Курсовая работа: Сутність екологізації розвитку продуктивних сил України

План:

Вступ

1. Сутність екологізації розвитку продуктивних сил України

2. Екологічна точка опри екологізації суспільного виробництва

3. Природо ресурсний потенціал продуктивних сил України: надрокористування, водоспоживання та використання повітряного басейну

4. Проблеми екологізації електроенергетики України

5. Перспективи екологізаційного процесу розвитку продуктивних сил України

Висновки

Література

Вступ

Дослідження взаємозв’язку економічного розвитку і екологічної безпеки є надзвичайно актуальним протягом багатьох років, оскільки дедалі наростаюче антропогенне навантаження на біосферу зумовлює різке загострення екологічної ситуації в глобальному масштабі та наближає суспільство до критичної межі у його відносинах з природою [4.63]. На різних щаблях природно-історичного розвитку людина має різний статус у відношенні до оточуючої дійсності. Спочатку її діяльність перебувала у прямій залежності від природного середовища. Прагнучи максимально задовольнити власні фізіологічні потреби, людина нещадно використовувала природу. Поза увагою залишалися наслідки екологічного розвитку у вигляді різноманітних забруднень, деградації навколишнього середовища і ресурсів. Не вивчався зворотній вплив між екологічною деградацією і економічним розвитком, станом трудових ресурсів, якістю життя населення. Інакше кажучи, людство дотримувалось концепції фронтальної економіки, у межах якої економічна система розглядається з необмеженими територіями і ресурсами, що є притаманним екстенсивному типу суспільного відтворення.

З розвитком цивілізації зростання потреб вимагало технологій дедалі досконаліших з точки зору максимілізації прибутку для нарощування благ. Проте питання власної безпеки та безпеки навколишнього середовища ставилися на другий план.

З розвитком продуктивних сил зростає і антропогенний вплив на навколишнє середовище. Його наслідки стали відчутними не тільки у регіональному аспекті, а й у глобальному. Відповідно суспільство переходить на другу сходинку ієрархії – “екологічної та соціальної безпеки і впевненості суспільства в майбутньому”. Його занепокоїли проблеми безпечного існування у створених ним умовах. Саме на цьому етапі виникають теорії, що ставлять за мету вирішення дилеми - чи нарощувати соціально-економічний потенціал, чи зупинитися на досягнутому [4. ст. 65-66].

Сучасне життя багатьох регіонів України проходить в умовах екологічних процесів, які викликані діяльністю людського суспільства і дедалі частіше проявляються з негативного боку. Не сприятлива для розвитку країни обстановка, що склалася в цьому зв’язку, являє собою одну з кардинальних проблем, яка рік у рік стає дедалі актуальнішою, вимагає широкомасштабного вирішення. Залежно від того наскільки населення, виробничі, владні та адміністративні структури всіх рівнів усвідомлюють гостроту існуючого середовища, складність супутніх ситуацій і згубність наслідків від повільності або тільки частково розв’язання цієї проблеми, її актуальність підвищується [13 ст.4].

Прогнозування перспектив у галузі екології не вселяє реальних надій на раціональне природокористування, дійову охорону рослинних і тваринних організмів для забезпечення охорони середовища проживання, гармонійного розвитку всього живого на Землі, примноження потенціальних можливостей для її безпроблемного процвітання.

Нині людство перетинає невідомий рубіж третього тисячоліття, що обіцяє стати визначною (і не тільки часоплинною) віхою в його існуванні та розвитку. Не уникнути соціальних, економічних, моральних і естетичних змін. Гострота проблем, які неможливо розв’язати колишніми методами, вимагає глибокої перебудови у свідомості та світосприйманні, причому як в індивідуальних, так і в суспільних. Це стосується всіх сторін нашого життя, і в першу чергу – системи “економіка-екологія” [2 ст. 67].

З огляду на це підприємства повинні розвивати абсолютно новий спосіб мислення. У майбутньому не повинно траплятися так, щоб за допомогою недосконалого законодавства щодо охорони навколишнього середовища як на теоретичному, так і на практичному рівнях, або кількох природоохоронних заходів ці підприємства могли приховати шкоду, заподіяну ними природі. Саме пошук нових шляхів до вирішення проблем екологічного характеру примусив мене звернутися до теми “Екологізація розвитку продуктивних сил України” з метою кращого наукового досвіду у сфері системи “економіка-екологія”.

Науковці багатьох країн (і в тому числі - України) приділяють значну увагу актуальним проблемам економіки навколишнього природного середовища як не теоретичному, так і на практичному рівнях. Проблеми запровадження принципів екологічного розвитку, становлення ринкових економічних інструментів екологічного управління та реалізації екологічного розвитку, становлення ринкових економічних інструментів екологічного управління та реалізації екологічного менеджменту в Україні було висвітлено провідними вітчизняними фахівцями в галузі економіки природокористування. Так, В. Трегобчук і О. Велик різнобічно обґрунтовують необхідність запровадження еколого-економічної моделі ринкових реформ в Україні, підкреслюючи вигоди для компаній, які турбуються про охорону навколишнього середовища, та визначаючи втрати у бізнесі через недотримання економічних вимог. С. Харичков і Т. Галушіна дають визначення поняттю “екологічний менеджмент” як дисциплінарної науки, що розробляє оптимальні варіанти конкурентоспроможних управлінських рішень щодо природоохоронної діяльності. Заслуговують на увагу підходи до застосування адміністративних і економічних методів регулювання раціонального використання та охорони природних ресурсів, подані І. Карагодовим [2 ст.67].

1. Сутність екологізації розвитку продуктивних сил України

Продуктивні сили – фактори, які забезпечують перетворення природи відповідно до потреб людини, створюють матеріальні та духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Продуктивні сили – найважливіший елемент економічної системи, її матеріально-речовий носій. Разом із техніко-економічними відносинами (спеціалізація кооперування виробництва, його концентрація та ін.) вони формують технологічний спосіб виробництва [1 ст.116].

Продуктивні сили внутрішньо поєднують у собі дів лінії розвитку, функціонування їх визначається двоїстим характером законів. Мова йде перед усім про систему законів, що розкривають об’єктивну логіку розвитку техніки і технології, або інакше кажучи – технологічного способу виробництва, що становить частину логіки природної матерії. Це економічні закони, що регулюють внутрішню організацію продуктивних сил, їхнє функціонування як соціального організму. Дію цих законів можна зрозуміти на основі аналізу специфіки процесу праці, який водночас є взаємодією між людиною та природою, і відносинами між людьми в процесі й з приводу виробництва.

Людині та її праці належить центральне місце у продуктивних силах не тільки як найактивнішому фактору, а і джерелу інших факторів, що входять в їхню структуру матеріально-речових елементів [5 ст. 56]. Отже, продуктивні сили є факторами, які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні і духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Рівень розвитку продуктивних сил характеризуються якістю робочої сили, технічною озброєністю, ступенем оволодіння силами природи, рівнем розвитку науки та інших елементів системи. Під характером їх розвитку розуміють передусім спосіб, яким люди вживають свої продуктивні сили. Очевидно, що невеликі за розмірами, прості засоби праці можуть застосовуватись людьми розрізнено, індивідуально. Потім виникають такі знаряддя праці, які можуть бути використані лише групою людей при взаємній підтримці один одного. І нарешті продуктивні сили досягають у своєму розвитку такого рівня, коли їх уживання можливе лише при взаємодії сотень і навіть тисяч робочих рук. Так розширюються межі сукупного робітника, до складу якого належать зайняті у сфері матеріального і нематеріального виробництва. Продуктивні сили, як і виробництво, розривають таким чином свій суспільний характер. Оскільки продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, географічного середовища, а другим – до системи суспільних, насамперед екологічних відносин, у складі яких виділяти техніко-економічні та соціально-економічні (тобто виробничі) відносини. Техніко-економічні показники визначаються рівнем прибутку техніки, вдосконалення паралельно з нею іншими елементами продуктивних сил. Виробничі відносини є суспільною формою розвитку продуктивних сил у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних благ та послуг.

Продуктивні сили виражають також ставлення людини до природи; процес праці спільний для усіх суспільних способів виробництва. Узагальнюючим показником є стан технологічного способу виробництва, що базується на авторизованій праці, і заміна технологічних способів виробництва [12 ст. 22].

Екологізація – це процес послідовного впровадження нової техніки і технології, нових форм організації виробництва, виконання управлінських рішень, які дають змогу підвищити ефективність використання природних ресурсів з одночасним збереженням природного середовища та його поліпшення на різних рівнях [1 ст. 116].

2. Екологічна точка опри екологізації суспільного виробництва

Еколого-економічні основи природокористування – організаційні форми, методи і механізми комплексного антропогенного впливу на природні екосистеми з метою підвищення продуктивність земель внаслідок використання важелів диференційної ренти правового регулювання.

Недостатньо науково осмисленні та екологічно необґрунтовані масштаби експлуатації природних ресурсів, недосконалі промислові, гідромеліоративні й сільськогосподарські технології призвели до різкого забруднення поверхневих вод і грунтів, атмосфери, обміління і висихання річок, втрати потенційної продуктивності природних екосистем, перенасичення продуктивності природних екосистем, перенасичення рослинної та тваринної продукції нітратами, радіонуклідами, важкими металами тощо. Масштаби можливих екологічних катастроф та їх наслідки важко передбачити. Провідними в економіці будь-якого регіону України є галузі, тісно пов’язані з використанням природної сировини лісів, полів, водних басейнів, виробничі процеси, які супроводжуються відчутними антропогенними впливами. Несприятливі природно-антропогенні процеси значно ускладнили виробничу діяльність людини у сфері лісового та сільського господарства, будівельно-інженерних робіт.

Природоохоронна діяльність значно скорочує вихід готової продукції, призводить до зростання собівартості та зниження продуктивності праці. Тому замість усталеної десятиліттям економічної ефективності необхідно враховувати принципи соціально-еколого-економічної ефективності, яка за словами фундатора екологічної економіки Г. Дейлі, є створеною людиною економікою, що “вмурована” в природну систему біосфери і повністю від неї залежить. Кілька десятиліть масштаби господарської діяльності в Україні порівняно з масштабами глобальної екосистеми були незначними, що давало підставу не враховувати і принципи в економічній діяльності, хоча необхідність екологізації виробництва постала в 60-ті роки. Мете еколого-економічного підходу як нового наукового напряму – узгодження екологічних (зорієнтованих на збереження цілісності корінних природних екосистем) та економічно спрямованих на спів вимір витрат праці принципів розвитку системи “природа-виробництво”.

Екологізацію виробництва розглядають у двох напрямах:

1) впровадження умовно чистих технологій (поряд з основним виробництвом створюються спеціальні очисні споруди для знешкодження відходів та їх переробки), що дає змогу значно збільшити виробництво основної продукції;

2) мало ліквідні технологічні процеси (відходи завчасно включають у єдиний виробничий ланцюг послідовного їх використання) [1 ст. 117-118].

Традиційними “атрибутами “ екологізації суспільного виробництва прийнято вважати очисні споруди, маловідходні технології, установки з переробки відходів тощо. Мало хто сумнівається в тому, що найсправедливішим принципом формування еколого-економічних стимулів має бути “забруднювач платить”, найефективнішою формою його реалізації є платежі за забруднення середовища або використання природних ресурсів. Тим часом такий погляд на речі є ознакою своєрідного атавістичного пережитку під впливом якого все ще перебуває наше суспільство.

Безумовно, названі компоненти є дуже важливими складовими механізму екологізації. Однак вони далеко не вичерпують його. Більше того – не є в ньому вирішальними ланками.

В індустріальному технократичному суспільстві, яке досягло апогею в умовах командних економік, центральною ланкою суспільного життя була виробнича сфера. Саме вона визначала політичні, економічні та соціальні процеси. Саме для обслуговування цього працювала людина, найчастіше забуваючи, що в тріаді “організм – особистість – робоча сила” останній компонент таки має бути допоміжним. Навіть мотивація діяльності базувалася не на перший двох компонентах – фізіологічних потребах або соціальних інтересах, але адресувалася до “трудолюдини” – до її трудових подвигів, виробничих успіхів тощо – часто на шкоду її здоров’ю, духовному розвитку, особистісному щастю.

Перехід нашої країни до ринкових відносин змушує по новому переглянути проблему екологізації суспільного виробництва, проаналізувати всю його складність і різноманітність зв’язків повного циклу виробництва і суспільного споживання. У ринкових системах потреби людей є головною рушійною силою і суспільного розвитку взагалі і виробництва зокрема. У так званому потязі з назвою “попит-пропозиція” саме попит є тим могутнім мотивом, який тягне за собою довгий ланцюг пропозицій.

Звичайно, “економічний потяг” відрізняється насамперед сильними зворотними реакціями “вагонів-пропозицій” на “тягу попиту”. Однак у цілому обидві моделі характеризуються зовнішньою подібністю: наприклад, при гальмуванні вагони можуть підштовхувати локомотив, при швидкому розгоні вони, навпаки, починають пробуксовувати (виробники не встигають насичувати ажіотажний попит), і звичайно, вагони постійно “перестукуються”, взаємодію між собою. А головне визначальною рисою незмінно залишається провідна роль локомотива-попиту.

Розуміння того, що споживач є головним винуватцем драми під назвою “екологічна криза” почало формуватися за Заході в 60-ті роки. Тоді на Заході вперше спалахнули наукові дискусії на тему: хто платить за екологічну шкоду – забруднювач чи споживач.

У нашій країні в цей час кипіли гарячі суперечки між “фізиками” і “ліриками”. Перші віддавали перевагу прозі життя, другі - поезії. Що ж до другорядної теми – природокористування, то з виходом на екрани фільму “У озера” питання надовго було знято з порядку денного. Екологічно несвідомий директор промислового підприємства усвідомив необхідність будівництва очисних на радіо полегшення громадськості. Про загибель сотень озер і морів, навіть таких гігантських, як Ладога, Біле море, Арал, Байкал, Азов – країна дізнається через 20-30 років [11 ст. 64-65].

Ланцюжок послідовних процесів руйнування природи, подовжуючись, веде до споживача. Аналізуючи представлений виробничий споживчий цикл, неважко дійти до висновку, що до зниження екологічного тиску може призвести відмова від сповивача найбільш шкідливих видів продукції, заміна первинних природних ресурсів утилізованими з відходів, підвищення ефективності виробництва і нарешті загальне зменшення матеріально-енергетичного обсягу споживання товарів. Перелічуючи напрямки екологізації споживання необхідно зазначити кілька обставин. По-перше, зниження матеріально-енергетичного обсягу споживання не повинно нести зниження якості обслуговування життєвих потреб людини. В іншому разі може виникнути прогнозований компенсаційний потік виробів і послуг для забезпечення “проривів” у споживчих стандартах. Виробництво цих товарів може звести нанівець очікувані екологічні успіхи.

По-друге, від споживання екологічно недосконалих товарів продукція може компенсуватися збільшенням споживання екологічних товарів таким чином, щоб загальний обсяг виробництва послуг, отже і їх виробництво, не зменшувалося. Це надзвичайно важливо, оскільки виробництво залишається єдиним джерелом перебування людей у сучасному світі. Навіть незначне його зниження через численні зв’язки може призвести до відчутних соціально-економічних наслідків, серед яких – зниження життєвого рівня населення, зростання безробіття та ін. крім того зменшення виробництва національного доходу може ослабити науково-технічний потенціал, що в кінцевому підсумку, може призвести до погіршення можливостей розв’язання екологічних проблем. Таким чином, відтворення попиту на екологічні товари (вироби та послуги) є важливою ланкою екологізації економіки [11 ст. 67].

Сьогодні мало хто сумнівається в тому, що насущними потребами людини є дихати не задимленим повітрям, чиста вода для пиття, незабруднені продукти харчування. Коли людина відчуває, що потреба переселитися з промислової зони, купити до дому водоочисну систему, що бажано відмовитися від дешевих продуктів, які можуть містити консерванти або залишки пестицидів, - ми можемо говорити про виникнення інтересів до товарів екологічної спрямованості. І лише коли у людей з’являються кошти, щоб реалізувати свої інтереси, виникає попит на відповідні екологічні товари чи послуги. Це може відбутися тільки за двох умов: або люди стануть багатшими, у них з’являться додаткові кошти, або вони відмовляться від частини інших потреб на користь екологічних. З метою екологізації суспільства мають бути передбачені й реалізовані її передумови.

Розвиток сфери виробництва екологічних товарів та послуг надзвичайно важливі не тільки з екологічних міркувань. Екологізація підприємства сприяє посиленню екологічного потенціалу і розв’язання соціальних завдань. У ФРН на частку екологічних товарів та послуг припадає близько 60-70% експортних продажів. Чи треба говорити про розвиток екологічного підприємства в Україні? Країна, що має колосальний науковий, інтелектуальний та технічний потенціал і яка ще й досі займає в ряді галузей виробництва очисного обладнання, моніторингових систем майже монопольне становище серед країн СНД, могла б за рахунок активної політики, за рахунок виробництва і продажу екологічних товарів та послуг розв’язати значну частину економічних проблем, оживити виробництво, зупинити зростання виробництва.

Незважаючи на значну кількість згаданих економічних категорій характеризують різні сторони виробничо-споживчого циклу, існує загальний для них фактор, що пов’язує розрізненні економічні процеси. Цим єдиним фактором є людина. Говорячи, про екологізацію попиту, пропозиції, торгівлі, комунікацій тощо, ми насамперед, маємо на увазі екологізацію відносин між людьми, говорячи про екологізацію виробництва і споживання, ми розуміємо, що вона може бути реалізована тільки конкретними людьми, їх працею, знаннями, навиками, бажаннями.

В зарубіжних публікаціях в ужиток увійшов термін “екологізація людей”. Це поняття в розширеному значенні, очевидно має включати деякі головні моменти. По-перше, відтворення мотивів, спрямованих на активне відтворення творчого, інтелектуального та технічного потенціалу людей, який забезпечив би можливість досягнення цілей еклогізації. Перше спрямоване на стимулювання бажання людей екологізувати життя. Це, в свою чергу, зачіпає мотивацію, адекватної поведінки споживачів і створення своєрідного преса для виробництва комунікаційних сфер, що викликає у них бажання на екологічно орієнтовані зміни.

Екологізація виконавчого потенціалу людей пов’язана з формуванням навиків, життєвих установок конкретних людей, причому як можливих виробників, так і споживачів продукції. Це потребує створення системи виховних. Інформаційних і освітніх програм та заходів.

Щоб провадити бажання людей виробляти і споживати екологічно сприятливу продукцію, існують десятки організаційних і освітніх програм. Зокрема, розумне поєднання кредитних, податкових і цінових механізмів може зробити випуск екологічної продукції, порівняно з її “брудними” альтернативами, соціальним і економічно вигідним заходом не тільки для виробництва, але й для споживачів. “Чисте” виявляється не дорожчим, а дешевшим “брудного”. Це – для окремого споживача, але в кінцевому підсумку суспільство за чисте середовище змушене заплатити більше. Часто – грошима, іноді – комфортом, у ряді випадків – витраченим часом.

Як змусити людей не тільки захотіти, але й зуміти аналізувати екологічну мрію про чисте повітря, прозору воду. Тільки бажання людей, поєднане з їхніми вміннями, зможе розв’язати завдання екологізації суспільства [11 ст. 69].

Україна – високо розвинута індустріально-аграрна держава з потужним комплексом галузей важкої та легкої промисловості, з розвинутим сільським господарством. Основними промисловими галузями є гірничо-добувна, паливна, металургійна, хімічна і нафтохімічна, машинобудівна, електроенергетична і харчова. Базуються вони на власних багатих мінералах і сільськогосподарських ресурсах. Основними з них є кам’яне вугілля Донбасу і Львівсько-Волинського кам’яновугільних басейнів, залізна руда Криворізького і Керченського басейнів, Кременчуцького і Бєлозерського залізно-рудних басейнів, сірка Роздольського і Яворівського родовищ, нафта Прикарпатського і Дніпрово-Донецького районів. На Україні видобувають також титанові, уранові, ртутні та горючий газ, кам’яну і кухонну сіль, торф та багато інших корисних копалин. Всього в Україні розробляється 8 тис. родовищ різних корисних копалин. На поверхні землі нагромаджено більш як 12 млрд. тонн відходів, під якими зайнято майже 12 тис. га родючих земель. При сучасних видобутках корисних копалин вже через 15-20 років поверхневі нагромадження сягатимуть 20-25 млрд. тонн, для яких треба відвести ще 15 тис. га родючих земель. Після шахтного видобування корисних копалин залишаються великі підземні пустоти, внаслідок чого на значних просторах відбуваються осідання земель, які потім стають непридатними для виробництва. Там, де мінеральна сировина видобувається відкритим способом, постійно постає площа порушених земель, що вже досягла 200 тис. га, з них 58 тис. га – давно відпрацьовані. Майже у всіх районах гірничорудної промисловості відбувається інтенсивне забруднення сільськогосподарських угідь твердими частинками розривних порід, значно погіршується якість продукції землеробства і тваринництва.

Розширення масштабів видобування корисних копалин, розвиток промисловості, сільського, гідротехнічного і транспортного виробництва вимагають постійного вилучення земель з сільськогосподарського обороту. А через зменшення площі сільськогосподарських угідь збуджуються потенціальні можливості для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості – сільськогосподарською сировиною.

Розгляд питань економіко-екологічної оцінки збитків від деградації деградації грунтів та ефективності землеохоронних заходів дозволяє пропонувати методичний підхід до визначення інтегрального пока0зника інтенсивності та ефективності використання сільськогосподарських угідь. Цей показник характеризує сумарний вихід екологічного та економічного ефектів у розрахунку на одиницю площі. Економічний ефект Являє собою частину вартості готової продукції виробництва (у кадастрових цінах), яку зумовило структурою та якістю сільськогосподарських угідь. Екологічна частина інтегрального показника може бути подана у вигляді екологічних збитків від ерозії грунтів або як вартість нагромадження в грунті гумусу і азоту.

Перед сільськогосподарським землекористуванням стоїть завдання зменшення і зведення до мінімуму величини екологічних збитків з одночасним збільшення екологічного грунту. Це дасть можливість на основі розширеного відтворення родючості грунтів і попередження деградаційних процесів в агро-системі забезпечити високу і стабільну продуктивність землеробства [8 ст. 90].

Наслідками непродуманої системи природокористування в сільському господарстві є порушення кругообігу речовин у природі, розблокування харчових зв’язків і катастрофічне зменшення гумусу в грунтах. Через цю проблему відтворення гумусу в грунтах та підвищення їхньої родючості слід розглядати як найважливішу в народному господарстві України. Інакше наша держава не зможе розраховувати на стабільне вирощування виробництва сільськогосподарської продукції та забезпечення свого населення продуктами харчування.

З метою підвищення продуктивності сільського господарства і реалізації продовольчої програми на Україні розпочалися широкомасштабні роботи по осушенню заболочених і перезволожених земель у західних областях і на Поліссі та зрошенню осушених районів Півдня.

Однак меліорація викликає цілий ряд негативних екологічних наслідків, які в багатьох випадках перекреслюють її позитивний ефект. Найефективнішими екологічними наслідками осушення земель є загальне зниження рівня грунтових вод, зміна гідрогеології та режиму не тільки на території Поліської низовини, але й прилеглих до них районів, перерозподіл стоку річок протягом року, загальне зменшення стоку в головних водних артеріях України, погіршення водогосподарського балансу, переосушення торфових грунтів, поява вітрової ерозії та пилових бур, погіршення умов для рослинного і тваринного світів, зменшення видового складу дикорослих лікарських і ягідних рослин. На зрошувальних землях відбуваються процеси заболочення, підтоплення і засалення, деградації грунтового покриву, зменшення в ньому гумусу, скам’яніння чорноземів, погіршення гідрогеологічного режиму на значних територіях і підтоплення населених пунктів [8 ст. 25-26].

Щоб подолати згубний вплив ерозійних процесів, нині в усіх природних зонах України освоюються ґрунтозахисні системи застосування добрив землеробства, які включають контурно-меліоративну організацію землеробства, комплекси протиерозійних заходів, системи застосування добрив, спеціальну технічну обробку грунту, інтегрований захист рослин від шкідників і хвороб. Оскільки впроваджені елементи і системи землеробства у цілому дають неоднаковий ґрунтозахисний та економічний результат, постає необхідність в їх комплексній еколого-економічній оцінці. Причому допущені втрати мають бути враховані як додаткові затрати, а недопущені – як показники нових прямих річних збитків (втрат грунту) від водної та вітрової ерозії, нормативи запобігання цим збиткам за всіма видами протиерозійних заходів і нормативи недобору продукції на еродованих землях. Їх застосовують у порівняльному аналізі різних варіантів використання угідь, а також для визначення резервів, які можна використати для нейтралізації негативних наслідків ерозії грунтів та інших видів деградації земель [31 ст. 48].

Розвиток продуктивних сил України супроводжується великими темпами водоспоживання.

Використання гідросфери (світового океану і континентальних вод) тісно переплітається з усіма видами територіального і галузевого природокористування. В Україні вода належить до природних ресурсів, що пояснюється не тільки її великим споживанням, а й забрудненням.

З усього річкового стоку. Що формується на Україні, майже 80% використовується в народному господарстві. В ряді районів забирання води з річок набагато перевищило екологічний мінімум, і створюється великий дефіцит водних ресурсів. Води вже не вистачає не тільки в областях Донбасу, але й у східних та північних районах України, де водозабезпеченість є в 3-4 рази більшою. Водночас багато води не можна використовувати в народному господарстві через її надмірне забруднення. На колектори стічних вод перетворилися ріки Донбасу, Придністров’я, Прикарпаття. Понад 80% водних ресурсів України радіоактивно забруднені. Радіоактивно забруднена вода використовується для водопостачання міським і сільським населеним пунктам, тваринницьким фермам і комплексам, для обводнення і зрошення сільськогосподарських угідь [8 ст. 26].

Еколого-економічна політика держави ще не стала чітко впорядкованою системою, а економічне регулювання водокористування ще не організовано належним чином. Для правильного налаштування справи слід насамперед укласти повні переліки об’єктів загальнодержавного та місцевого значення, користування якими підлягатиме регулюванню на державному рівні.

Другий крок – визначення суб’єктів регулювання, які відповідатимуть за стан закріплених за ними водних об’єктів. Досвід західноєвропейських країн переконує, що таким суб’єктом має бути спеціальний госпрозрахунковий орган (басейнове управління).

Третій крок – відведення місць (ділянок) на водних об’єктах, де може здійснюватися конкретне водокористування.

Четвертий крок – укладання переліків водокористування у конкретній прив’язці до видів та місць водокористування і видача їм відповідних дозволів.

П’ятий крок – встановлення нормативів та розміри площ водокористування, організація її стягнення басейновим управлінням і н6аступного фінансування за рахунок цих коштів заходів щодо охорони й відтворення вод.

І нарешті, останній, шостий крок – реалізація у необхідних випадках заходів примусу, у тому числі й економічних, з метою забезпечення дотримання законодавства і чинних нормативів [9 ст. 85-86].

Розвиток промисловості та урбанізації супроводжується інтенсивним забрудненням повітряного басейну. Величезну тривогу у світі викликає перезабруднення шкідливими газами атмосфери, що призвело до збільшення “озонових дір” і розвитку “парникового ефекту” на планеті. Перше явище спричинило зменшення захисної дії озонового шару від сонячного ультрафіолетового опромінювання і розвитку в зв’язку з цим у людей захворювання шкіри (опік, рак), втрати зору та ін., а друге – до потепління клімату, танення льодовиків, значного глобального підвищення рівня океану, порушення нормального функціонування й деградації екосистем. Основними й найбільш дійовими методами боротьби з забрудненням атмосфери є економічні. В багатьох розвинутих країнах діє продумана система заохочувальних і заборонених заходів, які допомагають уникнути забруднень. Існують також організаційні, технологічні й інші засоби боротьби з забрудненням повітряного басейну.

Українські Карпати – не лише один з наймальовничіших куточків України, це також регіон дуже важливого екологічного значення, одна з найцінніших східноєвропейських оздоровчих рекреаційних об’єктів, зона цінних лісових масивів, що очищає повітряний басейн над значною частиною Європи, вони є “легенями Європи”. Карпати містять третину лісових запасів України, лісистість цієї території одна з найбільших в Україні (53,5%). Тут ростуть 2110 видів квіткових рослин (50% фіто фонду України), багато цінних видів дерев і лікарських рослин.

Проте протягом останніх десятиліть Карпати зазнають все більших втрат від людської діяльності.

Карпатські ліси перебувають під загрозою знищення не лише від лісорозробок, порушення грунтового і рослинного покриву, пере випасу на більшості полонин, але й від хімічного пере забруднення, кислотних дощів, що надходять як зі сходу, так і з заходу, від великих промислових центрів в результаті знищення лісів значно почастішали катастрофічні повені на ріках, що завдає людству кожний раз більших збитків. Якщо раніше такі повені й траплялися раз на 50-80 років, то тепер кожні 4-6 років.

Люди забули, що іншого джерела, окрім біосфери та її ресурсів, для підтримки існування життя на Землі, в тому числі й людини не існує. Їм здається, що вони живуть в умовах достатньої кількості природних ресурсів. Насправді ж навіть при сучасній енергоозброєності й найпередовіших технологіях швидкість використання ресурсів набагато перевищує можливості їх відтворення.

Довкілля – природний капітал, без якого не можливий розвиток і задоволення потреб людини, створення комфортних умов для існування. Враховуючи той факт, що йде швидке зрошення всіх видів ресурсів – лісів, грунтів, корисних копалин, чистої прісно води, повітря, риби, тварин, вихід із критичної ситуації, що склалася, може бути попередження й запровадження нових технологій, які не суперечать законам нормального функціонування [3 ст. 43].

4. Проблеми екологізації електроенергетики України

Головною причиною загострення екологічних суперечностей і тяжкої екологічної обстановки в ряді промислових центрів України є ігнорування екологічних факторів у розвитку і розміщенні продуктивних сил суспільства. До особливо неблагополучних внаслідок техногенного забруднення можна віднести території розміщення великих ТЕС. Які спалюють органічне паливо (вугілля, мазут), а також райони, що потерпіли від катастрофи на ЧАЕС. Як стверджують спеціалісти-екологи, техносферна фаза підходить до завершення, вже більш як 2/2 території не сприятливими для проживання. Сюди можна віднести Полісся, Придністров’я, Донбас, Крив бас і Північний Крим, а також окремі узбережжя і акваторії Чорного і Азовського моря.

В період надмірного захоплення атомною енергетикою було зроблено великий прорахунок у реконструкції та технічному озброєнні ТЕС – скорочення обсягу коштів і ресурсів на створення екологічно чистого котельного устаткування.

У базисному режимі атомні електростанції України працюють стабільно, але через зниження потреби в електроенергії теж починають маневрувати. Якщо ядерну енергетику необхідно розглядати як екологічно прийняту за умови підвищення її рівня безпеки.

Що ж до ГЕС і ГАЕС, то з огляду на дефіцит потужності, вони є необхідними. Міністерство України передбачає більш повне використання гідроенергетичного потенціалу шляхом введення додаткових потужностей на Дніпропетровській АЕС, освоєння басейнів Тиси і верхнього Дністра, а також технічного переозброєння існуючих ГЕС Дніпровського каскаду. Останній виконує важливу роль у пікових електростанцій у добованому графіку електричних навантажень в період ранкового і вечірнього максимумів. Стан основного і допоміжного устаткування ГЕС, здебільшого, є задовільним. Все ж є ряд вузьких місць, зумовлених старінням і спрацюванням устаткування, що відпрацювало від 22 (Жанівська) до 38 (Дніпровська) років.

Національною енергетичною програмою України, прийнятою ВРУ в 1995 р., визначено першочергові завдання сучасної електроенергетики.

Сьогодні головним фактором її розвитку є економічна ефективність. При цьому його оптимізаційним завданням слід вважати досягнення максимуму результуючого ефекту як різниці між вираженою в грошовому обчисленні корисністю використаної електричної енергії та теплової енергії, з одного боку, а також за затратами на виробництво, передачу і розподіл енергії – з іншого.

Екологізація всіх ланок енергетики повинна мати власну економічну оцінку. Проте сьогодні така економічна оцінка не може бути зроблена досить повно – через відсутність необхідних даних про шкоду від негативного впливу всіх викидів на навколишнє середовище, а також через не відпрацьованість організму. Перехід до ринкових відносин, який розпочався, кризовий стан конкурентно-спроможних різних альтернатив, тобто в єдиному методі та єдиному нормативному методі до розрахунку економіки станцій різного типу, що передбачаються до реконструкції або нового будівництва на найближчу перспективу. Метод, застосовуваний у світі, не є чимось новим в економічних розрахунках енергетики: він відомий як метод приведених затрат і обов’язково бере участь як економічна складова. Досі його використання мало академічний характер. Проте в умовах переходу країни до ринкової економіки воно стає необхідним, і в цьому постійними є істотне розширення і уточнення відповідної інформаційної, нормативної та законодавчої баз.

Реалізація курсу на радикальну реформу енергетичної галузі та її екологізацію пов’язана із зміною паливного балансу, причому необхідно виходити з того, що в структурі геологічних запасів первинних паливних ресурсів України провідне місце займає вугілля. Для енергетики України одним з ефективних напрямків є поліпшення паливного балансу електростанцій є використання проектного твердого палива, одержуваного за рахунок збагачення енергетичного вугілля. Ефективність цього напряму пояснюється порівняно малими капіталовкладеннями у програму реконструкції збагачування фабрик.

Основними напрямами мінімізації витрачання газо-мазутного палива є:

- переведення пиловугільних котлів енергоблоків на проектне паливо, якість якого відповідає вимогам держстандарту;

- нові технології спалювання неякісного вугілля в топках з циркулючим киплячим паром;

- по вузлова реконструкція і модернізація пиловугільних котлів.

Наступним напрямком екологізації треба вважати створення вітчизняної бази енергетичного котлобудування на основі технологій горіння низькосортного вугілля, газотурбінних установок з внутрішньо циклічною газифікацією твердого палива.

Ще один напрям екологізації – створення безпечних атомних реакторів нового покоління, а також безпечне виведення з експлуатації АЕС, які відпрацювали свій строк, і захоронення радіоактивних відходів.

Проблеми екологізації електроенергетики України вже сьогодні вимагають комплексного підходу з боку держави і значних асигнувань. Необхідним є регіональний підхід до екологічного регулювання галузі.

Найважливішим завдання екологізації енергетики є подальший перехід на ресурсно- та енергозберігаючі технології, створення очисних споруд для зменшення характерного радіуса впливу забруднювачів на біоту при локальних антропогенних впливах електростанцій, а також – як ключовий момент збалансований розвиток суспільства в гармонії з вихованням природоохоронної свідомості, нового екологічного, формування якого є необхідним вже тепер, яким би складним воно не здалося. Адже це – шлях виходу з глобальної екологічної кризи [7 ст. 89].

5. Перспективи екологізаційного процесу розвитку продуктивних сил України

Входження України до ринкової економіки, нове реформування промислового комплексу переміщують акценти у системі передумов і факторів, які впливають на розвиток і розміщення продуктивних сил. Україна належить до держав з високим рівнем негативних наслідків господарської діяльності. Тому проблема охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів набувають першорядного значення, оскільки під їх безпосереднім впливом формується становище продуктивних сил.

Тут особливу увагу відграє роль скорочення площі сільськогосподарських угідь, що певною мірою негативно позначається на рівні виробництва сільськогосподарської продукції, особливо в зонах з великою густотою населення і високопродуктивними грунтами. Так, з 1 січня 1996 року до 1 січня 2001 року зміни в структурі земельного фонду України визначилися тим, що площа сільськогосподарських земель на 71,5 тис. га, сільськогосподарських угідь – на 25,9 тис. га. За 2000р. в цілому по Україні площа ріллі зменшилась (порівняно з 1996 р.) на 106,3 тис. га. Якщо розглядати цей показник у регіональному розрізі, то найбільшу частину ріллі втратила Чернігівська область (170,4 тис. га). Відповідно на Житомирській області втрачено 146,4 тис. га ріллі, по Сумській – 69,9 тис. га, Полтавській –65,1 тис. і Луганській – 50,5 тис. га. За обстежуваний період площа забудованих земель у межах населених пунктів України зросла на 77,7 тис. га.

Понад 2/2 сільськогосподарських угідь є схильними до ерозії. Різко підвищилася напруженість у водопостачанні. Ряд регіонів потерпає від екологічних лих (Донбас, Придніпров’я, Полісся, Закарпаття). Украй необхідною є нова “технологія ” прийняття господарських рішень з урахуванням всесвітньо-практичного досвіду навколишнього природного середовища.

Однак, якщо суспільство, інтенсивно нарощуючи виробництво, не змінює свого ставлення до природи, то вона неодмінно входить у сферу екологічної кризи. Остання, у свою чергу, спричиняє соціально-економічну кризу. Завдання всебічної гармонізації взаємин природи і суспільства постійно вимагає наукової розробки методів економічного прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил. Йдеться про те, що навколишнє природне середовище і економічний розвиток не є окремими проблемами – вони глибоко пов’язані на світовому рівні. Суспільне виробництво розглядається як складна динамічна система взаємозв’язку засобів, які переробляють компоненти природи, і персоналу, який обслуговує ці засоби як технологічний процес.

Екологізація технологічного розвитку виробництва є структурованим процесом, у межах якого можна виділити декілька альтернативних, взаємодоповнюючих напрямків. Кожний з них має свої межі та змінюється за часом під впливом природно-наукових передумов і соціально-економічних параметрів їх реалізації. В результаті формуються принципово нові виробничі технології, що базуються на структурних змінах предметів праці. Для таких технологій – на відміну від традиційних – характерними є вища ресурсовіддача і безвідходність. Це сприяє створенню передумов для формування екологічно чистого та ефективного виробництва. Його технології мають малу енергомісткість, достатню замкнутість і міцну взаємозалежність: відходи одного виду виробництва є сировиною для іншого. Такі групи взаємозв’язаних виробництв повинні замінити собою окремі галузі виробництва [6 ст. 65].

В урбанізованих регіонах екологічні фактори стають умовою, що обмежує темпи розвитку і розміщення виробництва. Найважливішими напрямками врахування цих факторів при довгостроковому прогнозуванні є:

- визначення зон обмеження розміщення підприємств на території із заниженою здатністю водного середовища до самоочищення і дефіцитом водних ресурсів;

- зміна рівня екологічних показників по окремих підприємствах;

- використання територіальних відмінностей в економічних і соціальних збитках від скидання забруднених вод;

- формування доцільної структури виробництва району з урахуванням екологічної місткості його водної системи.

В окремих регіонах України соціально-екологічні проблеми поступово набувають значення вузлових, без вирішення яких неможливо здійснювати подальший соціально-економічний розвиток кожного з них. Тим часом сталий розвиток вітчизняного господарства не може бути зумовлений зниженням темпів економічного зростання.

Зрушення у структурі споживання і ефективності використання ресурсів пов’язані з розробкою і переданням споживання інтегрованих природноресурснозберігаючих технологій, які дозволяють підвищити рівень благополуччя на новій технологічній базі, забезпечивши підвищення темпів економічного зростання при стабілізації забруднення навколишнього середовища.

Вирішення завдання гармонізації відносин суспільства і природи визначається глибиною переосмислення сучасної еколого-економічної ситуації в Україні. Остання зумовлюється масштабами перебудови господарської діяльності, спрямованої на вирівнювання еколого-економічних конфліктів. Стан навколишнього природного середовища є невід’ємним від становища в економіці – це замкнуте коло. Економічні проблеми запобігають виснаженню навколишнього природного середовища або загострюють його. Це, у свою чергу, призводить до скрутного становища з проведенням економічних і екологічних реформ. Тим більше, що на сьогодні відсутнє фундаментальне теоретико-методологічне обгрунтуван6ня діалектики продуктивних сил і виробничих відносин. Якщо другі відповідають рівню розвитку перших, то взаємодія між ними має позитивний характер, тобто суспільна форма сприяє розвиткові його матеріального змісту . якщо такої відповідності не має, то характер цієї взаємодії стає негативним: виробничі відносини зв’язують продуктивні сили і заважають процесові. Причиною виникнення цієї невідповідності є те, що на окремому етапі взаємодії продувні сили як більш рухома її частина переростають виробничі відносини як більш “консервативну”. Конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами може вичерпатися шляхом її заміни (повної або часткової) на нові, які б відповідали потребам розвитку виробничого процесу. Але за відомих методологічних передумов, у багатьох випадках порушення відповідності продуктивних сил і виробничих відносин простежується у зміні перших. Практика реформування в Україні підтверджує: відбувається передумова виробничих відносин простежується у зміні перших. Практика реформування в Україні підтверджує: відбувається перебудова виробничих відносин продуктивних сил і виробничих відносин простежується у зміні перших. Практика реформування в Україні підтверджує: відбувається перебудова виробничих відносин при постійному ігноруванні розвитку продуктивних сил. З початку 1993 року високоусуспільнюваним щодо свого характеру продуктивним силам активно нав’язувались приватнокапіталістичні відносини, причому значною мірою в тих формах, які не адекватні не сучасному, а так званому “демополістичному” етапові розвитку капіталізму.

З огляду на вище сказане, напрошується така теоретико-методологічна і разом з тим суто прагматична теза: будь-які новації у господарюванні потрібні тоді, коли вони обґрунтовані економічно. Розвиток приватнокапіталістичних форм був необхідний лише настільки, наскільки вони були здатні забезпечити зростання обсягів виробництва і підвищення його ефективності. Це, насамперед, означає: з урахуванням восокоусуспільнюваних у техніко-технологічному відношенні частин – суб’єктів державного сектора більш слушним було б проводити лінію щодо нього не на загальне приватизаційне роздріблення, а навпаки – на пристосування до ринкових умов, з одного боку, зберігаючи, і використовуючи його переваги, і з іншого, доповнюючи останні можливостями, пов’язаними з реалізацією у його рамках потенціалу товарно-грошових механізмів і приватнокапіталістичних форм. Інакше кажучи, щодо вибору засобів впливу на державний сектор, то треба було дотриматися його послідовного реформування шляхом адаптації до ринку, забезпечуючи тим самим його розвиток, а разом з ними розвивати і приватний сектор. Іншими словами, доцільно було реалізувати принцип не заміни першого на другий, а їх взаємо-доповнення. Безпосереднім результатом цього стало б формування змішаної економіки, в якій би співвідношення головних вкладів (державного і приватного) визначалося суто прагматичним критерієм їх сприяння розвиткові продуктивних сил. Лише при провідній ролі державного сектора виникають можливості не тільки ефективно розкрити потенціал ринкових інститутів і механізмів, але й залучити ті з них, які б забезпечували розвиток України.

Йдеться про механізми макропрогнозування і макропланування, координацію у народному господарстві міжгалузевих і коопераційних зв’язків, здійснення державної інвестиційної політики, ув’язування грошово-кредитної, цінової та промислової політик, нормативне регулювання монополій тощо [6 ст. 66, 67].

Концепція екологізації розвитку продуктивних сил розглядається як специфічний вид еколого-економічного управління, що вимагає обґрунтування меж господарювання. Ці межі визначаються станом здоров’я населення і еколого-ресурсною місткістю території. Для сталого розвитку національної економіки важливою стає зміна екологічної стратегії – перехід від виявлення екологічної небезпеки до оцінки екологічного ризику. Неможливо зробити виробництво абсолютно безвідходним і звести забруднення до нуля, але можна оцінити техногенний ризик і зробити його прийнятним здійснивши моніторинг і розробивши систему захисних заходів. Першим кроком має стати зміна функціонального характеру науково-технічних розробок, оскільки усі системи продуктивних сил повинні розвиватися, не вступаючи у руйнівні конфлікти з навколишнім середовищем. В умовах підвищення впливу екологічних обмежень виникає необхідність здійснити якісні зміни у продуктивних силах та їх екологізацію, тобто привести їх у відповідність із закономірним відтворенням і збереження навколишнього середовища. Завдання полягає в тому, щоб переборювати екологічну кризу синхронно із забезпеченням розвитку соціально-орієнтованої економіки. При цьому діючі ринкові механізми мають бути доповнені різними видами державного регулювання у сфері природокористування [13 ст. 55].

Висновки

1. Рівень розвитку продуктивних сил характеризується якістю робочої сили, людини-працівника і людини-власника, технічною оснащеністю, ступенем оволодіння силами природи, рівнем розвитку науки, наукомістких галузей, впровадження найсучасніших форм і методів організації виробництва, ступенем поширення нових конструкційних матеріалів, принципово нових технологій.

2. Екологізація – це процес послідовного впровадження нової техніки, нових форм організації виробництва, виконання управлінських рішень, які дають змогу підвищити ефективність використання природних ресурсів з одночасним збереженням природного середовища та його поліпшення на різних рівнях.

3. Перехід нашої країни до ринкових відносин змушує по-новому поглянути на проблему екологізації суспільного виробництва, проаналізувати всю складність і різноманітність повного циклу виробництва і суспільного споживання.

4. Екологізація виконавчого потенціалу людей пов’язана з формуванням знань, навиків, життєвих установок конкретних людей, причому як можливих виробників, так і споживач продукціїю. Це потребує створення системи виховних, інформаційних і освітніх програм і заходів.

5. Людина своєю діяльністю порушила еволюційно-відпрацьований ритм і напрями біосфери (живої оболонки Землі) – цієї надскладної природної системи.

6. Такі явища, як деградація грунтів, опустелювання, деградація біосфери і зменшення її біорізноманіття, збільшення кількості кислотних дощів, розвиток парникового ефекту та поява озонових дірок, розвиток парникового ефекту та появу озонових дірок в атмосфері, тобто глобальні негативні кліматичні й біологічні зміни розвиваються під впливом неконтрольованої. Неузгодженої з законами життя природу антропогенної діяльності. І чим активніша ця діяльність тим сильніша зворотна реакція природи, яка відплачує людям за бездумність, втручання у віками налагоджений ритм і режим життя біосфери.

7. Для задоволення свої зростаючих потреб і збільшення комфортності існування людство розвинуло до незвичайно високого рівня енергетику, хімічну, нафтопереробну, металургійну, гірничо-добувну, машинобудівну й легку промисловість, транспорт і засоби зв’язку. Його вплив досяг найвіддаленіших куточків земної кулі – і на суші, і в океані, також ближнього Космосу й планет Сонячної системи.

8. Екологічна криза, з якою зустрілося людство в цілому показала історичну обмеженість людини, яка у своїх діях протиставляє себе природі. Можливість позитивного вирішення екологічної глобальної екологічної проблеми, оптимізації людським діям протиставляє себе природі. Можливість позитивного вирішення глобальної екологічної проблеми, оптимізації людській діяльності з точки зору соціоприродних відносин, отже і оптимізації самого суспільства, криється у сфері цієї діяльності.

9. Екологічна безпека є визначальним фактором сталого розвитку. Адже забезпечення сталого соціально-економічного розвитку будь-якої держави супроводжується створенням безпечного навколишнього середовища для життєдіяльності суспільства в цілому і кожної людини зокрема, а також нинішнього і майбутнього поколінь.

Список використаної літератури:

1. Гаврилишин – головн. редактор ради “Екологічна енциклопедія”. Київ-2002. Вид. центр. “Академія”, ст. 116-118 (том 3), ст. 374, 377.

2. О. Балацький, В. Лук’янихін, О. Лук’янихіна. Екологічний менеджмент: проблеми і перспективи становлення та розвитку // Економіка України – 2000 р. № 5 ст. 67.

3. А. Бобко. Динаміка лісів Карпатського регіону та еколого-економічні аспекти управління лісовим господарством. // Економіка України – 1999 р. № 7 ст. 43.

4. З. Герасимчук. Наукові засади дослідження екологічної безпеки як фактора сталого розвитку // Економіка України – 2000 р. № 10 ст. 63, 65-66.

5. А. С. Гальчинський, П. С. Єщенко, Ю. І. Палкін. Основи економічної теорії. Підручник. Київ: “Вища школа”, 1995 ст. 47.

6. Дорогунцов С., Федоришина А. Екологічні аспекти розвитку розміщення продуктивних сил України // Економіка України – 2000 р. № 10 ст. 65.

7. Л. Зелена. Проблеми екологізації електроенергетики України // Економіка України – 1997 р. № 1 ст. 87,89.

8. Р. Іванчук . Екологізація розвитку продуктивних сил України // Економіка України – 1992 р. № 10 ст. 24.

9. Лозанський І. М. Організаційні питання удосконалення правового і економічного регулювання відносин водокористування // Економіка України – 1997 р. № 11 ст. 85.

10. В. Міщенко. Економічний механізм надрокористування в Україні // Економіка України – 2001 р. № 10 ст. 32.

11. Л. Мельник. Економічна точка опори екологізації суспільного виробництва // Економіка України – 2001 р. № 10 ст. 32.

12. Мочерний С. В. Основи економічної теорії. Тернопіль: АТ “Тарнекс”, 1993 – 863 с.

13. Марченко С. В. Системні дослідження продуктивних сил України з урахуванням екологічних факторів розвитку // Економіка України – 1994 р. № 1 ст. 48, 53.