Контрольная работа: Правові форми використання земель

Контрольная работа: Правові форми використання земель

Зміст

Вступ. 2

Розділ 1. Загальна характеристика земельних прав громадян, пов’язаних із використанням земель. 4

1.1 Зміст земельних прав громадян. 4

1.2 Підстави набуття і реалізація прав на землю.. 7

1.3 Загальні форми використання земель. 12

Розділ 2. Характеристика окремих форм використання земель в Україні 14

2.1 Право земельного сервітуту. 14

2.2 Оренда землі, як форма її використання. 24

Висновки. 29

Список використаних джерел. 30

Вступ

Конституція України внесла кардинальні зміни у правову систему нашої держави. З прийняттям її одразу ж виникла необхідність у прийнятті нових законодавчих актів, до числа з найважливіших з яких належить Земельний кодекс України, довгоочікуване прийняття якого 25 жовтня 2001 р. породило наукові дискусії довкола проблеми застосування ряду його статей на практиці, аналізу та доктринального тлумачення ряду новацій, а також виявлення прогалин і внесення пропозицій до вдосконалення його норм з урахуванням існуючих реалій.

Кожна суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава прагне закріпити за своїми громадянами та юридичними особами відповідні гарантії прав власності та користування і відповідні обов'язки, що їм кореспондуються та створює найсприятливіші умови для реалізації цих прав. Тому одним з найголовніших завдань держави у галузі земельного права і законодавства є запровадження системи дієвих юридичних засобів та методів забезпечення здійснення земельних прав фізичними та юридичними особами, а також захист законних прав громадян та юридичних осіб на землю. Так, відповідними засобами забезпечення права власності на землю виступають конституційні імперативи про те, що "кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу у відповідності з законом", що "власність зобов'язує", що "власність не повинна використовуватися на шкоду людині і господарювання, соціальну спрямованість економіки", а також про те, що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом" (стаття 13 Конституції України). Право власності на землю гарантується відповідно до положень ст. 14 Конституції України.

З огляду на те, що питанням земельних правовідносин присвячено значна кількість конституційних норм, вони є досить актуальними для українського суспільства.

Метою даної роботи є визначення та юридична характеристика різноманітних форм використання земель, тобто реалізації земельних прав громадян.

Дана мета конкретизується в основних завданнях роботи:

визначити поняття земельних прав громадян;

проаналізувати правове регулювання використання земель;

сформулювати основні види використання земель та дати їм правову характеристику.

Об’єктом дослідження виступають теоретичні засади правових відносин, що об’єктивно складаються в результаті застосування норм земельного права, а саме норм, що регулюють реалізацію та захист земельних прав громадян.

Предметом дослідження є зміст форм використання земель, які визначені чинним законодавством в процесі здійснення земельної реформи в Україні.

Вирішуючи поставлені питання, в роботі використовуються такі наукові методи як: логіко-юридичний, системний, та порівняльний.

Висновки та рекомендації, що містяться в роботі, базуються на положеннях Конституції України, аналізі законодавства про охорону земельних прав та проведеному аналізі практики застосування форм використання земель різних видів та призначення.

Науково-теоретичною базою дослідження є наукові доробки відомих українських та російських вчених з земельного та аграрного права з питань охорони земельних прав, а саме: Андрейцева В.І., Демчик В.І., Малишевої Н.Р., Погрібного О.О., Тітової Н., Каракаш І.І. та ін.

Розділ 1. Загальна характеристика земельних прав громадян, пов’язаних із використанням земель

1.1 Зміст земельних прав громадян

Право власності та інші речові права на землю виступають головними видами прав на неї. Інститут права власності є одним з основних правових інститутів земельного права, тому що відносини власності виступають передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно землі. В ст. 78 Земельного кодексу України (далі ЗК) надано визначення права власності на землю як суб'єктивного права[1]. В цій статті визначено, що право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Воно збігається з визначенням права власності, яке надано в ст. 2 Закону України «Про власність»[2].

Право власності на землю є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою врегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню земельними ділянками. Таким чином, право власності в об'єктивному значенні треба розуміти як сукупність правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на природні ресурси в державі[3].

На основі норм права та відповідно до них виникає й існує право власності на землю в суб'єктивному значенні, тобто право власності конкретних суб'єктів права на певну земельну ділянку. Ст. 78 встановлює зміст права власності на землю як суб'єктивного права і визначає його як сукупність правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню земельними ділянками в межах, визначених Земельним Кодексом України.

Ні в земельному, ні в цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони сформульовані в науковій літературі[4].

Правомочність володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою. Природно, що фактичне володіння тією чи іншою земельною ділянкою робить можливим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна використовувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власності має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце. Право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна. Право володіння однією і тією ж земельною ділянкою належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій власник передав земельну ділянку за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, бо власник має, згідно з законом, право на витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Разом з тим, право володіння осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Власнику, окрім права володіння, належать також правомочність користування та розпорядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених договором з власником (наприклад, оренда земельної ділянки).

Правомочність користування — це право власника задовольняти за допомогою землі свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки земельних ділянок як об'єктів права власності, під користуванням в даному випадку треба розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом витягу з них їх корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати і не власнику. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою земельною ділянкою тільки на умовах, визначених договором та цільовим призначенням землі[5].

Третьою правомочністю власника є розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність).

Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу)[6].

Право розпорядження включає можливість вчинення не тільки угод, але й інших юридичних дій.

1.2 Підстави набуття і реалізація прав на землю

Відповідно до ст. 14. Конституції земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю фізичних осіб гарантується у конституційному порядку. Це право набувається і реалізується громадянами виключно відповідно до закону. Згідно ст. 2 Закону «Про власність» держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Розділ IV Земельного кодексу, присвячений набуттю і реалізації права на землю, передбачає конкретні заходи щодо здійснення конституційних положень та інших законодавчих актів стосовно одержання землі громадянами та підприємствами.

Громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним Кодексом.

Набуття права на землю громадянами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених ЗК, провадиться один раз по кожному виду використання.

Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому Земельним Кодексом.

Приватизація як засіб набуття права власності являє собою передачу об'єктів права державної власності у приватну власність громадян[7]. Вона відноситься до ринкових правових інструментів і пов'язана з переходом від планової економічної системи до ринкових засад господарювання.

Статтею 118 ЗК передбачений порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Громадянин, зацікавленим у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається: у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Громадяни — працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.

Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.

Передача земельних ділянок у власність громадянам — працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому ЗК.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.

Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству — також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

Ще одним способом одержання земельної ділянки є її набуття. Набувальна давність — це набуття громадянами права на загальну ділянку за давністю користування[8].

Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених Земельним Кодексом.

Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому ЗК.

Перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду регулюється статтею 120 ЗК. При переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди[9].

При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки.

У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

При переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда.

Стаття 121 ЗК встановлює норми безкоштовної приватизації громадянами земельних ділянок із земель державної і комунальної власності і поширюється не тільки на випадки приватизації раніше наданих їм у користування ділянок або тих, що перебувають у їхньому користуванні на інших законних підставах, але і на випадки безкоштовного надання у власність громадян даних ділянок у порядку відведення як за рахунок раніше не наданих земель державної і комунальної власності, так і за рахунок земель, у встановленому порядку вилучених в інших власників і користувачів.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

а) для ведення фермерського господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель ї споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.

Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Таким чином, отримавши в установленому порядку землі, громадяни та юридичні особи можуть здійснювати їх використання в будь-якій формі, визначеній законом. Розглянемо загальні умови такого використання.

1.3 Загальні форми використання земель

Ст. 95 Земельного кодексу України передбачає, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Право постійного користування земельною ділянкою закріплене у ст.. 92 ЗК. В ній визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації.

Однією із форм використання земель є передача земельної ділянки в оренду.

Ст.. 93 ЗК передбачає, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

Новацією Земельного кодексу України 2001 року стало правове регулювання земельного сервітуту, що можна визначити, як окрему форму використання земель. Так, статтею 98 ЗК передбачено, що право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. При встановленні сервітуту мається на увазі можливість існування спільної межі, але ця умова не є вирішальною. Вигода, що надається земельним сервітутом повинна мати постійний, а не випадковий характер.

Розглянемо особливості вказаних вище форм використання земель.

Розділ 2. Характеристика окремих форм використання земель в Україні

2.1. Право земельного сервітуту

Сьогодні до новацій чинного земельного законодавства необхідно віднести існування інституту так званих земельних сервітутів.

Вважається, що категорія сервітуту є класичною цивілістичною категорією, яка має давньоримське коріння. Вперше сервітутне право згадується на початку нашої ери в античних Законах XII таблиць, являючись, таким чином, одним з найдавніших правових інститутів. В найбільш широкому первісному значенні сервітут означає «повинність, обов’язок» — від латинського «servitus».

Ще з часів римського цивільного права сервітут був відомий як особливий вид права на чужі речі, як речове право користування чужою річчю в одному або декількох відношеннях. Наприклад, сервітут полягав у обов’язку надавати за допомогою своєї речі, нерухомості послугу іншим особам.[10]

Інститут земельного сервітуту був невід'ємною частиною законодавства, що діяло на території України до 1917 року, тобто до націоналізації землі, введення режиму права виключної державної власності на землю і скасування всіх інших видів прав на землю, включаючи і право земельного сервітуту. За сучасних умов відбувається відродження цього інституту після більш ніж 80-річної перерви у його розвитку, зумовленої тим, що він не визнавався системою радянського права.

Загальні положення про права на чужі речі в цілому та про сервітути зокрема містяться у книзі третій Цивільного кодексу України. Невичерпний перелік видів речових прав на чуже майно визначено в ст. 395 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).[11]

Окремі види речових прав на чуже майно випливають з положень Господарського кодексу України (далі – ГК України).[12]

Виходячи з норм зазначених кодексів, можна виділити наступні види прав на чуже майно:

право володіння (ст. 397-400 ЦК України);

сервітут (ст. 401-406 ЦК України);

емфітевзис (ст. 407-412 ЦК України);

суперфіцій (ст. 413-417 ЦК України);

право господарського відання (ст. 136, 572 ГК України);

право оперативного управління (ст. 137 ГК України);

право оперативного використання майна (ст. 138 ГК України).

Відповідно до існуючої правової традиції сервітут розглядається як речове право на чужу річ, що забезпечує повне або часткове користування річчю і нерозривно пов'язане з певною земельною ділянкою (іншою нерухомою річчю) чи певною особою.

Таким чином, сервітут є одним з видів прав на чужі речі, який може бути визначений як право обмеженого користування чужими речами (майном), встановлене в інтересах певної особи.

Сервітут належить до таких прав, що підпорядковують річ уповноваженій за ними особі (сервітуарію) у певному напрямку і з певною метою.

Сервітут дозволяє суб'єкту сервітутною права (сервітуарію) користатися природними властивостями речі, щодо якої встановлений сервітут.[13]

Схожі визначення сервітуту наводиться і в іншій юридичній літературі.

Так, О.О.Погрібний, І.І.Каракаш визначають сервітут як однин з видів прав на чужі речі, який може бути визначений як право обмеженого користування ними (майном), встановлюване в інтересах певної особи.

Він належить до прав, що підпорядковують річ уповноваженій особі (сервітуарію) у певному напрямі і з певною метою.

Сервітут дозволяє сервітуарію користуватися природними властивостями речі, щодо якої він встановлений.[14]

В популярній юридичній енциклопедії сервітут визначений як обмежене речове право, яке забезпечує невласнику нерухомості, речі можливість користуватися цією чужою нерухомістю, річчю з певними обмеженнями, встановленими законом або договором.

В сучасному українському законодавстві право земельного сервітуту регулюється в основному Цивільним кодексом України та Земельним кодексом України, рядом роз’яснювальних листів.

В ч. 1 ст. 401 ЦК України міститься наступне формулювання: право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Відповідно до ч. 2 ст. 401 ЦК України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Підрозділяти сервітути на земельні (предіальні) та особисті (персональні) у науці цивільного права прийнято ще згідно з римською прав