Курсовая работа: Ефективне використання трудових ресурсів

Курсовая работа: Ефективне використання трудових ресурсів

Зміст

Вступ

1. Сутність та значення продуктивності праці

1.1 Визначення продуктивності праці

1.2 Показники ефективності функціонування підприємства

2. Показники та методи вимірювання продуктивності праці

2.1 Продуктивність праці,її вимірювання і показники

2.2 Персонал підприємства, склад і структура

2.3 Наукова організація праці та її формування

3. Фактори та резерви росту продуктивності праці на підприємстві

3.1 Загальний аналіз основних техніко-економічних показників та оцінка діяльності підприємства

3.2 Фактичний аналіз продуктивності праці

3.3 Вибір та обґрунтування заходів з підвищенням ефективності виробництва

Висновок

Використана література

Вступ

Перехід України від адміністративно-командної економіки до ринкової, яка базується на широкому використанні економічних методів, активізує ряд соціально-економічних проблем. Зараз уже нікого не дивує безробіття, соціальна напруженість в суспільстві, які спричинились в Україні з переходом до ринкових відносин. За порівняно короткий період часу прийнято низку, хоч і не досить досконалих, законодавчих актів, які покликані регулювати відносини на ринку праці; в закладах освіти здійснюється підготовка спеціалістів за новими спеціальностями; у наукових журналах і збірниках усе частіше з’являються статті, присвячені трудовим відносинам, соціальному захисту, регулювання зайнятості населення, соціальному партнерству.

Практика господарювання на ринкових засадах підтверджу ту незаперечну істину, що результативність будь-якої виробничо-господарської та комерційної діяльності залежить передовсім від компетентності та творчої активності управлінських кадрів, достатньо глибокого знання ними конкретної економіки, законодавчої бази та соціальних аспектів господарювання.

На даному етапі продуктивність праці є важливим планово-економічним показником, що характеризує не тільки степінь використання трудових ресурсів на підприємстві, але й рівень ефективності всієї ринкової системи в цілому. А це означає, що фундаментальним направленням розвитку нової ринкової системи повинні стати стабілізація вітчизняного виробництва і ріст на цій основі продуктивності праці.

Серед організаційно-економічних факторів підвищення продуктивності праці окреме місце посідають умови праці. Це сукупність факторів виробничого середовища, що впливають на здоров'я людини, її працездатність, результати її праці. Умови праці суттєво впливають на ставлення людини до праці, морально-психологічний клімат у колективі, його стабільність. З часом умови праці зазнають значних змін. З одного боку, це пов'язано зі скороченням частки ручної і фізичної праці та робіт, що виконуються в несприятливих умовах, з іншого — з появою нових виробництв, технологічних процесів, речовин, матеріалів, видів енергії і т. ін. Тому одним з найважливіших завдань науки і практики є глибоке вивчення впливу нових технологій, хімічних, біологічних та інших речовин і видів енергії на організм людини і забезпечення його повної безпеки. До робітників, які зайняті на таких виробництвах, висуваються підвищені вимоги: така робота потребує від них підвищеної уваги, швидкості і точності реакції, оперативного мислення, тобто великого нервово-емоційного напруження. Крім того, на працездатність людини негативно впливають малозмістовні, монотонні операції.

Перехід до ринкових відносин вимагає збільшення засобів, спрямованих на створення безпечних технологічних процесів, машин і обладнання, ефективних форм організації праці і виробництва і на цій підставі скорочення затрат на компенсацію несприятливих умов праці. Головним при розв'язанні цих завдань має бути не стільки економічний, скільки соціальний ефект.

продуктивність праця персонал

Методи вимірювання та показники рівня продуктивності праці

1. Сутність та значення продуктивності праці

1.1 Визначення продуктивності праці

Розвиток кожного суспільства передбачає взаємодію таких видів ресурсів, як природні ресурси, людські ресурси, капітал і підприємництво (у розумінні управлінських та організаційних навичок, необхідних усім суб'єктам господарської діяльності у процесі виробництва) та інформаційні потоки. Відносно підприємництва можна дискутувати, бо, з одного боку, це можна розглядати як справді ресурс, а з іншого — це похідна від людських ресурсів, це результат накопичення і застосування досвіду праці, як своєї, так і інших людей. Але головним серед усіх ресурсів є праця людини, бо тільки завдяки праці як усвідомленої і доцільної діяльності людини предмети праці та засоби праці, тобто речові фактори, "оживають" і відбувається процес виробництва життєвих благ як для кожної людини, так і для суспільства загалом.

Система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення природних ресурсів відповідно до потреб людей, створює матеріальні і духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці, має назву "продуктивні сили". До цієї системи належать працівники; засоби праці; предмети праці; використовувані сили природи; наука як специфічна продуктивна сила, особливий фактор; форми і методи організації виробництва; інформація. Наука перетворилася в окремий елемент продуктивних сил з початку розгортання науково-технічної революції (НТР), тобто з середини 50-х років, а інформація — з середини 70-х років, тобто з початку другого етапу НТР. Головною продуктивною силою суспільства є працівники виробничої та невиробничої сфери. Продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, ступінь оволодіння людиною силами природи. Вони є провідною ланкою суспільного способу виробництва, а їх рівень — загальним показником соціально-економічного прогресу, оскільки з їх розвитком зростають продуктивність праці, національне багатство, з'являються нові джерела енергії тощо. Водночас головним критерієм суспільного прогресу є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. Взаємодія особистісних (людини) і речових (засобів виробництва) факторів виробництва є найважливішою умовою зростання продуктивності праці, національного багатства. У процесі такої взаємодії виникає нова продуктивна сила, не властива жодному із перелічених факторів. Соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил є система виробничих відносин або реальних (економічних) відносин власності, яка формує спосіб поєднання особистісних та речових факторів виробництва, характер привласнення результатів праці, природу економічної і політичної влади. Залежно від того, наскільки відносини власності відповідають інтересам людини, рівню розвитку інших елементів продуктивних сил, вони або прискорюють, або гальмують їх розвиток.

Зазначимо, що праця як основа всіх благ суспільства має різні значення і відтінки (рис. 1).

Оскільки ресурси мають межі, важливо їх використовувати ефективно, тобто досягати намічених цілей з найменшими витратами. Ця умова належить до всіх ресурсів, але стосовно живої праці — це необхідна передумова. Жива праця, яка пов'язана з витратами фізичної, нервової та інтелектуальної енергії людини у процесі виробництва життєвих благ, в результаті стає продуктивною працею. В економічному словнику-довіднику (К.: Femuna, 1995, с. 265-267) зазначено: продуктивна праця — це праця людини, в результаті якої створюються матеріальні блага та послуги. Продуктивною є не тільки праця у сфері матеріального виробництва, а й у сфері науки, освіти, управління, охорони здоров'я, послуг, а також у духовній сфері. У сучасному західному суспільстві продуктивна праця має два основні виміри. Перший стосується системи продуктивних сил, другий — відносин власності, в яких знаходить своє втілення соціально-економічна мета розвитку суспільства. У першому випадку продуктивною є праця матеріального і нематеріального виробництва, яка створює необхідні для людини товари і послуги. У другому — продуктивною є праця, яка збільшує капітал, приносить виробнику додаткову вартість, більший прибуток. Виходячи з цього продуктивнішою, наприклад, є праця з виготовлення зброї, оскільки приносить військовим концернам вищу норму прибутку. Але вона нічого не дає для розвитку суспільства, тому така праця з точки зору всього суспільства є непродуктивною.

З цим поняттям тісно пов'язані поняття "продуктивність праці" і "продуктивність". На перший погляд, вони близькі між собою, але різняться тим, що продуктивність праці відображає ефективність виробничої діяльності людей у процесі створення матеріальних благ і послуг, тобто результативність конкретної праці. Продуктивність праці вимірюється кількістю продукції або послуг, вироблених працівником за одиницю робочого часу (рік, місяць, тиждень тощо), або кількістю робочого часу, затраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги. У виробництві будь-якого товару бере участь жива та минула (або уречевлена) праця. Зростання продуктивності праці у суспільстві загалом означає економію обох видів праці або зниження суспільне необхідного робочого часу на виробництво одиниці товару чи послуги. При цьому частка живої праці зменшується, а частка минулої — зростає, але кількість живої праці зменшується помітніше, ніж зростає кількість минулої праці. Отже, загальна сума праці, втіленої в товарі чи послузі, зменшується. Найбільш точним вираженням суспільного рівня продуктивності праці є показник виробництва національного доходу на душу населення або на одного працівника. Зростання продуктивності праці у суспільстві загалом залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Більш конкретними факторами зростання суспільної продуктивної праці є використання досягнень НТР у виробництві, поглиблення суспільного поділу праці, в тому числі міжнародного, у формі спеціалізації, кооперування й комбінування виробництва, впровадження нових форм організації праці, досягнення реального плюралізму форм власності та ін. Зростання продуктивності праці залежить від рівня освіти, кваліфікації працівника, його культури, свідомості, психологічного стану, мотиваційного механізму тощо. Усього налічують близько 60 факторів зростання продуктивності праці, які належать лише до системи продуктивних сил. Крім цього, є фактори зростання продуктивності праці, які належать до всього технологічного способу виробництва (тобто продуктивних сил і техніко-економічних відносин), відносин власності, надбудовчих відносин (наприклад, удосконалення законодавства) тощо.

Водночас продуктивність — це показник ефективності не конкретного виробництва, а в масштабах міста, регіону, який характеризує випуск продукції в розрахунку на одиницю використаних ресурсів, інших факторів виробництва. В "Большом экономическом словаре" за ред. Α. Η. Азриліяна (Μ.: Ин-т новой экономики, 1997, с. 528) зазначено: продуктивність — це здатність економічної системи виробляти корисну продукцію і міра реалізації цієї здатності.

Іншими словами, продуктивність — це показник результативності та ефективності виробництва, що характеризує випуск продукції в розрахунку на одиницю використаних ресурсів та факторів виробництва (Енциклопедія бізнесмена, економіста, менеджера / За ред. Р. Дяківа. — К.: Міжнар. екон. фундація, 2000). Отже, терміни "продуктивність" і "продуктивність праці", з одного боку, близькі між собою, а з іншого — це різні поняття.

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) продуктивність відбиває взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво, а продуктивність праці — це ступінь ефективності використання конкретної праці, і в її визначенні закладено поняття праці, здатність людини виробляти за одиницю робочого часу певний обсяг продукції.

Крім того, є ще одне поняття продуктивності праці: це продуктивність суспільної праці, яка характеризує ефективність використання сукупних витрат праці. Під сукупними розуміють витрати живої і минулої (уречевленої у засобах виробництва) праці на виробництво продукції. Тому продуктивність суспільної праці відбиває взаємодію особистісних і речових факторів виробництва і є показником ефективності виробничої діяльності людей.

Показник продуктивності суспільної праці — це узагальнюючий показник ефективності суспільного виробництва, який розраховується як відношення виробленого національного доходу до середньорічної чисельності зайнятих у сфері матеріального виробництва. З переходом до міжнародної методології обліку рівень продуктивності суспільної праці визначається відношенням валового внутрішнього продукту (у ринкових цінах) до середньорічної чисельності економічно активного населення (робоча сила)*.

Підвищення продуктивності праці означає економію сукупної праці (живої та уречевленої), що витрачається на вироблення продукції, зменшення всього матеріалізованого в продукті робочого часу.

Між показниками продуктивності індивідуальної та суспільної праці існує певна взаємозалежність. Вона полягає у тому, що зменшення витрат індивідуальної праці на робочих місцях є необхідною передумовою підвищення продуктивності суспільної праці. Водночас економії лише живої праці часто буває не досить для підвищення продуктивності суспільної праці.

1.2 Показники ефективності функціонування підприємства

Відомо, що ефективність залежить від співвідношення витрат на виробництво продукції і отриманого результату. Тут продуктивність праці впливає як на витрати, так і на результати праці.

Зростання продуктивності праці, з одного боку, знаходить своє вираження у зменшенні затрат і робочого часу на виготовлення одиниці продукції. Отже, при правильному співвідношенні в темпах зростання продуктивності і заробітної плати частка оплати праці в собівартості продукції знижується. Практика показує, що здійснення комплексних заходів з подальшої раціоналізації виробництва позитивно впливає і на економію уречевленої праці, і на ефективніше використання виробничих фондів.

Зростання продуктивності праці, з іншого боку, сприяє збільшенню обсягу випуску продукції, що дає змогу повніше задовольняти суспільні потреби. Зростання обсягів виробництва, у свою чергу, впливає і на скорочення витрат виробництва, і на загальну суму прибутку, рентабельність господарювання. Отже, підвищення продуктивності праці складає основу збільшення національного прибутку, а підвищення ефективності виробництва — сутність і основу економічного прогресу суспільства. Оскільки підприємства складають основу економіки країни незалежно від форми власності, розглянемо головні показники ефективності на рівні підприємства (табл. 1).

Таблиця 1.

Продуктивність праці є найважливішим показником економічного зростання, узагальнюючим поняттям результативності праці. Особливості сучасного етапу розвитку економіки визначають нові підходи до оцінювання господарської діяльності, у тому числі до проблеми продуктивності праці.

У зв'язку з розвитком науково-технічного прогресу людська праця складає все меншу частку сукупних витрат. Зростає частка інших видів витрат: фізичні і фінансові активи, матеріали, енергія, інформація. Тому при визначенні зростання продуктивності праці на підприємстві необхідно об'єднувати різні види витрат або використовувати цілісну систему факторних показників, у знаменнику яких присутній лише один вид витрат.

Таким чином, продуктивність праці вимірюється як загальний обсяг продукції, поділений на кількість витраченого на його виробництво труда. Це середня величина, яка відображує виробіток одного працівника за одиницю робочого часу.

Розрізняють продуктивність праці в масштабі суспільства, регіону, галузі, підприємства і продуктивність індивідуальної праці окремого робітника.

У масштабах галузі або економіки країни загалом визначають середню продуктивність праці. Оскільки середня продуктивність визначає обсяг продукції на одиницю витраченого труда, її досить нескладно виміряти (для цього лише треба знати дані сумарної продуктивності праці і сумарного обсягу продукції), і це дає можливість порівняти показники різних галузей і в рамках однієї галузі в довгостроковому періоді. Продуктивність особливо важлива, оскільки вона відображає реальні рівні життя, яких країна може досягти для своїх громадян.

Зв'язок між продуктивністю і рівнем життя досить простий. У будь-якому конкретному році сукупна вартість товарів і послуг, вироблених економікою, дорівнює сумі виплат усіх факторів виробництва, включаючи заробітну плату, орендні платежі, капітали і суму прибутків фірм. Зрештою ці ресурсні виплати, незалежно від їх форми, отримують споживачі. Завдяки цьому споживачі взагалі можуть у довгостроковому періоді збільшити рівень споживання, лише збільшуючи сумарне виробництво продукції.

Умовою розвитку виробництва є зростання продуктивності праці. Це відповідає загальному економічному закону і є економічною умовою розвитку суспільства незалежно від пануючої у ньому системи господарювання.

Підвищення продуктивності праці проявляється в тому, що зменшується загальна сума праці, яка вміщується в одиниці продукту, при зменшенні частки затрат живої праці і збільшенні частки минулої праці.

Зазначимо, що продуктивність праці — це якісний показник. Він, як і будь-який інший якісний показник, являє собою частку від ділення одного об'ємного показника (кількісного) на інший. Отже, величина і динаміка будь-якого якісного показника залежать від "фізичного" зростання чисельника і знаменника, що утворюють цей якісний показник.

Продуктивність праці в будь-якій організаційній системі може підвищуватись, якщо спостерігається одна з наведених умов:

1) обсяг продукції зростає, затрати зменшуються;

2) обсяг продукції зростає скоріше, ніж затрати;

3) обсяг продукції не змінюється, водночас затрати зменшуються;

4) обсяг продукції зростає при незмінних затратах;

5) обсяг продукції зменшується повільнішими темпами, ніж затрати. При цьому на рівень продуктивності праці впливають екстенсивність використання праці, інтенсивність праці, а також техніко-технологічний рівень виробництва.

Отже, йдеться про екстенсивний чи інтенсивний приріст продуктивності праці. Екстенсивним називають приріст, отриманий за рахунок зростання об'ємного показника, що являє собою той чи інший ресурс. Інтенсивний же приріст проявляється як наслідок зростання прямого якісного показника або зниження зворотного якісного показника (затрат будь-якого ресурсу на одиницю продукції).

Екстенсивність праці характеризує ступінь використання робочого часу і його тривалість за зміну при інших постійних характеристиках. Що менше простоїв, непродуктивних затрат робочого часу, тобто чим повніше використовується робочий час і чим триваліша робоча зміна, то вища продуктивність праці. Екстенсивне використання праці має межі: законодавче встановлені тривалість робочого дня і робочого тижня, і має ліміт — якщо протягом законодавче встановленого робочого дня робочий час повністю використовується на продуктивну працю.

Інтенсивність праці характеризує кількість праці, що витрачається робітником за певний проміжок робочого часу для отримання корисного результату (продукту). Визначається затратами фізичної, нервової і розумової енергії за одиницю часу. В основі рівня інтенсивності праці лежать соціально-економічні умови — тривалість робочого часу і його використання, рівень розвитку і використання техніки і технології виробництва, нормування і оплата праці, рівень життя, ставлення робітника до праці і т. ін. Що вища інтенсивність праці, то вища її продуктивність. Інтенсивність праці — важливий фактор продуктивності, але він має фізіологічні межі, тобто рівень інтенсивності визначається фізіологічними і психічними можливостями людського організму. Інтенсивність вимагає дотримання фізіологічних норм витрачання людської енергії, тобто такого витрачання життєвої енергії протягом робочого часу за зміну, яке забезпечує при діючій системі охорони здоров'я, реально доступній якості харчування і раціональному використанні вільного від роботи часу необхідні умови для повноцінного функціонування організму і повного відновлення працездатності до початку нового трудового дня.

Техніко-технологічний рівень виробництва є основним джерелом зростання продуктивності праці, що не має меж і визначається науково-технічним прогресом, техніко-технологічним удосконаленням виробництва, появою нових матеріалів, видів енергії і т. ін.

Все це формує продуктивну силу труда — його здатність виробляти в міру зростання технічної оснащеності виробництва все більше і більше продукції.

Однак сучасна економічна теорія виходить з того, що процес виробництва продукції є результатом не тільки функціонування труда, а й сукупної дії труда, капіталу, землі та підприємництва. Роль і частка кожного з цих факторів виробництва у процесі створення продукції точно встановити неможливо. Отже, віднесення обсягу випущеної продукції до працезатрат, пов'язаних з цим випуском, при підрахунку продуктивності праці зовсім не означає, що тільки труд є джерелом продукції, це лише один із способів визначення ефективності виробництва.

Підвищення продуктивності праці на підприємствах проявляється у вигляді:

• збільшення маси продукції, створюваної за одиницю часу при незмінній її якості;

• підвищення якості продукції при незмінній її масі, створюваній за одиницю часу;

• скорочення затрат труда на одиницю створюваної продукції;

• зміни співвідношення затрат живої та минулої праці у бік зростання частки затрат минулої праці при загальному скороченні затрат праці;

• скорочення часу виробництва і обороту товарів;

• збільшення маси і норми прибутку.

Абсолютно очевидно, що можуть бути різні комбінації вказаних видів прояву підвищення продуктивності праці. Кожен з них окремо і в сполученні з іншими свідчить про велике значення її приросту для економіки підприємств, які перебувають під впливом конкуренції, що посилюється, на ринках товарів, послуг і праці.

Підвищення продуктивності праці забезпечує підприємствам і всьому суспільному виробництву подальший розвиток і сприятливі перспективи, що зрештою веде до підвищення рівня життя населення.

Підвищення добробуту народу тісно пов'язане з ефективністю виробництва, продуктивністю суспільної праці. У сучасних умовах роль цих найважливіших категорій багаторазово підвищується. Економія праці, підвищення її продуктивності — головні джерела збільшення маси і норми додаткового продукту. Саме вони відбивають рівень розвитку науково-технічного прогресу.

У процесі праці людина використовує засоби виробництва, тобто засоби праці і предмети праці, отже, ефективність виробництва залежить від затрат живої і уречевленої праці. Таким чином, вартість товару визначається всім робочим часом (минулої та живої праці), що входить до товару, тобто одиниця товару містить певну величину праці, як уречевленої у засобах виробництва, так і приєднаної до неї в процесі виробництва. Однак жива праця як імпульс суспільного розвитку відіграє певну роль у процесі виробництва і його результативності.

При обчисленні продуктивності праці слід враховувати як живу, так і уречевлену працю. Загальні вимоги до показників продуктивності праці наступні:

• відображення затрат праці та їх результати;

• вплив структурних зрушень, науково-технічного прогресу і т. ін. На сучасному етапі основними показниками (плановими і звітними) є такі, що характеризують темпи зростання національного прибутку в розрахунку на одного працівника сфери матеріального виробництва. При цьому враховується необхідність синтезу вартісних показників продуктивності, що відображають затрати живої та уречевленої праці, а показники сукупної трудомісткості інтегруються в систему показників ефективності виробництва. Отже, створюється дворівнева модель системи показників: показники народногосподарського рівня і показники галузевого рівня.

Ці економічні показники класифікуються за укрупненими групами, в яких результати виробничої діяльності належать до затрат живої праці робітників матеріального виробництва (перший варіант) або до затрат сукупної суспільної праці (другий варіант).

За першим варіантом рівень і динаміка продуктивності праці розраховуються як відношення суми валового суспільного продукту, кінцевого річного суспільного продукту, національного доходу, товарної чистої продукції до затрат живої праці.

2. Показники та методи вимірювання продуктивності праці

2.1 Продуктивність праці, її вимірювання і показники

Продуктивність праці – це кількість продукції, випущеної в одиницю часу на одного працюючого.

Виділяють такі фактори, що впливають на продуктивність праці:

·  ступінь розвитку науки і міра її використання у виробництві

·  кваліфікація працівників

·  організація виробничого процесу

·  стан виробництва

На практиці використовують 3 вимірники продуктивності праці: натуральний, трудовий і вартісний.

Натуральний вимірник характеризує кількість продукції в натуральному виразі:

                                            П=N/Тж

Обсяг випуску в натуральних одиницях  Витрати живої праці

                                  Тж=Чис.прац.*Фд

чисельність працівників  дійсний фонд роботи 1-го середньоспискового

                                                                                             працівника

Дійсний фонд роботи розраховується на основі складання балансу робочого часу:

Трудовий вимірник характеризує кількість продукції в трудовому вираженні на 1-го робітника. Він визначається через трудомісткість:

                        Пт=(∑Ni*ti)/Тж

                                                   Трудомісткість

                       ∑Ni*ti=Тє

                                       трудоємність виробничої програми

Вартісний вимірник характеризує кількість продукції в грошовому виразі на 1-го працюючого:

     Пв=(∑Ni*Ці)/Тж

Для характеристики динаміки продуктивності праці використовують індекс продуктивності праці:

                      Іпп=Ппл/Пбаз

  продуктивність планова   продуктивність базова

Рівень продуктивності праці характеризується показником „виробіток”, який показує, скільки продукції виготовляється за одиницю часу на 1-го працюючого:

В=обсяг в-ва/чисельність працівників

Оберненим показником до виробітку є трудомісткість.

У зв'язку із обмеженістю усіх видів ресурсів і трудових зокрема головним чинником нарощування в-ва є забезпечення ефективності їх використання. Для забезпечення росту продуктивності праці на п-ві здійснюють її планування, що знаходить практичне відображення в складанні плану по праці і кадрах, одним із розділів якого є план підвищення продуктивності праці. В процесі планування продуктивності праці виділяють такі етапи:

1.  аналіз показників росту продуктивності праці

2.  визначення міри впливу факторів на ріст продуктивності праці

3.  розробка організаційно-технічних заходів для підвищення продуктивності праці

4.  розрахунок потреби в робочій силі

5.  визначення рівня і індексу продуктивності праці на плановий період.

Ріст продуктивності праці повинен випереджати ріст заробітної плати.

Існують 2 методи планування продуктивності праці:

1.  метод прямого рахунку (обсяг в-ва продукції поділити на кількість ПВП)

2.  метод непрямого рахунку (пофакторний метод) дає змогу визначити вплив техніко-економічних факторів на рівень продуктивності праці. До цих факторів належать:

·  підвищення технічного рівня в-ва (впровадження нової техніки, модернізація)

·  покращення організації в-ва (скорочення непродуктивних втрат, втрат від браку тощо)

·  зміна обсягу і структури продукції, що випускається (покращення в-ва).

По кожному із даних факторів розраховують показник відносної економії чисельності робітників, на базі якої визначається сумарна чисельність, і розраховують приріст продуктивності праці у %:

            ∆П=Э∑/(Чвих – Э∑)*100%

економія сумарна    чисельність вихідна

Чвих=Q/Пб – чисельність працівників, розрахована на плановий обсяг випуску при базовій продуктивності праці.

            ∆П=(∆Тє ∕ (100 – ∆Тє))*100%

            %зниження трудоємкості виробничої програми

2.2 Персонал підприємства, склад і структура

Персонал підприємства — це провідний мобілізуючий фактор виробництва. Його творчий талант і практична робітнича майстерність особливо виразно проявляється в умовах ринкових відносин, де постійно присутня підприємницька конкуренція. Так, інженерна діяльність працівників підприємства має вирішальне значення у виявленні і оцінці попиту, створенні високоякісної продукції, виборі прогресивних технологій, раціональній організації виробництва в цілому, тобто в ефективному поєднанні всіх складових факторів виробництва. В той же час кожне таке мистецьке рішення може залишитися лише побажанням на папері, якщо не буде фахово завершене робітниками у вигляді матеріалізованої продукції.

Саме така, цілеспрямована, гармонійна діяльність колективу забезпечує економічний поступ підприємства.

Всі працівники підприємства залежно від ступеня їх участі у виробничій діяльності діляться на промислово-виробничий і непромисловий персонал.

До промислово-виробничого персоналу (ПВП) належать працівники основних і допоміжних цехів, відділів, служб, науково-дослідних відділів та інститутів (НДІ), проектно-конструкторсько-технологічних відділів і інститутів (ПКТІ), тобто ті, хто безпосередньо пов'язаний з виробничою діяльністю підприємства.

До складу непромислового персоналу входять працівники підрозділів, що не пов'язані з основною виробничою діяльністю підприємства: житлово-комунального господарства, (дитячі, культурно-побутові, медичні, підсобні, сільськогосподарські підрозділи тощо).

ПВП поділяється на такі категорії: ІТП (інженерно-технічні працівники); робітники; службовці; МОП (молодший обслуговуючий персонал); учні і охорона.

Найбільш численною категорією працівників, які беруть участь у виробничому процесі, є робітники.

Вони поділяються на виробничих (основних), які безпосередньо виготовляють продукцію, і допоміжних, які займаються виробництвом продукції допоміжного призначення (інструмент, тара, інше), а також обслуговують технологічний процес (налагоджувальники, ремонтники, комірники, контролери, транспортні робітники і ін,).

В умовах автоматизації виробництва функції різних категорій робітників (операторів, налагоджувальників, ремонтників) суміщаються, і поняття „допоміжні” втрачає свій прямий зміст.

До ІТП належать особи, які виконують на підприємствах дослідницькі, проектні роботи, здійснюють організаційне, технічне, економічне керівництво і управління.

До службовців відносяться працівники, які зайняті діловодством, бухгалтерським обліком, постачанням, збутом, і т. д.

МОП — це працівники, що зайняті технічним забезпеченням процесу управління (кур'єри) а також побутовим обслуговуванням всіх працюючих (гардеробники, технічки, ліфтери та інші).

Охорона — включає працівників сторожової і пожежної служби підприємства.

Залежно від характеру праці кадри поділяють за професіями і спеціальностями.

Професія — це широкий і місткий вид трудової діяльності, що передбачає потребу певної сукупності теоретичних знань та практичного вміння, трудових навиків, яких набувають внаслідок спеціальної освіти і виконавчого досвіду (токар, слюсар, бухгалтер тощо).

Поява нових професій — це результат поділу праці або ж її інтеграції, яка відбувається під впливом розвитку науки, технічного прогресу і культури. Розширення і поглиблення цих процесів породжують вужчі прояви професій — спеціальності.

Спеціальність — це один із декількох видів трудової діяльності в рамках певної професії, що вимагає специфічних (вузьких) знань та практичного досвіду з конкретного виду роботи

Так, професія слюсаря може поділятися за спеціальностями: слюсар-ремонтник, слюсар-інструментальник, слюсар-складальник тощо. У свою чергу якісний ступінь професійної підготовки працівника тієї чи іншої професії чи виду праці визначається його кваліфікацією. Кваліфікація робітників вимірюється розрядами, які їм присвоюються залежно від досягнутого рівня виконавських можливостей і вміння. В машинобудуванні і металообробці встановлено шість розрядів, найнижчий перший. Для робітників окремих видів спеціальностей, що виконують особливо складні роботи, передбачається вісім розрядів (інструментальники, налагоджувальники автоматичних ліній, гнучких виробничих (систем) модулів, ремонтники верстатів, машин, приладів тощо).

Залежно від рівня підготовленості ІТП і службовців призначають на керівні посади за штатним розписом. Безпосередньо інженери-спеціалісти поділяються на три категорії: перша — найвища, техніки — на дві.

Склад і кількісне співвідношення окремих груп працівників підприємства формують його кадрову структуру. Для кожної галузі промисловості вона виразно специфічна. Особливо це стосується пропорцій між чисельністю робітників й ІТП.

В машинобудуванні і металообробці кадрова структура характеризується таким співвідношеннями, %: робітники 70*80; ІТП 16-18; службовці 2-3; МОП і працівники охорони  1,5*2; учні робітничих професій до 0,2.

Під впливом науково-технічного прогресу, появи складної техніки, технологій частка інженерного персоналу підприємств збільшується, відповідно зменшується чисельність робітників, підвищується рівень кваліфікаційних вимог.

2.3 Наукова організація праці та її формування

Оскільки праця – це основа виробничого процесу, то її організація повинна здійснюватися на науковій основі. Науковою є така організація праці, яка ґрунтується на передових досягненнях науки, передовому досвіді, дозволяє поєднувати найкращим чином техніку і людей в єдиному процесі в-ва, забезпечує найефективніше використання всіх видів ресурсів, підвищення продуктивності праці і сприяє збереженню здоров’я людини. Наукова організація праці (НОП) дозволяє вирішувати 3 завдання:

1.  економічне, яке полягає в найефективнішому використанні матеріальних і трудових ресурсів і забезпечує підвищення продуктивності праці;

2.  психо-фізіологічне: підвищення працездатності людини без шкоди для її здоров’я;

3.  соціальне: створення сприятливих умов при організації виробничого процесу.

Основними напрямками НОП є:

1.  вдосконалення форм розподілу і кооперації праці. Розподіл праці на п-ві передбачає уособлення окремих груп працівників, кожна з яких виконує визначену частину загального обсягу роботи. Такий розподіл називається функціональним. Всередині кожної функціональної групи виділяють групи працівників за професіями – це професійний розподіл. Крім того, є ще розподіл за кваліфікацією.

2.  покращення організації і обслуговування робочих місць. Раціональна організація робочого місця передбачає його правильне планування і оснащення основним технологічним обладнанням, а також забезпечення їх на протязі зміни різними послугами, що дозволяє робітникам виконувати свої безпосередні функції.

3.  впровадження передових прийомів і методів праці полягає у детальному вивченні способів виконання окремих елементів роботи різними робітниками, відбір кращих з них і формування на цій основі нових норм праці.

4.  вдосконалення нормування праці проводиться на основі здійснених наукових досліджень і досліджень виконання окремих елементів операцій окремими робітниками.

5.  вдосконалення матеріального і морального стимулювання праці полягає у створенні в колективі такого клімату, при якому своєчасно б помічався прояв кожної корисної ініціативи. Матеріальне стимулювання праці – це вдосконалення форм і систем оплати праці на п-ві.

6.  покращення умов праці. Умови праці – це те зовнішнє середовище, яке оточує робітника на в-ві. До факторів, які визначають умови праці, належать: температура, вологість, освітлення, запорошеність, вібрації тощо.

7.  підготовка і підвищення кваліфікації кадрів (може відбуватися з відривом і без відриву від в-ва).

8.  зміцнення трудової дисципліни. В понятті „дисципліна” розрізняють державну, виробничу, технологічну і трудову дисципліну. Державна дисципліна виконується через виконання державних завдань. Виробнича дисципліна характеризує ступінь дотримання правил експлуатації основних фондів, норм витрат оборотних засобів, правил охорони праці, ритмічності (через дотримання графіків в-ва) і обслуговування робочих місць. Технологічна дисципліна – це непорушення правил протікання технологічних процесів. Трудова дисципліна – це дотримання працівниками правил внутрішнього трудового розпорядку праці і відпочинку. Сукупність державної, виробничої, технологічної і трудової дисциплін становить дисципліну праці.

Нормування праці – це процес встановлення витрат праці, необхідних для виконання певних робіт або окремих функцій. Розрізняють такі норми праці:

·  норма часу

·  норма виробітку

·  норма чисельності

·  норма обслуговування

Оскільки вимірником праці є робочий час, то всі норми є похідними від норми часу – це кількість робочого часу, яка необхідна для виконання певної роботи в найбільш раціональних для даного п-ва організаційно-технічних умовах із врахуванням передового виробничого досвіду. Склад норми часу в умовах серійного і масового в-ва такий:

Тшт – норма часу

Т – час

Тшт=Топер.+Тобслуг.+Твідпоч.

Топер.=tосн.+tдопоміж.

Оперативний час – це час, протягом якого робітник впливає на предмети праці.

Основний час – це час, що витрачається безпосередньо на зміну розміру, форми, фізичного чи хімічного складу виробу.

Допоміжний час – це час, який витрачається на виконання робіт, що забезпечують можливість протікання основного процесу.

Час обслуговування поділяється на час технічного і час організаційного обслуговування.

В умовах одиничного або дрібносерійного в-ва норма часу визначається через штучно-калькуляційний час:

                Тшт.-к.=(Тпідгот.-закл. ∕ n)+Тшт

   час підготовчо-заключний    кількість деталей у партії

Підготовчо-заключний час – це час, що витрачається на дії, пов’язані із початком і закінченням роботи.

Норма виробітку – це обсяг роботи в натуральному виразі, який повинен бути виконаний за одиницю часу. Це обернена величина до норми часу:

                         Нв=1∕Тшт

                        Нв=Тз∕Тшт (норма виробітку змінна)

     тривалість зміни

Норма чисельності – це величина сукупних витрат праці, виражених через необхідну для виконання певної операції чисельність персоналу.

Норма обслуговування – це встановлена кількість одиниць обладнання, які обслуговуються одним робітником або бригадою на протязі зміни.

Існують 2 методи нормування праці:

1.  досвідно-статистичний (сумарний): норми встановлюються на основі досвіду роботи майстра (начальника) і ґрунтуються на досягнутому рівні в-ва. Цей метод не стимулює підвищення продуктивності праці.

2.  аналітичний, який поділяється на аналітично-розрахунковий і аналітично-дослідницький. Аналітично-розрахунковий метод передбачає встановлення норм на основі використання попередньо розроблених збірників норм і нормативів. Аналітично-дослідницький метод полягає у встановленні норми часу на основі результатів спостережень і досліджень витрат (норм) часу методом хронометражу. Він передбачає визначення норм часу на основі проведення досліджень фактичних витрат часу на виконання певних елементів операції для встановлення технічно обґрунтованих норм праці. Процес хронометражу поділяється на 3 етапи:

·  підготовка до хронометражу: проводиться ознайомлення з обладнанням, організацією робочого місця, робітником, операцією, розщеплення її на елементи і вибір фіксажних точок. Потім визначаються фактори, які впливають на хід технологічного процесу і на тривалість виконання операції. Після цього відбувається вибір кількості спостережень. Кількість спостережень залежить від типу в-ва: масове, серійне чи дрібносерійне.

·  спостереження і вимірювання часу. Заміри витрат часу можна проводити двома методами: а) за поточним часом (не виключаючи секундоміра) і б) окремими відліками. Заміри записуються нормувальником (майстром) у лист спостережень.

·  обробка одержаних даних. Якщо спостереження проводилися за біжучим часом, то необхідно визначити тривалість кожного елементу операції. Одержуємо хроноряд (записані значення). Визначаємо коефіцієнт стійкості хроноряду:

                      Кст.=tmax ∕ tmin

тривалість максимальна   тривалість мінімальна

Потім цей коефіцієнт порівнюють із нормативним коефіцієнтом стійкості (він залежить від типу в-ва): Кст≤Кст.норм. Якщо ця умова не виконується, то відкидають максимальну або мінімальну тривалість. Такі дії називаються чисткою хроноряду.

3. Фактори та резерви росту продуктивності праці на підприємстві

3.1 Загальний аналіз основних техніко-економічних показників та

оцінка діяльності підприємства

Аналіз діяльності підприємства поширюється на досить широке коле показників, які розкривають суть економічних явищ з кількісного чи якісного боку в абсолютних або відносних величинах. Рушійні сили, умови та причини, які визначають той чи інший показник, називаються факторами. Кожен, без винятку, показник фінансово-господарської діяльності підприємства є результатом взаємодії дуже великої кількості факторів.

Для вивчення їх дій та впливу на показники, що піддаються аналізу, їх необхідно певним чином класифікувати.

Принципи класифікації факторів у фінансово-господарському аналізі аналогічні тим, які лежать в основі класифікації аналітичних задач. За своїм змістом усі фактори, які вивчаються у фінансово-економічному аналізі, можна розділити на:

Ø  виробничо-економічні;

Ø  соціально-економічні.

Перші виражають умови, які забезпечують підприємницьку діяльність з точки зору організації виробничого процесу раціонального використання ресурсів, залучених підприємством для своєї діяльності.

Так показник рентабельності роботи підприємства визначається такими факторами, як структура вкладення капіталу в активи, інтенсивність використання виробничих запасів, продуктивність праці робітників, рівень технології виробництва.

Соціально-економічні фактори – це рушійна сила підвищення ефективності роботи підприємства, які закладені у самих учасниках виробництва.

Прибуток підприємства, його рентабельність і успіх у конкурентній боротьбі на ринку значною мірою залежить від того як воно спромоглося розпорядитися своїм капіталом за весь попередній період, який аналізується. Йдеться про створення спеціальних умов, накопичення і впровадження високоефективних знарядь праці, прогресивної технології, про рівень автоматизації і механізації виробництва, організації і управління ними. Тому пошук резервів подальшого зростання ефективності роботи підприємства має базуватися на оцінці показників, що характеризують ці сторони діяльності підприємства.

Велике аналітичне значення мають різні показники структури основних засобів. Насамперед аналізуються розподіл основного підприємства на виробничі і невиробничі основні засоби. Всі основні засоби підприємств за характером участі у виробничому процесі і функціонування у невиробничій сфері поділяються на 4 амортизаційні групи.

В Україні офіційна статистична звітність про використання трудових ресурсів складається з таких звітів “Звіт з праці”(щорічний та щомісячний), “Звіт про діяльність підприємства, організації” (річний), “Звіт з використання робочого часу” (щоквартальний, щомісячний), “Звіт про стан заборгованості із заробітної плати” (річний звіт), “Чисельність кадрів”, “Звіт про стан умов праці, пільги та компенсації за робу в несправних умовах”.

Починати аналіз доцільно з характеристики динаміки чисельності працюючих на підприємстві за останні 2-3 роки. Такий аналіз дає змогу оціни як підприємство вписується в ринкові умови господарювання, наскільки успішно воно витримує конкурентну боротьбу на ринку своєї продукції і на ринку трудових ресурсів.

Якщо за незмінних виробничих потужностей на підприємстві з року в рік скорочується чисельність персоналу і пропорційно обсяг випуску продукції, тобто коли скорочення чисельності персоналу не компенсується зростанням продуктивності праці, а отже, відбувається зниження показників використання виробничої потужності підприємства, це одночасно свідчить про недоліки в організації виробництва, маркетингової служби, про неспроможність власників і керівників підприємства утримати його “на плаву”, зберегти трудовий колектив.

Цікаву інформацію для характеристики трудових ресурсів підприємства являють собою рахунки, які описують динаміку рівня кваліфікації робітників. Таку характеристику можна одержати, визначивши середній тарифний розряд робітників як середньозважену за кількістю робітників кожного розряду величину.

Зростання або зменшення цього показника за ряд років характеризуватиме стан виробничо-технічного навчання і системи підвищення кваліфікації на підприємстві. Ефективне використання трудових ресурсів передбачає розробку заходів спрямованих на забезпечення сталого складу працівників. При аналізі цієї сторони використання трудових ресурсів розраховують декілька показників, які характеризують за категоріями працівників, плинність кадрів, обороти з прийому та вибуття.

Коефіцієнт з обороту з прийому працівників визначається як відношення кількості працівників до середньоспискової чисельності.

На обсяг виробництва продукції підприємства впливає безліч факторів, пов’язаних з його організаційно-технічним рівнем, ефективність використання виробничого потенціалу, включаючи засоби праці і предмети праці, трудові ресурси.

Для виявлення реального резерву збільшення випуску продукції потрібно виходити з такого міркування. Усунення всіх недоліків в організації виробничого процесу, праці, прискорення впроваджених заходів науково-технічного прогресу, а також заходи щодо підвищення якості продукції, зменшення браку у виробництві знаходять своє відображення у показниках використання факторів виробництва – знарядь праці (основні засоби виробництва), предметів праці (їх продуктивність, використання робочого часу).

Виручка від реалізації продукції є основним джерелом коштів підприємства. Інформація про обсяг реалізації і продукції міститься у бухгалтерському звіті “Про фінансові результати”, які складає підприємство щоквартально наростаючим підсумком з початку року.

На обсяг продажу продукції впливає обсяг виробництва товарної продукції. Якщо ж об’єктом аналізу виступає реальна виручка від реалізації, яка враховує фактичний стан розрахунків за відпущену продукцію, доводиться рахуватися з динамікою залишків реалізованої, але не оплаченої продукції.

Кінцевим позитивним результатом господарської діяльності підприємства є прибуток.

Прибуток – це грошовий дохід, утворений в результаті виробничо-господарської діяльності.

У зростанні прибутку заінтересовані як підприємство, так і держава. Прибуток на підприємстві досягається за рахунок багатьох факторів.

У міру насичення ринку та посилення конкуренції вже не виробництво визначає обсяг продажу, а навпаки, можливий обсяг продажу є основ новою розробки виробничої програми. Підприємство має виробляти тільки ті товари і в такому обсязі, котрі воно може реально і прибутково реалізувати. Правильно вибрана стратегія виробництва і належні обсяги випуску продукції забезпечують бажаний обсяг реалізації і відповідні прибутки. Виробництво та реалізація продукції потребують трудових, матеріальних і грошових витрат. Витрати підприємства на спожиті засоби виробництва, предмети праці і оплату працівників, виражені в грошовій формі, утворюють собівартість продукції.

Собівартість продукції – це основний якісний показник роботи підприємства. Її рівень відбиває досягнення та недоліки як підприємства в цілому, так і кожного структурного підрозділу.

Систематичне зниження собівартості продукції має важливе народногосподарське значення, тому що дає змогу за стабільних ринкових цін збільшувати прибуток на кожну гривню витрат, підвищує конкурентоспроможність продукції.

Продуктивність праці – найважливіший якісний показник використання трудових ресурсів підприємства, головний фактор зростання обсягів виробництва продукції. Вимірюється продуктивність праці двома способами: кількістю продукції, випущеною за одинцю часу, або кількістю часу, затраченого на виготовлення одиниці продукції.

Аналіз основних техніко-економічних показників на підприємстві звичайно починають з оцінки того як виконано план виробництва у звітному періоді в цілому по підприємству. Згідно з даними таблиці 3.1.1 робу підприємства слід вважати відмінно, оскільки там по обсягу продукції перевиконано на 46,2% (66644:45597∙100).

Розглядаючи середньо облікову чисельність працівників, ми бачимо, що у звітному періоді відбулося збільшення працівників на підприємстві. Так фактична чисельність усіх працівників проти минулого періоду зросла на 33 особи, а порівняно з минулим роком збільшилась на 53 особи.

Аналізуючи фонд оплати праці видно, що він зріс проти планового на 5,9 тис. грн. Або на 0,1% проти минулого на 955,9 тис. грн.

Аналізуючи собівартість продукції фактичну собівартість (продукції) порівнюють з плановою і фактичною за попередній період, визначають рівень виконання та відхилення від плану. Дані таблиці 3.1.1 свідчать, що в порівнянні з планом, фактична собівартість реалізації продукції зросла на 17299 тис. грн., або на 59,6%, а в порівнянні з минулим роком на 17432 тис. грн.

Розглядаючи прибуток видно, що він по факту зріс на 1212 тис. грн., або на 55,09%, а в порівнянні з минулим роком збільшився на 3299 тис. грн.

В звітному році фактична середньорічна вартість основних виробничих фондів перевищила план на 15416 тис. грн., або на 120,4%, а в а в порівнянні з минулим роком перевищила на 15450 тис. грн.

Аналізуючи продуктивність праці видно, що вона зросла порівняно з планом на 31,87 грн., або на 37,7%, а в порівнянні з минулим роком збільшилась на 47,9%.

Проаналізувавши основні техніко-економічні показники, можна сказати, що підприємство є прибуткове, внаслідок збільшення обсягу виробництва, збільшення собівартості, продуктивності праці і інших факторів, що впливають на прибуток підприємства.

Табл. Техніко-економічні показники.

3.2 Фактичний аналіз продуктивності праці

Продуктивність праці найважливіший якісний показник використання трудових ресурсів підприємства і головний фактор зростання обсягів виробництва продукції.

Вимірюється продуктивність праці двома способами: кількість продукції, випущеної до одиниці часу, або кількістю часу, затраченого на виготовлення одиниці продукції.

Під час аналізу обчислюють годинну, денну і місячну продуктивність праці одного працюючого або одного робітника. Перші два показники визначаються як відношення обсягу товарної продукції до загальної кількості відпрацьованих усіма робітниками людино – годин і людино – днів, а інші – як відношення того самого обсягу до середньоспискової чисельності робітників або всіх працівників.

Продуктивність праці характеризується вартісними, трудовими та натуральними показниками. Найуніверсальніша система її вимірників є грошовий вимірник, який може бути використаний на будь-якому підприємстві чи галузі виробництва. Аналізуючи продуктивність праці в динаміці, товарну продукцію необхідно перерахувати в порівняних цінах, що певною мірою забезпечить можливість об’єктивного аналізу затрат праці на виготовлення продукції.

Одним із основних факторів, що впливає на продуктивність праці, є використання робочого часу. Зменшення втрат робочого часу і нераціональних його витрат веде до зростання продуктивності праці, ліпшого використання трудових ресурсів без додаткових заходів і витрат.

Основним джерелом даних для аналізу використання фонду робочого часу є форма 3-ПВ “Звіт про використання робочого часу”.

Використання робочого часу аналізується за допомогою таких показників:

-  середньої кількості днів, відпрацьованих одним робітником за звітний період;

-  середня тривалість робочого дня .

Середня кількість днів, відпрацьованих одним робітником за звітний період, характеризує тривалість робочого періоду в днях. На цей показник впливають такі фактори: втрати робочого часу і в тому числі прогули; невиходи з дозволу або з ініціативи адміністрації; масові невиходи на роботу; кількість днів чергової відпустки; кількість вихідних і святкових днів, кількість днів тимчасової непрацездатності, відпустки у зв’язку з навчанням.

Тривалість робочого дня робітника залежить від таких факторів: величини нормативно встановленого робочого тижня; часу простого тижня; часу надурочної роботи; часу простою протягом робочої зміни; неповного робочого часу; часу інших скорочень робочого дня; передбачених зако6нодавством.

Повному використанню трудових ресурсів можна оцінити за кількістю відпрацьованих за звітний період днів і годин одним працюючим і одним робітником, а також за інтенсивністю використання робочого часу. Під час аналізу необхідно визначити відхилення фактичних показників від планових або від аналогічних показників минулих періодів і встановити конкретні причини можливих відхилень. Такий аналіз потрібно проводити, щодо кожної категорії працівників, кожного підрозділу і щодо підприємства в цілому за звітний період і в динаміці.

Табл. Використання робочого часу на підприємстві.

3.3 Вибір та обґрунтування заходів з підвищенням ефективності

виробництва

Розвиток ринкових відносин в Україні потребує ефективності підвищення господарювання. Але за роки незалежності показники ефективності в країні значно погіршили: зменшилися обсяги виробництва, знизилась його рентабельність. Усе це є наслідком занедбання економічної роботи на підприємстві. У роки економічної кризи більшість підприємств намагалися досягти збільшення прибутків не з допомогою ретельного економічного розрахунку, зниження собівартості продукції, а постійним підвищенням цін на свою продукцію.

Подоланням кризи в економіці не можливі на відсталій технічній базі, тому що основа ринкових відносин є конкурентна боротьба, і в ній перемагає не той, хто знизить витрати і запропонує нижчі ціни, а той хто випускає якісну продукцію, а цього можна досягти тільки, застосуванням нових технологій.

У реалізації цілей стратегічного плану підприємства особлива роль належить плану технічного і організаційного розвитку – плану підвищення ефективності виробництва. Для того, щоб успішно функціонувати в умовах конкурентної боротьби, підприємство в своїй діяльності повинне орієнтуватися, на потреби ринку (ціни, витрати, кількість продукції, що випускається) і на реалізацію досягнень науково – технічної революції.

Враховуючи першочергову важливість підвищення продуктивності праці для конкурентно спроможності підприємства розробляють і впроваджують програму управління продуктивності, яка включає в себе наступні етапи:

1. вимірювання і оцінка досягнутого рівня продуктивності на підприємстві в цілому і за окремими видами праці зокрема;

2. пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності на основі інформації, одержаної в ході вимірювання і оцінки;

3. розробка плану використання резервів підвищення продуктивності праці, який повинен включати конкретні терміни і заходи по їх реалізації, передбачати фіксування витрат на ці заходи й очікуваний економічний ефект від їх впровадження, визначати відповідних виконавців;

4. розробка систем мотивації працівників до досягнення запланованого рівня продуктивності;

5. контроль за реалізацією заходів, передбачених планом і всією програмою, і регулюванням їх виконання;

6.  вимірювання і оцінка реального впливу передбачуваних заходів на зростання продуктивності праці.

Вимірювання й оцінка досягнутого рівня продуктивності по підприємству і в цілому за окремими видами праці зокрема – вихідний етап програми. Його правильне і точне здійснення є важливою передумовою успішності наступних етапів і всієї програми.

Щоб виміряти продуктивність праці потрібно зіставити кількість виробленої продукції із витратами на їх виготовлення. Пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності ґрунтується на порівнянні інформації, одержаної в ході вимірювання і оцінки досягнутого рівня продуктивності на підприємстві в цілому і за окремими видами праці зокрема, з наявною інформацією про максимально можливий рівень продуктивності праці. Для пошуку резервів продуктивності праці слід заохочувати висококваліфікованих представників різних спеціальностей.

Розробляючи план використання резервів підвищення продуктивності праці, слід забезпечити узгодження цілей та завдань програми.

Розробка системи мотивації працівників до досягнення запланованого рівня продуктивності є необхідною умовою реалізації програми.

Контроль за реалізацією заходів, передбачених планом і всією програмою, необхідний для виявлення і вирішення можливих проблем їх виконання на початкових станах.

В процесі контролю порівнюються фактичні і задачі показники продуктивності праці, визначається масштаб допустимих відхилень.

Вимірювання й оцінка реального впливу реалізованих заходів на зростання продуктивності праці потрібна для того, щоб оцінити і порівняти ефективність їх впровадження і визначитися з пріоритетами на наступний період. Визначивши найефективніші напрямки роботи по підвищенню продуктивності, слід прийняти відповідні мотивуючі рішення і в наступному періоді зосередити увагу саме на цих напрямах.

В ринкових умовах важливу роль для зростання продуктивності праці має максимальне використання діючих потужностей. Поліпшення використання засобів праці здійснюється за двома напрямками:

-  екстенсивним – збільшення часу їх роботи шляхом скорочення простоїв, введення в дії невикористованого устаткування, підвищення коефіцієнта змінності в раціональних розмірах, скорочення строків ремонту і інше;

-  інтенсивний – поліпшення використання машин та устаткування за одиницю часу через упровадження прогресивних технологічних процесів.

У сучасних умовах для впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу необхідні інвестиції на реконструкцію і технічне переозброєння діючих виробництв, підвищувати частку витрат на активну частину основних виробничих фондів.

Матеріально – технічні фактори сприяють економії живої та уречевленої праці. Сукупність матеріально-технічних факторів та їх вплив на рівень продуктивності праці можна характеризувати певними показниками.

Електроозброєність праці визначається відношення кількості електроенергії, використаної у виробничому процесі за певний період, до середньо облікової чисельності робітників.

 Електроозброєність праці – споживання всіх видів енергії на одного робітника за певний період.

Фондоозброєність – це показник оснащеності праці виробничими основними фондами. Визначається відношенням середньорічної балансової вартості виробничих основних фондів до середньо облікової чисельності робітників або працівників.

Фондовіддача – загальний показник використання всієї сукупності основних виробничих фондів.

Визначається відношення річного обсягу випуску продукції у грошовому вираженні до середньорічної балансової вартості основних виробничих фондів.

Велике значення для підвищення продуктивності праці мають організаційно – економічні фактори, які визначаються рівнем організації виробництва, праці й управління. До таких факторів належать:

-  удосконалення форм організації суспільного виробництва, його подальшої спеціалізації та концентрації, удосконалення організаційно-виробничих підрозділів і допоміжних служб на підприємстві;

-  удосконалення організації праці шляхом поглиблення поділу і кооперації праці, застосування передових методів і прийомів праці; поліпшення підготовки і підвищення кваліфікації кадрів; поліпшення умов праці; удосконалення матеріального стимулювання праці;

-  удосконалення організації управління виробництвом шляхом удосконалення системи управління виробництвом, поліпшення оперативного управління виробничим процесом, впровадження автоматизованих систем управління виробництвом.

Висновки

Продуктивність праці збільшується в міру економії як живої, так і минулої (уречевленої) праці на одиницю готового продукту. Причому протягом останніх десятиліть все чіткіше виявляється загальна тенденція випередження зниження затрат живої праці. Це пов'язано з тим, що засоби праці, які втілюють витрати минулої праці, у процесі вдосконалення дають змогу все більше економити витрати живої праці робітників, зайнятих на виготовленні конкретної продукції. Отже, з розвитком науково-технічного прогресу частка минулої праці повинна безперервно зростати при одночасному зниженні витрат живої праці на одиницю продукції.

Однак в умовах трансформації економіки країни скорочена кількість задіяної живої праці приводить до руху скорочену кількість минулої праці, наявність безробіття не стимулює капітальні вкладення на створення нових робочих місць, що необхідно, щоб забезпечити динаміку зростання економіки як стабільний процес. Це можливе лише на підставі створення державою відповідного загальноекономічного середовища, яке приведе до якісних змін в економіці і відповідно в соціальній сфері. Саме в цьому середовищі повинна знайти собі місце продуктивність праці, що в теперішній час необ-ґрунтовано замовчується.

Оскільки економічна сутність продуктивності праці, а точніше, її підвищення виражається у скороченні як робочого часу робітників, зайнятих у галузях, безпосередньо пов'язаних з виробництвом кінцевої продукції, так і робочого часу, втіленого в засобах виробництва, спожитих на завершальному циклі виготовлення кінцевої продукції, то і продуктивність праці визначатиметься зростанням економії всіх задіяних ресурсів.

На наш погляд, дуже вдало розкрив різницю між термінами "продуктивність" і "продуктивність праці" Р. В. Гаврилов, який об'єднав ці поняття в одну схему (рис. 2).

Ця оригінальна схема показує близькість понять "продуктивність" і "продуктивність праці", і якщо "продуктивність" базується на критеріях "якість продукції" та "якість трудового життя", "економічність", "життєвий рівень", "впровадження новітніх технологій", тобто на загальних поняттях, то "продуктивність праці" — це ефективність витрат конкретної праці або ресурсів живої та уречевленої праці стосовно конкретного суб'єкта ринкових відносин. Виходячи з цього умовно ліва сторона шестикутника це продуктивність", а права — "продуктивність праці".

Варто також зазначити, що поняття "продуктивність" залежить від взаємодії п'яти факторів виробництва: праці, капіталу, інформаційних потоків, підприємницького хисту та рівня використання природних ресурсів, де головним є жива праця. Від того, як вона організована, як взаємодіє з іншими факторами виробництва, які новітні технології сприймає виходячи зі своєї підготовленості, залежить продуктивність на всіх рівнях управління: макро-, мезо- та мікро.

Підприємство — це клітинка багатоаспектного господарства країни, а тому від продуктивної роботи кожної ланки залежить стан і розвиток економіки країни загалом.

Визнаючи вельми широку можливість застосування категорії "продуктивність", у цій книзі йтиметься про продуктивність на рівні підприємства (фірми) та його підрозділів. Це не випадково, оскільки такий підхід відповідає прикладній спрямованості книги, бо в ній ми розглядатимемо тільки ті питання, які можуть бути вже сьогодні застосовані у практичній діяльності.

Список використаної та рекомендованої літератури:

1.  Арефьева Е., Тонкопряд В. Факторы воздействия на производительность труда // Бизнес-Информ. — 1997. — №7. — С. 37-39.

2.  Калина А.В. Економіка праці. — К.: МАУП, 2004.

3.  Калина А.В., Конева М.И., Ященко В.А. Современный экономический анализ и прогнозирование. — К.: МАУП, 2004.

4.  Семенов А., Кузнецов С. Факторы производительности труда // Экономист. - 1998. - № 4. - С. 46-55.

5.  Амосов А. Повышение производительности общественного труда // Экономист. - 2000. - № 1. - С. 53-59.

6.  Германов О.Е. Производительность: экономическое содержание и проблемы измерения / Рос. гос. ун-т. — М.: Наука, 1996. — 187 с.

7.  Головина О.Д. Производительность, эффективность и продуктивность труда // Изв. Акад. труда и занятости. — 1998. — № 2. — С. 34-41.

8.  Зайцев И.Л. Экономика организации. — М.: Экзамен, 2000. — 768 с.

9.  Кардашевский В. Чем производительнее труд, тем эффективнее экономика // Человек и труд. — 1996. — № 9. — С. 63-66.

10.  Сологуб О.П. Продуктивність економіки: регіональні аспекти / HAH України. Рада по вивч. продукт, сил України. — К.: Т-во "Знання". — 1999. - 351 с.

11.  Эмерсон Г. Двенадцать принципов производительности: Сб. нормат. док. с коммент. / Пер. с англ. Ф.Р. Окуневой, А.П. Сизова. — М.: Бизнес-Информ, 1997. — 197 с.