Дипломная работа: Особливості фітоценозів Корецького лісництва Рівненського лісгоспу

Дипломная работа: Особливості фітоценозів Корецького лісництва Рівненського лісгоспу

Реферат

Загальний обсяг бакалаврської роботи 59 сторінок. Робота містить 8 таблиць, з них у додатках 5; 1 графік, 4 рисунка, 4 схеми, що містяться у додатках; 23 додатки та карту-схему Корецького лісництва.

Метою роботи є вивчення особливостей найпоширеніших сучасних фітоценозів (екосистем, біогеоценозів) Корецького лісництва ДП Рівненського лісгоспу.

Об’єкт – ліси Корецького лісництва.

Предмет – лісові екосистеми.

При написанні бакалаврської роботи були використані: наукова література, науково-популярні літературні джерела, науково-виробничі матеріали Корецького лісництва, матеріали краєзнавчого музею м. Корця, різноманітний картографічний матеріал: оглядово-типографічні карти; власні польові дослідження.

За результатами дослідження було визначено наступне: адміністративне місцеположення, фізико-географічне районування території дослідження, геоботанічне, лісівниче поширення лісоутворюючих видів. В результаті дослідження виявилося, що найбільш поширеною є волога сосново-дубово-грабова судіброва, площею 62 %.

Ключові слова: фітоценоз (екосистема, біогеоценоз), ярусність, ярус, метеорологічні чинники, тип лісу, тип ґрунту, систематика.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Огляд літератури

Розділ 2. Фізико-географічна характеристика району дослідження

2.1 Територія (місце знаходження) об’єкта дослідження

2.2 Геотектоніка, геоморфологія

2.3 Клімат

2.4 Гідрологія району дослідження

2.5 Ґрунти

2.6 Ботаніко-морфологічна характеристика основних деревних лісоутворюючих видів

2.7 Фізико-географічний район, стисла характеристика його ландшафту

Висновки

Рекомендації

Використана література

Покажчик значень

Словник рослин

Вступ

Ліс регулює водний стік, пом’якшує клімат навколишнього середовища, водний режим ґрунтів і, особливо, пасовищних земель, покращує погодні умови, захищає поля від суховіїв, пилових бур, захищає ріки і водойми від нищівних повеней та паводків.

Санітарно-гігієнічна роль лісу полягає не тільки в тому, що він є джерелом деревини та лабораторією свіжого повітря, насамперед, кисню, але й предметом великого естетичного враження. Цим обумовлено розміщення в лісі санаторіїв, будинків відпочинку тощо.

Ліс за його раціонального використання є невичерпним джерелом цінних харчових, лікарських, технічних і інших корисних рослин. Більш важлива роль лісу і як кормової бази будівництва, пасовищ. Ведеться важлива робота з комплексного використання лісових багатств.

Сосново-дубові ліси унікальні за своїми багатогранними властивостями, тому їх збереження і відтворення є одним з актуальних питань лісового господарства.

Сосна звичайна і дуб звичайний є головними лісоутвоюючими породами, їх господарське значення визначається тим, що деревина сосни і дуба широко використовується в багатьох галузях господарства.

Відновлення сосново-дубових лісів може бути забезпечено при врахуванні екологічних особливостей сосни і дуба, використання відповідних способів рубок головного користування, що сприяють природному поновленню, застосуванні активних засобів сприяння та розширення штучного розведення цінних високопродуктивних порід.

Метою роботи є вивчення особливостей найпоширеніших сучасних фітоценозів (екосистем, біогеоценозів) Корецького лісництва ДП Рівненського лісгоспу.

Об’єкт дослідження – ліси Корецького лісництва.

Предмет дослідження – лісові екосистеми.

Однією з головних завдань наших досліджень було вивчення біологічних і екологічних особливостей сосни звичайної і дуба звичайного, лісовідновних процесів під наметом стиглих насаджень з участю сосни і дуба на лісосіках.

Завдання:

- вивчити геотектоніку, геоморфологію та гідрологію району;

- вивчити ботаніко-морфологічну характеристику основних деревних лісоутворюючих видів;

- охарактеризувати поширені екосистеми (фітоценози) за Алексєєвим-Погребняком;

- визначити основні типи ґрунтів;

- накопичити інформацію для проведення перспективного планування в лісовому господарстві, розробити потрібні рекомендації лісогосподарської промисловості;

- провести оцінку лісогосподарських, лісокультурних, лісомеліоративних і інших заходів в зв’язку з типологічною структурою території дослідження.

Поряд з рішенням основних завдань, все більше значення займає прижиттєве раціональне використання лісових ресурсів – дикорослих ягідників, грибів, різноманітної технічної і лікарської сировини. Головне завдання – свято берегти і примножувати традиції бережливого ставлення до природи, раціонального використання і примноження її багатств, що яскраво виражається в Конституції України, а також у виданій „Червоній Книзі України", яка є основним документом; відображає сучасний стан рідких і зникаючих видів рослин і тварин. Все це підчеркує велику цінність природи, її чудового скарбу – ліси, як джерела не тільки матеріальних благ, але здоров’я і духовного багатства кожної людини.

Розділ 1. Огляд літератури

Ліс – складне співвідношення різноманітних рослин, які дуже різняться за своїми розмірами, будовою, розмноженням, типом живлення і ін. Це ніби своєрідний живий механізм, великий і дуже складний, а окремі рослини – частини, деталі. Дерева і інші рослини в лісі тісно пов’язані між собою в своїй життєдіяльності, впливають один на одного. Ось чому ліс називають рослинним угрупуванням чи фітоценозом. Він складається з комплексу структурних компонентів, набуваючи певної морфологічної структури. Остання визначається рядом причин, найважливішими з яких є: висота рослин, довжина коренів, форми надземних і підземних органів тощо [12]. В лісі існують дві великі групи рослин: зелені (автотрофні) і не зелені (гетеротрофні). До першої групи відносяться дерева, кущі, кущики, всі трав’яні рослини, а також мохи. Зелені рослини відіграють роль первинного джерела органічної речовини на землі. В процесі фотосинтезу вони утворюють складні органічні сполучення порівняно з простих – вуглекислого газу та води, а необхідну для цього енергію отримують від Сонця. Не зелені, гетеротрофні організми – гриби, слизовики, бактерії, використовують готові органічні речовини, отримуючи від них енергію, необхідну для своєї життєдіяльності. Деякі гетеротрофи паразитують на різних живих організмах і живляться за їхній рахунок. Інша частина гетеротрофів – сапрофіти, відіграють важливу і дуже корисну роль в житті лісового фітоценозу. Їх діяльність призводить до розкладання складних органічних речовин на більш прості. Кінцевими продуктами розпаду є неорганічні сполуки: вуглекислий газ, вода, мінеральні солі тощо. Сапрофітні рослини не дають накопичуватися мертвим органічним залишкам рослинного і тваринного походження, оскільки мінералізують їх [29].

Таким чином, в лісі непереривно йдуть два протилежних процеса: утворення органічної речовини та її розпад. Перший процес забезпечують зелені, автотрофні рослини, а інший – гетеротрофи і сапрофіти. В лісі чітко простежується ярусність. Верхній, головний ярус завжди утворюють дерева. Це потужні рослини – основа лісового рослинного угруповання. В лісі дерева ростуть близько і цим дуже впливають один на одного. В результаті цього вершини їх сильно витягнуті, крони дуже вузькі, а живі гілки починаються високо від землі. Взаємодія дерев, складна конкуренція між ними – характерна риса лісу. Під верхнім ярусом знаходиться нижній ярус – ярус рослинності: підлісок (кущі), трав’яний і мохово-лишайниковий покрив. Особливо це помітно в діброві. В лісових фітоценозах інколи можна спостерігати не один, а два добре відмежованих яруси дерев – більш високий і низький. Так буває, наприклад, в деяких сосново-дубових лісах, де верхній перший ярус утворює дуже високі сосни, а в склад другого ярусy входить низькі дуби і липи.

Старі дерева збагачують ліс насінням, яке дає початок новим молодим поколінням дерев. Це молоде покоління лісу називають самосів, що утворює підріст. Самосів – зовсім молоді дерева висотою не більше півметра. Підріст – дерева більш високі, що не перевищують половини висоти дорослих материнських дерев.

Ні самосів, ні підріст не є окремими ярусами лісової рослинності. Пояснюється це тим, що молоді дерева не залишаються весь час однаковими за висотою та не утворюють постійного ярусу в лісі [29].

Підлісок – кущовий ярус фітоценозу.

Полог – тимчасовий ярус фітоценозу, утворений молодими рослинами чи рослинами, що пригнічені різкими змінами екофакторів.

Підріст – сукупність видів рослин деревних порід молодого віку або пригнічених, невеликих за розмірами, значного віку.

Сходи – однорічні групи рослин та невеликі до 10 см висотою молоді дерева [22].

Зелені насадження забезпечують необхідні умови існування самим різноманітним живим організмам – від звірів і птахів до грибів і бактерій. Всі вони завдяки ґрунту розмножуються і розвиваються.

Деревостан

В природі нерідко можна зустріти ділянки, де дерев’яний ярус утворений тільки якою-небудь однією породою наприклад ялиною, сосною, березою. В такому випадку деревостан називають чистим. Поширений і інший випадок, коли в склад лісу входить декілька дерев’яних порід. Такий деревостан називають змішаним.

Деревостан може бути двоярусним, перший ярус утворює сосна, а в другому ярусі – дуб і липа (висотою до 15-18 м). Широколистяні дерева не можуть в цих умовах вирости високим, вони потребують більш поживних ґрунтів, а грунт під складним бором не дуже багатий поживними речовинами.

Кущовий ярус (підлісок)

Він відіграє певну роль щодо місця гніздування різних лісових птахів. Лісові кущі мають соковиті плоди, які споживаються представниками фауни. Кожний тип лісу має свій набір кущових рослин.

Трав’яно-кущиковий покрив

Ступінь його розвитку залежить від того, наскільки густий деревостан. Майже всі лісові трави – багаторічні рослини, які різноманітні за своєю висотою.

Мохово-лишайниковий покрив – самий нижній ярус лісового рослинного угруповання. Мохи та лишайники – рослини низькорослі, які часто зустрічаються в лісі. Мохи розвиваються в умовах сильного затінку. Вони тіневитривалі, поглинають воду і сприяють перезволоженню ґрунту. Мохи чутливі до поживності ґрунту. Лишайники світлолюбні, у сухому стані крихкі і легко ламаються.

Тварини, що живуть в лісі, тісно пов’язані з лісовим фітоценозом: вони знаходять тут дім, їжу умови для розмноження. Між ними, як і між рослинами, існують тісні зв’язки, різного виду взаємодії. В світі тварин також є сильні і слабкі, тобто, існує конкуренція. Але форми взаємодії між тваринами, звичайно, істотні більш динамічні, аніж між рослинами.

Тваринне населення лісу сильно впливає на рослинність, на фітоценоз (наприклад гусениці, личинки ряду жуків, миші), але є тварини, які сприятливо впливають на лісовий фітоценоз (приміром, дощові черв’яки, птахи).

Лісова рослинність тісно пов’язана з ґрунтом (кругообіг поживних речовин). Ці речовини, необхідні для життя рослин (найперше солі азоту, фосфору калію тощо). Із коренів вони надходять в надземну частину – стебла і листя; між лісовим фітоценозом і ґрунтовим середовищем йде неперервний обмін поживними речовинами, проходить постійне їх проходження з ґрунту в рослину і навпаки [29].

Важливу роль в цьому процесі відіграє лісова підстилка – шар з опалого листя, чи хвоїнок, кори і особливо пагонів на поверхні ґрунту. Підстилка містить багато поживних речовин, але завжди всі вони входять в склад складних органічних сполучень і для зелених рослин недоступні. Вона володіє значною пружністю і водопроникністю [29].

Лісовий фітоценоз знаходиться в тісному зв’язку не тільки з ґрунтом, але й з атмосферою. Багато лісових фітоценозів отримують необхідну для життя рослин воду з атмосфери, з опадами (вода попадає в ґрунтовий шар звідкіля поглинається коренями).

Ліс не тільки поглинає воду, але і повертає частину її назад у вигляді водяних парів, а, отже, він зволожує атмосферу. Це проходить в результаті транспірації – видалення водяної пари із внутрішніх тканин листків і хвої через продихи, а також фізичного випаровування води з поверхні змочених дощем надземних органів рослин, особливо листків.

Ліс – складна природна система, в склад якої входять рослинні і тваринні організми, літосфера і атмосфера. Всі ці частини взаємодіють між собою на визначеній території, утворюючи особливе природне ціле, яке отримало назву біогеоценоз, що складається з елементів живої і не живої природи, як визначене природне явище, що утворює складну цілісну систему [29].

У фітоценоз входять вищі і нищі рослини лісу. Якщо змінюється породний склад лісу чи підліску – значить змінюються і кормові ресурси, захисні умови, а відтак змінюється і фауна. Тваринний світ лісу становить зооценози (від грецького слова "зоон" – тварина).

Атмосфера, грунт, атмосферні опади і ґрунтові води становлять основу розвитку такого складного природного комплексу, як ліс, а дерева, кущі, трави, тварини і мікроорганізми (мікробоценоз). Життя, все живе на грецькій мові – біос, земля – гео, тому вся сукупність живого в лісі і його середовища академіком В. М. Сукачовим, названо біогеоценозом [35]. Паралельно з цим поняттям, за кордоном розвивалися аналогічні вчення вже із своєю термінологією – екологічна система, екосистема, екосом [39].

Типологія лісу за B. М. Сукачовим має велике загальнонаукове значення. На її основі розвинулася біогеоценологія. Тому фітоценотична типологія В. М. Сукачова ґрунтується на біогеоценотичному підході. Основними ознаками однорідності біогеоценозу вважається ідентичність рослинного покриву і ґрунтових умов. Перевага надається рослинності. Межі біогеоценозу визначаються границями фітоценозу [36].

Рис. 1. Класифікаційна схема соснових типів лісу (В. М. Сукачов).

Проте вона має недоліки (рис. 2): 1) не всі типи лісу вкладаються в цю схему; 2) ялина майже не входить в зону дуба, а в природі досить часто росте разом із ним; 3) чорниця має широку екологічну амплітуду і може зростати не тільки на вологих (за В. М. Сукачовим), але й на свіжих ґрунтах.

Рис. 2. Узагальнююча класифікація типів лісу – едафофітоценотичні ареали деревних порід В. М. Сукачова.

Едафофітоценотичні схеми відображають зв'язок типів лісу з багатством і зволоженням ґрунту, а також можливі взаємозв’язки різних типів лісу. Тип лісу визначається тільки для покритої лісом площі.

Під поняттям "тип лісу" П. С. Погребняк розумів "усі ділянки лісу і навіть вирубки, що підлягають залісненню, з екологічно-однорідними умовами". На цій основі він побудував едафічну сітку лісів по двох ординатах: трофність і зволоження. Кожна ділянка є відображенням одночасно і трофотопних, і гігротопних умов і називається едафотопом [36]. П. С. Погребняк виділяє корінні і похідні насадження.

Корінний тип лісу визначається за типовою породою. Наприклад, вологий дубово-сосновий субір.

Похідний тип лісу – за назвою фактично зростаючої породи. Наприклад, сосняк вологого дубового субору.

Однак класифікація типів лісу має недоліки:

1. Віднесення до одного типу лісу ділянок з різними деревними породами і навіть без таких назавжди виправдана.

2. Поняття "бір" і "болото" в сітці поєднуються – в дійсності вони несумісні, а часто протилежні за своєю природою.

3. Автор не вважає рослинність головною типологічної ознакою, а використовує їх тільки як індикатор умов зростання. В дійсності умови середовища в березових і дубово-соснових лісах навіть на однакових грунтах – зовсім різні (мікроклімат, освітлення, трав’яний покрив тощо); важко практично розрізнити свіжі, вологі і сирі типи лісу [36]. Новий крок в розвитку класифікації лісів за типами, провів П. С. Погрeбняк, що відіграли велику роль у розвитку вчення про типи лісу і має також практичне значення [25]. Отже, екологічна типологія лісу за П. С. Погребняком є системою типів умов зростання. Поняття "тип лісу" включає не тільки ділянки лісу, але й території, що підлягають залісненню. Едафічна сітка лісів побудована на двох ординатах, які відображають трофність і зволоження ґрунтів. Кожна ділянка одночасно є трофотопом (бори, субори, складні субори, діброви) і гігротопом (дуже сухі, сухі, свіжі, вологі, сирі, болота) і називається едафотопом. За останній час значно посилився антропогенний вплив на ліси – тут проходять швидкі зміни. Тому назріла необхідність розглядати тип лісу не тільки в природі, але й у часі, тобто сучасна типологія повинна бути динамічною. Об’єктом типологічного вивчення зараз стають не тільки праліси. А більшою мірою ліси, змінені людиною, внаслідок різних видів рубок, пожеж, лісокультурної діяльності тощо.

Рис. 3. Едафічна сітка – основа класифікаційної схеми типів лісів за П. С. Погребняка.

На місці старого лісу, знищеного людиною, формування нового типу лісу може йти різними шляхами. Тому вивчаючи типи лісу треба звернути увагу на: походження даного типу лісу, на етапи його формування; та з’ясувати тенденцію подальшого розвитку з урахуванням можливого впливу людини [36].

Головну увагу треба звернути на деревостан – на основний компонент лісу. Але потрібно також враховувати динаміку інших компонентів лісу, оскільки, в процесі зміни деревостану відбуваються також зміни і в нижніх ярусах.

Класифікація є важливим елементом будь-якої науки. У фітоценології вона дає можливість не лише впорядковувати результати фітоценологічних досліджень, встановлювати особливості рослинного покриву, узагальнювати характерні риси рослинності як конкретного регіону, так і земної кулі загалом, а й використовувати отримані дані в практичній діяльності людини, прогнозувати на майбутнє зміни рослинного покриву зі зміною факторів середовища тощо [22].

Адже на відміну від конкретно існуючих рослин, рослинні угруповання (фітоценози) – це умовні одиниці, об'єднані в багатомірний континуум. Тобто між категоріями, що класифікуються, досить часто важко встановити чіткі, не розпливчасті межі. Тому при виділенні певних синтаксономічних одиниць необхідно виділити такі критерії, які б дали можливість наблизитися до реальної існуючої картини рослинного покриву, якнайкраще провести його диференціацію. Складність класифікації полягає і в тому, що рослинні угруповання (фітоценози) мають відносно невисокий рівень цілісності. Все це породжувало, певний різнобій (до 70-х років XX століття) в підходах до класифікації рослинності [22].

Класифікація рослинного покриву будується за принципом фітоцено-логічної спорідненості і підпорядкування синтаксономічних одиниць різного рангу. Вона створюється таким чином, щоб будь-які синтаксономічні одиниці були найбільш подібні між собою (за однією чи групою ознак) і розміщувалися поряд, її побудова ґрунтується на ознаках, які притаманні самому фітоценозу його структурі, видовому складу рослин тощо, а не особливостям екотопу.

Діагностичними ознаками фітоценозу є:

1) певний флористичний склад;

2) ступінь флористичного насичення;

3) співвідношення рясності компонентів фітоценозу;

4) переважаючі життєві форми;

5) характер розподілу рослин;

6) ступінь зімкнутості травостою, деревостану, мохово-лишайникового покриву;

7) ярусний склад, його специфіка;

8) синузіальна структура;

9) характер розташування і взаємозалежні відношення кореневих систем;

10) певна сезонна ритміка фітоценозів;

11) процес і тип відновлення;

12) розвиток підросту;

1З) специфіка сукцесії тієї чи іншої одиниці рослинності тощо [21].

Вся сукупність класифікацій рослинності на сьогодні, зводиться до виявлення синтаксонів за такими підходами: фізіономічними (домінантними) і еколого-флористичними. Перший підхід застосовується для класифікації рослинності (частіше лісової), яка характеризується стійкими домінантами. З допомогою іншого підходу класифікують частіше трав’янисті і чагарникові угруповання.

Застосування домінантної або фізіономічної класифікації характерно для фітоценологічних шкіл колишнього СРСР, в тому числі й України. Домінантний підхід існував у вітчизняній фітоценології до 70-х років ХХ століття та використовувався для класифікації всіх типів рослинності та фітоценозів. Таксономічними категоріями такої класифікації є: клас типів, група типів, тип, клас формацій, група формацій, формація, клас асоціацій, групи асоціацій, субасоціація, варіант асоціації, фація (цит. за Ю.Р. Шеляг-Сосонком, 1974). Її основні одиниці - асоціація і формація. Рослинна асоціація (за В. М. Сукачовим, 1928) об'єднує фітоценози, то характеризуються однорідним складом, будовою і, в основному, однаковою будовою синузій, що їх складають, мають однаковий характер взаємовідношень як між рослинами, так і між ними та середовищем. Основою виділення асоціацій е перевага декількох домінантних видів, серед яких часто є види – едифікатори, що визначають характерні риси структури фітоценозу і створюють в ньому своєрідне, притаманне йому фітосередовище. Прикладом асоціації дубових лісів України може бути діброва ліщиново-яглицева, де в першому ярусі панує дуб звичайний, в третьому - домінантом є ліщина звичайна, а в трав'янистому покриві — яглиця звичайна. Назва асоціації формулюється латинською мовою так: Querceto-Corylloso-Aegopodietum (закінчення etum) [22].

Подібні асоціації за спільними домінантами більшості ярусів об'єднуються в групи асоціацій. Наприклад, в групу асоціацій можна об'єднувати діброву ліщиново-яглицеву і діброву ліщиново-копитнякову. Наступною і однією з основних одиниць домінантної класифікації є формація. Вона об’єднує групу асоціацій, які мають спільного едифікатора. Групи асоціацій, де едифікатором є дуб звичайний, об'єднуються в формацію дуба звичайного – ліси формації дуба звичайного. Останні, в свою чергу, об’єднуються в групи формацій, які виділяються вже не за особливостями структури фітоценозів (подібністю чи відмінністю ярусів), а на основі екологічної фізіономічної схожості едифікаторів, тобто приналежності їх до певних життєвих форм. Наприклад, формації дуба звичайного, бука звичайного належать до групи формацій широколистяних лісів.

Групи формацій за подібністю життєвих форм едифікаторів об'єднуються в класи формацій [12].

Класи формацій об'єднуються в типи рослинності за схожим зовнішнім виглядом та приуроченістю до однотипних умов існування. Класи формацій листяних лісів, хвойних лісів належать до лісового типу рослинності або лісу. Особливістю домінантної (фізіономічної) класифікації є відносна її простота, адже синтаксони встановлюються безпосередньо в природі. Як свідчить практика, такий підхід до класифікації рослинного покриву, є виправданим при систематизації лісової рослинності. Тому один і той же фітоценоз навіть протягом декількох сезонів одного року може належати до різних асоціацій і формацій. Одні і ті ж синтаксономічні категорії часто відрізняються за об'ємом, оскільки, домінанти характеризувалися різними ареалами. Наприклад, формація евритопної сосни звичайної значно перевищувала за об'ємом формацію вільхи чорної, ареал якої є меншим.

У зв’язку з цим, еколого-фізіономічний (домінантний) підхід до класифікації рослинності почав поступово витіснятися іншим – флористичним. Він був розроблений і удосконалений французьким геоботаніком Браун-Бланке і дістав назву за його прізвищем – метод Браун-Бланке, а класифікація називається еколого-флористичною [12].

В основі цього методу лежить принцип встановлення синтаксонів "знизу" шляхом групування близьких фітоценозів за подібністю флористичного складу. Останній відображає екологічні умови та стадію сукцесії [21]. При побудові такої класифікації використовуються наступні синтаксономічні категорії: асоціація, союз, порядок, клас.

Асоціація, в свою чергу, розподіляється на дрібніші одиниці – субасоціації, варіанти і фації. Синтаксони називаються латинською мовою, мають відповідні, чітко встановлені закінчення.

При назві синтаксону подається прізвище автора і дата його встановлення. Кожна синтаксономічна категорія виділяється за певними критеріями, але основою їх виділення є діагностичні види. Серед них виділяють характерні диференціюючі і константні види.

Характерні види – такі види, які зустрічаються в одному синтаксоні або зростають в ньому частіше, аніж в інших.

Диференціюючі види – види, які відмежовують синтаксони межами свого ареалу і входять до складу декількох синтаксонів.

Константні види – види, які мають високу постійність, а часто і рясність, але трапляються не в одному, а в декількох синтаксонах одночасно.

В еколого-флористичній класифікації найвищою синтаксономічною категорією є клас. Він визначається власним фізіономічним виглядом, і частково флористичною комбінацією.

Порядок – великий варіант класу. Він встановлюється на основі флористичних критеріїв, спільності видів та деяких флористичних відмінностей.

Союз виділяється на основі екологічної і флористичної подібності, і досить, часто може бути географічним чи екологічним варіантом класу.

Асоціація, як і союз, визначається на основі екологічної і флористичної подібності та, аналогічно, є географічним чи екологічним варіантом союзу.

Таким чином, за допомогою методу Браун-Бланке диференціація рослинності проводиться за флористико-екологічним принципом, тобто подібністю флористичного складу, екологічних умов, а виділення конкретних синтаксонів здійснюється на основі діагностичних видів. Для кожної таксономічної категорії наявні свої діагностичні види.

Виділення синтаксонів на практиці є досить складним завданням і виконується воно шляхом обробки геоботанічних описів методом фітоценологічних таблиць.

Існує інформація про те, що в період 1987 – 1989 рр. проводилася комплексна експедиція, яка проводила ґрунтово-лісотипологічні дослідження по всій Рівненській області. В цей період Корецьке лісництво належало до Соснівського держлісгоспу, а за сучасними даними Корецьке лісництво відносять до Рівненського ДЛГ.

Таким чином результати і матеріали цього дослідження слугують для виявлення природних ресурсів лісових земель, поширення різних типів лісорослинних умов і типів лісу: є основою для раціонального розміщення лісових культур і диференційованого введення лісового господарства, більш повноцінного використання природних можливостей лісових площ і значного підвищення якості і точності лісобудівного проектування [31].

Керівними документами при виконанні робіт слугували різні інструкції, протоколи, методики. В якості класифікаційної основи при дослідженні грунтів був прийнятий номенклатурно-систематичний список грунтів УССР (1958 р.). Основною таксономічною одиницею ґрунтового картування є ґрунтова різноманітність, властивості й особливості грунтоутворюючих і підстилаючих порід, механічного складу та інші характерні ознаки. Основною лісотипологічною одиницею при цьому є тип лісу, виділений на основі аналізу і синтезу лісоутворюючих факторів території дослідження.

В. В. Докучаєву належить перша наукова класифікація ґрунтів. В основу її покладено сукупність важливих ознак і властивостей грунту. Грунт, говорить В. В. Докучаєв, як будь-який рослинний і тваринний організм живе і змінюється, то розвивається, то порушується, то прогресує, то регресує [10].

Розділ 2. Фізико-географічна характеристика району дослідження

2.1 Територія (місце знаходження) об’єкта дослідження

Об’єктом даного дослідження, як відомо є лісові масиви Корецького лісництва загальною площею 5844 га, що є складовою Рівненського держлісгоспу Рівненського державного лісогосподарського об’єднання. Адміністративно територія об’єкта дослідження розташовується у південно-східній частині Рівненщини. Лісові масиви Корецького лісництва розміщенні на північному сході Корецького району, в межах Річецької, Устянської, Сторожівської, Голичівської та Великоклецківської сільських рад.

Контора даного лісництва знаходиться в м. Корець по вул. Радянській.Згідно фізико-географічного районування України лісові масиви Корецького лісництва знаходяться у південно-західній частині Східно-Європейської рівнини в межах так званої Новоград-Волинської денудаційної рівнини та є складовою Житомирського Полісся.

2.2 Геотектоніка, геоморфологія

По східному краю території дослідження проходить західна межа Українського Кристалічного Щита (УКЩ), тобто територія знаходиться на межі УКЩ і Волино-Подільської плити (ВПП), оскільки Рівненська область розташована на західній окраїні Руської (Докембрійської, або Східно-Європейської) платформи, то на Захід від лінії Березове – Блажове – Клесів – Соснове – Корець, кристалічний фундамент заглиблюється і перекривається комплексами молодих відкладів фанерозою. Власне тут починається Західний схил Українського Щита, який широкою смугою (70 – 120 км) простягається у межах області зі сходу на захід. В межах території дослідження древні кристалічні породи перекриваються лише тонким шаром четвертинних відкладів, а місцями по долинах річок виходять на донну поверхню (див. дод. 13, [30]). В цій частині Український Щит становить собою перем’яте у складки, пронизане магматичними тілами та значною мірою метаморфізоване „коріння" докембрійської (архею-протерозою) гірської системи, що простиралася від східних меж Рівненської області у південно-східному напрямку сягаючи берегів Азовського моря. Вважають, що середня висота цих гір наприкінці протерозою (близько 600 млн. р. т.) перевищувала 2500 м.

Волино-Подільська плита становить основну тектонічну структуру в межах території, яка розташовується від Березове – Клесів – Корець до західних границь області. Однією з характерних ознак ВПП є досить чіткий багатоповерховий характер її будови: на урвистих східцях – блоках кристалічного фундаменту з виразним стратиграфічним неузгодженням послідовно залягають пласти осадових і вулканогенних утворень пізнього протерозою, раннього і середнього палеозою та мезозою (остані утворюють менш спадисту монокліналь) [17]. Верхній поверх ВПП складають кайнозойські утворення палеогену та неогену, що майже повсюдно перекриваються різноманітними за генезисом нашаруваннями четвертинного (антропогену) періоду.

Отже, ВПП – це розбита розломами земна кора, через які відбувався інтенсивний вилив лави базальтового типу; кристалічний фундамент перекритий моноклінальними нашаруваннями палеозою, на якому у свою чергу горизонтально залягають карбонатні відклади – вапняки та уламкові – піщано-глинисті осади кайнозою.

Більшість палеогеологів вважають, що створені у докембрію гірські системи Українського Щита протягом фанерозою (палеозою + мезозою + кайнозою) залишалися суходолом, а прилеглі території ВПП періодично заливалися морем.

Перший поверх осадових утворень фанерозою у межах ВПП формувався протягом байкальського, каледонського та герцинського етапів тектогенезу (горотворення). Байкальський (верхньорифейський) комплекс у межах даної території представлений осадовими та вулканогенними відкладами трьох серій – поліської (рифей), волинської та валдайської (венд) [17].

Поліська серія (в часі це – 1055 – 800 млн. р. т.) являє собою найдавнішу товщу осадових відкладів (ритмічні чергування світло-сірих і рожево-червоних пісковиків, алевролітів та аргілітів). Середня потужність серії становить 550 – 600 м.

Волинська серія (в часі це – 680 – 570 млн. р. т.) в нижній частині складена уламковим матеріалом (пісковиками, іноді гравелітом та конгломератами), потужністю 20 – 50 м. Верхню частину становлять вулканогенні породи берестовецької світи („трапова формація Волині"), що представлена товщами базальтів, туфів, туфітів, загальна потужність яких сягає 150 – 200 м.

Валдайська серія завершує комплекс осадових відкладів пізнього протерозою і представлена уламковими нагромадженнями стирської і каніловської товщі. У нижній (стирській) товщі переважають буро-сірі пісковики з численними прошарками темно-коричневих алевролітів та червоних аргілітів, потужністю 150 – 290 м. Верхня (каніловська) товща представлена прошаруваннями сірих аргілітів та алевролітів, потужністю 100 – 120 м.

Ранньопалеозольський (каледонський) етап проявляється у повільних коливальних рухах, що змінювали умови осадонагромадження.

Наприкінці силуру почалося загальне підняття території. Це підняття знаменувало завершення каледонського тектонічного циклу і підготовку нового – герцинського (пізньопалеозойського) тектонічного етапу, що розпочався з раннього девону, хоча головні події його розгорнулися за межами описуваної території. Девонські відклади представленні ранньодевонськими (пісковиками, алевролітами, аргілітами) та середньодивонськими, у вигляді пісковики, доломітів, гіпсів тощо, товщами, потужністю 200 м [17].

Мезозойський комплекс ВПП. Дослідження останніх років показали, що на глибинах 70 – 150 м були виявлені рештки розмитих відкладів ранньої крейди, що дозволяє вести мову про карбонатні комплекси, що залягають на розмитій поверхні протерозойсько-палеозойської монокліналі, утворюючи другий структурний-стратиграфічний поверх в описуваній частині ВПП. Молодших відкладів верхньої крейди на території не виявлено, хоча при наближенні до Львівської западини вони займають значні площі на докайнозойській поверхні.

Відклади кайнозойської групи представлені осадами – комплексами всіх трьох систем – палеогенової, неогенової та антропогенової (альпійський тектогенний цикл).

Найдавніші утворення – палеогенової і неогенової системи – тортонські яруси: піски і пісковики неогенової системи, потужністю 10 – 15 м, деінде глини палеогенової системи, потужністю 40 – 55 м.

Сарматський ярус неогенової системи території дослідження представлений пісками, рідше вапняками, глинами, що іноді перекриваються сіро-жовтими вапняками – черепашниками з численними прошарками пісків та пісковиків.

Відклади антропогену в Рівненській області виявляються у вигляді малопотужного четвертинного плаща. Льодовиковий комплекс представлений як гляціальними (моренними) так і флювіо-гляціальними (водно-льодовиковими) відкладами середнього плейстоцену – Дніпровське зледеніння (330 – 220 тис. р. т.). Моренні утворення сформовані пісками з гравієм, галькою, що перешаровуються супісками і суглинками, потужністю 2-4-18 м. Ці відклади підстилаються, перешаровуються і перекриваються водно-льодовиковими (флювіо-гляціальними) осадами у вигляді несортованих кварцевих пісків з тонкими прошарками супісків і суглинків. Потужність яких змінюється від 1 – 3 до 10 – 16 м (30 м).

Алювіальний комплекс є домінуючим серед четвертинних відкладів; поширені алювіальні осади різного віку переважно у межах річкових долин, складаючи заплави та надзаплавні тераси. Найдавніші алювіальні відклади на території датуються середнім плейстоценом і співпадають у часі з дніпровським зледенінням. Вони складають основу третьої надзаплавної тераси та представлені різнозернистими і дрібнозернистими кварцевими пісками з прошарками супісків і суглинків, потужністю 10-14 м. Верхньоплейстоценовий алювій поширений на території значно більше і складає основу других і перших надзаплавних терас. На других надзаплавних терасах Стиру і Горині простежуються істотні відмінності у складі і будові алювію між Поліською низовиною та Волинською височиною. У поліській частині переважають кварцеві піски з включеннями гальки і гравію, крейди, мергелів, потужністю 4 – 6 м, а на півдні – супіщано-суглинисті товщі, потужністю 6 – 8 м (10 м), що перекриваються еолово-делювіальною "шапкою„ лесовидних порід. Потужність перших надзаплавних терас складає 15 – 20 м [17].

Сучасні (голоценові) болотні відклади зустрічаються незначними ізольованими ділянками, та представлені утвореннями низинних боліт, складеними торфами з прошарками і лінзами пісків, потужністю до 2 – 3 м. В межах басейну Корчика, Корецького району, зустрічаються порівняно невеликі ділянки з малопотужною (до 1,5 м) корою вивітрювання (елювіальні відклади) кристалічних порід, представленою пухкою щебенистою масою. Внаслідок вивітрювання кристалічних порід (в основному гранітів) на території Українського щита виникло багато родовищ глин (каолінів). Це сировина для фарфорово-фаянсової промисловості і промисловості вогнетривких матеріалів. Промислові поклади відомі біля сіл Клесів, Маренин, Закорчицьке Корецького району та ін. З інших відкладів кори вивітрювання порід УКЩ варто вказати на графіт, що виявлено у сланцях біля міста Корця і села Більчаки. Щодо болотних руд, то вони не мають практичного значення [30].

Антропогенові відклади мають велике значення для народного господарства, постачаючи району будівельні матеріали, сировину для місцевого гончарного виробництва, добриво для полів [30].

Від геотектоніки залежить геоморфологія (рельєф) території. Іншими словами, рельєф відображає особливості будови літосфери. Територія дослідження характеризується рельєфом, характерним для підвищеної частини Поліської низовини, у вигляді слабо хвилястої рівнини.

Під час наступних етапів зледеніння у Московській і Валдайські часи – льодовики не досягали території Рівненщини, проте саме тоді утворилися основні маси піщаних водно-льодовикових (флювіо-гляціальних) відкладів, які збереглися значно краще, ніж подібні відклади дніпровської, а тим більше окської епохи зледеніння. Епохи великих плейстоценових зледенінь залишили незгладимий слід у сучасній будові поверхні Рівненщини, особливо у північній її частині. Найбільш поширені форми рельєфу, створені такими льодовиковими водами – зандрові рівнини, а іноді – ози, що являють собою вузькі (до 70–100 м) піщано-гравійні вали з численними валунами. Простягаючись на 2,5 – 3 км, ці вали нагадують велетенські насипи, що припідняті над площиною рівнини на 7 – 12 м, а іноді і на 15 – 20 м.

Не менш важливу роль у формуванні сучасного рельєфу Поліської низовини відіграли поверхневі водотоки. Їх геоморфологічна роль головним чином виявилася в утворенні річкових долин (долинний рельєф). За підрахунками О. М. Маринича (1962 р.), на давні та сучасні річкові долини припадає 45% території [19].

Еоловий рельєф зандрової рівнини представлений горбами, кучугурами, валами, параболічними дюнами, висотою 10 – 15 м (5 – 7 м). Його основною є різні за походженням і віком піщані відклади (флювіо-гляціальні, алювіальні, озерні.

Денудаційний рельєф на кристалічній основі поширений вздовж правобережжя долини Случі. Тут на поверхню виходять кристалічні породи докембрію, які утворюють досить широкі „гранітні поля", а іноді зберігаються химерні за формою вивітрені останці давніх гірських споруд, валуни тощо. Висота їх 20 – 30 м, між якими є досить значні заболочені пониження.

Органогенний рельєф представлений численними торфовищами з характерними формами мікрорельєфу (купини, заповнені водою, пониження тощо). Значне поширення торфовищ зосереджене на межиріччі Случ – Корчицькому і Ствиги, вздовж прадолини Стир – Словечна, у басейнах річок Стиру та Веселухи, де вони накладаються на інший за походженням типи поверхні (зандровий, водно-льодовиковий, алювіальний, іноді і денудаційний).

Щодо досліджуваної території, то тут здебільшого маємо утворення з флювіо-гляціальних відкладів зандрового типу, до яких домішуються еолові відклади у вигляді піщаних форм та лісових сильно еродованих останців, а також ділянками низинних боліт.

Описані вище генетичні типи рельєфу розташовані за певною закономірністю, яку відзначив у свій час П. А. Тутковський, виділяючи так звану „зональність ландшафтів". Пізніше, на основі детального аналізу структурних та морфоскульптурних форм, було внесено певні корективи у схему П. А. Тутковського та здійснено її більш глибоку деталізацію [30].

На основі аналізу геологічних та геоморфологічних даних, територія дослідження характеризується близьким заляганням від поверхні кристалічного фундаменту УКЩ, що позначилось на загальному гіпсометричному рівні поверхні, яка значно вища від поверхні Поліської низовини, оскільки тут вона становить 195 – 220 м н. р. м. Проте, поширення в цьому районі водно-льодовикових та алювіальних відкладів зі слідами еолової діяльності, а також деяка заболоченість території створюють загальний геоморфологічний ландшафт, типовий для підобласті південного Полісся.

Отже, за геолого-морфологічними особливостями, територія (Стави-Корчицького межиріччя), де розташовані ліси Корецького лісництва, віднесено до Новоград-Волинської денудаційної рівнини підобласті Житомирського Полісся.

2.3 Клімат

Клімат району дослідження континентальний (помірно-теплий, вологий), і характеризується тривалим вологим теплим літом, м’якою хмарною зимою з частими відлигами, з достатньою для росту лісів кількістю опадів. Основні фактори кліматотворення: сонячна радіація забезпечує приплив тепла від Сонця і виступає як головне енергетичне джерело кліматотворення, яке чітко проявляється у теплу пору року, коли за тривалого світлового дня високо над горизонтом, і хмарність відносно невелика.

У середньому за рік на земну поверхню району надходить 92,7 ккал/см2 тепла. Альбедо – відношення відбитої радіації до сумарної, змінюється за сезонами і залежить від особливостей підстеляючої поверхні, влітку альбедо у лісових масивах становить 10-19 %, взимку вкрита снігом поверхня відбиває до 70-75% сонячної радіації. Радіаційний баланс за рік становить 34-38 ккал/см2 [30].

Рис. 5. Річний хід місячних сум радіації, радіаційного балансу та середньої місячної величини альбедо у районі дослідження.

R – сумарна радіація;

Q – відбита радіація;

Ееф – ефективне випромінювання;

В – радіаційний баланс;

А – альбедо.

Атмосферна циркуляція, тобто переміщення повітряних мас, зумовлена нерівномірностями у розподілі тепла в часі і просторі. Вона помітніше проявляється у холодну пору року, коли зменшується приплив радіаційного тепла. Тому на формування клімату району дослідження впливають вологі повітряні маси, що надходять з Атлантики у вигляді циклонів та спричиняють підвищенню кількості атмосферних опадів, деякого похолодання літом та потепління зимою. Арктичні повітряні маси лише зимою час від часу викликають значне похолодання, а весною пізні заморозки. З другої половини осені зростає повторюваність атлантичних циклонів з притаманними їм дощами, посиленням вітру; зростає кількість днів з туманами, і поступово наближаючи зимову стабілізацію в атмосфері [30].

Серед кліматичних факторів, що негативно впливають на рослинність – це ранні весняні та осінні заморозки, які найчастіше пошкоджують лісові культури.

Середня багаторічна температура в районі дослідження змінюється мало і становить 6,6–6,9 0С. З температурним режимом зими тісно пов’язані строки і тривалість промерзання ґрунту. Стійке промерзанні ґрунту триває від 30 до 100 днів; глибина його досягає 60 см (деколи до 100 см). Болота, які живляться підземними водами, промерзають неглибоко, а в м’які зими не замерзають. Вологість повітря характеризується трьома основними показниками – абсолютною і відносною вологістю та дефіцитом вологості (недостачею насичення). Абсолютна вологість повітря в січні досягає 4 мб, у квітні – 8 мб, в липні – 16 мб та в жовтні – 9 мб. Відносна вологість повітря в осінньо-зимовий період не перевищує 82 % [30].

Особливо висока хмарність у холодну пору року (грудень, січень) і займає 76 – 88 % тривалості світлової частини доби, навесні, цей показник зменшується до 44 – 60 %.

Вітровий режим зумовлюється атмосферною циркуляцією і характером підстеляючої поверхні. У холодну пору року переважають північно-східні та західні вітри, а навесні – вітри південно-східного і північно-західного напрямків. Середня швидкість вітру у зимово-весняний період вища, ніж влітку і восени, і становить до 3,7 – 6,1 м/с. В окремі прохолодні дні, швидкість вітру може сягати 10 – 20 м/с. Середня річна кількість опадів на території дослідження становить 683мм. Основна маса опадів випадає протягом теплого періоду року. Найменша кількість опадів спостерігається у березні (30 мм). Найбільші місячні суми опадів в окремі роки сягають 200 – 250 мм, а добові максимуми 120 – 170 мм. Впродовж року бувають затяжні дощові періоди (до 7-8 діб). Середня ж тривалість бездощових періодів становить 2 – 3 дні. Ймовірність безперервних періодів без опадів тривалістю 40 – 50 днів (велика посуха) становить 5 – 10 %, такі періоди спостерігаються один раз на десять-двадцять років.

Таблиця 1. Кліматичні показники району, дослідження за даними метеостанції, Рівне

Зволоження ґрунту залежить від рельєфу та глибини залягання ґрунтових вод. Річний максимум запасів вологи за близького залягання ґрунтових вод спостерігається у кінці зими та навесні і нерідко перевищує повну волого місткість ґрунту.

Сніговий покрив на території дослідження нестійкий, що пояснюється частими, а деколи і глибокими відлигами. Здебільшого за холодний період висота снігового покриву становить 13–15 см. Потужність його змінюється в залежності від інтенсивності і тривалості снігопадів, вітрового режиму, відлиги тощо.

Випаровування – одна з основних складових теплового і водного балансу території дослідження. Величина випаровування становить 525–550 мм/рік. На літні місяці припадають максимальні значення випаровування (280 мм), протягом осені вона зменшується з 40–45 мм у вересні до 6 – 7 мм у листопаді. Вегетаційний період починається 5 – 9 квітня і триває до першої – другої декади листопада. Середньодобова температура повітря понад 50С утримується 195 – 205 діб. Останні заморозки мають місце в травні, перші заморозки восени у першій декаді вересня – на початку жовтня; тривалість без морозного періоду – 140 – 142 діб.

Таблиця 2. Значення середньомісячних температур (0С) за даними Рівненської метеостанції

Таблиця 3. Значення середньомісячна кількості опадів (мм) за даними Рівне-метеостанції

Отже, деякі кліматичні показники позитивно впливають на стан лісових насаджень, а деякі (град, мокрий сніг, сильні вітри, ранні заморозки) негативно позначаються на житті лісу.

2.4 Гідрологія району дослідження

Відносно високе зволоження території дослідження, зумовлене не стільки надмірною кількістю атмосферних опадів, скільки досить стабільним переважанням опадів над випаровуванням, у сприятливих умовах рівнинного рельєфу є одним з вирішальних факторів формування густої і різноманітної мережі поверхневих вод, представлених річками, численними струмками, каналами і болотами.

Щодо досліджуваної території, то її дренують ліві притоки, а саме: р. Случа, р. Корчик (42 км), р. Стави (49 км) та р. Устя (24 км) з численними річечками, що впадають в р. Стави (р. Топчака, р. Воробіївка (15 км), р. Клецька (17 км)).

Швидкість течії води сягає 0,3 – 1,2 м/г. Річна амплітуда коливання рівнів на малих річках становить 0,7–2,6 м, середніх і великих – 1,1–3,2 м. Підвищення рівнів води несе загрозу господарству і населення краю Стік рік протягом року нерівномірний. Ця нерівномірність визначається гідрогеологічними умовами, характером грунтів, опадами.

Під час повеней і паводків відбувається інтенсивний змив грунтів, ріст ярів, замулення водойм, ставків тощо. Інтенсивність ерозійних процесів у басейнах рік визначається мутністю води і кількістю наносів. Саме навесні переноситься 50-70 % (інколи 80-95 %) річного стоку наносів. Весняний льодохід триває 5–7 днів, співпадаючи у часі з найвищими рівнями повені.

Ставки споруджуються з найрозманітнішою метою: риборозведення, водопостачання, боротьба з ерозією, регулювання поверхневого стоку тощо. Значна кількість ставків знаходиться у занедбаному стані, водойми замулюються та заболочуються.

Водоносний горизонт кристалічних порід Українського щита, у межах території дослідження пов’язаний з тріщинуватими породами нижнього протезою. Ці води виявлено за допомогою численних свердловин. Тріщинуваті утворення кристалічного фундаменту (граніту та гранодіориту) підходять під четвертинні відклади, рівень води встановлюються на глибинах 0,2-20 м. Глибина залягання підземних вод не перевищує 70 м. Залежно від умов залягання ці води напірні або безнапірні. Дебіти змінюються від 0,15 до 8,0 л/с. Вода тріщинуватих кристалічних порід характеризується високою питною якістю і придатна для водопостачання. Вона відноситься до гідрокарбонатно-кальцієвих із загальною мінералізацією – 100 – 600 мг/л і жорсткістю 1,32 – 3,84 мг-екв/л [17].

У районі м. Корець та с. Маренин за допомогою свердловин під неогеновими глинами в тріщинуватих гранітах виявлено підземні води з підвищеним вмістом радону, мінералізація води – 1 – 1,1 г/л. Вона належить до гідрокарбонатно-хлоридно-кальцієво-магнієвого типу. Це холодна радонова вода, якою лікують органи руху, нервову систему. Місцеве населення використовувало воду із джерел для лікування очей [30].

Слабомінералізовані залізисті води з вмістом загального заліза 11 – 40 мг/дм3 виявлено в районі м. Корця.

Водозабір підземних вод за видами використання розподіляється так: на господарсько-питні потреби – 245 тис. м3 на добу, на виробничо-технічні – 39,4 тис. м3 на добу; самовилив – 6 тис. м3 на добу; нераціональний скид кар’єрних вод – 26,6 тис. м3 на добу. Всього 317 тис. м3 на добу.

Отже, на території дослідження є потужні горизонти поверхневих і підземних вод, які можуть задовольнити потреби господарства.

2.5 Ґрунти

Тому чи іншому типу ґрунтів відповідає той чи інший тип лісу. Там, де грунт піщаний, бідний на поживні речовини і сухий, ростимуть сосняки. Глинистий грунт містить більше поживних речовин і вологи, тож формуються інші типи лісу.

Лісова підстилка – шар опалого листя і хвої. Багато важливих процесів пов’язані з нею. Підстилка впливає на життя рослин, на їх водний режим і надходження поживних речовин у ґрунт. Коренева система деяких лісових трав майже повністю знаходиться в підстилці. В ній зимує також грибниця і спори переважної більшості грибів, зокрема і паразитів лісових рослин.

Найбільш розповсюдженими типами ґрунтів на території дослідження є дерново-підзолисті, болотно-підзолисті, дернові і лучно-болотні, які розпадаються на багато різновидів в залежності від складу материнських порід, і глибини залягання ґрунтових вод.

1. Дерново-підзолисті ґрунти утворюються під шаром листяно-хвойних дерев за участю травної рослинності. За ступенем підзолистості вони бувають слабо- та середньопідзолисті; за ступенем оглеєності – глеюваті, глейові; за механічним складом – піщані, глинисто-піщані та супіщані.

У профілі дерново-підзолистого ґрунту виділяють такі горизонти:

Н0 – 0-3 см – залишки лісової підстилки з хвої, листя, гілок, темно-бурого кольору, перехід поступовий.

Н1 – 3-6 см – слаборозвинений гумусовий горизонт або сульфатний гумус, пухкий, вологий, перехід поступовий.

Не – 6-25 см – підзолистий горизонт, світлувато-сірий, місцями плямистий, відмитий від глинистих частинок, супіщаний зустрічається гумусові просякнення і плями, свіжий, перехід поступовий.

ЕІ – 26-35 см – перехідний горизонт між підзолистим і ілювіальним, ущільнений глинисто-піщаний, свіжий, перехід поступовий.

І – 36-85 см – ілювіальний горизонт, призмовидно-грудучкуватий, щільний, піщаний, вологий, перехід різкий.

Р – 86 см і більше – материнська порода, світло-жовті шаруваті водно-льодовикові відклади і піщані шари чергуються з бурувато супіщаними шарами.

Тому на водно-льодовикових і давньоалювіальних піщаних та глинисто-піщаних відкладах утворилися такі види ґрунтів: дерново-слабопідозолисті глеєві легкосупіщані ґрунти. На водно-льодовикових і давньоалювіальних легкопусіщаних і супіщаних відкладах – дерново-слабопідзолисті глеєваті легкосупіщані, дерново-слабопідзолисті глеєві супіщані і легкосупіщані, дерново-середньопідзолисті глеєві супіщані та ін.

На водно-льодовикових і давньоалювіальних суглинистих відкладах – дерново-середньопідзолисті глеєві супіщані.

На водно-льодовикових відкладах і близькопідстилаючих елювієм кристалічних породах утворилися дерново-слабопідзолисті глеєві легкосупіщані і супіщані, та дерново-середньопідзолисті глеєві легкосупіщані.

Цей тип ґрунту має низький вміст гумусу (1,0-2,0 %), ємкість вбирання 2-6 мг-екв на 100 г ґрунту, кислу реакцію і низьку насиченість основами. Завдяки інтенсивному промиванню ці ґрунти мають низький вміст поживних речовин, погані водні і фізичні властивості, низький ступінь оструктуреності.

2. Дерново-підзолисті оглеєні (глеюваті та глеєві) ґрунти розташовані у знижених ділянках. Глеюватість, зумовлена тимчасовим застоєм вод, випаданням атмосферних опадів або близькістю залягання ґрунтових вод. Оглеєння – біохімічний процес перетворення окисних сполук, заліза і алюмінію у закисні форми, що відбуваються за анаеробних умов при тривалому перезволоженні ґрунту. Глеюваті ґрунти їх ознаки помітні в материнській породі у нижній частині ілювіального горизонту, оглеєння поширилось на весь ілювіальний горизонт.

Під гумусовим горизонтом дерново-підзолисто-глеєвих ґрунтів залягає вимитий білястий елювіальний пісок. Глибина цього горизонту 10-40 см. Ілювіальний горизонт має вигляд брудно-бурого ущільненого глинисто-піщаного прошарку. Глеєві ґрунти відзначаються малим вмістом гумусу і підвищеною кислотністю, зумовленою рухомим алюмінієм, іоном, найбільш шкідливий для рослин.

Родючість дерново-підзолистих ґрунтів можна підвищувати за допомогою комплекту заходів: вапнуванням і внесенням органічних та мінеральних добрив (азотні, фосфорні і калійні), мікродобрив (мідних, борних, марганцевих).

На цих ґрунтах вирощують овочеві, технічні і кормові культури, зокрема трави.

3. Болотно-підзолисті ґрунти. На водно-льодовикових та давньоалювіальних легкосупіщаних і супіщаних відкладах утворився торфово-підзолистий легкопупіщаний грунт.

4. Дернові ґрунти. Ці грунти мають добре виражений дерновий і слаборозвинений підзолистий горизонти, високий вміст гумусу, слабокислу або найтральну реакцію, міцну грудкувату структуру та інші позитивні властивості, які забезпечують йому високу родючість.

5. Лучно-болотні ґрунти. Вони сформовані у понижених ділянках рельєфу та в заплавах річок на алювіальних і льодовикових відкладах під трав’янистою рослинністю. Ці ґрунти мають глибокий гумусний горизонт і порівняно високий вміст гумусу (3-5%), мають високу потенціальну природну родючість і з успіхом використовують для вирощування овочевих і кормових культур.

На водно-льодовикових і давньоалювіальних легкосупіщаних і супіщаних відкладах утворився лучно-болотний супіщаний. На мергелізованих суглинках – лучно-болотний супіщаний осушений грунт. На водно-льодовикових та давньоалювіальних суглинистих відкладах – лучно-болотні суглинисті і лучно-болотні легкосуглинисті ґрунти. На сучасних алювіальних відкладах – лучно-болотні супіщані.

6. Болотні ґрунти. Вони сформувалить у понижених місцях озерно-льодовикового і річкового походження, де на сучасних елювіальних відкладах сформувався муловато-болотний супіщаний грунт.

Торфувато-болотні грунти мають шар торфу близько 20 см, торфово-болотні – 20-50 см, торфовища – 50 см. Глибина шару торфу 75-300 см Переважаючим типом водного живлення низинних боліт є грунтово-напірне, води якого мінералізовані дещо більше, ніж поверхневі; різноманітний рослинний покрив (очеретяні, осокові), характеризується значним ступенем розкладу (20-50 %), вміст золи коливання у межах 8-20 % (50 %).

Низинні торфовища мають великі запаси N (2,6-4%), Р (0,6-0,8%), К (0,01-0,1%), щоправда азот міститься в них в важкодоступній для рослин формі. Доступність його залежить від інтенсивності процесів мінералізації органічних речовин торфу, мають карбонатну (слабокислу) реакцію ґрунтового розчину.

У профілі цих ґрунтів виділяють такі горизонти: лісова підстилка, торфовий, глейовий та материнська порода. В умовах інтенсивного розкладу органічної маси між торфовим і глейовим горизонтами формується гумусний горизонт (Н). Залежно від режиму ґрунтових вод і їх мінералізації на певній глибині формується рудяковий горизонт – сполучення болотної руди(дод.15, дод. 16 ).

Основними діагностичними ознаками торфових ґрунтів є потужність торфового горизонту, величина зональності, ступінь розкладання і гуміфікація органічних речовин.

Основними меліоративними заходами на цих ґрунтах є зниження рівня ґрунтових вод.

Ерозійні процеси в зоні діяльності лісництва, спостерігаються лише на зрізаних ярами і балками ділянках шляхом змиву верхнього родючого шару грунту. Ґрунтові і кліматичні умови, сприятливі для вирощування високопродуктивних насаджень головних лісоутворюючих порід (сосни звичайної, дуба звичайного, ясена звичайного, вільхи чорної, берези бородавчастої та ін.).

Основними заходами для підвищення родючості цих ґрунтів є вапнування, поглиблення орного горизонту, внесення високих доз органічних і мінеральних добрив, осушення перезволожених ґрунтів, глинування піщаних ґрунтів.

2.6 Ботаніко-морфологічна характеристика основних деревних лісоутворюючих видів

Сосна звичайна (Pinus silvestris L.) – дерево з конусоподібною або пірамідною кроною. Кора внизу сіро-бура, ближче до вершини червоно-бура. Хвоїнки (2,5-7см, довжиною 1-1,5см шириною) по два в пучку, на вкорочених побігах, вони жорсткі, гладкі, темно-зелені. Рослина однодомна. Чоловічі шишки (3-7мм довжиною) сіро-жовті, яйцевидні, зрілі повислі, сіро-бурі, тусклі. Насіння буре або чорне. Запилюються в травні, світлолюбива рослина. Деревину використовують як будівельний матеріал. Відходи деревини застосовують в цеюлозно-паперовій і хімічній промисловості. З живого матеріалу отримують скипидар, каніфоль, дьоготь і вугілля.

Дуб звичайний (Quercus robur L.) – дерево з сильно гілчастою шатровидною чи шарокомірамідальною кроною, товстим стволом і міцними гілками. Кора темно-сіра, у молодих гілках сіра чи червоно-бура, гладенька, гола. Листя (7-15см, іноді 30см), почергове, короткочерешкові, перисто-лопатеві. Квітки дрібні, одностатеві, рослина однодомна. Тичинкові квітки в повислах сережках, вони складаються з 6-8 радіального віночка і 6-10 тичинок. Маточкові квітки на довгих квітколожах з редукованим віночком, зібрані по 1-3 в пазуxах верхніх листочків. Маточка 1, з нижньою зав’яззю і червонуватим трилопатевим рильцем. Плід – довгий овальний жолудь рослина світло- і теплолюбива. Рослина лікарська, дубильна, декоративна і фітомеліоративна.

Вільха чорна, або клейка (Alnus glutinosa L.) – дерево з темно-бурою тріщинуватою корою. Молоді гілки голі, клейкі, червонувато-бурі. Листя (4-10 см довжиною, 3-9 см шириною) почергове, з клиновидною основою, старі – майже голі, зверху темно-зелені, блискучі, знизу світлі, молоді – дуже клейкі. Квіти одностатеві, розвиваються до розпускання листя. Рослина однодомна. Тичинок 4, маточка 1, з нижньою зав’яззю, 2 стовбура і 2 рильця. Плід – плоский, червоно-бурий, яйцеподібний горішок. Цвіте IV-V. Лікарська, декоративна рослина, в медицині використовують кору і шишечки.

Береза повисла, або бородавчаста (Betula pendula Roth.) – дерево з гладенькою білою корою. Крона ажурна. Молоді побіги голі, блискучі, покриті як і лится, смолистими бородавочками. Листя почергове (3,8 см довжиною, 2,5-5 см шириною). Квітки одностатеві, в сережках. Рослина однодомна. Квіти з 1-2 листковим віночком, прикриті червоно-бурим чашолистком. Тичинюк 2, маточка 1, з нижньою зав’яззю і 2 червоними нитковидними рильцями. Плід – горішок. Світолюбива рослина. Лікарська, декоративна, харчова, медоносна, кормова і ефіромасляна рослина. Із неї отримують березовий сік, деревину використовують в меблевій промисловості, виготовляють паркет і фанеру.

Осика (Populus tremula L.) – дерево з короткими, товстими гілками і тонкими, оголеними чи опушеними побігами. Крона округла, стовбур рівний, циліндричний, покритий сірою чи зеленувато-сірою корою. Листя (3-7 см довжиною) яйцевидні, знизу сизоваті. Черешки довгі, сплюснуті, оголені. Тичинкові сережки (7-15 см довжиною) пониклі; маточкові сережки (4-6 см довжиною) тонкі, менш яскраві. Тичинок 6-8, інколи 12. Коробочка темно-зелена, довгасто-конічна. Квітує ІІІ-V. Рослина морозостійка, світлолюбива, лікарська, декоративна, фітомеліоративна. З деревини виготовляють бочки, фанеру тощо.

Клен гостролистий (Acer platanoides) – високе струнке дерево, кора темно-сіра. Листя (5-15 см довжиною) 5-7 пальчасто-лопатеві, з серцеподібною основою, тонкі, оголені, з двох боків зелені. Чашечка 5-роздільна. Віночок із оберненояйцевидних чашолистків. З деревини виготовляють музичні інструменти, сік та кору застосовують в медицині.

Горобина звичайна (Sorbus aucuparia L.) – дерево, висотою 15 – 20 м, з гладенькою сірою корою. Листя (15 – 20 см довжиною) непарно перисті, з 9 – 15 довгувато-ланцетними листками, зверху зелені, знизу сизуваті. Віночок білий. Тичинок багато, маточка одна, з нижньою зав’яззю й з стовпчиками. Плід (8 – 12 мм діаметром) яскраво-червоний, ягодоподібний, гіркий. Квітує V –VII. Харчова, декоративна, медоносна, лікарська рослина.

Яблуня лісова (Malus sylvestris Mill.) – дерево, висотою 10 – 15 м. Кора світла, молоді побіги голі і злегка опушені, часто закінчуються колючками. Листя овально-яйцевидні чи широко еліптичні, зверху голі, знизу по жилках ніби опушені. Квіти рожеві, інколи білі. Тичинок багато. Маточка 1, з нижньою зав’яззю і п’ятьма стовпчиками. Плід округло-яйцевидний, жовто-зеленого кольору, інколи червонуватого. Квітує IV-V. Харчова, медоносна, декоративна рослина.

Крушина ламка (Frangula alnus Mill.) – кущ з гладенькою, майже чорною корою. Гілки тонкі, однолітні червоно-коричневі. Листя почергове, цілокраї, яйцевидні. Віночок подвійний, п’яти-членний. Пелюстки білі. Тичинок 5, маточка 1, з верхньою зав’яззю і 1 стовпчиком. Плід – кулеподібна, соковита кістянка. Лікарська, медоносна рослина. Використовують в фарбовій промисловості.

Ліщина звичайна (Corylus avellana L.) – деревоподібний кущ, висотою 2 – 6 м. Листя почергове, широко оберненояйцевидні, нерівномірно зубцюваті, на коротких черенках. Квітки одностатеві, рослина однодомна. Тичинюк 4, маточка 1, з нижньою зав’яззю. Плоди – дерев’яні горішки з трубчастою надрізною обгорткою, зібрані від 1 до 5. Квітує ІІІ-IV. Харчова, ефіромасляна, медоносна, декоративна рослина.

Бруслина бородавчаста (Euonymus verrucosa Scop.) – кущ, висотою 1 – 2 м. Листя супротивне, довгувато-ланцетне, голе, зверху темно- зелене, знизу світле, загострене, короткочеренкове. Квіти правильні, зібрані в пазухах листочків на довгих квітконіжках. Тичинок 4, маточка 1, з верхньою зав’яззю, 1 стовпчиком і 3-5-лопатевим рильцем. Плід – гладенька, рожева чи рожево-червона коробочка. Квітує V-VI. Лікарська, декоративна рослина.

Бузина чорна (Sambucus nigra L.) – кущ, вистою 3 – 6 м. Побіги сіро-зелені і м’якою білою серцевиною. Кора і листя з неприємним запахом. Листя (до 35 см довжиною) супротивні, непарно перисті, з 5-7 листочками. Листки яйцевидно-еліптичні, з двох сторін по жилках волосисті. Квіти правильні. Чашечка із 5 зубців. Віночок 5-членний, жовтувато-білий. Тичинок 5. Маточка 1, з напів-нижньою зав’яззю і 3 рильцями. Плід – кістянка з 3-5 кісточками. Квітує V-VI. Харчова, медоносна, лікарська, інсектицидна, декоративна рослина.

Чорниця звичайна (Vaccinium myrtillus) – кущик висотою, 15-30 см із довгим повзучим кореневищем. Стебла прямостоячі, сильно гілчасті, з зеленувато-коричневою корою. Листя почергове, яйцевидне, з тупою вершинкою, з двох боків світло-зелені, знизу з сітчастими жилками. Квітки пониклі, на коротких квітконіжках. Тичинок 8 чи 10. Плід – ягода шароподібна, чорна з сизуватим нальотом. Квітує V-VI. Плоди дозрівають в липні. Медоносна, лікарська, харчова рослина.

(Звернути увагу на додатки 17, 18, 19, 20, 21, 22 та 23)

Характеристика поширених фітоценозів (екосистем) за Алєксєєвим-Погребняком

Тип лісу: Вологий дубово-сосновий субір (В3/ДС) – 2,6 % (122,30 га).

Тип ґрунту: дерново-підзолистий.

Материнська ґрунтоутворююча порода: лесовидні суглинки елювіально-делювіального походження.

Загальний склад насадження: 7 С 3 Б + Ос

Перший ярус: сосна звичайна.

Другий ярус: дуб звичайний, береза бородавчаста, береза пухнаста, осика, вільха чорна, клен платановидний.

Третій ярус: горобина звичайна, граб звичайний, ясен звичайний, яблуня лісова.

4-й ярус (кущі): крушина ламка, ліщина звичайна, бузина чорна, бруслина бородавчаста.

5-й ярус: малина звичайна, ожика сиза.

6-й ярус (кущики): чорниця звичайна, костяниця, брусниця звичайна, верес звичайний.

7-й ярус (трави): кислиця звичайна, ситник розлогий, ситник нитковидний, орляк звичайний, плаун булавовидний, хвощ зимуючий, суниці лісові, герань лісова, молінія голуба.

8-й ярус (мохи та лишайники): рунянка звичайна, птілій страусове перо, гілокомій блискучий.

Тип лісу: Волога грабово-сосново-дубова судіброва (С3/Г, СД) – 62,1 % (2914,7 га).

Типи ґрунтів: дернові та дерново-підзолисті.

Материнська ґрунтоутворююча порода: лесовидні суглинки елювіально-делювіального походження.

Загальний склад насадження: 10 С + Д + Б + Ос.

Перший ярус: сосна звичайна.

2-й ярус: дуб звичайний, береза бородавчаста, осика, ялина європейська, вільха чорна.

3-й ярус: клен платановидний, граб звичайний, горобина звичайна.

4-й ярус: ліщина звичайна, бузина чорна, бруслина бородавчаста, крушина ламка.

5-й ярус: ожика сиза, малина звичайна, шипшина собача.

6-й ярус: чорниця звичайна, костяниця.

7-й ярус: кислиця звичайна, тонконіг дібровний, орляк звичайний, ситник нитковидний, молінія голуба, вербозілля звичайне, перстач гусячий, буквиця лікарська, осока струнка, щитник чоловічий, безщитник жіночий, плаун булавовидний, хвощ зимуючий, конвалія звичайна, чина весняна, перлівка поникла, яглиця звичайна, зеленчук жовтий, череда трироздільна.

8-й ярус: плевроцій сизий, птілій страусове перо, гілокомій блискучий.

Тип лісу: Сирий чорновільховий сугрудок (С4/Вл(ч)) – 3 % (142, 3 га).

Типи ґрунтів: лучно-болотні та болотні.

Загальний склад насадження: 4 Вл(ч) 3 Б 1 Д 1 Я 1 Г 1 Ос + С.

Перший ярус: вільха чорна.

2-й ярус: дуб звичайний, ялина європейська, ясен звичайний, береза бородавчаста, осика, сосна звичайна.

3-й ярус: граб звичайний, горобина звичайна, яблуня лісова.

4-й ярус: крушина ламка, ліщина звичайна, бузина чорна, верба козяча, верба біла.

5-й ярус: ожика сиза, малина звичайна.

6-й ярус: костяниця, буяхи.

7-й ярус: осока струнка, осока трясучковидна, осока волосиста, кропива дводомна, калюжниця болотна, жовтець повзучий, материнка звичайна, вербозілля лучне, череда трироздільна, очерет звичайний, підмаренник весняний, підмаренник болотний, ситник нитковидний, кислиця звичайна, яглиця звичайна, хвощ болотний, хвощ лісовий, багно звичайне, щитник чоловічий, безщитник жіночий.

8-й ярус: сфагнум відстовбурчений.

2.7 Фізико-географічний район, стисла характеристика його ландшафту

На основі аналізу геологічних та геоморфологічних даних було запропоновано чимало схем геоморфологічного районування території Українського Полісся.

Територія Стави-Корчицького межиріччя охоплює частину трьох фізико-географічних областей: Волинського Полісся, Житомирського Полісся та Волинської височини, що відповідає трьом ландшафтам – А (Костопільському), Б (Гощанському), В – Новоград-Волинському (Корецькому).

Новоград-Волинський (Корецький) ландшафт, місцевість його слабо хвилястої рівнини на кристалічній основі, перекрита флювіо-гляціальними відкладами з малочисленими лісовими останцями (див. дод. 14, [16]).

Найбільшими урочищами Корецького ландшафту є консервативно-плоскі поверхні з слабким нахилом на північ флювіо-гляціальних відкладах, вкриті вологими сугрудами з ожикою сизою, малиною та ліщиною звичайною в підліску на дерново-слабoпідзолистих і супіщаних ґрунтах, які частково розорані.

Консервативні урочища, площі яких протягом тривалого часу не змінюються. Реліктові урочища, на базі яких формуються нові активні урочища ярів з тимчасовими водостоками, слабо закріплені чагарниками бузини, вільхи сірої, рідше ліщини звичайної на сильно деградованих чи сильноопідзолених чорноземах звичайних.

Досить часто в окремих урочищах виникають ділянки (М. Солнцев, 1949), які з часом розвиваються у відособлені урочища. Такі ділянки на території Стави-Корчицького межиріччя зустрічаються в урочищах плакорів, розчленованих ерозійними ритвинами та ярами, вкриті середніми та легкими суглинками з сірими опідзоленими ґрунтами у місцевості на порфіровидних гранітах, гнейсах і мігматитах, перекритих лесовидними та алювіальними суглинками [16].

Активні урочища на території дослідження представлені глибоковрізаними ярами, що відкривають каолінисті піски на днищах, по боках вкриті різнотравно-злаковими угрупованнями іноді порослі ліщиною звичайною на сильно деградованих чорноземах опідзолених, слабохвилястими знелісненими, частково заболоченими поверхнями, що вкриті різнотравно-злаковими угрупованнями на дерново-підзолистих піщаних і супіщаних ґрунтах, що розвіюються на незадернованих ділянках; заболоченими зниженнями з зелено-мохово-ситниково-осоковими угрупованнями з домішкою берези пухнастої на болотних, оторфованих у верхніх горизонтах ґрунтах, частково зниженнями, вирівняними поверхнями, що дренуються струмками та дренажними канавами на лучно-болотних і лучних ґрунтах, і слабоврізаними долинами струмків і їх русла, вкриті осоково-злаково-різнотравними угрупованнями на дерново-лучних, дернових і лучно-болотних оглеєних грунтах.

Прикладом реліктовищ урочищ є лісові останці з неглибоким заляганням кристалічного фундаменту, з крушиново-ліщиново-дубово-грабовими дібровами, з широким розвитком лінійної та площиної ерозії на схилах західних експозицій, чи дуже круті схили (24-30) лісових останців, на яких відслонюються граніти і пегматити, порізані численними ерозійними ритвинами, незадерновані, чи старичні зниження з заростаючими луками на мулувато-болотних і лучно-болотних ґрунтах на схилах.

Рис. 4. Схема ландшафтного профіля.

І. Геологічна основа:

1. Граніти і мігматити;

2. Піски.

ІІ. Ґрунти:

3. Дерново-підзолисті;

4. Лучно-болотні.

ІІІ. Рослинність:

5. Ліщина звичайна;

6. Дуб звичайний;

7. Граб звичайний;

8. Зелені мохи;

9. Сосна звичайна;

10. Кульбаба лікарська;

11. Осока болотна;

12. Ялина європейська;

13. Культурна рослинність;

14. М’ята лучна

15. Поверхні зі слабким нахилом на північ, на флювіо-гляціальних відкладах, вкриті вологими судібровами з ожикою сизою, малиною звичайною та ліщиною звичайною в підліску на дерново-слабопідзолистих і супіщаних ґрунтах.

16. Заболочені зниження з зелено-мохово-ситниково-очеретяно-осоковими угрупованнями з домішкою берези пухнастої на болотних, оторфованих у верхніх горизонтах ґрунтах.

17. Слабоврізані долини струмків і їх русла, вкриті осоково-злаково-різнотравними угрупованнями на дерново-лучних, дернових і лучно-болотних огляєних ґрунтах.

Більшість геокомплексів є господарськими об’єктами діяльності людини, яка внесла серйозні зміни в ряд ПТК (вирубка лісів, меліоративні канали, дороги, населення тощо).

Висновки

1. Лісові екосистеми (біогеоценози) Корецького лісництва знаходяться на південному сході Рівненщини Новоград-Волинського ландшафта – Стави-Корчицького межиріччя.

2. Територія дослідження має найбільш сприятливі багаті лісорослинні умови для росту і розвитку лісів (достатня кількість опадів в теплий період – 400 мм. рт. ст., багаті на поживні речовини ґрунтоутворюючі породи: лесовидні суглинки, елювій кристалічних порід, різноманітні водно-льодовикові відклади).

3. Лісові насадження Корецького лісництва за типологічними ознаками (А. Погребняка) є наступними:

а) С3 (Г, С Д) – вологий сосново-дубово-грабовий субір – 62 %;

б) С3 (Г Д) – волога грабово-дубова судіброва – 6,4 %;

в) С2 (Г, С Д) – свіжа сосново-дубово-грабова судіброва – 3,1 %;

г) С4 (Вл (ч)) – сирий чорновільховий сугрудок – 3 %;

д) В3 (С Д) – вологий сосново-дубовий субір – 2,6 %;

е) В4 (С Д) – сирий сосново-дубовий субір – 1,5 %;

ж) С4 (Г, С Д) – сирий сосново-дубово-грабова судіброва – 1,5%;

з) В2 (С Д) – свіжий сосново-дубовий субір – 0,3 %;

є) С5 (Вл (ч)) – заболочений чорновільховий сугрудок – 0,1 %;

и) болота – 2 %;

й) луки – 10 %.

4. Найпоширенішими типами грунтів на території дослідження є дерново-підзолистий – 47 % та дерновий – 41 %. Менш значні – болотні грунти – 9 %, лучно-болотні – 2 % та болотно-підзолисті грунти – 1 %.

5. Штучно створені лісові насадження (лісові культури) становлять 40 %, а природних – 60 %.

6. Вікова характеристика насаджень Корецького лісництва:

- молодняки – 12 %;

- середньовікові – 20 %;

- достигаючи – 35 %;

- стиглі – 15 %;

- перестояні – 18 %.

Рекомендації

1. Посилити боротьбу з пожежами, випасом худоби біля лісу, вирубкою лісів.

2. Провести обстеження червонокнижних видів рослин та тварин, з тим, щоб створити заповідну територію місцевого значення.

3. Регламентувати збір, заготівлю не деревних продуктів лісу.

Використана література

1. Атлас Ровенської області. – М.: „ГУГК", 1985. – 32 с.

2. Атлас природных условий и естественных ресурсов УРСР.

3. Андрієнко Т.Л. Край лісів та імлистих болід: Розповідь про природоохоронні об’єкти Ровенської області / Т.Л. Андрієнко, Т.М. Антонова – Львів "Каменяр", 1988. – 86 с.

4. Береговий П.М., Прахов М.Н. Ботанічна географія. Київ: "Вища школа", 1989.

5. Буктынов А.Д. Леса. – М.: „Мисль", 1981. – 316 с.

6. Біостратеграфічні критерії розчленування та кореляції відкладів фанерозою України: Збірник наукових праць інституту геологічних наук / НАН України. Інститут геологічних наук. Палеонтологічне товариство; ред. колегія: П.Ф. Тожик, О.Ю. Митропольський. – К. 2005. – 336 с.

7. Береговий П.М. Геоботаніка. – К.: „Радянська школа", 1966. – с. 29-38, 50, 52.

8. Велесик П.Л. Таємниці лісів Рівненщини: художньо-документальна книга. – Рівне: „Азалія", 2001. – 213 с.

9. Воробьев А.В. Типи лесов Европейськой части СССР, Академия наук УРСР. – К., 1983.

10. Гаркуша И.Ф. Почвоведение с основами геологии. Москва-Ленинград, 1963 г.

11. Генсирук С. А. Охрана лесных экосистем. К.: „Урожай", 1984. – 197 с.

12. Григора І.М., Соломаха В.А. Основи фітоценології. – К.: „Фітосоціоцентр", 2000. – с. 47-60.

13. Дымс Н. В. Основы биогеоценологии: Уч. пособие для сту-тов геолог. спец. ун-тов. - М.: „Моск. из-во ун-та", 1978.

14. Елин Е.Я. Определитель растений лесов УРСР. – К.: "Вища шк.„ – Головн. изд-ство, 1984. – 343 с.

15. Загальна гідрологія: Підручник для сту-ів гео-их, геол-их і гідрометереологічних вищих навчальних закл. освіти / С. С Лемківський. За ред. С. М. Лисогора. – К., 2000. – 264 с.

16. Краєзнавчі дослідження Рівненщини (збірник науково-методичних статей) / За ред. В. О. Веремчук, В. О. Мартинюк. – Рівне: „Державне редакційно-видавниче підприємство", 1997. – 48 с.

17. Коротун І. М., Коротун Л. К. Географія Рівненської області: Природа. населення. Господарство. Екологія. – Рівне, 1996. – 274 с.

18. Коротун І. М., Л. К. Коротун. Природні умови і ресурси України. Навчальний посібник до курсу "Природні ресурси України", для сту-ів еколо-их спе-ей вищих навча-их зал-ів. – Рівне. 1995.

19. Маринич О. М. Українське Полісся. Київ:" Рад. Шк.," 1962. – 163 с.

20. Маринич А. М., Пащенко В. М. Природа УССР. Ландшафты и физико- географическое районирование. – Киев: „Наук. Думка", 1985. – 224 с.

21. Миркин Б.М., Наумова Л.Г. Современная наука о растительности. – М.: „Логос", 2001. – с. 99-106.

22. Наумова Л.Г. Основы фитоценологии. – Уфа: Башкирский педагогич. и-т. – 1995. – с. 76-91.

23. Погребняк П. С. Общее лесоводство. – М.: „Колос", 1968. – 44 с.

24. Полынов Б. Б. Ландшафт и почва // Природа. – 1925. - № 1.

25. Погребняк П. С. Основы лесной типологии. – К.: Из-во АН УРСР, 1955, 465 с.

26. Поварніцин В. О. Соснові ліси Українського Полісся в кн. "Ліси України," – К.: „Наукова думка", 1971, с. 18-62.

27. Пастернак П. С. Хвойні ліси України. – К.: „Урожай", 1976.

28. Пастернак П. С., Приходько М. М. Ліс і охорона вод від забруднення. Ужгород: „Карпати", 1988. – 96 с.

29. Петров В. В. Лес и его жизнь: „Книга для учащихся". – М.: „Просвещение", 1986. – 195 с.

30. Природа Рівненської області. Геренчук К. І. Львів: "Вища школа". Вид-во при Львів. держ-ому ун-ті, 1976.

31. Почвенно-лесотипологический очерк Сосновского ДЛГ. – 1988-1989.

32. Природа УССР. Почвы /Н. Б. Вернандер, И. Н. Гоголев и др. – Киев: „Наукова думка", 1986. – 216 с.

33. Рябчук В. К. Дари лісу. – Львів: „Світ", 1991. – 166 с.

34. Руденко Л. Г. Напрями геогр-их досл-нь в Україні в сучасних умовах // Український геогра-ий журнал. – 1995. - № 1-2. – с. 7-12.

35. Сукачев В. И. Руководство к исследованию типов леса. – М. – Ленинград: „Государственное изд-во", 1930. – 320 с.

36. Термена Б. К. Лісознавство з основами лісництва: Навчальний посібник для сту-ів біол-их спе-ей вищих навча-их закладів. – Чернівці: „Книги – ХХІ", 2004. – 160 с.

37. Терлецький В. К. Незаменимые продукты леса. – Львов: "Вища шк.," Узд-ство при Львовс. ун-те, 1985. – 128 с.

38. Физико-географическое районирование УССР / Подщ ред. В. П. Попова. – К.: Изд-во Киевс. ун-та, 1968.

39. Хлатин С.А. Я иду по лесу. М.: "Лесная промышленность", 1973.

40. Чорний І. Б. Географія ґрунтів з основами ґрунтознавства / Навчальний посібник для сту-ів геогр-их спе-ей пед-их вузів. – К: "Вища шк.", 1995, 240 с.

41. Ярошенко П.Д. Геоботаника. – М.: „Просвещение", 1969. – с. 42-50, 53-55.

Покажчик значень

H0 – лісова підстилка

Hd – дернина

Ht – оторфівший горизонт

T – торф’яний горизонт

H – гумусово-акумулятивний горизонт

He – гумусовий елювіірований

HE – гумусово-елювіальний

Eh, E/h/ - елювіальний гумусований

E – елювіальний

H1 – гумусово-ілювіальний

H2 – гумусовий слабоілювіірований

I – ілювіальний

I1 – верхній ілювіальний

I2 – нижній ілювіальний

Hp – верхній перехідний до породи

Hpi – верхній перехідний до породи слабоілювіірованої

Hp, PH – перехідний до породи

Ph – нижній перехідний до породи

PIi, Pi – ілювіірована порода

P – ґрунтоутворююча порода

Д – підстилаюча порода

gl, (gl) – оглеєнння чи його ознака

Hорн. – орний горизонт

аl – алювіальний нанос

del – делювіальний нанос

e – еоловий нанос

Словник рослин

Брусниця звичайна – Vaccinium vitis idaea L. (мезоеутроф. мезофіт)

Безщитник жіночий – Athyrium filix femina L. (еутроф, мезофіт)

Багно звичайне – Ledum palustre L. (еутроф, гігрофіт)

Буях – Vaccinium uliginosum L. (олігомезотроф, гігрофіт)

Буквиця лікарська – Betonica officinalis L. (еутроф, мезофіт)

Береза бородавчаста – Вetula pendula Roth. (мезотроф, мезофіт)

Бруслина бородавчаста – Euonymus verrucosa Scop. (еутроф, мезофіт)

Береза пухнаста – Betula pubescens Ehrh. (мезотроф, мезофіт )

Бузина червона – Sambucus racemosa L. (еутроф, мезофіт)

Верба козяча – Salix caprea L. (мезотроф, мезогігрофіт)

Верба біла – S. alba L. (мезотроф, гігрофіт)

Вероніка аптечна – Veronica officinallis (ксеромезофіт, олігомезотроф)

Верес звичайний – Calluna vulgaris (олігомезотроф, мезофіт)

Вільха чорна – Alnus glutinosa L. (еутроф, гігрофіт)

Вербозілля лучне – Cysimachia nummularsa L. (еутроф, мезогігрофіт)

Горобина звичайна – Sorbus aucuparia L. (еутроф, мезофіт)

Герань лісова – Geranium sanguineum L. (мезоеутроф, мезофіт)

Граб звичайний – Carpinus betulus L. (еутроф, мезофіт)

Гілокомій блискучий – Hylocomium splendens Hedw. (мезоеутроф, мезофіт)

Дуб звичайний – Querсus robur L. (мезоеутроф, мезофіт)

Дикран віниковидний – Dicranum scoparium Hedw.(олігомезотроф, мезофіт)

Жовтець повзучий – Ranunculus repens L. (еутроф, гігрофіт)

Зірочник ланцетолистний – Stellaria holostea L. (мегатроф, мезофіт)

Зеленчук жовтий – Galeobdolon luteum Huds. (еутроф, мезофіт)

Зиновать руська – Chamaecytisus ruthenicus Fisch. (олігомезотроф, мезофіт)

Костяниця – Rubur saxatilis (мезоеутроф, мезофіт)

Кропива дводомна – Urtica dioica L. (еутроф, гігрофіт)

Конвалія звичайна – Convallaria majalis L. (еутроф, мезофіт)

Кульбаба лікарська – Taraxacum officinale Wigg. (олігомезотроф, мезофіт)

Калюжниця болотна – Caltha palustris (мегатроф, гігрофіт)

Кислиця звичайна – Oxalis acetosella L. (еутроф, мезогігрофіт)

Клен платановидний – Acer platanoides (еутроф, мезофіт)

Крушина ламка – Frangula alnus Mill. (еутроф, мезогігрофіт)

Ліщина звичайна – Corylus avellana L. (еутроф, мезофіт)

Липа серцелиста – Tilia cordata Mill. ( еутроф, мезофіт)

Малина звичайна – Rubur idaeus L. (еутроф, мезогігрофіт)

Молінія голуба – Molinia coerulea L. (еутроф, мезофіт)

М’ята кільчаста – Mentha verticillata L. (еутроф, гігрофіт)

Материнка звичайна – Tussilago farlara L.

Ожика сиза – Rubus caesius L. (еутроф, мезогігрофіт)

Орляк звичайний – Pteridium aguilinum (мезотроф, мезофіт)

Осока волосиста – Carex pilosa Scop. (мегатроф, мезофіт)

Осока трясучковидна – Carex brizoides Juslen. (мегатроф, мезогігрофіт)

Осока струнка – Carex acuta L.

Осика – Populus tremula L. (мезоеутроф, мезофіт)

Очерет звичайний – Phragmites аustralis (мегатроф, гігрофіт)

Перлівка поникла – Melica nutans (еутроф, мезофіт)

Печіночниця звичайна – Hepatica nobilis Mill. (мегатроф, мезофіт, ефемероїд)

Підмаренник весняний – Galium vernum Scop. (мезоеутроф, мезофіт)

Підмаренник болотний – G.palustre L. (еутроф, гігрофіт)

Птілій страусове перо – Ptilium crista castrensis Hedw. (мезоеутроф, мезофіт)

Плевроцій сизий – Leucobrium glaucum Hedw. (мезоеутроф, мезогігрофіт)

Плаун булавовидний – Lycopodium clavatum L. (мезотроф, мезофіт)

Перстач гусячий – Potentilla anserinа L. (еутроф, мезогігрофіт)

Рунянка звичайна – Polytrichum commune Hedw. (олігомезотроф, мезогігрофіт)

Суниці лісові – Frangalia vesca L. (мезоеутроф, мезофіт)

Ситник розлогий – J. ellusus L. (волога)

Ситник нитковидний – Juncus filiformis L. (волога)

Сфагнум болотний – Sphagnum palustre (мезоеутроф, гідрофіт)

Сосна – Pinus sylvestris L. (олігомезотроф, ксеромезофіт)

Tонконіг дібровний – Poa nemoralis L. (еутроф, мезофіт)

Хвощ лісовий – E. sylvaticum (еутроф, мезофіт)

Хвощ річковий – Equisetum fluviatile (еутроф, гігрофіт)

Хвощ болотний – Equicetum palustre L. (еутроф, гігрофіт)

Чорниця звичайна – Vaccinium myrtillus (олігомезотроф, мезогігрофіт)

Чина весняна – Lathyrus vernus L. (еутроф, мезофіт)

Череда трироздільна – Bidens tripartita L. (еутроф, гігрофіт)

Шипшина собача – Rosa canina L. (еутроф, мезофіт)

Щитник чоловічий – Dryopteris filix mas L. (еутроф, мезогігрофіт)

Яглиця звичайна – Aegopodium podagraria (еутроф, мезофіт)

Ялина європейська – Picea abies L (еутроф, мезофіт)

Ясен звичайний – Fraxіnus exelsіor L. (мегатроф, мезофіт)

Яблуня лісова – Malus sylvesitris Mill. (еутроф, мезофіт)