Научная работа: Природоохоронні території

Научная работа: Природоохоронні території

Петрівська ЗОШ І – ІІІ ступеня

Дослідницька робота

Природоохоронні території

Виконала: Содолинська Г.

Керівник: Розборська Л. М.

2009

Зміст

Вступ

1. Заповідники

2. Національні природні парки

3. Регіональні ландшафтні парки

4. Заказники

5. Пам’ятки природи

6. Ботанічні сади

7. Диндрологічні парки

8. Зологочні парки

9. Пам’ятки садово-паркового мистецтва

Література

Вступ

Для збереження природи створюють заповідні території. Вони належать державі. Оскільки всі природні компоненти взаємопов'язані і утворюють природні комплекси, то охорона природи також має проводитися комплексно.

Заповідний статус надається ділянкам суші і природного простору, які мають особливу наукову, естетичну та іншу цінність.

Заповідні території — це ділянки незайманої природи.

Їх виділяють для збереження природних краєвидів: водойм, водоспадів, гарячих джерел, а також гірських порід, окремих рослин і тварин. Заповідні ділянки вилучають із господарської діяльності повністю або частково. У такий спосіб вдається підтримувати екологічну рівновагу на цих територіях та спостерігати за природою.

Заповідні території існують у формі природних національних парків, заповідників, регіональних ландшафтних парків, дендрологічних парків, пам'яток садово - паркового мистецтва, заказників, пам'яток природи, а також ботанічних садів, зоопарків та мисливських господарств. Їхні завдання у справі охорони природи - різні, але всі вони правлять за природні лабораторії, в яких вивчаються складні взаємозв'язки компонентів живої природи.

Заповідники

Природні заповідники

Природні заповідники - це територія, яка виділяється для охорони в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усіма її компонентами. Статус природного заповідника передбачає повну заборону на його території господарської діяльності. У світі є понад 2 тисячі природних заповідників.

Поліський заповідник

Українське Полісся займає північну частину України і становить 19 % її території. Поліські ландшафти властиві більшої частини Волинської, Ровенської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей. Поліський державний заповідник розташований у північній частині Житомирської області в межиріччі Уборті і Болотниці. За схемою фізико-географічного районування він знаходиться в Олевському районі Західно-Житомирської без моренної під області Житомирського Полісся, яке входить у зону мішаних лісів. Цей район характеризується майже суцільним поширенням піщаних водно-льодовикових і алювіальних відкладень, високою заболоченістю (10-12%), значним поширенням соснових лісів (понад 50 % лісової площі) і рівнинною слабодренованою поверхнею з окремими підвищеннями — оголеннями кристалічних порід і еоловими піщаними горбкуватостями.

Територія заповідника розташована на межі Українського кристалічного щита і Прип'ятської низовини. В основі геологічної будови лежать гірські породи докембрийского віку (граніти, гнейси, кварцити, габро). У межах Українського кристалічного щита вони залягають неглибоко і перекриті незначною товщею осадових порід, а в деяких місцях виходять на поверхню.

Територія заповідника знаходиться між двома малими річками (Уборть і Болотниця), на їхніх погано виражених других терасах і низькому межиріччі, що зливається з терасами. Рельєф тут утворений пісчаними грядами, валами, дюнами. Значну площу займають різні за розміром і формою неглибокі западини і пониження прохідних долин.

Клімат району заповідника менш теплий і більш вологий, ніж в інших областях України. І узимку, і влітку тут дують західні і північно-західні вітри, середня швидкість яких досягає 4 м/с . Тривалість сонячного сяяння в Поліссі в середньому становить 1500-1800 годин. Абсолютний мінімум температури повітря —36 °С, абсолютний максимум — +33 °С. Середня річна температура повітря —6,5 °С.Гідрографічну мережу заповідника утворюють Уборть і її притоки, Уздовж західної межі заповідника протікає Перга, що впадає в Уборть, і далі протягом 17—18 км — сама Уборть, що підходить безпосередньо до межі заповідника тільки в двох місцях. На Болотниці знаходиться водойма — «Дідове озеро» — гідрологічний заказник.

Ґрунтовий покрив заповідника характеризується монотонним комплексом, властивим рівнинним районам, де в якості ґрунтоутворюючих порід поширені піщані водно-льодовикові відкладення. Переважають дерено-підзолисті піщані і глинясто-піщані ґрунти.

Рослинність Поліського державного заповідника нараховує близько 600 видів. Найкраще у флорі заповідника представлені північні види, серед яких на південній межі ареалу знаходяться верби лапландська і чорнична, журавлина дрібноплідна, ялівець, на східній — росичка, ситник, на північній — тимофіївка, овсяниця. На території заповідника виявлено місця зростання реліктів — водяного горіха, рододендрона жовтого, митника королівського. До Червоної книги занесені журавлина, плаун колючий, росичка, водяний горіх. У заповіднику нараховується 139 видів мохів. З рідкісних видів зареєстрований сфагнум м'який, полія пухирчаста, брахітецій. Соснові ліси займають 13 736 га. На ліси з берези повислої припадає 2995 га, а з вільхи чорної — 222 га. Невеликими ділянками (до 2 га) зустрічаються сосново-дубові й осикові асоціації.

Характерна риса заповідника, як і всього Південно-Поліського геоботанічного району, — значна заболоченість територій. Болота займають найбільш понижені ділянки — замкнуті безстічні улоговини (місцева назва — «мохи») і долини, що простягнулися в меридіональному напрямку, — «погоні». Площа боліт, з лісовими включають, — 4321 га.

Фауна заповідника ще недостатньо вивчена. Зокрема, це стосується риб, земноводних, плазунів, ссавців, але особливо комах і безхребетних. Розташування заповідника в системі розгалуження приток Прип'яті і великої кількості боліт сприяє багатому розвитку гідро-фауни. За попередніми даними, тут нараховується не менше 2 тис. видів найпростіших і близько 50 видів риб і амфібій. Найбільшу групу в порівнянні з усіма іншими водними організмами (рослинами, безхребетними і хребетними тваринами) становлять членистоногі. Зокрема до них належать ракоподібні (черепашкові, щитні, циклопи, бокоплави), павукоподібні (павуки сріблянка, доломед, скакуни, кліщі). Багато тут бабок, веснянок, водяних клопів, ґедзів. Видова розмаїтість наземних безхребетних набагато більша, ніж водних. Це павуки тарантул південноросійський, хрестовик вуглуватий, скакунці, коник зелений, клопи, жужелиці та ін. З метеликів до рідкісних видів належать мішочниці, павичеве око, шовкопряди. До Червоної книги занесені шовкопряди, бражники, шмелевидка, прозерпіна.

У ріках і озерах водяться щука, плотва, головень, піскар, карась, в'юн, окунь, йорж. У заповіднику зареєстровано 11 видів земноводних — тритони, жаби сіра і зелена, а також 6 видів плазуючих — ящірки, вуж, гадюка, болотна черепаха. Усі вони без винятку корисні, оскільки у величезній кількості знищують різних шкідників культурних рослин, кровососів і переносників збудників небезпечних захворювань.

Тут відмічене гніздування 120 видів птахів. У період сезонних міграцій у даному регіоні зустрічаються турухтан, великий кроншнеп, озерна чайка, крачки, качки. Часто зустрічаються беркут, пугач, дятли, солов'ї, шпаки, дрозди, щиглі. З великих птахів, що гніздяться, у заповіднику живуть білий і чорний лелеки, сіра чапля, глухар, тетерев, рябчики. Найцінніший компонент орнітологічного комплексу заповідника — чорний лелека. Останні 15 років тут гніздиться 6 пар чорних лелек. У Червону книгу занесені орел-змієїд, орлан-білохвіст, балобан, пугач.

У заповіднику і його околицях живе близько 40 видів ссавців. Це — кріт, їжак, вухань звичайний, лось, козуля, дикі свині. Усі вони — важливий об'єкт харчування для хижих тварин, що представлені тут — вовки, лисиці, рись. У групі кунячих особливої уваги заслуговує видра, чисельність якої невисока, у межах десятка осіб. Зустрічаються також два види зайців — русак і біляк. До Червоної книги занесені вечірниця мала і кіт лісовий.

Найбагатша видами група гризунів — це в першу чергу бобер, самий великий у Євразії вид. Переважний тип житла бобрів — хатки. Межиріччя Уборті і Болотниці, де розташовано заповідник, належить до тих поліських територій, що збереглися у відносно первинному вигляді у зв'язку з високою заболоченістю і важко доступністю. Але заповідник у наш час відчув антропогенний вплив. Весь рослинний покрив у різній мірі порушено. Це призвело до збідніння біотичних комплексів екосистем, а потім до їхньої зміни і локальної деградації.

Для збереження екологічної рівноваги і нормального функціонування екосистем заповідника необхідне проведення ряду заходів. І найважливішим з них є зменшення господарського впливу — випасу, осушення.

Канівський природний заповідник

Розташування: Черкаська область, Канівський район Площа: 2027,0 га

У верхів'ях Бондарського яру. Багатостовбурні граби просто висять над яром.

Яри майже завжди заболочені. На фото болото в центральній частині Бондарського яру.

Унікальність рельєфу, неповторна краса ландшафтів, величезне біорізноманіття дивом збереглися в самому центрі густонаселеної України. Земля тут буквально усіяна археологічними пам'ятками ще з часів палеоліту. Ці місця вже в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. привертали увагу вчених: біологів, геологів, географів, археологів, краєзнавців.

Ще майже за століття до створення заповідника, у 1832 році Ф. Дюбуа де Монпере звернув увагу на деформованість поширених тут геологічних порід, що дало початок вивченню відомих тепер у всьому світі Канівських геологічних дислокацій. У 1875-1876 роках професор А. Рогович зібрав унікальний палеозоологічний матеріал і звернув увагу на величезні скупчення у ньому викопних решток різних геологічних епох.

На одній із гір заповідника - Княжій - в результаті археологічних розкопок академік М.Ф. Біляшівський у 1892 році відкрив залишки літописного міста Родня - одного з перших міст східних слов'ян. Під час пізніших розкопок на території нинішнього заповідника було виявлено поселення скіфів і полян. Важливою передумовою створення заповідника була також і потреба захисту Тарасової (Чернечої) гори від ерозійної руйнації шляхом вилучення із господарської діяльності навколишніх земель.

Канівський природний заповідник - один з найстаріших заповідників в Україні. Він був створений згідно з постановою Колегії Наркомзему УРСР від 30 липня 1923 р. За останні 83 роки площа заповідника та статус цієї території неодноразово змінювались. З 1951 по 1968 роки ця територія була учбово-дослідним лісовим господарством Київського університету. Постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 р. № 568 їй було повернуто статус державного заповідника. Розпорядженням РМ УРСР від 22 грудня 1986 року № 717-р площа заповідника була збільшена і на сьогодні вона становить 2027,0 га.

Його територія включає так звану нагірну частину - покриті лісом яри та пагорби на правому березі Дніпра (1415 га), два заплавних острови Дніпра - Круглик (92 га) і Шелестів (394 га) та Зміїні острови (116 га) в Канівському водосховищі - останці лівобережної тераси. Навколо території заповідника встановлено охоронну зону площею 1353 га.

Основними функціями і завданнями заповідника є охорона і збереження у природному стані типових та унікальних природних комплексів Лісостепу України, збереження біорізноманіття, моніторинг динаміки природних процесів. Заповідник є також учбовою базою Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, де проходять польову практику студенти біологічного, географічного та історичного факультетів.

У заповіднику працюють 72 чоловіки, з них у науковому підрозділі - 11, у службі охорони - 14 осіб.

За схемою фізико-географічного районування територія заповідника знаходиться на межі Дністровсько-Дніпровського та Лівобережно-Дніпровського лісостепових країв Лісостепової зони. За геоботанічним районуванням рослинність цієї території відноситься до Уманьсько-Канівського (Правобережного центрального) округу Подільсько-Середньопридніпровської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейсько-Сибірської лісостепової області.

Через значну розчленованість рельєфу на території заповідника спостерігається велика різноманітність мікрокліматичних умов, ґрунтового й рослинного покривів та тваринного світу.

Ще в недалекому минулому Канівські гори були лісовим краєм. Ковилово-різнотравний степ займав переважно верхівки горбів і південні крутосхили. Та вже на початку ХХ ст. внаслідок людської діяльності лісовий покрив значно зменшився. Вирубування лісів призвело до заміни основної породи дуба грабом. Після знищення лісів на крутосхилах почалася сильна ґрунтова ерозія. Тому нині яри займають майже третину території заповідника. Глибина деяких із них - Сухий потік, Маланчин потік, Комашиний яр - сягає 30-40 м. До території заповідника входять також відроги Хмілянського яру - одного з найбільших у Європі.

У лісовому покриві домінує граб з домішкою дуба звичайного, кленів гостролистого і польового, липи серцелистої, берези бородавчастої, ясена звичайного. Грабова діброва заповідника знаходиться на східній межі суцільного поширення європейських грабових лісів. Тут відомі і найбільш північні та східні місця зростання деяких європейських рідкісних рослин: підсніжника звичайного, скополії карніолійської, цибулі ведмежої, ранника весняного. На затінених північних схилах та в тальвегах трапляються реліктові рослини, що збереглися тут з льодовикових часів: багаторядники Брауна та шипуватий, голокучник дубовий, грушанка мала. На добре освітлених південних схилах можна зустріти релікти вже більш теплого міжльодовикового періоду: чину рябу, шоломницю високу та ін.

Значний науковий інтерес становлять екосистеми заплавних островів. Саме їх можна віднести до еталонних. Після створення на Дніпрі каскаду водосховищ таких островів практично не залишилося.

На Зміїних островах значну частину території займають вікові дуби й сосни з багатими підліском і трав'яним покривом. Тут на одній ділянці можна зустріти сон-траву, очерет і конвалію. Це пов'язано з підтопленням островів водами водосховища - у типові комплекси інтенсивно вселяються болотні види. Відбувається перебудова природної екосистеми.

На території заповідника охороняються 2 лісових, 1 степове та 2 водних рослинних угруповання, занесені до Зеленої книги України.

У флорі заповідника нараховується 990 видів судинних рослин, що становить близько 20 % флори України. Тут виявлено 170 видів лишайників, 138 - мохоподібних, а також 1232 види справжніх грибів. У заповіднику зростають 5 видів рослин, занесених до Європейського червоного списку, 29 видів, занесених до Червоної книги України, 6 видів з Додатку 1 Бернської конвенції.

Багатою є також фауна заповідника. В районі Канівських дислокацій виявлено понад 10 тис. видів безхребетних тварин (всього по Україні їх нараховується 25 тис. видів). Тільки комах мешкає у заповіднику близько 8000 видів, з яких 36 видів занесено до Червоної книги України (дибка степова, красотіл пахучий, жук-олень, вусач великий дубовий, джміль моховий, бджола-тесляр звичайний, сколія-гігант, ктир гігантський, бражник мертва голова, ведмедиця Гера, махаон, поліксена). Тут охороняється понад 300 видів павукоподібних, 200 видів молюсків, 130 видів ракоподібних, 49 видів багатоніжок, у тому числі рідкісний вид полідесмус український.

Серед хребетних тварин у заповіднику мешкають 233 види птахів, 53 види ссавців, 11 видів земноводних, 8 видів плазунів, 37 видів риб та 1 вид круглоротих, у тому числі чимало рідкісних видів. Щороку на Дніпрі біля заповідних островів зимує до 14 особин орлана-білохвоста, а з 1996 року цей птах почав гніздитись у заповіднику. Трапляється на прольоті чорний лелека. Неодноразово зустрічались змієїд і балобан. На острові Круглик є велика колонія чаплі сірої - близько 150 гнізд. На прольоті у порівняно великій кількості бувають на островах велика та мала білі чаплі.

Велике значення має заповідник і як місце відпочинку птахів під час прольотів. Восени в затоках і затопленому лісі на Круглику можна бачити великі зграї качок, куликів, мартинів.

Із ссавців звичними мешканцями заповідника є козулі, кабани, лисиці, зайці, борсуки, трапляються лосі. На островах постійно живуть кілька сімей бобрів, біля води можна побачити сліди видри та норки.

Із земноводних поширені жаби гостроморда, трав'яна і ставкова, ропуха сіра, квакша, часничниця. Трапляються тритони звичайний та гребінчастий. Серед плазунів найчисленнішими є ящірки зелена та прудка, вуж, рідше трапляються веретільниця, мідянка, гадюка звичайна (чорна та плямиста форми).

Загалом на території заповідника зберігається 26 видів тварин, занесених до Європейського червоного списку, 83 види, занесені до Червоної книги України, та 175 видів тварин, що підлягають особливій охороні згідно з Бернською конвенцією.

Без перебільшення можна сказати, що екосистеми Канівського заповідника є одними з найбільш вивчених в Україні. Фахівцями різних галузей опубліковано понад 3500 наукових праць, присвячених заповіднику. Науковцями заповідника з 1968 року ведеться "Літопис природи" - основний звітний документ наукового відділу. На постійних пробних ділянках проводяться регулярні спостереження за річною та сезонною динамікою рослинного покриву. Накопичено досвід ведення комплексних екологічних досліджень, складено геоботанічну, ландшафтну та ґрунтову карти заповідника, проведено інвентаризацію основних груп рослин, тварин і грибів.

Актуальним і перспективним для заповідника є вивчення сукцесійних процесів, що дає змогу прогнозувати розвиток екосистем, збереження рідкісних видів та підтримання біорізноманіття.

Не менш важливим для заповідника є вивчення інтродукованих видів рослин і тварин. Деякі з них поводять себе досить агресивно відносно місцевих видів. Так, акація біла, клен американський та аморфа кущова вже займають значні площі, потіснивши аборигенні деревні та чагарникові види. Завезена десятки років тому американська норка витісняє європейську. Тому актуальним стало прогнозування подальшого розвитку природних комплексів загалом і стану окремих популяцій місцевих та інтродукованих видів.

Оскільки м. Канів є значним туристичним центром (Тарасову гору щороку відвідують до 300 тис. туристів), заповідник частково виконує і роль національного парку. Науковці розробили кілька екологічних стежок для організованих екскурсій. Особливою популярністю у відвідувачів користується музей природи, розташований на території садиби заповідника в меморіальному будинку академіка М. Ф. Біляшівського. Експозиція музею складається із 7 відділів (археологічного, палеонтологічного, лісового, ботанічного, зоологічного, відділу загальної екології, відділу вшанування пам'яті першого ректора Київського університету - професора М. Максимовича) та двох меморіальних кімнат академіка М. Ф. Біляшівського. Вона побудована виключно на багатющому місцевому матеріалі, а деякі експонати могли б стати справжньою окрасою провідних музеїв світу. Такими є кам'яні жіночі фігурки епохи палеоліту, кам'яні знаряддя праці, кераміка трипільської культури, елементи прикрас ранньослов'янського періоду.

У відділі палеонтології вражають людську уяву скам'янілі бивні та зуби мамонта, роги гігантського оленя, зуби акули лямна, "чортові пальці" та ін. Лісовий відділ розкриває перед відвідувачами таємниці життя лісу, а ботанічний, ніби продовжуючи цю тему, оповідає про рідкісні та лікарські рослини рідного краю, про ті величезні можливості, які має природа у відновленні та підтриманні нашого здоров'я. У зоологічному відділі одночасно можна милуватися чудовою колекцією метеликів, опудалами граціозної козулі, плямистого оленя, лося, кабана, суворого і гордого вовка, могутнього орла-беркута тощо. Експозиція відділу загальної екології розповідає про історію охорони природи, заповідної справи, про ті біди, яких зазнають люди від варварського ставлення до природи, порушення її законів. У відділі вшанування пам'яті першого ректора Київського університету можна дізнатися про його творчу та велику історико-культурну спадщину.

Невід'ємною частиною історії заповідника є життя і творчість великого вченого, історика, археолога, краєзнавця, фундатора Українського історичного музею академіка Миколи Федоровича Біляшівського. У двох невеликих меморіальних кімнатах музею представлено багато оригінальних документів про життя і творчість ученого.

Канівський заповідник дає змогу віч-на-віч спілкуватися з природою, яка живе за своїми мудрими законами і навчає нас пізнавати розумом і серцем красу і добро цього неповторного світу.

Кримський природний заповідник

Кримський природний заповідник, найбільший у Криму й один з найстарших на Україні, був створений у 1923 р. на місці колишнього Заказника імператорських полювань і прилягаючих до нього землях. Загальна площа заповідника в даний час складає 44175 га, у тому числі філія «Лебедячі острови», що має міжнародне значення, як місце мешкання водоплавних і болотних птахів.

Складна геологічна структура, своєрідні кліматичні умови, унікальний рослинний і тваринний світ - усе це додає заповіднику виняткову наукову цінність. У заповідних лісах живуть олені, козулі, дикі кабани, муфлони, лиси, борсуки й інші ссавці.

Щоб ознайомитися з Кримським природним заповідником, можна відвідати дуже цікавий Музей природи, що знаходиться В Алушті, на вулиці Партизанській, 42, розташовано адміністративну будівлю Кримського природного заповідника. У ньому відкритий прекрасний музей, а поряд - мініатюрний дендрозоопарк, де у вольєрах знаходяться основні види звірів і птахів, що зустрічаються в заповіднику на волі, і виростає близько 370 видів рослин.

Кримський державний заповідник - найкрупніший на півострові. Його площа дорівнює 42 962 га разом з філіалом "Лебедині острови". Заповідник розташований серед найвищих гір Криму. На його території знаходяться вершини Чатирдаг (1527 м), Кемаль-Эгерек (1529 м), Демір-Капу (1542 м) і найвища гора Криму Роман-Кош (1545 м). Найвищий в Криму (1448 VI) перевал - Никітській - теж проходить через заповідник.

З побережжя Роман-Кіш не видно, але для всіх охочих існує прекрасна можливість розглянути головні вершини Криму (і, звичайно ж, не тільки їх), відвідавши найбільший заповідник півострова.

У заповіднику налічується 300 водних джерел, найзнаменитіший з яких - Савлух-су. Витікаюча з великих глибин вода протягом всього року має постійну температуру 6-7°С. У ній міститься багато мікроелементів, особливо срібло, дякуючи чому вона у відкритому вигляді зберігає свої властивості протягом багатьох місяців.

Біля джерела Савлух-су зціляли хворих знамениті лікарі - брати Козьма і Даміан. У 1856 р. біля джерела був заснований чоловічий монастир, на місці якого в даний час зведена каплиця. У 1870 р. поряд з монастирем був облаштований царський мисливський будиночок, від якого збереглися невеликий басейн і величезна прекрасна ялина. У 1913г. поблизу був заснований Імператорський мисливський заповідник.

На території заповідника були зроблені цінні археологічні знахідки, тут є більше 80 історичних і культурних пам'ятників.

Мужність і доброта, працьовитість і знання людей зберегли для нас заповідник. Тут виростає майже 1200 видів рослин, з яких 58 є ендемічними, а 70 - рідкісними; тут зустрічається більше 200 видів хребетних тварин, 93 з них занесене в Червону книгу.

На порівняно невеликій площі заповідника розташовані декілька природно-кліматичних зон. Більше половини лісових угідь (53%) займає дубовий ліс, 23% - бук і 13% - сосновий. Прекрасні заповідні плато яйли, з південного краю яких відкривається чудовий вигляд на узбережжя.

Недалеко від галасливої гірської річки Альми знаходяться форелеві ставки, багато інших природних багатств предстає перед гостями заповідника, але царює тут по праву благородний кримський олень. На початку XX в. у Криму цей вигляд опинився на межі знищення.

Особливо багато оленів на схилах гори Чорної. Синаб-Дага, Великої і Малої Чучелі. У цьому урочищі в 1913 р. був організований Його Імператорської Величності Чучельській звіринець. У численних вольєрах цього унікального, вписаного в природний ландшафт зоологічного парку містилися не тільки олені, але і муфлони, тури, зубри. У роки громадянської війни звіринець загинув, але муфлони вижили, з тих пір мешкаючи в заповіднику.

У околицях Алушти є ще декілька заповідників. Поблизу від села Генеральське, в оголошеному з 1974 р. державним заповідником живописній ущелині Хапхал, посеред вікового лісу, знаходиться наймогутніший в Криму водопад - пятнадцатіметровий Джур-Джур. А в східних околицях Алушти розташовані що стали заповідними: мис, урочище і долина Сотера, де вражають уяву створені вивітрюванням і водною ерозією утворення з каменя, дивно схожі на гриби. У XIX в у цьому таємничому місці виявлені кістки мамонта.

Природний заповідник "Медобори"

Розташування: Тернопільська область, Гусятинський, Підволочинський та Кременецький райони Площа: 10521,0 га.

У рельєфі Подільської височини чітко виступає смуга Товтр - вузького горбистого пасма, ізольованих горбів, гребенів, які піднімаються над прилеглою територією на 60-100 м. Заліснена частина їх багата на медоносні рослини, звідси пішла назва місцевості - "Медобори". Це горбисте пасмо тягнеться з північного заходу на південний схід від с. Підкамінь Львівської області через Тернопільську і Хмельницьку області та Молдову до Румунії. У центральній частині Товтрової гряди та у західній частині Кременецького кряжу на території Тернопільської області постановою Ради Міністрів УРСР від 8 лютого 1990 р. № 25 був створений державний заповідник. Указом Президента України від 20 вересня 2000 року № 1095 його територію було розширено. Вона складається з двох частин, а саме: "Медобори" (9521,0 га, Гусятинський і Підволочиський р-ни) і "Кременецькі гори" (1000,0 га, Кременецький р-н).

Питання охорони Товтр порушувалося ще на початку ХХ ст. польськими науковцями. У 1910 році тут були утворені степові резервати гір Гостра та Ципель з метою охорони моховатково-коралових скель сарматського віку з подільськими степовими рослинами. Тоді ж було обґрунтовано створення лісового резервату Волиці (нині - Краснянське лісництво). У 1963 році на нинішній території заповідника було оголошено пам'ятку природи загальнодержавного значення - "Кременецькі гори" площею 1000,0 га, а у 1982 році - Медобірський геологічний заказник загальнодержавного значення площею 8071 га.

Заповідник створено з метою збереження у природному стані унікальних природних комплексів Подільських товтр і Кременецьких гір, генофонду рослинного і тваринного світу та використання їх у наукових цілях.

В установі працюють 129 чоловік, з них у науковому підрозділі - 6, у службі охорони - 47 осіб.

Товтри є унікальною пам'яткою природи та геологічного минулого, подібного їм немає у всій Європі. Вони формувалися 15-20 млн. років тому в прибережних водах теплого Галіційського (Сарматського) моря, що розміщувалося уздовж зовнішнього краю Карпат. Уздовж східного його берега тягнувся водоростевий бар'єрний риф 170 км завдовжки, складений з решток організмів з вапняковим скелетом: літотамнієвих водоростей, моховаток, молюсків, серпул. Вони і утворили пасмо, південно-західний схил якого крутий, а північно-східний - пологий.

Орографічно у Товтровому пасмі виділяється головне пасмо, утворене ланцюгом горбів, яке вирізняється найбільшими абсолютними висотами і масивною будовою, та бокові гряди і групи товтр, що обрамлюють його. Відносна висота пасма становить 50-60 м, над долиною р. Збруч - до 100 м. Гора Бохіт є найвищою вершиною заповідника (414 м). На вершинах пасма багато мальовничих скель, кам'яних полів, складених десятками різновидів вапняків з рештками різноманітних морських організмів. Потужні вапняки сприятливо впливають на розвиток різних форм карстового рельєфу - від дрібних каррових ямок і рівчаків до великих печер, лійок, колодязів, які поглинають воду. Тут знаходяться печери "Перлина", "Христина" та "Пуща Відлюдника".

Філіал заповідника "Кременецькі гори" розміщено у західній частині Кременецького кряжа. До його території увійшли гори Бона, Черча, Божа, Гостра, Страхова, Маслятин і ін. В основі кряжа залягає потужна товща білої крейди, перекрита шаром сарматських пісків, які переходять у вапняковий пісковик. Верхнім шаром морських відкладів є черепашково-піщані та черепашкові сильно зцементовані вапняки, які утворюють обривисті скелі, що вінчають вершини гір.

Клімат території заповідника характеризується м'якою зимою (середня температура січня -3°С) і помірно теплим літом (середня температура липня +18°С). Значна кількість опадів (620 мм на рік) створює сприятливі умови для росту середньоєвропейських лісових видів. У ґрунтовому покриві переважають сірі суглинкові ґрунти на лесах, лесовидних суглинках та делювії вапняків.

Значна частина території (більше 93%) заповідника вкрита дубово-грабовими, грабово-дубовими, дубово-грабово-ясеневими та дубово-буковими лісами. Є і чисті бучини незначної площі, східна межа поширення яких проходить саме в заповіднику. У підліску переважають бруслини європейська та бородавчаста, гордовина, ліщина звичайна, свидина.

Флора заповідника нараховує близько 1000 видів вищих судинних рослин із значною часткою рідкісних, ендемічних, реліктових і погранично-ареальних видів. До Червоної книги України занесено 44 види: ясенець білий, шиверекію подільську, цибулю ведмежу, астранцію велику, лунарію оживаючу, лілію лісову, крокус Гейфелів, 12 видів орхідних, серед яких зозулині черевички справжні та ін., до Європейського червоного списку - 6 видів рослин.

Незначними за площею, але унікальними, є ділянки степової, наскельно-степової та лучно-степової рослинності з рідкісними формаціями осоки низької, ковили волосистої та пірчастої. Тут, крім характерних степових видів, росте багато волино-подільських ендемічних та погранично-ареальних видів: шавлія зарослева і кременецька, шиверекія подільська, самосил гірський, змієголовник австрійський, аконіт кущистий і шерстистовусий, ясенець білий, ковили пірчаста та волосиста, вівсюнець Бессера, ломиніс цілолистий, півники угорські, цибуля подільська, молочай волинський, зіноваті біла, подільська та Блоцького, відкасник осотоподібний. Ендеміками виключно Кременецьких гір є гвоздика несправжньопізня, мінуарція побільшена, незабудка Людмили, юринея товстосім'янкова і вузьколокальний ендемік та реліктовий вид - береза Клокова, що росте на вершинах гір Страхова і Маслятин.

На території заповідника підтверджено зростання 160 видів мохоподібних, 188 - лишайників, 369 видів грибів. Місцева флора багата медоносними, лікарськими та вітамінними рослинами. Тут охороняються також багато регіонально рідкісних видів: авринія скельна, гадючник шестипелюстковий, перстач білий, півники злаколисті, півники угорські, холодок лікарський, цибуля гірська і ін. До Зеленої книги України віднесено 7 рослинних угруповань: 2 лісових і 5 степових угруповань.

Не менш цікавим і різноманітним є тваринний світ заповідника. Різновікові деревостани, висока залісненість схилів, перемежування їх із степовими ділянками, що поросли різнотрав'ям і островами ягідних кущів, створюють сприятливі умови для оселення тварин, які утворюють типову лісостепову групу. У заповіднику зустрічаються всі фонові види Подільсько-Придністровського зоогеографічного району. Із фауни безхребетних на сьогодні виявлено близько 1500 видів комах, з яких 17 занесено до Червоної книги України. Серед них: жук-олень, мнемозина, махаон, вусач мускусний, сатурнія руда, джміль моховий, стрічкарка блакитна, ксилокопа звичайна тощо.

Із хребетних на даний час на заповідній території виявлено 9 видів риб, 11 - земноводних, 7 - плазунів. Орнітофауна є найчисельнішою групою хребетних у заповіднику і нараховує 188 видів. В основному це типові для даної території види, із яких 14 занесені до Червоної книги України. Це підорлик малий та великий, лунь польовий, кам'яний дрізд строкатий, сипуха, довгохвоста сова, сорокопуд сірий та ін. Ссавці у заповіднику представлені 47 видами. Звичайними тут є представники гризунів та хижих. Із крупних звірів на заповідній території можна зустріти козулю європейську, свиню дику, лисицю. В межах заповідника проживає 6 видів ссавців, занесених до Червоної книги України: борсук, горностай та 4 види рукокрилих. Загалом на території заповідника охороняються 34 "червонокнижні" види тварин. Тут мешкають також 7 видів тварин, занесених до Європейського червоного списку: нічниця велика, вухань бурий, деркач, слимак виноградний, жук-самітник і ін. Особливої уваги заслуговують рукокрилі, які населяють печеру "Перлина" та інші, переважно невеликі печери. Тут великій кількості мешкає нічниця велика - вид, занесений до Червоної книги України та Європейського червоного списку.

Багата територія заповідника і на історичні пам'ятки, які датуються Х-ХІІІ ст. В той період тут одночасно функціонувало три різнотипні городища-святилища: Бохіт, Говда та Звенигород. Найкраще збереженим виявилось капище на горі Бохіт, де в Х-ХІІІ ст. стояв всесвітньовідомий Збруцький ідол (Святовит) - божество східних слов'ян. Цю унікальну історико-культурну пам'ятку було знайдено у 1848 році у р. Збруч, поблизу с. Личківці.

На території городищ-святилищ знайдено та досліджено хлібні печі, жертовні колодязі та довгі будинки-контини, у яких, як свідчать письмові джерела, слов'яни-язичники збирались для виконання обрядів. Функціонування городищ-святилищ та обслуговування прочан забезпечували селища-супутники, яких тут відомо 15. Розташовувались вони неподалік городищ. Ці давньоруські городища-святилища разом із селищами-супутниками становлять єдиний археологічний комплекс - "Збруцький культовий центр". Важливу роль у його діяльності відіграли цілющі джерела, які існують до сьогодні. Багата на історичні пам'ятки і територія "Кременецьких гір". На вершині гори Бона знаходяться руїни однойменної давньої фортеці, закладеної ще в ХІІІ ст., а на горі Божа є цінне лікувальне джерело, яке має ще й вагоме культове значення.

На території заповідника "Медобори" функціонують екологічні стежки "Гостра скеля", "Пуща відлюдника", "Бохіт", а у філіалі "Кременнецькі гори" - "Гора Бона", "Гора Божа", "Дівочі скелі".

Луганський природний заповідник

Розташування: Луганська область, Станично-Луганський, Міловський та Свердловський райони Площа: 2122,0 га Заповідник було створено згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 р. № 568 у складі двох відділень - "Станично-Луганське" (494 га - Станично-Луганський р-н) та "Стрільцівський степ" (494 га - Міловський р-н). Розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 22 грудня 1975 р. № 1003-р було створено третє відділення заповідника - "Провальський степ" (587,5 га - Свердловський р-н). Указом Президента України від 21 квітня 2004 р. № 466 площу заповідника було розширено і на сьогодні вона становить 2122,0 га. Площа його охоронної зони складає 1602,55 га.

Заповідник було створено з метою збереження у природному стані типових та унікальних для степової ландшафтної зони природних комплексів.

В установі працюють 34 чоловіки, з них у науковому підрозділі - 5, у службі охорони - 11 осіб.

В заповіднику зростають цілинні різнотравно-ковилові, типчаково-ковилові степи, заплавні та байрачні ліси. Відділення Провальський і Стрільцівський степи репрезентують типові еталони цілинних східноєвропейських різнотравно-типчаково-ковилових степів, Станично-Луганське відділення, або Придінцівська заплава, включає заплавні екосистеми Сіверського Дінця.

Загальна кількість природної флори заповідника нараховує 1862 види, з них флора судинних рослин - 1135 видів, мохоподібних - 30 видів, зелених водоростей - 178 видів, лишайників - 25 видів. Тут зростають також 494 види грибів. У флорі заповідника нараховується 186 ендемічних видів.

У Луганському природному заповіднику охороняються 15 видів рослин, занесених до Європейського червоного списку, 41 вид, занесений до Червоної книги України, 4 види, занесені до Додатку 1 Бернської конвенції. До Зеленої книги України занесено 15 рослинних угруповань, з них - 12 степових та 3 водних.

Загальна кількість видів природної фауни заповідника нараховує приблизно 2634 види тварин, у тому числі павукоподібних - орієнтовно 250, комах - 2000 видів. З хребетних тварин тут мешкають 1 вид круглоротих, 46 - риб, 9 -земноводних, 10 - плазунів, 245 - птахів, 66 видів ссавців. З них до Європейського червоного списку віднесено 28 видів, до Червоної книги України - 102 види, 196 видів належать до тих, що підлягають особливій охороні згідно з Бернською конвенцією.

"Стрільцівський степ" (площа 1036,5 га) розташований біля села Криничне Великоцької сільради Міловського району Луганської області. З 1805 року його територія входила до складу угідь кінного заводу, у 1931 році тут було оголошено заказник місцевого значення, а в 1948 році створено державний заповідник. Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 22 червня 1961 р. територія "Стрільцівського степу" увійшла до складу Українського державного степового заповідника, а відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 р. - передана до складу Луганського державного заповідника. Охоронну зону заповідника площею 1159,0 га було оголошено у 1972 р. У 2004 р. за рахунок її частини (514,4 га) було розширено площу відділення. Зараз площа охоронної зони становить 644,6 га.

Головна мета заповідання - збереження популяції бабака (сурка європейського) і цілинної ділянки мезотичного варіанту різнотравно-типчаково-ковилового степу на південних відрогах Середньо-Руської височини.

Згідно з фізико-географічним районуванням України, Стрільцівський степ розміщений у Придонецькому районі Айдарської підобласті Старобільської схилово-височинної області і характеризується північностеповими ландшафтами, де поєднуються вододільно-хвилясті, яристо-балкові, надзаплавно-терасові і заплавні місцевості.

У ґрунтовому покриві переважають звичайні чорноземи із вмістом гумусу від 5 до 7 %.

Клімат тут континентальний: середньорічна температура повітря становить +7°С, у найбільш холодний місяць (січень) середня температура становить -9°С, у найтепліші місяці (червень, липень) - +20°С, максимальна - +34°С. Зима холодна, з неглибоким сніговим покривом (10-20 см). Весна тривала, прохолодна, з частими заморозками. Літо сухе й жарке. Температура вища за +10°С триває 160-175 днів. Наприкінці весни і влітку часто бувають суховії. Середньорічна кількість опадів становить 380-400 мм, у посушливі роки - 250-300 мм.

На території Стрільцівського степу немає постійних природних водойм. В охоронній зоні на півночі протікає степова річка Черепаха, в її заплаві та біля неї є два невеликих ставки.

Основний тип рослинності тут степовий, частково представлені луки, чагарники, фрагментарно - трав'яні болота. До Зеленої книги України занесено 11 рослинних угруповань Стрільцівського степу.

Флора налічує 673 види судинних рослин, 25 видів мохоподібних, 78 зелених водоростей, а також тут виявлено 150 видів грибів. Переважають злаки: ковили, костриці, стоколоси, тонконоги. Росте до 200 видів кормових рослин, близько 50 ефіроолійних, понад 60 видів лікарських, дуже багато декоративних - гвоздики, дзвоники, ковили, незабудки, конюшини, чина, шавлії, мигдаль степовий, брандушка різноколірна та ін. Тут зареєстровано 107 ендемічних видів рослин: гвоздика рівнинна, еремогоне довголиста, смілка дніпровська, гірчак новоасканійський, кермек перетинчастий, фіалка двозначна, дворядник крейдяний, перстач пісковий, шипшина яблуневидна, ферульник камеденосний, льонок азовський і ін. Із "червонокнижних" видів, яких тут нараховується 25 видів, зростають: печериця таблитчаста, пирій ковилолистий, ковила шорстка, дніпровська, пухнастолиста, відокремлена, Граффа, Лессінга, пірчаста, вузьколиста, українська, Залеського, тюльпан змієлистий і ін.

У межах цього відділення заповідника зареєстровано також 47 видів ссавців, 190 - птахів, 7 - плазунів, 6 видів земноводних. Із безхребетних найбільшим різноманіттям відрізняються комахи - їх тут відмічено біля 1100 видів. До Європейського червоного списку віднесено 13 видів тварин, до Червоної книги України - 62 види, до Додатку 2 Бернської конвенції - 156 видів. Із "червонокнижних" у заповіднику мешкають мишівка степова, тушканчик великий, їжак вухатий, тхір степовий, полоз чотирисмугий, вівсянка чорноголова, дрофа, червоновола казарка та багато видів рідкісних комах.

Особливої уваги заслуговує бабак. Колись він траплявся майже на всіх рівнинах Європи. Нині його популяція на сході нашої держави налічує лише кілька тисяч особин. Їх чисельність скоротилася через розорювання земель і надмірне добування мисливцями. З бабаком пов'язана екологія багатьох тварин степу: в його норах оселюється їжак вухатий, влаштовує виводкові гнізда огар, знаходить сховище гадюка.

У заповідному степу досить різноманітний світ пернатих. Навесні тут багато різних видів жайворонків. У заростях кущів трапляються перепілки, куріпки, фазани, пастушки, деркачі. На відкритих місцях можна побачити лежня, чайку чубату, сивку золотисту, кроншнепа великого. Через малі розміри заповідного степу на ньому не можуть селитися такі види, як дрофа, хохітва, журавель-красень степовий, які з'являються тут тільки під час перельотів. Із хижих птахів у степу є звичайними луні, боривітер, кібчик, канюк, шуліка, осоїд та ін. Під час перельоту на деякий час тут затримуються беркут, могильник, орлан-білохвіст, змієїд.

Стрільцівський степ - це пам'ятник Старобільським степам, їх останній невеликий залишок. Колись ці степи займали площу понад 40000 га, а тепер залишилися тільки маленькі ділянки їх у Луганському заповіднику та Юницькому ботанічному заказнику. Територія Стрільцівського степу - це своєрідна жива лабораторія, де вчені України та зарубіжжя досліджують і спостерігають процеси, що відбуваються в природному степу в період інтенсивного антропогенного пресу на навколишнє середовище.

Станично-Луганське відділення, або Придінцівська заплава (площа 498,0 га), розташоване на лівому березі р. Сіверський Донець, за 30 км на північ від м. Луганська, у 8-ми км від смт. Станично-Луганськке, біля хутора Піщаний. Площа охоронної зони відділення становить 520,0 га. Тут заповідається заплавний ландшафт з боровою терасою. До встановлення заповідного режиму ця ділянка належала Кіндрашівському лісництву Станично-Луганського лісгоспу. Тут проводили свого часу рубки догляду та санітарні рубки, висаджували деревні культури, луки викошували або спасували, окремі ділянки розорювали. На половині території природний рослинний покрив був замінений лісовими культурами.

Основне природоохоронне завдання відділення - охорона комплексів рослинності, флори і фауни заплави Сіверського Дінця.

Придінцівська заплава знаходиться у Сіверсько-Донецькому фізико-географічному районі, який в тектонічному і географічному відношенні аналогічний Придонецькому району. Орографічно він охоплює акумулятивні тераси Сіверського Дінця і виділяється як Донецька терасова рівнина. Висота місцевості - до 50 м н.р.м.

На території відділення переважає чорноземоподібний супісок, підстилаючими породами є дрібно- і середньозернисті піски. Потужність алювіальних відкладів - до 15-20 м. Материнські породи - крейда і мергель. На надзаплавній терасі - піски дрібних і середніх фракцій, місцями трапляються дюни.

Гідрографічна сітка в Станично-Луганському відділенні представлена р. Сіверський Донець та її озерами-старицями. Озера Солдатське (2,0 га), Красненьке (0,8 га) знаходяться в центральній частині заплави, а інші - Піщане (7,6 га), Став (4,0 га), Мосякіна ямка (0,7 га) - у притерасній частині заплави. Головне джерело живлення річки і озер - атмосферні опади та ґрунтові води.

Характерний ландшафт Придінцівської заплави - поєднання листяних лісів з мальовничими лучними галявинами, тихими заводями стариць, гладдю озер.

Клімат місцевості континентальний, посушливий. Літо жарке (середньомісячна температура червня і липня становить +21°С при абсолютному максимумі +31-34°С), зима холодна (середньомісячна температура січня -24-30°С) і малосніжна. Вегетаційний період триває 200-210 днів. Середньорічна кількість опадів у регіоні становить 460 мм при коливаннях від 300 до 680 мм.

Оскільки відділення розташоване в заплаві і на піщаній терасі Сіверського Дінця, рослинність тут має інтразональний характер і представлена степовим, лісовим, лучним, болотним, водним типами.

У Станично-Луганському відділенні переважає лісовий тип рослинності - заплавні широколистяні ліси. Це середньо- і короткозаплавні ліси з регулярним режимом затоплення. За місцем росту рослинності лісовий фонд поділяють на: заплавнодібровний - 58,8 %, боровий - 32,9 %, судіброви - 8,9 % і субори - 1,4 %; за зволоженням ґрунту - на свіжі (43,8 %), вологі (27,2 %), сухі (24 %), сирі (3,5 %) і мокрі (1,5 %). На берегових піщаних косах ростуть тополі і верби; на підвищених місцях переважає осокір; на підвищених ділянках, складених легкими суглинками, - свіжа бересто-пакленова діброва; низини центральної частини заплави, складені суглинистими алювіальними відкладами, зайняті вологою бересто-пакленовою дібровою, яка в притерасних пониженнях змінюється сирим чорновільховим лісом.

Флора Станично-Луганського відділення включає 745 видів судинних рослин, 131 вид зелених водоростей. Тут відмічено також зростання 266 видів грибів. У цьому відділенні охороняються 10 видів рослин, занесених до Червоної книги України (рябчик малий і руський, волошка первиногерберова, косарики безкрилі, рястка Буше, сальвінія плаваюча, тюльпан дібровний, ковила дніпровська і Лесінга, рядовка опеньковидна), 7 видів, занесених до Європейського червоного списку (глід український, жовтозілля дніпровське, зірочки борові, козельці донські тощо), 12 реліктових, 65 ендемічних видів рослин (роговик неспражньоболгарський, фіалка Лавренка, молочай тонкостеблий, льонок солодкий, шавлія сухостепова, полин Черняєва, волошка волосистоголова, юринея донська тощо), більш як 25 регіонально рідкісних видів. На цій території зареєстровано 3 водних рослинних угруповання, що занесені до Зеленої книги України: формації сальвінії плаваючої, рдесника червонуватого, куширу підводного.

Тваринний світ представлений 49 видами ссавців, 169 - птахів, 6 видами плазунів, 5 - земноводних, 29 видами риб, 1 - круглоротих. Із безхребетних відомо існування 136 видів павукоподібних і 1050 видів комах. Із них до Червоної книги України занесені 52 види (вусач мускусний, джміль глинистий, ведмедиця гера, каптурниця блискуча, жук-олень, мінога українська, ялець Данилевського, вирезуб, мідянка, поручайник, лежень, скопа, нічниця Наттетера, норка європейська і ін.), до Європейського червоного списку 19 видів (вухань бурий, вовк, деркач, слимак виноградний, павиноочка грушева, синявець аргірогномон тощо), до Додатку 2 Бернської конвенції 152 види.

У лісі зимують чижі, омелюхи, снігурі, корольки, які з початком весни відлітають на північ. Із осілих хижих птахів біля лісових озер-стариць зустрічається орлан-білохвіст, що живиться рибою, водоплавними птахами, такими ссавцями, як зайці, білки, великі мишоподібні. З інших хижаків у заповіднику трапляються балобан, канюк, змієїд, могильник, орел-карлик, скопа, пугач та ін. Найчисленніші фонові види - горобці, дятли, горлиці, горихвістки, зеленяки, зяблики, вівсянки, славки, шпаки, синиці, сойки. По берегах річки та озер постійно живуть представники качиних, що відлітають тільки при замерзанні водойм. Під час перельотів зупиняються на відпочинок лежень, дрофа, журавлі сірий і степовий, лебеді, поручайник, хохітва, ходуличник.

Із ссавців в лісі можна зустріти лося, козулю, дикого кабана, лисицю, єнота, горностая, білку, борсука, зайця.

Раніше в озерах мешкала хохуля звичайна - реліктовий звірок, який зник внаслідок пересихання озер. Нині спостерігається підняття ґрунтових вод, деякі озера (Став, Красненьке) постійно заповнені водою, тому з'являється можливість провести реакліматизацію хохулі.

Відділення "Провальський степ" (площа 587,5 га) розташоване біля села Провалля Свердловського району і складається з двох ділянок (урочищ): Калинівської (299,61 га) і Грушевської (287,89 га). З 1846 року ця територія належала Провальському кінному заводу, з 1945-го - радгоспу "Провальський", у господарстві якого у 1972 році утримувалось близько 4400 голів великої рогатої худоби, 9100 овець, 2800 свиней, 3800 голів птиці. Це негативно позначилося на стані кам'янистих степів. У 1975 році тут було створено державний заповідник, до складу якого увійшли такі угіддя: пасовище -416 га, ліс - 162,4 га, сіножаті - 7,5 га і рілля - 1,6 га.

Територія "Провальського степу" належить до Лозовсько-Каменського фізико-географічного району, який в тектонічному відношенні збігається з північним крилом Донецької складчастої країни. В геологічному складі вирішальну роль відіграють пісковики, вапняки і піщані сланці кам'яновугільного віку. Рельєф території гривастий (грядово-улоговинний), поверхня сильно розчленована улоговинами і балками. Висота місцевості становить від 150 до 230 м н.р.м.

Грушевська ділянка включає частину вододілу між річками Велике Провалля і балкою Грушевською; Калинівська - між балками Велике Провалля і Калинівська.

Переважаючі ґрунти - чорноземи щебенисті на елювії піщано-глинистих і глинистих сланців, чорноземи щебенисті на елювії піщаників, дернові ґрунти на елювії некарбонатних порід, піщано- і пилувато-середньо-суглинистого механічного складу.

Клімат місцевості більш континентальний порівняно із кліматом західних районів області і вологіший, ніж в оточуючих рівнинно-степових районах Донбасу. Річна сума опадів сягає 600 мм, середньорічна температура повітря становить +6-7°С, середньомісячна температура січня - -6-8°С, липня - +20-22°С. Абсолютні температурні мінімуми досягають -30-35°С, максимуми - +35-40°С. Безморозний період триває 160-180 днів. Для цього району характерні весняно-літні суховії.

На території "Провальського степу" існують постійні водотоки - р. Верхнє Провалля та її притока р. Калинова. Вони неглибокі (15-57 см) і вузькі (3-5 м завширшки), на кам'янистих перекатах розбиваються на кілька дрібних струмків. В охоронній зоні Грушевського урочища в балці Грушевській є ставок Катарал, площею близько 42 га, у межах Калинівської ділянки - невеликий (0,3 га) ставок, що був побудований у 90-х роках минулого століття на р. Верхнє Провалля. Річки і балка належать до системи р. Велика Кам'янка - правої притоки Сіверського Дінця.

Рослинність Провальського степу представлена лісами, чагарниками, степами, луками, болотами та водною і прибережно-водною рослинністю. Лісову рослинність складають дубові ліси з ясеном звичайним, кленом польовим і татарським, грушею звичайною, яблунею лісовою, глодом несправжньокривостовпчиковим, а також берестові гаї з кленом татарським, тереном і невеликими верболозами. Більшість цих лісів зберігаються на території Калинівського урочища.

Сучасні (типові) різнотравно-типчаково-ковилові степи займають середню і нижню частини схилів північної і східної експозицій та міжгрядові пониження на чорноземах різної потужності. Типчаники перетворюються на полідомінантні угруповання з едифікаторами ковили волосистої, української, пухнастолистої і вузьколистої. Невеликі площі займають ковила найкрасивіша і шорстка, а уздовж гребенів гряд - ковила дніпровська.

Для цього степу характерна участь північностепових видів і більш північного різнотрав'я, тут зростають ковила пірчаста, кострець прибережний, пирій середній, анемона лісова, суниці зелені, оман шершавий, конюшина альпійська і гірська, незабудка Попова.

Травостій формацій дво- триярусний, висотою 40-80 см. Видова насиченість становить 40-60 видів на 100 м2. Серед різнотрав'я переважають в'язіль барвистий, залізняки бульбистий і колючий, підмаренник справжній, шавлія дібровна і поникла тощо.

Порівняно з іншими степовими заповідниками, Провальський степ відрізняється найбільшим флористичним багатством. Тут зареєстровано 792 види судинних рослин, 14 видів мохоподібних, 51 вид зелених водоростей, 25 видів лишайників, На території цього відділення зростає також 182 види грибів.

У флорі цього відділення відмічено 11 видів реліктових і 135 видів ендемічних рослин, 29 видів, занесених до Червоної книги України, 7 - до Європейського червоного списку. Багато рослин, що зберігаються тут, мають велике господарське значення: відмічено близько 100 видів лікарських, більш як 90 - декоративних, 40 - медоносних видів рослин, є значна кількість кормових видів, багатих на вітаміни, дубильні і фарбувальні речовини, більшість яких є перспективними для введення в культуру.

До Червоної книги України занесено громовик гранітний, дрік донський, калофаку волзьку, 11 видів ковили, сон чорніючий, тюльпани дібровний, змієлистий і Шренка, шафран сітчастий та ін. На території відділення росте 6 степових рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України: формація мигдалю низького, формації ковили української, ковили волосистої, ковили найкрасивішої, ковили пухнастолистої, ковили вузьколистої.

У тваринному світі Провальського степу є як чисто степові і лісові, так і навіть напівпустельні види. Тут мешкають 250 видів павукоподібних, 1500 видів комах, 236 видів хордових, з яких 47 видів ссавців, 174 - птахів, 9 - плазунів, 6 - земноводних. У цьому відділені охороняються 22 види тварин, занесених до Європейського червоного списку, 68 видів, занесених до Червоної книги України, 145 видів, що підлягають особливій охороні згідно з Бернською конвенцією.

Із рідкісних ссавців тут зустрічаються горностай, тушканчик великий, мишівка степова, тхір-перев'язка, тхір степовий, борсук. По ярах та в байрачному лісі трапляються куниця кам'яна, ласка, лисиця, вовк і єнотовидний собака. Гризуни представлені, окрім уже згаданих, ще 10 видами: численні жовтогорла, миші лісова, маленька і хатня; в степу мешкають нориця східноєвропейська та сліпак звичайний; по байрачних лісах - білка звичайна, соня лісова, нориця підземна, землерийки мала і велика та рясоніжка мала. Іноді на територію заповідника заходять косуля, кабан дикий, лось.

У гніздовий період у межах Провальського степу зустрічаються огар, пугач, вівсянка чорноголова, сови вухата й сіра, боривітер, яструб великий, лунь лучний, сиворакша, одуд, рибалочка голубий, куріпка сіра. На прольоті і під час міграції зустрічаються журавель сірий, дрофа, шпак рожевий, хохітва, орел-могильник, орлан-білохвіст, змієїд; на ставку, який розташований в охоронній зоні, - лебеді, гуси, качки, кілька видів сивкоподібних.

Рідкісні плазуни представлені "червонокнижними" - гадюкою степовою східною, полозами жовточеревим і чотирисмугим.

Біосферні заповідники

Біосферний заповідник - це територія міжнародного значення, що виділяється для збереження в природному стані ділянок біосфери, проведення фонового моніторингу і вивчення природного навколишнього середовища. Господарська діяльність у біосферних заповідниках не дозволяється. За станом на 1990 рік у 76 країнах світу було близько 300 біосферних заповідників. Площа кожного з них коливається від 300 га до 2 млн. га.

Асканія-Нова (заповідник)

Біосферний заповідник "Асканія-Нова" ім. Ф.Е.Фальц-Фейна

Розташування: Херсонська область, Україна Найближче місто: смт. Асканія-Нова Координати: 46°27′07″ пн. ш. 33°52′51″ сх. д. Площа: 33307,6 га Заснований: 1898 року

Цілинний степ „Асканія-Нова” – єдина в Європі ділянка типчаково-ковилового степу, якого ніколи не торкався плуг, - має велику наукову, культурно-пізнавальну та практичну цінність...

Фрідріх Фальц-Фейн у 1898 році в своєму родовому маєтку за власною ініциативою першим у світі вилучив з господарського використання ділянку своїх угідь, яка стала праядром теперішнього найбільшого в Європі (11054 га) заповідного типчаково-ковилового степу.

Заповідний степ складається з трьох масивів: Північний, Південний, Великий Чапельський під, а також перелогів, де з 1966 року вивчаються процеси відновлення природної рослинності.

Суха мова статистики відмічає зростання тут 478 видів вищих рослин. Але вона не може передати різноманіття всіх проявів, букету запахів, притаманних лише дикому степу. Наукове означення його досить просте і коротке: посушливий, кострицево-ковиловий. Та степ постійно змінює своє забарвлення. Загляньте сюди наприкінці квітня і побачите, як на сірому фоні минулорічної трави яскравими різнобарвними вогниками горять квіти тюльпанів, ніжною блакиттю манять півники. Розстелить ковила українська свої перисті остюки – і степ вже хвилюється наче море. Зацвіте льон австрійський – і земля ніби вкриється легким серпанком. Пройде ще трохи часу – і степ вже нагадує килим.

 Переважають багаторічні трави (51 %). До “Червоної книги України” занесено 13 видів вищих рослин: карагана скіфська, зіркоплідник частуховидний, ковили українська, Лессінга та волосиста, тюльпани Шренка і скіфський, волошка Талієва, цибулі Регеля та скіфська, рябчик шаховий, зозулинець рідкоквітковий, дворядник крейдяний; 3 види грибів, 4 - лишайників. Шість видів квіткових асканійської автохтонної флори занесені до міжнародних червоних списків.

Тваринний світ заповідного степу, в основному, зберіг свою аборигенну фауну, за винятком крупних видів ссавців та птахів. Тут зустрічаються типові мешканці степового ландшафту: малий ховрашок, степовий байбак, тушканчик великий, заєць-русак, мишовидні гризуни, а також середні та дрібні хижаки: звичайна лисиця, степовий тхір, ласка.

У густому травостої мешкають не менше 1155 видів членистоногих, 7 видів земноводних і плазунів, 18 видів ссавців, в різні пори року зустрічається більше 270 видів птахів, з яких 107 видів залишаються на гніздування.

Великий Чапельський під (4х6 км) - унікальна депресія, для якої характерно періодичне заповнення талою водою. В найглибшій частині зростають гідрофіти, у тому числі найрідкісніший вид в Україні - зіркоплідник частуховидний. На цій ділянці найвищий показник видової насиченості квіткових - 368 видів. Флора поду налічує також значну кількість ендеміків - 53 види, з них 7 зустрічаються лише тут, а 8 видів занесені до “Червоної книги України”.

На території Великого Чапельського поду в умовах, наближених до природних, утримуються табуни диких копитних з різних континентів. Тут протягом усього року напіввільно мешкають бізони, сайгаки, лань європейська, коні Пржевальського, туркменські кулани, благородні олені, кафрські буйволи. Влітку сюди випускають худобу ватусі, стадо антилоп канна, гну та нільгау, зебр та вихідців з далекої Індії – гаялів. Ближче до осені в центрі поду збирається велика кількість перелітних птахів: різні види качок, багатотисячні зграї журавлів, сірих гусей, куликів.

Великою популярністю користується екскурсія на мікроавтобусі чи в кінному екіпажі маршрутом, прокладеним територією Великого Чапельського поду. Екологічна стежка заповідного степу проходить територією ділянки “Стара” (площа 520 га), де представлені майже всі характерні типи рослинності та грунтів, чітко простежується екологічний ряд.

Завдяки цілині зберігається реліктовий фауністичний комплекс. Тут надійне місце помешкання видів, котрі стали рідкісними або опинилися на грані зникнення та потрапили на сторінки "Червоної книги України" (6 видів комах, 3-плазунів, 6-птахів, 5-ссавців).

Дунайський біосферний заповідник — самостійна природоохоронна та науково-дослідна установа. Розташований на крайньому південному заході України, на території Кілійського району Одеської області.

Дирекція та основна база знаходяться в м. Вілкове.

Загальна площа дельти Дунаю складає біля 5640 км2, в тому числі 1200 км2 припадає на українську частину. Дунайский біосферний заповідник, площею 46402,9 га, займає її приморську зону.

Дунайський біосферний заповідник почав своє існування як філія Чорноморського заповідника в 1976 році.

В 1981 році на базі Дунайської філії Чорноморського заповідника було створено заповідник "Дунайські плавні".

Дунайський біосферний заповідник створений Наказом Президента України в 1998 році на базі природного заповідника "Дунайські плавні". До передбачених відповідним законом зон біосферного заповідника ввійшли:

Вторинна (морська) дельта Кілійського рукава Дунаю (нижче м. Вілкове) - заповідна, буферна зони та зона антропогенних ландшафтів;

Жебріянська гряда - зона антропогенних ландшафтів;

Стенцівсько-Жебріянські плавні - зона регульованного заповідного режиму;

Русловий острів Єрмаков - буферна зона та зона антропогенних ландшафтів;

Територія прилеглого недіючого рибного господарства - зона антропогенних ландшафтів.

Дунайський біосферний заповідник має перспективу розширення на всі найбільш цінні водно-болотні угіддя Українського Придунав’я (верхів'я лимана Сасик, озеро Кугурлуй тощо), що передбачене відповідною Програмою розвитку заповідної справи в Україні на 2001-15 роки. Для цього названі території зарезервовані спеціальним Наказом Президента України.

Клімат заповідника помірно континентальний з відносно короткою і теплою зимою та тривалим жарким літом. Зима найчастіше триває з середини грудня по першу декаду березня. Літо починається у першій декаді травня та триває до третьої декади вересня. Середньомісячна температура найжаркішого місяця (липня) становить 23°С з абсолютним максимумом в 39°С. Середньомісячна температура січня коливається від -1°С до -5°С. Річна амплітуда середньодобових температур сягає 41,5°С, а абсолютна - 70°С. Тривалість сонячної радіації перевищує 2300 год./рік. Безморозний період триває до 200 діб, вегетаційний - до 235-245 днів.

Річна сума опадів коливається в діапазоні від 300 до 700 мм, і в середньому становить близько 400 мм. Випаровуванність звичайно в два рази перевищує кількість опадів і становить біля 800 мм/рік. Середньорічна температура води в дунайських руслах складає 12,7°С. Річкові води найбільш прогріті в липні-серпні, коли їх температура в середньому становить 24,1°С з максимумом в 27,6°С.

Рельєф заповідника рівнинний, поверхня майже горизонтальна з невеликим підвищенням в північній частині. Найбільш високими природними елементами території є піщані дюни Жебріянської гряди, приморські та прируслові гряди. За останні десятиріччя в результаті складування ґрунту від інтенсивних днопоглиблювальних робіт в півничній частині дельти в районі порту Усть-Дунайськ виникли штучно підвищені рельєфні елементи.

В гідрологічному плані дунайська дельта має добре розвинену систему рукавів першого та другого порядків. При цьому міжруслові дельтові острови мають блюдцеподібну форму за рахунок підвищених прируслових (сформованих в результаті відкладів мулу в повеневий період на берегах водотоків) та приморських (виникли внаслідок хвильової активності моря із морського піску та твердого стоку ріки) природних позитивних елементів дельтового рельєфу.

Гідрологічній режим заповідних територій майже повністю зумовлений гідрологією Дунаю. Протягом року ріка приносить в гирлову область в середньому близько 203 км3 води. Значно більше половини цього об’єму припадає на Кілійський рукав, який живить заповідні угіддя. Рівень води в дельті значно змінюється по сезонам. Найбагатоводніші місяці - квітень, травень і, частково, червень. Найменший стік припадає на вересень - жовтень. Підвищення фонового рівню Чорного моря, яке спостерігається в останні десятиріччя, поширилося і на дельту Дунаю. Так, за період з 1963 по 1992 роки він біля міста Вілкове (18 км від моря) зріс на 17 см.

На рівень води в дельті Дунаю значно впливають згінно-нагінні вітрові явища. В виключних випадках під їх впливом вода в дельті може підніматись на метр і навіть більше. При цьому підсолена морська вода в придонному шарі нерідко досягає м. Вілкове.

Первинна дельта Дунаю сформувалася в післяльодовиковий період із твердого стоку ріки на місці Давньодунайського лиману. Вторинна (морська) дельта Кілійського рукава, що знаходиться нижче м. Вілкове, в геологічному плані досить молода. Її вік становить тільки біля 400 років. Створена вона на морських мілинах головним чином відкладами твердого стоку ріки з домішками піску морського походження. Залишком давнього пасма морських дюн є сучасна піщана Жебріянська гряда.

Ґрунти дельти сформувалися на базі річкового алювію та морського пісчаного субстрату в результаті дерново-лучного процесу в умовах сильного та тривалого зволоження. Для дельтових угідь найбільш характерні лучні, лучно-болотні, болотні ґрунти та солончаки. За механічним складом вони, переважно, важкосуглинисті та глинисті. На болотні ґрунти в дельті, природно, приходяться найбільші площі. Формуються вони практично на всіх занижених ділянках. Лучно-болотні ґрунти займають присхилові ділянки прируслових гряд і формуються в умовах тривалого затоплення. Значні площі в дельті займають новоутворені відклади приморських кіс і прибережних смуг островів. Вони звичайно є бідними на гумус та відзначаються невеликою вологоємністю. На алювіальних відкладах заплави Дунаю сформувалися дернові ґрунти різних типів. Засолені ґрунти представлені солончаками, в яких легкорозчинні солі знаходяться на поверхні.

Це найцінніша ділянка заповідника. Особливо велике природоохоронне значення має її передній край, де безперервно відбуваються інтенсивні процеси дельтоутворення. Серед усіх великих дельт середземно-морського та чорноморського басейнів, вторинна дельта Кілійського рукава Дунаю найменше змінена людською діяльністю і природні процеси дельтоутворення виражені тут в максимальній мірі. Свідченням цих процесів є нові острови та коси, що постійно створюються у приморській зоні дельти.

В плані збереження біорізноманітності найбільше значення в цій ділянці заповідника має мозаїчна приморська смуга з прилеглими мілинами. Це самі цінні в природоохоронному плані угіддя усієї української частини дельти. Тут практично зосереджений основний як ресурсний, так і видовий потенціал заповідника. Своєрідними оазисами біорізноманітності в дельті є розташовані вздовж водотоків прируслові заплавні ліси. Але майже суцільні очеретово-осокові зарості, якими представлені основні, віддалені від моря, площі дельтових островів в цьому плані значно бідніші.

На фоні плавнів ця територія заповідника значно відрізняється в рельєфі і являє собою потужні відклади піску з прошарками пилуватого піску. Рельєф цієї ділянки сильно диференційований на слобозадерновані піщані кучугури з відносною висотою до 4-х метрів та міжгривневі зниження. На жаль, основна частина пасма вкрита штучними різновіковими насадженнями сосни кримської. Але й в цих умовах Жебріянське пасмо ще зберігає значний природоохоронний потенціал, в першу чергу за рахунок рідкісних псамофітних природних комплексів. Цьому в значній мірі допомагає диференційованність рельєфу і інших екологічних факторів та їхня динамічність. Певну природоохоронну, екологічну та наукову цінність також мають екосистеми та їх сукцесії підростаючого різновікового соснового лісу. Так, наприклад, тут формується досить цікавій для региону лісовий орнітокомплекс.

Це досить цінний природний комплекс Дунайського біосферного заповідника. Незважаючи на те, що ця ділянка заплави повністю одамбована і її гідрологічний режим в значній мірі штучно регулюється, ще біля 10 років тому тут гніздилось до 50% деяких фонових водоплавних та біляводних птахів всієї української частини дельти Дунаю. Проте зараз екосистема плавнів сильно деградована, головним чином за рахунок значного накопичення в ній живих та відмерлих решток очерету та, в меншій мірі, рогозу, які зайняли до 40% об’єму води в угідді і стали причиною багатьох екологічних та економічних проблем. Ця територія потребує невідкладних заходів по її екологічному відновленню.

Одамбування острова та невдало регульований гідрологічний режим зумовили помітне осушення та засолення значної частини цього угіддя. Це призвело до значних екологічних змін в його природних комплексах. Разом з тим, утворення на острові чималих ділянок з елементами степової рослинності зумовили появу тут досить рідкого на півдні України степового ентомокомплексу. Велике природоохоронне значення має острівний природний заплавний ліс, який ще в значній мірі зберігся в позадамбовому просторі. В зимовий період відкриті ділянки острова мають велике значення для зимівлі палеарктичних видів гусей, в першу чергу білолобого та червоноволої казарки.

Флора Дунайського біосферного заповідника нараховує близько 950 видів судинних рослин, які належать до 371 роду та 97 родин. Серед них значно переважають трав'янисті види (96,7%). Основне ядро видового складу рослин утворює літоральний флористичний комплекс. Найбільшим різноманіттям відрізняється флора Жебріянськї піщаної гряди. Спектр провідних родин складають Айстрові, Злаки, Бобові, Осокові, Хрестоцвітні, Лободові, Гвоздичні, Губоцвітні, Гречкові, Зонтичні, Жовтецеві, Шорстколисті, на яких припадає більше половини всіх видів. Переважна більшість видів рослин заповідника належить до ентомофільної групи.

В екологічному аспекті у складі флори заповідника переважають мезофіти (23,3%), ксеромезофити (21,0%), мезоксерофіти (17,0%) та гігрофіти (13,2%). Вони складають рослинність травяних боліт та болотистих лук, які займають в заповіднику найбільші площі.

У складі флори заповідника налічується 65 ендемічних видів чорноморсько-каспійського ендемічного комплексу. Вони відносяться до 44 родів та 21 родини. 16 видів рослин занесені до Червоної книги України. В заповіднику знаходяться найбільші в Україні зарості водяного горіха плаваючого та меч-трави болотної.

Значним числом представлені адвентивні види - 13,3%. Вони, головним чином, приурочені до меліорованих земель, а також в значній кількості трапляються на алювіальних ділянках приморських гряд.

Рослинність заповідника являє собою територіально цілісну, але генетично різнорідну сукупність різних її типів: болотної, водної, лучної, галофітної, лісової та псамофітної. Провідним фактором, який визначає територіальний розподіл та співвідношення угрупувань різних типів є гідрологічний режим та інтенсивність алювіального процесу.

Основним компонентом рослинного покриву біосферного заповідника є болотна рослинність, яка займає більше половини його території. Друге місце належить водній рослинності. Вона представлена невкоріненими вільноплаваючими, вкоріненими зануреними, вкоріненими з плаваючими листками та повітряноводними формами. Лучна рослинність займає рівнинні ділянки прируслових та заплавних гряд і представлена угрупуваннями болотистих, засолених, справжніх та остепнених лук. Значні площі займає псамофітна рослинність. Основні її масиви приурочені до піщаних арен Жебріянської гряди.

Лісова рослинність заповідника є характерним елементом плавнів дельти Дунаю, хоч і не займає в ній значних площ. В її складі переважають різні види верб. Серед них найбільш звичайні верба біла та верба ламка. Чагарникова рослинність, як і лісова є також характерним елементом дельти. Вона поділяється на чагарникову заплавну та чагарникову приморську. Найбільш характерним видом чагарникової приморської рослинності є обліпиха крушиновидна. Її зарості в заповіднику найбільші серед природних в Україні. Солонцева та солончакова рослинність не є характерним елементом плавнів Дунаю і представлена досить незначними площами.

Для території заповідника на сьогодні відомо 39 видів грибів, які належать до 21 роду. Це далеко не повний їх список, тому, що детальні мікологічні обстеження даної території практично не проводились.

По кількості видів фауни дельта Дунаю є чи не найбагатшим місцем у сучасній Європі. Досить повно тваринний світ представленний і на території Дунайського біосферного заповідника.

Для заповідника відомо 1937 видів комах, серед яких 40 занесено до Європейського червоного списку та Червоної книги України. Причому, згідно з оцінками експертів, це лише менше половини всіх видів комах, що реально мешкають на його території. Загальна кількість останніх оцінюється в 5,5 тисяч. Цікаво, що серед виявлених для заповідної території видів комах 7 є новими для науки.

Фауна риб заповідника нараховує 90 видів, які належать до 30 родин. При цьому в заповідних водах зустрічаються всі 7 видів риб із Європейського червоного списку. А серед 32 видів риб, занесених до Червоної книги України, тут мешкає 15. Серед них і білуга — найбільша серед риб, що мешкають в прісних водах. Особливу роль Дунай, в тому числі і заповідна акваторія, відіграють для збереження чорноморських стад прохідних осетрових риб. Серед всіх річок Чорноморського басейну тільки в Дунаї ще зберігся їх природний нерест. Промислові запаси основних видів річкових риб після широкомасштабного обвалування пойми в 1960-70-х роках, що призвело до втрати близько 30 тисяч га нерестилищ, значно скоротилися.

Фауна земноводних заповідника та найближчих прилеглих територій нараховує 11 видів та 11 підвидів, які належать до 2 рядів, 6 родин і 6 родів.

Плазунів для заповідних територій відомо 5 видів та 6 підвидів, які належать до 2 рядів, 3 родин і 5 родів.

Серед земноводних найбільш чисельними є озерна та їстівни жаби, звичайна квакша та дунайський тритон, а серед плазунів — болотна черепаха та звичайний вуж. Серед цієї групи тварин види, що занесені до Європейського червоного списку та Червоної книги України в заповіднику відсутні.

Найчисельнішою та найважливішою як в природоохоронному, так і екологічному та економічному плані групою хребетних тварин заповідника є птахи. Тільки з 1983 року їх на теперішній території біосферного заповідника відмічено 257 видів, що становить біля 63 % орнітофауни України. А всьго в дельті Дунаю за весь час спостережень зареєстровано більше 320 видів птахів. Звичайно, зустрічі значної кількісті з тих, що ще не відмічені на заповідній території досить ймовірні. Про далеко неповний існуючий список орнітофауни заповідника свідчить реєстрація на розташованному приблизно в 22 км в морі від його морського кордону острові Зміїному 236 видів птіхів, не менше 20 з яких невідомі для заповідника.

З 5-и ділянок заповідника найбільше видове різноманіття птахів характерне для вторинної дельти Кілійського рукава — 220 видів. Далі в цьому ряду слідують Стенцівсько-Жебріянські плавні, Жебріянське пасмо, острів Єрмаків та територія ставкового господарства.

Серед зареєстрованих на заповідній території 257 видів птахів 44 (17,1 %) занесено до Європейського червоного списку та Червоної книги України. Найбільша їх кількість трапляється у вторинній дельті Кілійського рукава Дунаю — 37. Дещо менше — 35 — відомі для Сценцівсько-Жебріянських плавней, 28 — для Жебріянської гряди, 25 — острова Єрмаков та зовсім незначна кількість для ставкового господарства

Серед колоніальних птахів територія Дунайського біосферного заповідника найбільш вагома для малого баклана — до 700 пар, що становить біля 6 % світової популяції виду, та ковпика (косаря) — до 360 пар. Досить численні в заповіднику великий баклан, сіра, руда, мала та велика білі чаплі, квак, річковий та рябодзьобий крячки; також в заповіднику нерідкі кормові зграї рожевого пелікану, що налічують до кількох сотень птахів (в останні роки відмічені поодинокі спроби гніздування цього птаха на території заповідника). Трапляється і кучерявий пелікан — його єдине в межах України місце гніздування розташоване в південній частині озера Кугурлуй (вище по Дунаю відносно заповідника) і є перспективним районом для приєднання до заповідної території.

З рідкісних видів хижих птахів в заповіднику багато років гніздиться орлан-білохвіст.

Ссавці в заповіднику представлені 42 видами. Серед них 6 (14,3 %) занесено до Європейського червоного списку та 13 (31,0 %) — до Червоної книги України. Для деяких з них — таких як норка європейська та лісовий кіт дунайські дельтові угіддя є дуже важливими для їх виживання в європейському масштабі. Окремі види ссавців на заповідній території мають певне мисливське та промислове значення. Їх раціональна експлуатація доцільна в відповідних зонах заповідника. Це, в першу чергу, ондатра та дикий кабан.

Дунайські плавні

Дивовижна місцинка є на нашій землі — дельта Дунаю. У 1973 році тут створений біосферний заповідник міжнародного значення «Дунайські плавні». Площа його 2000 гектарів, проживає в ньому більш трьохсот видів птахів, косулі, видри, лісовий європейський кіт, рідкісні рептилії; тут розташовані нерестилища риб. В заповіднику зустрічаються тварини, занесені до Червоної книги України: орлан-білохвіст — найбільший пернатий хижак в Україні (його часто називають «морським орлом»), пелікан рожевий, копиця, біла і сіра чаплі, лелеки білий та чорний, скопа (хижий птах, що живиться тільки рибою, дуже рідко зустрічається у пониззі Дунаю).

Чорноморський державний біосферний заповідник національної Академії наук України

- Заповідник створено у 1927 році.

- У 1927-1932 роках він частина Приморського заповідника.

- У 1932-1933 роках _ опорний пункт інституту "Асканія-Нова".

- У 1984 його включено у мережу заповідників біосферних.

Чорноморський заповідник займає острови та прибережні ділянки на південно-західному узбережжі області від дельти Дніпра до Джарилгацької затоки.

До складу заповідника входить три групи ділянок, різних у природному відношенні: лісостепові, розташовані на Нижньодніпровських пісках між Ягорлицькою затокою і Дніпровським лиманом; ділянки солончакових цілинних станів, що займають узбережжя Ягорлицької і Тендрівської заток Чорного моря; острови _ Тендра, Бабин, Смолений та Орлів у Тендрівській затоці, Круглий та Довгий в Ягорлицькій затоці і південна частина острова Джарилгач у Чорному морі.

Завдяки розмаїттю природних ландшафтів і своєрідному географічному розміщенню заповідника тваринний і рослинний світ надзвичайно багаті.

Тут зростає більше 700 видів рослин, а 41 вид унікальної флори особливо охороняється (24 види занесено до Червоної книги України, 17 видів _ до Європейського Червоного Списку). В заповіднику мешкає 305 видів птахів (з них 57 видів занесені до Червоної книги України), 44 види ссавців, більше 70 видів риб.

Природні комплекси Чорноморського біосферного заповідника є еталонами природи Причорномор'я. Крім еталонних функцій, ці комплекси відіграють важливу роль у підтримці екологічного балансу в регіоні та суттєво компенсують згубне антропогенне навантаження на екосистеми.

Значення Чорноморського заповідника для стану природного середовища Херсонщини полягає в збереженні рідкісних, вузько ареальних та ендемічних видів, генофонду природних і напівприродних угрупувань приморської смуги нашого краю ландшафтів, що зникли внаслідок господарського освоєння земель, відтворенні промислових видів риб та мисливської фауни.

Значний внесок у вирішення різноманітних питань заповідної справи зробили Латишев М.М., Семенов С.М., Давидич П.С., Кадецький Ф.П., Клименко М.І., Ардамацька Т.Б., Зелінська Л.М., Ястребов С.А., Бабен- ко І.І., Леонов І.Ф., Пархоменко О.В., Гонта І.М., Зима В.В.

Чорноморський заповідник має статус наукового академічного закладу і виконує великий обсяг науково-дослідної роботи з моніторингу стану природних комплексів заповідника, розробки наукових засад збереження екосистем та інших тем.

Чорноморський біосферний заповідник. Кінбурнська коса

Батько Історії Геродот, який відвідав ці краї ще в 5 столітті до н.е., залишив запис, що став основою легенди про Гілею. «Якщо перейти Борисфен, - записав він на своїх пергаментних сторінках, - перша від моря країна - Гілея, якщо йти нагору від неї - там живуть скіфи-хлібороби, яких елліни, що живуть біля річки Гіпаніс, звуть борисфенітами, а самих себе ольвіополітами...». (Гілея в перекладі з давньогрецького - земля, покрита густими лісами).

Перші дослідники Кінбурнського півострова не знайшли тут нічого такого, що нагадало б Їм райську країну, описану Геродотом. Сумна одноманітна картина: піски, солончаки, безлюддя. Піщані пагорби (тут вони звуться «кучугурами»), озерця в очереті та солоні болота, хирлява, випалена нещадною спекою травичка... І раптом - що за диво! - вільхові крони змикаються над головами - так, що навіть у ясний день під ними сутінно. Старі-престарі корчуваті верби схиляються над озером. Суцільна стіна з гнучкої лози, жостеру, тернику й ожини – непролазні хащі. Невідомо ким протоптана серед півтораметрових трав стежинка приводить до патріарха лісу - могутнього дубу. Нескінченна симфонія пташиних голосів...

Це - не казка і не фантазія. Це - Волижин ліс, що розкинувся на Кінбурнському півострові, маленька ділянка Чорноморського державного заповідника, зримий доказ того, що легенди про Гілею мали під собою життєву основу. Чорноморський заповідник, створений у 1927 році, об'єднав залишки пралісів на Кінбурнському півострові і південних берегах Дніпровсько-Бузького лиману, ділянки цілинного степу в північно-західному Причорномор'ї і численні піщані острови з водоохоронною зоною в Ягорлицькій і Тендрівській затоках. Під охорону взяли мільйонокриле пташине царство і рідкісні види ссавців.

Нині Чорноморський біосферний заповідник - унікальне явище в Україні. Цей комплекс природних дібров і водно-болотяних угідь має міжнародне значення. Серед сухого степу, піщані пагорби якого покриті щільним типчаком, ковилою, мохом, очам мандрівника відкриваються переліски, гаї, наповнені пташиним гомоном і щебетанням. Картину доповнюють озера, береги яких поросли очеретом, а на тихих плесах - безліч качок, чайок, куликів. На обрії блакитним маревом видніються мілководні морські затони, обрамлені червоними солеросами- солончаками. На мерехтливій поверхні заток темними хмаринами плавають заповідні острови.

Це тільки перше враження, воно далеко не вичерпує всієї розмаїтості ландшафту, флори і фауни заповідника. “Його ділянки, що займають біля трьох тисяч гектарів суші на території Миколаївської області (і плюс понад шість тисяч гектарів на території Херсонщини), а також більше 350 км2 водних просторів у Ягорлицькій і Тендрівській затоках, неповторні за своєю красою, багатству рослинного і тваринного світу. Якщо говорити мовою сухої статистики. Чорноморський заповідник - це близько 600 видів диких рослин, у тому числі 24 лікарські, це 280 видів пернатих і близько 50 видів ссавців.

Розташований на одному з магістральних шляхів пташиних перельотів, заповідник дає притулок і їжу майже 300 видам пернатих. Серед них є досить унікальні й рідкісні види. Наприклад, чорноголові чайки в такій кількості не гніздяться більше ніде у світі. Або релікт пташиного царства - орлан-білохвост. Тут можна зустріти фазанів і оленів, зайців і лисиць, диких кіз і кабанів, сірих і білих чапель, пеліканів і лебедів, почути солов'я й іволгу.

На початку 60-х років XX століття люди почали відроджувати Гілею на Кінбурнському півострові. Тут уже підросли зелені ряди молодого соснику, почав формуватися мікроклімат, подібний якому важко знайти на усьому північному узбережжі Чорного моря. Аерозолі морського повітря, насиченого запахами хвої і степових трав, складають його цілющу основу. Із пустельного кутка, випаленого тисячолітнім сонцем, морський берег півострова перетворився на одну з прекрасних здравниць Чорномор'я.

До території Чорноморського біосферного заповідника належить лише мала частина Кінбурнського півострова. Багато років цей малонаселений і важкодоступний куточок Миколаївської області залишався майже поза сучасною цивілізацією. Сьогодні тут розташовано три невеликі села - Покрівка, Василівка і Покровське, де постійно проживає близько 800 чоловік.

Можливо, саме завдяки заповідній природі, Кінбурнська коса завжди приваблювала людей творчих професій. Ці місця облюбували художники, тут знаходять натхнення письменники, тут набираються сил і здоров'я городяни, які втомилися від шуму і метушні. Місцеве населення зберігає свій традиційний уклад життя і своєрідний колорит, живе у єднанні з природою.

Ця смужка суші, яку у ясну погоду добре видно з високого очаківського берега, тягнеться зі сходу на захід паралельно материку, відокремлюючи Дніпровсько- Бузький лиман від Чорного моря. Півострів цей довгий (близько 40 кілометрів) і вузький, найширше місце коси - не більше десяти кілометрів. А у найвужчому місці однією ногою можна стати в море, іншою - у лиман.

Кінбурнська коса - чи не самий опоетизований куточок Миколаївщини. Багато поетів і прозаїків присвятили цій благословенній землі свої твори, твори про яскраву історію, мальовничу природу, самобутні характери жителів Кінбурна. Героїчна історія цієї землі відбита в романі «Кінбурн» українського письменника, уродженця Покрівки Олександра Глушко, про нинішні реалії життя коси можна дізнатися в романі «Червона риба» українського письменника Івана Григурко. Кінбурну присвячували свої твори художники і письменники з Києва, Москви, Одеси і багатьох інших міст.

Кінбурнська коса - унікальний природний комплекс нижньодніпровських пісків, це мозаїка піщаних степів, природних гайків і дібров, водно-болотяних об'єктів і штучно створених соснових насаджень. Тут спостерігається значна кількість рослин ендемічних (тобто таких, що ростуть тільки тут), а також рідких і зникаючих видів, що знаходяться під охороною (береза дніпровська, чабрець дніпровський, волошка короткоголова тощо). На цій території близько 60 видів тварин, занесених у Червону книгу України. Серед них скарабей священний, гадюка степова, ходулочник, сліпиш піщаний. Цей район є природним міграційним шляхом багатьох видів птахів, місцем їхньої концентрації, гніздування й зимівлі. З огляду на все це, з метою збереження біологічної і ландшафтної розмаїтості, забезпечення організованого відпочинку трудящих і потреб місцевих жителів, у 1992 році рішенням Миколаївського обласної ради на території півострова був створений регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська коса» площею 17890,2 га, з яких 5631,3 га акваторій.

Карпатський державний заповідник

Природа Українських Карпат - мальовничі гори, швидкі ріки, чудові полонини, краса природних ландшафтів, багатий рослинний і тваринний світ, чудові полонини-майже два сторіччя викликали у прогресивної громадської думки про необхідність збереження всього цього багатства природи.

Вчені ще на початку ХХ ст. ставили питання про створення у Карпатах заповідників, однак це стало можливим лише після возз'єднання західних українських земель в єдиній Українській державі. Вже в 1940 р. тодішній уряд прийняв рішення про організацію в Карпатах державних заповідників “Чорногора” і “Горгани”. Однак виконання його перешкодила війна і наступний період відбудови народного господарства. Лише в 1964 р. дві комплексні ділянки- “Чорногора” і “Уголька” - було віднесено до категорії заповідних. Остаточне рішення про створення Карпатського державного заповідника було прийнято 12 листопада 1968 р.

Під заповідник тоді відводилася територія чотирьох лісництв загальною площею 12672 га. Територію навколо заповідника було проголошено охоронною зоною, до якої, зокрема, входять полонини, що оточують гору Говерлу. Відповідно до адміністративного поділу, заповідні лісництва знаходилися в межах Івано-Франківської і Закарпатської областей. Райони Карпатського державного заповідника з його величними вершинами, гірськими ландшафтами, мальовничими долинами річок Прут і Чорний Черемош завжди приваблювали велику кількість туристів, екскурсантів і відпочиваючих. Тому постало питання про створення в Карпатах, з метою задоволення зростаючих рекреаційних потреб населення, державного природного національного парку.

У 1980 р. уряд прийняв постанову про організацію Карпатського державного природного парку. Центральною частиною його стали Говерлянське і Чорногірське заповідні лісництва, що були передані до його складу з Карпатського заповідника. Вся територія цього парку знаходиться в межах Івано-Франківської області. Слід зазначити, що перед створенням державного природного парку, в грудні 1979 р., до складу Карпатського державного заповідника були включені державний заказник “Широкий луг” та пам'ятка природи “Долина нарцисів”. Загальна площа заповідника, завдяки цьому, становить 12706,5 га. Всі три його заповідні масиви розташовані на території Тячівського, Рахівсьокого і Хустського районів Закарпатської області. Таким чином, територія заповідника характеризується високогірними, передгірними та рівнинними ландшафтами, що знаходяться на висоті від 200 до 2061 м над рівнем моря. Найбільшим у заповіднику є Угольсько-Широколужанський масив у Тячівському районі загальною площею 10363 га, який розташовано на південних схилах гірського хребта Красна і включає Угольське і Широколужанське заповідні лісництва. Цей масив знаходиться у басейнах Малої і Великої Угольки та Лужанки, що є притоками річок Тереблі і Тересви.

Високогірний масив заповідника на Рахівщині розташований на південному макросхилі Чорногірського хребта, який прилягає до гори Говерли. Тут знаходиться Чорногірське заповідне лісництво, якому належить2100 га пралісів і полонин. Хустський масив, як філіал заповідника, розташований в рівнинній частині Закарпаття на правобережній терасі річки Тиса. Це широковідома “Долина нарцисів”, заповідна площа, якої становить 256, 5 га.

Із загальної кількості 1950 представників рослинного світу Карпатських гір у заповіднику виявлено 868 видів, у тому числі 52 рідкісних.

В Угольсько-Широколужанському масиві заповідника знаходяться майже незаймані праліси, надзвичайно цінні у ботаніко-географічному відношенні. Для них характерні майже всі представники середньо гірської і гірської дендрофлори Карпат, серед яких чимало реліктів - тис ягідний, яловець козацький, смерека звичайна.

Найціннішим є Угольське заповідне лісництво, широковідоме як заповідний масив під назвою “Уголька”, оскільки він розташований між двома річками Великою і Малою Уголькою. Висота букових дерев тут сягає 40-50 м, а товщина стовбура - 2м. На деяких ділянках тут збереглися незаймані реліктові букові ліси з окремими деревами тису ягідного, яких тут на площі 100 га налічується до 1500 екземплярів. За ареалом і кількістю дерев тису ця ділянка друга в Карпатах після “Княждвірської дачі” в Івано-Франківській області.

В районах заповідного масиву можна зустріти виходи на поверхню юрських відкладень вапняків у вигляді скельних утворень різноманітних незвичних обрисів. На його території багато рік, у яких водиться форель.

Місцями у скель або і на рівних ділянках можна натрапити на ями які ведуть до карстових печер. Слід зазначити, що на території заповідника розташований карстовий район Українських Карпат. Особливо сталостатовим вбранням відзначаються печери “Молочний камінь”, “Гребінь”, а найглибша в Карпатах шахта “Дружба” є місцем утворення аномальних за формою сталактитів - геліктитів.

Широколужанське заповідне лісництво знаходиться на південних схилах полонини Красна, між хребтами Щербань (1171 м), Шавна (1282 м) і вершиною Топаги (1552 м). На відміну від “Угольки”, де букові праліси зростають на вапняках, широколужанські бучини в основному займають карпатські фліші, де місцями на поверхню виходять вулканічні породи, які поволі вивітрюються, утворюючи скелі з гострими піками.

На території “Широкого Лугу”, в урочищі “Ялинкуватому”, збереглася група дерев смереки відокремлена від суцільного її ареалу в Карпатах. Про аборигенність смереки свідчить фітоценотичний склад асоціацій, в якій багато типових бореальних елементів флори.

В місцях, де ґрунтові умови кращі для росту і розвитку дерев, у надсадженях зменшується доля смереки і водночас збільшується кількість ялиці і бука, внаслідок чого утворюються високопродуктивні буково-ялицеві реліктові угрупування.

Основні типи гірської рослинності представлені буково-смерековими, смереково-буковими та ялицевими лісами. Є угрупування сосни гірської, вільхи зеленої, ялівцю сибірського, родендрона кочі, на більших висотах - альпійські луки.

Верхній гірський лісовий пояс у заповідному лісництві досягає висоти 1500-1600 м над рівнем моря. Тут переважають хвойні - смерека звичайна, ялиця біла. Супутниками смереки є явір, клен, в'яз, іноді бук. На крайній межі поширення лісу смерека змінюється криволіссям із сосни гірської. Ліси відзначаються високою продуктивністю, висота дерев - 37-40м.

На висоті 1600-1850 м над рівнем моря ліси переходять у субальпійський рослинний пояс, де ростуть сосна гірська, вільха, яловець сибірський. На верхній межі цього поясу збереглися найбільші ділянки карпатсько-балканського ендемічного виду - родендрону кочі. Велику наукову цінність являють і наскельниця лежача та водянка чорна. Важливе значення має тирлич жовтий, який занесений до Червоної Книги України. На висотах від 1800 до 2061 м простягається альпійській пояс, де можна знайти ситника тритоздільного, осоку зігнуту і вічнозелену, селерію Більця.

Третій заповідний масив “Долина нарцисів” - розташований у долині річки Ріка, поблизу м. Хуст. Характерним для масиву є унікальні природні зарості, на порівняно обмеженому ареалі, нарциса вузьколистого - гірського євроазіатсько-карпатсько-балканського виду. Серед суцільних заростей нарциса зустрічаються і шафран Гейфеля, білоцвіт весняний, собачий зуб та ін.

Видовий склад флори Карпатського державного заповідника досить великий. Крім 868 вищих рослин, тут виявлено близько 500 видів листяних мохів і 800 видів лишайників. Заповідник з одним з найбільш цінних природних комплексів і в зоогеографічному відношенні. Тут збереглися і такі хижі звірі як карпатський бурий ведмідь, рись, куниця лісова, лисиця, вовк, борсук, лісовий і європейський кіт, який занесений до Червоної Книги України та ін.

Значний науковий інтерес являють і тритон карпатський та полівка, занесені до Червоної Книги України, білка карпатська, європейський карпатський заєць. У заповіднику зареєстровано 180 видів птахів, у тому числі 58 осілих, 85 тих , що тут гніздяться, 32 - залітних, 3 види , що зимують, 2 - зустрічаються під час перельотів.

Карпатські водойми населяють понад 50 видів риб - балканська морена, карпатський пічкур, угорська мінога, чехоня, дунайський лосось, струмкова форель.

2. Національні природні парки

Національні природні парки створюються з природоохоронною, рекреаційною, культурно-просвітницькою та науково-дослідницькою метою для охорони й вивчення природних комплексів особливого значення в місцях, які мають природну, оздоровчу, культурну або естетичну цінність. У них виключена господарська діяльність. Концепція національного парку була вперше сформульована в 1872 році при організації в США Йеллоустонського національного парку.

Національний парк - це завжди велика територія, на якій охороняються ландшафти або їх ділянки разом з усіма природними компонентами. У природних національних парках поєднується охорона природи із завданням відпочинку людей та їх екологічного виховання. Для цього в них створюються системи спеціальних доріг і стежок. До початку XX століття в шести країнах світу вже було 19 національних парків загальною площею 4,6 млн. га.

Синевир

Народження національного природного парку "Синевир" неодмінно пов'язане з унікальним за своєю красою гірським озером під небесами із співзвучною назвою "Синевир" . Для збереження цього чарівного творіння природи у 1974 році було організовано ландшафтний заказник державного значення "Синевирське озеро"...

У середині ХІХ століття на Чорній Ріці були збудовані дві греблі для сплаву лісу з гір у долину. Одна з цих гребель, споруджена за проектом австрійського інженера Клаузе, збереглася до нашого часу, саме на ній і влаштований єдиний у Європі Музей лісу і сплаву. Тут можна побачити підйомні механізми XVIII - XIX століття, які піднімали ворота, щоб відкрити шлях плотам, опори, крізь які випускали плоти-бокори, мости, дерев'яні жолоби, якими спускали деревину з лісосік, різні транспортні засоби, стайню, колибу... Сьогодні на території парку діють шість рекреаційних стаціонарів, один перебуває у стадії завершення. Одночасно з розвитком стаціонарної рекреаційної бази відновлюються і вдосконалюються рекреаційні майданчики. Ведеться благоустрій території національного парку, облаштовуються екологічні стежки, кінні та велосипедні маршрути...

Дністровскі плавні - заповідне урочище, розташоване в дельті Дністра на території Беляєвського, Овідіопольського і Білгород-Дністровського районів Одеської області. Площа - 7620 га. Дельта Дністра у районі його злиття з рукавом Турунчук входить в міжнародний список Рамсарськой конвенції про захист водно-болотяних угідь.

Більше 10 видів живих істот, що мешкають в Дністровських плавнях, занесено в Європейський червоний список, понад 40 - в Червону книгу України . Плавні Дністра - основне місце годування караваєк і жовтих чапель, також плавні є нерестовищами для багатьох видів риб.

1 жовтня 1993 р. створено заповідне урочице «Дністровські плавні» площею 7620 га.

10 березня 1994 р. Указом Президента України № 79/94 пониззя Дністра були зарезервовані для створення національного природного парку «Ніжнеднестровській».

11 січня 2002 р. Одеська обласна рада ухвалила рішення про створення національного парку «Ніжнеднестровській» на землях Беляєвського, Білгород-Дністровського і Овідіопольського районів на площі 22400 га. На даний момент для створення національного парку необхідний Указ Президента України.

Азо́во-Сива́ський національний природний парк

Азо́во-Сива́ський національний природний парк Категорія МСОП II (Національний парк) Розташування: Україна, Херсонська область Площа: 574 км² Заснований: 25 лютого 1993 року національний парк, розташований на косі Бирючий острів, в західній частині Азовського моря, на території Херсонської області України.

Створений 25 лютого 1993 року шляхом перетворення Азово-Сиваського заповідника в національний природний парк.

Загальна площа парку — 57,4 тис. га. Вся земля є власністю парку.

Зонування: заповідна зона — 38 975,3 га, зона регульованої рекреації — 599,1 га, зона стаціонарної рекреації — 108,7 га, господарська зона — 12 473 га.

Флора: загальна кількість видів рослин, що ростуть на території парку — 308, з них 12 занесені в Червону книгу України.

Фауна: на території НПП живуть 250 видів тварин, з них 48 занесені в Червону книгу України.

Холодного Яру

Холодний Яр — це реліктовий лісовий масив, який, незважаючи на відносно малу — понад 7000 гектарів площу — має величезне історичне значення. Рельєф Холодного Яру горбистий, з великою кількістю глибоких балок з крутими схилами, які місцеве населення називає ярами. Кожне урочище, балка, поле, лісок, річечка і струмок має свою промовисту назву.

Найглибша і найдовша балка називається Холодним Яром, а від неї і вся територія навкруги носить цю назву. Є тут яри Кириківський, Святий, Чорний, Січовий, Гайдамацький, Циганський, Поташний, Гадючий, Червоний, Кривенків, Скарбний, Чернечий та інші. Загальна довжина балок-ярів та їх відгалужень орієнтовно становить 250км.

Одне з найбільших підвищень носить назву Великодня гора, де за легендою ніби перепоховано прах великого Гетьмана Богдана Хмельницького та його сина Тимоша, а також гетьманські скарби. Є тут гайдамацькі криниці, урочище Ратище, Гута, Гульбище, Кізева гора, Буда (буда — будівля, де зберігали поташ) і Склик. По днищах балок протікають 150 джерел, струмків та річечок. Найбільші з них мають назви: Сріблянка, Смотрич, Жаб''я, Осота, Косарка, Шумка, Чорнобривка, Лубенка, Розянка, Суботь, Холодна, Лаврусиха, Некрасиха та інші. Всі ці річечки — притоки Тясмину.

В центрі Холодного Яру знаходиться плоскогір''я з діаметром у поперечнику до трьох кілометрів. Висота над рівнем моря — 224 м. Колись, ще й в часи Київської Русі, Дніпро, а за іншими даними один з його великих рукавів, омивав плоскогір’я з північної сторони, а біля його підніжжя була пристань. В зв’язку з різними геологічними катаклізмами Дніпро змінив своє річище і відступив на значну відстань від Холодного Яру. Там, де колись знаходилось річище Дніпра, протікає тепер річечка Ірдинь і розташоване величезне Ірдинське болото.

Холодноярське плоскогір''я і глибокі балки-яри — це залишки древньогірської системи. Геологи доводять, що мільйон років тому територія Холодного Яру була північною стороною п'ятдесятикілометрового кратера вулкану, в центрі якого знаходиться с.Бовтишка Олександрівського району Кіровоградської області. З-під землі на схилах балок б’ють джерела з надзвичайно смачною і холодною — навіть влітку — водою. Жителі навколишніх сіл вважають її цілющою і вживають «від всіх хвороб». Очевидно, це так, бо місцеве населення відзначається довголіттям і добрим здоров’ям: тут часто зустрічаються люди віком понад 90 і навіть сто років. На базі криниці в с.Жаботин, яку люди називають Святою, діє завод мінеральних вод. Підземні джерела живлять лісові озера, річечки. Ще порівняно недавно в Холодному Яру нараховувалось 27 озер і ставків з площею водяного дзеркала 36 гектарів. Тепер залишилося їх п’ять з водною поверхнею до трьох гектарів.

В Холодному Яру зростають високопродуктивні дубово-ясеневі деревостани з надзвичайно високою якістю деревини. Тут зустрічається велика кількість реліктових рослин, які збереглися з дольодовикового періоду. Холодний Яр став притулком дуба скельного, азалії понтійської, кадила духмяного, бруслини карликової, підсніжника білого, ведмежої цибулі, орхідеї та багатьох інших рідкісних рослин. Лише в Холодному Яру зростають ясен зеленокорий і ясен з мармуровою корою.

В Холодноярськнх лісах є великі галявини, вкриті суцільною ковдрою барвінку хрещатого. Таких заростей немає в жодному іншому лісовому масиві України. В Холодному Яру нараховується понад 80 видів птахів. Є тут велика кількість лисиць, зайців, косуль, диких кабанів та інших звірів.

В далекому минулому Холодноярські ліси складалися в основному з багатовікових дерев. Реліктом колишніх деревостанів є тисячолітній дуб-велетень, який зростає в центрі масиву поблизу с.Буда. Народ називає його дубом Максима Залізняка. Стовбур цього патріарха має в обхваті на висоті грудей людини 8.65 м., а загальна маса деревини становить 37.5 куб. м.

Легенда свідчить, що під розлогою кроною цього дуба-патріарха збиралися повстанці на чолі з Северином Наливайком, відпочивали керівники повстань Богдан Хмельницький, Максим Залізняк та Павлюк. Саме під цим дубом давали гайдамаки клятву, не шкодуючи життя боротися з польським засиллям. Збиралися тут і воїни Холодноярської республіки.

Шість разів блискавки вражали дуб Залізняка. Вони розірвали його стовбур зверху донизу. Проте цей могутній велетень вартовий віків — весь в шрамах, ніби воїн-ветеран, що вижив, не схилився перед часом і стихією. Місцеві старожили кажуть, що пісня "Ой, чого ти, дубе, на яр похилився?" оспівує саме це дерево. В Холодному Яру, зокрема біля с. Мельники, до нашого часу збереглося чимало гіллястих дубів-ветеранів — «онуків» дуба Залізняка віком 300-500 років.

В кварталі 41 Креселецького лісництва ще й тепер можна побачити залишки пня 1000-річного дуба під назвою "Склик". За часів існування Холодноярської Січі (18 ст.) та під час повстання 1768 року на цьому дубі висів величезний кашоварний казан діаметром до 1.5 м. Щоб скликати нараду гайдамаків, довбнею били у казан і його гудіння було чути на відстані 10 км. Порівняно недавно цей дуб засох і його зрубали. За даними лісничого О.А.Найди об''єм деревини в ньому становив 35.8 куб.м. В Січовому Яру є пень 1500-річного дуба діаметром 4.6 м, який загинув років п''ятдесят тому. Під цим деревом, а також під дубом Залізняка в 1843 і 1845 рр. Тарас Шевченко слухав оповідання місцевих жителів про Коліївщину та часи козаччини, а потім написав поему «Гайдамаки» та вірш «Холодний Яр», намалював картини «Мотрин монастир», «Дуб на хуторі Буда», «Стінка» і «Три хрести».

Вищезгадані, хоч і засохлі, дуби могли б стояти ще десятки і десятки, а може й сотні років, як величні пам’ятники природи та історії, а тому їх не слід було рубати. Після заснування Мотриного монастиря на Холодноярському плоскогір’ї були посаджені плодові сади, а також горіх волоський та інші плодові породи. Ще й тепер зустрічаються тут дерева горіха віком до 250 років. Найцінніші ділянки Холодноярських лісів на площі 560 га з великою кількістю реліктових рослин оголошені пам’ятниками природи державного значення.

У назві «Холодний Яр» є якась таємнича, притягальна і магічна сила.

...легенда свідчить, що в часи моноголо-татарської навали в лісових хащах над річкою Сріблянкою заховалася Меланка Холодна з дітьми. З часом до неї приєдналися інші втікачі і виникло поселення з назвою Холодне. Ніби з тих пір і ліси навколо нього назвали Холодноярськими.

Ймовірно, що назва «Холодний Яр» має кліматологічне походження. Як відомо, в глибоких лісистих улоговинах і балках влітку збирається холодне повітря і з них завжди тягне прохолодою. Тому місцеві жителі і назвали цю територію Холодним Яром.

Крім дерев-пам’яток природи, в цьому урочищі є велика кількість пам’яток археології, історії, культури і природи, вивченню яких присвятив все своє життя колишній лісничий Креселецького лісництва Олександр Андрійович Найда. Не за службовим обов’язком, а за велінням серця великий патріот України по крихтах збирав інформацію з різних джерел про Холодний Яр і склав детальну схему розташування основних історичних, природних та інших об’єктів урочища. За його безпосередньої участі і під його керівництвом були встановлені пам’ятні знаки у багатьох історичних місцях лісового масиву.

За кількістю унікальних археологічних, історичних, наукових і надзвичайно цінних природних об’єктів, а їх нараховується тут понад 150 найменувань, Холодний Яр посідає перше місце в Україні. В лісовому масиві і на полях навколо нього скрізь розкидані кургани-могильники різних епох. Більшість їх за останні десятиріччя зрівняли з землею. Вчені знайшли незаперечні докази проживання тут наших предків з прадавніх часів і ніякі катаклізми, війни та спустошення не призводили до заміни на цих землях автохтонного населення.

«Автографи» минулого трапляються тут буквально на кожному кроці, тут все дихає історією, історичним минулим нашого народу.

Глибоке враження від перебування в цих місцях зберігається у відвідувачів назавжди. В Холодному Яру археологи знайшли сліди всіх археологічних культур, починаючи з трипільської землеробної культури, яка зародилася в лісостеповій зоні України за п’ять - чотири тисячі років до Різдва Христового. В Холодноярських лісах збереглися залишки кількох древніх городищ, оточених височенними земляними валами, висота й ширина яких ще й тепер вражає людину, а також руїни підземних церков і печер. Загальна довжина земляних валів становить тут понад 60 км. З древніх городищ і фортець, підземних церков і печер з предковічних часів долинає до нас зворушливий відгомін життя і боротьби наших пращурів.

Місцеве населення вірить, що колись основні городища з’єднувалися між собою підземними ходами, довжина яких складала тоді 15 км. Велика кількість провалів у землі підтверджує цю легенду. Тепер важко навіть уявити, скільки потрібно було робочої сили і часу, щоб у ті прадавні часи побудувати такі велетенські оборонні споруди. Отже, в часи сивої давнини територія Подніпров’я була густо заселена. Можна також гадати, що тоді існувала якась централізована держава, яка могла зібрати величезну кількість людей для побудови вищезгаданих оборонних споруд, підземних ходів та городищ. Найбільше городище — Скіфське або Мотронинське (VI ст. до н.е.). Воно знаходиться в центрі Холодноярського плоскогір’я. В центрі городища височіє пам’ятник архітектури Троїцька церква Мотронинського монастиря.

Скіфське городище внесено до переліку пам’яток культури, що мають міжнародне значення. З плоскогір’я, круті схили якого ще й тепер вкриті густим дубовим лісом, відкриваються чудові краєвиди на далекий Дніпро, руїни Онуфріївського монастиря, навколишні поля, луки, ліси та мальовничі села, З цієї височини в ясну погоду видно навіть місто Черкаси, відстань до якого становить майже 30 км. На Кізевій горі, що знаходиться неподалік Холодноярського плоскогір'я, височенні вали оперізують ще одне древнє городище площею 150 га. Скрізь на території Холодного Яру і навколишніх полях височіють кургани-могильники скіфської доби та пізніших епох і найбільша серед них — Великодня могила. В кварталах 39 і 49 Креселецького лісництва є велика кількість могил козацької доби. Земляні вали і більшість курганів-могильників насипані задовго до нашої ери і вкриті тепер віковими дубовими лісами. Вали було збудовано тоді, коли територія тут була ще безлісною. Цей факт ще раз підтверджує, що ліс наступає на степ, якщо цьому не заважає людина.

Холодний Яр не має аналогів і за кількістю вагомих історичних подій, які відбувалися під шатами багатовікових дубів-патріархів. Тут буквально на кожному кроці зустрічаються німі свідки історії. Вони могли б розповісти про те, що на нашій землі ніколи не було миру і спокою. Тисячі і тисячі років український народ був на військовому становищі. Селянин не йшов в поле без списа і шаблі. Тому наш народ народжував хліборобів-воїнів.

Кожний клаптик української землі зрошений кров’ю, але найрясніше вона полита нею в околицях Холодного Яру і Чигирина.

В районі Холодного Яру незліченну кількість разів напасники вщент руйнували міста і села, але ті знову і знову відроджувались. Тут у тугий вузол заплелися вирішальні шляхи історії України. Це урочище завжди було форпостом українців у боротьбі за волю.

3. Регіональні ландшафтні парки

Регіональні ландшафтні парки створюються з природоохоронною та рекреаційною метою в місцях з унікальним або типовим ландшафтом. При організації таких парків господарська діяльність у межах їх кордонів не припиняється, їхнє завдання - зберегти ландшафт як комплекс екосистем. У світі налічується зараз близько 300 ландшафтних парків.

Тилігульський регіональний ландшафтний парк

25 листопада 1997 року завдяки об'єднаним зусиллям державних та громадських природоохоронних організацій, землекористувачів на базі лиманно-гирлового комплексу Тилігульского лиману в Одеській області була створена природоохоронна територія України Регіональний ландшафтний парк «Тилігульський».

Тилігульський лиман знаходиться на межі Одеської та Миколаївської областей. Його довжина складає 60 кілометрів. Ширина у самому широкому місті складає 3,5 км.

Максимальна глибина - 21 метр. В верхів'я лиману впадає ріка Тилігул.

Загальна площа парку 13954 га. в том числі акваторія лиману 9981 га. В склад парку входять: орнітологічні заказники «Коса стрілка» 394 га. та «Тилігульський пересип» 390 га.; ландшафтні заказники «Новомиколаївський» 315 га. та «Каірівський» 150 га., а також ботанічний заказник «Калинівський» 92 га.

До них належать: рожевий пелікан, малий баклан, косар, коровайка, мала білолоба гуска, червоновола казарка, скопа, орлан-білохвіст, сірий журавель, морський зуйок, ходуличник, кулик-сорока тощо. Лиман являється ланцюжком міграційного коридору для птахів, які летять до місця гніздування та місця здобування. Ця територія є своєрідним транзитним вокзалом.

Основними задачами Регіонального ландшафтного парку «Тилігульський» являється охорона та вивчення природного потенціалу. Парк також являється просвітницьким центром. Адміністрація займається екологічною освітою та вихованням населення. Працівники парку беруть участь в проведенні екологічних експедицій та таборів для підростаючого покоління. В місцевих школах читають лекції, демонструють відеофільми та проводять вікторини, які пов'язані с флорою та фауною парка. На базі Тилігульського лиману студенти навчальних закладів проходять польову практику. Багате ландшафтне різноманіття парку: пісчані коси та острова, заливні луки, очеретяні зарослі, степні частки, байрачні ліси а також акваторія лиману сприяють біологічному різноманіттю. Флора нараховує 624 види судинних рослин, із яких 22 види занесені в Національну та Міжнародну червону книги. Серед рідких рослин зустрічаються: підсніжник Ельвеза, тюльпан Шренка, ковила Лессінга, шафран сітчастий, сон чорніючий тощо. Фауна дуже різноманітна. Тут мешкають понад З0 видів риб, 5 видів земноводних, 7 видів плазуів, 281 видів птахів, 26 видів ссавців та безліч видів безхребетних тварин. Завдяки птахам Тилігульський лиман набуває статус водно-болотних угідь міжнародного значення, відповідно до Рамсарської конвенції (Іран, г. Рамсар, 1971 p.). Тилігульський лиман також являється ІВА (Important Bird Areas) територіей України - територіей, важливої для збереження видового та кількісного різноманіття птахів. Деякі види птахів, мешкаючи на території парку, на сьогоднішній день являються рідкими та занесені в Національну та Міжнародну червону книги.

Ландшафтним регіональним парком на Дунаї вважають «Ізмаїльські острови»

О. Малий Татару – один з дунайських островів, що входять до складу регіонального ландшафтного парку „Ізмаїльські острови”. Острів має завдовжки 6 км, завширшки – 1,6 км, загальна площа – 738 га.

Біля 50 років тому острів був віддамбований. Після осушення о. Татару став придатним для розвитку сільського та лісового господарства: частина острова була засаджена тополею для отримання деревини, тут також випасали домашню худобу (коні, свині та інші). Проте віддамбування острова принесло велику шкоду місцевій екосистемі: дамби, перегородивши шлях воді Дунаю, обмежили нерест риби, якість води у внутрішніх озерах почала знижуватися без припливу свіжої дунайської води зі щорічними паводками, рослинність без природного затоплення та надходження біогенів та поживних речовин почала деградувати та перероджуватися.

4. Заказники

Заказник - це природна територія або акваторія, що виділена для збереження окремого природного комплексу або навіть окремого його компоненту. У них дозволяється господарська діяльність, що не завдає шкоди об'єкту, який охороняється. Заказники служать для охорони й відновлення чисельності окремих видів рослин або тварин. Залежно від об'єкту охорони, заказники поділяють на ландшафтні, геологічні, гідрологічні, ботанічні, зоологічні, палеонтологічні.

«Савранський ліс» — найкрупніший природний ліс на півночі України; «Староман-зирський» в Тарутинському районі, в якому зберігаються 50 екзотичних рослин, серед них дерева-довгожителі айлант, софора; «Дальницький ліс» — штучно насаджений ліс у Овідіопольському районі. У заказниках заборонені окремі види господарської діяльності, забезпечена охорона певних видів живих організмів, пам'яток природи, краєвидів.

Регіональний ландшафтний парк «Тилігульський» має чотири заказники. Заказник «Коса стрілка» — орнітологічний, в ньому охороняються 220 видів птахів, багато з них занесені в Червону книгу. Десятками тисяч прилітають сюди на зимівлю північні види птахів.

«Петрівський ліс» — зоологічний заказник, природний лісопарк, де є кролики, косулі, фазани.

5. Пам’ятки природи

Пам'ятки природи - це окремі унікальні природні ділянки, які мають особливе наукове, естетичне або пізнавальне значення. Пам'ятниками природи можуть бути об'єкти живої або неживої природи: окремі водойми, скелі, печери, дерева і т.п.

Дуб Максима Залізняка — 1100-літній дуб, що росте на південному схилі Кириківського яру на території урочища Холодний Яр за селищем Буда Чигиринського району Черкаської області.

Дуб є патріархом українських лісів і одним із природних чудес України. Його обхват 8 метрів 90 сантиметрів, висота — 24 метри[1]. Стовбур шість раз вражали громовиці.

Під його шатром відпочивали Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Павло Павлюк, Максим Залізняк, Андрій Журба, Семен Неживий, Тарас Шевченко та інші.

У 1972 році дуб отримав статус державної пам'ятки природи місцевого значення (ботанічний релікт). Це найбільше дерево в Україні та одне з десяти найбільших дерев у Європі.

Зараз Дубом Максима Залізняка опікується Національний історико-культурний заповідник «Чигирин».

У 1997–1998 роках дуб почав засихати. Аби його врятувати, в свердловини глибиною 70 метрів навколо стовбура закачали спец добрива. Під корінь закопали кілька здохлих корів.

Скелеподібне оголення верхньої крейди

Скелеподібне оголення верхньої крейди - геологічна пам'ятка природи.

Розташована біля с. Білокузьминівки Костянтинівського району Донецької області. Площа - 0,35 га. Створена з метою збереження мальовничого відшарування верхньої крейди.

Крейдяна гора зі сходу обривається вертикальними біло-сірими скелями, що нагадують руїни грандіозного замку. Висота скель - більш ніж на 25 метрів над луговою заплавою невеличкої степової річки - притоки Казенного Торця.

Як геологічне утворення оголення скелі складаються з крейдяних порід, які формувалися близько 90 млн років тому. У крейдяних породах трапляються залишки древніх морських організмів, а також прошарки кременю. Останній формує округлі стяжіння (конкреції) та жовна іноді досить великих розмірів. У стяжіннях зрідка можна зустріти гніздо золотисто-жовтого мінералу з металічним блиском - марказиту (сульфід заліза). В епоху неоліту такий кремінь був головною сировиною, з якої прадавня людина виготовляла знаряддя виробництва та зброю.

Рослинність на цій ділянці своєрідна. Якщо скелі й оголення зовсім вільні від неї, то на осонні зустрічаються переважно представники ксерофільних і напівксерофільних рослин, характерних для посушливої місцевості.

Товстолузький дуб

Товстолузький дуб — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення. Зростає поблизу села Товстолуг Тернопільського р-ну Тернопільської області, серед поля на кургані.

Оголошений об'єктом природнозаповідного фонду рішенням Тернопільської обласної ради від 18 березня 1994. Перебуває у віданні Товстолузької сільради.

Площа — 0,02 га. Під охороною — дуб черещатий віком понад 100 р., має науково-пізнав., істор. та естет. цінність.

6. Ботанічні сади

Ботанічні сади організують для вирощування, акліматизації та вивчення рослин у спеціально створених умовах. В Європі налічується 540 ботанічних садів, а у світі 1600.

Оде́ський ботані́чний са́д знаходиться на Французькому бульварі. Це сад Одеського державного університету імені Іллі Мечникова.

Важко уявити, але 200 років тому в Одесі не було жодного дерева. Велику увагу озеленінню міста приділяли градоначальники Дюк де Рішельє, граф Ланжерон, Лівшин, князь Воронцов та інші.

Перший сад був закладений в 1803 році біля будинку Йосипа Дерибаса.

Перший ботанічний сад в Одесі був заснований ботаніком-французом Карлом Десметом в 1819 році.

Щоб із степу створити квітуче місто в 1820 році при Ланжероні за площею Куликове поле був закладений ботанічний сад, який став родоначальником парків степової частини України.

Перше дерево тут посадив сам Олександр Ланжерон, а всього через декілька років, коли сюди приїхав Пушкін, дерева вже давали «насильницький затінок».

У 1867 році професори Ценковський і Яновіч клопотали перед ректоратом університету про споруду невеликої оранжереї в університетському дворі.

Як писав А. Маркевич: «… оранжерея, що складається з двох зал, збудована була в 1867 році і обійшлася в 2 тис. рублів» — це і був початок ботанічного саду. У період з 1869 по 1880 рр. було куплене і отримане в подарунок багато видів рослин відкритого ґрунту, які розташовувалися в невеликому університетському дворі. Розвитку ботанічного саду багато праці і увага приділяв професор Вальц.

Коли викладачем ботаніки в університеті став Л. В. Рейнгард, він випросив у Опікунської Ради університету під ботанічний сад університетський хутір на Малому Фонтані (колишня дача Рішельєвського ліцею), куди в 1880 році і був переведений ботанічний сад, якому в університетському дворі стало тісне. Тут була побудована оранжерея з двох відділень — теплого і холодного, влаштована система рослин. Після переводу проф. Рейнгарда до Харкова (1886 р.), завідуючим садом став Л. А. Ришаві — фахівець з анатомії і фізіології рослин. Він скасував систему рослин, влаштовану проф. Рейнгардом, і «… на площі 2,5 десятини розбили ряд клумб з групами рослин без певного систематичного порядку, що належать до 53 сімейств»,- (Ф. Каменський, 1898).

У 1895 році на чолі ботанічного саду став проф. Ф. Каменський — фахівець в області морфології і систематики рослин.

До цього часу на території ботанічного саду в оранжереях виростало «… раслин 904 номери в 1074 екземплярах, а чагарників і трав — 1399 номерів в 1523 екземплярах»,- (Ф. Каменський, 1898).

За час роботи Ф. Каменського в ботанічному саду розширилися зв'язки з багатьма ботанічними садами світу, рослини і насіння поступали з Парижу і Сінгапуру, Мельбурну і Сайгону, Берліну і Палермо, Будапешта і Коїмбрі та багатьох інших країн. Тільки оранжерейних рослин майже безкоштовно було отримано 350 видів більше 1 000 екземплярів, вперше був випущений каталог рослин для обміну з іншими ботанічними установами.

В цей час ботанічний сад є перш за все навчально-допоміжною установою університету. Асигнування, що виділяються на утримання ботанічного саду, постійно знижуються і на початок ХХ століття ботанічний сад поступово приходить до занепаду.

У 1902 році завідуючим ботанічним садом стає проф. Е. Ф. Клименко. Перша світова війна, революція і громадянська війна наклали свій відбиток на стан саду.

У 1923 році сад очолив фахівець у області морфології і систематики рослин інституту Народної Освіти професор Свіренко, який добився перекладу саду на держбюджет.

До 1926 року ботанічний сад знаходився у веденні "Дитячого містечка", Одеського губнаробраза, Одеського сільськогосподарського інституту, що негативно позначилося на його діяльності.

Після приїзду в 1926 році до Одеси видатного ботаніка і мандрівника проф. Ліпського В.І., колишнього президента Української академії наук, ботанічний сад стає самостійною установою із статусом науково-дослідного інституту у веденні Української академії наук. У ботанічному саду в цей період були дві секції: морфології і систематики на чолі з проф. В.І. Ліпськім і анатомії і фізіології на чолі з проф. Ф.М. Породько. Ботанічний сад займається питаннями акліматизації і натуралізації деревних порід з метою їх впровадження в Причорноморському регіоні, проводяться роботи по пошуку рослинної сировини місцевої флори (каучуконосних, ефіроносних, фарбувальних і ін. корисних рослин) (Решiков, 1930, Брусиловській, 1934, Аксентьев, 1938).

У 1932 році приділялася велика увага розробці методів здобичі агар-агару і йоду з філлофори Чорного моря - в Одесі побудований завод по виробництву агар-агару.

У 1934 році ботанічний сад переходить в підпорядкування відновленому Одеському університету. Директором саду стає доц. И.Власенко. Вся робота ботанічного саду направлена на вивчення і впровадження харчових, лікарських, технічних і ефіромаслічних рослин, вивчаються такі культури, як цитрусові, фейхоа, фісташка, пілокарпус, меліса, майоран і ін. велика увага приділяється розробці методів вирощування оранжерейної культури лимонів, каучуконосів.

У 1940 році вперше, у зв'язку з 75-річчям університету, випущена ювілейна збірка із статтями Г.І. Потапенко "Історія ботанічного саду", Н.З. Жаренко "Про культуру фісташки", І.А. Власенко "Траншейна культура цитрусових" і ін. ( Потанеенко,1929).

Велика Вітчизняна війна нанесла непоправну утрату колекціям ботанічного саду і лише завдяки зусиллям ентузіастів-ботаніків (Пашута, Пацовській) вдалося зберегти деякі рослини в парку і оранжереї.

Починаючи з 1973 року, ботанічний сад стає активним учасником виставок в Москві і Києві, одержані 18 срібних і бронзових медалей.

У зв'язку з тим, що ботанічний сад є учбовим підрозділом біологічного факультету, на його базі щорічно виконуються дипломні і курсові роботи, наукові співробітники саду читають лекції студентам, що вчаться міста і області, готують методичну допомогу, каталог колекційного фонду ботанічного саду.

Щорічно сад відвідують тисячі екскурсантів.

7. Дендрологічні парки

Дендрологічні парки служать для охорони і вивчення в спеціально створених умовах деревно-чагарникової рослинності з метою використання їх композиції для наукового, господарського та естетичного використання.

Дендрологічний парк ( Дендропарк, Дендра́рій, від грец. déndron — дерево) — територія, на якій на відкритому ґрунті культивуються деревні рослини.

Насадження в дендропарку зазвичай в стилі ландшафтого парку, можуть бути самостійними або входити до складу ботанічного саду. Розміщення рослин здійснюється по систематичному, географічному, екологічному, декоративному або іншим ознакам.

Історія "Софіївки"

У старовинному українському місті Умані є мальовничий, гідний великого подиву, куточок, який цілком справедливо здобув право називатися чудом України, перлиною України. Такою перлиною є дендрологічний парк Софіївка Національної Академії наук України - видатне творіння кінця XVIII-початку XIX ст., поема з каменю, води, зелені, архітектурних споруд і скульптур. Парк, що розкинувся на площі близько 180 га, і сьогодні вражає відвідувачів своєю неповторною красою та загадковою романтичністю.

Парк Софіївка був створений власником міста Умані польським магнатом Станіславом Щенсним (Феліксом) Потоцьким як подарунок красуні-дружині, гречанці Софії Вітт-Потоцькій. Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено талановитого польського військового інженера Людвіга Метцеля, а безпосередньо виконали всі роботи в парку народні майстри- умільці Уманщини. Місце для будівництва Софіївки було вибране дуже вдало: невеликий струмок, здавна прозваний Багном (пізніше річка Кам'янка), столітні дуби, яруги і природні джерела кришталево чистої води, нагромадження кам'яних брил.

З 1796 до 1802 року копали ставки, підземну річку, споруджували водоспади й водограї, прокладали алеї, переносили велетенські гранітні брили, створювали з граніту та гіпсу художні прикраси для архітектурних споруд. В парку висаджували дерева місцевих порід і екзотичні рослини, завезені з різних країн світу.

Прикрасили парк мармуровими статуями грецьких богів та богинь, філософів та поетів, виготовленими скульпторами Італії та Франції. Уманські умільці створили в долині свою невелику Елладу, батьківщину красуні дружини Потоцького. Багато безіменних трударів позбулися біля цього "дива" здоров'я й життя. Імена їхні невідомі. Проте зберігся список у Центральному державному історичному архіві (м. Київ), за яким встановлено, що серед творців Софіївки були кріпаки з прізвищами Заремба, Закуренко, Герасименко, Троян, Чорнокриленко.

 Вічна їм слава й шана, нашим талановитим предкам, за їхнє геніальне творіння. Парк не вдалося завершити за початковим планом: він переходив від одного господаря до іншого. Після смерті Станіслава й Софії Потоцьких парк успадкував їхній син Олександр.

У 1831 році після польського повстання, в якому він брав участь, всі володіння Потоцьких були конфісковані й передані Київській казенній палаті, а з 1836 до 1859 року парк підпорядковується Управлінню військових поселень, яке розпочало в ньому реставраційні й відновлювальні роботи. За цей період збудовано багато архітектурних споруд і об'єктів ( башти при входах у сад, павільйон Флори, Рожевий павільйон на острові Анти - Цирцеї, обладнана тераса Муз, встановлено чавунного змія на фонтані ). У цей період Софіївка називається Царициним садом.

У 1859 році парк перейшов на утримання Головного училища садівництва Росії переведеного з Одеси до Умані. Під керівництвом відомого вченого В. Пашкевича в Софіївці значно збагатилась колекція рідкісних екзотичних рослин. У 1919 році парк стали називати Садом III Інтернаціоналу.

У 1929 році парк оголошено державним заповідником. Йому надається статус самостійної установи, яка кілька разів передається в підпорядкування різних відомств. З 1955 року парк підпорядковується Академії наук України. Сьогодні Софіївка є цінним науковим і культурно-освітнім центром. З 1991 року їй надається статус науково-дослідної установи НАН України, а з 2005 року - науково-дослідного інституту НАН України. Кожний куточок парку овіяний міфами й легендами стародавньої Греції та Риму, пов'язаний з переказами та романтичними історіями про сімейне життя Потоцьких. З якого б ви боку не зайшли до парку, він скрізь прекрасний!

8. Зоологічні парки

Зоологічний парк - це місце, де утримуються рідкісні, іноземні та місцеві види фауни з метою охорони їх генофонду та для організації наукової і просвітницької діяльності.

Жирафи в зоопарку Таронга, Сідней

Зоопа́рк (зоологічний парк) — територія спеціально створена людиною з будівлями і обладнанням для утримання, збереження зникаючих видів та публічного показу тварин.

Вживається (особливо в країнах Заходу) також назва Zoo і близький термін зоосад, який був вперше вжитий 1828 року як Лондонський зоологічний сад (англ. London Zoological Gardens), згодом скорочений до zoo.

Зоопарк — одна з унікальних лабораторій зі збереження різноманітності тваринного світу і музей живої природи, створений людиною, має науково-просвітницьке значення.

Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі.

Зоологічні парки загальнодержавного значення є природоохоронними культурно-освітніми та науково-дослідними установами.

9. Пам'ятники садово-паркового мистецтва

Пам'ятники садово-паркового мистецтва являють собою ділянки, що мають природну, естетичну або історичну цінність. В Україні прикладами пам'ятників садово-паркового мистецтва є «Софіівка» в м. Умань та «Олександрія» в м. Біла Церква.

ПАМ'ЯТКА САДОВО-ПАРКОВОГО МИСТЕЦТВА «ЗГУРІВСЬКИЙ ПАРК»

Згурівський парк – пам'ятка садово-паркового мистецтва, знаходиться у селищі міського типу Згурівка. Площа парку 309 га. Підпорядкований Березанському лісництву Переяслав-Хмельницького держлісгоспу. Природний перепад висот у парку становить 13,7 м (від 123 м на межі з болотом до 136,7 м неподалік від гірки «Арарат»). Висота штучно створеної гірки «Арарат» – 3,4 м.

Історія села Згурівка та Згурівськаго парку

Згурівка належала родині В'яземських. Проте перейшла у власність роду Кочубеїв, як посаг Софії Миколаївни (1798-1834), що вийшла заміж за Аркадія Васильовича Кочубея (1790-1878). Аркадій Васильович – учасник Вітчизняної війни 1812 р., Київський віце-губернатор (1830-1837), Орловський губернатор (1830-1837), сенатор (1942 р.), дійсний статський радник. Є дані, що саме він заснував у 1837 р. парк у Згурівці. За його наказом садівник – швейцарець насадив навколо палацу чудовий парк із рідкісних дерев, були побудовані альтанки, а через ставки перекинуті містки. Від села садибу відгородили ровом.

За іншими даними, засновником парку був син Аркадія Васильовича – Петро Аркадійович Кочубей (1825-1892), дійсний стацький радник (1881 р.), таємний радник (1890), почесний член Імператорської акажмії наук (1882). Можна припустити, що Аркадій Васильович створив невеличкий парк, а його син настільки розширив площу насаджень, що потім саме його почали, вважати справжнім творцем цієї зеленої перлини.

Рід Кочубеїв був дуже знатним, пов'язаний родинними зв'язками з багатьма видатними родами України. Родичами Кочубеїв Були Скоропадські, Лизогуби та інші.

Петро Аркадійович успадкував 6330 десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях, та ще сам придбав 10377 десятин, його дружина мала родових 5976 десятин, та ще придбала 8572 десятини (Модзалевський, 1908).

За його даними, раніше біля Згурівки ріс лише один гайок – «Дубинка», площею близько 8 га. Завдяки діяльності П. А. Кочубея створено насадження на площі понад 500 га.

Згурівський парк

У 1960 р. два урочища, які на той час мали назви «Червоноармійське» (224 га.) та «Червоноармійське I» (85 га) були оголошені парком-пам'яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. «Старий парк» заклали напрйкінці 1860-х років. На цій території знаходився палац. Від нього в різних напрямках розходилися алеї – гіркокаштанова, липова. Була ще й кільцева алея, завдовжки понад 5 км. Але в цілому парк мав ландшафтне планування. З усіх боків він був обсаджений лісозахисними смугами. З південного, західного та північного боків переважали листяні види – дуб звичайний, липа серцелиста, берест, в'яз, ільм, клени гостролистий, польовий і татарський, явір, ясен звичайний та горобінія звичайна, із сходу хвойні: сосна звичайна, ялина звичайна, ялиця біла, модрина європейська.

У центральній частині парку знаходилась притока Супою – Хіврине море, її розчистили, поглибили й перетворили на ставки. На ставках насипали острови, а на березі – пагорби. Велика гірка, яку назвали «Арарат», була створена за 750 м від палацу у південно-східному напрямку.

На її вершині знаходився красивий павільйон. Від палацу відкривались перспективи на ставок і навіть на «Арарат». Узагалі у парку було багато великих галявин (площею від 5-10 до.20-30 га). На них зростали поодиноко і куртинами різні екзотичні види. Найбільш видове різноманіття зосереджувалось біля палацу. Уздовж алей росли декоративні кущі. Окремі галявини прикрашали клумби. На берегах ставків були верби та тополі, на штучно насипаних пагорбах – переважно хвойні екзоти (групами або поодиноко), на гірці «Арарат» – група хвойних (серед них: ялини, колюча сизої форми та звичайна – плакучої). Цікава особистість парку – такі види, як сосна Веймутова, ялина сиза, ялиця бальзамічна, модрини європейська та сибірська, туя західна, гледичія звичайна, бундук канадський висаджували великими групами або масивами.

Створення парку зі значною частиною екзотичних видів відбувалося не без труднощів та невдач. Окремі насадження погано росли, а деякі загинули.

У 1880 р. були закладені три розсадники: хвойних видів, листяних видів, кущів. Частину садивного матеріалу завезли аж с Північної Америки. Петро Аркадійович Кочубей уважно стежив за діяльністю й інших поміщиків, які займалися паркобудуванням. У 1892 р. у Згурівському парку налічувалося понад 382 види та форми деревних рослин.

Петро Аркадійович помер у 1892 р. і був похований у своєму парку, а в 1894 р. поховали його дружину. Після смерті П. Кочубея власником Згурівки став його син Василь Петрович, кандидат Санкт-Петербургського університету.

У 1938 р. у Згурівському парку налічувалося понад 150 видів та форм деревних рослин. А у 1940 році на галявинах парку лісництво почало закладати соснові культури, що призвело до зникнення мальовничих краєвидів та перетворення парку на суцільний лісовий масив. Через відсутність догляду, загинуло багато цінних екзотів (до 1948 р. збереглося лише близько70 видів і форм деревних рослин), у парку дуже поширилася бузина чорна.

Багато цінних рослин загинуло в 1968-1970 pp., унаслідок підтоплення, яке спричинила збудована на Супої дамба цукрокомбінату.

У паспорті парку-пам'ятки садово-паркового мистецтва, який зберігається у Головному управлінні національних природних парків та заповідної справи, є список видів, які зростали в парку у 1954 р., що він налічує 65 назв.

Сьогодення Згурівського парку

Сьогодні Згурівський парк знаходиться у смт. Згурівка і підпорядкований Березанському лісництву Переяслав-Хмельницького Держлісгоспу. Площа парку 309 га.

Під час останніх обстежень парку виявлено лише 41 вид деревних рослин. Два види – ялина колюча та верба біла – були представлені тільки своїми декоративними формами, перший – сизою, другий – плакучою. Клен гостролистий та явір мали, крім типових рослин, ще й декоративні форми, відповідно Шведлера та пурпуроволисту. 12 видів хвойних (усі дерева) та 29 листяних (26 видів – дерева, 3 – кущі).

В урочищі Червоноармійське II до переважаючих видів належать дуб звичайний, ільмові, тополя чорна, клен гостролистий, сосна звичайна, робінія звичайна, ясен звичайний; в урочищі Червоноармійське І – клен гостролистий, сосна звичайна, робінія звичайна, дуб звичайний, береза повисла, вільха чорна, ільмові.

Парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Ташанський парк»

Сьогодні Ташанський парк – це загальнодержавний парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва ХVІІІ століття. Водночас – база дендрологічних досліджень та місце відпочинку місцевого населення.

Ташанський парк

Минуло більше1000 років, як завойовники зі сходу довідалися про найкоротшу переправу, на шляху до Переяславських земель, через річку Супій в районі с. Ташань. Першою перешкодою на цьому шляху була військова фортеця Ташань або Китай-городище, яку створили захисники Переяславщини. Очевидно, що вони окультурили залишок від давнього лісу і використовували його як парк. Свідченням цього являються дуби, які росли не без догляду людини. Багато дубів віком до 1000 років повсихали, тому їх зрізали 45-50 років тому. На даний час залишились дуби, по кронах яких видно, що вирощувались вони в часи догляду за парком. Вік таких дубів 600-650 років, молодшим дубам по 300-350 років.

Один з таких дубів віком близько 650 років нагадує дуба, якого колись малював Т. Г. Шевченко. Тарас любив відвідувати Переяславські землі і без сумніву бував у Ташанському парку. Так званому «Дубу кохання» має вік близько 350 років.

В часи царювання Катерини ІІ багато українських земель було подаровано придворним вельможам. Так у 1770 році Указом Сенату графу Рум’янцеву-Задунайському були «пожалованы» землі Переяславського полку із «Кантакузиновских описных имений», в тому числі с. Ташань, разом з християнами і іншими угіддями та Ташанським парком.

В часи господарювання великого полководця – генерал-фельдмаршала графа Рум’янцева-Задунайського парк було доповнено рядом хвойних та листяних порід дерев.

Головною частиною парку була і є широка алея, з обох сторін обсажена каштанами та кленами в два ряди. На узбіччі ріс самшит. Алея була викладена цеглою. В кінці алеї з лівого боку був виділ їстівних каштанів. На північ, на двох протилежних схилах росли грецькі горіхи.

Поруч природній яр вкритий ліщиною, який виводить до Чмирової гори, що в часи Рум’янцева була місцем прийому та розваги для приїзжих гостей. Доглядав цю ділянку парку чоловік на прізвище Чмир. Від його прізвища і пішла назва гори. На схід від парку розкинулися луки, це були заплави старого русла річки Супій. Східна сторона схилів парку в основному була заліснена вільхами, але мала окремі ділянки доповнені хвойними породами дерев, здебільшого ялинами. Рівнинні ділянки парку були заповнені каштанами, липами.

Парк характерний тим, що його ландшафт нерівний. У парку багато ярів, схилів, долин. Саме долини та ярі були і зараз залишились покриті ялинами та березами. На менш зволожених ділянках росли сосни звичайні, сосни Банкса, сосни Веймутова. По парку розкинулося шість ярів. Перший яр – дорога прогону сільських корів, характерний рядом невеликих ярів, які впадають в основний – перший яр. На його схилах ростуть каштани, берести, липи, гледичії (занесені в Червону Книгу), грецькі горіхи, акації, модрини, дуби череваті, ясени, берези, сосни звичайні. Біля криниці «Бровар», яка знаходиться біля «Чмирової гори», розкинувся дуб пірамідальний (єдиний на весь парк). Ближче до ріки Супій ростуть вільхи, осики. Підгір’я яру вкриті дубами-гігантами, яким по 600-700 років.

У другій половині ХІХ століття Ташань дісталася надвірному раднику царя – Голіцину. Саме він побудував у парку будинок з червоного дерева. Голіцин М. розширив ділянки парку. В кінці 2 та 3 яру доповнили посадками граба, сосни, дуба, можевельника, сосни Веймутова. Парк при Голіцину обнесли глибокою канавою. Три тисячі овець мешкали в парку ущільнюючи його верхній шар ґрунту.

Восени парк був багатий на різновидності грибів, зокрема білі, маслюки, польські, шампіньйони, лисички, вішанки, опеньки та ряд інших їстівних та неїстівних грибів.

По середині парку велика впадина утворена двома ярами, там розмістилась ділянка бархату Амурського, жителі села називають його коркове дерево. Вище на схід – кошарище, де в часи Голіцина та Горчакова, були овечки.

В часи Горчакових парк було розширено, окультурено та доповнено рядом хвойних та листяних дерев.

Князь Горчаков К. побудував в кінці алеї будинок на власний смак з рисами середньовічного стилю, що було виявом розповсюдженого в ті часи романтизму, але з елементами електики.

У 1901 році силами жителів сіл Ташань, Пологи, Хоцьки, Мирське викопали перший ставок з островом. На острові розкинувся клен канадський сріблястий. Східний берег ставка теж обсадили кленами канадськими сріблястими.

У 1902 році було викопано другий ставок. Поруч було розбито ділянку грецького горіха. Тут же на північ та на південь від ставка виросли ділянки чорних горіхів, а на схід ділянка сірих горіхів. Поруч розкинулася посадка сосни кримської, сосни звичайної, ялини звичайної та сріблястої. На берегах ставка росли ялини сріблясті.

У ставках, як у першому так і в другому вирощували коропа, карася червоного річкового. У ставках було багато раків.

На схід від другого ставка у 1903 році викопали третій ставок. Це був найглибший ставок – до 6-ти метрів. Вода в ньому була дуже прозора. Північну і південну сторони, третього ставка, зайняли ділянки ялини звичайної. При князю Горчакову К. наглядачем за третім ставком був дід Битик. У цьому ставку були рідкісні породи риб. Дід Битик, як наглядач за ставковими рибами, підгодовував коропів та карасів та разом наглядав посадки ялини. Три роки копали ставки, а землю використали для побудови греблі через старе заболочене русло річки Супій. Ця гребля в дальнішому послужила як дорога до невеличкого ліска який називали Лукою. У Луці тримали мисливських собак. Собаки з луки не виходили, так як лісок з усіх сторін був омитий водою.

В кінці парку, ближче до села Горбані в південній частині парку, була вільна ділянка лісу, її зайняв суддя Переяславського повіту Романовський. Горчаков пропонував Романовському продати цю ділянку лісу, але той відмовився. Зараз ця ділянка і поле біля неї називаються Романовщина.

Крім листяних та хвойних дерев, а їх при Горчакову К. було більше ста, у парку росли різновидності кущів, це бузок, ялівець козачий, туя, бересклет, шипшина, бояришник, терен, черемуха біла, самшит, акація жовта, крушина ламка, жасмин, калина, барбарис, бузина, верболіз, живокіст, малина, ожина, а також верба біла, верба плакуча, груша, шовковиця. Парк в ті часи, маючи господарський догляд був багатий на такі рідкісні рослини як астрагал шерстисто-квітковий, сон-трава, горицвіт дволистий, ряст великий, калюжниця, біле латаття, глечики жовті, мати-й-мачуха, підсніжники, зірочка бліда.

Відносною цінністю парку є його незмінність і неповторність. Багатство парку – це птахи, в тому числі рідкісні: сиворакша, дятел червоноголовий, сойка, синиця ремез, бугай, вальдшнеп, очеретянка, соловей, кроншнеп, шпак, різновиди синиць. Парк і його околиці заселяють звірі: заєць русак, лисиця руда, куниця кам’яна і лісова, тхір лісовий, видра, бобер, ондатра, норка.

На території Ташанського парку відновлено колодязь, збудований в 1901 році. В повоєнні роки, в період боротьби з релігією, він був засипаний за вказівкою місцевих керівників.

Сукупність природних компонентів і зокрема структурних особливостей – це і є Ташанський парк – рідкісна і неповторна місцевість в Україні. Звичайно, що основна цінність парку – це дерева-екзоти, ландшафт, якісно відмінний від інших ділянок, три рукотворні ставки, викопані в різних точках парку.

Не дивлячись на те, що Ташанський парк функціонує як пам?ятка садово-паркового мистецтва та підпорядкований Студениківському лісництву, сьогодні він недоглянутий. Ніхто ніяких робіт в ньому, навіть природоохоронних, не веде. Дуби-екзоти втрачають свою цінність, через нестачу догляду. Вони з року в рік всихають. Крім того, загинуло багато екзотичних дерев, які б могли ще довго своєю присутністю прикрашати Ташанський парк та милувати очі відвідувачам.

Література

1.   ГЕТЬМАН В. Розвиток екотуризму в Азово-Чорноморському регіоні України: [в тому числі на прикл. біосфер. заповідника, Азово-Сиваського нац. природного парка (Новотр. та Геніч. р-ни)] //Краєзнавство. Географія. Туризм. _ 2001. - №9. _ Берез.

2.   ЖИВАЯ жемчужина //Гривна. _ 2003. _ 4 февр. _ С.12.

3.   СТРУКТУРНІ зміни фітоценокомплексів солоно озерної ділянки Чорноморського біосферного заповідника за даними періодичного картографування /Ткаченко В.С., Лисенко Г.М., Маяцький Г.Б., Ума- нець О.Ю. //Укр. ботан. журн. _ 1997. - №3. _ С.232-239.

4.   ТУР Л.П. Поселення reticulitermes lucifugus (isopteran, rhinotermitidae) на степових ділянках Чорноморського біосферного заповідника //Вестн. зооло-ги. _ 2004. _ Т.38. - №5. _ Сент.-окт. _ С.85-89.

5.   ЧОРНОМОРСЬКИЙ державний заповідник //Джерела. _ 2002. _ 16 лют._ С.5.

6.   Природоохоронні території України/. Є. В. Качаловський, К. М. Ситник; за редакцією Д. Й. Проценка. - К.: Урожай, 1997р. - ст.85-90.

7.   Енциклопедія українознавства: В 10 томах / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

8.   Українська радянська енциклопедія

9.   Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

10.                  Бєлозеров С. Т. Асканія-Нова. К., 1956;

11.                  Материал из Википедии — свободной энциклопедии