Реферат: Теоретичнi аспекти управлiння кредитними ризиками

Реферат: Теоретичнi аспекти управлiння кредитними ризиками

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМИ РИЗИКАМИ

1 Сутність і роль кредиту в ринкових умовах

Кредит (від лат. creditum – позика, борг) – одна з найскладніших економічних категорій, характер об'єктивної необхідності якої обумовлений, з одного боку, становищем та розвитком товарно-грошових відносин, з іншого – такою специфікою її прояву, як поворотний рух вартості. Оскільки надання кредиту є специфічною, відокремленою формою грошових відносин, воно має власні особливості, пов'язані з обслуговуванням усього процесу розширеного відтворення та забезпеченням його безперервності. У цьому плані база функціонування кредитних відносин – тимчасове вивільнення грошових коштів та поява тимчасової потреби в них.

Об'єктивні відхилення фактичної потреби господарюючих суб'єктів у фінансуванні їх господарської діяльності від наявності (надлишку або нестачі) вільних ресурсів залежать від багатьох факторів, серед яких: капіталомісткість виробничої діяльності; сезонність виробництва; співвідношення між тривалістю виробництва та тривалістю обігу продукції, коливання цін на неї; оберненість дебіторської заборгованості та ін. У зв'язку з цим з'являється можливість заповнювати тимчасову нестачу коштів одних господарюючих суб'єктів за рахунок тимчасового надлишку коштів інших. Очевидно, що для реалізації цієї можливості необхідні відповідні економіко-правові умови.

З одного боку, сама природа кредитної угоди зумовлює необхідність майнової відповідальності її учасників за виконання прийнятих на себе зобов'язань. З іншого, обов'язкова умова виникнення кредитних відносин – це збігання інтересів кредитора і позичальника. Вирішальне значення при цьому має узгодження таких характеристик, як забезпеченість позики, термін кредитування, рівень процентної ставки, наявність альтернативних варіантів фінансування та розміщення коштів.

Таким чином, як економічна категорія кредит – це сукупність відповідних економічних відносин між кредитором та позичальником з приводу поворотного руху вартості. Суб'єктами кредитної угоди можуть виступати будь-які юридично самостійні господарюючі одиниці, що вступають у відносини тимчасового запозичення вартості в грошовій або товарній формі. Об'єкт кредитної угоди – позикова вартість, відокремлення якої пов'язано з характером руху від кредитора до позичальника та від позичальника до кредитора. Необхідність повернення позикової вартості позичальником зумовлюється збереженням права власності на неї кредитора, а забезпечення повернення досягається в процесі використання позикової вартості в господарській діяльності позичальника. При цьому основними стимулюючими мотивами кредитних угод з боку кредитора є одержання доходу у вигляді позикового процента, а з боку позичальника – покриття нестачі власних ресурсів і отримання доходу в результаті використання позикової вартості.

Кредит як економічне явище має свої межі, в яких він об'єктивно зберігає свою сутнісну специфіку. У протилежному разі надлишкове кредитування, як і недостатність кредитних вкладень (тобто порушення економічно обґрунтованих меж) спричиняє негативний вплив на суспільно-економічні відносини в цілому. Виділяють зовнішні та внутрішні межі кредиту. Зовнішні межі відображають межі відносин стосовно акумуляції та розміщення кредитних ресурсів у цілому. Вони залежать в основному від таких факторів:

1.  рівня розвитку виробництва;

2.  обсягу і структури кредитних ресурсів;

3.  соціально-економічної політики:

4.  системи ціноутворення і рівня цін;

5.  форми кредитних відносин;

6.  структури кредитної системи;

7.  фінансового стану суб'єктів господарювання.

Внутрішні межі відображають припустиму міру розвитку окремих форм кредиту в його зовнішніх межах, що обумовлено специфікою прояву різних типів кредитних відносин.

Кредит – це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.

Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, як комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний.

Комерційний кредит виділяється одними підприємствами (фірмами, компаніями) іншим у формі продажу товару з відстроченням платежу й оформляється векселем. Даний кредит надається з метою прискорення реалізації товарів. Ціна останніх зростає на суму відсотка. На таку ж величину росте величина векселя. Виконуючи в тім або іншому ступені більшість із функцій, комерційний кредит все-таки є недосконалою формою. Це обумовлено тим, що його величина обмежена обсягами резервного капіталу підприємств-кредиторів, такий кредит не має всебічного використання, він, як правило, короткостроковий. Цих недоліків немає в банківському кредиті, що у сучасних умовах є основною формою кредитних відносин.

Банківський кредит надається кредитними установами різним господарюючим суб'єктам у формі грошових позик. При цьому він може збільшувати як обсяг платіжних коштів, так і розміри капіталу. Крім того, завдяки своїй масовості, регулярності, значним масштабам банківський кредит може надаватися за більше низьку ціну (відсоток).

Банківські кредити поділяються на види за такими ознаками:

1.  строки користування;

2.  забезпечення;

3.  ступінь ризику;

4.  методи надання кредиту;

5.  строки погашення.

Відповідно до строків користування виділяють короткострокові, середньострокові та довгострокові кредити.

Короткострокові кредити надаються банками на термін до 1 року в разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у підприємств у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпеченими надходженнями коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити надаються терміном до 3 років на оплату підприємствами обладнання, поточні витрати, фінансування капітальних вкладень.

Довгострокові кредити (понад 3 роки) можуть надаватись для формування основних фондів, здійснення витрат на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, приватизацію тощо.

За забезпеченням кредити поділяються на забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами), гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи), з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації) та незабезпечені (бланкові).

За ступенем ризику розрізняють стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком.

За методами надання – кредити, що надаються у разовому порядку, відповідно до відкритої кредитної лінії; гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання).

За строками погашення – кредити, що погашають водночас, у розстрочку, достроково, з регресією платежів, після закінчення обумовленого періоду.

Основними умовами надання банками кредитів суб'єктам господарювання є забезпеченість, поверненість, строковість, платність та цільова спрямованість.

Принцип забезпеченості означає наявність у банку права та можливостей захисту своїх інтересів у вигляді одержання відповідних засобів забезпечення наданого кредиту (застава, гарантія, поручительство тощо).

Принцип поверненості, строковості та платності означає, що кредит має бути повернений позичальником банку у визначений строк зі сплатою відповідного процента за користування ним. Цільовий характер кредитування передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.

Юридичні особи – резиденти України можуть одержувати кредити як у національній, так і в іноземній валюті для здійснення діяльності, передбаченої їхніми статутними документами. Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом безпосередньої оплати платіжних документів або шляхом перерахування на поточний рахунок позичальника, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції. Погашення кредиту і нарахованих за ним процентів здійснюється позичальником з поточного рахунка.

Фізичні особи – резиденти України можуть одержувати в комерційних банках споживчі кредити на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг. Банки надають споживчі кредити розміром, що визначається, виходячи з вартості товарів і послуг – об'єктів кредитування. Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт житлових будинків, дач та інших будівель визначається в межах вартості майна, майнових прав, які можуть бути передані банку в забезпечення повернення кредиту фізичною особою, та сумою поточних доходів позичальника. Строк споживчого кредиту визначається залежно від мети кредитування, розміру позики, платоспроможності позичальника, але він не повинен перевищувати 10 років з дня його надання.

Іпотечний кредит надається банками й спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами у формі довгострокових кредитів під заставу нерухомості. Використовується, як правило, для відновлення основних фондів у сільському господарстві, а також для будівництва житла й покупки землі, що сприяє концентрації власності в цій сфері.

2 Кредитні ризики та фактори їхнього виникнення

Як і будь-які інші компанії, кредитні установи в своїй діяльності зустрічаються із багатьма обмеженнями, які встановлюються для забезпечення допустимого ризику в банківській діяльності. На стратегію кредитних установ, залежно від виду їх діяльності, впливають три основні обмеження.

-  По-перше, діяльність кредитних установ залежать від монетарної політики, що проводиться урядом, від змін у фінансовому стані клієнтів, безпосередньо пов'язаному із змінами в бюджетній політиці.

-   По-друге, державними органами, внаслідок важливості ролі банків в економіці, створюються інструкції, в яких визначено правила дільності банків. Ці інструкції є обов'язковими і підлягають безумовному виконанню з боку банків.

-  По-третє, для банківського бізнесу характерний ряд обмежень в області управління, що відрізняє його від бізнесу небанківських установ і компаній, де таких обмежень нема.

Як і будь-яка юридична особа, кредитна установа повинна бути спроможною виконувати свої зобов'язання в будь-який час; наприклад, надати певну суму грошей, необхідну клієнтові. У разі неможливості зробити це, говорять про ризик ліквідності. Тобто ризик ліквідності – це відхилення, внаслідок зовнішніх і внутрішніх обставин, від запланованої можливості надавати послуги клієнтові щодо представлення йому певної суми платіжних засобів. Щоб уникнути такої ситуації, кредитна установа повинна тримати напоготові значну частину активів, щоб мати можливість швидко скористатися ними у випадку необхідності надання потрібних сум клієнтам. Так, для збереження ліквідності активів банки прагнуть не розосереджувати великий капітал. Ризик виникає внаслідок різниці між тривалістю залучення фінансових ресурсів, користування якими слід оплатити, і тривалістю процедури погашення кредиту (в середньому більш довгою).

В Казначействі банку ведеться книга із записами термінів погашення, та з вказівкою позитивних (надходження) і негативних (видачі) фінансових операцій для здійснення контролю за ними в майбутньому. Представлена таблиця дозволяє оцінити дефіцит, що зумовлений відмінностями при надходженнях та видачі коштів. Складання таблиць такого виду є досить складним.

Ризик ліквідності може також бути результатом відсутності довіри вкладників до банку. Це може статися через інформацію про погані фінансові результати, які виникли внаслідок прострочених позик. У такому випадку банк може зіткнутися:

-  з масовим вилученням депозитів з боку вкладників;

-   з анулюванням міжбанківських кредитних ліній.

Зміна часової тривалості між моментом залучення ресурсів і моментом повернення позик є одним з напрямків діяльності банку. Застосовуються два основні методи:

1.   Банк може коригувати терміни погашення депозитів, наприклад, він може платити більш високі відсотки за довгострокові депозити. Або встановити обмеження на розмір того або іншого активу. Результати цього методу можуть бути оцінені в довгостроковій перспективі.

2.   Банк повинен мати можливість рефінансування завдяки доступності до кредитних ліній та до різних ринків (міжбанківського, монетарного, фінансового). При цьому важливу роль відіграє вартість такого рефінансування, але це є вже іншою проблемою.

Процентний ризик, як і всі інші види ризику, обумовлений невизначеністю. В даному випадку невизначеність пов'язана з майбутнім напрямом руху і рівнем процентних ставок. Процентний ризик як такий зачіпає і кредиторів, і дебіторів. Процентним ризиком, як і іншими видами ризику, можна управляти, або мінімізувати його. Це можуть робити як боржники, так і кредитори, тобто і користувачі кредиту і особи, його надаючі.

Процентний ризик можна визначити як мінливість доходів або цін фінансових активів, яка викликана зміною рівня процентних ставок. Це визначення особливо точно відносно учасників грошового ринку і ринку капіталів (інвесторів, що вкладають кошти у фінансові активи, тобто інструменти ринків грошей і капіталів). Для комерційних банків, більшість активів яких звичайно існує у формі позик, визначення може бути змінено. Процентний ризик – це ризик того, що середня вартість залучених коштів банку, тобто депозитів і взятих у позику грошей, може обігнати в часі середню процентну ставку за кредитами. Цей тип ризику є невід'ємною частиною суті банківського бізнесу, який полягає в наданні позик із залученого капіталу. Ризик процентних ставок виникає, якщо раптом вартість залучених ресурсів перевищує суму, отриману від наданих кредитів. Тобто ризик процентних ставок – це відхилення, внаслідок впливу зовнішніх і внутрішніх факторів, отриманої суми доходів банку, що визначається наявною маржею, від запланованої, внаслідок чого для банку змінюються умови розрахунку за залучені ресурси. Ризик процентних ставок постійно супроводить процес кредитування, особливо якщо тривалість часу, на який залучаються ресурси, і тривалість часу, на який надаються позики, не співпадають. Ризик може виникнути навіть у разі вимоги позичальників і вкладників щодо компенсації або у випадку дострокового погашення, через що порушується первинний баланс.

Ризик процентних ставок виникає у випадку:

-  спроби поєднати залучені депозити (або надані кредити) під фіксовані процентні ставки з депозитами (кредитами) під змінні процентні ставки;

-  наявності різниці між часовою тривалістю залучення депозитів і надання позик одного і того ж розміру.

В банку складається часовий графік погашення активів і зобов'язань з фіксованою ставкою; на його основі визначається основна ставка банку;

-  короткострокова позиція має місце, якщо існує надлишок зобов'язань з фіксованими ставками в порівнянні з відповідними активами. Вона сприятлива для банку у разі підвищення процентної ставки. Вона несприятлива для банку у разі пониження процентної ставки;

-  довгострокова позиція має місце при надлишку активів з фіксованою процентною ставкою в порівнянні з відповідними зобов'язаннями. Вона сприятливадля банку у разі пониження процентної ставки. Вона несприятлива для банку у разі підвищення процентної ставки.

За допомогою графіка термінів погашення в казначействі можуть визначати допустимі межі коливань процентної ставки. Існують різні методи такої оцінки такі як метод тривалості або метод оцінки на основі чистої дисконтованої вартості.

Для управління ризиком процентних ставок використовуються два методи:

-  у довгостроковій перспективі банки адаптують відповідні ставки (фіксовані або змінні) і/або терміни погашення своїх активів і зобов'язань для отримання позиції, яка відповідає рівню ризику, визначеному керівництвом. Наскільки це можливо, банки стараються уникати ризику;

-  інший метод полягає в покритті виявленого ризику у більш віддалені терміни за допомогою деривативних інструментів. Використання цих інструментів приводить до того, що прибуток стає нульовим. Таким чином, цей метод не може застосовуватися систематично, оскільки зводить прибуток банку до нуля і залежить, головним чином, від очікування результатів роботи.

Чи може банк повністю нейтралізувати процентний ризик в своїй діяльності при наданні кредитів? Теоретично, так, якщо зміни в доходах від активів (тобто ставка за кредитами) можна повністю збалансувати, як по термінах, так і за розміром, змінами у витратах залучення фондів. Іноді це дійсно можливо і банки можуть проводити розумну політику “збалансованого фінансування” портфелів кредитів наскільки це можливо. Проте, насправді, неможливо балансувати всі кредити у будь-який час, і банки можуть бути не завжди зацікавленими в проведенні такої політики. Банки постійно піддаються процентному ризику. Управління процентним ризиком включає управління як активами (кредитами і інвестиціями), так і зобов'язаннями (позиковими засобами) банку. Гнучкість управління обома частинами балансу, проте, обмежена. Управління активами обмежено:

1.   ліквідністю і ризиком несплати, які допомагають у визначенні вмісту портфеля ризикових активів банку;

2.  ціновою конкуренцією з боку інших банків, яка обмежує свободу банку у визначенні структури цін кредитів. В той же час, управління зобов'язаннями натрапляє на обмеження при фінансуванні через:

-  обмеження вибору і розмірів боргових інструментів, які банк може успішно розмістити серед своїх вкладників і інших кредиторів у будь-який момент часу,

-  через цінову конкуренцію з боку інших банків і інших небанківських кредитних установ, за наявні засоби.

Задача керівництва по управлінню процентним ризиком звичайно включає мінімізацію цього ризику в межах прибутковості банку і цілі ліквідності. Ризик ліквідності пов'язаний з процентним ризиком у тому, що ризикові активи є “недостатньо ліквідними”. Банки не можуть по своєму бажанню, ліквідовувати ці активи – наприклад, щоб компенсувати несподіваний відтік засобів – без того, щоб це не спричинило ризик втрат через несприятливий рух процентних ставок. Ризик ліквідності змінюється залежно від категорії активів і стану фінансового ринку. Його можна, звичайно, мінімізувати, створивши портфель з повністю або в більшості своїй ліквідних активів. Але ця свобода значно обмежена через зворотний зв'язок між прибутковістю активів і їх ліквідністю.

Активи та зобов‘язання також потребують управління. Управління активами звичайно не пов'язано прямо з питанням про джерело залучення. Для менеджерів по активах кредитний ризик, встановлений фахівцем з кредитів і кредитним комітетом, не пов'язаний з отриманням залучених коштів. Ризик ліквідності також можна збільшити або скоротити, змінюючи структуру портфеля активів, не змінюючи його загального розміру. Управління пасивами засновано на розумінні того, що пасиви не є більш-менш даною сумою депозитів, одержаних від клієнтів за даною ціною, а швидше основним чинником, що визначає розмір і структуру портфеля активів. Управління активами історично було замінено на управління активами і зобов'язаннями. Відповідно до цієї концепції, зобов'язання банку більш не просто пасивна стаття балансу, а невід'ємна частина інструментів, створюючих портфель активів банку. Збільшення ролі управління зобов'язаннями в управлінні активами привела до створення команд або комітетів з управління активами/пасивами. Ці підрозділи, що складаються з представників управління “казначейськими” операціями (фінансування і ліквідністі банку), а також з представників кредитного і інвестиційного відділів ефективно поєднують управління обома сторонами балансу банку при оптимальному співвідношенні ризику і доходів.

Існує наступна послідовність управління кредитним ризиком:

1.  Ідентифікація кредитного ризику. Визначення наявності кредитного ризику в різних операціях. Створення портфелів ризику.

2.  Якісна і кількісна оцінка ризику. Створення методик розрахунку рівня ризику на основі виявлення причин неможливості або небажання повертати позикові засоби і визначенні методів зниження ризиків.

3.  Планування ризику як складової частини стратегії банку.

4.  Лімітування ризику.

5.  Створення системи процедур, спрямованих на підтримку

3 Характеристика економіко-математичних методів і моделей управління кредитними ризиками

Кредитування є найбільш прибутковою й одночасно найбільш ризикованою частиною банківських операцій. Непогашення кредитів, особливо великих, може привести банк до банкрутства, а в силу його положення в економіці, до цілого ряду банкрутств, зв'язаних з ним підприємств, банків і приватних осіб. Тому управління кредитним ризиком є необхідною частиною стратегії і тактики виживання і розвитку будь-якого банку. Кредитування завжди було і залишається пріоритетною економічною функцією банків.

У сучасних умовах кредит придбав специфічні риси. Це забезпечує раціональне використання грошових ресурсів і виступає як фактор прискорення процесу розширеного відтворення, регулятор грошового обігу, тобто змінює готівковий обіг грошей на безготівковий.

У світовій практиці існує ряд напрямків кредитування фізичних осіб. Приведемо короткий опис проблем, зв'язаних з їх реалізацією в Україні.

Безсумнівно, самим перспективним є ринок кредитування. У більшості банків уже є свої власні наробітки в даній області, виражені у виді програм кредитування. Але прибутковість тут невелика, оскільки кредитування не має масового характеру. Діяльність у даній області зв'язана з великою кількістю ризиків, що стосуються в основному тривалості періоду кредитування. Тому вартість кредитної послуги дуже велика. Для залучення клієнтів необхідно, у першу чергу, зниження процентної ставки за рахунок виключення з неї ризику неплатежу. Для цього банки повинні відітнути “поганих” позичальників і попередити випадки не повернення і, відповідно, додаткові витрати зв'язані з цим.

На сьогоднішній день дані умови не забезпечені, тому банки змушені завищувати вартість кредиту. Таким чином, банкам для зниження ризиків і тут необхідна достовірна система класифікації позичальників.

На сьогоднішній день перед банками знаходяться наступні проблеми в області кредитування фізичних осіб:

·  відсутність спеціального законодавства, що регулює відношення в області споживчого кредитування. Відносини в даній сфері регулюються законом “Про банки і банківську діяльність” і законом “Про захист прав споживачів”;

·  відсутність кредитної історії. Це дає масу можливостей несумлінним позичальникам, що можуть одержати кілька кредитів у різних банках, без перевірки їхніх попередніх кредитних відносин з іншими банками;

·  використовувані зарплатні схеми підприємств. Роботодавці найчастіше віддають перевагу “сірим” схемам виплати винагороди своїм працівникам. Позичальник не може офіційно підтвердити рівень доходів, а банк позбавляється платоспроможного клієнта;

·  проблеми класифікації. Необхідна достовірна оцінка потенційного позичальника, відсікання “поганих” позичальників. Невірна класифікація породжує проблему забезпечення повернення засобів позичальником у примусовому порядку;

·  проблема застави. Механізм реалізації застави – незручне і дороге заняття. Відсутність реєстрації застави рухомого майна дозволяє продати або повторно закласти несумлінним позичальником закладене майно;

·  проблема оцінки реальних можливостей поручителів. Не секрет, що більшість банків вирішують питання зниження своїх кредитних ризиків шляхом простого переносу їх на поручителів позичальника. При цьому нерідко поручителями, особливо при великих розмірах кредиту, є різні юридичні особи (як великі, так і середні і малі підприємства). У контексті майбутніх пластикових кредитів така практика буде застосовуватися повсюдно, оскільки зручно видати позичальникові пластикову картку, а у випадку яких не будь ускладнень з поверненням кредиту затребувати його з поручителя – підприємства, на якому він працює. На перший погляд це повинно вирішити проблему, але якщо більш широко розглянути питання, то дана кредитна політика не гарантує успіху в том ступені, на якій покладаються банки.

Таким чином, на даний момент банки знаходяться в невигідному положенні. З одного боку, необхідно освоювати ринок споживчого кредитування, а з іншої сторони з цим процесом зв'язані занадто високі ризики, що найчастіше перекладаються на позичальників, що явно не сприяє стимулюванню попиту на кредити.

Для ефективного управління кредитними ризиками важливо правильно підібрати метод оцінки кредитоспроможності позичальника. Існують різні підходи до визначення кредитного ризику приватного позичальника, починаючи із суб'єктивних оцінок фахівців банку, заснованих на особистому досвіді і на враженні про конкретного клієнта, і закінчуючи автоматизованими системами оцінки ризику, створеними з використанням математичних моделей. Кожна кредитна організація, звичайно, сама визначає, якими методами користуватися, але світовий досвід показує, що засновані на математичних моделях системи є більш діючими і надійними. Існують наступні моделі оцінки кредитних ризиків: скорингова модель, CreditVar, KMV, коефіцієнтна модель, модель оцінки ризиків НБУ, методика Базельського комітету й інші.

У даній роботі необхідно на підставі анкетних даних і кредитної історії минулих років класифікувати позичальника, віднести його до одного з декількох класів. Основною вимогою до моделей оцінки ризиків є те, що модель повинна бути високоточною, тому що від цього залежить адекватність, правильність і точність результатів.

Існує безліч моделей для оцінки кредитних ризиків, що мають свої достоїнства і недоліки.

Розглянемо деякі моделі оцінки кредитних ризиків.

Перша модель – це коефіцієнтна модель оцінки кредитних ризиків і кредитоспроможності позичальника.

Для оцінки кредитоспроможності позичал