Учебное пособие: Майнові правовідносини батьків та дітей

Учебное пособие: Майнові правовідносини батьків та дітей

Самостійна робота

Майнові правовідносини батьків і дітей

План

Основні поняття

1. Особисті майнові та немайнові права батьків та дітей

2. Усиновлення

3. Опіка та піклування

Література

Основні поняття

Особисті майнові та немайнові права

усиновлення

умови усиновлення

опіка та піклування

Запитання для самоперевірки

Які характерні ознаки особистих немайнових прав та обов’язків батьків і дітей?

Між ким існують особисті немайнові права та обов’язки?

Які права має дитина з моменту народження?

Що таке усиновлення?

Назвіть основні умови усиновлення.

Хто має право бути усиновленим?

Хто має право бути усиновлювачем?

Над ким встановлюється опіка та піклування?

Хто має право бути опікуном (піклувальником)?

У яких випадках встановлюється опіка та піклування?

1. Особисті майнові та немайнові права батьків та дітей

Факт народження дитини, засвідчений у встановленому законом порядку, тобто зареєстрований в органі РАЦСУ, є підставою виникнення особистих немайнових та майнових прав і обов’язків батьків та дітей. Ці права та обов’язки, як й будь - які інші суб’єктивні сімейні права та обов’язки, тісно пов’язані з особою їх носія і не мають майнового (економічного) змісту. Вони не передаються і не відчужуються.

Обов’язки батьків і дітей є взаємними. Згідно зі статтями 141 і 142 СК (Стаття 141. Рівність прав та обов’язків батьків щодо дитини

Мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини.

Стаття 142. Рівність прав та обов’язків дітей щодо батьків

Діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від

того, чи перебувають їхні батьки у шлюбі між собою)

мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей, а діти щодо батьків.

Особисті немайнові відносини існують переважно між батьками й неповнолітніми дітьми (єдиний виняток з цього правила становить положення ст.172 СК, яке передбачає обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про батьків). Визначення поняття дитини наведене у ст.6 СК. Причому відповідно до неї дитина до досягнення нею 14 років вважається малолітньою, а дитина у віці від 14 до 18 років - неповнолітньою.

Особистим немайновим правам та обов’язкам притаманні деякі специфічні риси:

1) вони мають строковий характер, оскільки належать батька і дітям, як правило, лише до досягнення дітьми повноліття (виняток - ст.172 СК). Після настання повноліття, а також при набутті неповнолітньою особою або наданні їй повної цивільної дієздатності (ч.2 ст.34, ч.1 ст.35 ЦК) ці права та обов’язки припиняються;

2) у зазначених правовідносинах поєднуються інтереси батьків і дітей.

Характерною ознакою особистих немайнових прав та обов’язків батьків і дітей, як зазначено в літературі, є те, що деякі з них одночасно є їх суб’єктивними сімейними обов’язками. Зокрема, такими правами є право батьків на виховання своїх дітей, право присвоєння дитині прізвища, імені, по батькові, право представляти і захищати інтереси дітей тощо.

Право та обов’язок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я.

Реалізація закріплених СК рівних прав і обов’язків батьків, які перебувають у шлюбі між собою, щодо дитини має розпочинатися з виконання батьками їх обов’язку забрати її з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я (у тих випадках, коли дитина була народжена не у пологовому будинку, а в іншому закладі або поміщена туди відразу після пологів). Це положення закріплено у ч.1 ст.143 СК (Стаття 143. Обов’язок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я

Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі, зобов’язані забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я

Мати, яка не перебуває у шлюбі, зобов’язана забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я.

Дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров’я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки і піклування).

Тим самим законодавець робить наголос на тому, що відсутність у жінки чоловіка або іншої особи, яка визнає своє батьківство, не є підставою для відмови від дитини. Однак закріплення за зазначеного обов’язку лише за матір’ю порушує принцип рівності прав та обов’язків обох батьків. Тому уявляється, що цей обов’язок має покладатися як на матір, так і на батька дитини незалежно від тих відносин, у яких вони перебувають (зареєстровано шлюб чи ні).

Обов’язок батьків зареєструвати народження дитини в органі РАЦСу.

Порядок виконання цього обов’язку закріплено у ст.144 СК, відповідно до ч.1 якої батьки зобов’язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати її народження в органі РАЦСу (реєстрація мертвонародженої дитини має проводитись протягом трьох діб). Цей обов’язок встановлено насамперед в інтересах дитини, оскільки без реєстрації народження вона не зможе повноцінно користуватися своїми правами й виконувати певні обов’язки як суб’єкт правовідносин. Водночас він є обов’язком батьків перед державою, тобто також має не тільки сімейно - , а й публічно - правовий характер.

У зазначеній статті закріплені й наслідки невиконання батьками дитини обов’язку щодо реєстрації її народження. Зокрема, прямо зазначено, що його невиконання (на відміну від ст.163 КпШС) є підставою для покладення на батьків відповідальності, встановленої законом. Уявляється, що це штраф, передбачений адміністративним законодавством.

Реєстрація дитини, народженої жінкою, в організм якої було імплантовано зародок, зачатий подружжям, проводиться за заявою дружини і чоловіка, які дали згоду на імплантацію. У такому разі одночасно з документом, який підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається засвідчена нотаріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини.

Право дитини на прізвище, ім’я, по батькові.

Відповідно до ст.7 Конвенції про права дитини дитина з моменту народження має право на ім’я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків та право на їх піклування. Стаття 8

Конвенції передбачає право дитини на збереження своєї індивідуальності. Індивідуалізуючими ознаками особи є ім’я, прізвище, громадянство, сімейні зв’язки. Згідно зі ст.28 СК фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм іменем. Ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає з закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Право фізичної особи на ім’я передбачене також ст.294 ЦК. Відповідно до ст.145 СК прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо батьки мають спільне прізвище, воно присвоюється й дітям. Така ситуація є найпоширенішою й особливих проблем не викликає.

Фізична особа, яка досягла 16 років, має право змінити своє прізвище та ім’я (статті 28 і 294 ЦК), яке так само, як і по батькові та прізвище, необхідне для її індивідуалізації як суб’єкта правовідносин.

У ст.146 СК закріплено право на присвоєння їй імені, яке одночасно є їх обов’язком. Як правило ім’я дитини визначається за згодою батьків. Вони мають право обрати будь - яке ім’я, як передбачене, так і не передбачене довідником власних імен. Ім’я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за відсутності добровільного визнання батьківства конкретною особою визначається її матір’ю.

По батькові дитини є однією зі складових її імені. Воно не може визначатись за розсудом батьків. Згідно з ч.1 ст.147 СК по батькові дитини визначається за іменем батька.

Право та обов’язок батьків щодо виховання дитини.

Це право і обов’язок є найважливішим серед батьківських прав та обов’язків.

У ст.150 СК визначено загальне коло обов’язків батьків щодо виховання та розвитку дитини. Згідно з нею батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров’я, фізичний, духовний та моральний розвиток дитини, забезпечувати здобуття нею повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Питання ж про те, як треба виконувати ці обов’язки, які форми і методи виховання застосовувати, мають вирішувати самі батьки.

2. Усиновлення

У ст.20 Конвенції про права дитини зазначено, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка у її найвищих інтересах не може бути залишена у такому оточені, має право на особистий захист і допомогу з боку держави.

Відповідно до ч.3 ст.52 Конституції утримання та виховання дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. В Україні для надання допомоги таким дітям створено систему державних дитячих закладів, у яких вони перебувають на повному державному забезпечені до досягнення повноліття. До таких закладів належать дитячі будинки для дітей дошкільного віку, дитячі будинки для дітей шкільного віку, дитячі будинки змішаного типу, а також загальноосвітні школи - інтернати для дітей - сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Особливе місце серед форм постійного влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, посідає усиновлення. Це оптимальна форма влаштування дітей - сиріт та покинутих дітей, оскільки в результаті усиновлення, як правило, для дитини створюються такі умови виховання, що наближаються до умов у рідній сім’ї, а часом і значно кращі. Це пов’язано з тим, що усиновлення рідко буває випадковим. Як правило, це добре зважене рішення, в якому втілюються мрії й бажання самотніх осіб, які не мають рідних дітей.

Усиновлення є однією з форм сімейного виховання дітей, яке можливе тоді, коли їх батьки або один з них померли, невідомі чи позбавлені батьківських прав, визнані у судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми або оголошені померлими чи з інших поважних причин не можуть виховувати своїх дітей.

Згідно з ч.1ст. 207 СК усиновленням є здійснюване на підставі рішення суду прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина. Це юридичний акт, в результаті вчинення якого між усиновлювачем і його родичами, з одного боку, та усиновленою особою - з другого виникають такі самі права й обов’язки, як й між батьками та дітьми, іншими родичами за походженням.

З наведеного визначення випливає, що усиновлення треба розуміти як юридичний факт, який породжує встановлення нового правового зв’язку, насамперед між усиновлювачем і усиновленим, а також між усиновленим і родичами усиновлювача. Оскільки в результаті усиновлення дитини з юридичної точки зору набуває нових батьків і родичів, то за загальним правилом акт усиновлення припиняє правовий зв'язок дитини з її батьками та іншими родичами. Таким чином, усиновлення - це одночасно і право утворюючий, і право припиняючий факт.

Усиновлення - це юридичний акт, внаслідок вчинення якого відносини між та її усиновлювачем і його родичами встановлюють не на певний строк, як, наприклад, при встановленні над дитиною опіки та піклування, а назавжди. Тому закон надає дуже важливого значення юридичному оформленню усиновлення, закріплюючи правило, відповідно до якого воно має здійснюватись не тільки за заявою особи, яка бажає усиновити дитину, а й на підставі рішення суду.

Таким чином, нині адміністративний порядок усиновлення замінений судовим.

Безумовно, цей порядок кращий. Адже рішення про усиновлення мають на стільки важливе значення для дітей, їх усиновлювачів і батьків, що вони повинні прийматися з додержанням усіх процесуальних гарантій. А це може забезпечити лише судовий процес.

Усиновлення на підставі рішення суду охоплює такі випадки:

1) усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також є громадянином України;

2) усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи, яка також є громадянином України;

3) усиновлення в Україні іноземцями та особами без громадянства дитини, яка є громадянином України;

4) усиновлення в Україні дитини яка є іноземкою і проживає на території нашої держави, громадянами України або іноземцями та особами без громадянства.

Тому усиновлення проводиться лише у тих випадках, коли суд переконається в тому, що громадяни України та іноземці, які бажають бути усиновлювачами, виявляють свідоме прагнення виховувати дітей і піклуватись про них. Усиновлення, яке не відповідає інтересам дитини, може бути визнане не дійсним або скасоване за рішенням суду (статті 236 - 239 СК; п,27 Порядку ведення обліку дітей).

Під умовами усиновлення треба розуміти встановленні сімейним законодавством України вимоги, додержання яких є обов’язковим під час здійснення цього юридичного акту. Нормативне закріплення умов усиновлення пояснюється його сутністю, що передбачає спрямованість цих умов на забезпечення того, щоб у результаті усиновлення дитині, в силу певних причин позбавленій батьківського піклування, були створенні належні умови для виховання в сім’ї.

Як правило, усиновлюються діти раннього віку, що відповідає їх інтересам і сутності інституту усиновлення. Щоб усиновлення відповідало своєму призначенню, воно повинно проводитись виключно в інтересах дитини. Це перша умова усиновлення.

У статтях 208 - 210 СК наведено перелік осіб, які можуть бути усиновленими. Головним же є те, що відповідно до ч.1 ст. 208 СК усиновленою може бути дитина. І це є другою умовою усиновлення.

Як вже зазначалось, згідно ст. .6 СК правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Дитина, яка не досягла 14 років, вважають малолітньою. Неповнолітньою є дитина віком від 14 до 18 років.

Отже відповідно до закону усиновлювати можна лише малолітніх і не повнолітніх дітей. Ця вимога виходить з того, що усиновлення таких дітей. Ця вимога виходить з того, що усиновлення таких дітей відповідає їх інтересам, оскільки вони найбільш відчувають потребу у батьківській турботі та увазі. Особи, які досягли повноліття, як правило, не можуть бути усиновлені, оскільки згідно зі ст.34 ЦК вони мають повну цивільну дієздатність. Тому батьківські права та обов’язки щодо них припиняються. Повнолітня особа може бути усиновлена лише за наявності двох умов:

1) якщо вона є сиротою;

2) якщо вона позбавлена батьківського піклування. Усиновленою може бути особа, батьки якої померли після досягнення нею повноліття, але за свого життя належним чином виконували батьківські обов’язки.

Крім того, у сімейному законодавстві України регламентовано порядок усиновлення братів та сестер. так згідно з ч.1 ст.210 СК якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони не можуть бути роз’єднанні при їх усиновленні. Це положення закріплене з метою недопущення розриву родинних зв’язків. Водночас за наявності обставин, що мають істотне значення, суд за згодою органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із зазначених осіб або про усиновлення їх різними особами.

До осіб, які можуть бути усиновлювачами закон (ст.211 СК) пред’являє певні вимоги. Це третя умова усиновлення. Насамперед усиновлювачами можуть бути повнолітні дієздатні громадяни України та іноземці, здатні забезпечити виховання усиновлених дітей. За жодних обставин не можуть бути усиновлювачами особи, які не досягли повноліття. Не можуть бути усиновлювачами й неповнолітні дружина, чоловік, яким знижено шлюбний вік у порядку передбаченому ч.2 ст.23 СК.

Певні вимоги висуваються й до віку усиновлювача. Останній має бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на 15 років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж 18 років (ч.2 ст.211 СК)

Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі (наприклад, сестри, брати). Особи, які не перебувають у шлюбі між собою. Не можуть усиновити одну й ту саму дитину. Однак якщо вони проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

Особам, котрі виявили бажання усиновити двох або більше дітей, які є братами чи сестрами, закон надає переважне право на усиновлення тому, що в наслідок цього діти залишаються проживати в одній сім'ї й між ними зберігаються родинні зв’язки.

У ст. .212 СК міститься перелік осіб, які не можуть бути усиновлювачами. Насамперед це особи, визнані судом недієздатними на підставі ст. .39 ЦК, тобто ті, які в наслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; особи з обмеженою судом на підставі ст. .36 ЦК цивільною дієздатністю, тобто ті, які страждають на психічний розлад, який істотно впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також особи, які внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо ставлять себе або свою сім’ю, а також інших осіб, яких за законом вони зобов’язані утримувати, у скрутне матеріальне становище. Такі особи самі потребують опіки або піклування. Однак у разі поновлення судом дієздатності громадянина, а також скасування обмеження його дієздатності у порядку, встановленому частинами 2-4 ст.260 ЦПК, у нього з’являється можливість стати усиновлювачем. Це має бути підтверджене рішення суду, що набрало чинності.

Четвертою умовою усиновлення дитини є вільна згода на це її батьків (ч.1 ст.217 СК). Усиновлення неможливе, якщо батьки відмовляються дати згоду на нього. Це пояснюється тим, що вони у першу чергу наділяються правами й обов’язками, пов’язаними з вихованням своїх дітей. Наділення батьківськими правами інших осіб спричиняє втрату цих прав батьками.

Згоду на усиновлення треба одержати від обох батьків, незалежно від того, проживають вони разом з дитиною чи окремо від неї. Така згода потрібна незалежно від того, перебувають батьки дитини у шлюбі чи він припинений або визнаний судом недійсним.

Згода батьків має бути усвідомленою. Це означає, що юридичне значення має лише згода батьків, наділених повною цивільною дієздатністю. Воля батьків щодо усиновлення їх дітей повинна формуватися вільно, без стороннього протиправного тиску на неї. Так, якщо батьки дали згоду на усиновлення їх дітей внаслідок погрози, насильства, обману, введення їх в оману тощо, усиновлення має бути визнане судом недійсним згідно з ч.1 ст.236 СК.

З метою уникнення спорів з приводу того, чи дали насправді батьки згоду на усиновлення їх дитини, у ч.5 ст.217 СК закріплене положення про те, що така згода має бути письмовою і засвідчуватись нотаріус.

Усиновлення дитини може бути проведено без згоди її батьків, якщо вони у судовому порядку визнані недієздатними. Адже такі особи самі потребують опіки і, звісно, не можуть виховувати дітей. Вони не в змозі виявити свою волю, оскільки не усвідомлюють своїх дій і не можуть ними керувати, у зв’язку з чим над ними й встановлюється опіка.

Якщо лише один із батьків визнаний судом недієздатним з підстав, закріплених у ст. .39 ЦК, згода на усиновлення дитини має бути одержана від того з батьків, хто є дієздатним. Коли ж на момент усиновлення дитини дієздатність її батьків або одного з них внаслідок видужання або значного поліпшення психічного стану поновлена судом згідно з ч.3 ст.260 ЦПК, при одержанні їх, його згоди на усиновлення треба керуватися правилами ст. .217 СК. Якщо батьки з поважних причин (через хворобу, перебування у тривалому відрядженні тощо) не беруть участі у вихованні своєї дитини, її усиновлення не може бути проведене без їх згоди.

На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника незалежно від згоди батьків. Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Усиновлення дитини може бути проведене без згоди її опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що це відповідає інтересам дитини (ст.221 СК).

П’ятою умовою усиновлення дитини є її згода на це. Усиновлення настільки серйозно впливає на долю дитини, що її згода увійти у сім’ю усиновлювача набуває першорядного значення.

Усиновлення є серйозною подією в житті дитини ще й тому, що воно, як правило, спричиняє розрив внутрішньо сімейних, звичних для неї зв’язків не лише особистого, а й майнового характеру. Саме тому сімейне законодавство надає винятково важливого значення судженням дитини про усиновлення, які набувають правового значення.

Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові (ч.1 ст.218 СК). Закон не встановлює мінімального віку, з досягненням якого він пов’язує настання такого ступеня зрілості дитини, коли її думка набуває правового значення. Тому думка дитини щодо її усиновлення має бути виявлена з того моменту, коли дитина в змозі висловити і сформулювати її.

Відсутність згоди має розглядатися як серйозна перешкода до її усиновлення. Закон надає волі дитини вирішального значення. Адже, як зазначалось, без згоди дитини на її усиновлення останнє неможливе. Виняток становлять випадки, передбачені частинами 3 і 4 ст.218 СК (якщо дитина у зв’язку з віком або станом здоров’я не усвідомлює факту її усиновлення; якщо вона проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками).

Шостою умовою усиновлення дитини є згода другого з подружжя. Оскільки, як вже зазначалось, усиновлення є однією з форм сімейного виховання, бажано, щоб воно здійснювалось обома з подружжя, що й має місце у переважній більшості випадків. Проте якщо один із подружжя не бажає бути усиновлювачем дитини (або не є її батьком, матір’ю), це не може бути перешкодою до її усиновлення другим з них за умови дачі першим із подружжя нотаріально засвідченої письмової згоди на усиновлення дитини другим з них.

Закріплюючи таке правило, законодавець виходив з визнання неможливості забезпечення нормальних умов проживання дитини у сім’ї тоді, коли один із подружжя заперечує проти її усиновлення другим з них. Отже, якщо один із подружжя заперечує проти усиновлення дитини другим з них, воно не допускається.

Закон передбачає письмову нотаріальну форму вияву згоди того з подружжя, хто не бажає бути усиновлювачем дитини, на її усиновлення другим з них (ч.1 ст.220 СК). Уявляється, що це положення значною мірою спрямоване на забезпечення інтересів дитини і того з подружжя, хто бажає усиновити її. Адже відповідно до закону відсутність такої згоди може бути підставою для визнання усиновлення дитини за рішенням суду недійсним (ч.4 ст.236 СК).

3. Опіка та піклування

Як зазначається в літературі, поняття " опіка та піклування " не є однозначними. Під ним розуміють правовий інститут, тобто сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані зі встановленням, здійсненням і припиненням певних функцій. Опікою та піклуванням вважають систему способів, спрямованих на забезпечення діяльності органів опіки та піклування, опікунів та піклувальників по вихованню малолітніх і не повнолітніх дітей, а також по захисту прав і законних інтересів недієздатних і обмежених у дієздатності повнолітніх осіб. Нарешті, в опіці та піклуванні вбачають правовідносини між опікуном, піклувальником і підопічними, а також між органами опіки та піклування, піклувальниками.

Відповідно до ст.243 СК опіка, піклування встановлюються над дітьми, які залишилися без батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла 14 років, а піклування - над дитиною у віці від 14 до 18 років. Опіка, піклування встановлюються органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених ЦК (ч.3 ст.243 СК).

Встановлення опіки над дітьми, які не досягли 14 років, і піклування над дітьми у віці від 14 до 18 років пояснюється різним обсягом їх цивільної дієздатності. Так, відповідно до ст. .31 ЦК фізична особа, яка не досягла 14 років, має часткову цивільну дієздатність (точнішим було б твердження, що малолітня особа, як правило, є недієздатною). Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові право чини (інші право чини, за винятком тих, що передбачені ст.68 ЦК, від імені та в інтересах підопічного вчиняє опікун, причому право чини, зазначенні у ст.71 ЦК він може вчиняти лише з дозволу органу опіки та піклування) і здійснювати особисті не майнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за заподіяну нею шкоду. Ця шкода, відшкодовується її батьками (усиновлювачами), опікуном або іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за нею. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров’я чи іншого закладу, зобов’язаного здійснювати нагляд за нею, а також під час перебування у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, ці заклади мають відшкодувати шкоду, якщо не доведуть, що її було заподіяно не з їх вини (частини 1-3 ст.1178 ЦК). Особа у віці від 14 до 18 років відповідно до ст.32 ЦК має неповну цивільну дієздатність, обсяг якої, однак, набагато ширший за обсяг цивільної дієздатності малолітньої особи.

Так, неповнолітня особа може не тільки вчиняти дрібні побутові право чини, а й самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом чи їх установчими документами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) і розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (коштами на рахунку). Інші правочини ця особа може вчиняти за згодою її батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Водночас піклувальник не може давати згоду на вчинення правочинів, передбачених ст.70 ЦК (між підопічним та своєю дружиною, своїм чоловіком або своїми близькими родичами, крім передачі майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички). Згоду на вчинення правочинів, які передбачають відмову особи, над якою встановлено піклування, від її майнових прав, він може давати лише з дозволу органу опіки та піклування (ст.71 ЦК).

Як вже зазначалось, згідно з ч.3 ст.243 СК у випадках, передбачених ЦК, опіка встановлюється судом. А відповідно до ст.60 ЦК суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною, і піклування над такою особою у разі обмеження її цивільної дієздатності, а також опіку над малолітньою і піклування над неповнолітньою особами, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавленні батьківського піклування.

Згідно з ч.3 ст.244 СК не може бути опікуном, піклувальником дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини. Не мають права бути опікунами, піклувальниками особи, які перебувають на обліку чи лікуються у психоневрологічних або наркологічних закладах, особи, з вини яких тоді, коли вони були опікунами або піклувальниками, опіка чи піклування були припинені, особи, засуджені за вчинення тяжкого злочину.

Встановлення опіки та піклування над дитиною або встановлення опіки над недієздатною особою може бути підставою для набуття громадянства України. Так ст.12 Закону України " Про громадянство " (в редакції Закону України від 18 січня 2001р. "Про громадянство України") передбачає, що дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадянами України або особами, одна з яких є громадянином України, а друга - іноземцем, стає громадянином України з моменту постановлення рішення про встановлення над нею опіки чи піклування. А згідно зі ст.13 цього Закону іноземець або особа без громадянства, яка проживає в Україні на законних підставах і визнана судом недієздатною, над якою встановлено опіку громадянином України, стає громадянином нашої держави з моменту набрання чинності відповідним рішенням суду.

Література

1.         Сімейне право України: Підручн. / За ред. Ю.С. Червоного. - К.: Істина, 2004 ст.237 - 256; ст.326 - 342; ст.370 - 374.