Дипломная работа: Комплексний теоретичний аналіз проблеми однобічності та неповноти дізнання, досудового та судового слідства у кримінальному судочинстві

Дипломная работа: Комплексний теоретичний аналіз проблеми однобічності та неповноти дізнання, досудового та судового слідства у кримінальному судочинстві

ПЛАН

ВСТУП

Розділ 1 Однобічність або неповнота дізнання, досудового та судового слідства у кримінальному процесі України

1.1 Поняття „всебічності”, „повноти” та „об’єктивності” у кримінальному процесі

1.2 Всебічність, повнота та об’єктивність як засіб встановлення об’єктивної істини по справі

1.3 Співвідношення всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи та предмету і межі доказування при проведенні дізнання і досудового слідства

Розділ 2 Однобічність або неповнота дізнання досудового чи судового слідства, як підстава для скасування вироку

2.1 Загальна характеристика однобічності або неповноти дізнання досудового чи судового слідства як підстави для скасування вироку

2.2 Фактори, що призводять до неповноти та однобічності під час розгляду кримінальних справ у суді

Розділ 3 Процесуальний порядок скасування вироку суду з підстав однобічності або неповноти дізнання, досудового та судового слідства

3.1 Порядок апеляційного скасування вироку суду з підстав однобічності або неповноти дізнання, досудового та судового слідства

3.2 Порядок касаційного скасування вироку суду з підстав однобічності або неповноти дізнання, досудового та судового слідства

СУДОВА ПРАКТИКА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Актуальність теми обумовлена реформуванням судової та правоохоронної системи в Україні, необхідністю здійснення якісного переходу на більш високий рівень ефективності правосуддя, що, безперечно, потребує нових підходів у питанні забезпечення всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи у кримінальному судочинстві. Дана проблема є вкрай важливою. Якщо за результатами розгляду кримінальної справи не буде допущено помилки, всі обставини будуть встановлені вірно, то понесуть покарання дійсно винні у вчиненні злочину особи, і, одночасно, отримають законний захист інтереси потерпілих та не постраждають непричетні до злочину особи.

Проблема забезпечення всебічного, повного і об’єктивного дослідження справи наскрізь пронизує напрямок адаптації кримінально-процесуального законодавства України до законодавства Європейського Союзу та забезпечення неухильного дотримання вимог Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.), зокрема, закріпленого у ст.6 права на справедливий суд, а також положень інших міжнародно-правових актів в галузі правосуддя та захисту прав людини в сфері кримінальної юстиції.

Актуалізація проблематики реалізації принципу всебічного, повного і об’єктивного дослідження справи зумовлена також і необхідністю приведення порядку доказування та системи кримінально-процесуальних доказів до вимог змагальності з метою неухильного виконання конституційної вимоги щодо забезпечення сторонам свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Шлях до всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи у кримінальному суді - це шлях від ймовірних знань до достовірних висновків, він пов'язаний зі складними психологічними механізмами формування внутрішнього переконання судді, що потребують невідкладного осмислення з огляду на нові політико-правові та соціально-економічні умови соціального розвитку, на розбудову нової системи цінностей в суспільстві.

Питання дослідження правових проблем всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи розглядались у наукових працях Л.Є.Владімирова, С.І.Вікторського, Й.В.Михайловського, Д.Г.Тальберга, В.К.Случевського, І.Я.Фойницького, В.Д.Бринцева, Ю.М.Грошевого, М.М.Михеєнка, І.Л.Пєтрухіна, М.М.Полянського, М.С.Строговича, Г.І.Чангулі, В.П.Шибіки, та інших.

Мета і задачі дослідження. Метою дипломної роботи є комплексний теоретичний аналіз проблеми однобічності та неповноти дізнання, досудового та судового слідства у кримінальному судочинстві як підстави для скасування вироку.

Для досягнення вказаної мети необхідно вирішити такі задачі:

-   дати визначення поняттям „всебічності”, „повноти” і „об’єктивності” у кримінальному процесі;

-   встановити співвідношення принципу всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи та межі доказування в кримінальному процесі;

-   визначити місце принципу всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи серед інших принципів та його співвідношення з іншими ключовими принципами кримінального судочинства;

-   визначити наслідки скасування рішення на підставі однобічності та неповноти дізнання, досудового і судового слідства;

-   встановити фактори, що призводять до неповноти і однобічності під час розгляду кримінальних справ у суді.

Об’єктом дослідження є проблема однобічності та неповноти дізнання, досудового та судового слідства, що є підставою для скасування вироку.

Предмет дослідження – юридичні норми судочинства України, законодавство зарубіжних країн, практика правозастосування й доктринальні положення, що стосуються всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи у кримінальному судочинстві.

Методологічною основою дипломної роботи є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу правового явища, яким є проблема всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи у кримінальному судочинстві. Для досягнення поставленої мети дослідження застосовано методи: діалектичний, формально-логічний, історичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, системного аналізу. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що вирішуються в роботі, розглядаються в єдності їх соціального змісту та правової форми. Історичний метод застосовується при дослідженні найголовніших елементів всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин у кримінальному судочинстві. Застосування порівняльно-правового методу дозволило проаналізувати здійснення правосуддя України з огляду на його завдання у порівнянні з іноземними правовими аналогами. Вимоги формальної логіки щодо послідовності, визначеності, несуперечності й обґрунтованості суджень були дотримані при формулюванні висновків і пропозицій відповідно до мети дослідження.

Мета та завдання дипломної роботи зумовили її структуру. Робота складається зі вступу, трьох взаємопов’язаних розділів, висновків, судової практики та списку використаних джерел.

Наприкінці дипломної роботи будуть підведені узагальнюючі підсумки проведеного дослідження.

Принцип всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи відноситься до спеціальних (міжгалузевих) принципів, що закріплені в КПК України, тобто має на меті регулювати процесуальну діяльність при розкритті, розслідуванні та вирішенні кримінальних справ. На думку деяких вчених, зокрема Коваленко Є.Г. цей принцип є найважливіший серед спеціальних принципів. Адже, всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи є основним напрямом, вихідним моментом першочергових гарантій встановлення істини при проведенні досудового слідства, необхідним фактом, що забезпечує досягнення мети розслідування, Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собою неможливість встановлення об'єктивної істини, як наслідок — унеможливлюється здійснення передбачених законом завдань кримінального судочинства, Тому очевидно, що при розслідуванні кримінальної справи слідчий повинен будувати всю свою діяльність зі збирання та дослідження доказів виходячи з цієї вимоги закону[1].

Слід зазначити, що цей принцип не є новим у кримінальному процесі України. Вимоги, що до забезпечення всебічності, повноти й об’єктивності дослідження обставин кримінальної справи знаходимо вже у роботах відомих правників ХІХ століття. Зокрема Д.М. Стефановський виступав за необхідність всебічності, глибини і повноти дослідження, висвітлення предмету з усіх точок зору, у його зв’язку з оточуючим, органічно притаманним йому світом явищ. Подібних поглядів дотримувались Д.Г.Тальберг, І.Я.Фойницький, В.П.Данєвський, Л.Є.Володимиров, М.І.Стояновський, В.К.Случевський, А.Ф.Коні[2].

У подальшому вимога повноти, всебічності й об’єктивності була прийнята радянським кримінальним процесом. Теоретичне обґрунтування необхідності застосування цієї вимоги зустрічається у роботах радянських процесуалістів того часу, зокрема М.О.Чельцова, А.Я.Вишинського, М.С.Строговича, А.Л.Ривліна, І.Л.Петрухіна, Л.М.Карнєєвої, П.А.Лупинської, І.В.Тирічева та інших[3].

Кримінально-процесуальний закон вимагає від прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, начальника слідчого відділу при проведенні досудового слідства вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи (ч.1 ст.22, ч.2 ст. 26, ч.1 ст.1141 КПК України). Суд, у свою чергу, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч.3 ст.323 КПК України). Вирок суду вважається законним і обґрунтованим тільки тоді, коли дотримані вищевказані вимоги (ч.1 ст.323 КПК України).

Суворе виконання органами дізнання, досудового слідства, прокурором і судом вимог цього Закону є важливою передумовою для встановлення по кожній справі об'єктивної істини, виконання загальних завдань кримінального судочинства: швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був справедливо покараний і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений (ст. 2 КПК України).

Для виконання цих вимог закону необхідно слідчому та суду суворо додержуватися принципу всебічного, повного та об'єктивного дослідження справи, що передбачає встановлення всіх обставин, які підлягають дослідженню при розслідуванні кримінальної справи; обставин, які характеризують подію злочину, винність обвинуваченого, коло співучасників, мотив та мету злочинної діяльності; межі дослідження особи обвинуваченого; обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого; обсягу заподіяної злочином шкоди та дослідження і встановлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину.

Якщо ж вимоги повноти, всебічності й об’єктивності не були дотримані судом, то такий вирок підлягає скасуванню як незаконний.

Вимоги, щодо повного, всебічного й об’єктивного розгляду кримінальних справ та необхідність встановлення істини містяться й у постановах Пленуму Верховного Суду України. Пленум Верховного Суду України пропонує: „звернути увагу судів на необхідність суворого додержання кримінально-процесуального законодавства при здійсненні правосуддя у кримінальних справах незалежно від характеру і тяжкості вчиненого злочину, недопустимість будь-яких відхилень від вимог закону, маючи на увазі, що неухильне додержання передбаченої законом процесуальної форми є неодмінною умовою всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи і прийняття по ній законного, обґрунтованого і справедливого рішення”[4].

У процесуальній літературі можна зустріти й інші погляди на дотримання процесуальної вимоги, щодо повноти, всебічності та об’єктивності під час розгляду кримінальних справ.

Зокрема, Ф.Н.Фаткуллін вважає, що повнота, всебічність та об’єктивність це принцип і засіб оцінки доказів[5]. М.П.Шаламов повноту і об’єктивність називає умовами розслідування[6]. А.І.Трусов всебічний аналіз доказів пов’язує з достовірністю відомостей про факти, які містять докази, і не дає визначення цьому поняттю[7]. Г.М.Миньковський у спеціальній роботі, присвяченій межам доказування, розглядає забезпечення повноти дослідження суттєвих обставин кримінальної справи, яку він пов’язує з кількістю слідчих дій, необхідних для встановлення певної обставини[8].

М.І.Миколайчик, Є.А.Матвієнко прирівнюють всебічність до предмету доказування, повноту - до допустимості, відносності і достовірності доказів, а об’єктивність розглядають як неупередженість, відсутність інтересу у розслідувані на основі всіх можливих версій[9].

О.Д.Соловйов оцінює всебічність, повноту та об’єктивність розслідування як необхідну умову встановлення істини у кримінальній справі, зокрема: всебічність - як необхідність дослідження всіх об’єктивно можливих у справі версій, повноту – як дослідження всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і об’єктивність - як неупереджене дослідження обвинувальних і виправдувальних, обтяжуючих і пом’якшуючих відповідальність обвинуваченого обставин[10].

В.С.Бурданова вважає, що: „поняття повноти, об’єктивності та всебічності у сукупності є і метою доказування, і методом дослідження того, за допомогою чого це доказування здійснюється.

Таким чином, якщо всебічність, повноту й об’єктивність розглядати як мету доказування, то вони повинні відповідати наступним вимогам: всебічність повинна включати всі сторони елементів складу злочину й інші юридично значимі обставини, тобто предмет доказування; повнота – достатня кількість доказів по кожному факту (обставині), щоб з упевненістю можна було вважати, що факт який намагаються встановити і всі необхідні факти доказані з достовірністю; об’єктивність - прийняття рішень на основі фактів, встановлених у відповідності з законом, з об’єктивною дійсністю, без особистого ставлення слідчого до обвинуваченого і потерпілого. Об’єктивність як мета доказування начебто пронизує весь процес доказування, всі факти, що забезпечують всебічність і повноту, так як всі вони спрямовані на встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі.

Як метод дослідження всебічність вимагає від слідчого і суду перевірити всі можливі версії з кожної обставини, що підлягає доказуванню, у тому числі версії про самообмову, обмову, вимагає перевірки обставин явки з повинною, можливих незаконних методів слідства. Повнота вимагає вирішити, які і скільки доказів необхідно зібрати по кожному факту, обставині. Зокрема: допитати всіх осіб, показання яких мають суттєве значення для справи, провести експертизи, які за законом є обов’язковими, витребувати документи і речові докази, що мають суттєве значення для прийняття рішення у кримінальній справі. Об’єктивність вимагає зібрати всі докази „за” і „проти” конкретного обвинуваченого, перевірити всі можливі версії захисту, встановити всі пом’якшуючі й обтяжуючі відповідальність обвинуваченого обставини, виключити психологічні, емоційні моменти в оцінці слідчим і судом даних, що характеризують особу обвинуваченого і підсудного”[11].

З огляду на вищезазначене, поняття „повноти, всебічності та об’єктивності” необхідно розглядати як узагальнене позначення процесуальних і криміналістичних засобів та методів, правильне застосування яких може призводити до встановлення істини у кримінальній справі.

Вимога всебічності, об’єктивності та повноти, проведення дізнання, досудового та судового слідства правильно ставиться перед органами дізнання, досудового слідства і судом. І хоча ці поняття тісно пов’язані між собою не варто їх ототожнювати.

Вимога всебічності полягає в тому, щоб орган дізнання, досудового слідства й суд досліджували справу з позиції принципу змагальності. Дослідженню, процесуальному закріпленню й розгляду повинні піддаватися не тільки докази обвинувального характеру, але й ті, що виправдовують обвинуваченого (підсудного), або вказують на його меншу вину в інкримінованому злочині. Крім цього, кримінальна справа вважається всебічно розслідуваною тоді, коли проведено як загальне дослідження, так і дослідження за окремими версіями.

Як слідчий, так і суд повинні досліджувати всі об'єктивно можливі слідчі версії, що виникають у процесі досудового і судового слідства, а не тільки ті, що підтверджують одержані достовірні дані. Якщо всі об'єктивно можливі версії, висунеш слідчим або судом по кримінальній справі, не досліджені (не перевірені), розслідування не може вважатися закінченим.

Дуже важливо, щоб у процесі перевірки версії слідчий і суд критично ставились до отриманої ними інформації, що підтверджує або заперечує ту чи іншу версію. Недопустимо «притягувати» ті чи інші дані до версії, яка, на думку слідчого чи суду, є найбільш правдоподібною. Така однобічність досудового чи судового слідства є причиною серйозних слідчих та судових помилок, а інколи може призвести до притягнення до відповідальності невинної особи і навпаки — безкарності щодо винного у вчиненні злочину.

Вимога об’єктивності пред’являється до органів дізнання, досудового слідства і суду з метою усунення з розслідування і розгляду кримінальної справи суб’єктивізму дізнавача, слідчого, судді. Ці особи повинні керуватись не своєю суб’єктивною думкою, почуттями чи особистим ставленням до справи, а процесуальною функцією, якою їх наділила держава.

Вимога повноти дізнання, досудового і судового слідства полягає в тому, щоб органи дізнання, досудового слідства й суд з'ясували усі обставин, що підлягають встановленню по кримінальній справі, всі факти злочинної діяльності обвинуваченого, а також залучили до справи таку кількість доказів, яка дозволить виконати це завдання. Повнота дослідження характеризує обсяг та межі доказування, вимагає дослідження і використання такої кількості доказів, що необхідна для прийняття законного й обґрунтованого рішення.

Отже, відмінність між всебічністю і повнотою полягає в якісно-кількісній характеристиці дослідження, оскільки поняття всебічності охоплює тільки з'ясування обставин, які підлягають доказуванню, а поняття повноти — дослідження доказів, необхідних і достатніх для встановлення цих обставин[12]. Тому всебічно повинні досліджуватися як обставини, так і докази.

Отже, принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи є надійним засобом досягнення об'єктивної істини по кримінальній справі, який діє на всіх стадіях кримінального процесу і є необхідним засобом прийняття законних і обґрунтованих рішень при провадженні дізнання, досудового і судового слідства.

З’ясування істини більшістю вітчизняних процесуалістів розглядається як принцип кримінального судочинства, що має важливе практичне значення. Такої думки, зокрема, дотримуються М.Михеєнко, В.Нор, В.Шибіко, В.Маляренко, В.Тертишник, П.Репешко, Г.Чангулі, М.Костін[13] та ін. Однак, у наукових працях з кримінального процесу досі залишаються невирішеними важливі для теорії і практики питання щодо виду та змісту зазначеного принципу, форми його реалізації, місця у системі інших принципів кримінального судочинства.

У радянській юридичній літературі довгий час дискусійним було питання про те, чи є встановлення об’єктивної істини принципом кримінального процесу, чи лише метою доказування у кримінальній справі, або ж одночасно першим і другим, а також співвідношення її з вимогою повного, всебічного та об’єктивного дослідження обставин справи[14].

Думка про те, що встановлення об’єктивної істини є принципом радянського кримінального процесу закріпилась у процесуальній літературі радянської доби. Такої думки дотримувалися, зокрема, М.С.Строгович, В.Є.Чугунок, О.Д.Соловйов, А.Л.Ривлін, С.А.Альперт, Т.М.Добровольська, Я.О.Мотовиловкер та інші.

Деякі процесуалісти вважали, що встановлення об’єктивної істини є принципом і метою радянського кримінального процесу. Так, М.С.Строгович підкреслює: „Це мета, коли йдеться про встановлення фактів у відповідності з дійсністю, до чого прагнуть слідство і суд у кожній справі, і це принцип у тому розумінні, що це є виражене у законі керівне положення, яке спрямовує і визначає діяльність слідства і суду”[15].

Я.О.Мотовиловкер зазначає: „Істина - мета... відноситься до істини - принципу процесу так, як результат відноситься до шляху, який приводить до нього...”. Він вважає, однак, що принцип всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи і принцип об’єктивної істини - поняття однозначні, і що: „з точки зору термінологічної точності „перше найменування краще другого, оскільки воно „більш виразно... передає ту думку, що у статті 14 Основ... йдеться про принцип дослідження злочинної події, яка мала в минулому місце, і що сама ця подія минулого повинна бути при допомозі доказів встановлена у повній відповідності з дійсністю”[16].

Щодо вимоги всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи М.С.Строгович зазначає, що ця вимога „зовсім не рівнозначна принципу об’єктивної істини, а є лише однією з умов, необхідних для досягнення істини”[17]. М.Л.Шифман, І.В.Тирічев, М.О.Чельцов, Н.І.Ніколайчик, Є.О.Матвієнко та деякі інші автори вважали, що встановлення об’єктивної істини є лише метою доказування у кримінальній справі, а не принципом кримінального процесу, оскільки, на їх думку, принцип і мету не можна ототожнювати.

В залежності від поглядів на істину (матеріальну чи об’єктивну) науковці давали відповідне визначення її принципу.

Принцип матеріальної істини є принцип безсумнівної доведеності обвинувачення: обвинувачення може вважатися доведеним лише тоді, коли воно повністю ґрунтується на обставинах справи і ними підтверджується, коли винність обвинуваченого є безсумнівною. Обвинувальний вирок може бути винесено тільки відносно особи, що дійсно вчинила злочин, а кримінальному покаранню може бути піддано ту особу, вина якої встановлена з повною достовірністю, тобто дійсний злочинець[18].

Принцип встановлення об’єктивної істини в кримінальному процесі - це вимога закону, який зобов’язує особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора і суд повно, всебічно і об’єктивно дослідити обставини справи, для того, щоб у відповідності з дійсністю встановити всі суттєві, юридично значимі факти, дати їм правильну правову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи[19].

Незважаючи на те, що дискусія з цього питання триває більш ніж півтора століття - ця проблема залишається відкритою. Невирішеним залишається питання співвідношення категорій „повноти, об’єктивності й всебічності” з вимогою встановлення істини у кримінальному судочинстві.

Як бачимо з вищенаведеного, порушення вимог кримінально-процесуального закону про повноту, всебічність та об’єктивність дізнання, досудового та судового слідства призводить до того, що істина у справі може бути і не встановлена, а кримінально-правовий конфлікт – неправильно вирішено. Судова практика йде шляхом скасування вироків у випадку порушення вимоги всебічності, повноти та об’єктивності розгляду справи (див. наприклад, ухвали судової колегії з кримінальних справ Верховного Суду України від 6.03.1997, 31.08.1999, 2.11.1999, 27.01.2000, 25.07.2002[20]).

Як видно із наведеного Верховний Суд України розрізняв окремо вимоги щодо повноти, всебічності та об’єктивності дослідження обставин справи і щодо встановлення істини.

Зокрема категорія „істина” у різному контексті зустрічається у ст.ст. 48, 61, 142, 148, 177, 184 КПК України та ст.ст. 10, 45, 49, 56, 57, 63, 68, 70, 73, 112, 113, 115, 121, 213, 214, 281, 319, 320 проекту КПК України. Однак, законодавець не дає визначення цій категорії, а також не вказує, як вона співвідноситься з вимогою всебічності, повноти та об’єктивності дізнання, досудового та судового слідства.

Як результат, у кримінально-процесуальній науці склалась широка дискусія з цього приводу. Так, при тлумаченні змісту ст. 22 КПК України інколи ставлять знак рівності між категоріями „істина” та „повнота, об’єктивність і всебічність”. Зокрема, деякі автори вказують на „принципове значення для кримінального судочинства всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи для дослідження істини у справі (принцип “об’єктивної істини”). Вони акцентують увагу на тому, що з метою встановлення істини у справі КПК зобов’язує суд, прокурора, слідчого і особу, яка провадить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, вивчити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність”[21].

Інші вважають, що всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи є необхідною передумовою для встановлення істини, виконання завдань кримінального судочинства[22]. Подібні погляди виказувались деякими науковцями і раніше[23].

Окрема група науковців відстоює позицію, що повнота, всебічність і об’єктивність дослідження обставин справи є окремим принципом, або навіть окремими принципами кримінального судочинства[24].

Є.Г.Коваленко, М.М.Гончар вважають, що всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи є основним напрямком, вихідним моментом першочергових гарантій встановлення істини при проведенні досудового слідства, необхідним фактом, що забезпечує досягнення мети розслідування. Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собою неможливість встановлення об’єктивної істини, як наслідок - унеможливлюється здійснення передбачених законом завдань кримінального судочинства. Тому очевидно, що при розслідуванні кримінальної справи слідчий повинен будувати всю свою діяльність зі збирання та дослідження доказів, виходячи з цієї вимоги закону[25]. Принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи є надійним засобом досягнення об’єктивної істини у кримінальній справі, який діє на всіх стадіях кримінального процесу і є необхідним засобом прийняття законних і обґрунтованих рішень при провадженні дізнання, досудового і судового слідства[26].

Слід відзначити, що вимоги повноти, об’єктивності і всебічності розгляду й встановлення істини у справі виділяються окремо й у проекті КПК України. Зокрема у ст. 281 проекту КПК України вказано, що: „Головуючий у судовому засіданні керує судовим засіданням, спрямовуючи судове слідство на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного встановлення обставин, що підлягають доказуванню, і встановлення істини, усуває з судового слідства все те, що не стосується предмету судового розгляду”.

Таким чином, у кримінально-процесуальній науці, законодавстві і судовій практиці склались наступні погляди на співвідношення категорій „повноти, всебічності та об’єктивності” та „встановлення істини” під час розгляду кримінальної справи:

1. Одні вчені і практики ототожнюють поняття „повноти, всебічності й об’єктивності” з поняттям „істина”, тобто фактично ставить знак рівності між цими категоріями.

2. Другі – говорить про те, що повнота, всебічність та об’єктивність є передумовою встановлення істини у справі.

3. Треті – виділяють окремо принцип (або навіть принципи) повноти, всебічності й об’єктивності та принцип встановлення істини. Знак рівності між цими принципами та поняттями відсутній.

4. Четверті – вважають, що повнота, об’єктивність та всебічність є метою доказування, методом і засобом встановлення об’єктивної істини.

Таким чином, не можна ототожнювати категорії „повноти, всебічності та об’єктивності” з поняттям „істина”. Ці категорії є різними за змістом. Дотримання вимог повноти, всебічності та об’єктивності може лише сприяти встановленню істини у кримінальній справі. Однак, це не є гарантією того, що істина буде встановлена.

Розглядаючи це питання, хотілося б звернути особливу увагу на те, що наразі в кримінальному судочинстві України докорінно змінено роль суду в судовому розгляді справи шляхом позбавлення його власної ініціативи й активності у з’ясуванні обставин, які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи, а, по суті, з нього знято обов’язок з’ясування істини у кожній кримінальній справі. Це дістало вияв у тому, що в ст. 22 КПК суд виключено з числа органів, які зобов’язані всебічно, повно і об’єктивно досліджувати обставини справи, ст. 260 КПК, відповідно, з головуючого знято обов’язок спрямовувати судове слідство на всебічне, повне і об’єктивне дослідження всіх обставин справи, а із ст. 296 КПК виключено частини 5 і 6, за якими суду надавалося право з власної ініціативи винести ухвалу про виклик у судове засідання нових свідків, про призначення експертизи і витребування документів та інших доказів.

Таким чином, зміни, внесені Законом України „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р., свідчать про прагнення законодавця до «чистоти» змагальності судового процесу за умови пасивності суду і головуючого під час розгляду справи.

Така лінія у реформуванні кримінального процесу в цілому і стадії судового розгляду зокрема вважається Прилуцьким П.В. неприйнятною з точки зору закріплених в Конституції України принципів незалежності суддів і підкорення їх лише закону (ч. 1 ст. 129), з’ясування істини у справі (ст. 31, п. 3 ч. 3 ст. 129)[27]. На його думку, змагальність сторін у кримінальному процесі - не самоціль, вона має сприяти з’ясуванню істини у кожній кримінальній справі і забезпеченню реалізації цих принципів. І у судовому розгляді активна роль має належати суду як органу, відповідальному за правильне вирішення справи.

Таку ж позицію займають й інші українські процесуалісти, які вважають, що аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку про принципове значення для кримінального судочинства всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи для дослідження істини у справі (принцип “об’єктивної істини”). Вони зазначають, що під об’єктивною істиною у кримінальному процесі належить розуміти повну і точну відповідність висновків органів розслідування і суду обставинам конкретної кримінальної справи в їх соціально-значущій і юридичній оцінці[28]. Розвиваючи свою думку, вони вказують, що стадійність кримінального процесу обумовлює такого роду пізнання, коли підсумкове знання на попередній стадії є достовірним для даної стадії і ймовірним для наступної.

Істина в кримінальному процесі має деяку специфіку, яка, не роблячи її якимось особливим видом істини, відрізняє її від будь-якої в іншій сфері суспільного життя. Встановлення істини у кримінальній справі пов’язується ними з всебічністю, повнотою та об’єктивністю дослідження обставин справи судом, прокурором, слідчим і особою, яка провадить дізнання[29].

Є.Г.Коваленко, окремо виділяє принцип всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи[30].

Всебічність, повнота й об’єктивність дослідження обставин справи є основним напрямком, вихідним моментом першочергових гарантій встановлення істини при проведенні досудового слідства, необхідною умовою, що забезпечує досягнення мети розслідування. Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собою неможливість встановлення об’єктивної істини, як наслідок – унеможливлює здійснення передбачених законом завдань кримінального судочинства[31].

Однак, ця точка зору підлягає критиці з огляду на те, що інколи справа може бути з формальної точки зору розслідувана всебічно, повно й об’єктивно, але істина так і не буде встановлена. Тому ставити знак тотожності між поняттями „істини” в кримінальному судочинстві і поняттями „всебічності”, „повноти”, „об’єктивності” при розслідуванні кримінальної справи є недоречним. Категорія „істина” визначає зміст кримінально-процесуального принципу, мету і завдання кримінального судочинства і вона досягається далеко не в кожній справі. Всебічність, повнота та об’єктивність – це лише узагальнюючі терміни для позначення процесуальних засобів, методів, підходів за допомогою яких повинна встановлюватись істина в кримінальній справі.

Усі учасники кримінального процесу мають низку прав і обов’язків, а їх процесуальні функції спрямовані на встановлення істини у кримінальній справі. Однак, ступінь і характер участі в процесі встановлення істини у кримінальній справі у цих процесуальних фігур є різним.

Умовно всіх учасників кримінального судочинства можна поділити на декілька груп. Критерієм такого поділу буде роль і характер, яку відіграє такий учасник у процесі встановлення істини у кримінальній справі та його процесуальна функція.

До першої групи пропоную віднести учасників судового процесу, які мають активну процесуальну роль, спрямовану на виявлення і закріплення, з дотриманням процесуального закону, доказів, необхідних для встановлення істини у справі. До цієї групи відносимо: орган дізнання (дізнавача), начальника слідчого підрозділу, слідчі органи (слідчого), прокурора, який бере участь у розслідуванні кримінальної справи (органи досудового слідства)[32]. Для з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи у відповідності до ч.1 ст. 22 КПК України прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність (ч.1 ст.22 КПК України згідно з редакцією Закону України N 2533-III від 21.06.2001). Слід відзначити, що попередня редакція цієї статті передбачала, що і суд повинен з’ясовувати істину у кримінальній справі.

Певна позиція на цю проблему намітилася і в проекті КПК України.

Зокрема, стаття 19 проекту КПК України (в початковій редакції), яка так і називалась “Встановлення істини в справі”, зазначала, що суд, прокурор, слідчий, дізнавач зобов’язані встановити, чи було вчинено злочин, який саме, хто винен у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для прийняття по справі законного і обґрунтованого рішення і захисту прав та законних інтересів учасників процесу. Однак, на жаль, зазначена стаття проекту КПК України не давала відповіді на питання, хто із названих суб’єктів повинен встановлювати істину в кримінальній справі. Вказана стаття проекту КПК України говорила лише про те, що суд, прокурор, слідчий, дізнавач зобов’язані встановити факт вчинення злочину (тобто наявність складу злочину в діянні), суб’єкт вчинення злочину і будь-які інші дані, що можуть мати відношення до справи. У подальшій редакції ця стаття проекту КПК України взагалі була виключена. Така непослідовність розробників свідчить про невизначеність, щодо вимоги встановлення істини при розгляді кримінальної справи. А також те, що законодавець не зміг правильно визначитись у питанні про те, хто із суб’єктів судочинства повинен встановлювати істину.

Однак така ситуація характерна не тільки для українського кримінально-процесуального законодавства. У кримінально-процесуальному законодавстві інших країн СНД спостерігаємо щось подібне.

У статті 24 КПК Республіки Казахстан зазначено:

„Статья 24. Всестороннее, полное и объективное исследование обстоятельств дела

1. Суд, прокурор, следователь, дознаватель обязаны принять все предусмотренные законом меры для всестороннего, полного и объективного исследования обстоятельств, необходимых и достаточных для правильного разрешения дела.

2. Органы уголовного преследования выявляют фактические данные, на основе которых устанавливаются обстоятельства, имеющие значение для дела.

3. Рассматривающий уголовное дело суд, сохраняя объективность и беспристрастность, создает сторонам обвинения и защиты необходимые условия для реализации их прав на всестороннее и полное исследование обстоятельств дела. Суд не связан мнением сторон и вправе по собственной инициативе принимать необходимые меры для установления истины по уголовному делу.

4. Выяснению по делу подлежат обстоятельства как уличающие, так и оправдывающие обвиняемого, а также смягчающие и отягчающие его ответственность и наказание. Органом, ведущим уголовный процесс, должны быть проверены все заявления о невиновности или меньшей степени виновности, а также о наличии доказательств, оправдывающих подозреваемого, обвиняемого либо смягчающих их ответственность”[33].

Ст. 22 КПК Республіки Узбекистан встановлено:

„Статья 22. Установление истины

Дознаватель, следователь, прокурор и суд обязаны выяснить, имело ли место событие преступления, кто виновен в его совершении, а также все другие, связанные с ним обстоятельства.

Для установления по делу истины могут быть использованы только те сведения, которые обнаружены, пpовеpены и оценены в порядке, пpедусмотpенном настоящим Кодексом. Запрещается домогаться показаний подозреваемого, обвиняемого, подсудимого, потерпевшего, свидетеля и других участвующих в деле лиц путем насилия, угроз, ущемления их прав и иных незаконных меp.

Все подлежащие доказыванию обстоятельства дела должны быть исследованы тщательно, всесторонне, полно и объективно. При решении любых возникающих в деле вопросов должны быть выяснены и учтены обстоятельства, как уличающие, так и оправдывающие обвиняемого или подсудимого, а также смягчающие и отягчающие его ответственность”[34].

В юридичній літературі, особливо радянської доби, часто можна зустрітися з позицією, що орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані встановити істину в кримінальній справі.

Зокрема, група авторів Ф.А.Лопушанський, Г.І.Чангулі, М.М.Михеєнко, І.Л.Петрухін у своїй спільній праці[35] зазначають, що принципова вимога про встановлення об’єктивної істини в справі діє у всіх стадіях радянського кримінального процесу і відносно всіх державних органів і посадових осіб, які ведуть процес. При закінченні провадження у даній кримінальній справі і приймаючи у ній рішення, орган розслідування, прокурор і суд повинні бути переконані в тому, що вони встановили істину. Визнання особи винною у вчиненні злочину і застосування до неї кримінального покарання чи інших заходів впливу допустимо при умові, що у справі встановлена об’єктивна істина. Подібної точки зору дотримувалися й інші науковці, зокрема А.А.Піонтковський, М.М.Полянський, А.Трусов, А.Л.Ривлін, С.А.Альперт[36].

Однак, з такою позицією не можна погодитись. Органи досудового слідства зобов’язані лише повно, об’єктивно і всебічно, у строки визначені законом, дослідити по можливості всі (тобто такі, що відносяться до справи) обставини події злочину для подальшого їх розгляду за суттю у кримінальному суді.

При цьому неприйнятною є постановка перед органами досудового слідства вимоги встановлення абсолютної (об’єктивної) істини у кримінальній справі. Встановити істину в кримінальній справі на стадії досудового слідства або при проведенні дізнання – значить вирішити справу за суттю, тобто визнати обвинуваченого винним у скоєнні злочину. Однак, такий підхід суперечить вимогам ст.62 Конституції України, яка зазначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Таким чином, можна зробити попередній висновок, що метою діяльності органів дізнання і досудового слідства є збирання і процесуальне закріплення доказового (фактичного) матеріалу до суду і для суду. Висновки, які роблять ці органи в своїх процесуальних актах, є нічим іншим, як підбиттям підсумків процесуальної діяльності на певному етапі розслідування кримінальної справи, побудові переконання в тому, що зібрано і закріплено достатньо доказів належної якості для направлення справи для розгляду у суді. Однак, звичайно органи досудового слідства повинні будувати свою процесуальну діяльність ґрунтуючись на принципі встановлення істини. Безперечно, вони мають прагнути до встановлення істини у справі. Так як це прагнення є тим критерієм оцінки достовірності висновків, які ними робляться у кримінальній справі.

Як правильно зазначає І.Я.Фойницький, мета попереднього слідства полягає у підготовці справи до судового розгляду, а не у збиранні всіх наявних у справі доказів[37].

Такого ж висновку дійшов і Конституційний Суд України, який зазначив, що: „притягнення обвинуваченого не є остаточним висновком слідчого про винуватість обвинуваченого – остаточний обвинувальний висновок він робить після закінчення досудового слідства (стаття 223 КПК України), переконання слідчого і прокурора у вчиненні особою злочину не означає доведення її винуватості, яка відповідно до конституційно закріпленого принципу презумпції невинуватості особи може бути встановлена лише обвинувальним вироком суду (стаття 62 Конституції України)”[38].

Правильно зазначає відомий український правник дореволюційної доби В.П.Данєвський, що „задача предварительного следствия, поставленного в точные границы, заключается в том, чтоб оценить доказательный материал, собранный и представленный сторонами судье-следователю, и дать судебное определение, разрешающее, на основании добытых вероятностей, вопрос о дальнейшем движении уголовного обвинения”[39].

Також, є спірною позиція ст. 22 Кримінально-процесуального кодексу України, яка вимагає від прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. З цього приводу В.П.Данєвський правильно зазначав, що „едва ли мыслимо для одного лица быть в деле и обвинителем, и защитником. Эти функции принципиально противоположны и не согласуемы, особенно в том случае, когда они сосредоточены в лице, принимавшем активное участие в собирании доказательств, обличающих и оправдывающих. Созданное законом положение следователя - психологически фальшиво: очень трудно в деле, исследуемом по отношению к определённому лицу одновременно сосредоточить внимание, равномерно напряженное, на двух различных сторонах дела; не легко составить себе две противоположных точки зрения, которые находились бы в состоянии равновесия и проверялись бы следователем с одинаковою ревностью, убеждённостью и силой логического мышления. Равновесие неизбежно должно нарушится, преимущественное внимание и энергия исследователя должны постепенно обратится в ту или другую сторону...”[40].

З метою усунення діалектичного протиріччя, що ставиться ст. 22 КПК України перед органами досудового слідства виявити обставини, що викривають, і виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність, Прилуцьким П.В. запропоновано змінити категоричність цієї вимоги. На його думку органи досудового слідства зобов’язані сприяти стороні захисту виявленню обставин, що виправдовують обвинуваченого та пом’якшують його вину. А для реального забезпечення цієї вимоги необхідно посилити змагальні начала досудового слідства[41].

На думку Прилуцького П.В., статтю 22 КПК України необхідно викласти у наступній редакції:

„Стаття 22 Встановлення істини

1. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи.

Під час розслідування кримінальної справи прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання зобов’язані виявляти обставини, що викривають обвинуваченого, а також сприяти стороні захисту у встановленні обставин, що пом’якшують або звільняють обвинуваченого від відповідальності.

2. При провадженні справи суд зобов’язаний зберігати об’єктивність та неупередженість.

3. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого.

Забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів”[42].

З доказуванням тісно пов'язані поняття, що також є інструментом оцінки всебічності, повноти, об'єктивності дослідження обставин кримінальної справи. Мова йде про встановлення обставин предмета доказування, що займає значне і важливе місце у досудовому слідстві та безпосередньо в процесуальній діяльності слідчого з розслідування кримінальних справ[43].

З останнім тісно пов'язано поняття межі доказування, яке належить до проблемних і дискусійних та має непересічне практичне значення для досудового слідства. За радянських часів на це звертали увагу відомі вчені Г.Міньковський і П.Елькінд[44]. У сучасній вітчизняній кримінально-процесуальній науці поки що відсутні всебічні та глибокі дослідження з вказаної проблеми. Окремі її питання знайшли висвітлення у працях вчених Ю.Грошевого. С.Долгополова, Л.Лобойко. В.Тертишника. Є.Коваленко[45].

Принцип всебічності, повноти та об'єктивності, як один з основних у системі загальних і спеціальних принципів кримінального процесу, може мати різний ступінь втілення при дослідженні фактичних даних, обставин та доказів залежно від того, чи визнані вони законом як обов'язкові по кримінальній справі, чи такими не є.

Правильне визначення предмета доказування уявляється дуже важливим. Його навмисне розширення може спричинити невиправдане затягування в розслідуванні і розгляд і кримінальної справи в суді, захаращення справи фактами и обставинами, які не мають істотного значення для її законного й обґрунтованого вирішення, а також відвернути увагу осіб, які здійснюють дізнання, досудове розслідування і судовий розгляд, від фактів і обставин, що мають дійсно істотне значення в справі. Недозволене обмеження предмета доказування обов'язково тягне за собою неповноту і навіть однобічність розслідування і розгляду справи в суді, її наступне повернення на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд.

Зрозуміло, що тільки необхідна й достатня сукупність зібраних доказів може бути підставою для прийняття слідчим правильних рішень у перебігу розслідування, та забезпечить законне вирішення кримінальної справи. При цьому, як вбачається, саме межі доказування визначають глибину, ступінь, рамки, формат дослідження обставин певної кримінальної справи. Ось чому доречно було б доповнити чинний та проект КПК України окремою статтею «Межі та мета доказування в кримінальному судочинстві», що сприяло б, на мій погляд, всебічності та повноті розслідування кримінальних справ.

До обставин, що підлягають обов'язковому встановленню по кримінальній справі, належать такі, що входять у предмет доказування (ст. 64 КПК України).

Дослідженню та доказуванню по кримінальній справі підлягають передусім факти, обставини, які відповідають описаним у законі як елементи складу злочину ознакам. Однобічне та неповне дослідження свідчить про не встановлення істини по справі й тягне за собою направлення її на додаткове розслідування або відміну вищестоящим судом винесеного вироку.

Дослідженню підлягають усі обставини, як у позитивному, так і в негативному відображенні: наявність - відсутність події злочину; винність — невинність обвинувачуваного. Тому не можна інтерпретувати ст. 64 КПК України в тому розумінні, що в межах предмета доказування з'ясуванню підлягають тільки винність обвинувачуваного, а його невинність не доказується, а презюмується, встановлюється від протилежного, у формі так званого аналогічного доказування[46].

Доказування однієї лише винності обвинувачуваного та презумпування його невинності внесло б у дослідження елементи однобічності та неповноти. Проти цього і спрямовано правило про тлумачення сумнівів, що, як справедливо зазначив В. М. Савицький, є додатковим стимулом для органу обвинувачення та суду в їх цілеспрямованості максимально повно і точно з'ясувати всі обставини справи, усунути будь-які можливі сумніви в правильності висновків, до яких вони дійшли, тобто однаково досліджувати обставини, що викривають або виправдовують обвинувачуваного[47].

Крім обставин, що належать до предмета доказування, всебічному, повному та об'єктивному дослідженню підлягають й інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи (ст. 65 та ін. КПК України). Про них у законі сказано узагальнено, тому що всі юридично значущі обставини передбачити неможливо. Тому, досліджуючи справу під кутом зору ст. 22 КПК, необхідно кожного разу зважувати питому вагу та значення цих обставин, враховуючи їх зв'язок з іншими обставинами, у першу чергу з тими, що становлять предмет доказування, брати до уваги те, якою мірою вони можуть впливати на загальний висновок і до яких наслідків можуть призвести обставини, що їх не буде розслідувано.

Важливо при цьому враховувати, що судово-слідча практика систематизувала цілу низку таких допоміжних обставин, виявлення яких, як правило, впливає на обґрунтованість кінцевих висновків по справі. До них відносять дані про особу потерпілого, його взаємовідносини з обвинувачуваним, особливо у справах про вбивства; обставини, які вказують на схожість способів вчинення злочинів, що дозволяє припустити їх здійснення однією особою; відомості, які свідчать про те, що обвинувачений схиляв свідків до дачі неправдивих показань, роз'яснив родичам, як потрібно пояснювати ті чи інші обставини тощо. Недослідженість цих обставин обумовлює ті самі наслідки, що й недослідженість обставин, які входять у предмет доказування[48].

Тому не можна погодитися з думкою про те, що на правильність вирішення справи впливає тільки встановлення обставин, що складають предмет доказування[49].

Достовірність встановлення обставин досягається за умови притягнення до справи необхідної сукупності доказів і їх всебічної та об'єктивної перевірки й оцінки. Невиправдане звуження обсягу доказів обмежує обсяг доказування, призводить до недослідженості обставин. Усі докази, які сприяють виявленню значущих по справі обставин, повинні бути особливо ретельно досліджені, перевірені й оцінені.

Які саме докази повинні бути досліджені, залежить від змісту тієї інформації, що в них міститься, та її значення для справи. З цієї причини закон не визначає істотності того чи іншого доказу, не ставить відносність доказів у залежність від їх видів, надаючи суду, прокурору, слідчому можливість самим вирішувати ці питання, виходячи з того, яке значення вони мають для встановлення обставин, що підлягають доказуванню, до яких наслідків може привести відмова від їх дослідження[50].

Дотримання вимоги всебічності у визначенні межі доказування означає, що слідчим висунуті та перевірені всі можливі (на час розслідування) версії, як щодо обставин, які безпосередньо складають предмет доказування, так і тих, що сприяють їх встановленню. Вимога повноти передбачає, що слідчим повинні бути встановлені всі обставини предмета доказування, а також інші обставини, що стосуються справи та є значимими для її правильного вирішення. Об'єктивність у визначенні межі доказування вимагає від слідчого неупередженого ставлення як до учасників розслідування, так і до перевірки, оцінки доказів та їх джерел, а також обставин, що характеризують особистість підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого. Обґрунтованість у визначенні межі доказування означає адекватність висновків слідчого щодо обставин предмета доказування подіям, які мали місце в дійсності, та доказам, наявним у кримінальній справі.

У діяльності слідчого з розслідування кримінальної справи, небезпечне як безпідставне зауваження меж доказування, такі невиправдане їх розширення. У першому випадку — це неминуче призведе до неповноти та й однобічності розслідування, тобто не встановлення всіх необхідних обставин предмета доказування. У другому — до надмірного накопичення різних матеріалів у справі, окремі з яких не є необхідними чи доказовими та може негативно вплинути на строки і якість розслідування, призвести до невиправданих фізичних і матеріальних затрат, порушення конституційних прав і свобод людини.

Безумовно, визначення слідчим межі доказування передбачає певну ступінь конкретизації обставин, що складають предмет доказування у кримінальній справі. Усі обставини, які мають істотне значення для справи, повинні бути встановлені й досліджені слідчим з достатньою повнотою та глибиною, з обов'язковим розкриттям взаємообумовлених зв'язків.

Визначення межі доказування передбачає також обов'язкове розв'язання слідчим питання, в якому обсязі повинні бути зібрані та досліджені докази у кримінальній справі?

Межі доказування визначаються та обумовлені предметом доказування, який є єдиним для всіх кримінальних справ. Разом з тим, межі доказування в цих справах мають свої відмінності, обумовлені кваліфікуючими ознаками діяння, їх специфікою та іншими особливостями кожної окремої кримінальної справи. Все це знаходить відображення у підсумкових, завершальних актах розслідування (доказування) — обвинувальному висновку, постанові про закриття справи, постанові про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру чи у постанові про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності (статті 6-1, 212-214, 223 КПК).

Визначення межі доказування в досудовому розслідуванні, безумовно, має прямий зв'язок з предметом доказування та визначенням межі судового розгляду справи (ст. 275 КПК). З урахуванням того, що предмет доказування (статті 64, 23 КПК) і вимоги закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) тотожні як для стадії досудового розслідування, так і стадії судового розгляду, то межі доказування на вказаних стадіях теоретично повинні бути однаковими. Але через дослідницький характер і різний підхід до процесу доказування його суб'єктів (слідчий — суддя), неправильне або неточне їх визначення межі доказування можуть і не збігатися. Все це може мати вплив на результати і висновки доказування, а межі доказування в певній кримінальній справі, як вказується, можуть бути ширшими на досудовому слідстві, аніж в суді, і навпаки, вони можуть бути ширшими в суді, а не на досудовому слідстві[51].

Завершальне, остаточне доказування у кримінальній справі, як правило, здійснюється в суді. А тому, на мою думку, в досудовому слідстві при встановленні обставин предмета доказування та визначенні його межі, слідчому необхідно враховувати обставини, що можуть стати підставою для повернення кримінальної справи на додаткове розслідування зі стадії попереднього розгляду справи суддею (ст. 246 КПК) або ж зі стадії судового розгляду (ст. 281 КПК).

Також хотілося б зазначити, що в сучасній кримінально-процесуальній літературі дискутуються питання про спрощений порядок визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню при судовому розгляді кримінальних справ та його вплив на всебічність, повноту та об’єктивність дослідження обставин справи.

Згідно з частинами 3-4 ст. 299 КПК України суд вправі, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку.

Якщо для вирішення питання щодо обсягу доказів, які будуть досліджуватися, необхідно допитати підсудного, суд вирішує його після допиту підсудного.

Критикуючи застосування ст. 299 КПК України (спрощеної процедури розгляду кримінальних справ), В.О. Попелюшко наводить такі аргументи:

— обов'язкові предмети дослідження — законність та обґрунтованість притягнення особи до кримінальної відповідальності, законність дізнання та досудового слідства в цілому — за спрощеного порядку судового слідства залишається поза увагою;

— спрощений порядок здійснення правосуддя практично виключає такий його компонент, як доказування дійсних фактичних обставин справи, оскільки вирок тоді ґрунтується лише на визнанні підсудним своєї вини. Суд при цьому виявляє необ'єктивність і упередженість та відступає від такого принципу демократичного правосуддя, як презумпція невинуватості, коли «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доказано в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» (ст. 62 Конституції України);

— волевиявлення підсудного та інших учасників судового розгляду щодо обсягу досліджуваних під час спрощеного судового слідства доказів навряд чи можна вважати істотним елементом диспозитивності, тобто компонентом свободи у наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом (ст. 161 КПК України). Річ у тім, що диспозитивність передбачає обов'язковість волевиявлення сторін для суду[52].

Однак з такою думкою важко погодитися. Як правильно відмічає Т. М. Марітчак, насправді при визнанні недоцільним досліджувати докази стосовно тих фактичних обставин справи, що визнаються всіма учасниками процесу, принципи демократичного правосуддя — гласність, змагальність і диспозитивність, всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи не порушуються. Відмова всіх учасників процесу від дослідження в судовому засіданні фактичних обставин справи свідчить про те, що серед них немає спору щодо зазначених обставин, досудове слідство проведено всебічно, повно й об'єктивно та його результати не оспорюються[53].

Тому вважаю, що спрощений порядок визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню (спрощений порядок розгляду кримінальних справ) доцільно застосовувати і в українському кримінально-процесуальному законодавстві.

Коваленко Є.Г. наводить ще одну підставу на захист спрощеного порядку розгляду справ. Місцеві суди розглядають по першій інстанції приблизно 100 кримінальних справ на рік, а це в середньому становить по 8-10 таких справ на одного суддю щомісяця, тобто на 50% більше, ніж розглядалося 10-15 років тому. Тож застосовуючи такий порядок розгляду доказів стосовно тих фактичних обставин, що не заперечуються всіма учасниками судового процесу, судді не тільки скоротять витрати свого робочого часу (дослідження доказів у справі; оголошення вироку з обґрунтуванням фактичних обставин справи доказами, дослідженими в судовому засіданні), а й зменшать навантаження на суддів апеляційної та касаційної інстанцій. Якщо ж врахувати, що у 80—90% кримінальних справ йдеться про інкримінування статей, санкцією яких передбачено незначне покарання, стає очевидною ефективність застосування положення ст. 299 КПК України[54].

Пункт 1 стаття 367 Кримінального процесуального кодексу України зазначає, що підставами для скасування або зміни судових рішень, зазначених у частині першій статті 347 цього Кодексу (тобто вироків, які не набрали законної сили і постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру ухвалені місцевими судами при розгляді справи), в апеляційному суді є:

1) однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства.

Відповідно, стаття 368 КПК України вказує, що необхідно розуміти під однобічністю і неповнотою дізнання, досудового чи судового слідства.

Однобічним або неповним визнається дізнання, досудове чи судове слідство у суді першої інстанції, коли залишилися недослідженими такі обставини, з’ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи. Дізнання, досудове чи судове слідство в усякому разі визнається однобічним і неповним:

1) коли не були допитані певні особи, не були витребувані і досліджені документи, речові та інші докази для підтвердження чи спростування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи;

2) коли не були досліджені обставини, зазначені в ухвалі суду, який повернув справу на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд, за винятком випадків, коли дослідити їх було неможливо;

3) коли необхідність дослідження тієї чи іншої обставини випливає з нових даних, встановлених при розгляді справи в апеляційному суді;

4) коли не були з’ясовані з достатньою повнотою дані про особу засудженого чи виправданого.

У статті 369 КПК України мова йде про невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, тобто коли судом порушується вимога об’єктивності при розгляді кримінальної справи.

Вирок чи постанова вважаються такими, що не відповідають фактичним обставинам справи (є необ’єктивними):

1) коли висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні;

2) коли суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки;

3) коли при наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у вироку (постанові) не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші;

4) коли висновки суду, викладені у вироку (постанові), містять істотні суперечності.

Проблема скасування вироку суду через однобічність, неповноту та необ’єктивність дізнання, досудового та судового слідства є досить актуальним для сучасного кримінального процесу. Про це свідчать статистичні дані. Так у 2006 році було скасовано вироки щодо 6,2 тис. осіб, або 3,5 % [2,8 %][55] від кількості постановлених вироків, із них в апеляційному порядку — 5,2 тис., або 2,9 % [2,5 %], у касаційному — понад 1 тис., або 0,6 % [0,4 %]. Найчастіше причинами скасування вироків в апеляційному порядку, які перешкоджали повно й усебічно розглянути справу та постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок, були істотні порушення судами вимог кримінально-процесуального закону. Згідно з інформацією апеляційних судів, з таких підстав у 2006 р. скасовано вироки стосовно 1,7 тис. осіб, що становило 32 % від загальної кількості скасованих в апеляційному порядку, у тому числі через порушення судом права на захист — щодо 355 осіб.

Із поверненням справи публічного обвинувачення на додаткове розслідування через неповноту досудового слідства скасовано вироки у касаційному та апеляційному порядку стосовно 1,2 тис. осіб, або 19,5 % [21,7 %] від усіх скасованих. Основними підставами для такого повернення справ були: порушення права на захист, недотримання принципу всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин вчинення злочину. Такі недоліки усунути в судовому засіданні неможливо. З направленням справи на новий судовий розгляд скасовано вироки щодо 3,8 тис. осіб, або 61,1 % [54,6 %] від усіх скасованих[56].

Як видно із судової практики, однобічність або неповнота дослідження обставин вчиненого злочину зазвичай тягне за собою повернення кримінальної справи на додаткове розслідування або відміну винесеного по такій справі вироку. Тому справу може бути визнано повністю розслідуваною і направлено до суду тільки в тому разі, якщо в підсумку всієї проведеної слідчим роботи, перевірки всіх можливих версій залишиться тільки та, яка з точки зору органу розслідування вже є не версією, а достовірним висновком. Однак з погляду суду цей висновок є версією обвинувачення, що потребує перевірки її умовах судового розгляду. Ця версія буде вихідною при розгляді справи в суді, вона є основою для проведення судового слідства. У цих випадках суд не може бути зв'язаний тільки з версією обвинувачення, він, як орган правосуддя, повинен обов'язково розслідувати і протилежну версію, тобто припущення про невинність підсудної особи. Суд може вийти за межі доказів, зібраних на досудовому слідстві, вимагати і розглядати нові докази, що означає: суд має право висувати такі версії, які не перевірялися на досудовому слідстві. При поверненні судом справи на додаткове розслідування всі його версії підлягають обов'язковій перевірці[57].

Слід зазначити, що повернення справи судом на додаткове розслідування для України не є традиційним. Навпаки, відповідно до ст. 13 Статуту кримінального судочинства Російської імперії, затвердженого 20 листопада 1864 р., який поширювався і на частину сьогоднішньої України, заборонялось «зупиняти вирішення справи під приводом неповноти, неясності або протиріччя законів. За порушення цього правила винні притягуються до відповідальності як за протизаконну бездіяльність влади»[58]

Повернути справу на додаткове розслідування у випадку неповноти слідства мав право лише прокурор. Що стосується суду, то згідно зі ст. 12 названого Статуту «всі судові установи зобов'язані вирішувати справи у точному розумінні існуючих законів, а у випадку неповноти, неясності або протиріччя законів, якими судиме діяння забороняється під страхом покарання, повинні обґрунтовувати рішення на загальному змісті законів»[59]. Тобто суд мав право лише постановити вирок обвинувальний чи виправдувальний або закрити справу. Зволікати, комусь повертати справу суд не мав права. В цьому була суть змагальності сторін, повага до права людини на справедливий і неупереджений суд, який проводиться в розумні строки, суд, який не обвинувачує чи шукає якісь шляхи для обов'язкового обвинувачення, не підміняє прокурора, а зобов'язує до того, щоб кожна сторона в процесі виконувала свої обов'язки з надзвичайною старанністю і добросовісністю.

Ті частини України, які раніше були у складі інших держав, також не знали інституту повернення судом справи на додаткове розслідування.

Перший радянський Кримінально-процесуальний кодекс 1923 р. не знав інституту повернення судом справи на додаткове розслідування. Цей інститут з'явився в КПК 1927 р. і в подальшому був розвинутий під впливом тоталітарних уявлень про місце і значення суду не як органу правосуддя, а як органу боротьби зі злочинністю.

В радянський період тривалий час суд мав право за власною ініціативою відправити для проведення додаткового розслідування будь-яку справу публічного чи приватно-публічного обвинувачення, якщо на його погляд у справі була допущена неповнота, однобічність або необ'єктивність слідства, які не можна було усунути в стадії судового слідства, для вирішення питання про нове обвинувачення підсудного чи вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності іншої особи. Він мав право це зробити і за клопотанням учасників процесу.

Законом України від 21.06.2001 p., що набув чинності 29.06.2001 p., цей порядок змінений. Зокрема, в стадії попереднього розгляду справи суддя у відповідності зі ст. 246 КПК з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу своєю постановою повертає справу на додаткове розслідування у випадках, коли під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог цього Кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду. У всіх інших випадках, тобто для погіршення становища обвинуваченого або притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, суддя може направити справу на додаткове розслідування лише за клопотанням зазначених в названій статті осіб.

На думку Маляренко В.Т., закріплення в КПК права суду за власною ініціативою та у визначених законом випадках за клопотанням учасників процесу повертати справу для проведення додаткового розслідування свідчить про незнання або нерозуміння чи небажання розуміння того цивілізаційного шляху в кримінальному процесі, по якому йдуть інші країни світу[60].

Як відомо, більшість європейських країн, які мають досудове слідство, не надолужують недоліки досудового слідства, якщо їх неможливо усунути в судовому засіданні, за рахунок повернення справи на додаткове розслідування, оскільки знають і вважають, що судове слідство в порівнянні з досудовим є головним, а не другорядним, що передбачені законом можливості досудового слідства не можуть превалювати над можливостями слідства судового, і, крім того, право людини на доступ до правосуддя та на розумний строк провадження в кримінальній справі не дозволяє затягувати в такий спосіб вирішення справи судом.

Серед пострадянських країн прибалтійські країни, Молдова, Російська Федерація та ряд інших відмовились від повернення судом справи на додаткове розслідування, вважаючи цей інститут таким, що не позначається позитивно на якості досудового слідства та суперечить засадам судочинства і правам людини.

Разом з тим Україна залишає цей інститут. Наслідки його існування бувають надзвичайно негативними. Так, наприклад, довготривалість строків досудового слідства і судового розгляду з триманням обвинуваченого, підсудного під вартою, яка була обумовлена в тому числі і поверненням справи на додаткове розслідування, стала предметом розгляду в Європейському суді з прав людини позову Калашникова, який він виграв у Російської Федерації[61].

Значна частина кримінальних справ, направлених судами на додаткове розслідування, стає предметом розгляду апеляційної і касаційної інстанції. В цьому є певний інтерес окремих учасників процесу, який полягає в можливості в такий спосіб затягнути розгляд справи, віддалити момент її вирішення, перевірити ставлення вищих судових інстанцій до пред'явленого особі обвинувачення. Як свідчить судова практика, а також статистичні дані, судові рішення приблизно в 10% справ, повернутих на додаткове розслідування, скасовуються. Тобто і в тих справах, що направлені на додаткове розслідування, і в тих, що повернуті на новий судовий розгляд, суди як першої, так і апеляційної чи касаційної інстанції діють упереджено по відношенню до пред'явленого особі обвинувачення, оскільки вони хоч і опосередковано, але все ж таки дають оцінку достатності і допустимості доказів, законності чи незаконності певних процесуальних рішень та дій[62].

Хоч у відповідності з КПК і постановою № 3 Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. «Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування»[63] суд, повертаючи кримінальну справу на додаткове розслідування, не має права давати оцінку доказам, але ця оцінка фактично дається самим фактом повернення справи на додаткове розслідування, аналізом доказів, підданням критиці певних процесуальних рішень і дій чи бездіяльності органів дізнання та досудового слідства. Без цього не можна уявити зміст постанови чи ухвали суду про повернення справи на додаткове розслідування.

Таким чином, повернення справи судом на додаткове розслідування — це яскравий прояв упередженості суду, на яку він не має права. І той факт, що в майбутньому цю справу, якщо вона надійде до суду, буде розглядати інший склад суду, не змінює становища, оскільки висловив свою думку саме суд як орган влади, що покликаний вирішувати справу.

Суди постійно при розгляді кримінальних справ встановлюють факти фальсифікації слідчими доказів і процесуальних документів. У кожній третій справі про тяжкі і особливо тяжкі злочини обвинувачені скаржаться на застосування до них незаконних методів слідства. Незважаючи на те, що з 2001 р. закон істотно обмежив повноваження судів щодо забезпечення повноти розслідування обставин справи, вони нерідко вимушено і всупереч закону перебирають на себе функцію обвинувачення, оскільки прокурори не завжди спроможні якісно зробити це самотужки.

Існуючий інститут можливості повернення судом справ на додаткове розслідування не відповідає завданням розкриття злочину, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону в розумні строки, а навпаки — спонукає до тяганини та безвідповідальності. Підстави повернення справи на додаткове розслідування все більшою мірою не відповідають іншим нормам процесуального законодавства. Зокрема, повертаючи справу на додаткове розслідування з мотивів неповноти дізнання чи досудового слідства, яка, на думку суддів, не може бути усунена в судовому засіданні, суди фактично роблять висновок про неможливість постановлення обвинувального вироку на основі тих доказів, які у відповідності із законом зібрані у справі, і за змістом закону зобов'язані постановити виправдувальний вирок (ст. 327 КПК).

Повертаючи за власною ініціативою справу на додаткове розслідування у зв'язку з неповнотою дізнання чи досудового слідства, суд фактично ініціює продовження слідчої діяльності по обґрунтуванню обвинувачення і виконує не властиву йому функцію обвинувачення.

Як відомо, суд, що здійснює судову владу шляхом кримінального судочинства на основі змагальності сторін і рівності їх прав, при провадженні у справі не може ставати ні на бік обвинувачення, ні на бік захисту, підміняти сторони, приймати на себе їх процесуальну правомочність, а повинен залишатися об'єктивним і неупередженим арбітром.

Кримінальний процес України побудований на проходженні кримінальної справи по ступенях з нижчого до верхнього. При цьому кожний верхній ступінь базується на даних, зібраних нижчим. Зокрема, дані оперативно-розшукової служби слугують основою для подальшого дослідження обставин справи і висновків органів дізнання, дані органів дізнання слугують основою для подальшого дослідження обставин справи і висновків органів слідства, а ті, в свою чергу, для висновків прокурора. На даних висновків прокурора будується висновок судді і суду. Кожна верхня процесуальна інстанція контролює нижчу. За процесуально-правовою логікою всі ці дії мають відбуватися у суворій, визначеній законом послідовності. Повернення судом справи на додаткове розслідування для ліквідації неповноти слідства порушує цю послідовність.

Суд, повертаючи справу на додаткове розслідування, фактично вступає в процесуальні стосунки із слідчим, хоч за логікою КПК він повинен мати такі стосунки лише з прокурором. Цим порушується конституційна норма про те, що нагляд за досудовим слідством здійснює прокурор, а не суд. Даючи слідчому вказівки, які обставини дослідити і які слідчі дії слід здійснити, щоб ліквідувати неповноту слідства, суд підміняє прокурора, його функцію нагляду за досудовим слідством.

У відповідності з встановленим в Україні порядком кримінального судочинства досудове провадження у справі покликано служити цілям повного і об'єктивного судового розгляду справи. Внаслідок слідчих дій, які проводяться в ході досудового слідства, встановлюється і досліджується більшість доказів у справі. Важливо, що окремі слідчі дії можуть проводитися лише в цій процесуальній стадії. Саме при досудовому провадженні у справі формується обвинувачення, яке стає предметом судового розгляду, і визначаються його межі.

У зв'язку з цим на досудових стадіях процесу обвинувачення не може формуватися і забезпечуватися доказовою базою з урахуванням даних, отриманих у ході судового розгляду справи. Судове слідство не може слугувати підставою для кримінального переслідування на досудових стадіях процесу. Повернення судом справи на додаткове розслідування з метою ліквідації неповноти проведеного дізнання чи слідства порушує цей принцип.

Якщо неповнота дізнання чи досудового слідства виявлені в судовому засіданні, то з урахуванням даних судового розгляду справи відмова від обвинувачення та його зміна мають відбуватися в судовому засіданні з дотриманням усіх необхідних процесуальних норм, які забезпечують право на захист, без повернення справи на додаткове розслідування.

Але, як зазначає Омельяненко Г., якщо не повертати справи на додаткове розслідування, то як же можна виправити допущену дізнавачем або слідчим помилку, зокрема, неповноту чи однобічність слідства, неправильність кваліфікації дій чи бездіяльності обвинуваченого, неправильне сприйняття певної процесуальної норми тощо, коли це неможливо зробити без притаманних лише досудовому слідству процесуальних процедур?[64]

Для вирішення цього питання Маляренко В.Т. пропонує іти тим же шляхом, який передбачений і Конституцією України, — наглядом прокуратури за додержанням законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, судовим контролем за певними діями органів дізнання та досудового слідства тощо.

На його думку, ця конституційна норма не тільки дає право, але і зобов'язує прокуратуру України, всіх її працівників від нижчої ланки до верхньої супроводжувати кожну кримінальну справу від її початку до завершення, контролювати і забезпечувати законність кожної процесуальної дії органів дізнання та досудового слідства по кожній справі. Для цього законом (ст. 227 КПК) передбачені надзвичайно широкі повноваження прокурора. Розрахунок зроблений на розумність, сумлінність та добросовісність прокурора. Тобто, йдеться про те, що діяльність органів дізнання і досудового слідства має бути за законом під пильним контролем прокурора. Крім того, цілий ряд процесуальних дій та процесуальних рішень органів дізнання та досудового слідства, як-то: проведення обшуків, зняття інформації з каналів зв'язку, затримання особи та взяття її під варту тощо також перебувають під контролем суду. В суд можуть бути оскаржені певні дії чи бездіяльність органів дізнання та досудового слідства, а також окремі процесуальні рішення, наприклад, постанова про порушення кримінальної справи. Повернути справу для проведення додаткового розслідування може прокурор під час перевірки справи, яка надійшла до нього з обвинувальним висновком[65].

Крім існування інституту повернення судом справи на додаткове розслідування, в КПК існує й інститут повернення справи прокуророві.

Суть статей 228—232 КПК полягає в тому, що прокурор, одержавши від слідчого справу з обвинувальним висновком, зобов'язаний перевірити об'єктивність, законність та обґрунтованість проведеного слідства і притягнення до відповідальності відповідних осіб, а також велику кількість інших обставин. Залежно від результатів перевірки прокурор зобов'язаний прийняти одне з таких рішень: затвердити обвинувальний висновок чи скласти новий обвинувальний висновок і направити справу до суду; повернути справу органові дізнання або слідчому із своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування; закрити справу, склавши про це відповідну постанову; змінити обвинувачення, якщо ця зміна не тягне за собою застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не пов'язана з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами, і направити справу до суду.

Отже, законом передбачено, що суддя своєю постановою має повернути справу прокуророві, виявивши при її вивченні недобросовісність або некомпетентність прокурора, проявлені при виконанні тих функцій, які покладені на нього КПК.

Єдина різниця між поверненням суддею справи на додаткове розслідування і поверненням справи прокуророві полягає в тому, що в першому випадку суддя зобов'язаний зазначити підстави повернення справи на додаткове розслідування і може вказати, які слідчі дії повинні бути проведені при додатковому розслідування, а в другому випадку — нічого цього від судді не вимагається.

Таким чином, повернення справи прокуророві — це фактично завуальована форма повернення справи на додаткове розслідування.

У проекті нового КПК (ст. 341) знову передбачається можливість повернення суддею своєю постановою кримінальної справи прокурору в тих же випадках, які передбачені і в чинному КПК.

2.2 Фактори, що призводять до неповноти та однобічності під час розгляду кримінальних справ у суді

Стаття 67 КПК України вказує на те, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Важко не погодитись з тими авторами, які вважають, що ця норма КПК України сформульована невдало[66].

Зокрема, виходячи зі змісту ст. 67 КПК України випливає, що Закон пов’язує внутрішнє переконання лише з оцінкою доказів. Однак, оцінка доказів є тільки одним із елементів процесу доказування[67]. Внутрішнє ж переконання є результатом процесу доказування істинності певного факту чи групи фактів. У цій нормі КПК України відбулося змішування розуміння внутрішнього переконання, яке досягається в результаті оцінки окремого доказу у справі, і внутрішнього переконання яке досягається в результаті оцінки всіх доказів у сукупності для дачі відповіді на головне питання кримінального процесу про винність обвинуваченого.

На мою думку, є неправильним ототожнення внутрішнього переконання яке досягається органами досудового слідства і суду. Не зважаючи на те, що воно має багато спільних рис - це різне переконання. Для органів досудового слідства воно може мати вірогідний характер стосовно головного питання - про винність обвинуваченого, для суду ж - будь-яка вірогідність винності підсудного виключається. Для органів досудового слідства внутрішнє переконання відносно одних і тих же фактів може змінюватись під час всього розслідування. Суд же має прийти до остаточного внутрішнього переконання в результаті проведеного судового слідства і матеріалізувати це переконання у вироку.

Крім того, чомусь несправедливо випущено з цієї норми важливого учасника кримінального судочинства – захисника. Хіба у захисника не може бути внутрішнього переконання під час оцінки зібраних у справі доказів? Для того, щоб побудувати лінію захисту у справі безумовно необхідно мати внутрішнє переконання.

Ця норма закону ґрунтується на засадах асиметричного кримінального процесу. Вона потребує змін з урахуванням запровадження в кримінальне судочинство начал демократичної змагальності.

На противагу західній доктрині, вітчизняна наукова думка ґрунтується на позиції, що вирок, яким підсудного визнають винним у вчиненні злочину, може бути проголошений судом лише при безсумнівній винності, при повному переконанні суддів у винності обвинуваченого, за відсутності у них будь-яких сумнівів[68].

Суд може знайти істину у справі тільки при тій умові, що йому надана повна можливість вільно і неупереджено цю істину відшукувати. Суд приймає чи відкидає той чи інший доказ лише в силу переконливості цього доказу для самих суддів. Судді можуть дійти висновку про винність обвинуваченого лише тоді, коли вони твердо переконані в цьому. Іншими словами, вільне суддівське переконання є єдиним правильним методом пошуку істини в іноді дуже складному сплетенні фактичних обставин справи серед різних і часто суперечливих доказів. Для суду немає іншого шляху, що забезпечує встановлення істини, як той, який відкриває суддям можливість вирішувати справу за їх переконанням. Всі інші методи вводили б шаблон в роботу суду, ставили б рішення суду в залежність від різних формальних умов, тобто приводили б не до матеріальної істини, а до істини формальної[69].

Таким чином, суддівське переконання є суб’єктивним у психологічному розумінні, має об’єктивні підстави, якими перевіряється його правильність. Не надаючи істині суб’єктивного характеру, не перетворюючи достовірність в суб’єктивну впевненість, внутрішнє суддівське переконання слугує засобом встановлення істини у кримінальній справі.

Внутрішнє суддівське переконання – це свідома суб’єктивна впевненість індивідууму в існуванні чи не існуванні відповідних об’єктивних фактів, на підставі яких ним приймається процесуальне рішення, робиться висновок про винність чи не винуватість підсудного у скоєні інкримінованого йому злочину, призначається підсудному вид і міра покарання або здійснюється його звільнення від кримінальної відповідальності.

Це визначення стосується внутрішнього переконання, яке досягається в результаті відповіді на головне питання у кримінальній справі – про винність підсудного. Однак, суддя має формувати внутрішнє переконання й відносно проведення окремих процесуальних дій. Таке переконання судді є його „окремим” переконанням, яке стосується тільки цих процесуальних дій (наприклад, надання дозволу на арешт, на проведення обшуку).

І хоча внутрішнє переконання властиво і дізнавачу, і слідчому, і судді, найбільше значення у кримінальному процесі має саме переконання судді. Адже саме на суддю кримінальний процес України покладає обов’язок встановлення істини по справі, винності або невинності особи, а також призначення покарання.

Внутрішнє суддівське переконання в залежності від стадії кримінального судочинства може досягатися з різними зусиллями. Однак, найвищі вимоги до формування внутрішнього переконання судді, найбільші зусилля повинні прикладатися під час підсумкової оцінки доказів у справі та проголошенні вироку. Для того, щоб жодна невинна особа не була піддана незаконному засудженню, і щоб жоден злочинець не уник справедливого покарання.        

Стаття 129 Конституції України вимагає від судді бути незалежним при здійсненні правосуддя та підкорятися лише закону. Суддя завжди має приймати зважене рішення і, відповідно, уникати рішень спонтанних, рішень, в основі яких лише почуття або упереджене ставлення.

Разом з тим, практика свідчить, що вироком суду може встановлюватись як істинне, так і те, що в дійсності не є істинним, і це означає, що судом може бути допущена помилка.

М.С. Строгович характеризуючи судову помилку, зазначає, що „судова помилка - це неправильне вирішення справи по суті, встановлення судом обставин справи не у відповідності з дійсністю, а в супереч їй. У найбільш крайньому вигляді судова помилка виражається як в засудженні невинного, так і у виправданні винного[70]. Адже, судді – люди, помилитись може будь-яка людина, відповідно, може помилитись і суддя, прийнявши за істину неправду, а за неправду істину”[71], - і далі, він зазначає, що в результаті такої судової помилки „...матеріальна істина у справі не знайдена, не встановлена, як в тому випадку, коли засуджено невинного, так і в тому випадку, коли дійсний злочинець залишився не викритий, а так як можливість судових помилок завжди необхідно передбачити, то з небезпекою неправильного засудження чи неправильного виправдання доводиться рахуватися”[72].

Суб’єктом встановлення істини у кримінальному судочинстві є суддя. Актом, в якому має формалізуватися факт встановлення істини у результаті судового розгляду кримінальної справи - є виправдувальний або обвинувальний вирок суду. Однак, у цей вирок може закрастися помилка, яка може бути зумовлена суб’єктивними чи об’єктивними причинами (такий поділ є досить умовним), що вплинули на процес формування внутрішнього переконання судді.

До суб’єктивних причин - відносимо все те, що безпосередньо пов’язане з особистістю судді, його внутрішнім світом і формуванням його внутрішнього переконання у конкретній справі.

З цього приводу А.Ф. Коні писав, що: „для правосуддя є бідою, коли у вироках stat pro ratione voluntas (рішення залежить від властивостей власного розсуду). Тому суддя, який вирішує справу, ніколи не має ні права, ні моральних підстав казати: "Sic volo, sic jubeo" - я так хочу. Він повинен казати, подібно Лютеру: "Ich kann nicht anders!" - я не можу інакше, не можу тому, що і логіка речей, і внутрішнє відчуття, і життєва правда, і зміст закону, твердо і непохитно підказують мені моє рішення, і супроти будь-якого іншого говорить моя совість, як судді і людини. Проголошуючи свій вирок, суддя може помилятися; але якщо він хоче бути дійсно суддею, а не представником свавілля, він повинен ґрунтувати своє рішення на тому, що в даний час є логічно невідворотнім і морально обов’язковим... - він пояснює, - „гріх супроти Духу Святого” полягає в “сатанинському супротиві”, з яким людина, один раз будучи переконана в чому-небудь, не хоче відмовитись від цих помилкових переконань”[73].

Внутрішнє переконання, якщо воно не обмежено правилами закону, не може забезпечити справедливого рішення. У самому судді й у зовнішніх обставинах можуть знаходитись причини, які можуть перешкодити йому застосувати до справи всю повноту внутрішнього переконання та правильно її вирішити. Людині властиво захоплюватися, що породжує односторонній погляд на речі, в її діяльності можливі помилки, прорахунки і неправильне розуміння складних або незвичайних предметів. Суддя може мати ваду, що називається “лінивість розуму”[74]. Ця лінь розуму, відмовляється проникати у глибину речей і пробивати собі дорогу серед оманливої очевидності і поверхневих протиріч. Однією з причин, що заважає судді встановити істину в справі та винести справедливий вирок – це „внутрішнє небажання” повно, об’єктивно і всебічно дослідити справу. Це „небажання”, або “лінивість розуму”, може пояснюватись різними причинами.

Стосовно судово-кримінальної достовірності, необхідно відмітити, що вона здобувається, як правило, при таких умовах і для такої мети, при яких дії почуттів відкривається широкий простір. Мета кримінального суду, драматичність провадження, спроби судового красномовства сторін – все це сильно впливає на серця суддів, збурює їх почуття[75].

І.Я. Фойницький влучно відмітив, що “не слід змішувати вирішення справи за системою вільної оцінки з вирішенням її за безпосереднім враженням. Перше передбачає знання справи шляхом вивчення її за об’єктивними даними, які містяться в самій справі; друге обмежується прийняттям того відбитку, який справа або її окремі фрагменти залишили в наших почуттях. Оцінка доказів є розумовою діяльністю, яка реалізується через сумнів або переконання; враження є продуктом одного лише чуттєвого сприйняття, яке не перевірено розумовим процесом.

З іншого боку, не потрібно змішувати вирішення справи за вільною оцінкою доказів з її вирішенням за свавільним поглядом. Здійснення логічних процесів при доказуванні визнано необхідною умовою правильної оцінки доказів. Для того, щоб внутрішнє переконання не переходило в особисте свавілля, закон не повинен зв’язувати суддю легальними правилами, однак повинен турбуватися про напрацювання його переконання при умовах і в порядку, коли кожна розсудлива і поміркована людина при тих же обставинах прийшла б до такого ж висновку. Правила про такий порядок і умови мають важливе значення; ними встановлюється межа між свободою судді й індивідуальним свавіллям”[76].

Крім цього, вважаю, що внутрішніми перепонами, які стоять на шляху повноти та всебічності у кримінальному судочинстві є небажання людини проникати в сутність справи, її інтелектуальна лінь, кар’єризм, формальне відношення до людської долі, душевне зачерствіння, моральна і професійна деградація, корисливість. Всі ці негативні фактори, що впливають на об’єктивність судового розгляду, формування внутрішнього суддівського переконання можуть бути зумовлені найрізноманітнішими причинами.

Немає нічого більш шкідливого для правосуддя, для встановлення істини у справі, як односторонній обвинувальний ухил, односторонній підхід до фактів і обставин, що досліджуються, коли збирається і фіксується тільки те, що підтверджує обвинувачення, й ігнорується те, що заперечує обвинувачення чи пом’якшує його[77].

Одним із елементів, що підсилює суб’єктивні начала при розгляді кримінальних справ є досвід судді, який може відігравати як позитивну, так і негативну роль.

Ось, як про це пише М.С. Строгович: „Свій попередній досвід відносно того, у яких випадках обвинувачений і свідки у раніше розглянутих справах говорили правду, в яких казали неправду чи помилялись, від чого залежала ця неправда і помилки, чим вони обумовлені і за якими ознаками розпізнавались. Цей досвід суддів є дуже цінним і важливим для виявлення істини у складних і суперечливих фактичних обставинах справи. Саме цей досвід дає суду правильну орієнтацію в обставинах справи, допомагає йому правильно зрозуміти вчинки і спонукання людей, що приймають участь у кримінальному процесі. У цьому відношенні досвід суддів, узагальнений і осмислений ними, є найважливішою умовою для того, щоб судді могли правильно вирішити кримінальну справу…

Але, при неправильному відношенні того чи іншого судді, до свого досвіду, у випадку неправильних, поспішних і необґрунтованих узагальнень цього досвіду, при розгляді окремої судової справи може бути отриманий і негативний результат; у судді може виробитись стандартний підхід до справи, упередженість і „трафарет”. Якщо в минулому суддя, як правило, спостерігав певний зв’язок між фактами, він іноді буває схильний вбачати його і в даному конкретному випадку, хоча саме в цьому випадку такого зв’язку могло і не бути, або він міг проявитись якось інакше. Досвід суддів, що використовується при розгляді кожної конкретної справи, включає в себе, по-перше, загальний досвід судді, тобто його життєвий досвід; і, по-друге, досвід судовий, професійний, тобто досвід практичної судової роботи”[78].

Висновок суду про винність обвинуваченого повинен ґрунтуватися на фактичних матеріалах справи, і це правильно, бо інакше висновок суду буде необґрунтованим і довільним. Але, правильно й те, що до істинного висновку суддям доводиться пробиратися, прокладати собі дорогу через численні факти, які можуть вказати суду шлях до істини, але можуть і звести його з цього шляху, призвести до неправильних, хибних висновків. У цьому - суть і значення внутрішнього суддівського переконання при вирішенні справи. Це переконання є суттєвою гарантією виявлення у справі матеріальної істини. Звичайно, переконання суддів саме може бути помилковим, хибним, судді можуть бути впевненими в існуванні факту, коли його в дійсності не було, можуть бути впевнені у винності обвинуваченого, тоді як обвинувачений у дійсності невинуватий.

Несправедливий вирок зазвичай виноситься не тоді, коли судді твердо переконані у правильності своїх висновків, а їх переконання виявляється помилковим, але тоді, коли судді виносять вирок, взагалі не маючи твердого переконання, коли вони стверджують що-небудь, що вони вважають вірогідним, правдоподібним, але в чому вони зовсім не переконані. Не переконання суддів, а їх упередженість зазвичай призводить до неправильних висновків і є причиною судових помилок[79].

Упереджене ставлення суддів може бути результатом дії багатьох обставин, які умовно розділяють на три групи, такі що:

а) прямо вказують на можливу зацікавленість;

б) свідчать про певні негативні індивідуально-психологічні якості судді;

в) характеризують умови роботи суду”[80].

Обставини (фактори) першої групи, як правило, відомі заздалегідь суб’єктам процесу і є підставою для заяви відводу (самовідводу) судді. Інститут відводу виступає правовим засобом усунення із процесу осіб, зацікавлених у його результатах. Це - його основне призначення. Такий гарантійний вплив має профілактичний і попередній характер: відводи, як правило, заявляються до розгляду справи по суті й відносно осіб, що можуть проявити упередженість (у тому числі й суддям). Фактори другої і третьої групи впливають на об’єктивність суддів у процесі формування їх внутрішнього переконання.

Суб’єктивна основа внутрішнього переконання суддів виражається в їх впевненості у достовірному встановленні фактів (тобто в істинності досягнутих результатів), що виникає у процесі інтелектуального напруження при усвідомленні ними особистої відповідальності за правильне вирішення справи. Знання всіх обставин справи у сукупності з впевненістю в істинності цих знань викликає у суддів вольовий стан готовності до прийняття відповідного рішення[81]. Процесуальною формою прояву їх внутрішнього переконання є висновки і судження, які набувають об’єктивної форми в певному правозастосовному акті.

Формування внутрішнього переконання суддів відбувається в процесі їх мислення, яке „виступає в нерозривній єдності інтелектуальних і емоційно-вольових компонентів”[82].

На правозастосовну діяльність суддів впливає багато соціально-психологічних факторів (упередженість, перестраховка, егоцентризм, підміна дійсного бажаним і т.п.), так звані „неформальні елементи” (досвід, світобачення, професійна деформація і т.п.), а також певні умови судової роботи (повнота достовірної інформації, дефіцит часу, прийняття рішення в ускладнених умовах, службове навантаження та інше)[83]. До цього необхідно додати, що суб’єктивні відтінки людських почуттів вельми різнобарвні, як неоднакові і ціннісні погляди людини, її уподобання й переконання. Все це може вплинути на готовність суддів правильно оцінити обставини справи. Тому велике значення „мають ті об’єктивні гарантії, які попереджають прояви суб’єктивізму в рішеннях, або, інакше кажучи, знімають „внутрішні” і „зовнішні” перешкоди, які заважають об’єктивній оцінці і правильності рішення”[84].

Інші автори вважають, що засоби забезпечення об’єктивності суддів для попередження дії негативних факторів слід розділяти на ідеологічні, організаційні і правові. Перші дві групи засобів (ідеологічні й організаційні) спрямовані на формування особистісних якостей суддів (високого науково-світоглядного рівня правосвідомості, необхідних морально-вольових і інтелектуальних якостей і естетичних поглядів) і покращення умов їх діяльності (правильний підбір кадрів, наукова організація праці, своєчасна правова інформація і т. п.).

Ідеологічне й організаційне забезпечення об’єктивності, не має визначеної нормативної основи, тому механізм його гарантійного впливу відрізняється досить складною системою соціальних зв’язків. Але в будь-якому випадку цей вплив відбивається на правосвідомості суддів, і є регулятором їх дій у процесі дослідження й оцінки обставин справи, включаючи прийняття рішення по суті питання, що розглядається.

Внутрішнє психологічне ставлення суддів до вимог і приписів правових норм, відповідні мотиви їх поведінки в значній мірі обумовлюють ефективність дій правових засобів забезпечення об’єктивності. Останні виступають в якості певної системи правових засобів і умов. Їм притаманні внутрішні зв’язки, гармонійність і стійкість яких створюється єдністю змісту і форми правосуддя.

Механізм гарантійного впливу правових засобів на об’єктивність суддів визначається умовами судової діяльності і здійсненням поточного і наступного контролю за правильністю рішень, що приймаються. У самому загальному вигляді правове забезпечення об’єктивності полягає у тому, що закон встановлює строгий процесуальний режим діяльності суду й інших учасників справи: послідовний розвиток процесу, всебічність і повнота з’ясування обставин справи, обов’язкові правила збирання, закріплення, дослідження й оцінки доказів, спеціальні гарантії, що забезпечують свободу внутрішнього переконання суддів, а також контроль і нагляд з боку вищих судів[85].

Як бачимо з вищенаведеного склалася думка, що вимоги встановлені законом, система перегляду та ревізії судових рішень є надійною гарантією від суб’єктивізму й упередженості суддів під час розгляду кримінальних справ. Так дійсно, ці елементи мають певне значення гарантій неупередженості суддівського переконання. Однак, як свідчить практика, вони не забезпечують у повній мірі ті вимоги, які перед ними ставляться державою і суспільством.

Вагома гарантія неупередженості і здорового суб’єктивізму судді під час формування його внутрішнього переконання у конкретній кримінальній справі значною мірою залежить від самого судді, його особистості. Вагомим спонуканням до прийняття законних і неупереджених рішень та вироків, стимулом неухильного встановлення істини у справі могло б стати посилення механізмів притягнення до персональної відповідальності суддів за прийняті рішення. Викладена автором точка зору стосовно відповідальності суддів є дискусійною і розглядається у юридичній літературі С.В.Ківаловим, В.О.Гринюком, І.Є.Марочкіним, С.В.Прилуцьким, С.В.Подкопаєвим, Л.Є.Виноградовою[86] та ін.

На шляху до встановлення істини у справі суддю чекають й інші перепони не пов’язані з його особистістю, з його суб’єктивізмом. Ці перепони ми називаємо об’єктивними, тобто такими, що знаходяться поза волею судді, але можуть вплинути на формування його внутрішнього переконання.

Як ми відмітили на початку, одним із конституційних принципів здійснення правосуддя є незалежність судді при здійсненні правосуддя та підкорення його лише закону. Однак, тривалий час на правосуддя законом покладалось виконання функцій, які є несумісними з його природою.

Зокрема, ще І.В. Михайловський вказував, що “іноді зазначають, що суддя, як орган державної влади, повинен надавати допомогу цій владі в такій важливій справі, як боротьба зі злочинністю, і тому повинен брати на себе, як виключення, і обвинувальні функції, якщо вони забезпечені слабо з очевидною шкодою правосуддю.

Однак, слід зазначити, що завданням суду є зовсім не боротьба зі злочинністю і не підтримка інтересів влади. Єдиним завданням суду повинно бути вирішення спору між державою, яка представляє обвинувачення і яка доводить існування в кожному випадку свого карального права, і особою.

“Надання допомоги” владі з боку судді може полягати лише в одному, в сумлінному і добросовісному виконанні свого обов’язку судді, в проголошенні, після змістовного вивчення поданих сторонами доказів, неупередженого рішення на підставі існуючих законів. Для виявлення злочинів, для переслідування і викриття злочинців, є інші органи влади, до обов’язків яких відноситься збирання всіх необхідних даних і подання їх на розгляд суду[87]... Якщо ці органи погано роблять свою справу, то вся відповідальність повинна покладатися на них, а не на суд. Суддя перетворився б в адміністративний орган, якби слідував принципу “надання допомоги всебічному культурному добробуту народу” і став би конкурувати з обвинуваченням у розкритті злочинів.

Покладання на суд виконання непритаманних для нього функцій обвинувачення і захисту в кінцевому результаті призводить лише до упередженого підходу під час розгляду кримінальних справ, множення судових помилок, спотворення істини, ще й на додачу санкціонованих імперативом держави.

Ще однією з об’єктивних причин, що негативно впливає на формування внутрішнього переконання судді і призводять до судових помилок є недосконалість законодавчого забезпечення, суттєві прогалини в законодавстві, несвоєчасність їх усунення.

Порівнюючи працю законодавця і судді, ще Аристотель відмічав, що закони повинні бути максимально повними, “залишаючи як можна менше свавілля судді...легше знайти одного, або небагатьох, чим багатьох ..., які мають правильний образ мислення і здатні видавати закони і проголошувати вироки.

Є.П. Васьковський з цього приводу писав: „Самий ідеальний суддя не в змозі постановити при всьому своєму бажанні справедливе рішення, якщо у нього зв’язані руки недоцільними правилами провадження, що перешкоджають йому встановити істину”[88].

Крім того, хочу відмітити, що неабиякі перешкоди для правильного формування внутрішнього переконання судді у справі створює нелогічність побудови системи законодавства, переобтяженість окремих його галузей надмірною кількістю нормативних актів, які часто суперечать між собою. Все це створює підґрунтя для свавільного застосування законів під час здійснення правосуддя, перетворення закону на злощасне “дишло ...”. На це правильно звертає увагу В.І.Кононенко[89].

Тому необхідно потурбуватись про якісне законодавче забезпечення судової діяльності. У світлі формування новітнього, у тому числі й кримінально-процесуального законодавства України, необхідно звернути увагу на те, щоб закони й підзаконні акти були зрозумілі не тільки законодавцям, але й суддям та учасникам кримінального судочинства. Необхідний системний підхід у проведенні судово-правової реформи з дотриманням принципу: „законів повинно бути небагато, але вони повинні бути досконалими і зрозумілими для всіх”.

Помилки при формуванні внутрішнього переконання судді у кримінальному судочинстві також можуть бути викликані неправильним використанням джерел доказів. Зокрема, це стосується показань свідків, потерпілих, підозрюваного, обвинуваченого[90]. Слід зазначити, що докази, отримані з цих джерел, є найбільш поширеними в судовій практиці. За ступенем достовірності вони можуть коливатися від абсолютного значення до ступеня малоймовірності. Суддя оцінює показання цих осіб за внутрішнім переконанням, сприймаючи їх безпосередньо при розгляді справи (у виключних випадках – з протоколів органів досудового слідства). Тому на етапі оцінки достовірності цих доказів можлива судова помилка викликана довірою до показань одних свідків, і недовірою – до інших. За загальним правилом, до показань свідків застосовується презумпція довіри, тобто вважається що свідок схильний говорити правду і не має наміру ввести суд в оману. Однак, насправді ж, це не завжди є так. Зокрема, свідок, будучи носієм суб’єктивної доказової інформації, може помилятися добросовісно в силу суб’єктивних чи об’єктивних обставин (свідок має вади зору, слуху, сприйняття, психічні відхилення і т. ін.). Свідок може давати недостовірні показання з особистої зацікавленості чи в інтересах третіх осіб з різних мотивів (недобросовісний свідок)[91].

Суддю також може бути дезінформовано внаслідок недобросовісного перекладу або допущених помилок зроблених перекладачем при розгляді справи.

Недобросовісність спеціаліста та/або експерта під час досудового чи судового слідства, або ж помилки допущені ними у своїх висновках та роз’ясненнях також можуть негативно вплинути на формування внутрішнього переконання судді. У відповідності зі ст. 65 КПК України висновок експерта є одним із видів доказів у справі й оцінюється суддею за внутрішнім переконанням (ст. 67 КПК України). Однак, на практиці можливі відхилення від вимог цієї норми. Справа в тому, що експерт є професіоналом у певній вузькій галузі людських знань. Суддя не може у повній мірі володіти цими знаннями. Він може лише мати більш-менш повні уявлення про ті методи, якими користується експерт при отриманні своїх висновків. При наявності сумнівів з приводу достовірності висновку даного експертом, суддя може призначити повторну, комісійну чи комплексну експертизу. Однак, віра судді в авторитет експерта, його кваліфікованість, професіоналізм може призвести до того, що суддя буде оцінювати висновки експерта не за внутрішнім переконанням, а за вірою в його авторитет. Тому для напрацювання суддею правильного переконання у справі важливо відкинути будь-які „авторитети”. Розумна зважена самокритика має стати найкращим „авторитетом” для судді у напрацюванні внутрішнього переконання у справі.

Акти досудового слідства, на яких обґрунтовує своє рішення суддя (наприклад: протокол огляду місця події, протокол обшуку і виїмки, протокол вилучення речових доказів і т.д.), можуть містити суттєві помилки, перекручення та неповноту даних, що також може вплинути на відповідність вироку суду обставинам справи, його справедливість та істинність. Суддя, обґрунтовуючи свій вирок на процесуальних актах органів досудового слідства, сприймає їх на віру, бо іноді перевірити їх об’єктивність практично неможливо.

Ось, як про це пише В.П.Данєвський: „Следователь, задавшись целью найти необходимое в данном помещении, создав себе нередко определённый взгляд на дело и весь план действий, тщательно ищет и, если находит искомое или что-либо к нему подходящее, укрепляется в своём взгляде и плане. Если он ведёт дело серьёзно и с жаром, увлечён своими планами, то он или не видит ничего другого, или поверхностно скользит по нему, т.е. видит, но не воспринимает тех следов и указаний, которые могут поколебать его представление. Таковы, по нашему мнению, психологические основания односторонних действий следователя при обыске, образованию которых ничто не препятствует, кроме случайностей, резко бьющих в глаза и до очевидности не примиряющихся с взглядами следователя. При дополнении же следствия и ещё в меньшей мере на следствии судебном - много труднее, часто и невозможно проверить и восстановить недоделанное и не сделанное во время обыска. Не менее важен и осмотр местности, данные которого часто решают исход процесса. Между тем, в протоколе осмотра значится всё то, что говорит в пользу обвинения: обстоятельства противные, говорит Франческо Каррара, „ни во что ни ставятся” и в нём о многом умалчивается. Защита не допустила бы таких пробелов, а суд имел бы при решении дела полный материал: на суде защитник не смел бы опорочивать протоколы осмотра, смущая тем судей и присяжных и вырывая у них иногда несправедливые оправдания. Известно также, что повторить осмотр местности далеко не всегда возможно: время, посторонняя рука могут изгладить следы, изменить физиономию местности. Обвиняемый невинный может пострадать от такого осмотра, виновный - оправдается, т.е. интересы правосудия, уголовной репрессии и интересы личности одинаково страдают...”[92]

Перед органами досудового слідства необхідно ставити завданням не встановлення і закріплення всіх доказів, а лише тих, без яких неможливе здійснення подальшого судочинства. Ці органи зобов’язані оперативно і якісно встановити і закріпити джерела доказової інформації, які у подальшому успішно можуть застосовуватись в інтересах правосуддя. Такий кримінальний процес ми дійсно можемо називати змагальним, економним і спрямованим на встановлення істини у справі.

Що стосується речових доказів, то вони можуть бути спотворені, пошкоджені, або навіть і знищені. Використання таких доказів безперечно є шляхом до судової помилки, для відступу від вимоги встановлення істини у справі.

Ще однією процесуальною помилкою, якої може допуститися суддя при формування внутрішнього переконання, є порушення вимог належності та допустимості доказів[93]. Помилка суду у визначенні кола обставин, що відносяться до справи, тобто об’єктивної основи, може призвести до неправильного вирішення питання, яке стосується належності доказів. Це виражається у тому, що у справі не збираються необхідні або збираються непотрібні докази[94]. Помилка допустимості доказів виражається в тому, що в судовий процес потрапляють докази, які отримані з порушенням закону (наприклад, не можуть розглядатися як доказ анонімні показання, показання „по слуху” і т. ін.)[95].

М.М. Кіпніс у результаті дослідження, присвяченого проблемі допустимості доказів, дійшов висновку, що допустимість доказів включає в себе чотири критерії:

1) наявність належного суб’єкта, який вповноважений проводити процесуальну дію, спрямовану на отримання доказів;

2) належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що становить зміст доказу;

3) належна процесуальна дія, що використовується для отримання доказу;

4) належний порядок проведення процесуальної дії (судової чи слідчої), що використовується, як засіб отримання доказів[96].

Порушення цих вимог є шляхом до помилки допустимості доказів[97].

Крім того, виникають й інші питання, що стосуються умов формування внутрішнього переконання. Зокрема, як система оцінки доказів за внутрішнім переконанням працює в умовах змагальності та за її відсутності в кримінальному судочинстві? Як вона діє при безпосередній оцінці доказів та при оцінці протоколів органів досудового слідства? Як вона діє при безперервному судовому розгляді справи і при наявності тривалих перерв у її розгляді?

Суттєвий вплив на формування внутрішнього переконання судді відіграє й те, чи безпосередньо він знайомиться з доказами у справі чи через протоколи органів досудового слідства. На думку автора, формування внутрішнього переконання судді у справі повинно відбуватися з урахуванням вимог принципу безпосередності. У відповідності з цим принципом суддя має особисто знайомитись з первинними доказами та з їх джерелами[98]. Тільки за таких умов можна досягти певного рівня „чистоти” у формуванні внутрішнього переконання судді. При формуванні внутрішнього переконання користуватися протоколами органів досудового слідства необхідно лише у виключних випадках, коли оригінали доказів та їх джерела знищені, або недоступні для безпосереднього користування (наприклад, коли потерпілий помер на момент розгляду справи в суді, а збереглися протоколи допиту з його показаннями). „Зловживання” протоколами досудового слідства під час розгляду справи може призвести до формування суддею не свого внутрішнього переконання, а „запозичення” ним переконання яке склалося у слідчого на досудовому слідстві. Протоколи досудового слідства у більшості випадках мають відбиток суб’єктивних поглядів, переконань слідчого у справі.

Негативний вплив на формування внутрішнього переконання судді відіграють тривалі перерви між судовими засіданнями (які можуть розтягуватися на місяці) під час розгляду справи. При цьому втрачається цілісність формування внутрішнього переконання судді. Докази у справі розглядаються не в сукупності, а відірвано один від одного. Окремі факти суддею взагалі можуть бути забуті, або залишені поза увагою. Тому у судді не може скластися повноцінне внутрішнє переконання у підсумку розгляду всієї справи. Така побудова кримінального судочинства є шляхом до судових помилок та спотворення істини у справі.

Щоб запобігти судових помилок, досягти „чистоти” формування внутрішнього переконання судді за допомогою всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи в теорії кримінально процесу необхідно виробити правила, які повинні допомогти віднайти істину.

Ще Декарт, в своїй роботі “Міркування про метод...”[99], давав чотири золотих правила для кожного дослідника істини:

1. Ніколи нічого не визнавати достовірним, поки достовірність ця не стане зовсім очевидною, тобто необхідно старанно запобігати упередженості і квапливості у висновках і обґрунтовувати свої роздуми тільки на тому, що уявляється розуму настільки ясно і чітко, що не виникає підстав для сумнівів.

2. Будь-яке важке завдання необхідно розділяти на стільки частин, на стільки це можливо і необхідно для найкращого його вирішення.

3. Дослідження необхідно проводити у певному порядку, починаючи з самих простих речей та найбільш зручних для пізнання, щоб мало-помалу досягти, начебто по сходинках, пізнання речей, найбільш складних передбачаючи зв’язок навіть і між такими предметами, які не слідують один за одним у природному порядку.

4. Необхідно вести облік всіх фактів і робити їх огляд настільки вичерпно, щоб можна було б бути впевненим, що нічого не пропущено.

Ці основні правила повинні застосовуватися всюди, де людина шукає істини на підставі фактів, за допомогою яких розкриваються або діють закони природи, або причини, що викликають які-небудь зміни у зовнішньому або внутрішньому світі[100].

Застосовуючи ці правила для дослідження істини через всебічне, повне та об’єктивне дослідження обставин справи в кримінальному судочинстві, ми отримуємо наступні керівні начала, яких необхідно дотримуватися при доказуванні та формуванні внутрішнього переконання судді у кримінальній справі:

1. Запобігати упередженості про винність особи, поки не будуть отримані факти, які не містять серйозних сумнівів ні в тому, що злочин дійсно мав місце, ні в тому, що він вчинений підсудним. Дізнавач, слідчий, суддя повинен вислуховувати свідків чесно, сприймати все, а не тільки те, що придатне для обвинувачення, тримаючи свою душу відкритою, як кажуть англійці (keep his mine open!), і непотрібно піддаватися впливу суспільного афекту, який Вольтер затаврував влучним словом: “la demence de la canaille” (рос. “безумие сволочи”). У кожній кримінальній справі повинен бути обов’язково такий вирішальний, фундаментальний доказ, який, при самих різних особистих поглядах на справу, сам по собі залишався б твердим і відправним пунктом для обвинувачення... Поспішність у висновках і упередженість – ось зло, яке необхідно запобігати тому, на кого покладено обов’язок доказувати винність. Чесну упередженість, якою частенько виправдовують тенденційність у правосудді, ми не допускаємо. Хто є чесним, той прагне до справедливості, а справедливість не допускає упередженої думки про винність...

Необхідно напрацьовувати звичку до всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи, необхідно виробляти вміння керувати своїми почуттями, щоб позбавлятися упередженості думок, навіть тоді коли ці думки викликані обстановкою розгляду справи.

2. При доказуванні справу необхідно розділяти на частини, на стільки це можливо; при такому розділі більш чітко виділяються важкі завдання у справі, й їх можна кожне розглянути більш обґрунтовано. Це правило має особливе значення для складних справ, в яких багато обставин і, відповідно, велика кількість доказів.

3. При доказуванні необхідно вести вичерпний огляд наявних фактів. Факти люблять облік...

Цих правил достатньо, щоб, на скільки можливо, досягти істини, при виведенні висновку із здобутого матеріалу... Метод дослідження істини тільки тоді приносить користь, коли він стає звичкою людини, стає її звичайним прийомом[101].

Апеляційний суд в Україні наділений законом надзвичайно широкими повноваженнями. Можливість скасування вироку з підстав однобічності або неповноти дізнання, досудового та судового слідства є надзвичайно важливою гарантією захисту прав та інтересів учасників кримінального судочинства. Однак, скасування вироку (як і його заміна) можливе лише в тих випадках, якщо для цього є обгрунтвоані підстави, які прямо вказані в законі (ст.. 367 КПК).

Апеляційний перегляд справи можуть ініціювати лише визначене коло осіб:

1) засуджений, його законний представник і захисник — у частині, що стосується інтересів засудженого;

2) виправданий, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав виправдання;

3) законний представник, захисник неповнолітнього та сам неповнолітній, щодо якого застосовано примусовий захід виховного характеру, — у частині, що стосується інтересів неповнолітнього;

4) законний представник та захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусового заходу медичного характеру;

5) обвинувачений, щодо якого справу закрито, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав закриття справи;

6) обвинувачений, щодо якого справу направлено на додаткове розслідування, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав направлення справи на додаткове розслідування;

7) цивільний відповідач або його представник — в частині, що стосується вирішення позову;

8) прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, — у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції;

9) потерпілий і його представник — у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції;

10) цивільний позивач або його представник — у частині, що стосується вирішення позову;

11) особа, щодо якої винесено окрему ухвалу (постанову) суду;

12) інші особи у випадках, передбачених КПК (ст. 348 КПК).

Апеляції розглядаються апеляційними судами:

1) Апеляційним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними судами областей, міст Києва і Севастополя — на судові рішення районних (міських) судів та міжрайонних (окружних) судів;

2) Військовими апеляційними судами регіонів і Військово-Морських Сил — на судові рішення військових судів гарнізонів (ст. 356 КПК).

Апеляція, як правило, подається через суд, який постановив вирок. Справа призначається до розгляду не пізніше трьох місяцівз дня направлення її до апеляційного суду. У апеляційному провадженні справа проходить попередній розгляд (при необхідності) у відповідності до ст.. 357 КПК, після чого починається безпосередній розгляд справи.

Виконавши підготовчі дії, зазначені в статтях 283-287, 293 КПК, головуючий роз’яснює учасникам судового розгляду їх права, а також право давати пояснення з приводу поданих апеляцій та виступати в судових дебатах, а особам, які подали апеляції, — право підтримувати апеляції або відмовитись від них. Клопотання учасників судового розгляду повинні стосуватися частини вироку, яка оскаржена в апеляційному порядку, і вирішуються судом за правилами статті 296 КПК.

Після цього головуючий чи один із суддів доповідає суть вироку чи постанови, повідомляє ким і в якому обсязі вони були оскаржені, викладає основні доводи апеляцій і заперечень інших учасників процесу, якщо вони були подані. Головуючий з’ясовує, чи підтримують свої апеляції особи, які їх подали.

Неявка учасників процесу на засідання суду апеляційної інстанції не є перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено КПК або рішенням апеляційного суду.

Судове слідство в апеляційному суді провадиться за правилами глави 26 КПК лише щодо тієї частини вироку, законність і обгрунтованість якої оспорюється в апеляції.

Судові дебати в суді апеляційної інстанції проводяться у відповідності з вимогами статті 318 КПК і полягають у промовах учасників судового розгляду стосовно тієї частини вироку, яка оскаржена. Першими виступають особи, які подали апеляції. Прокурор, якщо він підтримує апеляцію, подану ним чи іншим прокурором, виступає першим, а в інших випадках — останнім.

Перед видаленням суду до нарадчої кімнати для постановлення рішення щодо законності і обгрунтованості вироку суду першої інстанції підсудному, якщо він брав участь в апеляційному розгляді справи, надається останнє слово.

Нарада суддів апеляційного суду провадиться з додержанням вимог, передбачених статтями 322 і 325 КПК.

Протокол судового засідання та фіксація технічними засобами перебігу судового процесу в апеляційному суді ведуться у випадку проведення ним судового слідства.

За результатами розгляду справи у порядку апеляційного провадження, якщо буде встановлено наявність однобічності або неповноти дізнання, досудового чи судового слідства (ст. 368 КПК) апеляційний суд на підставі ч. 1 ст. 366 скасовує вирок і повертає справу прокуророві на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд в суд першої інстанції; або скасовує вирок чи закриває справу.

При цьому апеляційний суд не вправі скасувати виправдувальний вирок лише з мотивів істотного порушення прав підсудного. Апеляційний суд не вправі скасувати постанову про незастосування примусових заходів виховного або медичного характеру лише з мотивів істотного порушення прав особи, стосовно якої ставилося питання про застосування цих засобів.

Апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на додаткове розслідування у випадках, якщо при апеляційному розгляді справи встановлено таку однобічність або неповноту дізнання чи досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні (п. 4 ч. 1 ст. 374 КПК).

Скасовуючи вирок (постанову), апеляційний суд не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення, достовірність або недостовірність доказів, переваги одних доказів над іншими, застосування судом першої інстанції того чи іншого кримінального закону та покарання.

У разі скасування вироку (постанови) з поверненням справи на додаткове розслідування, справа надсилається прокурору через суд, який постановив вирок (постанову).

Вказівки суду, який розглянув справу в апеляційному порядку, є обов’язковими для органів дізнання і досудового слідства при додатковому розслідуванні і суду першої інстанції при повторному розгляді справи.

Апеляційний суд, встановивши обставини, передбачені статтями 6, 7, 7-1, 7-2, 8, 9, 10, 11-1 КПК, скасовує обвинувальний вирок чи постанову і закриває справу.

Ухвала апеляційного суду складається одним із суддів у відповідності до вимог ст. 377 КПК. Після складання ухвали і підписання її всіма суддями суд повертається до залу судового засідання, де ухвалу оголошує один із суддів.

Суддя апеляційного суду, залишившись при постановленні вироку, винесенні ухвали чи постанови при окремій думці, має право викласти її письмово в нарадчій кімнаті. Цей документ не підлягає оголошенню, але приєднується до справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 365 КПК вирок, ухвала чи постанова суду першої інстанції перевіряються апеляційним судом у межах апеляції, а висновки суду першої інстанції щодо фактичних обставин справи, які не оспорювались стосовно яких відповідно до вимог ч. 1 ст. 290 і ст. 301-1 КПК докази не досліджувалися, не перевіряються. У той же час за вимогою ч. 2 ст. 365 КПК, якщо розгляд апеляції дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли, апеляційний суд зобов'язаний прийняти таке рішення. Таким чином, за логікою законодавця, якщо помилки допущено щодо осіб, стосовно яких апеляції не подано, ці помилки мають бути виправлені, а щодо тих, стосовно яких апеляції подані, — помилки виправляються тільки в межах апеляції. Така позиція є непослідовною[102]. Вважаємо, що апеляційний суд зобов'язаний за наявності підстав прийняти рішення на користь особи, щодо якої подана апеляція і в тому випадку, якщо про це в апеляції не йдеться. Ця норма має бути удосконалена в новому КПК.

Ухвала апеляційної інстанції є остаточною і набирає законної сили після її оголошення. Вона може бути скасована за наявності до того підстав лише в касаційному провадженні або у порядку виключного провадження.

Однією із стадій кримінального процесу, в якій перевіряється законність і обґрунтованість судових рішень судів у кримінальних справах, є касаційне провадження.

Відповідно до чинного законодавства єдиною касаційною інстанцією з перегляду кримінальних справ в Україні є Верховний Суд України і, зокрема, його Судова палата у кримінальних справах і Військова судова колегія.

Слід зазначити, що в одній главі КПК, в одних і тих самих статтях врегульовано різні правовідносини касаційного перегляду справ, судові рішення в яких не набрали законної сили, і справ, судові рішення в яких набрали законної сили, що значно ускладнює сприйняття і застосування закону[103]. Це повинен врахувати законодавець при прийнятті нового КПК.

Як зазначено у ст. 383 КПК, у касаційному порядку можуть бути перевірені:

1) вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції;

2) вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку.

У касаційному порядку також можуть бути перевірені вироки та постанови районного (міського), міжрайонного (окружного) судів, військових судів гарнізонів, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків та постанов.

Касаційні скарги на зазначені судові рішення мають право подати:

— засуджений, його законний представник і захисник — у частині, що стосується інтересів засудженого;

— виправданий, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав виправдання;

— законний представник, захисник неповнолітнього і сам неповнолітній, стосовно якого застосовані примусові заходи виховного характеру, — в частині, що стосується інтересів неповнолітнього;

— законний представник і захисник особи, стосовно якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру;

— обвинувачуваний, стосовно якого справа закрита, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав закриття справи;

— обвинувачений, стосовно якого справа направлена на додаткове розслідування, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав направлення справи на додаткове розслідування;

— цивільний відповідач або його представник — у частині, що стосується вирішення позову;

— потерпілий і його представник — у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції;

— цивільний позивач або його представник — у частині, що стосується вирішення позову;

— особа, щодо якої винесено окрему ухвалу (постанову) суду (ст. 384 КПК).

Касаційне подання на судові рішення апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, і прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, а на вироки і постанови апеляційного суду, постановлені останнім в апеляційному порядку, крім названих осіб має право подати і прокурор, який брав участь в апеляційному розгляді справи.

Касаційні скарги і подання можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення апеляційним судом вироку чи оголошення ухвали або постанови, які оскаржуються. Виняток передбачений для засудженого, що перебуває під вартою. Для нього касаційний строк обчислюється з моменту вручення йому копії рішення.

Протягом строку, встановленого на касаційне оскарження, справа ніким не може бути витребувана із суду, який постановив судове рішення.

Перебування в суді кримінальної справи протягом строку, встановленого для касаційного оскарження і внесення касаційного подання, і заборона на його витребування в цей період є гарантіями права учасників процесу на ознайомлення з провадженням у справі і скаргами (поданнями), що надійшли в суд.

Після надходження до суду касаційної інстанції справа передається судді-доповідачу. У судовому засіданні справи розглядаються касаційним судом у складі трьох суддів за правилами, встановленими ст. 394, частинами 1—З ст. 362 КПК.

У розгляді справи можуть брати участь всі особи, яким надано право на касаційне оскарження і внесення касаційного подання на судові рішення. Засідання проводиться з обов'язковою участю прокурора. Участь інших осіб є їхнім правом, а не обов'язком, і їхня неявка в судове засідання не перешкоджає розгляду справи. Учасники судового розгляду, які з'явилися у судове засідання, мають право давати пояснення і суд зобов'язаний надати їм слово для цього. Якщо засуджений, що перебуває під вартою, заявив клопотання про виклик його в судове засідання для дачі пояснень, суд касаційної інстанції зобов’язаний викликати його і заслухати пояснення. Ухвала суду касаційної інстанції ухвалюється в нарадчій кімнаті а дотриманням вимог, які пред'являються до постановлений вироку (статті 322, 325 КПК).

У касаційному провадженні протокол судового засідання не ведеться, тому істотні обставини судового засідання (суть пояснень учасників процесу, виступ прокурора) викладаються в ухвалі.

Касаційний суд перевіряє судове рішення з точки зору його законності й обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні. При цьому суд касаційної інстанції перевіряє й оцінює і нові матеріали, подані особами, що надіслали скарги (подання), або витребувані самим судом.

Касаційний суд зобов'язаний перевірити законність і обґрунтованість судового рішення за наявними у справі і додатково поданими матеріалами у межах оскарженої частини. Вийти за межі касаційних вимог суд може лише у випадку, якщо цим не погіршується становище засудженого або виправданого.

Якщо задоволення скарги або подання дає підстави для ухвалення рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги або не внесено подання, суд касаційної інстанції повинен прийняти таке рішення (ст. 395 КПК).

Справа з касаційними скаргами (поданнями) вивчається суддею касаційного суду і призначається до розгляду в судовому засіданні для вирішення питання, чи є підстави до скасування або зміни судового рішення, чи таких підстав немає. У судовому засіданні, якщо колегія суддів у складі трьох суддів за участю прокурора дійде висновку про відсутність підстав для скасування або зміни судового рішення, вона своєю ухвалою відмовляє в задоволенні касаційної скарги (подання). Якщо ж колегія суддів дійде висновку про наявність підстав для скасування або зміни судового рішення, вона своєю ухвалою призначає справу до розгляду з обов'язковим повідомленням учасників судового розгляду про день і час цього розгляду; строк розгляду справи не повинен перевищувати два місяці з моменту винесення даної ухвали.

Вимоги до вмісту касаційної скарги (подання), обсягу перевірки справи касаційним судом (ст. 395 КПК), порядок розгляду справ з касаційними скаргами (поданнями) на судові рішення, зазначені в ч. 2 ст. 383 КПК, постановлений ухвали і звернення її до виконання такі самі, як ті, що пред'являються до відповідних документів і дій у справах з касаційними скаргами і поданнями на судові рішення, зазначені в ч. 1 ст. 383 КПК.

Відповідно до ст. 396 КПК у результаті касаційного розгляду справи суд може прийняти одне з таких рішень:

1) залишити вирок, постанову чи ухвалу без зміни, а касаційні скарги чи подання — без задоволення;

2) скасувати вирок, постанову чи ухвалу і направити справу на нове розслідування або новий судовий або апеляційний розгляд;

3) скасувати вирок, постанову чи ухвалу і закрити справу;

4) змінити вирок, постанову чи ухвалу.

Відповідно до ст. 398 КПК касаційний суд має право скасувати або змінити вирок, ухвалу, постанову тільки у випадках:

— істотного порушення кримінально-процесуального закону;

— неправильного застосування кримінального закону;

— невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості злочину й особі засудженого.

Істотні порушення кримінально-процесуального закону — це порушення вимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу, встановити істину в справі, забезпечити права і законні інтереси учасників процесу й постановити паком ний, обґрунтований і справедливий вирок (постанову).

До істотних порушень кримінально-процесуального закону належать обставини, коли: за наявності підстав для закриття справи її не було закрито; вирок винесено незаконним складом суду; порушено право обвинуваченого на захист; порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача;, порушено таємницю наради суддів; вирок (постанову) не підписано будь-ким із суддів та інші обставини, зазначені у ст. 370 КПК.

Ухвала касаційного суду повинна бути законною, обґрунтованою і мотивованою. Зміст ухвали касаційного суду має відповідати таким самим вимогам, як і зміст ухвали апеляційного суду. В ухвалі зазначаються всі обставини, про які вказано у ст. 377 КПК, наведені докладні мотиви в обґрунтування прийнятого рішення та чітко і правильно сформульоване рішення.

Ухвала складається у нарадчій кімнаті одним із суддів, підписується всіма суддями, які беруть участь у розгляді справи, й оголошується у залі судового засідання. Якщо складання ухвали вимагає значного часу, суд вправі скласти і оголосити лише резолютивну її частину, яку підписують всі судді, а повний текст ухвали складається і оголошується учасникам судового розгляду не пізніше п'яти діб з дня оголошення резолютивної частини.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2008 року січня 29 дня колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Сумської області в складі:

Головуючого: Лугового М.Г.

Суддів: Сінашенка В.Г., Прокопенка О.Б.

З участю прокурора: Кононової Л.Ф.

Потерпілої: ОСОБА_1

Представника потерпілих: ОСОБА_2

Засудженої: ОСОБА_3

розглянула у відкритому судовому засіданні кримінальну справу за апеляціями прокурора Сухоставець О.О., потерпілої ОСОБА_1, представника потерпілих ОСОБА_2 на вирок Ковпаківського районного суду м.Суми від 10 серпня 2007 року, яким

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, не судима

засуджена за ст.121 ч.2 КК України з застосуванням ст.69 КК України до 4 років 3 місяців позбавлення волі.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 по 10000 грн. кожній на відшкодуваня моральної шкоди.

За вироком суду ОСОБА_3 визнана винною і засуджена за вчинення злочину за таких обставин.

27 липня 2005 року ОСОБА_3 разом з ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 в домоволодінні по АДРЕСА_1 вживали спиртні напої. Близько 2 год. 27 липня 2005 р. до вказаного домоволодіння підійшов ОСОБА_11, який перебував у стані алкогольного сп'яніння, і почав брутально лаятися на колишню співмешкану ОСОБА_7 та інших осіб, що перебували у дворі господарства. При цьому ОСОБА_11 вдарив ОСОБА_9, яка намагалася його заспокоїти. Коли присутні у дворі відчинили хвіртку, то ОСОБА_3 опинилась першою перед ОСОБА_11, якого штовхнула і разом вони впали на землю. При цьому ОСОБА_3 умисно з великою силою стала наносити удари ОСОБА_11 у життєво важливі органи, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настала смерть потерпілого.

В поданих апеляціях:

- потерпіла ОСОБА_1 вважає вирок суду незаконним, оскільки суд призначив засудженій покарання, яке є несправедливим внаслідок його м'якості, не врахував її думку про призначення засудженій максимального покарання та неправильно застосував положення ст.69 КК України, крім того, суд при визначенні розміру відшкодуванняїй моральної шкоди не врахував глибину її фізичних і моральних страждань, занизив розмір стягнення, а тому просить вирок суду скасувати і постановити новий вирок, за яким призначити ОСОБА_3 за ст.121 ч.2 КК України 10 років позбавлення волі та стягнути з неї на її користь 70000 грн. на відшкодування моральної шкоди;

- представник потерпілих ОСОБА_2 вважає вирок суду незаконним, оскільки суд призначив засудженій покарання, яке є несправедливим внаслідок його м'якості, не врахував його думку про призначення засудженій максимального покарання та неправильно застосував положення ст.69 КК України, крім того, суд при визначенні розміру відшкодуванняїй моральної шкоди потерпілим не врахував глибину їх фізичних і моральних страждань, занизив розмір стягнення, тому просить вирок суду скасувати і постановити новий вирок, за яким призначити ОСОБА_3 за ст.121 ч.2 КК України 10 років позбавлення волі та стягнути з неї на користь потерпілої ОСОБА_12 70000 грн. на відшкодування моральної шкоди та 7000 грн. на відшкодування витрат у сфері права, а також на користь потерпілої ОСОБА_5 стягнути 40000 грн. на відшкодування моральної шкоди та 7000 грн. на відшкодування витрат у сфері права;

- прокурор Сухоставець О.О., не оспорюючи доведеності вини засудженої і правильність кваліфікації її дій, вважає, що суд не врахував тяжкість вчиненого засудженою злочину, яка вину не визнала і не розкаялася, і призначив їй м'яке покарання, крім того, висновки суду про умисне нанесення засудженою численних ударів у життєво важливі органи не відповідають фактичним обставинам справи, а тому просить вирок суду скасувати і справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача про обставини справи та доводи поданих апеляцій, пояснення потерпілої ОСОБА_1 і представника потерпілих ОСОБА_2, які підтримали свої апеляції, засудженої ОСОБА_3, яка погодилась з вироком суду, думку прокурора Кононової Л.Ф., яка підтримала апеляцію прокурора і вважала, що вирок суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи поданих апеляцій, колегія суддів вважає, що вони підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.367 КПК України підставами скасування або зміни вироку при розгляді справи в апеляційному суді є однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства, а відповідно до ст.368 КПК України однобічним або неповним визнається дізнання, досудове чи судове слідство в суді першої інстанції, коли залишилися недослідженими такі обставини, з'ясування яких мало істотне значення для правильного вирішення справи.

При проведенні досудовго слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді поряд з іншими обставинами, відповідно до ст.64 КПК України, підлягає доказуванню подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину).

Органи досудового слідства не дотримались цих вимог закону і при пред'явленні ОСОБА_3 обвинувачення за ст.121 ч.2 КК України не розкрили об'єктивну сторону цього злочину щодо способу та інших обставин його вчинення.

Так. у постанові про притягнення як обвинуваченого органи досудового слідства зазначили, що 27.07.2005 р. ОСОБА_3, знаходячись у стані алкогольного сп'яніння в районі будинку по АДРЕСА_1, підійшла до раніше знайомого ОСОБА_11 і на грунті раптово виникших неприязних стосунків умисно заподіяла тяжкі тілесні ушкодження згідно висновку судово-медичної експертизи, від яких настала смерть ОСОБА_11( т.1 а.с.158-160 ).

Під час розгляду справи суд не звернув уваги на те, що органами досудового слідства ОСОБА_3 за ст.121 ч.2 КК України пред'явлено неконкретне обвинувачення, та при постановленні вироку і формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, також не розкрив об'єктивну сторону цього злочину щодо способу та інших обставин його вчинення.

Таким чином, органами досудового слідства ОСОБА_3 було пред'явлено неконкретне обвинувачення, чим було порушено її право на захист і це позбавляло суд можливості постановити законний і обгрунтований вирок. Зазначена неправильність та неповнота досудового слідства не можеь бути усунута в судовому засіданні, а тому колегія суддів вважає необхідним вирок суду відносно ОСОБА_3 скасувати і кримінальну справу повернути прокурору Ковпаківського району м.Суми для організації проведення додаткового розслідування, частково задовольнивши апеляції прокурора, потерпілої і представника потерпілих. Під час додаткового розслідування необхідно належним чином з'ясувати спосіб та інші обставини вчинення злочину щодо потерпілого ОСОБА_11 і в залежності від встановленого прийняти законне рішення.

Що стосується доводів апеляцій потерпілої і представника потерпілих в частині розміру відшкодування моральної шкоди, то це питання має вирішуватись під час нового судового розгляду кримінальної справи.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.362,365, 366, 377 КПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА :

Апеляції прокурора Сухоставець О.О., потерпілої ОСОБА_1 і представника потерпілих ОСОБА_2 задовольнити частково.

Вирок Ковпаківського районного суду м.Суми від 10 серпня 2007 року відносно ОСОБА_3 скасувати, а кримінальну справу повернути прокурору Ковпаківського району м.Суми для організації проведення додаткового розслідування.

Мірою запобіжного заходу відносно ОСОБА_3 залишити утримання під вартою.

Головуючий :

Судді :

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянула у судовому засіданні 17 січня 2008 року в м. Києві кримінальну справу за касаційною скаргою захисника ОСОБА_2. на постановлені щодо ОСОБА_1 судові рішення.

Вироком Личаківського районного суду м. Львова від 8 грудня 2006 року

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1,

уродженця м. Львова, згідно ст. 89 КК України не судимого,

засуджено за ч. 3 ст. 186 КК України на 6 років позбавлення волі, за ч. 3 ст. 357 КК України на 1 рік обмеження волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визначено 6 років позбавлення волі.

Постановлено стягнути зОСОБА_1 на користь потерпілих ОСОБА_3., ОСОБА_4 25 847 грн. матеріальної та 5 000 грн. моральної шкоди.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Львівської області від 10 квітня 2007 року вирок залишено без зміни.

ОСОБА_1. визнано винним у тому, що він 9 серпня 2006 року у м. Львові за попередньою змовою з особою, матеріали щодо якої виділені для додаткової перевірки, відкрито викрав з автомобіля майно ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5 вартістю 25 847 грн. та важливі особисті документи: паспорт громадянина Республіки Польща на ім'я ОСОБА_3 та диплом про вищу освіту.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_2 зазначає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, у справі допущено неповноту досудового та судового слідства. Стверджує, що винністьОСОБА_1 у вчиненні злочину не доведена, справу фальсифіковано. Указує, що у справі істотно порушено кримінальний закон, зокрема затриманому не одразу надався адвокат, порушено таємницю нарадчої кімнати, оскільки суддя Горецький А.С. залишав нарадчу кімнату при постановленні вироку. Просить скасувати судові рішення і направити справу на додаткове розслідування.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вона задоволенню не підлягає.

З матеріалів справи убачається, що висновок суду про доведеність винуватостіОСОБА_1 у вчиненні зазначених злочинів ґрунтується на сукупності зібраних у справі доказів і є правильним.

Так, потерпіла ОСОБА_3 показала, що автомобіль пограбували два хлопці, проте вона добре запам'ятала одного з них, оскільки звернула на нього увагу, коли він проходив біля автомобіля, та зустрілась з ним поглядом коли він, відчинивши двері, схопив барсетку батька. У міліції вона проглянула біля 500 фото й упізнала ОСОБА_1. як одного з грабіжників.

Ці її показання підтвердили потерпілі ОСОБА_4., ОСОБА_5, свідки ОСОБА_6., ОСОБА_7, ОСОБА_8.

Зазначені докази узгоджуються між собою й іншими доказами у справі та об'єктивно підтверджуються протоколами пред'явлення особи для впізнання, очної ставки, довідкою НБУ та іншими матеріалами справи.

При цьому суд у вироку належним чином мотивував, чому ці докази покладено в основу вироку, проте як показання засудженого та деяких свідків не взято до уваги.

Посилання у касаційній скарзі захисника ОСОБА_2. на однобічність і неповноту досудового та судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, були предметом розгляду судів першої й апеляційної інстанцій, та їм дана належна оцінка. Відповідно до вимог ст. 398 КПК України вони перегляду в касаційному порядку не підлягають. Отже, при розгляді доводів касаційних скарг колегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судом.

За встановлених судом фактичних обставин діїОСОБА_1 за ч. 3 ст. 186, ч. 3 ст. 357 КК України кваліфіковано правильно.

Доводи захисника про те, що судом першої інстанції допущено порушення кримінально-процесуального закону, були предметом розгляду суду апеляційної інстанції і не знайшли свого підтвердження.

З матеріалів справи видно, що при допиті у якості підозрюваного ОСОБА_1 було роз'яснено його права, проте він відмовився від дачі показань та підпису під протоколами. У судовому засіданні засуджений підтвердив, що свідомо не скористався правом на захист, оскільки вважав, що затриманий помилково. Наступного дня, після пред'явлення ОСОБА_1 обвинувачення, йому за його проханням було надано захисника.

Апеляційний розгляд справи проведений з дотриманням вимог кримінально-процесуального закону. Усі наведені засудженим та його захисником в апеляції доводи, які за своїм змістом аналогічні доводам касаційної скарги захисника ОСОБА_2., належним чином перевірено й спростовано.

Вивченням матеріалів справи порушень кримінально-процесуального закону, які тягнуть скасування постановлених у справі судових рішень, у тому числі ст. 322 КПК України, не виявлено.

При призначенні ОСОБА_1 покарання суд, згідно з вимогами ст. 65 КК України, врахував тяжкість вчинених ним злочинів, дані про особу засудженого, обставини справи, які впливають на ступінь його відповідальності, і обрав покарання, яке є обґрунтованим, необхідним та достатнім для виправленняОСОБА_1 та попередження нових злочинів.

Отже, передбачені ч. 1 ст. 398 КПК України підстави для призначення справи щодоОСОБА_1 до касаційного розгляду відсутні.

у х в а л и л а :

у задоволенні касаційної скарги захисника ОСОБА_2. відмовити.

У х в а л а

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Колегія суддів Судової палати Верховного Суду України

у кримінальних справах у складі:

розглянула в судовому засіданні в м. Києві 17 січня 2008 року кримінальну справу за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_3. і його захисників ОСОБА_2. і ОСОБА_1 на вирок Жовтневого районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 28 лютого 2007 року.

Вироком Жовтневого районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2006 року

ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_1 народження,

уродженця м. Мерефа Харківського району, раніше судимого 25.11.1998р. за ст. 17, ч. 1 ст. 117, ст. 17, ч. 2 ст. 118, ст. 94 КК України (1960р.) на 12 років позбавлення волі, звільненого 30.08.2004р. умовно-достроково на 2 роки 11 місяців 1 день,

засуджено :

-        за ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 153 КК України на 5 років позбавлення волі,

-        за ч. 2 ст. 153 КК України на 7 років позбавлення волі,

-        за ч. 2 ст. 152 КК України на 8 років позбавлення волі,

-        за ч. 3 ст. 152 КК України на 10 років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, остаточне покарання ОСОБА_3. призначено 12 років позбавлення волі.

На підставі ст. 71 КК України частково приєднано невідбуте покарання за вироком від 25.11.1998р. і остаточно визначено 14 років позбавлення волі.

За вироком суду ОСОБА_3. визнано винуватим і засуджено за те, що він 24 травня 2005 року, у період з 15 до 16год., перебуваючи поблизу буд. 1 по вул. Станційної в м. Харкові та залізничної станції “Нова Баварія”, зупинив незнайому ОСОБА_4. і приставив до її шиї розбиту скляну пляшку. Погрожуючи застосуванням фізичного насильства, заставив її спуститися зі сходів і завів у кущі, де задовольнив з потерпілою статеву пристрасть неприродним способом, а потім її зґвалтував.

12 червня 2005 року, приблизно о 23год. ОСОБА_3, перебуваючи біля буд. 13 по вул. Джутова у м. Харкові, зупинив незнайому ОСОБА_5., до шиї якої приставив ніж і, погрожуючи застосуванням фізичного насильства, завів її у кущі, де задовольнив з потерпілою статеву пристрасть неприродним способом, а потім її зґвалтував.

27 червня 2005 року, приблизно 23год., ОСОБА_3, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння на алеї навпроти буд. 127 по пр. Ілліча у м. Харкові, зупинив незнайому ОСОБА_6. Він приставив до її грудей ніж і з метою задоволення статевої пристрасті неприродним способом, став розстібати її одяг, однак свій умисел до кінця не довів, оскільки потерпіла від нього втекла.

27 червня 2005 року, приблизно 23год. 15хв., ОСОБА_3, перебуваючи поблизу буд. 11 по пров. Джутовому у м. Харкові, зупинив незнайому ОСОБА_7. Погрожуючи їй ножем, почав її заставляти вступити з ним у статеві зносини неприродним способом, при цьому відштовхнув її у кущі та завдав удари рукою в обличчя та голову, спричинивши легкі тілесні ушкодження, однак свій умисел до кінця не довів, оскільки потерпіла ОСОБА_8. стала кричати.

1 липня 2005 року, приблизно о 16год., ОСОБА_3, перебуваючи біля буд. 93 по вул. Служебній у м. Харкові, зупинив незнайому ОСОБА_9. і погрожуючи їй ножем затягнув її у кущі, де зґвалтував.

19 липня 2005 року, приблизно о17 год., ОСОБА_3, перебуваючи між буд. 5 по вул. Кібальчича і залізничною станцією “Липова Роща” у м. Харкові, зупинив незнайому неповнолітню ОСОБА_10. Погрожуючи їй ножем затягнув її у кущі, де зґвалтував і задовольнив з потерпілою статеву пристрасть неприродним способом.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 28 лютого 2007 року вирок щодо ОСОБА_3. залишено без зміни.

У касаційних скаргах та доповненнях до них: засуджений ОСОБА_3 просить судові рішення щодо нього скасувати, а справу закрити за відсутністю в його діях складу злочину, посилаючись при цьому на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, що його вину у вчиненні злочинів, за які його засуджено, не доведено. Крім того, вказує на істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону;

захисник - адвокат ОСОБА_2. та захисник ОСОБА_1. також просять судові рішення щодо ОСОБА_3. скасувати, а справу закрити за відсутністю в його діях складу злочину, посилаючись на однобічність та неповноту досудового і судового слідства, що вину ОСОБА_3. в інкримінованих йому злочинах не доведено. Вказують на те, що ОСОБА_3 себе на досудовому слідстві обмовив, внаслідок застосування до нього недозволених методів ведення слідства з боку працівників міліції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення захисників ОСОБА_2. та ОСОБА_1, які підтримали касаційні скарги, думку прокурора, яка просить касаційні скарги задовольнити частково і виключити з мотивувальної частини судових рішень посилання судів на обтяжуючі обставини вчинення особою злочинів повторно та рецидив злочинів, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи касаційних скарг з доповненнями, колегія суддів вважає, що касаційні скарги засудженого ОСОБА_3., захисників ОСОБА_2. та ОСОБА_1 слід задовольнити частково з таких підстав.

Зі змісту касаційних скарг убачається, що оспорюються висновки суду щодо фактичних обставин справи, що були предметом розгляду судів першої та апеляційної інстанцій, і відповідно до вимог ч. 1 ст. 398 КПК України, перегляду в касаційному порядку не підлягають, а тому колегія суддів виходить з обставин, встановлених судом першої інстанції.

Висновок суду про доведеність вини ОСОБА_3. у вчиненні злочинів, тобто у задоволенні статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства повторно, у замаху на задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства вчиненого повторно, у зґвалтуванні, вчиненого повторно, а також у зґвалтуванні неповнолітньої і задоволенні статевої пристрасті, вчиненого щодо неповнолітньої, повторно, особою, яка раніше вчинила статеві злочини, підтверджується зібраними у справі доказами.

В основу вироку суд поклав показання потерпілих ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_8, ОСОБА_9., ОСОБА_10. які ствердили, що ОСОБА_3 відносно них учинив статеві злочини, при обставинах, зазначених у вироку.

Даних, які б давали підстави вважати показання з боку потерпілих неправдивими, судом не встановлено і в скаргах не наведено.

Із показань усіх потерпілих у справі убачається, що на досудовому слідстві вони його впевнено впізнали, як особу, яка відносно них учинила статеві злочини.

Крім того, судом взято до уваги показання засудженого ОСОБА_3., дані ним на досудовому слідстві, де визнавав свою вину в інкримінованих злочинах у повному обсязі, детально розповідав про обставини вчинення злочинів, які співпадають з показаннями потерпілих.

Наведені у судових рішеннях показання потерпілих підтверджуються сукупністю усіх інших зібраних і досліджених у справі доказів, зокрема, даними висновків судових експертиз, згідно з якими у потерпілих ОСОБА_4, ОСОБА_5 виявлено тілесні ушкодження характерні для статевих злочинів, у потерпілої ОСОБА_8 виявлено тілесні ушкодження після заподіяного ОСОБА_3. над нею насильства, під час замаху на задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, на речах потерпілої ОСОБА_10. знайдена її кров, а також виділення чоловіка, яким міг бути засуджений.

Зазначені у касаційних скаргах доводи про те, що вину ОСОБА_3. у вчинені злочинів, за які його засуджено, не доведено, спростовуються наведеними вище доказами з яких убачається, що саме він учинив статеві злочини відносно потерпілих у справі.

Судом перевірено твердження засудженого про те, що він не міг учинити злочин щодо потерпілої ОСОБА_4, який при цьому посилався на своє алібі, яке на його думку підтверджували свідки ОСОБА_11, ОСОБА_12. і ОСОБА_13.

Враховуючи, що дану версію про наявність алібі ОСОБА_3 висунув у суді, тому вона була не відкинута судом, а вказані ним свідки допитані та їх показанням дана критична оцінка.

Зокрема, встановлено, що свідки ОСОБА_11, є родичами засудженого і особами зацікавленими у його виправданні, а ОСОБА_13. - його сусідкою. Однак із її показань неможливо зробити однозначний висновок про те, що у вказаний у вироку час вчинення злочину щодо ОСОБА_4, ОСОБА_3 знаходився у себе вдома, а тому їх обґрунтовано не прийнято до уваги.

Судом також перевірено й обґрунтовано не прийнято до уваги твердження захисту про те, що на досудовому слідстві ОСОБА_3 себе обмовив унаслідок застосування до нього незаконних методів ведення слідства. З цього приводу було проведено прокурорську перевірку, де вказані твердження не підтвердились.

Як убачається з матеріалів справи, злочини було вчинено ОСОБА_3. аналогічним способом, в одному районі м. Харкова, неподалік від свого місця проживання, для подолання опору потерпілих застосовував ніж, який було вилучено по місцю його проживання у день затримання, згідно його показів.

Доводи у касаційних скаргах про те, що суд необґрунтовано кваліфікував дії ОСОБА_3. по епізоду відносно неповнолітньої ОСОБА_10. за кваліфікуючою ознакою «вчинене щодо неповнолітньої» спростовуються показаннями потерпілої, яка пояснила, що під час учинення злочину вона повідомила нападнику про свій неповнолітній вік. Крім того, як зазначив суд, зовнішній вигляд потерпілої відповідає її віку і свідчить про те, що вона є неповнолітньою.

Ці та інші зібрані у справі докази дали суду підстави дійти обґрунтованого висновку про доведеність вини ОСОБА_3. у вчинені ним злочинів, передбачених ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 153, ч. 2 ст. 153, ч. 2 ст. 152, ч. 3 ст. 152 КК України.

Істотних порушень органами досудового слідства чи судом норм кримінально-процесуального закону, які були б підставою для зміни або скасуванню судових рішень, не встановлено.

Покарання засудженому ОСОБА_3. призначено відповідно до вимог ст. 65 КК України з урахуванням ступеню тяжкості злочинів, учинення ним злочинів у період умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання за попереднім вироком та даних про особу засудженого.

Таким чином засудженому призначено покарання необхідне й достатнє для його виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів.  

Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне виключити із вироку посилання суду на обставини, які обтяжують покарання - вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів, у зв'язку з тим, що дані обставини є кваліфікуючими ознаками злочинів, за які ОСОБА_3. засуджено, а тому згідно з ч. 4 ст. 67 КК України суд не може повторно враховувати їх при призначенні покарання як такі, що його обтяжують.

Ураховуючи те, що суд апеляційної інстанцій наведених вимог закону не виконав, колегія суддів вважає за необхідне мотивувальну частину судових рішень щодо ОСОБА_3. змінити та виключити з них посилання суду на обставини, які обтяжують покарання - вчинення злочинів особою повторно та рецидив злочинів.

Керуючись ст. ст. 395, 396 КПК України, колегія суддів у кримінальних справах Судової палати Верховного Суду України.

у х в а л и л а:

касаційні скарги засудженого ОСОБА_3., адвоката ОСОБА_2., захисника ОСОБА_1 задовольнити частково.

Вирок Жовтневого районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 28 лютого 2007 року змінити, виключити із судових рішень посилання суду на обставини, які обтяжують покарання - вчинення злочинів особою повторно та рецидив злочинів.

У решті судові рішення залишити без зміни.

С у д д і :

Кравченко К.Т.

Пошва Б.М.

Кривенда О.В.

У х в а л а

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі :

розглянула в судовому засіданні у м. Києві 17 січня 2008 року кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_1 на судові рішення щодо нього.

Вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2006 року

ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, раніше судимого, востаннє 21 березня 1997 року за ст. 19. п. “ж” ст. 93, ч.1 ст. 101 КК України на тринадцять років позбавлення волі, звільненого умовно-достроково на три роки один місяць вісім днів,

засуджено за ч. 2 ст. 263 КК України на три роки позбавлення волі, а на підставі ст. 71 КК України ОСОБА_1 призначено остаточне покарання - чотири роки шість місяців позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 22 березня 2007 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 змінено, пом'якшено засудженому покарання до трьох років шести місяців позбавлення волі.

У решті вирок місцевого суду залишено без зміни.

ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він, за обставин, викладених у вироку, 5 лютого 2005 року носив при собі ніж, виготовлений саморобним способом по типу мисливського ножа загального призначення, який є холодною зброєю, без передбаченого законом дозволу.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, однобічність і неповноту досудового та судового слідства, допущені істотні порушення кримінально-процесуального закону, зазначає, що злочину, за який його засуджено, він не вчиняв, крім того, вказує, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 377 КПК України. Просить судові рішення щодо нього скасувати, а справу - закрити.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, міркування прокурора, який просив касаційну скаргу засудженого задовольнити частково; перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Ухвала апеляційного суду є рішенням вищого суду щодо законності та обґрунтованості вироку, ухвали, постанови, що перевіряються в апеляційному порядку, і повинна відповідати тим же вимогам, що і рішення суду першої інстанції, тобто бути законною і обґрунтованою. Крім того, ухвала апеляційного суду за своїм змістом має відповідати вимогам ст. 377 КПК України. У ній мають бути наведені докладні мотиви прийнятого рішення, усі доводи, що містяться в апеляції, мають бути проаналізовані і жоден із них не повинен залишатися без відповіді.

Однак, як убачається з матеріалів справи, апеляційний суд при розгляді справи щодо ОСОБА_1 в апеляційному порядку не дотримався усіх вимог і положень закону.

Так, засуджений у своїй апеляції на вирок місцевого суду та доповненні до неї зазначав про однобічність та неповноту судового слідства, яка виявилася у тому, що суд безпідставно не задовольнив клопотання про виклик нових свідків та відмовив у витребуванні доказів, які мають суттєве значення для встановлення істини в справі.

Крім того, ОСОБА_1 вказував і на невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи. Так, засуджений стверджував, що суд не з'ясував причини наявності суттєвих суперечностей у показаннях свідків ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та зазначав, у чому, на його думку, ці суперечності полягають.

Вказував засуджений і на фальсифікацію деяких доказів та з посиланням на аркуші справи, обґрунтовував свої доводи.

В апеляції ОСОБА_1 йшлося й про те, що суд постановив необґрунтований і незаконний вирок, оскільки не дав належної оцінки всім доказам у справі.

Проте, як убачається зі змісту ухвали апеляційного суду, ці доводи апеляції засудженого не проаналізовані і відповіді на них не дано.

За таких обставин ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_1 не можна вважати обґрунтованою та законною, а тому вона підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд, під час якого необхідно усунути вказані недоліки, повно і всебічно перевірити всі доводи поданої на вирок місцевого суду апеляції та постановити рішення з дотриманням усіх вимог кримінально-процесуального закону.

Керуючись ст.ст. 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, - у х в а л и л а:

касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Одеської області від 22 березня 2007 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий апеляційний розгляд.

С у д д і:

Кравченко К.Т.

Кривенда О.В.

Пошва Б.М.

Таким чином, в результаті дипломного дослідження можна сформулювати такі найсуттєвіші висновки:

1. Вимогу „всебічності” пропонується розглядати як вимогу до органу дізнання, досудового слідства й суду досліджувати справу з позиції принципу змагальності. Тобто дослідженню, процесуальному закріпленню й розгляду повинні піддаватися не тільки докази обвинувального характеру, але й ті, що виправдовують обвинуваченого (підсудного), або вказують на його меншу вину в інкримінованому злочині.

Вимогу об’єктивності до органів дізнання, досудового слідства і суду пропонується розглядати як необхідність керуватися не своєю суб’єктивною думкою, почуттями чи особистим ставленням до справи, а процесуальною функцією, якою їх наділила держава.

Вимогу повноти дізнання, досудового і судового слідства пропонується розглядати як вимогу в тому, щоб органи дізнання, досудового слідства й суд з'ясували усі обставин, що підлягають встановленню по кримінальній справі, всі факти злочинної діяльності обвинуваченого, а також залучили до справи таку кількість доказів, яка дозволить виконати це завдання.

2. У вітчизняній правовій доктрині історично склався домінуючий погляд, у відповідності з яким вимоги щодо „всебічності, повноти та об’єктивності” значною мірою ототожнюються з поняттям „істини” у кримінальному судочинстві. На мою думку, ставити знак тотожності між цими поняттями в кримінальному процесі є недоречним. Істина – це принцип, мета і завдання кримінального судочинства. Всебічність, повнота та об’єктивність – це сукупність процесуальних засобів, методів, підходів, за допомогою яких повинна встановлюватись істина в кримінальній справі.

3. Категорія всебічності, повноти та об’єктивності визначає загальні вимоги до кримінально-процесуальної форми. Принцип всебічності, повноти та об’єктивності дослідження обставин справи – є основним принципом кримінального процесу, який пронизує всі його стадії й інститути.

4. Функції обвинувачення, захисту та здійснення правосуддя, відіграють важливе значення у процесі всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи з метою встановлення істини у кримінальній справі та визначення місця і ролі окремих учасників кримінального судочинства. Останні мають низку прав і обов’язків, а їх процесуальні функції у різний спосіб спрямовані на встановлення істини у кримінальній справі.

Умовно всіх учасників кримінального судочинства запропоновано розділити на декілька груп. З огляду на роль і характер, яку відіграє кожен учасник у процесі всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи з метою встановлення істини у кримінальній справі.

До першої групи, автор пропонує віднести учасників кримінального процесу, які здійснюють активну процесуальну роль, спрямовану на виявлення і закріплення, з дотриманням процесуального закону, необхідних для встановлення істини у справі доказів. До цієї групи відносимо: особу що здійснює дізнання, слідчого, прокурора, який бере участь у розслідуванні кримінальної справи.

Вітчизняне законодавство та наукова доктрина традиційно ставить завданням перед органами дізнання та досудового слідства встановлення істини у справі. Однак, з такою позицією не можна погодитись. Тому що дані органи зобов’язані лише повно, об’єктивно і всебічно, у строки визначені законом, дослідити всі обставини події злочину для подальшого їх розгляду у кримінальному суді.

Неприйнятною є дана постановка завдання і з огляду на необхідність дотримання вимог презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України).

Отже, метою діяльності органів дізнання і досудового слідства має бути збирання і процесуальне закріплення доказового матеріалу до суду і для суду. Висновки, які роблять ці органи на досудових етапах розслідування кримінальної справи мають бути достатніми для прийняття процесуальних рішень в тому числі і відносно того, що зібрано і закріплено достатньо доказів належної якості для направлення справи для розгляду у суді.

5. Провідну роль у забезпеченні всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи у судовому розгляді справи відіграє внутрішнє суддівське переконання.

Внутрішнє суддівське переконання – це свідома суб’єктивна впевненість конкретного індивідууму (судді) в існуванні чи не існуванні певних об’єктивних фактів, на підставі яких ним робиться висновок про винність чи не винуватість підсудного у скоєнні інкримінованого йому злочину та виникає рішучість у призначенні підсудному конкретного виду і міри покарання чи звільнення його від кримінальної відповідальності.

Істина у кримінальному судочинстві встановлюється шляхом пізнання суддею об’єктивних обставин конкретної кримінальної справи в процесі доказування своїх позицій її учасниками, оцінки зібраних у справі доказів за вільним внутрішнім переконанням і проголошення його результатів у обвинувальному чи виправдувальному вироку суду.

6. Найбільш вагомою гарантією неупередженості і прояву здорового суб’єктивізму судді під час формування його внутрішнього переконання у конкретній кримінальній справі є моральні та професійні якості самого судді. Вагомим спонуканням до прийняття законних і неупереджених рішень та вироків, стимулом всебічного, повного та об’єктивного встановлення обставин справи є удосконалення механізмів персональної відповідальності суддів за прийняті рішення.

7. Завданням кримінального судочинства має бути охорона прав та законних інтересів його учасників, а також швидке і повне розкриття злочинів у відповідності з дійсними обставинами справи, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

1.      Конституція України від 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30.

2.      Кримінально – процесуальний кодекс // Затверджений Законом від 28.12.60 ВВР, 1961, N 2 ст. 15

3.      Альперт С.А. Принцип объективной истины в советском предварительном следствии // Вопросы уголовного права, уголовного процесса и криминалистики. Учёные записки. - Вып.16. - Х., 1962. - С.45-55.

4.      Безлепкин Б.Т. Проблемы уголовно-процессуального доказывания// Сов. государство и право. - 1991. - №8. - С.98-105.

5.      Большой юридический словарь /автр.-сост. В.Н.Додонов, В.Д.Ермаков, М.А.Крылова и др.; ред. А.Я.Сухарев, В.Д.Зорькин, В.Е.Крутских.- М.: ИНФРА-М, 1998.

6.      Бринцев В. Нормативне і організаційне забезпечення участі представників народу у здійсненні правосуддя// Право України. - 2004. - №5. - С.28-31.

7.      Брынцев В. Большие проблемы «малой судебной реформы»// Юрид. практика. - 2001. - 5 сентября. - № 36.

8.      Бурданова В.С. Поиски истины в уголовном процессе. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003.

9.      Варфоломеева Т.В. Защита в уголовном судопроизводстве. - К.: Институт адвокатуры при Киевском университете им. Тараса Шевченка, 1998.

10.    Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. - Тула: Автограф, 2000.

11.    Вопросы уголовного права и процесса в практике Верховных Судов СССР и РСФСР (1938-1969 гг.)/ под ред. С.В.Бородина.- М.: Юридическая литература, 1971.

12.    Вышинский А.Я. Курс уголовного процесса. - М.: Сов. Законодательство, 1934.

13.    Вышинский А.Я. Теория судебных доказательств в советском праве. - М.: Госюриздат, 1950.

14.    Громов Н.А., Францифоров Ю.В., Макаров Л.В. Сущность уголовно-процессуального доказывания// Следователь.- 2001.- №1.- С.12-17.

15.    Грошевий Ю.М., Мірошниченко Т.М., Хоматов Ю.В. Кримінальний процес України: Підручник. - Харків: Право, 2000.

16.    Грошевой Ю.М. Профессиональное правосознание судьи и социалистическое правосудие. - Харьков: Вища школа, 1986.

17.    Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. - М.: Зерцало-М, 2001.

18.    Даневский В.П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа.- К.: Семенко Сергей, 2003.

19.    Декарт Рене. Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свій розум і відшуковувати істину в науках/ Віктор Андрушко (пер.), Стела Гатальська (пер.). - К.: Тандем, 2001.

20.    Егоров К. Оценка доказательств как завершающий этап доказывания// Российская юстиция.- 2000.- №1.- С.32.

21.    Ендовицкая Е.П. Фактические данные как доказательства в юридическом процессе: содержательная характеристика/ Казан. гос. ун-т им. В.И.Ульянова-Ленина.- Казань: КГУ, 1986.

22.    Еникеев З.Д. Задачи и принципы уголовного процесса в свете проблем борьбы с преступностью// Актуальные вопросы уголовного процесса современной России: Межвузовский сборник научных трудов. – Уфа: РИО БашГУ, 2003.- С.21-25.

23.    Зайцев О.А. Борьба со лжесвидетельством в уголовном процессе// Проблемы предварительного следствия и дознания. - М., 1996. - С.17-27.

24.    Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі: Наук.-практ. посіб. - К.: Вища школа, 2002.

25.    Калиновский К.Б. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие. - Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2000.

26.    Карнеева Л.М. Доказательства и доказывание при производстве расследования. - Горький: ГВШ МВД СССР, 1977.

27.    Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. - М.: Юрист, 1995.

28.    Ківалов С.В. Об’єднати зусилля в ім’я якісного проведення судової реформи// Слово. - 2003. - 28 лютого. - №9. - С.3.

29.    Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2003.

30.    Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006.

31.    Коваленко Є.Г., Гончар М.М. Принцип всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи: поняття та зміст// Науковий вісник НАВСУ. - 1996. - №1. - С.244-250.

32.    Комлев Б. Нарушения закона, влекущие исключение показаний свидетеля и потерпевшего из процесса доказывания// Законность. - 1997. - №12. - С.16-19.

33.    Кони А.Ф. За последние годы. Судебные речи (1888 - 1896). Воспоминания и сообщения. Юридические заметки - СПб.: Тип. А.С.Суворина, 1896.

34.    Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе. (Общие черты судебной этики)// Право и образование. - 2000. - №5. - С.75-89.

35.    Кони А.Ф. Судебные речи (1868 - 1888). - СПб.: Тип. А.С. Суворина, 1897.

36.    Кононенко В.І. Неупередженість судді// Вісник Верховного Суду України. - 2002. - №2(30). - С.56 -59.

37.    Конституционные основы правосудия в СССР/ Под ред. д.ю.н. В.М.Савицкого. - М.: Наука, 1981.

38.    Кореневский Ю. Нужна ли суду истина? // Российская юстиция. - 1994. - №5.- С.20-22.

39.    Костін М. Поняття „доказування” у кримінальному процесі України// Право України. - 2004. - №1. - С.143-146.

40.    Костін М. Щодо реалізації принципу зясування істини у кримінальному судочинстві// Право України.- 2004.-№7.-С.48-50.

41.    Кримінальний процес України: Підручник / Є.Г. Коваленко, В.Т. Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.

42.    Круглов А. Словарь. Психология и характеристика понятий. Кн.1. - М.: Российское гуманистическое общество, 2000.

43.    Лазарева В.А. Судебная власть и ее реализация в уголовном процессе. - Самара: Изд-во «Самарский университет», 1999.

44.    Ларин А.М. Обязанность доказывания и проблема допустимости доказательств, в частности, показаний свидетелей// СССР-Англия: юстиция и сравнительное правоведение. - М.: Юстиция и сравнительное правоведение, 1986. - С.136 -141.

45.    Левченко О.В. Уголовно-процессуальное познание и его роль в установлении истины по делу// Государство и право. - 2003.- №4.- С.68-75.

46.    Лопушанский Ф.А., Чангули Г.И., Михеенко М.М., Петрухин И.Л. Совершенствование уголовно - процессуального законодательства и охрана прав личности. - К.: Наукова думка, 1983.

47.    Лупинская П.А. Теоретические основы принятия решений в советском уголовном судопроизводстве. Автореф. дис… д-ра. юрид. наук: 12.00.09. - М., 1973. - 41 с.

48.    Маевский В. Допустимость доказательств, полученных органами дознания до возбуждения дела// Российская юстиция. - 2000. - №6. - С.37.

49.    Малышев К.И. Курс гражданского судопроизводства: В 2 т. - СПб.: Тип. М.М.Стасюлевича, 1876.

50.    Маляренко В. Про досудове слідство, його недоліки і реформу// Голос України. - 2004. - 12 жовтня. - №190 (3440). - С.6-7.

51.    Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 320 с.

52.    Маляренко В.Т. Про змагальність сторін у кримінальному судочинстві та функціональне становище суду (окремі аспекти)// Вісник Верховного Суду України. - 2002. - №6(34). - С.6-10.

53.    Маляренко В.Т. Про змагальність сторін у кримінальному судочинстві та функціональне становище суду (окремі аспекти)// Вісник Верховного Суду України. - 2002. - №6(34). - С.6-10.

54.    Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Про відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та її правові наслідки// Вісник Верховного Суду України. - 2002. - №4(32). - С.31- 41.

55.    Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Про інститут понятих у кримінальному процесі України// Вісник Верховного Суду України. - 2001. - №3(25). - С.22-27.

56.    Марітчак Т.М. Застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту місцевими та апеляційними судами// Вісник Верховного Суду України. - 2002. - №6(34). - С.37-40.

57.    Марітчак Т.М. Проблеми визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню// Вісник Верховного Суду України. - 2004. - №5(45). - С.40-44.

58.    Марочкин И.Е. Проблемы дисциплинарной ответственности судей // Проблеми законності: Республ. міжвід. наук. зб./ Нац.юрид.акад.України. - Х., 2001. - Вип.48. - С.155-161.

59.    Матюшин Б.Т. Внутреннее убеждение судей и оценка доказательств// Вестник МГУ, Серия Право. - 1977. - №3. - С.61-65.

60.    Милицин С. Сделка о признании вины: возможен ли российский вариант?// Российская юстиция. - 1999. - №12. - С.41-42.

61.    Миньковский Г.М. Пределы доказывания в советском уголовном процессе. - М.: Госюриздат, 1956.

62.    Михайловский И.В. Основные принципы организации уголовного суда. Уголовно-политическое исследование. - Томск: Паровая типо-лит. П.И.Макушина, 1905.

63.    Михеєнко М.М. Питання встановлення об’єктивної істини в радянському кримінальному процесі// Проблеми правознавства. - К.: Вища школа, 1975.- Вип.32.- С.29-39.

64.    Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Вибрані твори. - К.: Юрінком Інтер, 1999.

65.    Михеєнко М.М., Hop B.T., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підруч. - К.: Либідь, 1999.

66.    Михеєнко М.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право: Підручник. - К.: Либідь, 1993.

67.    Морозова И., Анненков А., Додонов С. Сделка о признании вины как вариант мирового соглашения// Российская юстиция. - 2000. - №10. - С.37.

68.    Мотовиловкер Я.О. Вопросы теории советского уголовного процесса. - Томск: Изд-во Том. ун-та, 1971.

69.    Мурадьян Э.М. Истина как проблема судебного права. - М.: Былина, 2002.

70.    Мухин И.И. Объективная истина и некоторые вопросы оценки судебных доказательств при осуществлении правосудия. - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1971.

71.    Назаров А.Д. Влияние следственных ошибок на ошибки суда. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003.

72.    Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. - М.: Госюриздат, I960.

73.    Никитаев В.В. Проблемные ситуации уголовного процесса и юридическое мышление// Состязательное правосудие. Труды научно - практич. лаб. Вып.1: Ч.2. - М.: Изд-во Междунар. ком. содействия правовой реформе, 1996. - С.251-308.

74.    Николайчик Н.И., Матвиенко Е.А. Всесторонность, полнота и объективность предварительного расследования. - Минск: Изд-во БГУ, 1969.

75.    Овсянников И. Логика доказывания в уголовном процессе// Российская юстиция. - 1998. - №9. - С.5.

76.    Овсянников И., Галкин А. Вероятное и достоверное в обвинительном приговоре// Российская юстиция.- 2000.- №9.- С.41-43.

77.    Орлов Ю.К. Структура судебного доказывания и понятие судебного доказательства // Вопросы борьбы с

78.    Печников Г.А. Проблемы истины на предварительном следствии. - Волгоград: Волгоградская академия МВД России, 2001.

79.    Подкопаєв С.В. Проблеми фактичної підстави дисциплінарної відповідальності// Актуальні проблеми держави і права.- К., 2001. - Вип.12. - С.286-287.

80.    Полянский Н.Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. - М.: Моск. ун-т., 1956.

81.    Полянский Н.Н., Строгович М.С., Савицкий В.М., Мельников А.А. Проблемы судебного права/ Под ред. В.М.Савицкого. - М.: Наука, 1983.

82.    Попелюшко В.О. Скорий суд – неправий суд// Юридичний вісник України.- 2001.- №37.- С.22-24.

83.    Попелюшко В.О. Ще раз про спрощену процедуру правосуддя//Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ.конф. (м. Харків, 18-19 квіт.2002 р.)/ Редкол.: В.В. Сташис (голов. ред.) та ін. - К., 2002.- С.246-248.

84.    Попов В. Типичные ошибки при определении судом допустимости доказательств// Российская юстиция. - 2001. - №1. - С.52-54.

85.    Прилуцький П.В. Концепція проблеми істини у кримінальному процесі України: Монографія. – Сміла., 2006. – 200с.

86.    Радянський кримінальний процес/ під заг. ред. А.Л. Ривліна. - К.: Наукова думка, 1971.

87.    Резник Г.М. Внутреннее убеждение при оценке доказательств. - М.: Юрид. лит., 1977.

88.    Репешко П.И. Принципы уголовного процесса в стадии судебного разбирательства уголовного дела в суде первой инстанции Украины. - Николаев: Атолл, 2001.

89.    Ривлин А.Л. Предмет допроса в советском уголовном процессе// Ученые записки Харьковского юридического института.- Вып.2. - Х.,1940. - С.108-112.

90.    Сибилева Н.В. Допустимость доказательств в советском уголовном процессе. - К.: УМК ВО, 1990.

91.    Случевский В.К. Учебник русского уголовного процесса. - СПб.: Тип. М.М.Стасюлевича, 1913.

92.    Смородинова А., Зайцева С., Громов Н. Соотношение доказательств и фактов в уголовном процессе// Российская юстиция. - 1998. - №11. - С.24 - 25.

93.    Советский уголовный процесс/ под ред. Л.М.Карнеевой, П.А.Лупинской, И.В.Тыричева. - М.: Юридическая литература, 1980.

94.    Советский уголовный процесс/ под ред. Н.С.Алексеева, В.З.Лукашевича. - Л.: Юр. лит., 1989.

95.    Советский уголовный процесс: Учебник/ Под ред. проф. Д.С. Кареева. - М.: Госюриздат, 1956.

96.    Соловьев А.Д. Всесторонность, полнота и объективность предварительного следствия. - Киев: Наука, 1969.

97.    Состязательное правосудие. Труды научно-практических лабораторий/ Под ред. С.А.Пашина, П.М. Карнозовой. - М.: Изд-во междунар. ком. содействия правовой реформе, 1996. - Вып.1.

98.    Спасович В.Д. О теории судебно-уголовных доказательств в связи с судоустройством и судопроизводством: Лекции/ В.Д.Спасович. - М.: ЛексЭст, 2001.

99.    Спиркин А.Г. Теория познания. - М: Наука, 1971.

100. Стахівський С.М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування. Монографія. - К., 2005.

101. Стефановский Д.Н. О пределах исследования в уголовном процессе. - Ярославль: Тип. М.Х.Фальк, 1894.

102. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса: В 2 т. - М.: Наука, 1968.

103. Строгович М.С. Уголовный процесс. - М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1946.

104. Тальберг Д.Г. Русское уголовное судопроизводство. - К.: И.Н. Кушнарёв и Ко, 1889.

105. Теория доказательства в советском уголовном процессе/ Отв. ред. Н.В. Жогин.-М.: Юридическая литература,1973.

106. Тертишник В. Судочинство має бути дієздатним//Урядовий кур’єр. - 2003.- 6 листопада. - №209. - С.16.

107. Тертишник В.М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі.- Д.: МВС України. Юридична академія, 2002.

108. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 1999.

109. Треушников М.К. Судебные доказательства. - М.: Городец, 2004.- 272 с.

110. Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств (Краткий очерк). - М.: Госюриздат, 1960.

111. Уголовный процесс/ Под общей ред. проф. П.А.Лупинской.- М.: Юрист, 1995.

112. Уголовный процесс/ под ред. В.П. Божъева.- М.: Спарк, 2002.

113. Устав уголовного судопроизводства.- В кн.: Российское законодательство Х-ХХ веков: В 8 т.- М.: Юрид.лит., 1991.- Т.8.- С.120-197.

114. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. В 2 т.- СПб.: Альфа, 1996.

115. Чангули Г.И. Конституционные принципы уголовного судопроизводства зарубежных социалистических государств.- К.: Наукова думка, 1981.

116. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс. - М.: Госюриздат, 1962.

117. Чельцов М.А. Уголовный процесс. - М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1948.

118. Чельцов-Бебутов М.А. Советский уголовный процесс. Вып.2.- Х.: Из-д Харьк. юр. инст., 1929.

119. Чернышев В.А. Понятие уголовно-процессуальной функции в науке уголовного процесса// Вестн. Удмурского ун-та.- Ижевск, 1998.- №1.- С.177-187.

120. Шейфер С.А. Доказательства и доказывание по уголовным делам: проблемы теории и правового регулирования.- Тольятти: Волжский университет им. В.Н. Татищева, 1997.

121. Шейфер С.А. О понятии и цели доказывания в уголовном процессе// Государство и право.- 1996. - №9.- С.60-67.

122. Шейфер С.А., Тарасов А.А. Содержание и значение конституционных принципов уголовного процесса// Юриспруденция. - Самара, 1997.- С.3-13.

123. Шибіко В.П. „Мала реформа” судового розгляду кримінальної справи: рух від істини до змагальності?// Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002 р., м. Харків/ Редкол.: В.В.Сташис (голов. ред.) та ін. К.; Х.: Юрінком Інтер, 2002.- С.99-102.

[1] Коваленко Є.Г. Гончар М.М. Принцип всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи: поняття та зміст// Науковий вісник НАВСУ. – 1996.- № 1. – С, 244-250.

[2] Тальберг Д.Г. Русское уголовное судопроизводство. - К.: И.Н. Кушнарёв и Ко, 1889.- С.6 -13; Стефановский Д.Н. О пределах исследования в уголовном процессе. - Ярославль: Тип. М.Х.Фальк, 1894. - С.15; Фойницкий И.Я. Курс русского уголовного судопроизводства. - СПб.: Тип. М.М.Стасюлевича, 1883 -1894. - С.81, 84; Даневский В.П. Наше предварительное следствие, его недостатки и реформа. - М.: Т-во Тип. А.И.Мамонтова, 1895. - С.3-4; Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. - СПб.: Изд. кн. магазина "Законоведение" , 1910. - С.55, 228; Стояновский Н.И. Практическое руководство к русскому уголовному судопроизводству. - СПб.: А.Смырдин, 1852. – С.63-64; Случевский В.К. Учебник русского уголовного процесса. – СПб.: Тип. М.М.Стасюлевича, 1895. - С.475; Кони А.Ф. Судебные речи (1868 - 1888). - СПб.: Тип. А.С. Суворина., 1897. - С.606-624.

[3] Чельцов М.А. Уголовный процесс. - М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1948. - С.371; Вышинский А.Я. Курс уголовного процесса. - М.: Сов. Законодательство, 1934. - С.155; Строгович М.С. Уголовный процесс. - М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1946. - С.96, 145; Радянський кримінальний процес/ під заг. ред. А.Л. Ривліна. - К.: Наукова думка, 1971. - С.35; Петрухин И.Л. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть общая. - М.: Юрид. лит., 1966. - С.395; Советский уголовный процесс/ под ред. Л.М.Карнеевой, П.А.Лупинской, И.В.Тыричева. - М.: Юридическая литература, 1980. - С.86.

[4] Про виконання  судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку: Постанова  Пленуму Верховного Суду України  N 5 від 29.06.1990// Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. - К.: Юрінком, 1995; Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування: Постанова Пленуму Верховного Суду України  N 2 від 11.02.2005// Вісник Верховного Суду України. - 2005. - №3. - С.4-7.

[5] Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания.- Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1976. - С.177, 179.

[6] Шаламов М.П. Теория улик.- М.: Госюриздат, 1960. - С.9.

[7] Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств (Краткий очерк). - М.: Госюриздат, 1960. - С.86.

[8] Миньковский Г.М. Пределы доказывания в советском уголовном процессе. - М.: Госюриздат, 1956. - С.88, 96.

[9] Николайчик Н.И., Матвиенко Е.А. Всесторонность, полнота и объективность предварительного расследования.- Минск: Изд-во БГУ, 1969. - С.7-28, 85, 144-146.

[10] Соловьев А.Д. Всесторонность, полнота и объективность предварительного следствия.- Киев: Наука, 1969.- С.9 -16.

[11] Бурданова В.С. Поиски истины в уголовном процессе. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. - С.25.

[12] Ароцкер Л.Е. Использование данных криминалистики в судебном разбирательстве. М., 1964. – С. 59, 60.

[13] Михеєнко М.М., Hop B.T., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підруч. - К.: Либідь, 1999. - С.43; Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С.26-27; Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С.25; Репешко П.И. Принципы уголовного процесса в стадии судебного разбирательства уголовного дела в суде первой инстанции Украины. - Николаев: Атолл, 2001. - С.131-134; Чангули Г.И. Конституционные принципы уголовного судопроизводства зарубежных со­циалистических государств. - К.: Наукова думка, 1981. - С.62-64; Костін М. Щодо реалізації принципу з’ясування істини у кримінальному судочинстві// Право України. - 2004. - №7. - С.48-50.

[14] Полянский Н.Н., Строгович М.С., Савицкий В.М., Мельников А.А. Проблемы судебного права/ Под ред. В.М.Савицкого. - М.: Наука, 1983. - С.200.

[15] Строгович М.С.  Курс советского уголовного процесса.: В 2 т.- М.: Наука, 1968. - Т.1. - С.135-136.

[16] Мотовиловкер Я.О. Вопросы теории советского уго­ловного процесса. - Томск: Изд-во Том. ун-та, 1971. - С.17, 20, 23.

[17] Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса: В 2 т.- М.: Наука,  1968. - Т.1. -С.135.

[18] Строгович М.С. Уголовный процесс. - М.: Юр.изд. Мин.юст. СССР, 1946. - С.73-74; Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. - М.-Л.: Академия наук СССР, 1947. - С.14, 15, 39.

[19] Лопушанский Ф.А., Чангули Г.И., Михеенко М.М., Петрухин И.Л. Совершенствование уголовно - процессуального законодательства и охрана прав личности.- К.: Наукова думка, 1983.- С.133, 134; Михеєнко М.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право: Підручник. - К.: Либідь, 1993. - С.13.

[20] Рішення суду у кримінальних справах// Вісник Верховного Суду України. - 1997. -  №3. - С.20; Рішення Верховного Суду України: Щорічник /За ред. В.Ф.Бойка. - К.: Вид-во Верховного Суду України, 2000; Рішення Верховного Суду України: Щорічник /За ред. В.Ф.Бойка. - К.: Вид-во Верховного Суду України, 2001.

[21] Грошевий Ю.М., Мірошниченко Т.М., Хоматов Ю.В. Кримінальний процес України: Підручник. - Харків: Право, 2000. - С. 61.

[22] Науково - практичний коментар кримінально-процесуального кодексу України. 2-ге видання/ ред. Бойко В.Ф., Гончаренко В.Г. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С.51, 52.

[23] Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. - К.: Политиздат Украины, 1974. - С.35, 36.

[24] Комментарий УПК РСФСР. - М.: Политиздат, 1976. - С.34, 35, 481, 482; Советский уголовный процесс/ под ред. Н.С.Алексеева, В.З.Лукашевича. - Л.: Юр. лит., 1989. - С.79, 80; Вопросы уголовного права и процесса в практике Верховных Судов СССР и РСФСР (1938-1969 гг.)/ под ред. С.В.Бородина.- М.: Юридическая литература, 1971. - С.253; Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С.66; Бурданова В.С. Поиски истины в уголовном процессе. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. - С.25.

[25] Коваленко Є.Г., Гончар М.М. Принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи: поняття та зміст // Науковий вісник НАВСУ. - 1996. - № 1. - С.244-250.

[26] Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С.73.

[27] Прилуцький П.В. Концепція проблеми істини у кримінальному процесі України: Монографія.- Сміла, КПП «Тясмин», 2006. – С. 26.

[28] Грошевий Ю.М., Мірошниченко Т.М., Хоматов Ю.В. Кримінальний процес України: Підручник.- Харків: Право, 2000.- С.60.

[29] Там само.- С.61.

[30] Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб.- К.: Юрінком Інтер, 2003.- С.66.

[31] Коваленко Є.Г., Гончар М.М. Принцип всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи: поняття та зміст// Науковий вісник НАВСУ.- 1996.- №1.- С.244-250.

[32] Маляренко В.Т. Про досудове слідство, його недоліки і реформу// Голос України. - 12 жовтня 2004 року. - №190 (3440). - С.6 -7.

[33] Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан// Закон Республики Казахстан от 13 декабря 1997 года N 206-1 (с изменениями, внесенными в соответствии с Законами РК от 09.12.1998 г. N 307-1; от 29.03.2000 г. N 42-II; от 05.05.2000 г. N 47-II).

[34] Уголовно-процессуальный кодекс Республики Узбекистан// Законом Республики Узбекистан от 22.09.94 г. N 2013-XII (с дополнениями и изменениями внесенными Законами РУ от 22.12.95 г., 27.12.96 г., 30.08.97 г., 1.05.98 г., 29.08.98 г., 25.12.98 г., 15.04.99 г., 20.08.99 г., 26.05.2000 г.).

[35] Лопушанский Ф.А., Чангули Г.И., Михеенко М.М., Петрухин И.Л. Совершенствование уголовно - процессуального законодательства и охрана прав личности. - К.: Наукова думка, 1983. - С.134.

[36] Пионтковский А.А. К вопросу о теоретических основах советской криминалистики// Советская криминалистика на службе следствия. - Вып.6. - М., 1955. - С.10-11; Полянский Н.Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. - М.: Моск. ун-т., 1956. - С.117; Ривлин А.Л. Предмет допроса в советском уголовном процессе// Ученые записки Харьковского юридического института. - Вып.2. - Х., 1940. - С.108; Альперт С.А. Принцип объективной истины в советском предварительном следствии// Вопросы уголовного права, уголовного процесса и криминалистики. Учёные записки. - Вып.16. - Х., 1962. - С.45-55; Трусов А. Основы теории судебных доказательств (Краткий очерк). - М.: Госюриздат, 1960. - С.29.

[37] Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2 т. - СПб.: Альфа 1996. - Т.1. - С.88.

[38] Рішення Конституційного Суду України №3-рп/2003 від 30.01.2003 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора). //Урядовий кур’єр (Орієнтир №6). - 2003. - №32. - С.11.

[39] Даневский В.П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа.- К.: Семенко Сергей, 2003. - С. 28.

[40] Там само. - С.29-31.

[41] Прилуцький П.В. Концепція проблеми істини у кримінальному процесі України: Монографія.- Сміла, КПП «Тясмин», 2006. – С. 93.

[42] Там само. – С. 94.

[43] Белкин А.Р. Теория доказывания. — М.. 1999. — С. 58: Дубинський А.Я. Щодо предмета доказування в радянському кримінальному процесі // Рад. право. — 1993. — № 1. — С. 57-61: 3инатуллин 3.3. Уголовно-процессуальное доказывание. — Ижевск. 1993. — С.18: Михєєнко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. — К., 1984. — С 34; Тертышник В.М. Проблемы теории и практики доказывания на досудебных стадиях современного утоловного процесса. — Сумы. 1995. — С. 96: IIIейфер С.А. О поня­тии и цели доказывания в уголовном процессе // Государство и право. — 1996. — С. 60-67 та ін.

[44] Миньковский Г.М. Пределы доказьвания в советском уголовном процессе. — М.. 1956. — 113 с.; Элькинд П.С. Цель, предмет и пределы доказывания; В кн. Проблеми доказательств в советском уголов­ном процессе. — Воронеж, 1978. — 216 с.

[45] Грошевий Ю.М. Поняття і класифікація засобів доказування в кримінальному процесі //Вісник Академії правових наук України. — 1997. — № 3(10). — С. 69-76; Долгополов С.В. Некоторые про­блеми доказывания на предварительном следствии // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. — 1998. — Вип. 1. — С. 103-115: Лобойко Л.М. Тактика і методика доказування в дослідному криміналь­ному процесі // Вісник Університету внутрішніх справ. — Харків, 1998. — Вип.3-4. — С. 214-220: Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право. — К.. 2003. — С. 264-276: Коваленко Є.Г. Кримі­нальний процес України. — К., 2003. — С. 111-117.

[46] О. М. Ларін розглядає межі доказування як сукупність допоміж­них фактів на відміну від предмета доказування як сукупності обста­вин, що підлягають доказуванню. Див.: Расследование по уголовному делу. — М., 1970. — С. 64.

[47] Савицкий В. М. Государственное обвинение в суде. — М., 1971; ГорскийГ. Ф., Кокорев Л. Д., Элькинд П. С. Проблеми доказательств в советском уголовном процессе. — Воронеж, 1978

[48]  Савицкий В. М. Зазнач, праця.

[49]  Тыричев И. В. Принципи советского уголовного процесса. — М., 1983. — С. 37.

[50] Воробьев Ю. А. Неполнота следствия как процессуальное основание возвращения уголовного дела на дополнительное расследование // Проблеми предварительного следствия в уголовном судолроизподстве. М., 1980. -  С. 129.

[51] Коваленко Є.Г.. Маляренко В.Т. Кримінальний процес України. — К.. 2004. —С. 121.

[52] Попелюшко В. О. Ще раз про спрощену процедуру правосуддя // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук. практ. конф. (м. Харків, 18-19 квітня 2002 р.) / Рсдкол. В. В. Сташис (голов, ред.) та ін. - К.,2002. – С. 244-248.

[53] Марітчак Т. М. Проблеми визначення обсягу доказів, що підлягають доказуванню // Вісник Верховного Суду України.  – 2004 -. №5 (45). – С. 43-44.

[54] Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України. – К., 2006.- С. 114.

[55]  У дужках – порівняльні данні за 2005 рік.

[56] Стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2006 р. (за даними судової статистики) // Офіційний сайт Верховного Суду України. www.scourt.gov.ua

[57] Соловьев А. Д. Всесторонность, полнота и обьективность иредварительного следствия. — К., 1969. – С. 74      

[58] Российское законодательство X—XX веков. Судебная Реформа. — Т. 8. — С. 121.

[59] Там само.- С.123.

[60] Маляренко В.Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 6 (46). – С. 3.

[61] Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2002. - № 3 (15). – С. 90 – 94.

[62] Маляренко В.Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 6 (46). – С. 4.

[63] Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963 – 2000). – Т. 2. – К., 2000. – С. 344 – 353.

[64] Омельяненко Г. Щодо інституту направлення справи на додаткове розслідування у кримінально-процесуальному законодавстві України // Право України. – 2000. - № 4. – С. 54.

[65] Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів. – К., 2005. – С. 180.

[66] Див.: Прилуцький П.В. Концепція проблеми істини у кримінальному процесі України: Монографія. – Сміла, 2006. – С. 158

[67] Егоров К. Оценка доказательств как завершающий этап доказывания// Российская юстиция. - 2000. - №1. - С.32.

[68] Шейфер С.А. О понятии и цели доказывания в уголовном процессе// Государство и право. - 1996. - №9. - С.60-67.

[69] Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. - М.-Л.: Академия наук СССР. - 1947. - С.123.

[70]Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. - М.-Л.: Академия наук СССР.- 1947.- С.22.

[71] Там само. - С.21.

[72] Там само.- С.34-35.

[73] Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе. (Общие черты судебной этики)// Право и образование. - 2000. - № 5. - С.75-89.

[74] Там само. - С.77-81.

[75] Там само. - С.69, 70.

[76] Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2 т. - СПб.: Альфа, 1996. - Т.2. - С.189, 190.

[77] Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. - М.: Академия наук СССР, 1947. - С.155.

[78] Там само. - С.165-166.

[79] Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. - М.: Академия наук СССР, 1947. - С.128 -129.

[80] Проблемы гражданского процессуального права в свете Конституции СССР. Межвузовский сборник научных трудов./ Отв. редактор К.И.Комиссаров. - Свердловск, 1980. - С.62-65.

[81] Матюшин Б.Т. Внутреннее убеждение судей и оценка доказательств//Вестник МГУ, Серия Право.- 1977.- №3.- С.61.

[82] Резник Г.М. Внутреннее убеждение при оценке доказательств. - М.: Юрид. лит., 1977. - С.34.

[83] Казимирчук В.П. Социологические проблемы действия права в социалистическом обществе//Право и социология. - М., 1973. - С.66.

[84]Лупинская П.А. Теоретические основы принятия решений в советском уголовном судопроизводстве. Автореф. дис… д-ра. юрид. наук: 12.00.09. - М., 1973. - С.15.

[85] Проблемы гражданского процессуального права в свете Конституции СССР. Межвузовский сборник научных трудов./ Отв. редактор К.И.Комиссаров. - Свердловск, 1980. - С.62-65.

[86] Ківалов С.В. Об’єднати зусилля в ім’я якісного проведення судової реформи// Слово. - 2003. - 28 лютого. - №9. - С.3; Гринюк В.О. Деякі аспекти особистого порядку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності як гарантії принципу їх незалежності// Вісник Київського національного університету. - 2001. - Вип.43. Юридичні науки.- С.68-72; Марочкин И.Е. Проблемы дисциплинарной ответственности судей// Проблеми  законності: Республ. міжвід. наук. зб./ Нац.юрид.акад.України. - Х., 2001. - Вип.48. - С.155-161; Прилуцький С.В. Формування судового корпусу: національний та світовий досвід// Актуальні проблеми політики: Зб.наук.праць/ Голов. ред. С.В. Ківалов.- 2002.- Вип. 13-14.- С.562; Подкопаєв С.В. Проблеми фактичної підстави дисциплінарної відповідальності// Актуальні проблеми держави і права. – К., 2001. - Вип.12. - С.286-287; Виноградова Л.Є. Дискусійні питання відповідальності судді// Вісник Верховного Суду України. - 2004. - №7(47). - С.45-46.

[87] Михайловский И.В. Основные принципы организации уголовного суда. Уголовно-политическое исследование. - Томск: Паровая типо-лит. П.И.Макушина, 1905. - С.89.

[88] Васьковский Е.П. Курс гражданского процесса. Субъекты и объекты процесса, процессуальные отношения и действия.– СПб.: Изд. Бр. Башмаковых, 1913. - Т.1. - С.353-354.

[89] Кононенко В.І. Неупередженість судді// Вісник Верховного Суду України. - 2002. - №2(30). - С.56-59.

[90] Ларин А.М. Обязанность доказывания и проблема допустимости доказательств, в частности, показаний свидетелей// СССР-Англия: юстиция и сравнительное правоведение. - М.: Юстиция и сравнительное правоведение, 1986. - С.136 -141.

[91] Комлев Б. Нарушения закона, влекущие исключение показаний свидетеля и потерпевшего из процесса доказывания// Законность. - 1997. - №12. - С.16-19.

[92] Даневский В.П. Наше предварительное следствие его недостатки и реформа.- К.: Семенко Сергій, 2003.- С.68-69.

[93] Попов В. Типичные ошибки при определении судом допустимости доказательств// Российская юстиция. - 2001. - №1.- С.52-54.

[94] Треушников М.К. Судебные доказательства. - М.: Городец, 2004. - С.113.

[95] Маевский В. Допустимость доказательств, полученных органами дознания до возбуждения дела// Российская юстиция. - 2000. - №6. - С.37; Григорьева Н. Исключение из разбирательства дела недопустимых доказательств// Российская юстиция. - 1995. - №11. - С.5-7.

[96] Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. - М.: Юрист, 1995.- С.13-27.

[97] Сибилева Н.В. Допустимость доказательств в советском уголовном процессе. - К.: УМК ВО, 1990. - 66 с.; Степанов О. Допустимість доказів за кримінально-процесуальним законодавством України// Право України. - 2002. - №7. - С.61-65; Назаров А.Д. Влияние следственных ошибок на ошибки суда. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. - 323 с.; Дивишука І. Спірні проблеми допустимості доказів у кримінальному процесі// Підприємництво, господарство і право. - 2002. - №6. - С.90-93.

[98] Полянский Н.Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. - М., Изд-во Моск. ун-та, 1956.- С.224; Советский уголовный процесс: Учебник/ Под ред. проф. Д.С. Кареева. - М.: Госюриздат, 1956. - С.224.

[99] Декарт Рене. Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свій розум і відшуковувати істину в науках / Віктор Андрушко (пер.), Стела Гатальська (пер.). - К.: Тандем, 2001. - 101 с.

[100] Владимиров Л.Е.  Учение об уголовных доказательствах. - Тула: Автограф, 2000. - С.199.

[101] Там само. - С.199-203.

[102] Кримінальний процес України: Підручник / Є.Г. Коваленко, В.Т. Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С. 529.

[103]  Кримінальний процес України: Підручник / Є.Г. Коваленко, В.Т. Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С. 571.