, об’єкт дослідження, предмет дослідження, методи дослідження мета та завдання.

У розділі 1 «Різновиди документів в інформаційно-аналітичній діяльності» даємо характеристику основних видів аналітичних документів та проводимо аналіз аналітичних документів в інформаційно-аналітичній діяльності.

У розділі 2 «Практичне використання аналітичних документів» розглядаємо національну систему НТІ й аналітичні цетри в Україні та за її межами.

У розділі 3 «Перспективи розвитку аналітичних документів» досліджуємо використання інформаційних технологій в роботі з аналітичними документами та характеризуємо проблему використання інформації в Україні.

Розділ 1. Різновиди документів в інформаційно-аналітичній діяльності

1.1  Види документів в інформаційно-аналітичній діяльності

Вторинні документи часто є не самостійними документами, а частиною інших документів:монографій, дисертацій тощо. Тому, якщо стоїть завдання виявлення і кумуляції відомостей про них, треба робити аналітичний опис цих матеріалів. Призначенням вторинних документів є забезпечення суспільства вторинною інформацією [27].

Рівень згортання первинної інформації, характер вторинної інформації як відображення інформаційних потреб (запитів) споживачів є провідними ознаками вторинних документів. За цими критеріями Н. М. Кушнаренко виділяє бібліографічні, реферативні, оглядові й аналітичні вторинні документи, що мають як загальні, так і специфічні ознаки видового розмаїття [28].

Найдосконалішим видом вторинних документів, які повно і кваліфіковано висвітлюють не окремі першоджерела, а конкретну тему в згорнутому й узагальненому вигляді, є аналітичні документи. Довгий час аналітичні документи зараховували до оглядових, об'єднуючи в групу оглядово-аналітичних документів. У зв'язку зі зростаючою суспільною потребою в аналітичній інформації, специфікою складання, розмаїттям аналітичних документів, їх доцільно розглядати як самостійний вид вторинного документа.

Аналітичні документи (дають огляд кількох первинних документів) за ознакою глибини аналізу змісту першоджерел поділяють на бібліографічні, реферативні й аналітичні огляди, об'єднуючи в одну групу інформаційних оглядів. Є класифікації, за якими огляди поділяють на огляд літератури (першоджерел) як джерело бібліографічної інформації та огляд стану розробки проблеми (теми, питання). Виділяють також орієнтаційні (бібліографічні) і пізнавальні огляди, критичні, аналітичні, аналітичні довідки, довідники, рейтинги, інформаційні звіти про діяльність, тематичні підбірки, дайджести, прес-релізи, досьє і т. ін. Тобто нині немає єдиної класифікації аналітичних документів [42].

Для класифікації аналітичних документів особливо важливими є такі ознаки: функціональне призначення (предмет) аналізу; характер питань, що розглядаються; цільове і читацьке призначення; зміст (тематичні межі); глибина ретроспекції; форма викладу; спосіб розповсюдження, періодичність підготовки і видання. Ця загальна класифікація, охоплюючи як неопубліковані аналітичні документи, так і опубліковані, які видають бібліотеки, органи НТІ, центри інформаційного аналізу, видавництва та інші організації, значно полегшує орієнтування фахівців, учених, інформаційних фахівців у потоці первинних документів.

Аналітичні документи містять узагальнену інформацію, отриману в результаті всебічного, глибокого і критичного аналізу первинних документів, аргументовану оцінку стану і тенденцій розвитку проблеми, що розглядається. їх створюють у процесі поглибленого аналізу і синтезу первинних документів з метою вилучення, оцінки, узагальнення і використання інформації, що в них міститься. Однією з характерних рис аналітичного документа є наявність в ньому "аналітичної частини", яку становлять як концепції, погляди, ідеї, висновки, запозичені з первинного документа, так і власні думки, ідеї, судження автора вторинного документа [20].

Деякі аналітичні документи дають можливість уявити інформаційну модель проблеми. Це, перш за все інформаційно-аналітична довідка, інформаційний звіт про діяльність, аналітичний огляд тощо. Для створення таких документів застосовують як загальнонаукові методи, так і інформаційно-прогностичні методики (моделювання, контент-аналіз, івент-аналіз, когнітивне карторування і т. ін.).

У загальному вигляді методика створення аналітичних документів — це методика інформаційного аналізу і синтезу, тобто зосередження на основних положеннях, фактах, даних з відкиданням надлишкової інформації. Більшість із зазначених інформаційних документів мають містити так звані вивідні знання про тенденції розвитку проблеми та шляхи її вирішення. Наявність нового (вивідного) знання в таких документах породжує суперечність щодо зарахування їх до вторинних. Аналітично-синтетична обробка документів належить до рівня наукової обробки документів, оскільки методи, які застосовують для створення аналітичних оглядів, інформаційно-аналітичних довідок, аналітичних записок та інших інформаційних документів, широко використовують у процесах науково-пізнавальної діяльності. Аналітичні документи допомагають зорієнтуватися не лише в потоці первинних документів, а й у змісті проблеми в цілому [40].

Цільове призначення аналітичного документа визначається рішенням, яке споживач має прийняти на його основі. У зв'язку з цим інформаційні потреби для вирішення конкретних завдань можуть бути різноманітними, зокрема [41]:

— отримати уявлення про зміст первинних документів з певної проблеми з метою відбору цінних джерел для поглибленого вивчення;

— оцінити стан і шляхи розвитку відповідної галузі науки і техніки з метою визначення місця проблеми, яка вирішується, поміж інших проблем;

— використати новітні досягнення своєї й інших галузей науки і техніки з метою підвищення ефективності створюваної техніки і технології;

— звернути увагу на проблему, яку вивчають з метою показу позитивних і негативних сторін досліджень, що проводяться;

— оцінити інформаційну ситуацію в конкретній галузі науки з метою визначення найперспективніших рішень поставленого завдання;

— визначити досягнутий рівень розвитку конкретної галузі науки і техніки й порівняти з ним рівень виконаної роботи;

— встановити наукову значущість ідей, теорій, концепцій, гіпотез, практичних рішень з метою використання їх у вирішенні конкретного завдання;

— виявити тенденції розвитку основної і суміжних галузей науки і техніки та встановити оптимальні технічні й економічні показники нових об'єктів, які створюють.

Будова аналітичних документів має багато спільного, однак існують певні особливості кожного виду.

Критичний аналітичний огляд містить систематизовану, яку критично (науково, технічно, економічно) оцінив і узагальнив автор огляду, інформацію про стан питання, що розглядається. Його основна мета — оцінка стану, визначення основних тенденцій і перспективних шляхів розвитку питання (проблеми, теми), що розглядається, а також синтез нового наукового знання. В оглядово-аналітичному документі обов'язковими є зіставлення й авторська оцінка новизни, наукової і практичної значущості питання. Критичний огляд може містити висновки про невирішені проблеми, нову інтерпретацію відомих положень, нові ідеї, концепції та інші форми наукового знання. Саме ці характеристики критичного огляду часто ставлять під сумнів його зарахування до вторинних документів.

Особливу роль відіграють оглядово-аналітичні документи в ухваленні виважених управлінських рішень.

Огляд стану питання — це огляд, що містить систематизовану й узагальнену інформацію про стан наукової розробки і практичної реалізації, тенденції розвитку питання, що розглядається (сфери науки або техніки, галузі, підгалузі, проблеми, питання, об'єкта, організації і т. ін.). Він складається з таких елементів: вихідні дані, реферат, вступ, аналітична частина, висновки. рекомендації, додатки, список використаних джерел. список скорочень, допоміжні покажчики, зміст. Підкреслені елементи є обов'язковими, а решта — факультативними [27].

У вступі обґрунтовують вибір теми (вказують наукову і практичну значущість та актуальність теми (проблеми, питання), її зв'язок з іншими галузями науково-практичної діяльності), визначають цільове призначення огляду, часові межі аналізованого періоду, види використаних документів, підкреслюють особливості огляду порівняно з існуючими оглядами з певної тематики, вказують тематичні межі аналізу питання, що розглядається.

Аналітична частина огляду містить аналіз, оцінку й узагальнення систематизованих даних і фактів, які характеризують стан об'єктів наукових досліджень (явищ, процесів, речовин), що розглядаються в огляді; існуючі концепції, погляди, положення, невирішені питання, методи і засоби дослідження; стан досліджень і розробок пристроїв, технологічних процесів, матеріалів тощо; стан досліджень науки і виробництва (досягнутий рівень, організаційно-технологічна та економічна ситуація, тенденції розвитку).

При підготовці оглядів слід дотримуватися таких основних положень:

—  в огляді мають відображатися всі погляди на питання, що аналізуються, незалежно від власної концепції автора;

—  особливу увагу слід приділяти аналізу нової інформації, нових даних, нових проблем і шляхам вирішення їх;

—  недопустимим є використання застарілих відомостей, або тих, що викликають сумніви;

—  суперечливі відомості, що містяться в первинних документах, мають виділятися і спеціально обговорюватися;

—  усі порівняльні характеристики мають зіставлятися зат допомогою табличної чи графічної форми надання даних.

Прогнозний огляд містить аналіз інформації, яка відображає характер змін стану досліджуваного об'єкта (його структури, найважливіших показників і чинників, що визначають його розвиток), з метою виявлення закономірностей розвитку об'єкта, необхідних для проведення робіт з прогнозування. Цей огляд базується на аналізі первинних документів глибокої ретроспективи [27].

Прогнозний огляд складають для інформування про перспективи розвитку об'єкта на 5—10 років уперед і передбачають аналіз:

— підстави для створення вторинного документа;

— стану і структури об'єкта прогнозування, сукупності параметрів, які визначають науковий (технічний) рівень і перспективність його розвитку;

— вивчення опублікованих і неопублікованих вітчизняних та зарубіжних прогнозів й оцінок авторитетних учених та організацій, проблем, тенденцій і перспектив розвитку певної галузі;

— розвитку фундаментальних і прикладних досліджень, результати яких можуть вплинути на усунення причин, що стримують вирішення проблеми;

— підготовленості сфери до використання нових наукових ідей, принципів, матеріалів, процесів і т. ін.

Прогнозний огляд має таку структуру: вступ (підстави для складання огляду), аналітична частина (стан об'єкта, тенденції і прогноз розвитку), висновки, пропозиції.

Інформаційний звіт про діяльність розпочинається з анотації або реферата з коротким викладом завдання дослідження та отриманих результатів і зі вступу, в якому характеризуються вітчизняні й зарубіжні досягнення з досліджуваної проблеми. У самому тексті звіту викладають зміст завдання, формулюють технічне завдання, аналізують відомі методи і способи вирішення, розрахунки і результати експериментів. Завершується звіт висновками із зіставленням та аналізом результатів, отриманих у ході дослідження теоретичних та експериментальних даних, і, нарешті, висновками з оцінкою результатів і шляхів використання їх [28].

Модифікацією аналітичного документа за цільовим призначенням та методикою створення є такі інформаційні документи, як тематична підбірка, дайджест, прес-реліз, досьє і т. ін. Такі документи часто називають синтезованими.

Тематичні підбірки як вид аналітичних документів — це синтезована сукупність первинних документів, частин тексту, рефератів, анотацій, рисунків, схем, діаграм тощо, підібраних з певного питання (проблеми). їх роблять за двох умов: при сталому споживацькому інтересі до певної проблеми і тоді, коли немає узагальнених публікацій з неї, інформація розосереджена в широкому колі джерел [24].

Основними етапами складання тематичної підбірки є:

— ознайомлення з темою, складання рубрикатора, тобто переліку розділів, підрозділів;

— виявлення опублікованих документів з теми, складання бібліографічного списку;

— копіювання текстів документів, їхніх частин, анотацій, рефератів, перекладів, фактографічних даних;

— групування текстів документів;

— оформлення змісту тематичної підбірки і списку переглянутих джерел, написання передмови.

Структура тематичної підбірки має, як правило, такий вигляд: титульна сторінка, на якій, окрім теми, вказують хронологічні межі відбору документів або рік початку виявлення інформації, якщо тематична підбірка поповнюється новими матеріалами; зміст; коротка передмова (від укладача); певним чином згруповані копії текстів документів, інколи ілюстрований матеріал; бібліографічний список усіх виявлених і включених до підбірки копій джерел; список переглянутих джерел. Близьким за характером аналізу і подання інформації є дайджест.

Дайджест — це документ, що становить добірку витягів із конкретного тексту, відібраних і згрупованих таким чином, щоб дати про нього загальне уявлення, чи добірку найцікавіших матеріалів, передрукованих з інших видань. Дайджести можуть бути неперіодичними, періодичними та продовжуваними. Дайджестом також називають короткий виклад чого-небудь. Це фрагменти текстів багатьох документів (цитати, витяги, конспекти, інколи реферати), підібрані з певної теми, не забезпеченої узагальнюючими публікаціями, яка є у сфері постійних інтересів споживачів. Часто їх складають для керівників. Особливо вони популярні в системі вищої школи, коли немає навчальних посібників з нових розділів курсу [24].

Авторське бачення укладачів дайджестів виявляється:

— у панорамному баченні проблеми, що на початковому етапі може бути недостатньо чітко окреслена;

— у пошуку інформації;

— в екстрагуванні, тобто у вилученні необхідних фрагментів тексту;

— у групуванні інформації і наданні її в зручній для споживачів формі.

Дайджест — це вторинний документ, результат аналітико-синтетичної обробки первинних документів, який містить новий текст "під завдання": під рішення, яке приймає керівник; під навчальне завдання, запропоноване студентам; під потреби педагога, бізнесмена, які мають використати новий матеріал і т. д. [28].

Дайджест має проблемно-тематичне спрямування. Його специфіка, на відміну, наприклад, від проблемно-тематичних покажчиків, полягає в тому, що одиницями групування є не документи загалом, а фрагменти їхніх текстів (іноді досить невеликі за обсягом). Для дайджестів характерним є:

— вузькість тематики;

— різність аспектів розгляду проблеми;

— різниця в термінології, яку застосовують фахівці різних галузей;

— можливі розбіжності у відомостях, не збігання поглядів авторів.

Усе це зумовлює особливі вимоги до аналізу та синтезу, а також групування матеріалів і форми подання їх, яка має бути оглядовою, що полегшує сприйняття інформації завдяки акцентуванню уваги на ідеях, що не збігаються, на концепціях, висновках або результатах.

Кожний фрагмент, який вилучають з тексту первинного документа, має супроводжуватися посиланням на першоджерело. Це особливо важливо, позаяк запозичення чужих ідей, концепцій і висновків без посилань на автора першоджерела вважається плагіатом, порушенням авторського права [27].

Структура дайджесту має такий вигляд: титульна сторінка; зміст; передмова (від укладача); основний текст, звично розділений на параграфи; список використаних джерел; додатки — ілюстративний матеріал — таблиці, графіки, діаграми, які розкривають основний текст); словник або глосарій основних термінів (у разі необхідності).

Дайджести створюють у друкованій або електронній формі на замовлення споживачів.

Також прикладом аналітичного вторинного документа є досьє. Досьє — це формалізований, тобто складений за певним планом вторинний документ, який містить розгорнуту характеристику об'єкта (окремої особи, організації, товару або послуги і т. д.) [1].

Досьє створюють шляхом аналітико-синтетичної переробки значної кількості первинних документів і постійно актуалізують, оскільки фактичні дані швидко змінюються.

Роботу зі створення досьє розпочинають із складання плану-макету, який часто запозичують з довідників, каталогів, путівників, фактографічних баз даних, адаптуючи до специфіки об'єкта. Зміст досьє диференціюють залежно від того, створюється воно на особу, організацію чи на програму.

Якщо досьє створюють на особу (персональна БД типу "Хто є хто в науці"), то в ньому фіксується: прізвище, ім'я, по батькові; науковий ступінь, вчене звання, нагороди; місце роботи, посада; рік народження; біографічні дані; напрями діяльності; публікації, винаходи; публікації про певну особу; членство в організаціях, редакціях, радах, спілках; джерела виявлених відомостей.

Якщо досьє створюють на організацію, то фіксують: повну назву організації; рік заснування; адресні дані; юридичну особу; номер і дату видачі ліцензії; сферу діяльності; товари, що виробляються (послуги, що надаються); умови продажу товарів або надання послуг; ділові партнери; відгуки про дану організацію (включно з дипломами конкурсів, виставок, нагород, компрометуючі відомості); членство в міжнародних, національних і регіональних асоціаціях; добродійна діяльність; джерела виявленої інформації [18].

Досьє може складатися на довгострокові соціально-економічні, науково-технічні й культурні програми (проекти) міжнародного, національного або регіонального рівнів. У цьому разі досьє містить такі позиції: назва програми (проекту); назва підпрограми; категорія (міжнародна, всеукраїнська, регіональна, галузева); організації-учасники (розробники); координатор (керівник); джерела фінансування; інвестор, спонсор; термін та етапи розробки; основний зміст (у цілому і за етапами); кінцеві результати; стадія реалізації на поточний момент; джерела виявлених відомостей.

Складаючи досьє, використовують дані з різноманітних джерел (довідників, газетних і журнальних публікацій, матеріалів виставок, рекламних проспектів, ресурсів Інтернет тощо), доповнюючи результатами опитування компетентних осіб.

Аналогічними за змістом досьє про організацію (установу) є прес-релізи.

Прес-реліз — листівка, спеціальний бюлетень або брошура, головним чином, з офіційним повідомленням для органів масової інформації [1].

До прес-релізів висувають такі інформаційні вимоги:

1) зацікавленість споживачем (інформативність);

2) змістовність (інформаційна місткість);

3) яскравість у рекламному оточенні (контрастність);

4) виразність основних елементів (первинна фіксація уваги);

5) запам'ятовуваність (вторинна фіксація уваги — зворотна інформація);

6) вчасність — необхідність для певних споживачів у потрібний час.

Останнім часом, складаючи вторинні документи, щораз ширше використовують інформаційні технології. Фактично більшість операцій, які підлягають формалізації, можуть здійснюватися за допомогою комп'ютерних і телекомунікаційних технологій. До них можна зарахувати відбір первинних документів з електронних баз даних, складання бібліографічних описів, анотацій і рефератів, відбір більшості вторинних документів. Самі процеси створення вторинних документів, здійснювані за допомогою ЕОМ, приводять до створення якісно нових інформаційних продуктів — баз даних. Однак комп'ютерна і телекомунікаційна технологія є лише засобом наукової обробки документів. Порівняльна оцінка, відбір документів, аналітико-синтетична обробка їх за змістовою ознакою — прерогатива референтів-аналітиків, бібліографів, інших інформаційних посередників-професіоналів. Вони визначають тематичні межі, цільове і читацьке призначення та остаточний відбір документів.

1.2 Характеристика основних видів аналітичних документів

Кушнаренко Н.М. виділяє бібліографічні, реферативні, оглядові й аналітичні вторинні документи, що мають як загальні, так і специфічні ознаки видового розмаїття.

Бібліографічний документ містить організовані за певними правилами відомості про документ, його частину чи групу документів.

Бібліографічна інформація належить до традиційних і найпоширеніших форм інформаційної діяльності. Вона розрахована на широкі кола споживачів і покликана забезпечити найрізноманітніші їхні запити при пошуку документів. Бібліографічна інформація є основою будь-якого наукового дослідження, на її базі створюють усі види інформаційних видань: реферативні, аналітичні, оглядові.

У різних формах бібліографічна інформація потрібна не лише науковим працівникам академічних установ і викладачам ВНЗ, а й тим, хто здійснює теоретичну і практичну діяльність у сфері політики, економіки, культури, управління, наукового прогнозування, тобто в тих галузях, де необхідні серйозні наукові знання. Бібліографічна інформація не однорідна — для неї характерна різноманітність видів, форм, що відповідають характеру інформаційних потреб споживачів.

Основна функція бібліографічних документів — орієнтація споживачів інформації в документному потоці. Вторинні документи при цьому розкривають зміст і форму первинних документів з тим рівнем повноти і деталізації, які дають змогу, з одного боку, достатньо точно ідентифікувати документ у документному потоці, а з іншого — споживачеві інформації прийняти рішення про доцільність звернення до первинного документа [27].

Бібліографічний документ найчастіше існує у формі бібліографічного посібника, який становить впорядковану множину бібліографічних записів. Бібліографічні посібники поділяють на такі основні види: бібліографічні покажчики (ті, що включають значну кількість бібліографічних записів, із складною структурою та довідковим апаратом); бібліографічні списки (ті, що становлять сукупність бібліографічних записів, невеликі за обсягом, з простою структурою, без допоміжних покажчиків); бібліографічні огляди (ті, що включають узагальнену характеристику групи документів, які об'єднуються за певною ознакою, та бібліографічні описи цих документів). Кожний із зазначених видів бібліографічних документів має певні підвиди і різновиди, загальне і часткове в методиці створення.

Універсальне охоплення галузевої, регіональної і проблемно-тематичної інформації забезпечує роль бібліографічних документів не лише як основного засобу доведення інформації до окремого фахівця, а також і як основи, що дає змогу галузевим і регіональним центрам інформації, аналітичним службам використовувати їх у своїй довідково-інформаційній діяльності.

Аналітичну інформацію також містять бібліографічні видання.

Бібліографічне видання - це інформаційне видання яке має упорядковану сукупність бібліографічних записів. Ці видання також називають бібліографічними документами [1].

Бібліографічні документи (дають відомості про документи у вигляді бібліографічного опису та анотації) класифікують за різними ознаками [13]:

- за цільовим призначенням (державні, науково-допоміжні, рекомендаційні, професійно-виробничі);

- за об'єктом бібліографування (універсальні, багатогалузеві, галузеві, тематичні, персональні, бібліографічні, краєзнавчі);

- за методом бібліографування (вибіркові, реєстраційні, сигнальні, анотовані, реферовані, оглядові);

- за часом виходу в світ (поточні, ретроспективні, перспективні);

- за ознакою приналежності (видавничі, книготорговельні, бібліотечні);

- за формою організації матеріалу (бібліографічний покажчик, бібліографічний список, бібліографічний огляд, бібліографічний бюлетень, бібліографічний журнал, допоміжний покажчик до видання).

Реферування — процес аналітико-синтетичної переробки інформації, яка міститься в первинному документі, для вилучення з нього найважливіших за змістом відомостей (основних положень, фактичних даних, результатів, висновків) і створення на цій основі вторинного документа — реферативного [18].

Реферативний документ — це документ, що містить стислий виклад змісту первинного документа (основних ідей, методів і результатів місця дослідження, часу і його проведення і т. ін.). Його основу становить реферат — короткий виклад змісту першоджерела (книг, статей, доповідей) з певної теми, без додаткової інтерпретації або критичних зауважень автора реферата [18].

Реферат — це семантично адекватний, обмежений малим обсягом і, водночас, якомога повніший виклад основного змісту первинного документа, що має постійну структуру і призначений для виконання багатьох функцій у використанні його споживачами різних категорій [29].

Основними функціями рефератів є: інформаційна, пошукова, довідкова, сигнальна, адресна, комунікативна. Реферативні документи зараховують до вторинних фактографічних документів (довідки, таблиці, статті, реферати, реферативні огляди і т. ін.), основною функцією яких є орієнтація споживачів у документному потоці, скорочення фізичного обсягу первинних документів при збереженні їхнього основного змісту.

Реферати використовують в усіх сферах інформаційної діяльності.

Реферативні документи (дають характеристику первинного документу у вигляді реферату) поділяють на різновиди за такими ознаками [28]:

- за цільовим призначенням (загальні і спеціалізовані);

- за належністю до певної галузі знання (реферати із суспільних, гуманітарних, природничих, точних, технічних і прикладних наук, з економіки);

- за способом характеристики первинного документа (реферати-конспекти, в яких послідовно викладають в узагальненому вигляді зміст усього первинного документа, а також проблемно-орієнтовані реферати, що акцентують увагу споживача на окремих темах або проблемах первинного документа);

- за обсягом та глибиною згортання (короткі, обсяг яких обмежений 850 друкованими знаками, і розширені, обсяг яких може становити 10—15 % обсягу первинного документа);

- за кількістю джерел реферування (монографічні, складені на один первинний документ, реферати-фрагменти, складені на окрему частину первинного документа, його розділ, підрозділ, параграф, оглядові або зведені, групові реферати);

- за формою викладу (текстові, анкетні (позиційні), табличні, телеграфного стилю, схематичні, ілюстровані, змішані);

- за методом викладу (реферати-екстракти, перефразовані, аспектні, які створюють на основі формалізованих методик);

- за способом підготовки (інтелектуальні, складені на основі інтуїтивних уявлень про значимість змісту первинного документа, а також автоматизовані);

- за авторським виконанням (авторські або автореферати і неавторські або ті, які склала інша особа (референт-аналітик)).

Серед основних видів реферативних документів розрізняють: реферативний журнал, реферативний збірник, експрес-інформацію, інформаційний листок.

Реферативну інформацію також містять реферативні видання.

Реферативне видання – це інформаційне видання, яке має упорядковану сукупність бібліографічних записів, які включають в себе реферати [27].

Завдання реферативного видання – адекватне викладення суті первинного документа, рекомендація нової, цінної і корисної документної інформації для її оптимального використання у всіх сферах людської діяльності. Реферативне видання – носій реферативної інформації (конкретні дані, факти) [29].

Реферативне видання відрізняється від бібліографічного видання значно більшою повнотою даних про первинний документ. В склад цього тексту, окрім бібліографічного опису, входить реферат – коротке викладення змісту документа або його частки, яка включає основні фактичні дані і висновки, які необхідні для початкового ознайомлення з документом.

Оглядовий документ — це інформаційний документ, який містить один або кілька оглядів. Він відображає зміст основних первинних документів з певної проблеми (теми, питання), оцінку їх на основі їхньої аналітично-синтетичної обробки. Його основу становить огляд [19].

Огляд — це текст, який містить концентровану інформацію, отриману в результаті відбору, аналізу, систематизації і логічного узагальнення відомостей з великої кількості першоджерел з певної теми за певний проміжок часу [26].

Мета оглядового видання – збирання і аналіз великої кількості документів, переробка їх в єдиний компактний документ. За характером інформації ОВ найбільш повно відображає зміст первинних документів, відрізняється науковою глибиною їх переробки. Резельтатом переробки є висновки і практичні рекомендації, зроблені на базі аналізу змісту первинних документів, критична оцінка їх актуальності перспективності.

Оглядовий документ як вторинний (інформаційний) документ має певні специфічні риси:

1) це інформаційна модель стану, тенденцій розвитку та шляхів вирішення проблеми;

2) це узагальнена характеристика кількох чи сукупності документів. Оглядові документи класифікують за різними ознаками.

За глибиною згортання інформації розрізняють аналітичні огляди (які містять аргументовану оцінку інформації, рекомендації з її використання, висновки тут являються результатом змістового, фактографічного аналізу об’єднання великої кількості первинних документів і тому несуть в собі нові науково значущі фактори і ідеї відносно даної проблеми) і реферативні огляди (представляють собою характеристику питань, які розглядаються в первинних документах, без їх критичної оцінки). Крім того, готують бібліографічні огляди, які містять характеристики первинних документів як джерел інформації, що з’явились за певний час або об'єднані якоюсь спільною ознакою. Другий та третій види оглядів часто називаються інформаційними оглядами [29].

Прогнозний огляд аналіз інформації, яка відображає характер змін стану досліджуваного об'єкта (його структури, найважливіших показників і чинників, що визначають його розвиток), з метою виявлення закономірностей розвитку об'єкта, необхідних для проведення робіт з прогнозування. Цей огляд базується на аналізі первинних документів глибокої ретроспективи.

Прогнозний огляд складають для інформування про перспективи розвитку об'єкта на 5—10 років уперед і передбачають аналіз:

— підстави для створення вторинного документа;

— стану і структури об'єкта прогнозування, сукупності параметрів, які визначають науковий (технічний) рівень і перспективність його розвитку;

— вивчення опублікованих і неопублікованих вітчизняних та зарубіжних прогнозів й оцінок авторитетних учених та організацій, проблем, тенденцій і перспектив розвитку певної галузі;

— розвитку фундаментальних і прикладних досліджень, результати яких можуть вплинути на усунення причин, що стримують вирішення проблеми;

— підготовленості сфери до використання нових наукових ідей, принципів, матеріалів, процесів і т. iн. [15].

Прогнозний огляд має таку структуру: вступ (підстави для складання огляду), аналітична частина (стан об'єкта, тенденції і прогноз розвитку), висновки, пропозиції.

За цільовим призначенням та методикою створення розрізняють такі види оглядових документів: експрес-інформація, бібліографічний огляд, реферативний огляд, огляд обґрунтування, щорічний огляд, щорічна доповідь, оглядова довідка тощо.

Інформаційний огляд посідає провідне місце в системі інформаційних документів. Його особливістю є те, що інформаційний огляд складають шляхом логічної обробки документної інформації з метою одержання вихідного знання про стан, розвиток і можливі шляхи вирішення проблеми. Отже, підготовка оглядової інформації — це не стільки опис, узагальнення документної інформації, скільки аналіз стану та розвитку проблеми на основі використання різноманітних джерел інформації.

Інформаційна характеристика проблеми має бути всебічною і повною. Тому, створюючи оглядові документи, враховують як опубліковані, так і неопубліковані документи, оскільки інформаційний огляд має не лише відповідати запитам споживача інформації, а й надавати максимум потрібної інформації. Відбираючи інформацію, враховують різні погляди на можливість вирішення проблеми. Логічність викладу інформації в оглядовому документі має поєднуватися зі змістовою характеристикою відібраних документів. У зв'язку з цим референтаналітик має володіти темою огляду, мати так званий апріорний запас знань з теми.

Складаючи огляд, застосовують методи, властиві процесам підготовки інших документів: інформаційний аналіз, абстрагування, синтез, узагальнення тощо. Саме створюючи оглядові документи, передбачають як критичну оцінку наявної інформації, так і використання елементів наукового дослідження цієї інформації для одержання вихідного знання про стан і тенденції розвитку проблеми.

Оглядова інформація — це систематизована узагальнена інформація про стан об'єкта (предмета, питання). Під станом об'єкта розуміють його науковий або технічний рівень, організаційно-економічну ситуацію і тенденції розвитку [29].

Оглядова інформація виконує підсумкову, інтеграційну, концентраційну, оціночну, орієнтовну та евристичну функції. Поряд з бібліографічною, фактографічною і концептографічною оглядова інформація відіграє суттєву роль у розвитку будь-якої сфери людської діяльності.

Отримання оглядової інформації базується на таких процесах обробки документальних джерел інформації: огляду становлять підготовчий, основний (аналітичний і синтетичний) і заключний етапи.

До підготовчого етапу складання бібліографічного огляду входять:

— вибір та вивчення теми;

— розробка плану-проспекту;

— виявлення документів з теми огляду.

Вибір теми визначається передовсім її актуальністю, науковим і практичним значенням, потребами споживачів, браком готової бібліографічної продукції з певної теми.

Розробка плану-проспекту необхідна для підготовки великих за обсягом і складних за структурою оглядів. План-проспект містить обґрунтування актуальності й новизни теми, визначення цільового і читацького призначення огляду, чітке формулювання теми огляду.

Виявлення документів з теми огляду передбачає визначення кола основних і додаткових джерел інформації. Основні джерела переглядають ретельніше, ніж додаткові. Бажано оптимально поєднувати джерела вторинної інформації (бібліографічні посібники, покажчики змісту) і первинної інформації (періодичні видання відповідної галузі чи теми, хрестоматії, антології, збірники, праці конференцій відповідного профілю і т. ін.). Результатом цієї діяльності є створення масиву бібліографічних записів з теми огляду — як початкової "синтезуючої" операції, що передує глибокому змістовому аналізу документів [41].

Основний етап складання бібліографічного огляду становлять два під етапи: аналітичний і синтетичний.

До аналітичного підетапи входить:

— відбір документів;

— аналіз документів.

До синтетичного підетапу входить:

— групування документів;

— характеристика документів.

Відбір документів — один з найважливіших процесів бібліографування. У процесі відбору здійснюють обмеження масиву документів, які включають в огляд відповідно до визначених якісних критеріїв.

Принципи відбору документів визначають відповідно до теми, цільового і читацького призначення огляду. Уточнюються тематичні межі огляду (чи буде охоплено всю тему, чи лише деякі її аспекти, чи включатимуть документи зі споріднених галузей знань; яким буде висвітлення теми — теоретичним, практичним, історичним і т. ін.), хронологічні межі, видовий склад і кількість документів. Якщо це рекомендаційний огляд, то кількість документів, як правило, обмежують (від трьох до десяти). До огляду слід включати лише цінні, якісні документи. Відбір визначає передовсім якість огляду. Саме на цьому етапі проводять змістовий і формальний аналіз документів, здійснюють оцінку їхньої наукової, соціальної і практичної значущості, роблять порівняльний аналіз наукової і художньої цінності близьких за тематикою документів, визначають відповідність їхнього рівня складності змісту і підготовленості споживачів [32]. Основними способами групування документів в огляді є змістовий або формальний. Змістове групування передбачає розподіл матеріалу за галузями, розділами наук, темами, аспектами, питаннями. Формальне групування передбачає розподіл документів за алфавітом авторів, назв, видами, жанрами документів, за місцем видання, хронологією, мовою, видавничою організацією. Як правило, документи групують за принципом "від загального — до часткового" або "від простого — до складного". Така побудова дає змогу конкретизувати зміст первинного документа, загострити увагу на певних аспектах теми, найважливіших і найперспективніших.

Характеристика кожного документа містить відомості про автора, вихідні дані, розглянуті питання. Оскільки головна мета огляду — формування інтересу споживачів до конкретних документів, інформація про них має рекомендаційний характер. Важливо відібрати найсуттєвіші відомості про кожний із документів, показати внутрішню логіку розкриття теми, зіставити видання різних авторів, підкреслити наукове або практичне значення відібраних документів. Огляд — це зв'язний виклад змісту первинних документів. У текстах "зв'язках" підкреслюють схожість між документами або, навпаки, різницю між ними (за масштабами та глибиною розкриття теми, за видами документів тощо), підкреслюють популярність автора, рівень достовірності даних, художнього вимислу тощо. Інколи поєднувальним текстом слугує сама характеристика (анотація), яку ще поділяють на дві частини: одна передує бібліографічному запису, а другу подають після нього. Не допускається переказ змісту первинного документа. У рекомендаційних бібліографічних оглядах групування матеріалу здійснюють від загального до часткового або від простого до складного. У науково-допоміжних оглядах застосовують складне групування матеріалу, що базується на поєднанні кількох варіантів: за розділами, підрозділами, а в межах підрозділів — за формальною ознакою (за алфавітом авторів, у прямій або зворотній хронології) [43].

Розділ 2. Практичне використання аналітичних документів

2.1 Національна система науково-технічної інформації

До 1950 р. обслуговування фахівців документами, необхідними їм для творчої діяльності - конструкторської, винахідницької, внедренческой і т.п., здійснювалося по перевазі науково-технічними, а також універсальними науковими бібліотеками.

Однак науково-технічний прогрес зажадав відбруньковування від них спеціальних соціальних систем, призначених для цієї мети. В економічно найбільш розвинених країнах почали з'являтися органи науково-технічної інформації (НТІ), своїм генезисом відділення, що повторили шлях, від бібліотек подібних їм документальних систем - архівів, музеїв.

Наочне подання такої трансформації дає еволюція однієї з найбільших наукових бібліотек. Спочатку й протягом напівстоліття вона називалася Фундаментальною бібліотекою по суспільних науках. Потім розширила свої функції, що відбилося в назві: Інститут наукової інформації й Фундаментальна бібліотека по суспільних науках. На наступному етапі згадування бібліотеки з назви зникло, вона почала іменуватися Інститутом наукової інформації із суспільних наук (ІНІСН), хоча бібліотека як і раніше функціонує в її структурі [35].

У нашій країні державна система НТІ початку створюватися в 1950-х рр. й остаточно зміцніла в 1966 р. Вона містила в собі 10 всесоюзних інститутів. Ще 12 тис. органів НТІ діяли на підприємствах і в організаціях. Очолював цю систему ВІНТІ - Всесоюзний (тепер Всеросійський) інститут наукової й технічної інформації, утворений з ініціативи президента Академії наук А.Н. Несмеянова. За час свого існування він дав інформацію в спеціально реферативних журналах, що випускають, про 35 млн. публікацій по основних напрямках науки й техніки, включаючи, між іншим, документалістику й інформатику. При цьому він ввів свою політематичну базу даних, ґрунтуючись на виписці всього 10 відсотків іноземних журналів.

Із ще більшим розмахом веде аналогічну роботу американський Інститут наукової інформації, заснований Ю. Гарфилдом в 1961 р. у Філадельфії (штат Пенсільванія). Він розписує зміст журналів США починаючи з 1958 р.; з 1964 р. становить покажчик цитованої наукової літератури, а з 1975 р. - покажчик цитування журналів.

Ця робота - типово документометрична: на підставі аналізу наукових публікацій з'ясовується рейтинг окремих учених, наукових інститутів, дослідницької преси [26].

В 1967 р. відкритий Всесоюзний (зараз Всеросійський) науково-технічний інформаційний центр (ВНТІЦ), що є депозитарієм і страховим фондом дисертації й звітів про НОКІР, алгоритмів і програм за останні 30 років. Після закінчення цього строку найцінніші в практичному й теоретичному відношенні видання виділяють із загального масиву й переводять у нову базу даних па сучасних носіях. Фонд ВНТІЦ перевищує 2 млн. мікрокопій.

Правда, зараз у ВНТІЦ надходить матеріалів на третину менше, ніж раніше: не вистачає засобів на підготовку й пересилання звіту, ослабнула відповідальність за недоставляння, учені не зацікавлені безоплатно розголошувати свої «ноу-хау».

Наприкінці 1960-х рр. при міністерствах почали виникати адміністративні інформаційні центри, які стали відомі під абревіатурою ГІОЦ - головний інформаційний обчислювальний центр. У основному вони займаються збором й обробкою статистичної інформації зі свого міністерства або відомства.

Такі ж, тільки меншого масштабу, інформаційні або довідково-інформаційні центри почали з'являтися на кожному великому й средньому підприємстві, в установі [10].

Розвиток цього процесу привело до створення центрів інформації не тільки науково-технічного, але й найрізноманітнішого профілю — по суспільних науках (уже згаданих ІНІОН), у сфері культури (Інформкультура в складі Державної бібліотеки СРСР імені В. І. Леніна, тепер Р(Б). Зараз інформаційні центри охоплюють всі сфери діяльності — правову, засобів масової інформації, фінансову, політичну, кадрову, рекламну, комерційну й іншу.

Інфоцентри, на відміну від бібліотек, самі створюють документи: не лише інформацією а й аналітичними звітами, оглядовою інформацією. Вони широко спеціалізуються на наданні фактографічної інформації, причому у формі. При цьому вони часом добувають цю інформацію, минаючи бібліотечні джерела, і в такий спосіб є одночасно й генералізаційними, і термінальними документальними системами. Для цього досить звернутися до таких потужних інфослужби, як ІТАР-ТАРС (Інформаційно-телеграфне і агентство Росії - Телеграфне агентство Радянського Союзу), Інтерфакс, Російське інформаційне агентство "Новини". Аналогічні служби мають практично всі країни світу. Про найбільш великі чув майже кожний: ЮСІА - Американське інформаційне агентство, перейменоване в Американський інфоцентр, Телеграфне агентство Рейтер (Англія) [37].

Докори у відсутності в інфоцентрів історичних традицій здавалися вагомими до появи цілісного бачення всіх їхніх різновидів. Звичайно, цим центрам до бібліотечної історії далеко, але проте деякі з них мають уже досить дільний досвід функціонування. Так, довідкова служба Москви будувалась протягом двох з половиною століть. Перший адресний довідник «Вся Москва» вийшов в 1894 р.

Інфоцентри обслуговують колективного користувача, тобто юридичних осіб, тоді як бібліотеки мають справа в основному з контингентом фізичних осіб.

За масштабом інфоцентри бувають всеохоплюючі — від глобальних (типу Інтернету) через міжнародні (МЦНТІ— Міжнародний центр НТІ), всеросійські (наприклад, ВІНІТІ, ІНІОН), великі комплекси (типу Всеросійського виставочного центра, промислових корпорацій) до підрозділів інформаційних служб окремої фірми.

Інфоцентри розглядають інформацію як товар, і цим радикально відрізняються від бібліотек, що бачать у ній культурну цінність. Підхід же інфоцентрів визначає постановку роботи в них як у підприємство з виробництва й продажу продукції: їхні послуги платні, у них процвітає ринковий підхід до надання інформації, їм властиві оперативність і супероперативність на базі новітніх технологій, у них стрімко розширюється приватний сектор [37].

Першим був повністю автоматизований Інформаційний банк газети "Нью-Йорк Тайм" ще в 1973 р. У всіх інфоцентрах світу перевага віддається машиносприймальним документам, електронним засобам зв'язку.

Інфоцентри на відміну від інших документних систем орієнтуються на актуальну, можна сказати сьогочасну тематику, хронологічна глибина їхніх відомостей досить мала. У погоні за все новими й новими відомостями вони випустять із уваги старе мудре висловлення про те, що все нове - це добре забуте старе.

У державну систему НТІ ввійшли й документальні системи, що базуються на різних видах документів [37]:

- Федеральний фонд державних стандартів, загальноросійських класифікаторов техніко-економічної інформації, міжнародних (регіональних) стандартів, правил, норм і рекомендацій зі стандартизації, національних стандартів закордонних країн — на нормативних документах в області стандартизації, метрології й сертифікації.

- Федеральний інститут промислової власності, Інформаційно-видавничий центр Російського агентства по патентних і товарних знаках — на патентній документації по винаходах, корисним моделям, промислових зразках, товарних знаках, знаках обслуговування й найменування місць походження товарів, а також на комп'ютерних програмах, базах даних і топології інтегральних мікросхем.

- Російська книжкова палата — на добутках печатки державної біблиографії.

- Усеросійський НДІ проблем машинобудування й Всеросійський НДІ стандартизації — на промислових каталогах.

- Усеросійський науково-дослідний центр стандартизації, інформації й сертифікації сировини, матеріалів і речовин — на відомостях про матеріалах і речовини.

- Науково-технічний центр "Інформрегістр" — на електронних виданнях.

У системі НТІ представлений й один архів - Російський державний архів науково-технічної документації. Він спеціалізується на інформуванні про документи постійного зберігання науково-дослідних, проектних, конструкторських, технологічних організацій і підприємств.

Положенням передбачена постановка науково-технічного інформування й на регіональному рівні. Отут ведучими виступають регіональні центри НТІ й Росінформресурса [10].

Хоча система НТІ, як бачимо, досить велика, вона ще досить далека від завершення: у неї дивним образом не ввійшли головні бібліотеки країни Російська державна (навіть своїм підрозділом "Інформкультура") і Російська національна. Забуто можливості універсальних наукових бібліотек, більшості архівів, усіх музеїв, картинних галерей, виставочних центрів.

Пояснити це можна лише відсутністю дотепер у всіх документальних системах цілісного подання про сукупний документном ресурсі Росії.

Разом з тим Закон про бібліотечну справу пропонує бібліотекам взаємодіяти з органами науково-технічної інформації, архівами, іншими підприємствами, установами, організаціями, які мають інформаційні банки даних різних рівнів (стаття 21). Інший Федеральний закон - "Про інформації, інформатизацію й захист інформації" - включив бібліотечні фонди й инфо-продукты бібліотек до складу державних загальнодоступних инфоресурсов і поклав на бібліотеки відповідальність за повноту задоволення суспільного попиту на інформацію із всіх галузей знання й сферам діяльності.

Робота в області НТІ фінансується державою - що правильно, оскільки система державна. Видача інформації в цьому випадку повинна б здійснюватися безоплатно, коли за це вже заплачено, однак Положення передбачає повторне відшкодування, тепер уже самими споживачами, витрат на створення інформаційної продукції й надання послуг.

Наявним прикладом роботи системи НТІ в Україні є видання реферативних документів.Найпоширенішим видом інформаційного документа є реферативний журнал (РЖ).

Реферативний журнал — це періодичний документ журнальної або листової форми, що містить реферати опублікованих документів або їхніх частин [29]. У РЖ публікують у систематизованому вигляді реферати документів з певної галузі, проблеми, теми. Кожний номер РЖ становить єдність інформаційного повідомлення — певної сукупності рефератів (бібліографічних записів) і довідкового апарату. Він наділений предметним, авторським та іншими вказівками (наприклад, РЖ «Інформатика»).

Основне призначення реферативного журналу — інформування вчених і фахівців про поточні документи (видання) для ретроспективного пошуку відповідних наукових документів, а також щоб уникнути негативних наслідків розсіювання документів з однієї і тієї самої тематики в журналах різних профілів, для надання допомоги в подоланні мовних бар'єрів. Крім того, РЖ дає змогу вченим і фахівцям без великих витрат часу стежити за досягненнями в суміжних сферах наукової і практичної діяльності і використовувати їх у своїй галузі, а також бути засобом побічної оцінки наукової якості первинних документів (у формі рефератів відображають лише документи, що мають значний інтерес) [27].

Текст складається з певної сукупності рефератів, систематизованих на основі тематичного рубрикатора. Особливості такої систематизації ті ж, що і в бібліографічному записі реферата. На відміну від бібліографічного опису і анотації, реферат повинен розкрити фактографічний зміст первинного документа, щоб без звернення до нього можна було визначити необхідність його використання, особливості інформації, яка є в документі, а також безпосередньо використовувать саму цінну інформації. На відміну від анотації реферат розкриває результати, висновки, область їх використання, що забезпечує відображення лише найбільш головної частини змісту текстів первинних документів, в залежності від характеристик РЖ.

Особливість його в тому, що він відображає опубліковані документи, вітчизняні і закордонні.

В Україні реферативні журнали видають Книжкова палата України, Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Український інститут науково-технічної та економічної інформації, інші міжгалузеві й галузеві центри [10].

Наприклад, український реферативний журнал (УРЖ) "Джерело" — періодичне інформаційне видання, призначене для оперативного відображення змісту друкованих в Україні наукових видань з природничих, технічних, суспільних і гуманітарних дисциплін. УРЖ виходить у 3 серіях:

Сер. 1. — Природничі науки. Медицина.

Сер. 2. — Техніка. Промисловість. Сільське господарство.

Сер. 3. — Суспільні та гуманітарні науки. Мистецтво.

Усі три серії УРЖ "Джерело" виходять з періодичністю один раз у два місяці (шість разів у рік). З останнім номером кожний передплатник одержує компакт-диск із записом інформації, акумульованої журналом за рік.

В УРЖ "Джерело" реферують монографії, збірники наукових праць, матеріали конференцій, посібники для вузів, серіальні (періодичні та продовжувані) видання, автореферати дисертацій, препринти. Джерелом інформації для підготовки УРЖ є обов'язковий примірник творів друку України, що надходить до Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (НБУ).

Також реферативні журнали видаються в мережі Інтернет, прикладом є журнал «Екологія».

Матеріали для реферативного журналу готують за єдиною методикою з використанням Рубрикатора НБУ і розміщують у систематичному порядку згідно з основними діленнями Рубрикатора. Аналіз змісту і систематизацію творів друку (документів) здійснюють фахівці відділу систематизації НБУ. Допоміжний апарат УРЖ містить авторський покажчик та покажчик періодичних видань.

Кожному запису в УРЖ присвоюють номер, який має такі елементи: порядковий номер УРЖ у поточному році; літера, що відповідає певній галузі знання, згідно з Рубрикатором НБУ; порядковий номер реферату у випуску.

Запис у реферативному журналі поєднує бібліографічний опис документа, реферат (замість рефератів можна використовувати авторські резюме та анотації), а також шифр зберігання в Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського. Твори друку (документи) можна одержати безпосередньо в бібліотеці, або замовити за допомогою міжбібліотечного абонемента (МБА). Скорочення в бібліографічних описах видань зроблено відповідно до ДСТУ 3582-97 "Інформація та документація” [4].

УРЖ "Джерело" представлене в мережі Internet:

— загальнодержавною реферативною базою даних "Україніка наукова"http://www.nbuv.gоv.uа (Web - сервер Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського) та: http://ірrі.kіеv.uа Web - сервер Інституту проблем реєстрації інформації НАН України);

—  електронною версією журналу hppt://t.kiev.ua/Djerelo/index.html (Web - сервер Інституту проблем реєстрації інформації НАН України). База даних містить бібліографічні описи документів, реферати, індекси Рубрикатора НБУ тощо. Пошук документів можна здійснювати за автором, назвою (чи за словами з назви) видання, назвою журналу, тематичними розділами, роком видання, а також за будь-яким терміном з тексту (крім службових слів). Результати пошуку можна записати у файл або ж роздрукувати у вигляді тексту.

Ще одним прикладом реферативного видання є журнал «Агропромисловий комплекс».

Реферативний журнал “Агропромисловий комплекс України” засновано Державною науковою сільсько-господарською бібліотекою УААН та Інститутом гідротехніки і меліорації УААН у 1999 році. Свідоцтво про державну реєстрацію КВ 3796 від 29.04.1999 р. Передплатний індекс 99626 з другого півріччя 2008 року. Періодичність видання — 4 рази за рік. Кожний номер часопису містить до 420 рефератів (≈ 20 ум. друк. аркушів). Видання покликане інформувати вчених-фахівців та інформатиків галузі про основні розробки вітчизняної аграрної науки і технології сучасного виробництва з метою своєчасного, найповнішого застосування інновацій на практиці, слугувати засобом здійснення цільового пошуку науково-технічної інформації, міждержавного обміну інформативними масивами.

Основними завданнями реферативного журналу є:

-  оперативне ознайомлення широкого загалу науковців і практиків з новими публікаціями у сфері аграрної науки і техніки;

-  цільовий пошук необхідної інформації з усіх галузей АПК;

-  сприяння інтеграції наук; міжгалузевий та міждержавний обмін інформацією;

-  популяризація найновішого інформаційного продукту, методів і технологій.

Підготовка видання РЖ “Агропромисловий комплекс України” передбачає тематичне структурування, планування номерів, підбір першоджерел, їхнє попереднє опрацювання, бібліографічний опис, формалізацію тексту рефератів згідно з положеннями діючих стандартів і відомчих рекомендацій Книжкової палати і Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського.

РЖ містить реферати монографій, найґрунтовніших статей наукових журналів, збірників наукових праць, матеріалів конференцій і має необхідний довідково-пошуковий апарат, який складається з алфавітно-предметного покажчика, авторського покажчика, покажчика використаних періодичних і продовжуваних видань. В кінці РЖ розміщено перелік виданих ДНСГБ УААН бібліографічних і історико-бібліографічних покажчиків праць відомих вітчизняних учених-аграріїв.

Предметна рубрикація РЖ за УДК:

-  історія аграрної науки;

-  економіка сільського господарства, організація та управління сільськогосподарським виробництвом;

-  сільськогосподарські машини, знаряддя та інструменти;

-  ґрунтознавство;

-  агротехніка;

-  сільськогосподарська меліорація;

-  охорона природи, сталий розвиток, сільськогосподарська екологія;

-  хвороби рослин, шкідники рослин, захист рослин;

-  рослинництво;

-  тваринництво;

-  бджільництво;

-  шовківництво;

-  рибне господарство;

-  ветеринарія;

-  харчова і переробна промисловість, продукти твариннитва;

-  лісове господарство.

До складу редколегії РЖ входять відомі вчені в галузі АПК, що дає змогу об’єктивно оцінювати рівень реферованих публікацій. На сьогодні реферативний журнал ДНСГБ УААН — єдине інформаційне видання, що відображає динамічний розвиток агропромислового комплексу України. Читач має можливість передплачувати, замовляти РЖ у друкованій формі, електронною поштою повний випуск або його частину, а також бібліографічні описи без рефератів.

Різновидом реферативного документа є експрес-інформація. Експрес-інформація — це оперативний документ, який висвітлює найважливіші вітчизняні і зарубіжні досягнення у формі розширених статей, описів винаходів, скорочених перекладів і т. ін. Це може бути розширений реферат якого-не-будь виданого за досить короткий термін найціннішого первинного документа, що потребує оперативного оповіщення. За хронологічними ознаками експрес-інформація – це неперіодичне видання. Його цільове призначення – інформування про найбільш актуальних зарубіжних опублікованих і вітчизняних неопублікованих документах, які вимагають оперативного оповіщення [29].

Інформаційний листок — це реферативний документ відомостей про передовий досвід або науково-технічні досягнення. Найсуттєвіше значення має рівень інформативності реферативного документа, тобто кількість та якість інформації, яку отримує з реферату споживач [27].

Експрес-інформація і інформаційний листок частіше випускаються без довідникового апарату. Автореферати дисертацій супроводжуються списком опублікованих автором робіт по темі [28].

За конструкцією реферативне видання малооб”ємне, видається в обгортці, звичайно без ілюстрацій, але з таблицями, формулами, які допомагають розкрити основний зміст первинного документа.

2.2 Аналітичні центри в Україні і за кордоном

Аналітичні (чи «мозкові») центри (англ. think tanks) — недержавні науково-дослідницькі організації, які, як правило, зосереджують свої зусилля в галузі гуманітарних наук — політики, економіки, соціології, права тощо [43].

«Мозкові центри» реалізують оригінальні дослідження та освітні програми, спрямовані на навчання та здійснення впливу на політиків і осіб, які формують громадську думку з широкого кола економічних, соціальних, політичних, екологічних питань та проблем безпеки. Крім того, вони виступають інструментом суспільного контролю, а відтак, визначають цілі та цінності суспільства.

Найбільшого розвитку «мозкові центри» набули в західному світі і, по суті, є однією з ознак західної демократії.

За домінантними цільовими галузями діяльності «мозкові центри» можна поділити на [43]:

- дослідницько-видавничі;

- лоббістські;

- правозахисні;

- культурологічні;

- цільові.

За обширом проблем, які вони розглядають і вивчають:

- світові (наприклад, так званий «Римський клуб», National Endowment for Democracy в США);

- загальнодержавні;

- регіональні.

За політичними орієнтаціями:

- політично заангажовані (це Think Tanks при політичних партіях і рухах);

- політично незалежні.

На думку Дж. Стеварда, колишнього посла США в Молдові, а нині заступника директора Інституту міжнародної економіки у Вашингтоні (теж Think Tanks), успішні аналітичні центри повинні об'єднати інтелектуальну досконалість з практичною досконалістю. Враховуючи їх вплив на суспільно-політичні, економічні та ін. процеси, Think Tanks зачисляють до «п'ятої влади» (після законодавчої, виконавчої, судової та ЗМІ).

За даними інтернет-проекту «Мережа аналітичних центрів України» (http://www.intellect.org.ua) станом на 1 лютого 2002 (2005) р., в Україні діяло близько 60 (115) «мозкових центри». Ядром українських Think Tanks виступає Київ — 38 (67) центрів. Далі йде Львів — 14 (32), Донецьк — 8 (28), Харків — 10 (23), Закарпаття (15), Волинь, Дніпропетровськ, Тернопіль, Хмельницький, Чернівці — по 14 на 2005 р., Луганськ, Полтава, Івано-Францівськ, Крим, Вінниця, Херсон, Запоріжжя, Чернігів — по 13-10 центри на 2005 р. Понад два десятки Think Tanks утворено при вузах України, зокрема, Дніпропетровському, Київському, Львівському, Таврійському, Тернопільському та Чернівецькому національних університетах, УАДУ при Президентові України, Харківській національній юридичній академії та ін. Крім того, в Україні діють аналітичні центри окремих олігархів, бізнесових структур, політичних партій. До найбільш авторитетних неурядових аналітичних структур України можна віднести: Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова (УЦЕПД), Агентство гуманітарних технологій (АГТ), Асоціацію молодих українських політологів і політиків (АМУПП), Атлантичну Раду України (АРУ), Інститут політики (ІП), Академію економічних наук України, Український культурологічний центр (УКЦентр) та аналітично-інформаційний журнал "Схід" (Донецьк), Культурологічний часопис «Ї», Київський центр інституту Схід-Захід (КЦІСЗ), Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД), Український незалежний центр політичних досліджень (УНЦПД); Центр європейських та міжнародних досліджень (ЦЄМД), Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України (ЦМКЗПУ), Інститут трансформації суспільства (ІТС), Агентство Стратегічних Досліджень (http://sd.net.ua). Потенційно потужними організаціями є Інститут Євро-Атлантичного Співробітництва (ІЄАП), Інститут Європейської Інтеграції (ІЄІ), Товариство зовнішньої політики України (ТЗПУ), Центр стратегічних досліджень (ЦСД). Фінансування просунутих українських Think tanks, як і в Польщі та Чехії в основному зовнішнє. Наведемо деякі приклади окремих українських «мозкових центрів», які зараз успішно працюють [43].

Міжнародний центр перспективних досліджень засновано в 1993 р. Мета діяльності центру — сприяння розвитку демократичного суспільства та ринкової економіки в Україні, процесам європейської інтеграції України. Здійснює аналітичні дослідження економіки України, прогнози розвитку та оцінку можливих ризиків. На основі опитування 300 промислових підприємств України проводить щоквартальний моніторинг української економіки на мікрорівні. Фінансування в основному міжнародне. Річний бюджет — 1,2 млн. дол. В центрі на постійній основі працює 45 професійних працівників. E-mail: office@icps.kiev.ua

Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова — неприбуткова громадська організація. Здійснює дослідження в таких сферах: внутрішня політика; соціально-економічний розвиток України; енергетика; державне управління; міжнародна економіка; зовнішня політика; національна безпека і оборона; військове будівництво; міжнародна і регіональна безпека; миротворча діяльність. УЦЕПД об'єднав експертів у галузях історії, політології, філософії, соціології, права, міжнародних відносин, економіки, енергетики та воєнної безпеки. В Центрі на постійній основі працюють 24 чол. Експерти УЦЕПД отримали фахову підготовку у вітчизняних та іноземних університетах, мають вчені ступені і звання, досвід роботи в органах державної влади. Для проведення досліджень Центр залучає широке коло висококваліфікованих експертів на контрактній основі. Цілі УЦЕПД: розробка моделей соціально-економічного розвитку України та механізмів їх реалізації; сприяння конструктивній взаємодії гілок влади; розбудова ефективної, економічно необтяжливої Воєнної організації держави; підвищення ефективності взаємодії держави і суспільства, обґрунтованості державних рішень, результативності власної участі в процесі їх прийняття; налагодження плідної співпраці з міжнародними аналітичними центрами, проведення спільних досліджень з актуальних проблем. УЦЕПД забезпечує високу якість аналітичної продукції. Це одна з найдосвідченіших NGO в Україні, яка виконує: дослідницької роботи в провідних наукових установах держави; практичної роботи в органах державної влади: Адміністрації Президента, Кабінеті Міністрів, Апараті Ради національної безпеки і оборони, Міністерстві оборони та Генеральному штабі Збройних Сил України; бере участіь в підготовці та проведенні виборчих кампаній; участь в розробці законодавчих і нормативних документів: Конституційного договору, Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Стратегії забезпечення економічної безпеки України, Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», нормативних актів, державних і галузевих програм; розробці аналітичних матеріалів з актуальних проблем національної безпеки; здійснює підготовку аналітичних доповідей Президентові України, Прем'єр-міністрові; України, Секретареві Ради національної безпеки і оборони України; надання консультацій парламентським комітетам, Уряду України. Чільні функціонери Центру поповнюють ряди міністрів України (2005 р.). E-mail: info@uceps.com.ua [43]

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика утворений в 1993 р. Основні напрямки діяльності охоплюють широкий спектр проблем: дослідження державного самоуправління та місцевого самоврядування, громадянського суспільства, національної безпеки, прав людини та національних меншин, охорони довкілля. Джерела фінансування — в основному міжнародне. Має близько 20 постійних професійних працівників та 30 асоційованих.

E-мail: orlyk@orlyk.gluk.apc.org

Інститут трансформації суспільства (інститут О.Соскіна) засновано в 1994 р. Провадить дослідження в галузі економічних реформ, політичної трансформації суспільства, соціології, державного управління і національної безпеки, геополітики. Видає журнал «Економічний часопис». Джерела фінансування внутрішньоукраїнські та міжнародні. Має 10 професійних працівників та 50 сумісників. E-mail: ososkin@i.kiev.ua

Центр інновацій та розвитку заснований у 1996 р. Напрямки діяльності — розвиток «третього сектору» в Україні. Видає свій журнал. Річний бюджет — 25 тис. дол. Має 6 постійних працівників та 20 інших.

E-mail: idc@iopa.freenet.kiev.ua

Серед регіональних можна виділити Політологічний центр "Генеза" у Львові (E-mail: geneza@geneza.lviv.ua), Український культурологічний центр у Донецьку (E-mail: ukcdb@uvika.dn.ua), Кримський центр незалежних політичних дослідників та журналістів (E-mail: prtl@kcnpdj.crimea.ua).

Інтелектуальний продукт вітчизняних аналітичних центрів, як правило, відрізняється високим науковим рівнем, що пояснюється значною часткою професійних науковців в їх штаті. Інколи якість цього продукту навіть вища, ніж це можуть забезпечити іноземні Think tanks, що цілком обумовлено фаховим рівнем вітчизняних спеціалістів [43].

Аналітичні центри США. В США працює близько 1200 аналітичних центрів, на яких ми вважаємо необхідним зупинитися більш докладно. Мозкові центри самого уряду США нараховують близько 5000 працівників і мають фінансування близько 1,5 млрд дол. щорічно. При університетах працює майже 600 Think Tanks. Ще 600 є незалежними громадськими організаціями. Більшість найвпливовіших Think Tanks працюють у Вашингтоні. Засновниками і опікунами аналітичних центрів є відомі політики, скажімо, Інституту за підтримку демократії (National Endowment for Democracy), заснованого у 1983 р., — З.Бзежинський, М.Олбрайт. Найвпливовішими аналітичними центрами США є The Heritage Foundation («Спадщина»), Центр міжнародних приватних підприємств (Center for International Private Enterprise), Інститут Брукінґс: Національний інститут передових досліджень, Інститут міжнародної економіки (Institute for International Economics), САТО-Institute, Інститут міста (The Urban Institute), Центр міжнародного приватного підприємництва (Center for International Private Enterprise (CIPE), Центр фундацій (The Foundation Center), Рада фундацій (Council of Foudations). Зважаючи на ту уніально важливу роль, яку відіграють ці Think tanks США, зупинемося на них докладніше.

Одним з найвпливовіших аналітичних центрів США є The Heritage Foundation («Спадщина»). Це стратегічний дослідницький інститут, що займається широким спектром питань громадської політики. Зокрема Heritage Foundation розробив моделі пенсійної системи, модель американської економіки, модель родини. Ідея інституту — побудувати статистичну модель суспільства і забезпечити доступ до неї широкої громадськості. Фундація видає ряд аналітичних досліджень, з найбільш відомих — щорічний «Index of Economic Freedom», «Мандат на лідерство» (рекомендаційні матеріали для кандидатів у президенти США). Фундація має біля 200 працівників, 35-40 дослідників, з яких 15-20 PhD. Бюджет організації — близько 30 млн. дол. річно. Організація має унікальну систему фінансування, яка включає до 200 тис. спонсорів, гроші від яких (суми 20-40 дол.) залучаються шляхом прямого листування. Біля 3000 жертводавців офірують на потреби фундації по 1000 дол., а члени «Президенського клубу» — понад 1000 дол. Донорам надається пріоритет у висвітленні питань, які їх цікавлять. Організація має 5 серверів в мережі Інтернету (http://www.heritage.org).

Центр міжнародних приватних підприємств (Center for International Private Enterprise) провадить та розповсюджує дослідження з реформування ринку та розвитку демократії. Приймає участь у фінансування більш ніж 90 новостворених проектів розвитку ринку. Пріоритетними галузями досліджень в країнах пострадянського простору можуть бути «молодь і бізнес», «старопромислові регіони», «корупція і шляхи її подолання» тощо (sedeane@cipe.org).

Інститут Брукінгс: Національний інститут передових досліджень. Поєднує академічні та громадські стратегії. Веде дослідження в галузі економіки, політики, законодавчої сфери та «третього сектору». Видає журнал накладом 12000 примірників. Відстежує ситуацію і розвиток Think Tanks у світі.

Інститут міжнародної економіки (Institute for International Economics) — приватний некомерційний незалежний дослідний інститут, створений для вивчення міжнародної економічної політики. Займається економічним аналізом, проблемою глобалізації, перспективним прогнозуванням. Відома робота інституту «Запобігання апокаліпсису (дві Кореї)» Річний бюджет інституту — 6 млн. дол.

САТО-Institute — одна з провідних дослідних неполітичних організацій у Вашингтоні. Досліджує проблеми економіки, видає книги, журнали, проводить конференції. Приклад доробку — книга «Глобальний капіталізм». Стоїть на жорстких позиціях по відношенню до МВФ, USAID та ін. організацій, які опікуються трансформаційними процесами в країнах пострадянського простору. Позиція САТО — менше опікати «нові демократії» на теренах колишнього СРСР. Партнери САТО в Україні — The Ukrainian Ctnter for Independent Political Research (1991).

RAND Corporation ("Research ANd Development") - американський аналітичний центр, досліджує головним чином проблеми дотичні до Збройних Сил США. Заснований 14 травня 1948 року в Санта Моніка (Каліфорнія).

Інститут міста (The Urban Institute) — засновано у 1968 р. Некомерційна організація, яка зосереджує увагу на проблемах суспільства, зокрема, проблемі житловлаштування, демографії, експертному обслуговуванні. В інституті працює 400 працівників. Річний бюджет організації — 70 млн.дол. Дуже цікавим явищем Think tanks-простору в США є наявність окремих НДО, які не будучи «чистими мозковими центрами» виконують допоміжні консультативні та комунікативні функції, зокрема для грантодавців і між грантодавцями, а також вивчають НДО-простір і розробляють питання створення грантів. Очевидно, що наявність цих організацій говорить про розвиненість громадянського суспільства як такого. До згаданих організацій належать Центр фундацій і Рада фундацій [43].

Центр фундацій (The Foudation Center) має місію збору, організації, аналізу та розповсюдження інформації про фундації, корпоративне надання грантів. Розробляє питання створення грантів та розробки пропозицій.

Рада фундацій (Council of Foudations) — об'єднує близько 2000 організацій-грантодавців у всьому світі. Головна діяльність пов'язана з різноманітною інформацією для давачів грантів. Приклад діяльності — проект «Крила» (всесвітня ініціатива для підтримки творців грантів). РФ — не є аналітичним центром, але члени РФ фінансово підтримують АЦ. Аналогом Ради фундацій в Європі є Європейський центр фундацій.

Ще одним цікавим, як на мій погляд явищем, є наявність цільових Think tanks, які розповсюджують у США, зокрема цільовим чином — в урядових структурах, в Конгресі, серед мас-медіа тощо аналітичну інформацію про Україну. Це, зокрема, Національна інформаційна служба України та фундація Україна-США.

Українська національна інформаційна служба (Ukrainian National information service — UNIS) — недержавна некомерційна організація, заснована в США, метою якої є збір інформації, проведення досліджень та розповсюдження інформації про Україну в США. Приклад діяльності — організація і проведення у 2000 р. конференції «Прагнення України до зрілої державності» (80 доповідей).

Фундація Україна-США (US-Ukraine Foundation) — недержавна некомерційна організація, заснована в 1991 році з метою сприяння розвитку демократії, стимулювання реформуванню вільного ринку та зміцненню прав людини в Україні. Має 12 штатних працівників у Вашингтоні і 30 — в Києві. Фундація виходить з розуміння України як ключової ланки стабільності в регіоні Східної Європи. Програми US-Ukraine Foundation: заснування і підтримка Інституту ім. П.Орлика (Київ), розвиток в Україні НДО (програма партнерства громад). Планує підтримку кредитних спілок в Україні.

Think tanks Сполучених Штатів Америки слід вважати орієнтиром для інших демократій. Не скидаючи з шальок терезів вагу національних особливостей, які присутні в будь-якому суспільстві, зауважимо, що структура, алгоритми фандрейзингу, політична, економічна, антикорупційна, правозахисна роль, лобістська, аналітична, дослідницька, інформаційна та ін. функції Think tanks США, їх місце і роль, яку вони виконують у суспільстві, є орієнтиром і для українських, порівняно молодих «мозкових центрів», які тільки розпочинають свій шлях.

Аналітичні центри Чехії. У Чеській Республіці можна виділити 12 найкрупніших аналітичних центри: Громадянський інститут, клуб “Медіато”, Фонд "Патріє", Центр підтримки демократії та вільного підприємництва – зосереджуються на питаннях демократизації суспільства та економічного розвитку; Інститут економіки АН Чеської Республіки, Ліберальний інститут, Центр економічних досліджень і післявузівської освіти при Карловому університеті, Центр ліберальних досліджень, Чеський інститут прикладної економіки – на питаннях економічного розвитку, Інститут природоохоронної політики та Центр природоохоронних досліджень – розробляють екологічні проблеми, а Інститут міжнародних відносин (Чехія) – проблеми безпеки. Всі Think tanks знаходяться в Празі, і тільки Центр природоохоронних досліджень – в Деціні.

Аналітичні центри Польщі. У цій країні працює близько 10 відомих у світі недержавних «мозкових центрів». Це — Інститут досліджень основ демократії, Інститут польської політики, Інститут приватного підприємництва і демократії, Міжнародний центр розвитку демократії, Фонд підтримки місцевої демократії, Гданський інститут ринкової економіки, Дослідницький центр ім. Адама Сміта, Фонд CASE — Центр соціальних та економічних досліджень, Інститут сталого розвитку та ін. Всі ці організації окрім Гданського інституту розташовані у Варшаві.

Інститут досліджень основ демократії засновано в 1995 р. Сфера досліджень: політичні партії в нових демократичних державах, ставлення до демократії та ринкової економіки, родинні цінності та структура сім'ї. Інститут є приватною некомерційною організацією, яка ставить собі за мету вивчення філософських, історичних, соціальних, політичних і культурних передумов виникнення і функціонування демократичних систем у сучасному суспільстві. Джерела фінансування — внутрішні (польські) і міжнародні. Річний бюджет — бл.4-6 тис. дол. Інститут має 13 працівників, в тому числі 4 — постійних. Тел. (48-22)643-68-73.

Інститут польської політики — незалежна некомерційна установа, заснована у 1992 р, метою якої є публікації про розбудову демократії, зокрема з тематики сучасної історії та національних конфліктів в Україні, Білорусії, Росії, Румунії, Естонії, а також з питань економіки та соціального захисту в Польщі, самоврядування в Польщі та Німеччині. Джерела фінансування — гранти від фондів. Постійних співробітників Інститут не має, асоційованих — 3 чол. E-mail: jkarp@polbox.com

Інститут приватного підприємництва і демократії (1993) — незалежна фундація, яка досліджує розвиток приватного сектора в Польщі. Інститут ініціює внесення поправок до існуючого законодавства, розробляє стандарти економічних відносин, бере участь в громадських обговореннях. Джерела фінансування — внутрішні та зовнішні. Річний бюджет — 130 тис. дол. Інститут організує національні та міжнародні брифінги, конференції длта семінари для політиків і журналістів. E-mail: iped@polbox.com

Міжнародний центр розвитку демократії (МЦРД) заснований у 1992 р спільно Ягеллонським університетом та Економічною академією і працює в напрямках: європейські та східні дослідження, дослідження питань безпеки, громадянське суспільство. До складу Центру входить Інститут стратегічних досліджень. До Ради Директорів входить, зокрема, Лєшек Бальцерович. Дослідження стосуються ЄС, НАТО, питань громадянського суспільства, ринкової економіки, конституції. При МЦРД створена Депозитна бібліотека Ради Європи — відділ Європейської бібліотеки. Фінансування — внутрішнє (польське) та міжнародне (приблизно порівну). Річний бюджет — 225 тис. дол. Центр має 55 співробітників, у тому числі 10 — постійних. E-mail: dyrekcja@Friko5.onet.pl

Фонд підтримки місцевої демократії працює з 1989 р. Основні напрямки діяльності — розвиток громадського самоврядування, підтримка місцевих органів влади та місцевих адміністрацій, місцеве самоврядування. Фонд підтримує розвиток демократії в країнах Східної Європи, зокрема в Україні, Білорусі, Литві, Румунії та країнах СНД. Фінансування — внутрішнє (польське) та міжнародне (приблизно порівну). У Фонді працює бл. 30 чол, з яких 23 — постійні професійні працівники. E-mail: biuro@frdl.org.pl

Гданський інститут ринкової економіки, який засновано у 1989 р — одна з провідних польських дослідницьких фундацій в галузі економіки. Сприяє трансформації польської економіки в систему вільного ринку. Фінансування на 2/3 — внутрішнє. Річний бюджет — бл. 1,5 млн. дол. Інститут має понад 120 співробітників, переважна більшість яких — сумісники. Інститут має філії у Варшаві та Любліні, співпрацює з досліджницькими установами Європи та Амеерики. Засновник Гданської банківської академії. E-mail: ibngr@ibngr.edu.pl

Фонд CASE — Центр соціальних та економічних досліджень працює з 1991 р. Основні напрямки діяльності: державний бюджет та фінанси, процес приватизації, банківська справа, економічні перетворення в посткомуністичних країнах. Річний бюджет Фонду — бл. 1 млн. дол. Фонд активно друкує наукові розвідки з питань трансформації економіки. Має біля 90 співробітників, головним чином сумісників. E-mail: case@case.com.pl

Розділ 3. Перспективи розвитку аналітичних документів

3.1 Інформаційні технології

Інформація є одним із видів ресурсів, що використовуються людиною в трудовій діяльності й побуті. Інформаційний ресурс - особливий вид ресурсу, який ґрунтується на ідеях і знаннях, накопичених у результаті науково-технологічної діяльності людей у певній предметній області, у тому числі в економіці, і поданий у формі, придатній для накопичення, реалізації та відтворення.

Інформаційний ресурс має низку характерних особливостей, зокрема, на відміну від інших, матеріальних, ресурсів, він практично невичерпний; з розвитком суспільства і зростанням використання знань, обсяги інформаційного ресурсу зростають.

З поняттям інформаційного ресурсу пов'язане поняття інформаційної технології.

Інформаційна технологія - технологія опрацювання інформації, яка складається з сукупності технологічних елементів: збирання, накопичення, пошуку, передавання інформації користувачам на основі сучасних технічних засобів [3].

Принципова відмінність інформаційної технології від виробничої полягає в тому, що вона містить елементи творчого характеру, тобто людського фактора, який не підлягає регламентації та формалізації.

Вирішення економічних і управлінських завдань завжди пов'язане з виконанням дій зі збирання необхідної інформації, опрацювання її за деякими алгоритмами і передавання у зручній формі особі, яка приймає рішення.

Як відомо, є кілька принципово важливих етапів у розвитку засобів обчислювальної техніки і, виходячи з цього, - організаційних форм їх використання в установах і на підприємствах з метою оптимізації управлінського процесу [12].

Так, поява у другій половині 1960-х років великих потужних ЕОМ на периферії управлінської діяльності окремих підприємств, фірм, установ - в обчислювальних центрах або спеціалізованих відділах з машинного опрацювання інформації - дозволила перенести акцент на обробку змісту інформації, а не її форми. Це було початком формування електронної, або комп'ютерної, технології. Цьому етапу розвитку обчислювальної техніки відповідає така організаційна форма її використання, як централізована.

У той час існувало перебільшене уявлення про необмежені можливості електронної інформаційної технології, що часто супроводжувалося невиправданим нарощуванням технічної потужності автоматизованих систем управління (АСУ) на підприємствах і установах та використанням узагальнених моделей розрахунків, які були дуже віддалені від реальних потреб управлінської діяльності [12].

Опрацювання інформації, розташованої в різних місцях, комп'ютерами, з'єднаними в мережу є найефективнішим використанням ресурсів сукупності комп'ютерів, тому що кожний з них виконує чітко окреслене завдання. Мережеві інформаційні технології реалізуються в локальних та глобальних обчислювальних мережах — ЛОМ та ГОМ.

Локальні мережі з допомогою спільного каналу зв'язку об'єднують декілька - від двох до десятків чи навіть сотень - комп'ютерів і надають їх користувачам неабиякі переваги в організації сумісного опрацювання даних при вирішенні фахових завдань у межах певної установи. Тобто вони насамперед забезпечують зв'язок спільноти фахівців. Інше призначення мають глобальні та регіональні комп'ютерні мережі.

Найвідоміша серед глобальних обчислювальних мереж - Internet існує з 70-х років XX ст. Це поширена в масштабах світу глобальна мережа, що складається з великої кількості комп'ютерних мереж різного рівня і дозволяє підтримувати зв'язок між ними на базі спільної мережевої технології (детально далі). Слово Internet походить з англійської: Inter - префікс «між» і Net — «комп'ютерна мережа», що можна перекласти як «мережа мереж» [26].

Нині інформаційні Internet-технології вважаються найсучаснішими. Вони знищили всі кордони у світовому інформаційному середовищі, стали простим і дешевим засобом спілкування для всіх бажаючих у світі, не залежно від фахових та інших ознак. Послугами Internet користується понад кілька сотень мільйонів людей у світі, і їх кількість постійно зростає.

Особливе місце серед інформаційних технологій займає й мультимедійна технологія, яка обробляє та відтворює статичну графіку, або малюнки, анімацію, відеозображення, звук.

Останнім часом, складаючи вторинні документи, щораз ширше використовують інформаційні технології. Фактично більшість операцій, які підлягають формалізації, можуть здійснюватися за допомогою комп'ютерних і телекомунікаційних технологій. До них можна зарахувати відбір первинних документів з електронних баз даних, складання бібліографічних описів, анотацій і рефератів, відбір більшості вторинних документів. Самі процеси створення вторинних документів, здійснювані за допомогою ЕОМ, приводять до створення якісно нових інформаційних продуктів — баз даних. Однак комп'ютерна і телекомунікаційна технологія є лише засобом наукової обробки документів. Порівняльна оцінка, відбір документів, аналітико-синтетична обробка їх за змістовою ознакою — прерогатива референтів-аналітиків, бібліографів, інших інформаційних посередників-професіоналів. Вони визначають тематичні межі, цільове і читацьке призначення та остаточний відбір документів [12].

3.2 Проблематика опрацювання інформації в Україні

На сучасному складному етапі розвитку нашого суспільства Україні особливо необхідні кадри, які могли б глибоко осмислювати, аналізувати процеси, що відбуваються і знаходити шляхи розв’язання кризових явищ. Адже аналітичне мислення необхідне не тільки вченим, працівникам освіти і культури, але і працівникам всіх сфер суспільного виробництва і управління.

На мою думку сьогодні аналітичне осмислення, поряд з іншими, особливо потребує соціальна сфера життя суспільства. А отже при документознавця чільне місце повинно займати формування його аналітичного мислення.

Розвиток аналітичного мислення документознавця, на мою думку, являє собою певний алгоритм, складовими компонентами якого є [21]:

-  формування у документознавця визначеного складу і структури соціального знання в його специфічній цілісності в процесі навчання і самоосвіти;

-  вироблення вміння аналізувати соціальні явища, розуміти їх сутність давати їм об’єктивну оцінку і робити адекватні висновки з певного кола фактів;

-  розвиток бачення предмету своєї діяльності і осмислення сукупності своїх безпосередніх обов’язків;

-  оволодіння методами практичного розв’язання соціальних проблем, які визначають методику конкретного виду роботи;

-  вироблення здатності прогнозувати можливі результати і наслідки своєї інформаційної діяльності.

Розрізняють інформаційну діяльність, яка є частиною розумової праці і включає операції із сприйняття, переробки і видачі інформації, що невіддільна від розумової праці фахівців науки і техніки, та інформаційне обслуговування (сервіс), котре є галуззю професійної діяльності, основні складові якої — процеси створення, оформлення, збирання, аналітико-синтетичної переробки, пошуку, поширення, зберігання й організації використання інформації. Ці процеси виконують професіонали — інформаційні працівники з метою підвищення ефективності праці фахівців різних галузей людської діяльності. Формування документних потоків, масивів, ресурсів, фондів, створення інформаційно-пошукових систем, підготовка різноманітних бібліографічних покажчиків, фактографічних довідок, написання рефератів та оглядів, редагування, рецензування і переклад текстів тощо є різновидами інформаційної діяльності, що потребують знання основ аналітико-синтетичної обробки документів [26].

Суб'єктами професійної інформаційної діяльності можуть виступати як окремі особи, так і спеціальні інформаційні установи. Фахівців-професіоналів, які виконують на своєму робочому місці інформаційну роботу для забезпечення інформаційних потреб держави, організації, фірми, посадових осіб, називають інформаторами, референтами-аналітиками, менеджерами інформаційних служб, інформаційними посередниками тощо. Саме такий фахівець має здійснювати процеси підготовки та поширення документної інформації. Він, як правило, не обмежується лише пошуком відомостей про потрібний документ (чи документи), а й робить анотований, реферативний, оглядовий чи аналітичний виклад змісту документа або сукупності документів на запити споживачів, готує різноманітні довідки, створює аналітичні огляди з розвитку проблеми тощо. Фахівець, котрий формує електронні бази даних (БД), також має володіти основами реферування, вміти відбирати ключові слова, робити координатне індексування, що розширює межі пошукового образу документа. Отже, референт-аналітик має володіти навичками згортання документної інформації, оцінювання та узагальнення її, знати суть процесів аналітико-синтетичної обробки документів, їхнє місце в інформаційній діяльності, характерні риси вторинних документів, методику створення їх [34].

Споживачем інформації можуть бути будь-яка людина або колектив, що потребує інформації, відібраної з масиву документних джерел і опрацьованої відповідно до інформаційної потреби. Іншими словами, споживач потребує документної, тобто зафіксованої на матеріальному носії, документографічної інформації, об'єктом якої є документ, його частина чи сукупність документів, що описують будь-який документ (документи); фактографічної інформації, що характеризує певний факт, подію чи їхню сукупність; концептографічної інформації, що характеризує певні ідеї, думки, концепції, погляди, уявлення; бібліографічної інформації, що містить відомості про документ (про його частину чи документний потік, документний масив, ресурс, фонд). Таку інформацію створюють для інформування споживача про існування документа, його внутрішні (змістові) та зовнішні (формальні) ознаки і властивості, для орієнтування в документному потоці, масиві, ресурсі, фонді. Цю інформацію може бути подано в будь-якій формі (усній, рукописній, друкованій, електронній тощо) як каталоги і картотеки, бібліографічні посібники, огляди і дайджести, а також як частини інших документів і т. д. Отже, йдеться про інформацію, яка є результатом наукової обробки первинних документів і має риси інформаційно-аналітичного дослідження. До сфери наукової обробки документів входить систематичне визначення кола питань, що виникають у процесі базової (професійної) діяльності споживача. Завданням референтів-аналітиків є виявлення, відбір, аналітико-синтетична обробка документної інформації та підготовка на цій основі інформаційних документів. Основна відмінність процесу наукової обробки документів полягає в тому, що її результат — не просто аналіз і згортання первинної інформації, а перетворення її на інформаційний засіб базової діяльності споживача інформації [34].

Обов'язковими складовими наукової обробки документів є аналітичний відбір та критична оцінка документної інформації відповідно до потреб споживача, організація її у формі завершеного вторинного документа, а в разі необхідності — його анотування, індексування (визначення індексів УДК і ББК). Наукова обробка документів як один з основних видів інформаційної діяльності потребує значних інтелектуальних зусиль і належить до розряду наукової діяльності. Значення наукової обробки документів настільки значне, що вона є одним з основних критеріїв оцінювання рівня наукової зрілості здобувачів наукового ступеня доктора і кандидата наук, діяльності науково-дослідних інститутів, одним із основних засобів ухвалення науково виважених управлінських рішень і т. ін. Визначальною умовою якості наукової обробки документів є досягнення відповідності змісту вихідних документів інформаційній потребі споживача. При цьому застосовують методи інформаційного аналізу і синтезу, загальну і спеціальну методику підготовки й оформлення інформаційних документів. Референт-аналітик має володіти не лише знаннями, вміннями і навичками в галузі аналітико-синтетичної обробки документів, загальною і спеціальною методикою створення інформаційних документів, а й орієнтуватися в проблемах базової діяльності споживача інформації [26].

Висновки

На сучасному етапі доступ до інформації абсолютно відкритий. За допомогою мережі Інтернет можна знайти будь-яку інформацію на різну тематику. Також важливе місце в отриманні людиною інформації посідають видання. Вони бувають різні і за напрямком, і за читацькою аудиторією. Сучасні технології дозволяють видавати видання не тільки на паперових носіях, а й у всесвітній мережі Інтернет.

У ході опрацювання різної наукової літератури зясувалось, що найдосконалішим видом вторинних документів, які повно і кваліфіковано висвітлюють не окремі першоджерела, а конкретну тему в згорнутому й узагальненому вигляді, є аналітичні документи. Вони містять узагальнену інформацію, отриману в результаті всебічного, глибокого і критичного аналізу первинних документів, аргументовану оцінку стану і тенденцій розвитку проблеми, що розглядається.

Провівши аналіз основних видів аналітичних документів, до яких належать огляд стану питання, критичний аналітичний огляд, прогнозний огляд, інформаційний звіт про діяльність, тематичні підбірки, дайджест, досьє, прес-реліз тощо, розуміємо, що структура цих документів має багато спільного, однак є і певні особливості кожного виду.

Давши характеристику національній системі науково-технічної інформації приходимо до висновку, що до неї входять документні системи, що базуються на різних видах документів. Інфоцентри на відміну від інших документних систем орієнтуються на актуальну, можна сказати сьогочасну тематику, хронологічна глибина їхніх відомостей досить мала. У погоні за все новими й новими відомостями вони випустять із уваги старе мудре висловлення про те, що все нове - це добре забуте старе. Інфоцентри розглядають інформацію як товар, і цим радикально відрізняються від бібліотек, що бачать у ній культурну цінність. Підхід же інфоцентрів визначає постановку роботи в них як у підприємство з виробництва й продажу продукції: їхні послуги платні, у них процвітає ринковий підхід до надання інформації, їм властиві оперативність і супероперативність на базі новітніх технологій, у них стрімко розширюється приватний сектор.

Дослідивши основні аналітичні центри України та закордонних установ визначили, що основним завданням для них є реалізація оригінальних досліджень та освітніх програм, спрямованих на навчання та здійснення впливу на політиків і осіб, які формують громадську думку з широкого кола економічних, соціальних, політичних, екологічних питань та проблем безпеки. Крім того, вони виступають інструментом суспільного контролю, а відтак, визначають цілі та цінності суспільства. До найбільш авторитетних неурядових аналітичних структур України можна віднести: Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова (УЦЕПД), Агентство гуманітарних технологій (АГТ), Асоціацію молодих українських політологів і політиків (АМУПП), Атлантичну Раду України (АРУ), Інститут політики (ІП), Академію економічних наук України, Український культурологічний центр (УКЦентр) та аналітично-інформаційний журнал "Схід" (Донецьк) та ін. Найвпливовішими аналітичними центрами США є The Heritage Foundation («Спадщина»), Центр міжнародних приватних підприємств (Center for International Private Enterprise). А наприклад, У Чеській Республіці можна виділити 12 найкрупніших аналітичних центри: Громадянський інститут, клуб “Медіато”, Фонд "Патріє" тощо.

Розглянувши використання інформаційних технологій в роботі з аналітичними документами приходимо до висновку, що останнім часом, складаючи вторинні документи, щораз ширше використовують інформаційні технології. Фактично більшість операцій, які підлягають формалізації, можуть здійснюватися за допомогою комп'ютерних і телекомунікаційних технологій

Охарактеризувавши проблему використання інформації в Україні стає зрозумілим, що у наш час Україні особливо необхідні кадри, які могли б глибоко осмислювати, аналізувати процеси, що відбуваються і знаходити шляхи розв’язання кризових явищ. Адже аналітичне мислення необхідне не тільки вченим, працівникам освіти і культури, але і працівникам всіх сфер суспільного виробництва і управління.

На мою думку сьогодні аналітичне осмислення, поряд з іншими, особливо потребує соціальна сфера життя суспільства.

Список використаної літератури

1.  ДСТУ 3017–95. Видання. Основні види. Терміни та визначення. – К.: Держстандарт України, 1995. – 47с.

2.  ДСТУ 3018-95. Видання. Поліграфічне виконання. Терміни та визначення. - К.: Держстандарт України, 1995. – 24с.

3.  ДСТУ 2737-94. Записування і відтворення інформації. Терміни та визначення. – К.: Держстандарт України, 1994. - 158с.

4.  ДСТУ 2394-94. Інформація та документація. Комплектування фонду, бібліографічний опис, аналіз документів. Терміни та визначення. – К.: Держстандарт України, 1994. – 89с.

5.  ДСТУ 2395-94. Інформація та документація. Обстеження документа, встановлення його предмета та відбір термінів для індексування. Основні вимоги. – К.: Держстандарт України, 1994. – 10с.

6.  ДСТУ 2628-94. Системи оброблення інформації. Оброблення тексту. Терміни та визначення. – К.: Держстандарт України, 1994. – 35с.

7.  Про бібліотеки і бібліотечну справу: закон України // Бібліотечний вісник. – 1995. - №2. – С. 1-5.

8.  Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: закон України // Голос України. – 1992. – 8 грудня. – С. 7

9.  Про інформацію: закон України // Голос України. – 1992. – 13 листопада. – С. 9.

10.  Про науково-технічну інформацію: закон України // Голос України. – 1993. – 23 липня. – С. 6.

11.  Амлинский Л.З. Взаимодействие органов НТИ и специальных библиотек в информационном обеспечении целевых комплексных программ. – К.: Знание, 1984. – 127 c.

12.  Асєєв Г. Г. Інформаційні технології в документознавстві [Текст]: навч. Посіб. / Г. Г. Асєєв, В. Н. Шейко. – Харків: ХДІК, 1997. – 290 с. - ISBN 5 – 89076 – 009 – 6.

13.  Буран В. Я. Бібліографія: заг. курс.: навч. посіб. для культ.-освіт. уч-щ. / В. Я. Буран - К.: Вища шк., 1984. - 215 с.

14.  Васильєв О. Нові форми інформаційного обслуговування — бібліотекам / О. Васильєв // Вісник книжкової палати України. — № 9, 1999. —

С.20 – 21.

15.  Гречихін А. А. Інформаційне видання: типологія і основні особливості підготовки / А. А., Гречихін, І. Г. Здоров. – М.: Книга, 1988. – 272 с.

16.  Документально-інформаційні ресурси ХДНБ ім. В.Г.Короленка: збірник наукових статей. – Харків: ХДНБ ім. В.Г.Короленка, 1996. - Вип. 2. – 92 с.

17.  Документы и делопроизводство: справ. пособие. - М.: Экономика, 1991. - 270 с.

18.  Здобнов Н. В. Труды по библиографоведению и книговедению. Избранное / Н. В. Здобнов. - М.: Книга, 1980. - 272 с.

19.  Зінов’єва Н.Б. Документ в комунікації і сприйнятті: лекції з курсу «Документознавство» / Н.Б. Зінов’єва, І.І. Пашніна, І.А. Саяпіна. – Краснодар, 1995. – 58 с.

20.  Ільюшенко М.П. Документознавство. Документ в системі документації / М.П. Ільюшенко, Т.В. Кузнєцова, Я.З. Лівшиц. – М.: МГІАІ, 1977. – 132с.

21.  Карачинська Е.Т. Аналітико-синтетична обробка документів: підруч. для студ. ін-тів культури / Е.Т.Карачинська, Є.А.Медведєва, В.К.Удалова, Л.Г.Хромченко. — Харків, 1996. — 257 с.

22.  Корж А. В. Документація праводілової сфери: лекції та зразки документів: навча.посіб. / А. В. Корж. - Київ, 2003. – 237 с.

23.  Корєнной А. А. Інформація і комунікація / А. А. Корєнной. – К.: Наукова думка, 1986. – 143 с.

24.  Короткий термінологічний словник із бібліографознавства та соціальної інформатики / наук. ред. і автор вступ. ст. Г.М. Шведова - Водка. - К.: Кн. палата України, 1999. - 115 с.

25.  Коршунов О. П. Библиографоведение: общ. курс: учеб. для библ. фак. ин-тов культуры, ун-тов и пед. Вузов / О. П. Коршунов. - М.: Кн. палата, 1990. – 231 с.

26.  Кулішов С. Документальні джерела наукової інформації / С. Кулішов– К.: УкрІНТЕІ, 1995. – 191 с.

27.  Кушнаренко Н.М. Документознавство: навч. посіб. / Н.М. Кушнаренко. – 7-ме вид., стер. – К.: Знання, 2006. – 459 с. – (Вища освіта ХХІ ст.).

28.  Кушнаренко Н.М. Документознавство: навч. посіб. / Н.М. Кушнаренко– 4-е вид., ред. – К.: Знання, 2003. – 460с. – (Вища освіта ХХІ ст.).

29.  Кушнаренко Н. Н. Документоведение: учебн. / Н. Н. Кушнаренко. - К.: Знання, 2006. - 459 с.

30.  Кушнаренко Н.М. Наукова обробка документів: навч. посіб. / Н.М. Кушнаренко– К.: Знання, 2005. – 327 с.

31.  Мельник Л. Бібліотечне обслуговування сьогодні: тенденції і проблеми / Л. Мельник // Вісник книжкової палати України. — № 9, 1999. — С.4-6.

32.  Морозюк І. Документознавство та інформаційна діяльність: проблеми спеціалізацій і вимоги практики / І. Морозюк // Вісник Книжкової палати. - 2003. - № 8. - С.18-20.

33.  Романюк М. М. Загальна і спеціальна бібліографія: навч. Посіб. для студ. спец. "Видавнича справа та редагування" / М. М. Романюк. - 2-е вид., випр. – Львів: Світ, 2003. - 95 с.

34.  Соколов А. В. Інформаційний підхід до документної комунікації: посіб. для вузів / А. В. Соколов. – Львів, 1988. – 85 с.

35.  Соляник А.А. Документні потоки та масиви: навч. посіб. / А.А. Соляник— X.: ХДАК, 2000. — 112 с.

36.  Сошинська В. Основні канали професійної комунікації документно- інформаційній сфері / В. Сошинська // Вісник Книжкової палати. - 2006. -№ 9. - С. 30- 32.

37.  Столяров Ю.М. Класифікація документа: рішення і проблеми / Ю.М. Столяров. – М., 1995. – С. 24 – 40.

38.  Терминологический словарь по библиографичному делу и смежным отраслям знания. - М., 1995. - 268 с.

39.  Типологія видань. - М.: Кн. палата, 1990. – 231с.

40.  Швецова-Водка Г.М. Типологія документа: навч. посібник для студентів ін-тів культури / Г. М. Швецова-Водка. — К.: Кн. палата України, 1998. — 80 с.

41.  Швецова-Водка Г. М. Функції і властивості документа в системі соціальних комунікацій / Г. М. Швецова-Водка. – 1994. – С. 37 – 57.

42.  Швецова-Водка Г. М. Вступ до бібліографознавства / Г. М. Швецова-Водка. - К.: Кондор, 2004. - 217 с.