Реферат: Характеристика країн Єгипту та Аргентини

Реферат: Характеристика країн Єгипту та Аргентини

Міністерство аграрної політики України

Тальнівський будівельно-економічний коледж Уманського ДАУ

Характеристика країн Єгипту та Аргентини

Виконала: Ніженська Ю.А.

Студентка 1 курсу

Групи ЕС-14

Фаху " Бухгалтерський облік"

Перевірив: Міняйло О.О.

Тальне 2009

Єгипет

Єгипет, Арабська Республіка Єгипет (АРЕ) (Jumhuriyah Misr al Arabiyah) - держава на північному сході Африки та Синайському півострові в Азії (близько 6% території). Єгипту належать також кілька невеликих островів у Суецькій затоці та Червоному морі. На півночі країна омивається Середземним морем, на сході - Червоним морем. На заході межує з Лівією, на півдні - з Суданом, на північному сході - з Ізраїлем.

Площа країни 1001,45 тис.км2.

Населення 61,401 млн чол.(2001).

Столиця – Каїр (Cairo).

Офіційна мова – арабська.

Грошова одиниця – єгипетський фунт.олиця – Каїр (Cairo). Населення столиці з передмістями (станом на початок 2002 року) становить понад 16 млн. жителів. Великі міста Александрія, Порт-Саїд, Луксор, Ель-Фаюм, Асуан.

Форма правління – Республіка

Голова держави – Президент

Вищий законодавчий орган – Консультативна рада

Вищий виконавчий орган – Народне зібрання(однопалатний парламент)

Походження назви Єгипет від староєгипетського „Кемет" – „чорна"

.Фізико-географічне положення

Єгипет розташований на північному сході Африки і частково Азії (Синайський півострів) Більшу частину території Єгипту займають плато з висотами 300-1000 м (плато Лівійської, Аравійської і Нубійської пустель), які поступово підвищуються на сході до 2200 м і обриваються до Червоного моря і Суецької затоки. Невисокі гори трохи більше 2000 м над рівнем моря, де знаходиться найвища точка країни гора Катерін (2642 м), розташовані на півдні Синайського півострова. У північній частині Лівійської пустелі розвинені великі безстічні западини еолового походження – Каттара (-133 м), Ель-Фаюм (-43 м) і Сіва (-17 м).

Єгипет межує з Лівією на заході, Суданом на півдні, і в секторі Газа з Палестиною та і Ізраїлем на сході. Важливу роль Єгипту в геополітиці пов'язують з його стратегічним положенням: трансконтинентальний нації, оскільки вони володіють "політико-економічним мостом" (Суецький перешийок) між країнами Африки та Азії, які, у свою чергу, проходиться по судноплавним водним шляхам (Суецький канал), що сполучає Середземне море з Індійським океаном через Червоне море.

Поряд з долиною Нілу, більшість краєвиду Єгипту це є пустелею. Вітри можуть створювати піщані дюни, висотою більше 100 футів (30 м). Єгипет включає в себе частину пустелі Сахари і Лівійської пустелі. Ці пустелі стали називати "Червона земля", ще за часів стародавнього Єгипту і вони захищали Королівства фараонів від західної кочівної загрози.

Рельєф

Рельєф країни переважно рівнинно-горбистий. Близько 1/3 території, головним чином на північному заході і заході зайнято горами Атласу заввишки 1000-1200 м і міжгірними плато (Північний і Високий Тель). У західній частині Туніського хребта знаходиться найвища точка країни – г. Шамбі (1544 м). Решту території займають Туніська низовина (Нижній Тель) на півночі, південніше – Туніська Сахель. У центрі країни знаходяться безстічні солончакові низовини (шоти) – Шотт-Джерід (близько 5 тис. км2), Шотт-ель-Гарса (1,3 тис. км2), розташовані нижче за рівень моря, та інші, облямовані на півночі горами. На південному сході гори Ксур відокремлюють від берегової низовини рівнини кам'янистих пустель Сахари, що покриваються горбами. На крайньому півдні – піщана пустеля Рмель-ель-Абіод.

Геологія

К Територія Єгипту розташована в пів.-сх. частині Африканської платформи, в межах якої виділяються Нубійсько-Аравійський щит, Лівійсько-Єгипетська плита, Півн.-Синайська складчаста зона (Сирійська дуга), Сх.-Середземноморський перикратонний прогин і рифтові западини Червоного м., Суецької затоки і затоки Акаба. У будові Нубійсько-Аравійського щита беруть участь три комплекси:

архейсько-нижньопротерозойський, сланцево-гнейсовий та амфіболітовий;

нижньосередньорифейський зеленосланцевий вулканогенно-осадовий;

пізньорифейсько-вендський вулканогенно-осадовий.

Нубійсько-Аравійський щит є основним рудоносним районом Єгипту, в якому зосереджені родов. руд заліза, міді, золота, олова, танталу і ніобію, вольфраму, молібдену тощо.

Лівійсько-Єгипетська плита характеризується гетерогенною блоковою будовою, в якій виділяються великі конседиментаційні структури типу синекліз, лінійних западин, валоподібних піднять і склепінь. Потужність платформного чохла 8000-10000 м.

З рифтовими западинами Червоного моря і Суецької затоки, які сформувалися в неоген-четвертинну добу і виконані потужною (понад 6000 м) евапоритовою товщею, пов'язані родов. руд марганцю, свинцю, цинку, стронцію, кам. солі, гіпсу та ін.лімат

Клімат

Клімат Єгипту: на півночі – субтропічний, на іншій території – тропічний. Але на більшій частині Єгипту клімат тропічний континентальний пустельний з різкими добовими коливаннями температури. У пустелях денні температури можуть досягати 50 °С, а вночі опуститися до 10 °С - 0 °С.

Єгипет дуже бідна на опади територія земної кулі, адже на південь від Каїру, кількість опадів, взагалі, становить лише від 2 до 5 мм на рік (а в деяких районах з бездощів'я триває по кілька років). Тільки дуже тонка смуга північного узбережжя країни отримує достатню кількість опадів і ця кількість може досягати 410 мм (16,1 дюйма)[6]. Найбільш вологий та багатий дощами зимовий період - з жовтня по березень[7]. В цей же період спостерігається, по-де-куди, випадання снігу, здебільшого в горах Синай, а деякі з північних прибережних міст (Дамієтти, Балтім, Сіді Бейррені і рідко в Олександрії) піддаються морозам, які є частим явищем в основному для серединого Синаю і деяких місцин серединного Єгипту.

Середня температура влітку коливається від 80 °F (27 °С) і 90 °F (32 °С) влітку і до 109 °F (43 °С) на узбережжі Червоного моря, в цю ж пору року. Середня температура в зимовий період коливається від 55 °F (13 °С) і 70 °F (21 °С), а в по-одиноких гірських районах (здебільшого Синаю) опускається до нулевої відмітки. Стійкий вітер з північного заходу допомагає утримувати помірну температуру поблизу узбережжя Середземного моря. Хамасін є вітер, який дме з півдня (пустелі Сахари) і спричиняє на весні піщані й пилові буревії по всій території Єгипту, а іноді і підвищує температуру в пустельних районах до більш ніж 100 °F (38 °С), крім того, на територію Єгипту, щороку, вторгаються циклонні вітри Сірокко і самум.

Гідрогеологія

Виділяють такі гідрогеологічні регіони: пустельна область, долина і дельта Нілу, Синайський п-ів. У пустельній обл. головний водоносний комплекс пов'язаний з нубійськими пісковиками, пісками та конґломератами ниж. крейди. На півдні він залягає на поверхні, на півночі занурюється під більш молоді відклади (у западині Каттару глибина покрівлі 1885 м) і води стають напірними. Дебіти свердловин – десятки л/с. В западині Каттару природне розвантаження напірних вод складає 1,4 млн м.куб/добу. Сумарний відбір води в оазах Харга та Дахла – 3,36 млн м. куб/добу, т-ра води 25-39 оС, мінералізація південніше 28 о півн. ш. 0,5-0,6 г/л, склад HCO3- - Cl- - Na+. Північніше розвинуті солонуваті та солоні води Cl- - Na+ складу.

У долині і дельті Нілу головний водоносний горизонт приурочений до четвертинних алювіальних відкладів. Глибина залягання ґрунтових вод – від 1-2 до 10 м і більше. Дебіти колодязів і свердловин – від 0,5 до 15 л/с. Там, де до алювію приурочені напірні води, – до 100-150 л/с. Питомі дебіти 18-50 л/с. Води в долині Нілу прісні (0,5-1,0 г/л). За складом гідрокарбонатні кальцієві. У дельті поряд з прісними розвинуті і солонуваті (до 3-10 г/л) хлоридні натрієві води. Щорічні ресурси ґрунтових вод в дельті складають 500 млрд м3. З них лише 0,5 млрд. м3 використовується для водозабезпечення і зрошування. Синайський півострів має дуже обмежені ресурси прісних підземних вод, які зосереджені лише в малопотужних осадових і вулканогенних породах гірських районів.

Загальна характеристика господарства

Єгипет – аграрно-індустріальна країна. Економіка – змішаного типу при сильному державному секторі. Основні галузі промисловості: текстильна, харчова, туризм, хімічна, нафтова, конструкційних м-лів, цементна. Гол. тр-т: залізничний, автомобільний, морський. Гол. порти: Александрія, Порт-Саїд, Суец. У 1999 в Єгипті були два міжнародних летовища – в Каїрі і Луксорі і 88 аеропортів для внутрішніх авіаперевезень.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП – $ 70,3 млрд. Темп зростання ВВП – 5,6%. ВВП на душу населення – $1146. Прямі закордонні інвестиції – $ 858 млн. Імпорт (продовольчі товари – бл. 30%, машини і обладнання, промислові товари – від цементу до автомобілів) – $ 17,3 млрд (г.ч. країни ЄС – 43,1%; США – 18,0%; країни Азії та Африки – 17,5%). Експорт (нафта і нафтопродукти, бавовна і текстиль, різні сільськогосподарські культури – рис, картопля, фрукти і овочі) – $ 13 млрд (г.ч. США – 38,3%; країни ЄС – 29,3%; арабські країни – 13,0%; країни Азії та Африки – 11,2%).

Основи сучасної єгипетської економіки були закладені при Мухаммеді Алі, який правив країною в 1805-1849. У той час почалося вирощування бавовни для експорту в європейські країни, більш інтенсивне будівництво гребель і каналів, перших залізниць і модернізація портів. Починаючи з 1920-х років створюються текстильні і інші промислові підприємства. Після революції 1952 однією з головних задач національного розвитку стала індустріалізація Єгипту. До початку 1990-х років в промисловому виробництві було зосереджено 22% трудових ресурсів країни. Серйозний удар по економіці завдала поразка у війні з Ізраїлем в червні 1967. Внаслідок війни були загублені такі важливі райони, як зона Суецького каналу і Синайський п-ів, де зосереджені основні нафтові родовища країни.

У 1991 за домовленістю з МВФ уряд Єгипту оголосив про початок реалізації програми реформування економіки. У 1993 почалася реалізація програми приватизації, за якою до 1997 передано в приватні руки 85 з 314 державних підприємств. Інші тенденції - лібералізація торгівлі, зниження ролі держави в сфері інвестиційної діяльності, інтеграція економіки Єгипту в світову економічну систему.

Головним енергетичним ресурсом є нафта. Інші джерела - місцевий природний газ і гідроелектроенергія, що виробляється головним чином на двох ГЕС в районі Асуану. Бл. 3/4 електроенергії виробляється на ТЕС. У 1998 в Єгипті було вироблено 63 млрд кВт·год електроенергії. Ця галузь повністю забезпечує внутрішні енергетичні потреби.

Флора і фауна

Хоча Єгипет на 94% складається з пустельних чи напівпустельних районів, тут все ще перебувають представники різноманітних екосистем, які адаптувалися до вкрай ворожих природніх умов. Внаслідок аридних кліматичних умов велика частина Єгипту позбавлена природного рослинного покриву. Місцями в пустелях під час зимових дощів з'являються ефемери - маки, жовтці, іриси. До напівпустельної і пустельної тутешньої рослинності входять злаки, ксерофільні чагарники, акації. У Середземномор'ї флора багатша - ковила, верблюжа колючка, степова цибуля, астрагал, шипшина... У дельті Нілу і в його долині по берегах водойм виростає папірус, зустрічаються фінікові та інші види пальм, тамарикс, олеандр, сикомор (фігове дерево. Природна рослинність у долині Нілу і в оазисах витісняється - зерновими, бавовною, плантаціями фінікової пальми.

Найбільш різноманітна лише фауна птахів, як тих, що постійно в Єгипті гніздяться, так і мігруючих видів, що прилітають на зимівлю з Європи (лелеки, чаплі, пелікани, гуси, качки, фламінго, баклани. З хижих птахів тут ще водяться грифи, соколи, сарич, але через постійний наступ людської цивілізації, їх ареал розповсюдження постійно ущільнюється, що призводить до зменшення особин. Водночас, Єгипет ще здавна був країною де культивувалося скотарство. Селяни і по сей день розводять верблюдів, ослів, велику рогату худобу, овець і коней.

На відміну від тварин, у пустелях багато плазунів (це "рай" для їх видів) - різноманітні змії, єгипетська кобра, змія Клеопатри, піщані змії, ефа, гюрза; ящірки - варани, гекони, агам і велика популяція різних видів комах. Ну й звичайно, Ніл і без крокодила (хоча ще на початку XXI століття вважали, що він вже на грані винищення) - Нільський крокодил, тепер зберігся в озері Насера, та на деяких ділянках пониззя Нілу. З ссавців зустрічаються - шакал, гієна, лисиця, кабан, мангуст, кажани, дрібні гризуни (миші, піщані миші, ...). В заповіднику Катерин на Синайському півострові водиться піщана газель і Синайський леопард, а в заповіднику Ваді-Рішраш (біля Каїра) під охороною знаходиться нубійських козеріг. Води Нілу багаті рибою - нільський окунь, тигрова риба, сом....

Нижче наведена реальна кількість біо-видів у Єгипті, саме таксони та їх кількість(по деяких, здебільшого в фауні, ще йдуть дослідження та їх кількість зростатиме) :Фауна

Фауна:

Комахи 10000

Інші безхребетні 4701

Риби прісноводні 85

Морські риби 669

Амфібії 8

Наземні рептилії 99

Морські рептилії 5

Місцеві види птахів, що гніздяться 150

Мігруючі і зимуючі птахи 320

Наземні ссавці 73

Морські ссавці 13

Кажани 22

Флора:

Віруси 44

Бактерії 238

Гриби 1260

Водорості 1148

Не цвітучі рослини 337

Квітучі рослини 2094

За даними Червоної книги (Red Data Book IUCN,2000).

Корисні копалини

Єгипет має значні запаси вуглеводневої сировини. Нафтові родовища приурочені головним чином до рифтових западин Червоного моря і Суецької затоки та північної околиці Лівійської пустелі (западини Каттара і Сіва і інші північно-західні райони). У межах деяких нафтоносних горизонтів, а також в дельтовій області розвідані родовища природного газу.

У нафтогазоносному басейні Суецької затоки виявлено понад 50 нафтових і газових родовищ. Загальні запаси нафти – 510 млн т (1998), природного газу – бл. 814 млрд м³ (1998). Найбільші родовища нафти – Ель-Білаїм, Рамадан, Джулай, Ель-Морган. Нафти важкі (920 кг/м³) високосірчисті (3,3-4,6%), середні (850 кг/м³, вміст сірки 1,3-1,7%). У 2000-2001 рр. зроблено серію газових відкриттів в дельті Нілу. Компанія BG International на дільниці Уест-Дельта-Діп-Марін отримала притоки газу в 1.2 млн м³/добу, у вкв. Файоум (Fayoum)-L-1x, в 35 км від берега на глибині моря 400 м, з двох продуктивних горизонтів отримано 0.8 млн м³/добу газу. Запаси родовища, за оцінкою компанії, можуть досягати 17 млрд м³. Загальні видобувні запаси нафти в Єгипті станом на 2001 складають 3.75 млрд барелів (за більш оптимістичними оцінками – до 10 млрд бар.).

Ресурси і резерви природного газу оцінені в 1999 складають 1 100-1 700 млрд м. куб.

Поклади кам'яного вугілля зосереджені в Файюмській западині і на півночі Синайського п-ова. Запаси бурого і кам'яного вугілля в країні невеликі – до 190 млн т. Вугленосні відклади юри і карбону. Найбільші родовища вугілля – Магара, Аюн-Муса, Ваді-Тора. Потужність пром. пластів 0,2-1,87 м. Вміст сірки 2,7-3,6%, вихід летких 23,5-59%, золи 4,4-26,3%, теплота згорання вугілля 14,7-30,48 МДж/кг.

Основним рудоносним районом країни є гори Етбай (родовища урану, титану, міді, олова, золота, молібдену, ніобію, вольфраму).

Родовища залізних руд зосереджені в Бахарійському (запаси понад 417 млн т), Кусейрському (80 млн т) і в Асуанському районі (150 млн т). Осадові руди приурочені до еоцен-олігоценових (Бахарія) і верхньокрейдових (Асуан) відкладів, метаморфогенні – до докембрійських порід (Ель-Кусейр). Поклади придатні для відкритої розробки.

Родовища марганцевих і залізо-марганцевих руд виявлені на Синайському п-ові і узбережжі Червоного м. в районі Халаїб. Руди метасоматичні і жильного типу. Найбільше родов. Умм-Бугма. Вміст Mn в рудах змінюється від 6 до 57%, Fe – 16-69%. Загальні запаси родов. 20 млн т.

Родовища титанових руд осадові і магматогенні, загальні запаси – 106 млн т. Запаси уранових руд на середину 1990-х рр. складали бл. 425 тис.т. Ресурси власне урану на 1998 р. – 15 тис. т. Платиноїди. Прогнозні ресурси МГП Єгипту незначні і складають до 300 т (~ 0,6% світових).

Алюміній. Основне джерело алюмінієвої сировини в країні – нефелінові сієніти (родовище Абу-Хурук в Аравійській пустелі).

Загальні запаси руд інших к.к такі: вольфрамових – бл. 25 тис.т., золотоносних – 30-45 т, ресурси – до 450 т (в перерахунку на метал), молібденових – 32 тис.т. (метал), ніобієвих – 150 тис.т. (оскид), олов’яних – понад 50 тис.т. (метал), свинцевих – 50 тис.т. (метал), стронцієвих – 1,7 млн т. (оскид), танталових – 43 тис.т.(оксид), цинкових – 860 тис.т.

Єгипет багатий на фосфорити. Запаси P2O5 в Єгипті – 5.2% від світових. Виділяються три фосфоритоносні райони: Червоного моря, (родов. Хамравейн, Абу-Тундуб, Дуві, Васіф), Нільський (Ель-Махамід, Абу-Хад, Ваді-ель-Батур, Ваді-еш-Шагаб та ін.), оазис Харга. Загальні запаси фосфоритів в 1990 х рр. оцінені в 3,1 млрд т., вміст Р2О5 в рудах 21,5-34%.

У Єгипті зосереджені істотні запаси цементної сировини (вапняки, глини, мергелі). Багаті родов. вапняків знаходяться в долині Нілу, Олександрії і Суецького каналу, Синайського п-ова. Загальні запаси вапняків Є. На середину 1990-х рр. складають бл. 17 млрд т. Всесвітньою популярністю користуються асуанські граніти і інші будівельні матеріали.

До дельти Нілу приурочені родовища кухонної і кам'яної солі, соди, гіпсу, титану і інших корисних копалин. У надрах Єгипту є промислові запаси азбесту, бариту, тальку, плавикового шпату.

Транспорт

У Єгипті існує найстаріша залізнична мережа Африки (Єгипетські національні залізниці), загальна протяжність якої складає 4751 км. Близько 30 % доріг протяжністю 50 000 км асфальтовано. Береги Єгипту омиваються Середземним морем на півночі і Червоним морем на сході. Хоча загальна протяжність берегових ліній досить велика, тут практично немає зручних місць для морських портів. Середземноморське побережжя протяжністю в 960 км. не має жодної природної бухти, придатної для стоянки сучасних великих судів. Окремі гавані є на побережжі Червоного моря, що протягнулося на 1900 км. Проте дно Червоного моря рясніє кораловими рифами, що сильно утрудняють морську навігацію в цьому районі. Судна зі всього світу стоять на якорі у величезному порту Александрія. Це друге за величиною місто Єгипту, засноване греками в 32 році до н.е. У Єгипті є ще два стародавні морські порти - це Суец на Червоному морі і Порт-Саїд на Середземному. Вони зв'язані між собою Суецьким каналом. Ефективно працює керований державною компанією Суецький канал. Після ліквідації наслідків єгипетсько-ізраїльської війни були проведені роботи з розширення і поглиблення каналу, що зробило його доступним для супертанкерів. Рівнинний характер рельєфу Єгипту і концентрація населення в долині і дельті Нілу дозволили відносно легко вирішити завдання транспортного сполучення.

У 1996р. в Єгипті було 64 тис. км автомобільних доріг, з них приблизно 50 тис. км з твердим покриттям. Завдяки сухому м'якому клімату можна без особливих витрат підтримувати дорожню мережу, і велика частина вантажних перевезень у країні здійснюється автотранспортом. В Єгипті є два міжнародних аеропорти - в Каїрі і Луксорі та 88 аеропортів для внутрішніх авіаперевезень. В 71-му аеропорті злітно-посадочні смуги мають тверде покриття. Крім того, діють два аеропорти з обслуговування вертольотів. Автопарк Єгипту налічував 1280 тис. легкових автомобілів і 423,3 тис. автобусів.

Залізничні перевезення пасажирів і вантажів здійснюють Єгипетські національні залізниці.

Зовнішньоекономічні зв’язки

В результаті помітного скорочення експорту торгівельний баланс країни постійно зводиться з великим дефіцитом. З 1991 по 1994 експорт, не пов’язаний з нафтою і нафтопродуктами, зменшився на 20%. У 1998 експортних вступів склали 3 млрд. дол., а витрати на імпорт – 15,5 млрд. Головні статті експорту – нафта і нафтопродукти, бавовна і текстиль, різні сільськогосподарські культури (рис, картопля, фрукти і овочі). Головні статті імпорту – продовольчі товари (30% загальній вартості), машини і устаткування, а також широкий набір інших промислових товарів – від цементу до автомобілів. На закупівлю продовольства за кордоном витрачаються майже всі вступи від продажу нафті. Дефіцит торгівельного балансу покривається головним чином за рахунок валютних перекладів єгиптян, що працюють за кордоном, доходами від іноземного туризму, митами за право користування Суецьким каналом, фінансовою допомогою уряду США і кредитами приватних банків. В середині 1980-х років у зв’язку з труднощами у сфері інвестицій і проблемами зайнятості в нафтовидобувних арабських країнах, викликаних різким скороченням вступів від експорту нафти, грошові перекази і приплив іноземних туристів до Єгипту із-за побоювань актів тероризму зменшилися. Грошові об’єми перекладів родичів сновасталі, що працюють за кордоном, зростати після закінчення в 1991 війна в районі Персидського затоки. Тоді багаточисельна армія єгипетських робітників відправилася до Кувейту відновлювати зруйновану війною економіку цієї країни. Вже на початку 1992 офіційна сума грошових переказів досягла 6,104 млрд. До 1999 сума зовнішнього боргу Єгипту оцінювалася в 30 млрд. дол. США. Для виплати відсотків по кредитах і обслуговування цього боргу необхідно витрачати ок. 170% сум експортних вступів і 35% засобів, що отримуються з-за кордону. Фінанси і банківська діяльність. У 1950–1960-і роки більше 90% всіх банківських активів належало чотирьом державним банкам. Всі вони контролювалися Центральним банком Єгипту, який здійснював емісію грошової одиниці країни, – єгипетського фунта. У 1970-і роки, при Садате, чотири крупні банки створили змішані банки, в яких доля акцій зарубіжних інвесторів не перевищувала 49%. Такі банки отримали право здійснювати фінансові операції в іноземній валюті. Імпортери іноземних товарів отримали дозвіл тримати валютні рахунки в єгипетських банках. Аби стимулювати єгиптян, що працювали за кордоном, зберігати накопичення в єгипетських банках, була розроблена система заохочення таких вкладників. Нововведення дозволили розширити джерела кредитування, полегшили інвестування в національну промисловість, але одночасно сприяли зростанню інфляції, темпи якої в середині 1980-х років складали 25–30% в рік. Завдяки зусиллям по стабілізації макроекономіки, зробленим на початку 1990-х років, темпи інфляції з 1992 по 1996 зменшилися з 21,1% до 7,2%, а до 1999 досягли 3,7%. Програма реформування економіки була поширена і на банківський сектор. В даний час в Єгипті допускається діяльність банків з 100-процентним іноземним капіталом, яким дозволено здійснювати банківські операції як в місцевій, так і в іноземній валюті. Приблизно половина внутрішніх кредитів прямує в приватний сектор. У 1990-х роках в Єгипті функціонувало більше 80 комерційних, ділових і спеціалізованих банків.

Писемність

У Стародавньому Єгипті впродовж його довгої історії існували кілька різних систем письма, які використовувалися в різних цілях: демотичне, ієратичне та ієрогліфічне письмо. Перші ієрогліфи були схематичними зображеннями тварин або предметів, які з часом перетворилися на фонетичні знаки. Кількість ієрогліфічних знаків зростала з часом, і в пізній елліністичний період їх нараховувалося біля 5 тисяч.

Ієрогліфічним письмом у Єгипті користувалися приблизно з 30 по 18 століття до н.е., після чого писемність перейшла до простіших позначень – ієратичного письма (13 - 2 ст. до н.е.). Потім єгипетське письмо стало ще більш удосконаленим – демотичним, в якому кожен із символів щось означав. Наприклад овал та три дерева над ним означали повінь, видозмінене зображення хижака означало якусь небезпеку.

Образотворче мистецтво і вірування

Завдяки вірі єгиптян в життя після смерті, в них розвивалося образотворче мистецтво. Єгиптяни вірили що окрім тілесної оболонки та душі, кожна людина має "КА" (можливо, життєва енергія, або свідомість людини, або і те і інше). Щоб це не було, але КА повинно було повернутися в тіло і розпочати нове життя. Але як може КА після довгої мандрівки знайти свою тілесну оболонку? Єгиптяни вирішили цю проблему. Біля гробниць ставили статуетки або скульптури із зображенням людини, яка померла. Ці образи повинні якнайбільше бути схожими на померлого, бо інакше КА не знайде своє тіло.

Живопис, портретні скульптури

Були і інші види мистецтв, як наприклад живопис. Найчастійше малювали на стінах гробниць та храмів. Також малювали на глиняних посудинах, горщиках тощо. Найчастіше на давньоєгипецьких зображеннях ми бачимо фараонів – верховних правителів країни. За давньоєгипецькими віруваннями фараона вважали сином бога сонця РА, земним втіленням бога Гора та спадкоемцем Осіріса. Тому самоправство фараона ніким не осуджувалося. Найбільших успіхів єгиптяни досягли у створенні портретних скульптур з каменю і дерева.

Музична культура Єгипту

Музична культура Єгипту налічує понад 5 тисячоліть. Але записи єгипетської музики не були виявлені. Джерелом свідчень про неї є археологічні пам‘ятки, а саме: були знайдені дугоподібна арфа, повздовжня флейта, систр (металеве брязкальце). Найчастійше музика була одноголосною, синкретичною, тісно пов‘язаною з танцем, пантомімою, драматичними виставами тощо. Згодом виникли три напрями в музиці Єгипту. Релігійно-культова, придворна та народна музика. Удосконалювались форми виконання. Утворювались ансамблі та зародилася так звана хейрономія – рання форма керування хором за допомогою жестів та міміки. В процесі подальшого розвитку виникла ліра, кутова арфа, подвійний гобой, дерев‘яні і бронзові сурми, різноманітні барабани, та що дуже важливо – пневматичний та гідравлічний органи. Це одні з кращих винаходів єгиптян. Після завоювання Єгипту Римом, знання і технологія поширились в Римській імперії. Зокрема єгипетський орган став попередником європейського органу. Також розвивалися примітивні форми багатоголосся, створювались невеликі хори.

Визначні місця

В Ель-Гізі знаходяться піраміди Хеопса, Хефрена та Мікерина, які є єдиним із семи чудес стародавнього світу, що збереглися до наших днів, і не менш відомий Сфінкс.

У давній столиці Єгипту Мемфісі (Менноф-Ра) - величні руїни храму Птаха. Тут коронували фараонів, а також відома статуя фараона Рамзеса II заввишки 14 м.

Світовим надбанням є також Луксор (у давнину Фіви), одна з давніх столиць Єгипту. Особливим є Луксорський храм на честь Амона-Ра з велетенськими статуями фараонів. Не оминають туристи й знамениту Алею сфінксів.

Карнак відомий найбільшим у світі колонним храмом на честь Амона-Ра та двома святилищами.

У Долині царів знаходяться гробниці фараонів різних династій і єдина нерозграбована гробниця фараона Тутанхамона, де були знайдені неоціненні скарби.

Знаменитим є Саккар з некрополем фараонів різних династій і величним поховальним комплексом фараона Джосера та ін. Цьому переліку немає кінця.

Аргентина

Аргентина (ісп. Argentina [arxenˈtina] Архенті́на), офіційно Аргентинська Республіка — країна в Південній Америці, що межує на півдні і заході з Чилі, на північному заході з Болівією, на сході з Парагваєм, Бразилією, Уругваєм і омивається Атлантичним океаном. Площа 2 780 092 км²

Населення 40,914 млн осіб (оцінка 2009).

Столиця — Буенос-Айрес.

Офіційна мова – іспанська.

Грошова одиниця — аргентинське песо.

Форма правління – Республіка

Голова держави – Президент(Обирається на 6 років)

Вищий законодавчий орган – Двухпалатний парламент – Національний конгрес(Сенат і Палата Депутатів)

Вищий виконавчий орган – Кабінет Міністрів

Походження назви Аргентина — від латинського "арґентум" (срібло). Купці використовували аргентинську річку Ріо-де-ла-Плата (Срібна річка) до перевозу срібла та інших скарбів з Перу. Земля вниз за течією і стала відома як Аргентина (Земля срібла).

Фізико-географічне положення Аргентини

Арґентина займає фактично всю південно-східну частину Південної Америки. Протяжність Арґентини з Півночі на Південь складає біля 3800 км. і біля 1400 км. із заходу на схід. Площа — близько 2 780 400 км². Арґентина відрізняється великою різноманітністю ландшафту: на півночі великі простори займає рівнина Гран-Чако, покрита тропічною саваною; до неї примикають сухі субтропічні степи Пампи, на півдні розташоване Патагонське плоскогір'я з суворим кліматом. На півдні і заході Арґентина граничить з Чилі, на півночі - з Болівією і Парагваєм, на північному сході і сході - з Бразилією і Уругваєм. Південно-східну межу Арґентини обкреслює Атлантичний океан, а її кордон з Чилі на заході і південному заході визначається Андами.

Географічно Арґентину можна розділити, на чотири основні регіони:

1) гірська область — Передандійським плато, що переходить в Анди (г. Аконкагуа, 6960 м) з численними конусами вулканів і сніговими вершинами;

2) Північні рівнини, Гран-Чако і межиріччя Парани та Уругваю;

3) Пампа — великі і практично безлісі рівнини на південь від Гран-Чако, на схід від Анд і на північ від р. Ріо-Колорадо;

4) Патагонія — відкриті вітрам степи Патагонського плато (висоти до 2 000 м) на південь від Ріо-Колорадо.

Рельєф

Велика довжина території Арґентини з півночі на південь забезпечує різноманітність природних умов. За будовою поверхні країну можна розділити на дві частини: підвищену - західну і південну,і рівнинну - східну.

Вздовж усього західного кордону Арґентини простяглися могутні Анди, що виникли під час альпійського гороутворення. На північному заході (до 28° пд. ш.) на висоті 3000-4000 м розміщується широке вулканічне плато Пуна-де-Атакама, кам'янисті ділянки якого чергуються з солончаковими западинами. Зі сходу плато обрамлює Східна Кордільєра (м. Галан, 6600 м) з величними сніговими вершинами, а з заходу - пасма вимерлих вулканів, серед яких вулкан Льюльяйльяко (6723 м), вулкан Антофалія (6100 м), гора Охос-дель-Саладо (6880 м) та інші.

На південь від 28° пд. ш. Анди різко вужчають. У Головній Кордільєрі знаходяться найвищі вершини Південної Америки, увінчані сніговими шапками: Аконкагуа (6959 м), Тупунгато (6800 м), Мерседаріо (6770 м).

На південь від 37° пд. ш. Анди знижуються до 2000 м, стають більш розчленованими, кордон снігової лінії опускається до 1200 м.

На південь від 41° пд. ш. починаються Патагонські Анди. Тут збереглися сліди древнього заледеніння. А вологий і прохолодний клімат на півдні сприяє розвитку сучасних льодовикових форм рельєфу. Льодовики спускаються вниз довгими химерними язиками. Біля підніжжя гір вони створюють живописні форми рельєфу.

Вирішальний вплив на утворення форм рельєфу Вогняної Землі мало заледеніння, тому на острові переважає морений ландшафт. Північна його частина - низовинна, південна - гориста.

Між 23° і 38° пд. ш. на схід від Анд витяглися в меридіональному напрямку Прекордільєри і Пампінські Сьєрри. Ці гори древнього походження, для них характерні плоскі вершини і круті асиметричні схили. З горами чергуються глибокі долини (вальєс) і широкі міжгірні улоговини, зайняті солончаками. У районах Сан-Хуана, Сан-Луїса, Ла-Ріохи зустрічаються специфічні форми рельєфу - меданос і ареналес - утворення рухомих пісків.

На південь від річки Ріо-Колорадо і на схід від Анд лежить Патагонія. Її поверхня складається зі ступінчастого плато з крутими схилами, розчленованими глибокими каньйонами. Східці спускаються із заходу на схід до Атлантичного океану з висоти 2000 м до 100-150 м.

Древня кристалічна основа Патагонської платформи вкрита великим чохлом морських і континентальних, у тому числі давніх водольодовикових відкладень.

Весь північний схід Арґентини займає Лаплатська низовина, що складається з рівнин Гран-Чако, Пампа і межиріччя Парани та Уругваю. Рівнина Гран-Чако полого знижується від передгір'їв Анд на схід. Межиріччя Парани і Уругваю - рівнинна область, утворена червоними пісковиками і мергелями, покритими товстим шаром глинистого алювію та лісом. Північна частина цієї рівнини - лавове плато, центральна - плоска заболочена низовина, південна - горбиста рівнина, перетнута піщаниковими грядами - кучильяс. Пампа за рельєфом ділиться на північно-східну - низьку (Вологу) і південно-західну - високу (Суху). Низька Пампа - плоска рівнина, що знижується з 250 м на заході до 20 м на сході. Висока Пампа лежить на рівні 300-600 м. Її поверхня хвиляста, ряди піщаних дюн чергуються з солончаками і солоними озерами, а рівнинність порушується древніми середньовисотними масивами.

Геологія Арґентини

У межах Арґентина виділяються: Південно-Американська платформа, Патагонська епіпалеозойська платформа, частина Андійської складчастої системи та розділяючий їх Передандійський крайовий прогин. Докембрійські утворення древньої платформи перекриті осадовим чохлом морських відкладів раннього і середнього палеозою і континентальних відкладів верх. палеозою, мезозою і кайнозою. Породи фундаменту і низів чохла виступають в підняттях сьєрр Буенос-Айреса (Сьєрра-де-ла-Вентана, Сьєрра-дель-Танділь).

У межах Патагонської платформи складчаста основа виступає в масивах Самун-Кура і Де-Сеадо, складених верхньодокембрійськими та мезозойськими породами, які прорвані верньопалеозойськими гранітами і перекриті верньопалеозойськими, мезозойськими і кайнозойськими морськими та континентальними вулканогенними і уламковими породами, які наповнюють прогини Колорадо та Сан-Хорхе. Між Патагонською платформою та Андами знаходиться Переадандійський прогин. Це система впадин різного віку.

Клімат

Оскільки Арґентина має велику протяжність з півночі на південь, вона лежить у трьох кліматичних поясах: тропічному, субтропічному і помірному. Середньорічні температури коливаються від +24С на півночі до +5С на півдні. Клімат країни формується переважно під впливом морських повітряних мас з Атлантичного океану. Проте більше ніж половина території лежить у зоні недостатнього зволоження, що пов'язано з розташуванням гірських систем, які затримують вологі вітри. На більшій частині території країни клімат помірний.

На північному сході - клімат субтропічний, вологий, зима м'яка. . У Буенос-Айресі літні місяці дуже спекотні, і більшість жителів відразу після Різдва виїжджають відпочивати. У січні і лютому місто пустіє. Взимку для європейців погода дуже приємна, температура знижується, але не набагато.

Клімат рівнинної частини на Півночі. — тропічний, з вологим жарким літом і теплою сухою зимою (пересіч. температура січня +30°, липня +20°, опадів до 900 мм), в центр, районах — субтропічний (пересіч. температура січня +23°, липня +9°, опадів бл. 1000 мм). На півдні країни (у Патагонії) набагато холодніше і більшу частину року йдуть дощі — клімат помірний, напівпустельний (пересіч. температура січня +12, +22°, липня +2, +5°, опадів 100—250 мм). У Андах — на Півночі переважають високогірні, пустельні клімати, в пд. районах помірно холодні.

Гідрогеологія

Річкова сітка густіша на півночі: великі судноплавні ріки — Парана з Парагваєм, Уругвай. Серед водних ресурсів Арґентини головна роль належить річкам. В країні багато озер, особливо на півдні Патагонії і в басейні Парани та Уругваю. Більшість з них має стік в Атлантичний океан. Найбільш розвинута річкова мережа на північному сході країни, де дві багатоводні ріки Парана та Уругвай зливаються в гирло Ла-Плати. За довжиною і площею басейну ріка Парана є другою річкою Південної Америки після Амазонки. На території провінції Місьонес вона тече в скелястій ущелині і рясніє порогами і водоспадами. Нижче, виходячи з ущелини, зливається зі своєю головною притокою - річкою Парагвай. Нижче гори Дьяманте Парана розширюється до 50 км, а після впадіння у неї річки Уругвай утворює естуарій Ла-Плати шириною до 300 км.

Річки Парана, Уругвай і Парагвай мають нерівномірний режим стоку з літньо-осіннім максимумом і переважно дощове живлення. Рівень води дуже коливається, тому нерідкі повені, що завдають великих збитків країні.

Найбільші річки північної Аргентини - це притоки Парани: Пількомайо, Ріо-Бермехо, Ріо-Саладо. Вони течуть по рівнинній місцевості, влітку розливаються; взимку, в посушливий період, міліють.

Гірські річки Анд мають льодовиково-дощове живлення і відрізняються рівномірним режимом стоку. Вони несуть багато уламкового матеріалу і, не отримуючи додаткового живлення, губляться в піщаних рівнинах.

Ріки Патагонії - Ріо-Негро, Ріо-Колорадо, Чубут, Ріо-Десеадо, Санта-Крус беруть початок в Андах і течуть глибокими і вузькими долинами в Атлантичний океан. Вони маловодні, порожисті і мають змішане льодовиково-снігове живлення.

Майже третина території Арґентини або безстічна, або має тільки внутрішній стік. Це центр області Гран-Чако, замкнуті улоговини Прекордільєр, обширні простори західної і південної Пампи. Тут річки короткі, часто губляться в пісках або в солоних озерах. Ці райони потерпають від нестачі питної води.

У країні багато озер, особливо в Патагонії і в північній частині межиріччя рік Парани та Уругваю. У Патагонії озера переважно льодовикового походження. Найбільші з них: Буенос-Айрес, В'єдма, Лаго-Архентино, Науель-Уапі.

Рослинність

Розташування Арґентини в трьох кліматичних поясах створює умови для росту на її території різноманітної рослинності: від тропічних лісів на півночі до напівпустель у Патагонії і Пуна-де-Атакама. Ліси займають близько 1/5 частини території країни. У Гран-Чако, на червоноземних ґрунтах, сухе рідколісся з цінним, багатим на танін деревом квебрахо; в Пампі, на родючих чорноземних ґрунтах — лучно-степова рослинність; у Патагонії, на бурих ґрунтах — напівпустелі. Зволожені схили гір на півночі вкриті тропічними лісами, на півдні — мішаними.

У Гран-Чако поширення рослинності залежить від забезпечення вологою. У долинах рік ростуть вічнозелені ліси і гаї, переважно з воскової пальми. Відкрита східна частина Гран-Чако вкрита злаковою рослинністю, західна, де значно сухіше, ксерофітною чагарниковою рослинністю типу "монте" з колючих акацій, кактусів, мімоз. Третина території Гран-Чако вкрита сухими лісами, в яких особливу цінність становить дерево квебрахо (з іспанської - "зламана сокира"). Воно має дуже тверду деревину, а в його корі міститься танін - речовина, з якої отримують дубильний екстракт.

Зустрічаються тут дерево гуаякан, що дає тверду деревину чорного кольору, чаньяр - з їстівними плодами, схожими за смаком на фініки.

У північному Межиріччі ростуть вологі субтропічні ліси. Тут поширені араукарії з цінною деревиною, кедр, лапачо та астроніум, смола якого використовується для отримання скипидару.

Далі на південь переважає чагарникова рослинність, заболочені території вкриті очеретами, тростинами, лататтям, а піднесені сухі - луками з багатим трав'яним покривом.

Зустрічаються розріджені ліси з акацій, мімоз, страусового дерева, на берегах річок - пальмові гаї.

Простори Пампи - пасовища, частина яких розорана і використовується під землеробство. У перекладі з мови індіанців-кечуа "Пампа" означає "позбавлена деревної рослинності". Колись степи Вологої Пампи були вкриті численними злаками (ковила, перловник, дике просо) і барвистим різнотрав'ям. Але з розвитком землеробства тут почали розмножуватися бур'яни, і степи втратили свій початковий вигляд.

У Сухій Пампі поширена ксерофітна рослинність: низькорослі дерева, колючі чагарники, жорсткі трави. Аналогічна рослинність поширена на захід від Пампи, у міжгірних долинах, де жорсткі злаки і ксерофітні чагарники чергуються з кактусами.

Рослинний покрив Патагонії має напівпустельний характер. Деревної рослинності майже немає, крім вербових лісів по долині ріки Ріо-Негро. Долини рік вкриті луками із злаків. На плато, де сильні вітри і літня спека, ростуть подушкоподібної форми чагарники і жорсткі злаки. Лише на північ від річки Ріо-Негро зустрічаються чагарники аргентинського м'ятлика, ковила, типчак, вівсяниця. Злакові степи поширені і в передгір'ях Анд.

Вологі східні схили Прекордільєр на висоті від 400 м до 1600 м вкриті густими лісами, переважно лаврами, від 1600 м до 2500 м - вільховими лісами, які вище змінюються злаковими степами.

На східних посушливих схилах Анд - бідна напівпустельна рослинність. В Пуна-де-Атакама поширені жорсткі злаки і ксерофітні чагарники.

На південь від 37° пд. ш., де випадає більше опадів, у передгір'ях Анд зустрічаються ліси буку з підліском з бамбука і папороті. У вологих Патагонських Андах - густі змішані ліси з хвойних, вічнозелених і листяних дерев. Серед них зустрічаються ендеміки.

Ліси займають 21,6% території Арґентини.

Тваринний світ

Тваринний світ Арґентини не такий багатий і різноманітний, як в інших країнах Південної Америки, але він має чимало ендемічних видів. До них належать пампаський олень, пампаська кішка, магеланова собака. Вони мешкають в Андах, їх передгір'ях і в малонаселених областях Патагонії.

З хижих звірів зустрічаються: на півночі країни - ягуар, реліктовий очковий ведмідь, пума (Чако і напівпустелі Патагонії).

На відкритих просторах багато броненосців і гризунів (віскаша, мара, туко-туко та інші). На берегах водоймищ мешкають нутрії і видри.

В Андах мешкають ендемічні тварини, серед них: два види лам - вікунья і гуанако, але нині вони зустрічаються рідко, і маленькі гризуни чинчильї (шиншили), які через своє м'яке сріблясте хутро майже повністю винищені.

У країні багато птахів: південноамериканський страус-нанду, теру-теру, різні види папуг та інші. У лісах зустрічається колібрі.

На болотах і озерах безліч водоплавних птахів з яскравим забарвленням. На берегах водоймищ зустрічаються фламінго і чапля. У саванах і лісах багато змій і ящірок.

Для охорони рослинного і тваринного світу створені національні парки (Лос-Гласьярес, Науель-Уапі, Ланін, Лос-Алерсес та інші).

Корисні копалини

За запасами нафти і газу Аргентина займає 3-є місце в Лат. Америці. Виявлено 5 нафтогазоносних басейнів, які, головним чином розташовані в западинах Передандійського прогину. Загальна кількість родовищ нафти та газу складає понад 300. Вони зосереджені переважно в бас. Неукен і Сан-Хорхе. Нафтогазоносними є піщані відкладення мезозою (бас. Мендоса, Неукен, Сан-Хорхе, Магелланів) і кайнозою (Сан-Хорхе і Магелланів). Найбільші родовища нафти – Комодоро-Рівадавія, Ель-Саусе, Барранкас; газу – Лома, Ла-Плата, Кампо-Дуран, Мадре-Хонес, Кондор.

За запасами вугілля Аргентина займає 7-е місце в Лат. Америці. Найбільший кам.-вуг. басейн – Ріо-Турбьо, загальні запаси 350 млн т., провінція Санта-Крус. Він пов’язаний з вугленосною товщею крейди, палеогену, міоцену.

За підтвердженими запасами урану Аргентина займає 2-е місце в Латинській Америці (після Бразилії) і входить у першу десятку країн світу. Родов. урану пов’язані з осадовими породами, за характером інфільтраційні і гідротермальні. Найбільше родов. – Сьєрра-Пінтада (загальні запаси 12 тис. т). Родовища урану знаходяться у провінціях Мендоса і Хуан (на півночі).

Основні запаси залізних руд пов'язані з нижньопалеозойськими залізистими формаціями. Найбільші родовища залізних руд: Сьєрра-Гранде (пров. Ріо-Негро, загальні запаси 200 млн т, вміст Fe 40%), Сапла (Сьєрра-Сапла в пров. Жужуй, відповідно 110 млн т, 45%).

В Аргентині є незначні запаси марганцевих руд (родов. Фаральон-Негро), які містять також золото (9 г/т) і срібло (16 г/т). Перспективний район Альта-де-ла-Бленда, потенційні ресурси якого оцінюються в 3 млн т.

В країні відомий ряд родовищ мідних руд – мідно-порфірового і молібден-мідно-порфірового типів (Бахо-де-ла-Алумбрера, загальні запаси 430 млн т руди). Родовища мідного залізняку знаходяться у провінціях Мендоса і Хуан,

Аргентина належить до числа країн, що володіють істотним мінерально-сировинним потенціалом молібдену. Вона диспонує 3,9% загальних і 7,2% підтверджених світових запасів молібдену. Підтверджені запаси цього металу в країні сконцентровані в двох родовищах молібден-міднопорфірового типу. Це велике родовище Ель-Пачон в провінції Хуан з підтвердженими запасами понад 100 тис.т, з вмістом молібдену в комплексних молібден-срібно-мідних рудах 0.015-0.016% і надвелике, також комплексне родовище Агуа-Ріка (провінція Катамарка) з підтвердженими запасами 385.9 тис. т, з вмістом молібдену в молібден-золото-мідних рудах 0.028-0.032%.

Родовища свинцево-цинкових руд пов'язані з ранньопалеозойськими інтрузіями гранітів - родовище Агілар, провінція Жужуй. Вольфрам. Запаси вольфрамових руд зосереджені головним чином в численних дрібних родовищах, найбільше з яких Лос-Кондорес (запаси 3 тис. т WO3).

За запасами берилію Аргентина займає 2-е місце в Лат. Америці (після Бразилії, 1999). Родовища останнього зосереджені в пегматитах кристалічного фундаменту в Лас-Тапьяс (загальні запаси 30 тис. т), Лас-Паломас, Ла-Есмеральда та ін. З пегматитами пов'язані також родовища танталових і ніобієвих руд в сьєррах Пампи.

У Аргентини є також родов. бариту (Орхета, Діаманте), флюориту (Ноласько, Ільда), сірки (Серро-Тустле, Оверо, Пуенче), боратів (Порвенір, Бланкіта), азбесту (Ірма, Тереса, Сусана), слюди (Катамарка, Абундансія ), олова.

Населення

Населення Аргентини сфомувалось під впливом імміграції. До початку 16 століття країну населяли американські індіанці. На північному заході жили діагіти та кечуа. Вони були осілими, займались різними ремеслами, будували мости та дороги, знали іригацію. На північному сході жили гуарані, які займались землеробством. На сході, у Пампі, проживали кочові народи гарруа та керанді (інші назви: хет та пуельче). Патагонію населяли племена арауканів, теуельче та алакалуфів. Вони займались торгівлею шкірами та тканиною. На архіпелазі Вогняна Земля жили она та ямана, які були мисливцями та риболовами.

На середину 16 століття чисельність індіанців становила юлизько 340 тис. осіб. В цей час почалась іспанська колонізація Аргентини. Конкістадори винищували індіанців і до середини XX ст. вони лишились тільки в найвіддаленіших кутках країни: на північному заході (у провінціях Жужуй та Сальта), півночі (провінція Формоса) та півдні (Патагонія та Вогняна Земля). Іспанська колонізація йшла трьома напрямками: північно-західним із Болівії та Перу, західним із Чилі, східним від Атлантичного океану.

У провінції Санта-Крус існувала резервація народу теуельче. На середину 1960-их років її чисельність становила всього 50 осіб. Деякі народи винищувались масово і їх кількість стрімко скорочувалась майже до сьогодення. Так алакалуфів на початок XX ст. лишилось всього 500 осіб, а на 1957 рік — вже 60 осіб. Чисельність народу ямана в 1938 році складала 24 особи, а на 1967 рік всього 5 осіб; народу она — в 1880 році 2 000 осіб, а в 1967 році всього 2 особи.

Іммігранти засновували нові міста. Так серед перших поселень з'явились Сантьяго-дель-Естеро (1550 рік), Мендоса (1560 рік), Сан-Хуан (1562 рік), Тукуман (1565 рік), Сальта (1582 рік). На середину XVIII ст. іспанців вже було 382 тис. осіб, в 1810 році — 446 тис. В основному вони заселяли північно-західні та західні регіони. Займались землеробством, ремісництвом, торгівлею з Перу. Свої поселення засновували також єзуїти — на півночі та північному сході, де вони створювали місії. Іспанці, що оселились на сході країни і асимілювали індіанців поступово набували певних етнічних відмінностей. Цих метисів почали називати гаучо. Вони займались мисливством, мали свої відмінні ознаки в одязі — пончо, сомбреро, чоботи з кінської шкіри, носили довгий ніж факон, ласо. Серед чоловіків проводились перегони на конях, конкурси співу та гри на гітрі серед паядорів.

Ядро сучасних аргентинців сформували креоли, нащадки іспанців та індіанців, що ними асимілювались. В часи іспанської колонізації в'їзд іноземців був заборонений, дозвіл отримували тільки ті, хто жив у Іспанії більше 5 років. З 1812 року відкрився вільний в'їзд населння. В часи незалежності був створений департамент імміграції з філіалами в європейських країнах. 1876 року був прийнятий закон про імміграцію, який передбачав пільги в'їжджаючим до країни, оплачувався проїзд з Європи, надавався кредит на землю. Повний облік іммігрантів ведеться з 1857 року. До 1940 року до Аргентини в'їхало 7 млн. осіб, за цими показниками вона посідала 4 місце в Америці після США, Канади та Бразилії. Найбільше іммігрантів приїжджали із Італії (3 млн. осіб, 40 %; вони селились в сільській місцевості) та іспанці (2 млн. осіб, 30 %; селились у містах). В країні селились також французи (239 тис. осіб), поляки (180 тис. осіб), євреї, данці, шведи, а також вихідці із Росії (росіяни, українці, білоруси, російські німці; селились в провінції Ентре-Ріос).

Аргентина поділяється на двадцять три провінції (ісп. provincias, однина: provincia) і один федеральний округ (Capital de la República або Capital de la Nación, неофіційно Capital Federal). Федеральний округ і провінції мають свої власні конституції, але існують під федеральною системою. Провінції у свою чергу поділяються на департаменти (ісп. departamentos, однина: departamento), за винятком провінції Буенос-Айрес, яка роділяється на "підрозділи" partidos.

Сучасна економіка: загальна характеристика господарства

Сучасна Аргентина — індустріально-аграрна країна. Основні галузі економіки: харчова, автомобільна, текстильна, хімічна та нафтохімічна, металургійна. Основний транспорт — залізничний, автомобільний, морський. Всі провінції Аргентини пов'язані мережею залізниць, загальна протяжність яких становить 34,4 тис. км. Істотну роль відіграє водний транспорт. У країні функціонують 7 великих і 30 дрібних портів. Одним з найбільших портів Латинської Америки залишається Буенос-Айрес, через який здійснюється 4/5 всіх океанських перевезень. Великі морські порти: Росаріо, Ла-Плата. Естуарій Ла-Плата і впадаючі в нього ріки Парана, Уругвай і Парагвай утворюють систему судноплавних шляхів протяжністю бл. 3000 км.

Внутрішні і міжнародні повітряні перевезення здійснюються переважно національною авіакомпанією "Аеролінеас аргентинас", яку контролює іспанська компанія "Іберія ерлайнз". Основний центр повітряного сполучення — столиця країни; в межах аґломерації Великого Буенос-Айреса знаходиться міжнародний аеропорт Есейса і дев'ять більш дрібних аеропортів, обслуговуючих внутрішні лінії.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A., 2001]:ВВП — $ 306,2 млрд Темп зростання ВВП — 3,9 %. ВВП на душу населення — $8475. Прямі закордонні інвестиції — $ 4,3 млрд Імпорт — $ 38,3 млрд (г.ч. Бразилія — 22,6 %; США — 19,4 %;Німеччина — 6,0 %; Франція — 5,1 %; Італія — 5,1 %). Експорт — $ 31,4 млрд (г.ч. Бразилія — 30,3 %; США — 8,1 %; Китай — 6,7 %; Нідерланди — 4,2 %; Уругвай — 3,2 %).

У розвитку господарства Аргентини виразно виділяється 7 послідовних періодів: створення натурального господарства (16-18 ст.); формування загальнонаціональної економіки (кінець 18 ст. — 1860); етап переважного експорту зерна і худоби (1860—1930); створення промислової бази в містах (1930—1945); проголошений Пероном розвиток економіки з опорою переважно на внутрішні ресурси і перебудова економіки при провідній ролі держави (1945—1975); фаза економічної нестабільності в період військової диктатури (1976—1983); нарешті, фаза поступової стабілізації економіки і її структурної перебудови, направленої на розвиток ринкових відносин. Географічна різноманітність і багатство природних ресурсів створюють сприятливі умови для розвитку господарства Аргентини. Вона першою з латиноамериканських країн створила сучасну потужну індустріальну базу. Обробна промисловість займає важливе місце в господарстві країни, забезпечуючи 20 % ВВП.

В обробній промисловості домінує важка промисловість; однак традиційні галузі легкої і особливо харчової промисловості займають як і раніше важливе місце і мають експортне значення. Біля 2/3 промислової продукції виготовляється в районі Буенос-Айреса; тут зосереджені підприємства нафтопереробної, металобробної, харчової промисловості, а також виробництво тканин, електротехнічного і електронного обладнання, транспортного обладнання, цементу, шин, хімічні і фармацевтичні підприємства. З інших промислових центрів найбільше значення мають Кордова, де знаходяться великі автомобільні і сталеливарні заводи; Мендоса — центр харчової промисловості і машинобудування; Росаріо — металургійне, нафтопереробне і хімічне виробництво, харчова промисловість; Санта-Фе — автомобільна, сталеливарна, станкобудівна, целюлозно-паперова і харчова промисловість. Найбільші діаспорні утворення — українська і єврейська общини.

Чорна металургія країни — найстаріша на континенті, але розвивається досить повільно, з великим навантаженням потужностей через нестачу сировини. З галузей кольорової металургії розвинені: виробництво свинцю, цинку, міді, алюмінію на базі власної і привізної сировини.

Машинобудування займає провідне місце по вартості продукції у важкій промисловості. Найбільш розвинені транспортне машинобудування, сільськогосподарське машинобудування, виробництво обладнання для харчової промисловості, електротехніка. У транспортному машинобудуванні лідирує автомобілебудування, розвинені суднобудування, авіабудування. Відмінною рисою сільського господарства Аргентини в порівнянні з іншими країнами Латинської Америки є той факт, що вона не тільки повністю забезпечує себе продовольством, але і експортує його. За споживанням продовольства на душу населення країна перевершує інші країни регіону, а за споживанням м'яса — розвинені країни. По поголів'ю великої рогатої худоби Аргентина займає шосте місце в світі, по виробництву м'яса на душу населення — п'яте, а по його споживанню — перше. М'ясо — національна їжа аргентинців. У рослинництві головне місце традиційно займають зернові і масляничні культури експортного значення. По збору пшениці Аргентина — одна з провідних країн світу.

У 1995 чисельність самодіяльного населення в Аргентині складала бл. 13,1 млн чол. У період з 1960 по 1994 частка робочої сили, зайнятої в сільському господарстві, знизилася з 20 до 12 %, а частка зайнятих в промисловості — з 36 до 31 %, тоді як процент зайнятих в сфері обслуговування виріс з 44 до 57 %. Рівень безробіття в містах поступово збільшувався, з 6 % в 1985 до 8 % в 1992, і досяг абсолютного максимуму в 18,6 % в травні 1995. Більш стійке економічне зростання, що почалося в 1996, дозволило знизити безробіття з 13,7 % в жовтні 1997 до 12,4 % в жовтні 1998. Однак багато які з створених в останні роки робочих місць призначені для некваліфікованих і низькооплачуваних категорій працівників. Більш того згідно з офіційною статистикою, крім майже 1,6 млн безробітних, у 1998 в країні нараховувалося ще 1,8 млн чол. (13,3 % економічно активного населення) зайнятих неповний робочий тиждень. Аргентина займає 3-є місце в Латинській Америці по споживанню енергії на душу населення (поступаючись Венесуелі і Мексиці). Це пояснюється наявністю в країні розвиненого урбанізованого промислового сектора. А. має в своєму розпорядженні всі види енергетичних ресурсів, за винятком кам'яного вугілля. Електроенергія виробляється головним чином гідроелектростанціями і традиційними тепловими електростанціями, є також атомні станції.

Сільське господарство

Аргентина традиційно є одним з провідних світових виробників і експортерів зерна і муки, проте залежна від коливань на найбільшому ринку експорту в сусідній Бразилії.

Посівна площа по пшениці складає від 4,2 до 6,8 млн га. Врожайність — 2,1 — 2,9 тонн/га. Виробництво коливається в межах 9,5 — 16,3 млн тонн. Експорт — 4,3 — 11,8 млн тонн. Споживання всередині країни — 4,9 — 5,5 млн тонн. Перехідні запаси складають 0,3 — 1,5 млн тонн.

Вагому частину в сільськогосподарському виробництві займає кукурудза. Посівні площі по кукурудзі складають 2,4 — 3,3 млн га. Врожайність 5,5 — 8,0 тонн/га. Виробництво 14,7 — 22,5 млн тонн, з нього експорт 9,0 — 15,3 млн тонн. Споживання всередині країни — 4,1 — 7,5 млн. тонн. Перехідні запаси — 0,2 — 1,7 млн тонн. Імпорт незначний.

Освіта

Офіційно в Аргентині проголошено загальне обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. У 1954 було 16 189 поч. шкіл (2 565 164 учні), проте бл. 2/3 дітей шкільного віку залишається поза школою. В А. існує "єдина шкільна система", але в серед. школах, як правило, навчаються діти заможних. У 1954 було 459 серед, шкіл (102 742 учні) та 1340 проф. шкіл (216 343 учні). Релігійні організації (католицькі) мають у своєму віданні широку мережу шкіл різного типу, під їхнім впливом перебуває також багато приватних шкіл. У вищих нівч. закладах — 141 893 студенти. Найбільший університет у Буенос-Айресі (засн. 1821). Найбільша бібліотека — Національна в Буенос-Айресі (607 208 томів). Музеї: Нац. музей образотворчих мистецтв, Національний історичний, Природничих наук у Буенос-Айресі та ін. В столиці є наук, установи і товариства (Академія літератури, Нац. академія права та ін.).

Архітектура

Індіанські племена, що за давніх часів населяли країну, залишили порівняно небагату спадщину в будівельному мист. З 16 ст. під впливом завойовників створюється нова архітектура в традиціях іспанського бароко (собор у Кордові, 18 ст.). В 18—19 ст. поширюються впливи архітектури класицизму, спочатку стриманої та монументальної (собор у Буенос-Айресі, 1804), потім пишної. В 2-й пол. 19 ст. в архітектурі А. запанувала еклектика, з поч. 20 ст. — конструктивізм.

Образотворче мистецтво

Мистецтво стародавнє населення ргентини. — індіанців — кочових пастухів проявилося лише в орнаментуванні побутових і культових предметів.

З 16 ст., після завоювання країни іспанцями, аргент. мистецтво перебувало під впливом мистецтва метрополії. В 17—на поч. 18 ст. в архітектурі, скульптурі і живописі панує бароко, в кін. 18—на поч. 19 ст. його змінює класицизм.

Сучас. живопис А. виник у 1-му десятилітті 20 ст., зазнаючи впливу імпресіонізму. Визначними сучас. художниками А. є монументалісти Л. Спілімберго та Х.-К. Кастаньїно, що присвячують свої твори людям праці. Велику популярність здобула творчість А. Берні. Група "Боедо" об'єднує головним чином графіків, які в своїх творах порушують соціальні теми (Д. Урручуа, А. Віго). Значних успіхів досягла нац. скульптура в творчості Р. Іруртія, А. Ріганеллі та X. Фіорованті. В сучасному мистецтві Аргентини сильні також формалістичні напрями.

КІНО

Перший фільм в Аргентині був створений 1916; у 1930 — перший звуковий фільм "Пісня гаучо" (режисер Феррейра). Серед визначних творів аргент. кінематографії: "Війна гаучо", "Дика пампа" (режисер Л. Демаре), "Альбеніс" (режисер Л.-С. Амадорі), "Течуть каламутні води" (режисер У. дель Карріль), "Кам'яні обрії" (режисер Р.-В. Баррето). Відомі аргент. кіноактори: Ф. Наварро, Л. Торрес, Е. Муїньйо, Т. Мерельйо, Л. Сан-дріні та ін. Аргент. кіномистецтво залежить тепер від "Центральної кінокомпанії" і "Акціонерної спілки Клементе Лококо", які випускають на екрани переважно продукцію Голлівуда. Деякі аргентинські фільми йшли на екранах України, зокрема, телесеріал Буремний шлях.

Преса та радіо

В Аргентині видається понад 140 газет. Найвідоміші з них: "Демокрасія" ("Democracia"), "Ла насьйон" ("La Nacaiòn"), "Ла пренса" ("La Prensa"), "Ель мундо" ("El Mundo"). Орган соціалістич. партії — "Вангуардія" ("La Vanguardia"); орган прогресивної інтелігенції — "Пропосітос" ("Propositos"); органи компартії — "Нуестра палабра" ("Nuestra palabra") і "Ла ора" ("La Hora").

Радіостанції Аргентини належать в основному трьом компаніям: "Ель мундо", "Бельграно" і "Сплендід". В Буенос-Айресі — телевізійний центр.

Список використаної літератури

Українська радянська енциклопедія

Гірничий енциклопедичний словник, т. 3. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 752 с. ISBN 966-7804-78-X

Губарчук П. Українці в Аргентіні. "Жовтень", 1956, № 12 і "Волинь", 1957, №3;

Дмитерко Л. Там, де сяє Південний Хрест. К., 1957;

Країни світу "Книжковий Клуб Сімейного Дозвілля"Харків 2005