Курсовая работа: Регіональні особливості розвитку і розміщення м’ясомолочної промисловості

Курсовая работа: Регіональні особливості розвитку і розміщення м’ясомолочної промисловості

Регіональні особливості розвитку і розміщення м’ясомолочної промисловості.

ПЛАН

Вступ. 3

1. Місце м’ясомолочної промисловості в економіці України. 5

1.1 Місце і значення м’ясомолочної промисловості у розвитку сучасної економіки  5

1.2 Світовий ринок молока і Україна. 11

1.3 Тваринництво як основа м’ясного комплексу України. 14

2. Передумови регіональних відмінностей у розвитку і розміщенні м’ясомолочної промисловості 17

2.1. Природноекономічні умови. 17

2.2. Історичні передумови. 18

2.3. Соціально-демографічні передумови (виробник, споживач) 20

2.4. Економічні передумови. 23

3. Тенденції розвитку і розміщення м’ясомолочної промисловості України. 26

3.1 Територіальна організація м’ясомолочної промисловості України. 26

3.2 Перспективи розвитку і розміщення м’ясомолочної промисловості в умовах ринкової економіки. 31

Висновок. 36

Список використаної літератури. 38

Вступ

М’ясомолочна промисловість є складовою частиною харчової промисловості України. Забезпечення населення якісними продуктами харчування є одним з головних напрямів соціально – економічного розвитку будь – якої держави. В Україні є всі об’єктивні передумови для створення високорозвиненої індустрії продуктів харчування, спроможної задовольнити внутрішні потреби в продовольстві та забезпечити значні валютні надходження від його реалізації на світовому ринку.

Формування соціально орієнтовної економіки вимагає вирішення стратегічного завдання створення в Україні потужної харчової індустрії і, м’ясомолочної промисловості зокрема, для забезпечення нормальної життєдіяльності її населення, відновлення і збереження його здоров’я, розвитку експорту вітчизняної продукції. З огляду на це, розвиток м’ясомолочної промисловості повинен стати одним з пріоритетних напрямів економічної політики України. Необхідно зорієнтувати цю галузь на одержання кінцевого результату діяльності всього агропромислового комплексу (АПК), що забезпечить істотне підвищення його ефективності, а також стане надійним джерелом поповнення державного бюджету і значних валютних надходжень.

Питанням удосконалення розвитку і підвищення ефективності розміщення галузей тваринництва, формуванню ринку м’ясо-молочної продукції присвячено багато наукових праць українських вчених-аграрників. Серед них наукові розробки Бойка В.І., Березівського П.С., Березіна О.В., Зубця М.В., Зимовця В.Н., Крисального О.В., Товкача М.І., Топіхи І.Н., Омельяненка А.А., Пабата В.О., Рабштини В.М. і ін. В опрацювання теоретико-методологічних проблем розвитку виробництва м’ясо-молочної продукції в умовах переходу до ринкової економіки значний внесок здійснили: Андрійчук В.Г., Борщевський П.П., Дем’яненко М.Я., Лукінов І.І., Малік М.Й., Месель-Веселяк В.Я., Підлісецький Г.М., Рижков В.Г., Саблук П.Т., Юрчишин В.В., Шпичак О.М. і ін.

Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей територіального розміщення м’ясомолочної промисловості України.

Предметом курсової роботи виступають структурні та територіальні особливості розміщення м’ясомолочної промисловості.

Об’єктом виступає м’ясомолочна промисловість України.

Основними завданнями курсової роботи є:

·  дослідження історичних умов розвитку, принципів і факторів розміщення галузей м’ясомолочної промисловості;

·  визначення структури галузі м’ясомолочної промисловості;

·  аналіз сучасного рівня розвитку м’ясомолочної промисловості України; дослідження територіальної організації галузі за економічними районами.

Для  розв’язання визначених завдань, досягнення мети використовувався комплекс взаємодоповнюючих методів дослідження: описовий, метод, історичний метод, методи системного аналізу, методи порівняльного аналізу, методи прямого структурного аналізу.

Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно досліджується поставлена проблема.

1.1 Місце і значення м’ясомолочної промисловості у розвитку сучасної економіки

За кількістю зайнятих та за обсягом валової продукції харчова промисловість належить до найважливіших галузей господарства у більшості країн світу. Її розміщення тісно пов'язане з сільським господарством та, меншою мірою, з промислом риби. Їй властива вельми складна структура: понад двадцять підгалузей, що виробляють як готову продукцію, так і напівфабрикати. Основними факторами її розміщення вважаються сировинний та споживчий. На сировину орієнтуються цукрова, плодоовочекон-сервна, рибна, маслобійна, а на споживача — хлібопекарна, кондитерська, молочна та броварна підгалузі.

Найбільші ареали сучасної харчової промисловості — Європа та Північна Америка — мають складну галузеву структуру. Їхні підприємства базуються як на місцевій, так і на імпортній сировині. Так, м'ясна промисловість Франції та Данії, маслоробна Нідерландів, виноробна Франції та Іспанії працюють на власній сировині. Значну частину продукції, котру виробляють ці країни, експортують. З імпортної сировини у країнах Європи виробляють цукор, шоколад та інші продукти харчування. У США, Канаді, які володіють величезними ресурсами, харчова промисловість розвивається на власній сировині; тільки незначна кількість підприємств використовує імпортну сировину. Тому тут яскраво виражена орієнтація харчової промисловості на спеціалізовані сільськогосподарські райони. Особливе місце у світовій харчовій промисловості займають Австралія та Нова Зеландія. Ці країни мають великі спеціалізовані сільськогосподарські райони, завдяки яким вони постачають на світовий ринок первинну сільськогосподарську продукцію. Значна її частина переробляється та вивозиться за кордон.

У більшості країн, що розвиваються, промислову переробку проходить незначна частина сільськогосподарської продукції. Високий рівень розвитку харчової промисловості є в небагатьох країнах, що розвиваються: Аргентині, Бразилії, Уругваї, Індії та ін. В інших країнах є тільки первинні стадії переробки, часто — не промислової, а ручної, завершальні стадії розташовуються у Північній Америці, Західній Європі, Японії.

У харчовій промисловості розвинена спеціалізація за стадіями технологічного циклу, коли перші стадії наближені до сировини, а подальші — до споживача. Прикладом може служити овочеконсервна галузь: виробництво пульпи з томатів безпосередньо у сільськогосподарському районі та виготовлення з неї пасти, соків у центрі споживання. У виноробстві: первинне та повторне; у тютюновій промисловості — ферментаційне та тютюнове виробництва тощо. У складі харчової промисловості — понад 20 галузей, найважливішими з яких є цукрова, м'ясна, млинарська, маслосироробна, виноробна, маслобійна, консервна, рибна, соєва.

При загальному світовому виробництві м'яса на рівні 53 - 54 млн. т в рік його виробництво на душу населення має величезний діапазон коливань. Так, при середньому світовому виробництві на душу населення 33,2 кг, на країни Європи доводиться 83,5 кг, на Китай 29,4 кг, на Данію 326,9 кг, Бельгію 144,2 кг, на Україну 50 кг.

У світовій торгівлі яловичиною чітко виділяються по регіонах основні країни експортери і імпортери цієї продукції. Так по експорту яловичини і телятини лідерами є Австралія і Нова Зеландія, яким належить більше 25% світового експорту, а також Бразилії, Аргентини, Уругваю, країн ЄС і США. Основним імпортером їх продукції є Японія, Республіка Корея, Іран, Єгипет.

Що стосується світової торгівлі свининою, то тут яскраво виражених лідерів-експортерів цієї продукції немає. Можна виділити Данію, країни Бенілюксу, Канаду, США. Основні експортери баранини і ягнятини – Нова Зеландія і Австралія, по експорту птиці виділяються країни ЄС і США.

Ціни на ринку м'яса схильні до значних коливань і залежать від якості, умов постачання і інших чинників.

Особливе місце в світовій торгівлі м'ясом і м'ясопродуктами займають США. Відносно низькі світові ціни на ці товари привели до того, що ця країна віддає пріоритет імпорту перед власним виробництвом. Аграрна політика США все більш направлена на підтримку експорту зернових, в т.ч. фуражного зерна, внаслідок чого потенційні можливості США сконцентровані не на експорті тваринництва, а на експорті «сировини» для їх виробництва.

Щорічний об'єм світової торгівлі молочними товарами перевищує 11 млн. т. Найбільш поширена торгівля такими видами молочних товарів, як сири, вершкове масло, сухе молоко. Основними постачальниками цих продуктів виступають країни ЄС і Нова Зеландія. Об'єми імпорту істотно розрізняються по конкретних видах товарів і країнах.

Стосовно України, то сприятливі природноекономічні умови для тваринництва, і зокрема, для м'ясного скотарства, беконного, м'ясо беконного і сального свинарства, вівчарства і птахівництва сприяти розвитку м'ясної промисловості, яка стала найбільшою галуззю харчової промисловості. Підприємства м'ясної промисловості переробляють тваринну сировину на харчові продукти, м'ясо, ковбаси, м'ясні консерви, концентрати та інші види продукції. М'ясна промисловість дає також багато видів кормів, м'ясо кров'яне і квіткове борошно, шкіри, технічний жир, щетину, лікувальні та інші препарати. Головними підприємствами м'ясної промисловості стали великі м'ясні комбінати, на яких комплексно переробляється вся тваринницька продукція. Вони обладнані високопродуктивними машинами і застосовують сучасні технології виробництва різних м'ясопродуктів. Сучасний м'ясокомбінат випускає за зміну до 150 т різних м'ясопродуктів від 100 до 150 найменувань. В Україні працює понад 100 м'ясокомбінатів. Зосереджені вони переважно у великих містах і в районах високоінтенсивного тваринництва. Найбільші з них в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Львові, Запоріжжі, Волині, Чернігові, Черкасах.

Зовсім новою галуззю стало промислове тваринництво, яке стало надійною сировинною базою для м'ясної промисловості. Великі птахокомбінати набудовані навколо Києва, Харкова, Одеси, Херсона, Сімферополя, Миколаєва та інших міст.

Про обсяг виробництва м'яса і м'ясопродуктів можна судити з даних таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Виробництво м’яса і ковбасних виробів, тис. т.

Зменшення поголів'я великої рогатої худоби, овець, свиней і птиці призвело до скорочення сировинних ресурсів м'ясної промисловості. Багато підприємців галузі тільки наполовину використовували свої потужності, окремі із них стали на консервацію. Починаючи з 1990р. виробництво всіх видів м'яса і м'ясопродуктів постійно скорочується, погіршується його якість. Окремі види м'ясної продукції настільки погіршились, що стали непридатними для споживання. Отже, проблема збільшення виробництва м'яса і м'ясопродуктів, підвищення поживної цінності і поліпшення їх цінності стає однією з найважливіших у справі розвитку харчової промисловості.

Молокопереробна промисловість охоплює маслоробну, сироробну, молочно-консервну та інші галузі. Основна продукція молочної промисловості - масло, сир, молочні консерви, сухе молоко, вироби з незбираного молока, сухе, жирне і знежирене молоко та інші види продукції.

Розміщення молокопромислових підприємств склалося залежно від розвитку і розміщення молочного скотарства і масового споживання молока і молочних продуктів. Заводи, що випускають молочну продукцію знаходяться в містах її споживання. Наприклад, у Києві працює три великі молокозаводи, є вони у Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Чернігові, Львові, Черкасах, Запоріжжі та інших містах. Маслоробні комбінати та молококонсервні заводи розміщені в зонах і районах високоінтенсивного молочного скотарства. Найбільші такі підприємства в Бердянську (Запорізька область), Жашкові і Тальному (Черкаська область), Рітках, Козельці, і Бахмачі (Чернігівська область), первомайську (Миколаївська область), Смілі (Чркаська область), Кременчуці (Полтавська область).

Виробництво молочної продукції в Україні характеризується такими показниками (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Виробництво молочної продукції за видами, тис. т.

Молокопереробна галузь загалом є однією з галузей, що найдинамічніше та найстабільніше розвиваються: щорічний приріст ринку молока та молочних продуктів оцінюється на рівні 10-12% упродовж останніх років. Ємність цього ринку, залежно від оцінок, коливається в межах від 2,8 до 3 млрд. гривень за оцінками 2007 року.

Серед основних тенденцій вітчизняного ринку молочних продуктів сьогодні можна виділити тривалу реструктуризацію й концентрацію власності, розширення сфери впливу великих гравців, розвиток регіональних ринків, технічну модернізацію виробництва, впровадження нових технологій, появу інноваційних продуктів. Молочна промисловість поступово йде від випуску нефасованої продукції, багато виробників прагнуть відійти від "класичного" продукту убік продуктів з більшим вмістом біологічних добавок.

Що стосується проблем, як і раніше гострим залишається якість молочної сировини і його ціноутворення, низька купівельна спроможність населення, у результаті чого можливості молочної промисловості повною мірою не реалізуються, практично відсутні державні соціальні програми, особливо стосовно молочного бізнесу (наприклад, організація харчування в дитячих установах тощо).

Загалом, упродовж останніх років спостерігається зростання обсягу виробництва майже у всіх сегментах молочної галузі, а темпи зростання виробництва окремих молокопродуктів у 2007 р. порівняно з 2006 р. коливаються у різних сегментах від 4% (у промисловому виробництві морозива) до 36% (у випуску плавленого сиру).

Структурно - динамічний аналіз розвитку харчової промисловості свідчить, що по мірі наростання потреб у промислових товарах і нарощування виробництва сільськогосподарської продукції будувалися нові підприємства і нарощування виробничих потужностей існуючих.

1.2 Світовий ринок молока і Україна

Світовий ринок молока сьогодні визначається обсягом, приблизно в 600 млн.т. З них коров’яче молоко становить понад 80%, решта — буйволяче, козяче, овече.

Найбільшим виробником молока і молочних продуктів є Європейський Союз. ЄС має також найбільший у світі експортний потенціал, що на сьогодні становить, у перерахунку на молоко, близько 15 млн т. Дещо менший експортний потенціал має Нова Зеландія, третю сходинку посідає Австралія. Далі йде країна, яку зазвичай як виробника молока переоцінюють, — це США. Щороку можна чути про те, що Сполучені Штати розгортають черговий експортний наступ, але щоразу наприкінці року з’ясовується, що оголошений наступ не відбувся. Пов’язано це зі швидким збільшенням населення США: в останні роки воно зростає пересічно на 9,2% щорічно, тоді як населення ЄС майже не змінюється. Таким чином, збільшення виробництва молока в США компенсується збільшенням його споживання.

І Сполучені Штати, і Євросоюз мають суворо регульовані ринки. Тому навіть якщо вершкове масло з України є дешевшим, воно не зможе конкурувати на європейському ринку через чинні там системи квот і дотацій. Ринки ж Нової Зеландії й Австралії є доволі ліберальними.

За цінами на молоко країни світу можна умовно розділити на три основні групи. Перша — це країни з цінами на рівні 15–18 євро/100 кг (Океанія, Південна Америка, Індія). До другої належать США і більшість країн Західної Європи: ціни тут коливаються в межах 27–34 євро/100 кг. І третя група — це країни з високим рівнем цін на молоко (Японія, Швейцарія, Канада).

Можна виділити ряд країн із традиційно низьким споживанням молока; навіть за умови успішного їх розвитку споживання молока там перебуватиме на досить низькому рівні. До числа таких країн належать Китай, Мексика, Іспанія, Італія, Японія.

В інших країнах — до них належать Україна і Росія — споживання молока традиційно доволі високе, проте в останні роки із загальноекономічних причин воно скоротилося. Із збільшенням виробництва молока на душу населення буде зростати і споживання.

У країнах Північної Європи і США рівень споживання молока високий, але його зростання не відбувається. Навпаки, у найбільш розвинутих країнах цей показник дещо від’ємний: -1,5% за рік.

Водночас у Східній Європі, Латинській Америці, Азії й Африці вбачається перспективним збільшення виробництва молока, оскільки в цих регіонах на молоко і молочні продукти є незадоволений попит.

У цілому ж можна констатувати, що споживання молока зростає швидше, ніж його виробництво. У наступні роки, якщо попит на молоко буде випереджати пропозицію, варто очікувати і зростання цін. Зокрема, у найближчі роки варто очікувати збільшення споживання масла, сухого незбираного молока, сиру. Водночас світовий ринок сухого знежиреного молока вже насичений, і в нього навряд чи варто робити інвестиції.

Обсяг світової торгівлі молоком і молочними продуктами становить приблизно 56 млн т (дані 1999 р.), тоді як його виробництво наблизилося до позначки в 600 млн т. Як видно з цих цифр, на зовнішній ринок надходить лише невеличка частина виробленої продукції, і цим молочний ринок різниться з ринками інших аграрних товарів.

Приблизно половина з усіх зовнішньоторговельних обсягів молока реалізується в рамках регіональних торгових потоків, наприклад, у рамках ЄС або СНД. Інші 50% міжнародної торгівлі — це міжконтинентальні товаропотоки.

Для того, щоб збільшити збут продукції найбільших виробників молока, у рамках СОТ нині ведуться переговори, спрямовані на полегшення доступу розвинутих країн на ринки країн менш розвинутих.

Молочний сектор України, щоб набути конкурентоздатності, потребує дотацій та інших форм державної підтримки. Проте Україні не варто копіювати політику Євросоюзу.

Ще в 50–60-і роки, коли Європейський Союз лише створювався, ідея підтримки сільгоспвиробників полягала в тому, щоб запропонувати їм ціну, яка перевищує ціну світового ринку. З погляду “приборкання” імпорту це доволі легко: досить застосувати мито. Проте в цьому разі стає набагато складніше експортувати товар. Подібну ситуацію Україна переживала торік із зерном, коли ціна на нього піднялася вище за світову і експорт зупинився.

Щоб врегулювати ці проблеми, у ЄС було вирішено запровадити систему інтервенцій, тобто обсяги продукції, що перевищують розмір внутрішнього споживання, держава повинна була скуповувати. Передбачалося, що ці надлишки будуть викидатися на світовий ринок. Таким чином, бюджет країн Євросоюзу став субсидувати на молочне виробництво великі суми. У 1995 році в цілому по ЄС молочний ринок поглинув 9,4 млрд євро бюджетних коштів, з них 2,3 млрд пішло на відшкодування експорту. З погляду нинішніх бюджетних можливостей України, подібні цифри вбачаються абсолютно нереальними.

Крім того, питомі витрати на відшкодування експорту в ЄС значно випереджають аналогічні показники зростання виробництва молока. Так, при збільшенні виробництва за останні роки на 9% експортні відшкодування збільшилися вдвічі. Це пояснюється тим, що споживання молока всередині “єврозони” не збільшувалося, тому вся прибавка повинна була надходити на зовнішній ринок. Тому в ЄС було вирішено запровадити спеціальні стабілізатори, що дали б змогу дещо зменшити пропозицію молока. Почали виплачувати спеціальні премії за забій худоби. Були впроваджені квоти, що визначають граничні обсяги виробництва для кожного підприємства. Проте квоти не могли бути стабільними, оскільки в середовищі підприємств проходили процеси злиття, банкрутств, перепрофілювань тощо. Тому була запроваджена торгівля квотами, ціна квоти також лягла на собівартість молока. І що більшою була ціна молока, то більший вона забезпечувала прибуток, то дорожчою була квота. За підсумками минулого року, на дотування молочної галузі ЄС повинен виділити 80 млрд євро. Цей тягар зрештою лягає на споживача. Проте в Європі споживач витрачає на продукти харчування 15% свого прибутку, в Україні ж — 60%, і значні бюджетні витрати на підтримку окремо взятої галузі можуть призвести до соціальної дестабілізації.

1.3 Тваринництво як основа м’ясного комплексу України

Тваринництво - це комплекс взаємопов'язаних галузей сільського господарства. Воно забезпечує населення найбільш цінними продуктами харчування (м'ясо, молоко, яйця), промисловість - сировиною (шкіри, хутро, вовна, пух, перо), а рослинництво - органічними добривами. Тваринництво охоплює ряд підгалузей. основними з яких є скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво. Крім того, виділяються ще і менш значні і дуже вузькі галузі: кролеводство, рибництво, шовківництво, звірівництво, бджільництво та ін. Різні галузі і підгалузі виконують свої специфічні функції в задоволенні потреб населення, в продуктах харчування, у предметах першої необхідності (одязі і взутті), в забезпеченні промисловості сировиною.

Скотарство - найбільша галузь тваринництва, яка ґрунтується на розведенні великої рогатої худоби. В галузі зосереджено 65% умовного продуктивного поголів'я худоби. Головна її продукція - м'ясо і молоко. Залежно від того визначають такі напрями спеціалізації скотарства: молочний, молочно-м'ясний, м'ясний і м'ясомолочний. Крім того, воно дає велику кількість сировини (шкіри, копита, роги) для переробної промисловості. Скотарство споживає найрізноманітні і дешеві корми (зелені, грубі, соковиті, концентровані) і дає найбільшу кількість органічних добрив.

Свинарство - друга за масштабами галузь тваринництва. Вона дає одну третину всього валового виробництва м'яса. На нього припадає 15% умовного поголів'я продуктивної худоби. Вона дає м'ясо, сало, шкури та іншу сировину для переробної промисловості. Залежно від типу годівлі в свинарстві розрізняють беконний, м'ясний, м'ясо-сальний і сальний типи. Висока плодючість, короткий ембріальний період розвитку, скороспілість і вигідність, висока оплата кормів і високий вихід м'яса при забої зумовлюють значні економічні переваги свинарства над іншими видами тваринництва.

Вівчарство має значно меншу питому вагу в тваринництві, ніж скотарство і свинарство, всього лиш 6%, але воно є джерелом таких цінних продуктів як м'ясо і молоко і сировини для промисловості (вовна, хутрові і шубові овчини, шлунки і шкури). Овече молоко, сири, бринза - цінні і висококалорійні продукти харчування. Залежно від якості і призначення продукції розрізняють тонкорунне, напівтонкорунне, напівгрубововняне, смушкове, м'ясо-сальне і м'ясо - вовняне вівчарство.

Конярство - одна з важливих галузей тваринництва. Коней використовують як робочу худобу, тяглову силу. Однак м'ясо коней є також і продуктом харчування, а шкіри - цінною сировиною для шкіряної промисловості. У зв'язку з розвитком особистого і селянського фермерського господарств кількість коней в них постійно зростає.

Птахівництво забезпечує населення найбільш дієтичними продуктами харчування - яйцями і м'ясом. Тут і сировина для легкої промисловості. А пташиний послід є найбільш цінним органічним добривом. Птиця характеризується високою плодючістю, скороспілістю та продуктивністю, високою окупністю корму, за затрати праці і коштів.

Поряд з основними, більшими галузями тваринництва, важливе значення мають і такі як кролівництво, звірівництво, шовківництво, бджільництво та інші.

Економічне призначення тваринництва забезпечувати населення високоякісними, калорійними, дієтичними і вітамінізованими продуктами харчування, а промисловість - сировиною. Екологічне значення полягає в забезпеченні землеробства органічними добривами, внесення у ґрунт яких повертає в природу значну кількість органічної маси, сприяє підвищенню його родючості, вмісту гумусу, розвитку мікрофлори, інтенсифікації ґрунтотворного процесу і кругообігу речовин в породі. Тому проблемам розвитку тваринництва, удосконаленню чистоти його ведення необхідно надавати особливо важливого значення. На жаль, протягом останнього періоду в Україні відбувається катастрофічне зменшення поголів'я продуктивної худоби і досить великий занепад тваринництва. Статистичні дані щодо поголів’я продуктивної худоби наведено у табл. 1.3.

Таблиця 1.3

Поголів'я продуктивної худоби, тис. гол.

Постійне зростання цін на промислові засоби виробництва (комбайни, сільськогосподарські машини і обладнання для тваринницьких ферм) і предмети праці (комбікорми і мікробіологічні добавки, мінеральні добрива і хімічні меліоранти, пальне, мастильні та інші матеріали), збільшення матеріальних затрат на виробництво продукції і зростання її собівартості зумовило значне зниження рентабельності тваринницької продукції. Фактично виробництво всіх її видів стало збитковим для господарств, що стало основною причиною зменшення їх виробництва і реалізації на внутрішньому ринку.

2.1. Природноекономічні умови

Формування м’ясомолочної промисловості і особливості її територіальної  організації  залежать від сукупної дії природно і суспільно-географічних факторів. Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування м’ясомолочної промисловості  в певному напрямі.

Найбільший вплив  на  формування  м’ясомолочної промисловості України  мають  такі  суспільно-географічні фактори: рівень  господарського  освоєння  території,  науково-технічний прогрес,  потреби  населення  в  продуктах  харчування,  характер розселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Для  формування  м’ясомолочної промисловості України  дуже  велике  значення  мають  природно-географічні фактори. Під впливом природних умов формується територіальна структура м’ясомолочної промисловості України.

Важливою галуззю сільського господарства, яке сприяє розвитку м’ясомолочної промисловості України є тваринництво, скотарство, а в гірських районах ще  й  вівчарство,  що  зумовлено великими площами природних пасовищ — полонин.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аграрно-промислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних  потреб м’ясомолочної промисловості України в прісній воді  є  водні  ресурси  поверхневого  стоку (річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Україна  має  досить  обмежені  ресурси   поверхневих   вод.   Загальне водоспоживання  в  країні   досягло   65%   її   середнього   багаторічного поверхневого стоку. Забезпеченість  водними  ресурсами  місцевого  стоку  у розрахунку на одну людину становить 1000 м3 на рік. Найвищим є цей показник в Карпатах, на Поліссі та в  західній  частині  Лісостепу,  найменшим  —  у Степу.

Важливою умовою створення розвиненого природно-ресурсного потенціалу м’ясомолочної промисловості є дотримання при його використанні наступних принципів: єдності використання і охорони природних ресурсів; комплексності використання природно-ресурсного потенціалу; оптимальність норм природокористування, дотримання балансу між використанням і відтворенням природних ресурсів; збільшення обороту природних ресурсів, що використовуються; зниження природомісткості готової продукції. Необхідним кроком до реалізації цих принципів є усвідомлення негативних наслідків господарської діяльності підприємств сільського господарства і харчової промисловості відносно природного ресурсного потенціалу, особливо земельних і водних ресурсів, екстенсивного характеру їх використання.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку м’ясомолочної промисловості.

2.2. Історичні передумови

Харчовий комплекс України в цілому і м’ясомолочна промисловість зокрема пройшли довгий і складний шлях історичного розвитку. До 1917р. м’ясо-молочна промисловість тільки почала розвиватись. У 1940р. обсяг виробництва продуктів в УРСР майже в 6 разів перевищив рівень 1913р. Основні потужності створювались у післявоєнний час. Поліпшилась галузева структура харчової промисловості, зокрема зросла питома вага м’ясо-молочної промисловості.

Як відомо після створення СРСР у країні почалася політика індустріалізації. Це, звичайно відобразилось і на промисловості України. У першій п’ятирічці в харчовій промисловості виникли нові галузі – маргаринна, сироробна, комбікормова, хлібопекарська. Передбачалося створення чималої кількості нових підприємств, зокрема у цукровій промисловості планом першої п’ятирічки передбачалося будівництво 11 нових підприємств. Але х часом виявилося, що сільське господарство не може забезпечувати сировиною такий приріст потужності.

У післявоєнні роки, за роки четвертої п’ятирічки, значно збільшився випуск продукції м’ясомолочної промисловості. Так, довоєнний рівень по виробництву м’яса у 1950р. був перевищений на 25%, молока – на 47%.

В 1951 —1960 рр. швидкими темпами нарощувалось поголів’я худоби і птиці. Так, великої рогатої худоби стало більше майже на 6 млн. голів (або на 54,8%), свиней — на 9,5 млн. (або в 2,4 рази), овець і кіз — на 5,8 млн. (або в 2 рази) і т.д.

Слід зазначити, що і в ті роки збалансованість у розвитку сільського господарства не забезпечувалася. Відставала кормова база галузі, внаслідок чого продуктивність тварин практично не підвищувалася і була значно нижчою від їх біологічних можливостей. Так, у 1980 році середньорічний надій молока від 1 корови становив 2272 кг, що є всього на 82 кг (або на 3,7%) більшим, ніж у 1970 році, і на 75 кг меншим, ніж було вже в 1975 році. На рівні 1970 р. — у розмірі 3 кг — залишився середньорічний настриг вовни з 1 вівці ( в 1975 р. він був на 0,1 кг більшим). Обсяги виробництва нарощувалися, головним чином, екстенсивним шляхом. Поголів’я великої рогатої худоби збільшилося з 21,4 млн. голів на початок 1971 р. до 25,4 млн. — на початок 1981 р., овець і кіз — відповідно, з 8971 тис. до 9185 тис. Поголів’я свиней за ці роки скоротилося на 4,6%.

У часи УРСР скотарство було провідною галуззю тваринництва і було, в основному, сконцентровано у Північно-Східному економічному районі. Поголів’я рогатої худоби на 100 га сільськогосподарських угідь у Північно-Східному економічному районі становило 55-65 голів. Загальне ж поголів’я рогатої худоби у Харківській та Полтавській областях становило понад 900 тис. голів. У Сумській області поголів’я дещо менше (750-900). В основному переважав молочно-м¢ясний напрямок, а навколо великих міст (Харків, Суми, Полтава, Кременчук) переважав молочний напрямок.

На сьогодення тут зберігаються традиційні для району м’ясо-сальний і сальний напрямок свинарства. поголів’я свиней на 100 га орної землі у Полтавській та Харківській областях становить в середньому понад 35голів, у Сумській – 30-35. поголів’я свиней у Полтавській та Харківській області також наближається до максимального в Україні – понад 600 тис. голів.

Тваринництво є сировинною базою для м¢ясної промисловості. Головними підприємствами цієї галузі є м’ясокомбінати, що зосереджені в основному у великих містах, а також у районах розвитку тваринництва. Найбільшими у Північно-Східному економічному районі є Харківський та Полтавський.

2.3. Соціально-демографічні передумови (виробник, споживач)

М’ясомолочна промисловість — одна з найбільших розвинених і типових для центрально українського району галузей. Вона зосереджена як у великих промислових центрах, так і в численних невеликих містах, центрах адміністративних районів.

У зв’язку з  тим,  що  в  Україні  сільське  господарство  поступається промисловості як за щільністю основних виробничих фондів, так і за  обсягом виробництва   товарної   продукції,   в   країні   переважає    промислово-сільськогосподарський тип освоєння території. Важливою  складовою  частиною освоєння території України  є  рівень  розвитку  інфраструктури  території, особливо комунікаційної.  Від  територіальної  організації  інфраструктури, густоти транспортної мережі, її  технічного  стану,  напрямку  залізниць  і автомобільних доріг залежать особливості територіальної організації  м’ясомолочної промисловості, регулярність зв’язків між її основними ланками.

Провідна  роль   у   структурі   перевезень   вантажів   м’ясомолочної промисловості  належить автомобільному транспорту. Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни, спеціалізовані автомашини, рефрижератори тощо) перевозять вантажі, залізничний  транспорт  займає  провідне  місце  у  здійсненні зовнішніх зв’язків м’ясомолочної промисловості.

Одним з головних чинників, що впливають на формування  і  територіальну організацію м’ясомолочної промисловості і споживання її  кінцевої продукції є характер розселення, густота сільського населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

В Україні показник урбанізації становить 68%. Найвищий відсоток міського населення в Україні – у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%), Луганській (87%) та Харківській (79%) областях. Найнижчий – у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (41–43%). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров’я. Західні реґіони України недостатньо урбанізовані.

Поняття урбанізації тісно пов’язане з системами розселення населення – територіально цілісними і функціонально взаємопов’язаними сукупностями поселень. Два основних типи поселень – міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток систем розселення – це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої соціально-економічні функції.

Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв’язки між її елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформаційні тощо.

За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні й реґіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію (в Україні – звичайно область або навіть її частину). Критерієм межування такої системи є показник транспортної доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним економічним зв’язкам між об’єктами системи. Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація. Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри, селища при фермах тощо).

Найбільші та великі міста є одним  з найважливіших  факторів  формування  приміських  м’ясомолочних комплексів.  Навколо   цих   міст створюються спеціалізовані підприємства приміського типу  для  забезпечення міського населення молоком та м’ясом.

Різні  природно-географічні  зони  України   нерівномірно   забезпечені трудовими ресурсами. В  результаті  одні  регіони  України  мають  надлишок трудових  ресурсів  у  м’ясомолочній промисловості,  а  інші   відчувають   їх недостачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є густота  сільського  населення.  Найбільша  потреба  в  трудових ресурсах відчувається у степових областях, де густота сільського  населення найменша.   Ступінь   забезпеченості   трудовими   ресурсами   впливає   на спеціалізацію  аграрно-промислових  комплексів.  Так,  у  регіонах,   краще забезпечених трудовими ресурсами, формуються АПК, що виробляють працемістку продукцію.

Потреби населення в продукції м’ясомолочної промисловості визначаються  науково  обґрунтованими нормами  споживання  на  душу  населення  і   реальними   можливостями   їх задоволення. Певною  мірою  на  обсяг  і  асортимент  необхідних  продуктів харчування  впливають  природно-географічні  умови,   місцеві   національні особливості і традиції.

2.4. Економічні передумови

Форми суспільної організації виробництва – важлива складова частина системи економічних передумов розміщення м’ясомолочної промисловості. Таких форм нараховується чотири: концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування.

Зараз ми розглянемо їхню роль як передумов розміщення м’ясомолочної промисловості. Що дає концентрація? Як правило, зростає ефективність виробництва за рахунок масовості випуску продукції. На великих підприємствах більше можливостей для маневрування матеріальними ресурсами та виробничим персоналом.

Збільшення виробничої потужності – не єдина форма концентрації. Вона виявляється також у централізації управління шляхом об’єднання підприємств, але такий процес найчастіше називається централізацією.

Велике підприємство є районотвірним фактором: довкола нього виростають підприємства-суміжники, створюються філії. Таке підприємство стимулює розвиток усього реґіону, де воно розташоване.

Концентрація виробництва часто виглядає як зосередження великих підприємств на обмеженій території, цебто як територіальна концентрація. Це властиво м’ясомолочної промисловості Центрально-північного економічного району: за приклад можуть правити Донбас і Криворіжжя. Крім того, у таких випадках відбувається економія за рахунок кращого використання інфраструктури. Проте концентрація має свої межі, які не варто переступати. На певному етапі розрощування підприємство припиняє давати ефект, собівартість продукції – порівняно зі зростанням витрат на будівництво підприємств – знижується повільно, а фондовіддача падає. Зі збільшенням розмірів підприємства неуникно зростає радіус перевезень сировини, палива й готової продукції, що робить її дорожчою. Наприклад, консервні й молочні заводи не можуть бути занадто великими, бо довелося б здалеку звозити до них сировину, а це призводило б до її псування. Розумніше поєднувати невеликі (первісна обробка сировини) й великі (випуск готової продукції) підприємства.

Треба також пам’ятати про екологічну небезпеку зосередження деяких видів виробництва. І ще одне: великі підприємства погано піддаються перепрофілюванню – переходу до випуску принципово нової продукції. Тому в добу НТР концентрація виробництва не вважається безумовним благом. В економічно розвинутих країнах – поруч з гігантами – з’являється дедалі більше невеличких підприємств (так звані «венчурні підприємства»). Оптимальним варіантом у сучасній економіці є поєднання підприємств різних розмірів, що виконують свої специфічні функції у реґіоні. І тому, безперечно, українській економіці треба дещо розосередити виробництво, що підвищить загальну його ефективність.

Спеціалізація підприємства на певному виді продукції означає, що з внутрішньореґіональних і локальних причин саме у цій точці простору створюються сприятливі умови для виробництва цієї продукції. Слушність такого висновку доводиться економічним аналізом. Якщо ефективність спеціалізованого виробництва досить висока, то це означає, що підприємство перебуває у фокусі збігу сприятливих факторів для даного виробництва. Територіальною спеціалізацією називається орієнтація реґіону на виробництво товарів і послуг для позарайонного споживання у загальній системі територіального поділу праці.

Кооперування – це організований взаємозв’язок спеціалізованих підприємств. Кооперування буває внутрішньогалузеве, якщо кооперативні поставки здійснюються між підприємствами однієї галузі, й міжгалузеве.

У територіальному розумінні кооперування поділяється на внутрішньорайонне й міжрайонне. Внутрішньорайонне кооперування, особливо якщо воно сполучається з міжгалузевим, є основою формування реґіональних територіально-виробничих комплексів. Нарешті, важливою формою є міжнародне кооперування. Воно розповсюдилося завдяки транснаціональним корпораціям і створенню реґіональних економічних спільнот.

До переваг комбінування відноситься економія на транспортних витратах, можливість комплексно використовувати сировину, оперативність управління.

Є три види комбінування: на основі послідовної обробки сировини, на основі комплексного використання сировини й на основі використання відходів. Часто ці види комбінування сполучаються. На розміщення продуктивних сил істотно впливають форми суспільної організації виробництва, визначаючи територіально-виробниче «обличчя» реґіону.

Територіальний поділ праці як економічна передумова розміщення продуктивних сил є вирішальним. Власне, розміщення виробництва є територіальним аспектом суспільного поділу праці. Територіальний поділ праці на міжрайонному рівні формує народногосподарський комплекс країни. Чим розвиненіша економіка країни, чим глибший поділ праці, тим чіткіше визначається реґіональна економічна структура й тим більше можна виокремити економічно цілісних територіальних комплексів. У масштабах країни – аналізуючи ефективність реґіональної спеціалізації – треба враховувати транспортний фактор, особливо якщо територія країни достатньо велика.

Таким чином, економічним передумовам властива різноманітність проявів. Вони не лише впливають на галузеву структуру й просторову конфігурацію виробництва, але й визначають динамічність процесу розміщення продуктивних сил.

3.1 Територіальна організація м’ясомолочної промисловості України

М’ясомолочну промисловість України можна розділити на м’ясопродуктовий комплекс та молокопродуктовий комплекс. Розглянемо докладніше їх територіальну організацію.

М’ясопродуктовий комплекс – це система спеціалізованих галузей, пов’язаних з кормо виробництвом, виробництвом м’яса, його промисловою переробкою, реалізацією кінцевої продукції, виробничою та соціальною інфраструктурою, що обслуговує ці галузі.

Основою формування м’ясопродуктового комплексу України є м’ясне скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство.

Скотарство в усіх природно – кліматичних зонах України є провідною галуззю, але залежно від природно-економічних умов характеризується певними територіальними відмінностями у виробничій спеціалізації. На Поліссі та в Лісостепу розвивається молочно0м”сне і м’ясо-молочне скотарство; у Степу переважає м’ясне і м’ясо-молочне; у приміських зонах, особливо великих міст, - молочно-м’ясне.

Свинарство набуло переважного розвитку в регіонах інтенсивного  землеробства, зокрема картоплярства, промислової переробки сільськогосподарської сировини, фуражного зернового господарства. Воно зосереджено у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Київській, Полтавській, Харківській та Черкаській областях. Розміщенню в цих областях великих м’ясокомбінатів сприяє кормова база, зокрема наявність концентрованих кормів. Лісостепова і степова зони України – головна база виробництва свинини. У господарствах Полісся і Лісостепу свинарство має м’ясо-сальну, а у Степу – сальну спеціалізацію.

Птахівництво – це система взаємопов’язаних спеціалізованих підприємств і виробництв, зайнятих вирощуванням, переробкою, транспортуванням птиці, виробництвом кормів. В Україні розвиток птахівництва характеризується концентрацією та спеціалізацією. Найвища концентрація поголів’я птиці (понад4/5) в господарствах Степу та Лісостепу; на Поліссі та Карпатах вона становить близько 19 відсотків від загального поголів’я. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція наближення його до споживача.

Вівчарство – найменш інтенсивна галузь тваринництва, що розвивається переважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з незначним витрачанням концентрованих кормів. У структурі продукції тваринництва нв вівчарство припадає в середньому 2 відсотки.

В Україні основною зоною вівчарство є степові області, де зосереджено близько 2/3 всього поголів’я овець і виробництва вовни. У степових областях вівчарство має тонкорунну і напівтонкорунну спеціалізацію, а в лісостепових, поліських та гірських – м’ясововняну.

Заготівлю м’яса та його переробку здійснюють переважно підприємства м’ясної промисловості. Основним типом таких підприємств є м’ясокомбінат, де поєднується забій худоби, і первинна і вторинна переробка, виробництво м’яса і м’ясопродуктів, м’ясних напівфабрикатів і консервів, жирів, тваринних кормів, медичних препаратів, тощо. Спеціалізовані підприємства м’ясо переробні та ковбасні комбінати – виробляють м’ясопродукти лише з м’яса, що надходить з м’ясокомбінатів.

Найбільші м’ясокомбінати розміщені в Києві, Вінниці, Черкасах, Чернігові, Житомирі, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Полтаві. Ковбасне виробництво переважає в Києві, Одесі, Донецьку.

Виробництво м’яса за період 2002-2007 рр. Представлено на рис.3.1.

Рис. 3.1 Виробництво м’яса за період 2002-2007 рр., тис. тон.

За даними діаграми можна сказати, що виробництво м’яса є майже стабільним на протязі року. Лише в період загострення економічної кризи  в аграрній промисловості його виробництво зменшилось.

Молокопродуктовий комплекс – взаємопов’язана системи підприємств з виробництва молока, його промислової переробки та обслуговування цих підприємств. Основою молоко продуктового комплексу є молочне скотарство. Від рівня і масштабів його розвитку залежать масштаби виробництва і, певною мірою, спеціалізація підприємств молочної промисловості. до складу останньої входять: масло, сироробна молочноконсервна галузі та виробництво продукції з незбираного молока. Основна продукція : масло, сир, молочні консерви, продукція з незбираного молока, сухе молоко, морозиво тощо.

В Україні переважають середні та великі підприємства молоко продуктового комплексу потужністю 25-250 т переробки молока за зміну.

Територіальна спеціалізація молоко продуктового комплексу за підгалузями сформувалася залежно від наявності ресурсів молока, його якості та особливостей розміщення населення.

Найбільші заводи з виробництва масла знаходяться в Вінницькій, Полтавській, Чернігівській, Черкаській областях. Для виробництва твердого сиру використовують молоко лише певних якостей та хімічного складу.

Найсприятливіші умови сироваріння склалися в передгірних і гірських регіонах Українських Карпат та деяких областях степової зони. Найбільші сироробні заводи: Новгород- Сіверський, Дубнівський (Рівенська область), Городенківський (Івано – Франківська область), Старосамбірський (Львівська область), Дніпрорудненський (Запорізька область); заводи з виробництва сухого знежиреного молока Старокостянтинівський (Хмельницька область), Веселинівський( Миколаївська область), Бобровицький ( Чернігівська область), Гуринський (Сумська область), Маловиськівський; молочних консервів: Тальнівський (Черкаська область), Смілянський (Черкаська область), Первомайський( Миколаївська область), Гніванський (Вінницька область), Лубенський (Полтавська область).

Великі підприємства з виробництва продукції з незбираного молока споруджено переважно у великих містах і промислових центах – Дніпропетровську, Києві, Донецьку, Харкові, Макіївці, Одесі, Львові, Маріуполі.

Виробництво продукції з незбираного молока представлено на рис.3.2.

Рис.3.2 Виробництво продукції з незбираного молока за період 2002-2007 рр., тис. тон.

Виробництво молока також є майже стабільним на протязі року. Але криза в аграрній промисловості і не обминула молокопродуктового комплексу, тому його виробництво зменшилось в цей період, але ми вже помічаємо подальший ріст його виробництва.

3.2 Перспективи розвитку і розміщення м’ясомолочної промисловості в умовах ринкової економіки

Для кожної галузі м’ясомолочної промисловості повинна бути розроблена комплексна програма його виходу із кризової ситуації в залежності від стану її економіки, значення для продовольчого забезпечення населення, кількості необхідних дотацій, ефективності капітальних вкладень, зоо-інженерно-ветеринарних і агортехнічинх заходів, та природно - екологічних умов.

Розвиток скотарства має базуватися на основі інтенсифікації, спеціалізації, удосконалення його ведення, поліпшення селекційно-племінної роботи, створення зоо-інженерно-ветеринарної служби, організації агросервісного обслуговування господарств, відновлення поголів'я великої рогатої худоби, поліпшення її породного складу і племінних якостей, поглиблення спеціалізації господарств на виробництві яловичини і молока, поліпшення системи утримання і годівлі тварин.

Особливо важливого значення необхідно надати проблемам розвитку кормової бази і удосконалення годівлі тварин. Переорієнтація польового кормовиробництва на збільшення зернофуражних і зернобобових культур, багаторічних і однорічних трав, корінне поліпшення лук, збагачення раціонів годівлі тварин концентрованими і високобілковими кормами дозволить в перспективі вивести скотарство із занепаду і збільшити виробництво молока і яловичини.

Важливе значення для розвитку скотарства матиме його розміщення і спеціалізація. Так, на Поліссі наявність великої кількості природних кормових угідь (лук і пасовищ), висока врожайність зернобобових культур (кормового люпину, кормових бобів, вики, гороху), багаторічних трав дозволяє формувати структуру кормовиробництва і раціональної годівлі тварин, які найбільше відповідають умовам вирощування м'ясного і м'ясо-молочного скотарства. Тому в перспективі зона Полісся повинна стати основною зоною м'ясного скотарства.

Скотарство в зоні Лісостепу повинно мати м'ясо-молочний і молочний напрям спеціалізації. Такому напряму відповідають структура і напрям спеціалізації кормовиробництва, висока врожайність зернофуражних, зернобобових і кормових культур, багаторічних трав, наявність значної кількості лук і пасовищ і можливості їх корінного поліпшення. Використання кормів і відходів виробництва дозволяють спеціалізувати скотарство на виробництві молока і яловичини. Застосування висококонцентрованої годівлі тварин, збалансування раціонів за перетравним протеїном і всіма мікроелементами дозволить значно підвищити м'ясну і молочну продуктивність великої рогатої худоби.

В зоні Степу на основі розширення посівної площі зернофуражних і зернобобових культур та багаторічних трав (люцерни і конюшини), розширення площі зрошувальних пасовищ, використання зрошуваних земель для розвитку кормовиробництва сприятиме збільшенню поголів'я великої рогатої худоби і підвищенню його продуктивності.

Навколо великих міст і промислових центрів необхідно поглибити спеціалізацію господарств на виробництві молока і свіжого м'яса. З цією метою товарні ферми, скотовідгодівні мають запрацювати так, щоб забезпечити населення цільним молоком і свіжим м'ясом.

За умови переведення господарства на індустріальну, високоінтенсивну і спеціалізовану основу, переорієнтації кормовиробництва на вирощування концентрованих і високобілкових кормових культур, застосування науково обґрунтованих норм годівлі тварин господарства України здатні будуть утримувати щорічно не менше 30 млн. гол. великої рогатої худоби, в тому числі 10 млн. гол. корів і виробляти щорічно 2,5-3,0 млн. т м'яса яловичини, і 32 -35 млн. т молока. При високоінтенсивній концентрації відгодівлі тварин середньодобовий їх приріст молодняка на відгодівлі може становити 800 -1000 г, а надій від однієї корови - 4,5 - 5,0 тис. літрів. Такі показники продуктивності великої рогатої худоби мають фермерські господарства багатьох зарубіжних країн.

Так, наприклад, у Канаді надій молока на одну корову становить 6852 кг, у Великобританії - 6157 кг, Данії - 6565 кг, Нідерландах - 6852 кг, США - 8043 кг, Фінляндії - 6435 кг. Виробництво молока на одну особу становить: в Данії - 857,6 кг, в Нідерландах - 692,4 кг, у Швейцарії - 522,5 кг, у Фінляндії - 522,5 кг. Отже, за умови індустріалізації, інтенсифікації і спеціалізації сільськогосподарського виробництва, розробки і впровадження науково обґрунтованої системи ведення скотарства і кормовиробництва, годівля тварин за науково обґрунтованими методами можуть забезпечити значне збільшення в Україні і м'яса яловичини і свинини і повністю забезпечити власне населення цим важливим продуктом харчування.

Основною галуззю сільськогосподарського виробництва в Україні було, як свинарство. Відновлення і дальше збільшення поголів'я свиней, переведення його на індустріальну і високоінтенсивну спеціалізовану основу, організація свиновідгодівельних комплексів, поглиблення спеціалізації господарств на виробництві свинини, переорієнтація частини комбікормових заводів на виробництво спеціальних кормів для відгодівлі свиней, збільшення концентрованих кормів безпосередньо в господарствах, застосування концентрованого типу годівлі свиней дозволить значно збільшити виробництво свинини в Україні. Реальні можливості України -щорічно відгодовувати 27 - 30 млн. гол. свиней і виробляти 2,0 - 2,5 млн. т свинини.

На півдні України на основі збільшення виробництва концентрованих кормів можна розвивати м'ясо-сальне і сальне свинарство, в зоні Лісостепу і Полісся - м'ясне і беконне. Необхідно поновити роботу свиновідгодівельних комплексів і створити сприятливі економічні умови для поглиблення спеціалізації господарств на виробництві свинини.

Природно-економічні умови окремих зон і районів України сприятливі для розвитку вівчарства. Автономна республіка Крим, Одеська, Миколаївська, Запорізька, Херсонська, Луганська і Донецька області мають сприятливі умови для розвитку тонкорунного, а гірські райони Карпат -грубововного і кожушного вівчарства. Тому розвитку тут вівчарства треба надати важливого значення. Господарства України мають можливість довести поголів'я овець до 13 - 15 млн. голів, виробництво вовни - до 5 тис. т, а м'яса баранини - 60 тис. т.

Птахівництво завжди відігравало велику роль у забезпеченні населення високоякісними продуктами харчування. Тому його розвитку у перспективі слід приділити особливу увагу. На Поліссі, де багато, озер і ставків, доцільно розвивати водоплавну птицю: гусей, качок, індиків. Гусей і качок можна утримувати в господарствах, що прилягають до водосховищ, магістральних і розподільчих каналів. Багата природна кормова база водойм, озер, лиманів і водосховищ, природних лук і пасовищ повинна бути використана і для розвитку птахівництва. Його розвитку необхідно надати індустріального, спеціалізованого і високоінтенсивного характеру. Великі птахофабрики, птахокомбінати та інші спеціалізовані підприємства в умовах індустріалізації і інтенсифікації, спеціалізації і концентрації виробництва створюють умови для організації птахівничих комплексів, об'єднань, птахокомбінатів і птахофабрик різних напрямків спеціалізації. Ще недавно в Україні працювало 17 об'єднань, птахокомбінатів і птахофабрик різних напрямків спеціалізації. Одним із таких об'єднань було Київське об'єднання виробництву курячих яєць, до складу якого входили репродукторний птахорадгосп „Рухівський”, де виробляли яйця для інкубації та виводили добових курчат, Семитолківська птахофабрика, яка спеціалізувалася на вирощуванні решітних курчат, три птахофабрики по виробництву дієтичних яєць (Київська, Богданівська і Гаврилівська). В Яготині працювала велика птахофабрика. У тодішній Кримській області на основі агропромислової інтеграції, вертикальної і горизонтальної кооперації функціонувало науково-виробниче об'єднання, до складу якого входили відділення Українського науково - дослідного Інституту птахівництва з дослідним радгоспом "Птахо завод „Кримський”, племптахорадгоспи - репродуктори, інкубаторно -птахівничі станції колгоспів і радгоспів, бройлерні фабрики колгоспів і радгоспів з вирощування птиці від добового віку до забою. Отже, у перспективі птахівництво повинно розвиватися на індустріальній основі. Навколо великих міст і промислових центрів, у зонах і районах зернового господарствах доцільно створити великі спеціалізовані підприємства, птахокомбінати і птахофабрики для повного забезпечення населення в таких цінних продуктах харчування як м'ясо птиці та яйця.

Для сільськогосподарського виробництва характерні певні закономірності розміщення на території країни. Вони зумовлені, насамперед, відмінностями земельних та агрокліматичних ресурсів різних її частинах. Різну спеціалізацію сільського господарства визначають також економічні і соціальні чинники. Це, передусім, потреби населення та окремих галузей господарського комплексу у сільськогосподарській продукції, географічне положення переробних промислових підприємств, забезпеченість території трудовими ресурсами, наявність транспортних шляхів. Під впливом цих факторів в Україні сформувалися три сільськогосподарські зони, серед яких можна виокремити зону молочно-м’ясного скотарства та свинарства яка займає частину Полісся та Північно-Східний економічний регіон.

Для неї характерний низовинний рельєф, помірно континентальний, з незначним надмірним або достатнім зволоженням клімат, а також лісова й лучна рослинність на дерново-підзолистих, інколи заболочених грунтах. Такі природні умови визначили виробничу спеціалізацію сільського господарства. Основний зональний тип сільського господарства – поєднання скотарської і льонарської спеціалізації з виробництвом картоплі і жита. Так, наприклад, на Полісся припадає 25% виробництва молока і м'яса в Україні. Зернове господарство задовольняє, в основному, місцеві потреби.

М'ясна промисловість забезпечує населення свіжим та мороженим м’ясом, напівфабрикатами, готовими виробами. За вартістю виробленої продукції ця галузь посідає перше місце у харчовій промисловості. У великих містах розміщені м'ясокомбінати, в яких комплексно переробляється продукція тваринництва.

   Молочна промисловість виробляє масло, сир, молочні консерви, сухе, жирне і знежирене молоко. За вартістю продукції у харчовій промисловості України вона займає третє місце після м'ясної і цукрової. Підприємства, які спеціалізуються на випуску фасованого молока, сметани, вершків розміщуються переважно у містах, а виробництво масла, сиру, консервованого молока має сировинну орієнтацію.

Потужні харчові підприємства галузі розміченні в основному в великих містах у районах з доброю ресурсозабезпеченістю. Економічні зв’язки, які існують з такими містами, дозволяють реалізовувати продукцію як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках. На внутрішньому ринку продовольча продукція майже не поступається за якістю іноземним аналогам, проте на зовнішніх ринках її конкурентно спроможність невелика.  Розвиток і реклама вітчизняної продукції дозволить зміцнити місце харчових продуктів на ринку та поповнити державний бюджет. Для удосконалення харчової промисловості потрібно виконувати ряд процедур в економічній сфері. Звичайно, для цього потрібна і фінансова підтримка з боку держави, але вклавши деяку суму грошей у її розвиток, принесе непогану віддачу в бюджет держави. Тому багато підприємців зайняті саме у цій сфері з метою нагромадження капіталу, як власного, так і державного. Тому, на мою думку, в подальші роки харчова промисловість буде досить на високому рівні, як по якості продукції, так і прибутковості.

1.  Борщевський П.П., Дейнеко Л.В. Важливі проблеми галузі //Харчова і переробна промисловість. - 2006.- N 1.- С. 3-5.

2.  Вступ України до СОТ: новий виклик економічній реформі / За ред. І.Бураковського, Л.Хандріха, Л. Хоффманна. - К.: Вид. «Альфа-Принт», - 2003. – 290 с.

3.  Гаврилюк О. Взаємозв’язок структурних та експортних пріоритетів в м’ясомолочній промисловості України //Економічний часопис. -2007. -№2. -С.42-44.

4.  Горбенюк А. Економічні аспекти експорту продукції м’ясомолочної промисловості// Економіка. Фінанси. Право. -2006. -№11. -С.3-8.

5.  Дейнеко Л.В. Розвиток харчової промисловості України в умовах ринкових перетворень (проблеми теорії та практики).- К.: Знання, 2006. – 331 c.

6.  Дейнеко Л.В., Мельник А.Н., Савчур-Шекмар Н.А. Модель заслуговує на увагу //Харчова і переробна промисловість.- 2005.- № 12.- С.5-6.

7.  Дейнеко Л.В., Цимбалюк А.В. Ефективність розвитку харчової промисловості в регіоні. - Ірпінь: УФЕІ, 2005. – 285 c.

8.  Дзись Г. Роль регионов в становлении национальной экономики Украины //Экономика Украины, 2005, №10, с.19-28

9.  Кистанов В.В., Копылов Н.В. Размещение производительных сил. – Симферополь, 2004.

10.  Ковалевский В.В., Михайлюк О.Л., Семёнова В.Ф. Размещение производственных сил в Украине – Донецк, 2007. – 275с.

11.  Мишогло Г.О. Экономическая география Украины с основами производства. – Одесса, 2005. – 357с.

12.  Покрытан А. О характере производственных отношений в современной Украине //Экономика Украины, 2006, №10, с.61-69

13.  Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні, завтра. – К., 2004. – 131с.

14.  Продуктивні сили України: аналіз і короткостроковий прогноз розвитку: В 2 т. /НАН України, РВПС України.-К.: РВПС України, 2005.- Т.1.- 235 с.

15.  Регіональні агропромислові комплекси України /П.П.Борщевський, В.О. Ушаренко, Л.Г. Чернюк, Л.О. Мармуль / За ред. П.П.Борщевського.- К.: Наукова думка, 2006.- 260 с.

16.  Розміщення продуктивних сил України /За редакцією Є.П. Качана. – Київ., 2006.

17.  Саблук П. Агропромисловий комплекс: проблеми розвитку. – Львів, 2005. – 235с.

18.  Соціально-економічна географія. Підручник / Під ред. О.Н.Шаблія. – Львів: Світ, 2004. – 317с.

19.  Статистичний щорічник України за 2006 рік. - Київ. Техніка. 2007.

20.  Сучасна аграрна політика України: проблеми становлення. /П.Т.Саблук, І.І.Лукінов, В.В. Юрчишин та ін.- К.: ІАЕ УААН, 2006. – 664 c.

21.  Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки / ред. Гальчинський А.С. - К.: НІСД,2007. - 328 с.

22.  Шпичак О.М. Економічні проблеми АПК України в умовах формування ринкових відносин. – К., 2005.

23.  Якубовський М., Щукін В. Інфраструктура – фактор прискорення інноваційного розвитку промисловості. «Економіка України» № 2, 2007, с. 27-38;