Дипломная работа: Підстави припинення діяльності суб'єктів господарювання: загально-правова характеристика

Дипломная работа: Підстави припинення діяльності суб'єктів господарювання: загально-правова характеристика

Міністерство науки і освіти України

Запорізький національний університет

Дипломна робота

на тему:

Підстави припинення діяльності суб'єктів господарювання: загально-правова характеристика

2010 р.

Реферат

Обсяг роботи: 116 сторінок, 3 таблиці, 48 джерел літератури.

Мета роботи: виявлення і теоретична розробка проблем правовідносин, які стосуються припинення діяльності суб'єктів господарювання.

Завдання дослідження:

-  надати юридичну характеристику поняття «припинення діяльності суб'єктів господарювання», визначити не тільки саме поняття „підстави припинення діяльності суб'єктів господарювання ”, а й дослідити правову природу цього юридичного явища;

-  проаналізувати існуючі та обґрунтувати відповідні напрями вдосконалення системи структурно-видової класифікації підстав припинення діяльності суб'єктів господарювання;

-  розглянути й проаналізувати правові наслідки припинення діяльності суб'єктів господарювання за підставами організаційно-правового характеру;

-  внести пропозиції щодо удосконалення законодавства про припинення діяльності суб'єктів господарювання.

Об’єкт дослідження: загально-правова характеристика відносини, що складаються у сфері правового регулювання припинення діяльності суб'єктів господарювання.

Предмет дослідження: діяльність суб'єктів господарювання.

Методи дослідження: історико-правовий; логіко-семантичний; порівняльно-правовий; системно-структурний.

право, підстави, законодавство, господарювання, власник, правовідносини, банкрутство, ліквідація, реорганізація, регулювання.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Правові аспекти припинення діяльності суб'єктів господарювання

1.1 Аналіз становлення інституту припинення діяльності суб'єктів господарювання

1.2 Визначення та правовий зміст припинення діяльності суб'єктів господарювання

1.3 Види та підстави припинення діяльності суб'єктів господарювання

Розділ 2. Загально-правова характеристика припинення діяльності

2.1 Нормативно-правове забезпечення припинення діяльності суб'єктів господарювання

2.2 Порядок здійснення процедури припинення діяльності суб'єктів господарювання

2.3 Відповідальність за порушення законодавства про припинення діяльності суб'єктів господарювання

Розділ 3. Удосконалення правового змісту та механізму припинення діяльності суб'єктів господарювання

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми обумовлена тим, що питання припинення діяльності суб’єктів господарювання посидає важливе місце в розвитку підприємництва та його правового регулювання. Припинення суб'єкта підприємницької діяльності є таким же закономірним та органічним процесом, як і створення. Припинення суб'єктів господарювання регулюється значною кількістю нормативних актів, до яких, насамперед, належать ЦК України, ГК України, закони України від 15 травня 2003 р. № 755-ГУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства", від 14 травня 1992 р. № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) та інші нормативні акти, в тому числі відомчі. З прийняттям нових ГК та ЦК України законодавець насамперед розширив поняття суб'єкта господарювання. Так, відповідно до ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання визнані: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; 3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. Таким чином, під припиненням суб'єктів господарювання слід розуміти припинення не лише юридичних, але й фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності. Припинення суб'єкта господарювання здійснюється в результаті реорганізації, передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або шляхом ліквідації. Суттєва різниця між ліквідацією та реорганізацією полягає у тому, що в першому випадку має місце остаточне припинення будь-якої діяльності якогось суб'єкта господарювання, у другому - припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову. В обох випадках "припинення суб'єкта господарювання" суб'єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв'язку з ліквідацією суб'єкта припиниться і його діяльність, у зв'язку ж із реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній, а в новій організаційно-правовій формі суб'єкта господарювання. Тобто можна сказати, що головна відмінність двох способів припинення суб'єктів господарювання полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва. Таким чином, під реорганізацією розуміють припинення юридичної особи з переходом всіх прав та обов'язків до правонаступника в порядку загального правонаступництва. Під правонаступником розуміють юридичну особу, до якої переходять усі права та обов'язки реорганізованої юридичної особи. ГК України визначають чотири шляхи припинення суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення. Під ліквідацією розуміють такий спосіб припинення суб'єкта господарювання, при якому на майбутнє неможлива будь-яка діяльність та його існування і який пов'язаний з ліквідацією його справ і майна, відсутністю правонаступника. ГК України визначає, що скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання є підставою для вилучення його з державного реєстру шляхом внесення до державного реєстру запису про припинення діяльності суб'єкта господарювання. Саме після внесення зазначеного запису суб'єкт господарювання вважається ліквідованим та таким, що припинив свою господарську діяльність. Зазначений запис вноситься лише після затвердження ліквідаційного балансу власником суб'єкта господарювання або ж органом, який призначив ліквідаційну комісію. Реєстр суб'єктів підприємницької діяльності визначається як автоматизована система збирання, накопичення та обробки даних про юридичних та фізичних осіб, зареєстрованих у встановленому законодавством України порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, який ведеться відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Насамперед слід зауважити, що у нормах нових ЦК та ГК України вживається термін "скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання", хоча Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", яким встановлено порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання та відповідно її скасування, містить таке поняття, як "державна реєстрація припинення юридичної особи" та "державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи". Державна реєстрація припинення юридичної особи позбавляє останнього статусу юридичної особи та є підставою для виключення з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України ведеться на основі нормативних, установчих та ліквідаційних документів, а щодо суб'єктів підприємницької діяльності - на основі копії реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію в органах державної реєстрації за місцезнаходженням суб'єкта відповідно до Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118. Новелою нового Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" є те, що він дає визначення поняття державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців як засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Підстави, за яких відбувається припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця визначені в ч. 15 ст. 58 та ч. 1 ст. 59 ГК України. В названих статтях законодавець виділяє дві підстави: перша - припинення у добровільному порядку та друга - припинення у примусовому порядку. Детальніше та чіткіше визначення підстав для державної реєстрації припинення діяльності суб'єктів господарювання дає Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Ним чітко розділено підстави припинення юридичної особи та припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.

Припинення юридичної особи в добровільному порядку здійснюється за: рішенням власника або уповноваженого ним органу, рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників без наведення мотивів прийняття відповідного рішення за власною заявою; досягнення юридичною особою цілей та мети, закріплених в установчих документах та заради якої її було створено; закінчення певного строку, на який була розрахована діяльність юридичної особи. В примусовому порядку припинення юридичних осіб здійснюється за рішенням суду (господарського суду) у разі: визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути; провадження діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом; невідповідності мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням; визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених чинним законодавством); неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону. Щодо фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності припинення підприємницької діяльності здійснюється у випадку: прийняття фізичною особою-підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності; смерті фізичної особи, яка була зареєстрована як підприємець; постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою; постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності; постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця з наступних підстав: 1) визнання фізичної особи-підприємця банкрутом; 2) провадження фізичною особою підприємницької діяльності, що заборонена законом; 3) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону.

Таким чином, можна зробити висновок, що припинення суб'єкта господарювання може здійснюватися в добровільному і примусовому порядку відповідно до рішення власника або уповноважених ним осіб, засновників суб'єкта господарювання або їхніх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством, - за рішенням суду. Стосовно суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм "уповноваженими особами" на прийняття рішень про їх припинення будуть, наприклад, для державних підприємств - міністерства, відомства; для казенних підприємств - Кабінет Міністрів України. Для суб'єктів колективної форми власності це будуть загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах. Для приватного підприємства - фізична особа як власник майна і вона ж засновник. Позов до господарського суду про припинення господарських товариств і державну реєстрацію припинення їх діяльності може бути подано органами, що здійснюють контроль за діяльністю товариств у разі систематичного або грубого порушення норм чинного законодавства. Такими, що систематично порушують законодавство, визнаються господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток, з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та наслідків, систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку товариства (наприклад, провадження без спеціального дозволу (ліцензії) господарської діяльності, щодо якої чинним законодавством встановлено обмеження) та/або потягло наслідки у вигляді значної шкоди, заподіяної державі, юридичним чи фізичним особам. Особливий статус надано податковим органам, які мають повноваження звертатися у передбачених законом випадках до суду або господарського суду із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання; в усіх інших випадках відповідний позов подається органом реєстрації. Приймаючи рішення про ліквідацію підприємства, про визнання недійсними установчих документів (рішення про створення підприємства), а так само про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання, господарський суд зобов'язує власника або орган, уповноважений створювати підприємство, здійснити ліквідацію в установленому порядку, якщо інше не передбачено законодавством.

Мета роботи полягає у виявленні і теоретичної розробки проблем правовідносин, які стосуються припинення діяльності суб'єктів господарювання.

Завданнями дослідження можна вважати:

-  надати юридичну характеристику поняття «припинення діяльності суб'єктів господарювання», визначити не тільки саме поняття „підстави припинення діяльності суб'єктів господарювання ”, а й дослідити правову природу цього юридичного явища;

-  проаналізувати існуючі та обґрунтувати відповідні напрями вдосконалення системи структурно-видової класифікації підстав припинення діяльності суб'єктів господарювання;

-  розглянути й проаналізувати правові наслідки припинення діяльності суб'єктів господарювання за підставами організаційно-правового характеру;

-  внести пропозиції щодо удосконалення законодавства про припинення діяльності суб'єктів господарювання.

Об’єктом дослідження є загально-правова характеристика відносини, що складаються у сфері правового регулювання припинення діяльності суб'єктів господарювання.

Предметом дослідження виступає діяльність суб'єктів господарювання.

Методи дослідження. Виходячи з мети і завдань дослідження, у роботі використовувалися: діалектичний, історико-правовий, статистичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, соціологічний і інший методи пізнання процесів і явищ, а також спеціальні юридичні методи: документального аналізу, граматичного розгляду і тлумачення правових норм. За допомогою діалектичного та історіко-правового методів досліджено генезис системи припинення діяльності суб'єктів господарювання, виділені основні етапи формування її організаційних і правових основ. Формально-логічний і соціологічний методи дозволили визначити значення процесів припинення діяльності суб'єктів господарювання в сучасних умовах. Статистичний і порівняльно-правовий методи використовувались для визначення основних напрямків удосконалення правових основ припинення діяльності суб'єктів господарювання.

Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку посилань. Загальний обсяг роботи складає 100 сторінок. Перелік посилань нараховує 48 позицій і займає 4 сторінки.

Розділ 1. Правові аспекти припинення діяльності суб'єктів господарювання

1.1 Аналіз становлення інституту припинення діяльності суб'єктів господарювання

Припинення суб'єкта підприємницької діяльності є таким же закономірним та органічним процесом, як і створення. Припинення суб'єктів господарювання регулюється значною кількістю нормативних актів, до яких, насамперед, належать ЦК України, ГК України, закони України від 15 травня 2003 р. № 755-ГУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства", від 14 травня 1992 р. № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) та інші нормативні акти, в тому числі відомчі [1, с.63].

Поняття припинення діяльності суб'єкта господарювання відсутнє в законодавстві України. Проте в доктринальному розумінні припиненням вважаються юридичні умови, за яких суб'єкти господарювання втрачають право провадити господарську діяльність та, відповідно, втрачають підприємницьку правосуб'єктність з моменту внесення відповідного запису до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.

З прийняттям нових ГК та ЦК України законодавець насамперед розширив поняття суб'єкта господарювання. Так, відповідно до ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання визнані: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; 3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Таким чином, під припиненням суб'єктів господарювання слід розуміти припинення не лише юридичних, але й фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності. Відповідно до ст. 59 ГК України та ст. 104 ЦК України припинення суб'єкта господарювання здійснюється в результаті реорганізації, передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або шляхом ліквідації [2, с.68].

Суттєва різниця між ліквідацією та реорганізацією полягає у тому, що в першому випадку має місце остаточне припинення будь-якої діяльності якогось суб'єкта господарювання, у другому - припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову. В обох випадках "припинення суб'єкта господарювання" суб'єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв'язку з ліквідацією суб'єкта припиниться і його діяльність, у зв'язку ж із реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб'єкта господарювання.

Тобто можна сказати, що головна відмінність двох способів припинення суб'єктів господарювання (ліквідації та реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва [3, с.37].

Таким чином, під реорганізацією розуміють припинення юридичної особи з переходом всіх прав та обов'язків до правонаступника в порядку загального правонаступництва. Під правонаступником розуміють юридичну особу (юридичних осіб), до якої (яких) переходять усі права та обов'язки реорганізованої юридичної особи. Стаття 59 ГК України та ст. 104 ЦК України визначають чотири шляхи припинення суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення.

Під ліквідацією розуміють такий спосіб припинення суб'єкта господарювання, при якому на майбутнє неможлива будь-яка діяльність та його існування і який пов'язаний з ліквідацією його справ і майна, відсутністю правонаступника.

ГК України (ст. 59) визначає, що скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання є підставою для вилучення його з державного реєстру шляхом внесення до державного реєстру запису про припинення діяльності суб'єкта господарювання [4, с.76]. Саме після внесення зазначеного запису суб'єкт господарювання вважається ліквідованим та таким, що припинив свою господарську діяльність. Зазначений запис вноситься лише після затвердження ліквідаційного балансу власником суб'єкта господарювання або ж органом, який призначив ліквідаційну комісію. Реєстр суб'єктів підприємницької діяльності визначається як автоматизована система збирання, накопичення та обробки даних про юридичних та фізичних осіб, зареєстрованих у встановленому законодавством України порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, який ведеться відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" [5, с.59].

Насамперед слід зауважити, що у нормах нових ЦК та ГК України вживається термін "скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання", хоча Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", яким встановлено порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання та відповідно її скасування, містить таке поняття, як "державна реєстрація припинення юридичної особи" та "державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи".

Державна реєстрація припинення юридичної особи позбавляє останнього статусу юридичної особи та є підставою для виключення з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України ведеться на основі нормативних, установчих (для включення до Державного реєстру) та ліквідаційних (для виключення з Державного реєстру) документів, а щодо суб'єктів підприємницької діяльності - на основі копії реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію в органах державної реєстрації за місцезнаходженням суб'єкта відповідно до Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118 [6, с.73].

Новелою нового Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" є те, що він дає визначення поняття державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців як засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру [7, с.80].

Підстави, за яких відбувається припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця визначені в ч. 15 ст. 58 та ч. 1 ст. 59 ГК України. В названих статтях законодавець виділяє дві підстави: перша - припинення у добровільному порядку та друга - припинення у примусовому порядку.

Детальніше та чіткіше визначення підстав для державної реєстрації припинення діяльності суб'єктів господарювання дає Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Ним чітко розділено підстави припинення юридичної особи та припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.

Припинення юридичної особи в добровільному порядку здійснюється за:

- рішенням власника або уповноваженого ним органу, рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників без наведення мотивів прийняття відповідного рішення за власною заявою;

- досягнення юридичною особою цілей та мети, закріплених в установчих документах та заради якої її було створено;

- закінчення певного строку, на який була розрахована діяльність юридичної особи [8, с.75] .

В примусовому порядку припинення юридичних осіб здійснюється за рішенням суду (господарського суду) у разі:

- визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути;

- провадження діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

- невідповідності мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону

- наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням;

- визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;

- визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених чинним законодавством);

- неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону (ст. 58 ГК України, ст. 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців") [9, с.63].

Щодо фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності припинення підприємницької діяльності здійснюється у випадку:

- прийняття фізичною особою-підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності;

- смерті фізичної особи, яка була зареєстрована як підприємець;

- постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою;

- постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності;

- постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця з наступних підстав:

1) визнання фізичної особи-підприємця банкрутом;

2) провадження фізичною особою підприємницької діяльності, що заборонена законом;

3) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону (ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців") [10, с.48].

Таким чином, можна зробити висновок, що припинення суб'єкта господарювання може здійснюватися в добровільному і примусовому порядку відповідно до рішення власника або уповноважених ним осіб, засновників суб'єкта господарювання або їхніх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством, - за рішенням суду.

Стосовно суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм "уповноваженими особами" на прийняття рішень про їх припинення будуть, наприклад, для державних підприємств - міністерства, відомства; для казенних підприємств - Кабінет Міністрів України. (До речі, для названих видів суб'єктів господарювання ці ж органи компетентні приймати рішення про їх припинення і в ролі засновників). Для суб'єктів колективної форми власності це будуть загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах. Для приватного підприємства - фізична особа як власник майна і вона ж засновник. Позов до господарського суду про припинення господарських товариств і державну реєстрацію припинення їх діяльності може бути подано органами, що здійснюють контроль за діяльністю товариств у разі систематичного або грубого порушення норм чинного законодавства відповідно до ст. 91 ГК України та ст. 19 Закону України "Про господарські товариства". Такими, що систематично порушують законодавство, визнаються господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток, з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та наслідків, систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку товариства (наприклад, провадження без спеціального дозволу (ліцензії) господарської діяльності, щодо якої чинним законодавством встановлено обмеження) та/або потягло наслідки у вигляді значної шкоди, заподіяної державі, юридичним чи фізичним особам [11, с.78].

Особливий статус надано податковим органам, які відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 11 Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.) мають повноваження звертатися у передбачених законом випадках до суду або господарського суду із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання; в усіх інших випадках відповідний позов подається органом реєстрації.

Президія Вищого арбітражного суду в роз'ясненні від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" визначає, що, приймаючи рішення про ліквідацію підприємства, про визнання недійсними установчих документів (рішення про створення підприємства), а так само про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання, господарський суд зобов'язує власника або орган, уповноважений створювати підприємство, здійснити ліквідацію в установленому порядку, якщо інше не передбачено законодавством [12, с.83].

1.2 Визначення та правовий зміст припинення діяльності суб'єктів господарювання

Припинення діяльності суб'єктів господарювання здійснюється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації — за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством, — за рішенням суду (ст. 59 Господарського кодексу України). Підставами припинення підприємства є певні фактичні обставини, з якими закон пов'язує припинення його діяльності. Вони установлюються як законодавством, так і установчими документами суб'єкта господарювання [13, с.46]. Способи припинення — це визначений законодавством порядок припинення діяльності юридичної особи, який визначає право відповідного органу приймати рішення про припинення діяльності підприємства. Як випливає з процитованої статті Господарського кодексу, можливими є як добровільний, так і примусовий спосіб (порядок) припинення діяльності суб'єкта господарювання. У першому випадку рішення щодо припинення діяльності підприємства приймає власник майна, на основі якого створена відповідна підприємницька структура, або уповноважений власником орган. Підставами для добровільного припинення діяльності суб'єкта господарювання можуть бути як об'єктивні причини, наприклад досягнення мети, фінансово-економічний стан, так і суб'єктивні, скажімо, небажання власника продовжувати підприємницьку діяльність. У другому випадку припинення діяльності (у примусовому порядку) здійснюється за рішенням господарського суду. Підставами для примусового припинення діяльності суб'єкта господарювання можуть бути порушення законодавства як при створенні, так і під час його господарської діяльності, а також визнання підприємства банкрутом [14, с.70]. Порядок припинення діяльності суб'єкта господарювання регламентується відповідними нормами законодавства (табл. 1.1).

Таблиця 1.1 Норми законодавства щодо порядку припинення діяльності суб'єкта господарювання

Однією з форм припинення діяльності суб'єктів господарювання, як зазначено вище, є реорганізація. Реорганізація — це таке припинення діяльності підприємства, при якому його права, обов'язки і майно переходять до інших діючих чи знову створюваних підприємств, які приймають на себе виконання функцій і завдань реорганізованого чи реорганізованих підприємств, що припинили свою діяльність. При реорганізації має місце правонаступництво, так би мовити, заміна у правовідносинах, які виникли раніше, одних суб'єктів господарювання на інших з переходом до них усіх прав та обов'язків перших (до правонаступника переходять весь пасив і актив майна, борги, права і обов'язки за угодами і т. д.) [15, с.68].

Реорганізація підприємства, яке зловживає своїм монопольним положенням на ринку, може здійснюватися шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством. Реорганізація підприємства, яка може викликати екологічні, демографічні та інші негативні наслідки, що торкаються інтересів населення території, повинна узгоджуватися з місцевим органом самоврядування.

Як правило, реорганізація використовується для створення такого підприємства, яке об'єднало б у собі позитивні якості різних бізнес-структур і створило б нову, досконалішу, конкурентноспроможну підприємницьку структуру. Як за порядком здійснення, так і за юридичними наслідками способи реорганізації мають свої особливості [16, с.77].

При злитті створюється новий суб'єкт господарювання з одночасним припиненням двох або більшої кількості інших, які раніше існували, їх майно, права та обов'язки переходять до суб'єкта, що виник. Приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого призводить до набуття останнім всіх особистих та майнових прав і обов'язків приєднаних. При приєднанні припиняють своє існування лише ті суб'єкти, які приєднуються до іншого. Відбувається своєрідне «поглинання» слабкого сильнішим, що характерно для ринкової економіки. У разі поділу майно за розподільним актом (балансом), права та обов'язки суб'єкта господарювання, що реорганізується, переходять до тих, що виникли. При цьому підприємство, яке раніш існувало, припиняє свою діяльність [17, с.183]. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта. При перетворенні одного суб'єкта господарювання на інший на його базі з'являється новий суб'єкт з повним правонаступництвом прав та обов'язків попереднього. Перетворення як засіб реорганізації використовується при зміні власника або форми власності і в разі зміни організаційно-правової форми здійснення господарської діяльності. Наприклад, при перетворенні товариства з обмеженою відповідальністю на акціонерне товариство, закритого акціонерного товариства — на відкрите тощо. Перетворення тягне за собою обов'язкову перереєстрацію підприємства як суб'єкта господарювання [18, с.74]. Ліквідацією є припинення будь-якої діяльності суб'єкта господарювання, його особистих і майнових прав та зобов'язань. Ліквідація, як і реорганізація, здійснюється за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, інших осіб у зв'язку із закінченням строку, на який створювався суб'єкт господарювання, чи в разі досягнення мети, заради якої його було створено. Крім того, здійснення суб'єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим документам чи чинному законодавству, є підставою для скасування господарським судом державної реєстрації такого суб'єкта, а також для здійснення заходів по його ліквідації. Ліквідація відбувається також у разі невиконання рішення про тимчасову заборону (зупинку), обмеження або припинення його діяльності, наприклад у разі порушення законодавства про охорону довкілля. При цьому ліквідація здійснюється після скасування в судовому порядку державної реєстрації даного суб'єкта за позовом державного органу, що прийняв рішення про зупинку чи припинення його діяльності [19, с.83]. Суб'єкт господарювання може бути ліквідованим, крім випадків, зазначених вище, також за рішенням господарського суду в разі визнання його банкрутом і відсутності після задоволення вимог кредиторів майна, необхідного для його функціонування, відповідно до чинного законодавства'. Спеціальним органом, що призначений проводити ліквідацію суб'єктів господарювання є ліквідаційна комісія, яка має свій статус і тільки їй властиві повноваження. Утворюється ліквідаційна комісія і затверджується її особовий склад власником (власниками) або уповноваженим ним органом. Ліквідація може бути покладена також на орган управління суб'єкта, що ліквідується. Порядок і термін проведення ліквідації, а також термін на подання претензій кредиторів (який не може бути меншим двох місяців від дня оголошення про ліквідацію) установлює власник або орган, який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання. Ліквідаційна комісія починає свою роботу з того, що розміщує в офіційному друкованому органі публікацію про його ліквідацію, порядок і термін подання претензій кредиторами. Крім того, ліквідаційна комісія повинна провести роботу по стягненню дебіторської заборгованості підприємству, а також по виявленню претензій кредиторів і сповіщення явних (відомих) кредиторів про ліквідацію [20, с.105]. Найбільш тривалий і трудомісткий процес у роботі ліквідаційної комісії — це інвентаризація, оцінка майна підприємства і розрахунки з кредиторами. Претензії, не задоволені за відсутністю майна, вважаються погашеними. Погашеними вважаються також претензії, які були не визнані ліквідаційною комісією (органом, що проводить ліквідацію), а також у разі, коли кредитори протягом місяця від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензій не подадуть позови до суду або господарського суду про задоволення їх вимог [21, с.194]. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника. У разі визнання господарським судом підприємства банкрутом порядок утворення і роботи ліквідаційної комісії та умови його ліквідації визначаються, як уже зазначено, відповідно до Закону України від 30 червня 1999 року «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Ліквідаційна комісія по закінченню своєї роботи складає ліквідаційний баланс, надає його власнику або органу, який утворив ліквідаційну комісію. Достовірність і повнота ліквідаційного балансу повинна бути підтверджена аудитором (аудиторською фірмою). Це правило не поширюється лише на ті органи, які повністю утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю. Об'єднання підприємств припиняють своє існування за рішенням підприємств, які до нього входять. Ліквідація здійснюється в порядку, встановленому Господарським кодексом України. Стосовно промислово-фінансових груп законодавством установлений особливий порядок припинення їх існування: реорганізація цих об'єднань може здійснюватись шляхом виходу головного підприємства чи учасника із складу промислово-фінансової групи. Вона може відбуватися:

-  за поданням Голови Державної податкової адміністрації у випадках більш ніж дворазового порушення норм Закону України від 21 листопада 1995 року «Про промислово-фінансові групи в Україні»1 щодо пільг, які надаються головному підприємству та учасникам ПФГ і обліку та звітності щодо кінцевої та проміжної продукції (ст. 4, 5);

-  у разі припинення постановою чи законом, прийнятим Верховною Радою України, виконання державної програми, з метою реалізації якої була створена промислово-фінансова група;

-  у зв'язку з неефективною реалізацією промислово-фінансовою групою відповідних державних програм [22, с. 9].

Ліквідація промислово-фінансових груп здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України: у зв'язку з ініціативою їх учасників або із закінченням затвердженого терміну діяльності, а також у разі неможливості реорганізації.

Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети "Урядовий кур'єр" або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання [23, с.81].

1.3 Види та підстави припинення діяльності суб'єктів господарювання

Розглянемо детальніше правове регулювання кожного з видів припинення діяльності суб'єктів господарювання.

Почнемо з поняття «реорганізація». Новелою нового ЦК України є те, що він не містить терміну "реорганізація" як узагальнюючого поняття, яке об'єднує такі процеси, як злиття, приєднання, поділ та перетворення (ст. 104). Це пов'язано з тим, що в науковій літературі вже давно висловлювалась думка про те, що при виділенні юридична особа не припиняє свою діяльність. Але, на відміну від ЦК, ГК України все ж таки використовує цей термін. Так, відповідно до ст. 59 ГК України однією із форм припинення суб'єкта господарювання є його реорганізація: злиття, приєднання, виділення, поділ, перетворення. І саме реорганізація є однією із форм утворення суб'єкта господарювання (ст. 56 ГК України). Це пов'язано з тим, що внаслідок реорганізації, на відміну від ліквідації, припиняється, власне, лише сам суб'єкт господарювання як такий, а от його діяльність триває, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб'єкта господарювання [24, с.197].

Слід наголосити також на тому, що, на відміну від ЦК, ГК України розширив форми припинення діяльності суб'єкта господарювання. Так, у ст. 59 ГК України поряд із "поділом" називається і така форма реорганізації, як "виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання". Однак у результаті такого виділення припинення суб'єкта господарювання не відбувається. Реорганізований суб'єкт господарювання продовжує свою діяльність нарівні з новим, що виділився з нього. А тому можна зробити висновок щодо невідповідності зазначеної норми змісту ст. 59 ГК, присвяченої припиненню діяльності суб'єкта господарювання. Підтвердженням тому є також відсутність зазначеної норми в Законі України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства", в ст. 33 Закону України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" [25, с.86].

Якщо розглядати в широкому розумінні термін "реорганізація" як узагальнююче поняття, то під реорганізацією розуміють припинення юридичної особи з переходом всіх прав та обов'язків до правонаступника у порядку загального правонаступництва, Де під правонаступником розуміють юридичну особу (юридичних осіб), до якої переходять всі права та обов'язки реорганізованої юридичної особи. Тобто в результаті реорганізації суб'єкта господарювання суб'єктивні права й обов'язки, які належали йому до цього (реорганізації), так би мовити "успадковуються" - настає повне (універсальне) правонаступництво. Суб'єктивні права й обов'язки суб'єктів, що припинили своє існування, стають правами й обов'язками нових чи оновлених (як у випадку з "приєднанням") утворень, що продовжують свою господарську діяльність, як правило, на зміненій за обсягом майновій базі [26, с.417].

Відповідно до ч. 2 ст. 104 ЦК України, ст. 33 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", ст. 22 Закону України "Про господарські товариства" юридичні особи вважаються такими, що припинилися, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи, який здійснюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" [27, с.58].

Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" співвідносить реорганізацію як один із видів припинення діяльності суб'єкта господарювання лише щодо юридичних осіб (ст. 33). Що ж до фізичних осіб, то таке поняття в розумінні Закону відсутнє. Так, ст. 46 Закону не містить такого поняття, як "реорганізація". Звідси можна зробити висновок, що Закон чітко виділяє порядок припинення саме юридичної особи в результаті реорганізації (на відміну від ЦК та ГК України, оскільки такий термін вживається щодо усіх суб'єктів господарювання без застереження) [28, с.77].

Відповідно до ст. 59 ГК, ст.ст. 104, 105, 106 ЦК України (хоча останній і не містить самого поняття "реорганізація"), ст. 33 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" рішення про реорганізацію юридичної особи може прийматися власником (власниками) чи уповноваженим ним (ними) органом, іншими особами - засновником суб'єкта господарювання чи його правонаступниками, або уповноваженим ним органом, за судовим рішенням, а у випадках, передбачених законодавством, реорганізація може здійснюватися за рішенням державних органів, які мають відповідні повноваження. До таких органів ст. 40 ГК України відносить Антимонопольний комітет України, який діє в межах повноважень, визначених законом (див. Закон України від 26 листопада 1993 р. № 3659-Х1І "Про Антимонопольний комітет України" та Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію), затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 р. № 33-р) [29, с.83].

Так, відповідно до ст. 40 ГК України якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення при примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище (таке положення містить також ст. 53 Закону України від 11 січня 2001 р. № 2210-Ш "Про захист економічної конкуренції").

Проте слід зазначити, що рішення Антимонопольного комітету України про примусовий поділ монопольних утворень не є рішенням про примусовий поділ цих утворень, а є підставами для його здійснення на розсуд самого утворення за умови усунення його монопольного становища на ринку. Зазначена санкція не застосовується у випадках:

- неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів або структурних одиниць;

- наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів та одиниць;

- наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів або одиниць, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукції підприємства (об'єднання) не перевищує 30% [30, с.142].

Якщо юридична особа займає монопольне положення на ринку, то прийняття рішення здійснюється на розсуд суб'єкта господарювання за умови усунення монопольного становища цього утворення на ринку (ч. 5 ст. 40 ГК України).

Частина 2 ст. 40 ГК України передбачає обов'язкову наявність згоди Антимонопольного комітету України на концентрацію суб'єктів господарювання. Випадки, коли реорганізація суб'єктів господарювання (злиття або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого) вважається концентрацією, передбачені ст. 22 Закону України "Про захист економічної конкуренції" [31, с.110]. Стаття 24 Закону України "Про захист економічної конкуренції" визначає випадки, коли необхідним є отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання, зокрема, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 млн євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року, і при цьому:

- вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 млн євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року у кожного;

- вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 млн євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року [32, с.74].

Порядок отримання такої згоди регулює Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію).

За порушення вимог щодо узгодження з Антимонопольним комітетом України реорганізації суб'єкта господарювання у випадках, коли це необхідно, Антимонопольний комітет України має право накласти штраф на юридичну особу (ст. 251 ГК України).

Чинне законодавство, як вже зазначалося раніше, дещо різниться за кількістю форм реорганізації суб'єкта господарювання. Так, зокрема, ГК України (ст. 59), Закон України "Про господарські товариства" (ст. 19) виділяє п'ять форм: злиття, приєднання, поділ, виділення та перетворення [33, с.72].

Що стосується ЦК України (ст. 109) та Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (ст. 32), то відповідно до зазначених законів законодавець визначає "виділення" як один із видів створення юридичної особи, а тому згідно з ЦК України (ст.ст. 104, 106, 107, 108) та Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (ст. 33) можна стверджувати, що існує чотири форми припинення суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення [34, с.141].

Злиття має місце тоді, коли дві або декілька юридичних осіб припиняють своє існування, а всі майнові права й обов'язки кожного з них стають правами й обов'язками нового (єдиного) суб'єкта, який виник на майновій базі утворених внаслідок злиття суб'єктів. Організаційно-правова форма новоутвореного суб'єкта може відрізнятися від колишніх форм суб'єктів господарювання, які злилися.

Приєднання характеризується тим, що одне підприємство приєднується до іншого із втратою юридичної самостійності і стає частиною іншого підприємства, до якого переходять права та обов'язки реорганізованої юридичної особи. Тобто основною відмінністю від злиття є те, що всі майнові права й обов'язки стають правами й обов'язками не нового суб'єкта господарювання, а того, який раніше вже існував і продовжує функціонувати в колишній організаційно-правовій формі як правонаступник суб'єктів, утворених внаслідок приєднання.

Слід наголосити також на тому, що майнова база правонаступників як при злитті, так і при приєднанні суб'єктів господарювання змінюється на розмір активів і пасивів правопопередників. Активи і пасиви юридичних осіб, які припинили своє існування в процесі реорганізації, переходять до правонаступників за передаточним балансом у порядку саме універсального правонаступництва. Законодавчо такий порядок підтверджується тим, що будь-які форми реорганізації суб'єктів господарювання (пов'язані з їх припиненням: злиття, приєднання, поділ, перетворення) супроводжуються переходом усіх майнових прав і обов'язків. Звідси випливає, що правонаступник суб'єктів господарювання, який утворився внаслідок злиття або приєднання, вправі стягувати з усіх їх дебіторів заборгованість, вимагати виконання від контрагентів цих суб'єктів зобов'язань за договорами або іншими угодами. З іншого боку, той же правонаступник зобов'язаний цілком виконати всі зобов'язання за угодами, укладеними правопопередниками, розплатитися у повному обсязі за їх боргами з третіми особами, незалежно від того, чи досить для цього майна, що перейшло до нього, чи воно не покриває усіх вимог кредиторів [35, с.84].

Щодо законодавчого врегулювання порядку проведення злиття і приєднання, то лише для акціонерних товариств діє Положення про порядок реєстрації випуску акцій під час реорганізації товариств, затв. рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 30 грудня 1998 р. № 221, яким визначено порядок їх злиття та поділу. З урахуванням конкретних особливостей він може використовуватися (застосовуватись за аналогією) у випадках реорганізації шляхом злиття або припинення суб'єктів господарювання інших організаційно-правових форм. У той же час злиття, як і приєднання суб'єктів господарювання, є окремими випадками економічної концентрації, оскільки в результаті цього можуть збільшитися капітал, фінансова міць підприємства, можливе укрупнення суб'єкта підприємництва. У ринковій економіці "приєднання" може розцінюватися як одна із форм "поглинання конкурента". Тим самим не виключається вплив на монополізацію ринків конкретних товариств і послуг, територій, обмеження конкуренції [36, с.118].

Тому однією з умов здійснення злиття і приєднання суб'єктів господарювання є згода органів Антимонопольного комітету України (п. З ст. 20 Закону України "Про Антимонопольний комітет України").

При поділі припиняється один суб'єкт господарювання та на його майновій базі утворюються два чи кілька нових суб'єктів з передачею кожному з них за розподільчим актом (балансом) у відповідних частинах усіх майнових прав і обов'язків суб'єкта, що реорганізується. Незважаючи на те, що в нормі, яка коментується, буквально йдеться про перехід прав і обов'язків поділеного суб'єкта до нових суб'єктів господарювання лише "у відповідних частинах", не слід думати, що тут передбачається обмежене, а не універсальне правонаступництво. Діє загальний принцип реорганізації: кожний новоутворений в результаті поділу суб'єкт господарювання несе відповідальність за виконання зобов'язань, що перейшли до нього, у повному обсязі, а не в межах тієї частини активів, які перейшли до нього разом з частиною зобов'язань. Обсяг прав та обов'язків кожного з новоутворених в результаті поділу суб'єктів господарювання фіксується в розподільчому акті (балансі). При цьому зовсім не обов'язково, що перехід обов'язків має відбутися пропорційно переданому майну. Співвідношення переданих активів і пасивів законодавством не регламентується. Доцільність такого співвідношення визначається власником майна або іншою особою, уповноваженою до затвердження розподільчого акта (балансу).

Чинні в Україні законодавчі акти не регламентують послідовність дій при поділі суб'єктів господарювання. У даний час порядок поділу встановлено підзаконними нормативними актами лише для деяких видів суб'єктів: для державних підприємств і для підприємств, об'єднань, господарських товариств, у статутному фонді яких частка держави складає 75 і більше відсотків, - Положення про порядок поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних підрозділів, затв. наказом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України, Антимонопольного комітету України від 20 квітня 1994 р. № 43/79/5; для акціонерних товариств - Положення про порядок реєстрації випуску акцій під час реорганізації товариств [37, с.66].

При виділенні юридична особа виділяється зі складу іншої; при цьому продовжує існувати і той суб'єкт, зі складу якого відбулося виділення новоствореної юридичної особи. До новоствореного суб'єкта (суб'єктів) переходять права та обов'язки відповідно до розподільчого балансу. Відповідно до ст. 32 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", виділення вважається завершеним з дати державної реєстрації юридичних осіб, утворених в результаті виділу.

Перетворення - це припинення суб'єкта господарювання, який у подальшому існує в іншій організаційній формі, має інші цілі діяльності, структуру та приймає всі майнові активи та пасиви свого попередника.

Чинним законодавством встановлені певні обмеження щодо перетворення юридичних осіб. Відповідно до ст. 150 ЦК України товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи виробничий кооператив. Стаття 10 Закону України від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР "Про благодійництво та благодійні організації" встановлює, що благодійна організація не може бути реорганізована в юридичну особу, метою діяльності якої є одержання прибутку [38, с.80].

Моментом переходу прав та обов'язків до суб'єктів господарювання - правонаступників у результаті реорганізації вважається дата підписання передаточного чи розподільчого балансу, якщо інше не визначено законом або рішенням про реорганізацію.

Стаття 107 ЦК України регламентує порядок припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу та перетворення). Так, дана стаття закріпила правило, відповідно до якого кредитор юридичних осіб, що припиняються шляхом реорганізації, має право припинення або дострокового виконання зобов'язань. ЦК не встановлює, які саме зобов'язання можуть бути припинені чи виконані, тому можна зробити висновок, що це стосується як виконання грошових зобов'язань, так і припинення договору оренди, дострокового виконання робіт чи послуг тощо. Але кредитор зобов'язаний заявити свої вимоги письмово. Вони розглядаються комісією з припинення у строк, визначений у повідомленні про злиття, приєднання, поділ та перетворення. Комісія задовольняє чи відхиляє ці вимоги кредиторів та складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, яка припиняється, щодо всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами. Цей акт повинен бути затверджений органом, який прийняв рішення про припинення юридичної особи [39, с.144].

Після проведення роботи комісії з виявлення вимог кредиторів, а також їх розгляду, задоволення чи відхилення учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, затверджуються передавальний акт чи розподільчий баланс. Після його затвердження потрібно засвідчити нотаріально копії цих актів і передати органу, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також органу, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника.

Порушення положень ч. 2 та ч. З ст. 107 ЦК України є підставою для відмови у внесенні до Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державній реєстрації створюваних юридичних осіб - правонаступників.

Для внесення відомостей до Єдиного державного реєстру відповідно до ст. 35 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" про злиття або приєднання рішення щодо припинення юридичної особи підписується уповноваженими особами юридичної особи або юридичних осіб, що припиняються, та юридичної особи-правонаступника [40, с.288].

Що ж стосується реорганізації окремих суб'єктів господарювання, то слід звернути увагу на таке.

Порядок реорганізації казенного підприємства регламентується ч. 2 ст. 76 ГК України. Оскільки особливістю створення зазначеного суб'єкта є те, що він створюється за рішенням Кабінету Міністрів України, реорганізація його проводиться відповідно до вимог даного Кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

Частина 10 ст. 81 ГК України та ст. 25 Закону України "Про господарські товариства" встановлюють можливість акціонерного товариства перетворюватись шляхом реорганізації в передбаченому законом порядку із закритого на відкрите та навпаки. Відбувається це шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства. Перетворення акціонерного товариства з відкритого на закрите вимагає застосування спеціальних правових процедур, спрямованих на захист акціонерів, які не згодні з подібним рішенням. У разі якщо усі акції опиняються в руках однієї особи, вирішення цього питання залежить від неї [41, с.208].

Відповідно до ч. 1 ст. 109 ГК України виробничі кооперативи (у випадку добровільної реорганізації) за рішенням загальних зборів членів кооперативу можуть бути реорганізовані у підприємства інших форм господарювання в порядку, визначеному статутом кооперативу та відповідно до загальних вимог ст. 59 ГК України [42, с.210].

Що стосується реорганізації об'єднань підприємств, то це питання регламентується частинами 3, 4 ст. 124 ГК України, зокрема, реорганізація зазначеного суб'єкта здійснюється за рішенням підприємств-учасників. Порядок і умови реорганізації об'єднань, створених на добровільних засадах, визначаються їх установчими документами. Тому рішення державних органів, уповноважених управляти державним майном, про реорганізацію таких об'єднань визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству. Зазначена норма міститься в п. 11 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств". Рішення про реорганізацію приймається загальними зборами учасників одноголосно, якщо установчим договором чи статутом не встановлений порядок прийняття рішення загальними зборами учасників з питання реорганізації простою або кваліфікованою більшістю голосів. Реорганізація державного (комунального) господарського об'єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання [43, с.88].

Реорганізація промислово-фінансової групи відповідно до ч. 5 ст. 125 ГК України визначається законом про промислово-фінансові групи, зокрема Законом України від 21 листопада 1995 р. № 437/95-ВР "Про промислово-фінансові групи в Україні" та Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781.

Реорганізація промислово-фінансової групи відповідно до ч. 11 ст. 1 Закону України "Про промислово-фінансові групи в Україні" - це зміна головного підприємства промислово-фінансової групи, перезатвердження переліку кінцевої продукції промислово-фінансової групи та (або) перезатвердження складу учасників промислово-фінансової групи, що потребує внесення змін до Генеральної угоди. Виключення (вихід) головного підприємства або учасника із складу промислово-фінансової групи здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінетом Міністрів України. Виключення (вихід) із складу промислово-фінансової групи головного підприємства тягне за собою реорганізацію промислово-фінансової групи та її нову реєстрацію відповідно до закону. Реорганізацію промислово-фінансової групи шляхом виключення (виходу) головного підприємства або учасника із складу промислово-фінансової групи Кабінет Міністрів України може здійснювати у випадках, передбачених законом, зокрема, ст. 6 Закону України "Про промислово-фінансові групи в Україні" передбачає наступні три підстави для реорганізації промислово-фінансової групи:

- за поданням органів державної податкової служби - у разі більш як дворазового порушення вимог ст. ст. 4, 5 Закону України "Про промислово-фінансові групи в Україні";

- за постановою або законом, прийнятим Верховною Радою України, про припинення виконання державної програми, з метою реалізації якої відповідно до ст. З Закону "Про промислово-фінансові групи в Україні" було створено промислово-фінансову групу;

- у зв'язку з неефективною реалізацією промислово-фінансовою групою відповідних державних програм [44, с.418].

Слід звернути увагу, що розділ II п. 24 Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп містить дещо інші підстави для реорганізації промислово-фінансової групи:

- за поданням Державної податкової адміністрації у разі більш як дворазового порушення норм ст.ст. 4 і 5 Закону України "Про промислово-фінансові групи в Україні";

- за постановою або законом, прийнятим Верховною Радою України, про припинення виконання державної програми, з метою реалізації якої було створено промислово-фінансову групу;

- за поданням органів виконавчої влади, що відповідають за виконання державних програм, про неефективну реалізацію промислово-фінансовою групою цих програм;

- за заявою головного підприємства промислово-фінансової групи або учасника промислово-фінансової групи про вихід зі складу промислово-фінансової групи [45, с.83].

Ще одним з видів припинення діяльності суб'єктів господарювання – ліквідація.

Ліквідацією визнається припинення юридичної особи без правонаступництва інших юридичних чи фізичних осіб. Загальні положення щодо ліквідації юридичних осіб закріплені в ЦК та ГК України. Відповідно до ст. 104 ЦК та ст. 59 ГК України ліквідація є однією із форм припинення діяльності суб'єкта господарювання. Особливий порядок ліквідаційної процедури передбачено законодавцем при провадженні справ про банкрутство - відповідно до положень Закону України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) [46, с.114].

Чинний ГК України містить термін "ліквідація суб'єкта господарювання" (ст. 60), але усе ж таки загальний порядок ліквідації зорієнтований на господарські організації - юридичні особи і не належить до ліквідації таких видів суб'єктів, як індивідуальні підприємці (фізичні особи) і структурні підрозділи юридичних осіб (у т.ч. філії, представництва). Підтвердженням тому є ст. ст. 110, 111 ЦК України, які регулюють підстави та загальний порядок ліквідації саме юридичної особи [47, с.93].

Відповідно до ст. 110 ЦК України юридична особа може бути ліквідована у добровільному порядку на підставі рішення учасників (повне та командитне товариство), або органів управління юридичної особи, уповноважених на це установчими документами (загальних зборів акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, благодійних організацій, кооперативів), в тому числі, у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також у інших випадках, передбачених установчими документами.

Що ж до примусового порядку ліквідації юридичної особи, то підстави такої ліквідації встановлено як ЦК України, так і іншими законодавчими актами.

ЦК України встановлює такі підстави для винесення судом рішення про примусову ліквідацію юридичних осіб:

- визнання судом недійсною державну реєстрацію юридичних осіб через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути (ч. 1 ст. 110);

- у випадку, коли у повному та командитному товаристві залишається один учасник і останній не перетворить таке товариство в інше господарське товариство, а також у разі виходу учасника з повного товариства, виключення одного з учасників товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юридичної особи - учасника товариства або звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у статутному фонді (ст. 132);

- у разі вибуття всіх вкладників із командитного товариства, якщо учасники товариства не перетворять таке товариство у повне товариство (ст. 139);

- якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та акціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного фонду (ст. ст. 144, 151, 155) [48, с.59].

Стаття 38 Закону України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" встановлює такі підстави для примусової ліквідації юридичних осіб у судовому порядку:

- визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути;

- провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

- невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону;

- неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

- наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним місцезнаходженням [49, с.113].

Стаття 59 ГК України визначає, що юридична особа ліквідується:

- за ініціативою власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством України, - за рішенням суду:

- у зв'язку із закінченням строку, на який вона створювалась, чи у разі досягнення мети, заради якої її було створено;

- у разі визнання її в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

- у разі скасування її державної реєстрації у випадках, передбачених законом [50, с.102].

Організація також може бути ліквідована при невиконанні рішення про тимчасову заборону (призупинення), обмеження або припинення діяльності (наприклад, у разі порушення законодавства про охорону навколишнього середовища). При цьому ліквідація здійснюється після скасування в судовому порядку державної реєстрації суб'єкта підприємництва за позовом державного органу, який прийняв рішення про призупинення, обмеження, припинення діяльності суб'єкта. Комерційна організація може бути ліквідована, крім випадків, викладених вище, також за рішенням господарського суду в разі визнання її банкрутом і відсутності - після задоволення вимог кредиторів - майна, необхідного для її функціонування відповідно до чинного законодавства. За рішенням суду організація ліквідується й у разі систематичного здійснення діяльності, що суперечить цілям, визначеним її установчими документами, забороненої законодавством чи без належного дозволу (ліцензії), а також у зв'язку з неодноразовими грубими порушеннями законодавчих приписів. o Відповідно до ст. 16 Закону України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні організації можуть бути ліквідовані у судовому порядку у таких випадках:

- вчинення релігійною організацію таких дій: примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії; участь релігійних організацій у діяльності політичних партій і надання політичним партіям фінансової підтримки, висунення кандидатів до органів державної влади, ведення агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів; втручання релігійної організації у діяльність інших релігійних організацій, проповідування в будь-якій формі ворожнечі, нетерпимості до невіруючих і віруючих інших віросповідань; недодержання вимог чинного законодавства і правопорядку; самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна;

- поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;

- систематичне порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

- спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посягання на права і майно державних, громадських або релігійних організацій [52, с.66].

Позовну заяву про ліквідацію має право пред'являти до суду орган державної реєстрації, а також учасник юридичної особи. Інші державні органи (державна податкова інспекція, пенсійний фонд та ін.) не мають права подавати такі позовні заяви. Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на її учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.

Окремо слід розглянути ліквідацію об'єднань підприємств. Так, відповідно до ч. 5 ст. 124 ГК України рішення про ліквідацію господарського об'єднання може бути прийнято лише підприємствами-учасниками (а також за рішенням суду). Органи державного управління не мають права приймати рішення про ліквідацію об'єднань підприємств, створених на добровільних засадах (див. також п. 2 листа Вищого арбітражного суду України від 6 червня 1994 р. № 01-8/368 "Про деякі питання практики вирішення господарських спорів"). Рішення державних органів, уповноважених управляти державним майном, про ліквідацію об'єднань, створених на добровільних засадах, визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству (див. п. 11 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств") [53, с.81].

Ліквідація державного (комунального) об'єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

Президія Вищого арбітражного суду України в роз'ясненні "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" визначила, що в разі прийняття рішення про ліквідацію підприємства, про визнання недійсними установчих документів, а так само про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання господарським судом, то останній зобов'язує власника (власників) або орган, уповноважений створювати підприємство, здійснити ліквідацію підприємства в установленому законом порядку, якщо інше не передбачено законодавством. Копії відповідного рішення направляються власникові (власникам) підприємства чи уповноваженому ним (ними) органу (у разі ліквідації господарського товариства - його засновникам), а також органові, що здійснив державну реєстрацію.

Якщо всупереч вимогам чинного законодавства, в тому числі Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств", одним з засновників суб'єкта підприємництва виявиться державне підприємство або державний орган, покликаний здійснювати контроль за діяльністю підприємств, господарський суд повинен визнати недійсним повністю або в частині щодо участі такого підприємства чи органу у підприємницькій діяльності установчий договір як такий, що суперечить вимогам законодавства відповідно до ЦК України [54, с.139].

Загальний порядок ліквідації суб'єктів господарювання (юридичних осіб) встановлений ст. 60 ГК та ст. 105 ЦК України. Так, відповідно до зазначених норм спеціальним органом, який проводить ліквідацію, є ліквідаційна комісія, що має особливий статус і тільки їй властиві повноваження. Ліквідаційна комісія утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання (юридичної особи) чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК України (мається на увазі ліквідація в процесі банкрутства, оскільки така здійснюється не за загальним порядком, а за так званою ліквідаційною процедурою, передбаченою розділом III (ст. ст. 22-34) Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"). Ліквідація юридичної особи може бути також покладена на орган управління суб'єкта, що ліквідується (ч. 1 ст. 60 ГК України). З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять усі повноваження щодо управління справами суб'єкта господарювання.

Призначенню ліквідаційної комісії передує наступна процедура. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Відповідно до ст. 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" суд, який постановив рішення щодо припинення юридичної особи, не пов'язане з банкрутством юридичної особи, також у день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення. Таке повідомлення робиться для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, або суду щодо припинення юридичної особи [55, с.219].

Відповідно до ст. 34 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної особи засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа повинні подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:

- нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи;

- документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим органом рішення щодо припинення юридичної особи у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації [56, с.193].

Припинення юридичної особи здійснюється комісією з припинення (ліквідаційною комісією) або органом юридичної особи. Призначення комісії здійснюється органом, який виніс рішення про припинення юридичної особи за погодженням з органами державної реєстрації. Відповідно до п. 9 ст. 34 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" таке погодження здійснюється у випадку прийняття документів органом державної реєстрації, які подаються при внесенні до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи. Засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа не пізніше 2 робочих днів з дати надходження до державного реєстратора таких документів погоджують з державним реєстратором призначення комісії з припинення (ліквідатора, ліквідаційної комісії тощо), порядок та строки ліквідації юридичної особи шляхом подання (надсилання рекомендованим листом) йому відповідного рішення. Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня від дати надходження відповідного рішення вносить до Єдиного державного реєстру запис про призначення комісії з припинення (ліквідатора, ліквідаційної комісії тощо). У разі якщо заявник не звернувся до державного реєстратора в строк, встановлений у ч. 9 ст. 34 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", державний реєстратор не пізніше 3 робочих днів з дати надходження документів, які подані для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи, вносить до Єдиного державного реєстру запис, в якому вказує як голову комісії з припинення (ліквідаційної комісії) юридичної особи керівника органу управління або засновника (учасника) юридичної особи. Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису, в якому керівник органу управління або засновник (учасник) юридичної особи вказаний як голова комісії з припинення (ліквідаційної комісії) юридичної особи, зобов'язаний надіслати рекомендованим листом такому керівнику органу управління або засновнику (учаснику) відповідне повідомлення [57, с.92].

З дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи забороняється:

- проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої прийнято рішення про припинення;

- внесення змін до Єдиного державного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи;

- проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення про припинення [58, с.48].

З моменту призначення комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційної комісії) припиняються повноваження інших органів щодо управління справами такої юридичної особи. Ці функції переходять до призначеної комісії. У даному випадку йдеться про перехід до комісії з припинення (ліквідації) прав виконавчого органу або учасників (повного та командитного товариства) щодо ведення справ. Що стосується вищих органів управління, які не виконують виконавчі функції, то вони можуть діяти й надалі.

В разі ліквідації юридичної особи його основний рахунок переоформляється на ім'я ліквідаційної комісії, для чого подається рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання та нотаріально засвідчена картка із зразками підписів уповноважених членів ліквідаційної комісії і відбитком печатки юридичної особи, що ліквідується.

Ліквідаційна комісія зобов'язана вжити всіх заходів із закриття додаткових рахунків. Поряд із закриттям додаткових рахунків та переоформленням рахунка ліквідаційна комісія проводить інвентаризацію майна юридичної особи відповідно до Закону України від 16 липня 1999 р. № 996-ХІУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та Інструкції по інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків, затв. наказом Міністерства фінансів України від 11 серпня 1994 р. № 69, для підтвердження правильності та достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності. Одним із головних завдань ліквідаційної комісії юридичної особи є виявлення кредиторів. Тому вона повинна повідомити про припинення юридичної особи публічним способом, а також письмово кожного кредитора. Публічне повідомлення робиться в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації (ч. З ст. 60 ГК, ч. 6 ст. 105 ЦК України). Новелою чинного законодавства є те, що вперше визначено перелік видань, до яких слід подавати повідомлення. Так, відповідно до ч. 10 ст. 58 та ч. 8 ст. 59 ГК України оголошення, зокрема щодо ліквідації суб'єкта господарювання, підлягає опублікуванню у спеціальному додатку до газети "Урядовий кур'єр" та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади (яким, зокрема, є газета Верховної Ради України "Голос України") або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта, що ліквідується (зокрема, це є друковані видання відповідної обласної ради), протягом 10 днів з дня припинення діяльності юридичної особи. Відповідно до ст. 22 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо припинення юридичної особи повинно містити відомості про:

- найменування юридичної особи;

- ідентифікаційний код юридичної особи;

- місцезнаходження юридичної особи;

- підставу для прийняття рішення щодо припинення (злиття, приєднання, поділ, перетворення або ліквідація) юридичної особи;

- місце та дату внесення запису про прийняття рішення засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом при припинення юридичної особи;

- дату призначення та відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо);

- порядок і строк заявлення кредиторами вимог до юридичної особи, що припиняється. Строк для заяв та претензій кредиторів не може бути менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи (ч. 4 ст. 105 ЦК, ч. 2 ст. 60 ГК України) [59, с.110].

Одночасно із поданням вищезазначеного оголошення ліквідаційна комісія зобов'язана вжити усіх необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості особи, що ліквідується, та виявлення вимог кредиторів з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію (п. 4 ст. 60 ГК України). Кодексом не визначаються "необхідні" способи виявлення і стягнення дебіторської заборгованості ліквідованого суб'єкта господарювання і вимог кредиторів до нього. Тому ліквідаційна комісія повинна застосувати для цього всілякі розумні способи і методи, що забезпечують реальний результат пошуку і виявлення кредиторів і боржників.

Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторам ліквідаційна комісія складає проміжний ліквідаційний баланс, що містить відомості про склад майна ліквідованого суб'єкта господарювання, в тому числі речі, майнові права (дебіторська заборгованість), перелік пред'явлених кредиторами вимог (найменування кредитора, підстава виникнення вимоги), а також результати їх розгляду (можливість відмови чи задоволення) (ч. 5 ст. 60 ГК, ст. 111 ЦК України). Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. До затвердження ліквідаційного балансу жодних виплат кредиторів не можна проводити, а також не можна здійснювати відчуження майна юридичної особи для їх задоволення [60, с.88].

Виплати кредиторам провадяться відповідно до затвердженого проміжного балансу в порядку черговості, встановленої ст. 112 ЦК та ст. 61 ГК України, із коштів юридичної особи, а якщо коштів недостатньо, ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи. Особливість правового статусу деяких юридичних осіб обумовлює можливість задоволення претензій кредиторів за рахунок майна не тільки цих осіб, а й їх засновників. Наприклад, відповідно до ст. 124 ГК України у разі недостатності у повного товариства його майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі його учасники солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернено стягнення. Це правило поширюється і на повних учасників командитного товариства (ст. 135 ГК України). Через недостатність майна товариства з додатковою відповідальністю його засновники несуть субсидіарну відповідальність перед кредиторами своїм майном у розмірі, що встановлюється статутом товариства (ст. 151 ГК України) [61, с.120].

До майна юридичної особи, за рахунок якого здійснюється задоволення вимог кредиторів, належать речі, предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникнути цивільні права та обов'язки, сукупність речей, грошові кошти, а також майнові права та обов'язки.

Порядок задоволення вимог кредиторів визначається залежно від того, у який спосіб здійснюється ліквідація суб'єкта господарювання. Якщо майна юридичної особи недостатньо для задоволення вимог кредиторів (тобто юридична особа неплатоспроможна), то ліквідація здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Ним же встановлено й черговість задоволення кредиторських вимог. ЦК України та вищезазначений Закон по-різному підходять до встановлення черговості задоволення вимог, але встановлюють однаковий принцип щодо того, що вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові цієї черги (ст. 31 Закону).

Під час ліквідації юридичної особи відповідно до ст. 112 ЦК України ліквідаційна комісія задовольняє претензії кредиторів з дотриманням такої черговості:

- у першу чергу задовольняються вимоги кредиторів щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою та іншим способом;

- у другу - вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про виплату за використання його інтелектуальної творчої діяльності;

- у третю - вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

- у четверту - усі інші вимоги [62, с.60].

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги. Вимоги першої, другої та третьої черг задовольняються одразу після затвердження проміжного ліквідаційного балансу, а четвертої - після спливу місяця від дня його затвердження.

Оскільки ліквідаційна комісія може відхилити вимоги кредиторів або зволікати з їх розглядом, кредиторам надано право у таких випадках звертатися з позовом до суду до затвердження ліквідаційного балансу. Хоча в ч. 2 ст. 112 ЦК України зазначено, що такий позов пред'являється до ліквідаційної комісії, але відповідачем у такій справі є юридична особа, оскільки ліквідаційна комісія лише має право вести справи від імені юридичної особи (ст. 105 ЦК України) і не може самостійно бути відповідачем та позивачем, оскільки не є юридичної особою. Крім того, повноваження ліквідаційної комісії може бути покладено на органи управління юридичної особи.

Вимоги кредиторів, які заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією і який був зазначений у повідомленні про ліквідацію юридичної особи (ч. 4 ст. 105 ЦК України), задовольняються тільки з майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, які не порушили цей строк, але до розрахунків з учасниками юридичної особи, які згідно із законодавством та установчими документами мають на це право (ч. З ст. 112 ЦК України) [63, с.90].

Якщо кредитор не скористався наданим законом правом оскаржити повну або часткову відмову ліквідаційної комісії у визнанні його претензій або якщо такий позов був залишений судом без задоволення, вимоги кредитора вважаються погашеними (ч. 4 ст. 112 ЦК, ч. З ст. 60 ГК України). Те саме стосується й претензій кредиторів, що залишилися не задоволеними внаслідок недостатності майна юридичної особи.

Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, що затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи (ч. З ст. 111 ЦК, ч. 5 ст. 60 ГК України). Частина 5 ст. 60 ГК України передбачає обов'язкову наявність того, щоб достовірність та повнота ліквідаційного балансу були перевірені у встановленому законодавством порядку. Але щодо цього слід зазначити, що на сьогоднішній день такий порядок визначений лише для господарських товариств. Згідно зі ст. 20 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-XII "Про господарські товариства" достовірність і повнота ліквідаційного балансу мають бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком товариств з річним господарським оборотом, меншим ніж 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Вимоги щодо аудиторського висновку визначені відповідними нормативами, які затверджені Аудиторською палатою України. Ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) подає аудиторський висновок власнику або органу, що прийняв відповідне рішення. Вона також подає аудиторський висновок до податкової інспекції не пізніше 10 днів після закінчення аудиторської перевірки відповідно до ст. 29 Закону України від 22 квітня 1993 р. № 3125-ХІІ "Про аудиторську діяльність". В разі неподання або несвоєчасного подання аудиторського висновку відповідним податковим інспекціям з вини господарюючого суб'єкта до нього застосовуються фінансові санкції та адміністративні штрафи, передбачені законодавчими актами України, зокрема п. 7 ст. 11 Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.) [64, с.108].

Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, використовується за вказівкою власника (ч. 4 ст. 61 ГК України), хоча ч. 4 ст. 111 ЦК України передбачає передання майна, що залишилось, її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами чи законом. Так, відповідно до ст. 21 Закону України "Про господарські товариства" таке майно розподіляється між учасниками відповідно до установчих документів товариства. Стаття 21 Закону України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ "Про об'єднання громадян" встановлює, що кошти та інше майно об'єднань громадян, які ліквідуються, не можуть перерозподілятися між їх членами і використовуватися для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовуються в доход держави [65, с.94].

Якщо вартості майна юридичної особи буде недостатньо для задоволення вимог кредиторів, ліквідаційна комісія повинна звернутися до господарського суду із заявою про визнання юридичної особи банкрутом (ст. 51 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", яка передбачає деякі особливості застосування процедури банкрутства до боржника, що ліквідується власником).

Аналіз ст. 51 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає можливість зробити висновок, що в разі незадоволення всіх вимог кредиторів має порушуватись справа про банкрутство. За результатами розгляду заяви про порушення справи про банкрутство юридичної особи, майна якої недостатньо для задоволення вимог кредиторів, господарський суд визнає боржника, який ліквідується власником, банкрутом, відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора, обов'язки ліквідатора можуть бути покладені на голову ліквідаційної комісії (ліквідатора) незалежно від наявності в останнього ліцензії [66, с.144].

При цьому п. 5 ст. 51 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" містить вказівку, що в разі невиконання вказаних вимог орган реєстрації повинен відмовити у внесенні запису про ліквідацію юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Законодавець з метою захисту прав кредиторів закріпив положення, що власник майна боржника (уповноважена ним особа), керівник боржника, керівник ліквідаційної комісії несуть солідарну відповідальність за незадоволеними вимогами в грошових зобов'язаннях та зобов'язаннях щодо сплати податків та зборів (обов'язкових платежів) [67, с.93].

У разі незгоди юридичної особи з рішенням про його ліквідацію воно має право звернутися до господарського суду з заявою про визнання такого рішення недійсним до моменту виключення його з державного реєстру. При цьому господарський суд має вжити заходів до забезпечення позову у вигляді заборони виключення з державного реєстру підприємства, що звернулося з позовом до прийняття рішення зі спору. Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що підприємство ліквідоване, то господарський суд на підставі ст. 62 Господарського процесуального кодексу України повинен відмовити у прийнятті позовної заяви, поданої до ліквідованого суб'єкта господарювання, а у разі, якщо після порушення провадження у справі буде встановлено, що юридична особа-відповідач ліквідована - припинити провадження у справі. Остаточно ліквідованою юридична особа вважається з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Розглянемо наступний вид припинення діяльності суб'єктів господарювання – банкрутство, як правовий інститут. Правову базу визнання суб'єктів господарювання банкрутами складає Закон України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.). Крім того, норми, що регулюють порядок визнання юридичних осіб банкрутами, містяться також у Господарському процесуальному кодексі України, законах України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП "Про господарські товариства", від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР "Про режим іноземного інвестування", в указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, рекомендаціях Національного банку України. Практика застосування законодавства про банкрутство була узагальнена Президією Вищого господарського суду України (див., зокрема, рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 4 червня 2004 р. № 04-5/1193 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"). Додаткові роз'яснення щодо вирішення деяких питань, що виникли в процесі застосування законодавства про банкрутство, містяться також у листах Вищого господарського суду України [68, с.91].

Одним з найважливіших питань, що мають пріоритетне значення при дослідженні інституту банкрутства, є визначення власне поняття "банкрутство". В сучасному розумінні банкрутство означає фінансовий крах боржника, який стає неспроможним виконати майнові зобов'язання перед своїми кредиторами. В світовій практиці під банкрутством розуміється визнана судом абсолютна неплатоспроможність боржника. Абсолютна неплатоспроможність означає неможливість для боржника задовольнити вимоги кредиторів в даний момент і можливість подібного задоволення в майбутньому.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Статтею 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено ознаки банкрутства, однією з яких є закінчення 3-місячного терміну з дня, встановленого для погашення боржником безспірних вимог кредиторів.

Відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під неплатоспроможністю розуміється неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. У господарському обороті досить часто виникають ситуації, в яких окремі учасники виявляються не в змозі виконати свої зобов'язання, і особливо зобов'язання грошового характеру. Неплатоспроможність може бути викликана відсутністю коштів, якими міг би розпорядитися боржник на момент настання терміну платежу, але які можуть з'явитися, в разі виконання зобов'язань перед боржником іншими особами. Крім того, в разі невиконання боржником зобов'язань кредитор може застосувати норми цивільного права, що регулюють питання відповідальності за невиконання зобов'язань. До складу грошових зобов'язань боржника не зараховуються неустойка, визначена на день подання заяви до господарського суду, а також зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадянина, зобов'язання із виплати авторської винагороди та деякі інші зобов'язання боржника [69, с.231].

Другою ознакою банкрутства є досягнення сукупної заборгованості боржника за безспірними вимогами кредиторів рівня в 300 мінімальних заробітних плат на день подачі заяви до господарського суду про порушення провадження справи про банкрутство. Якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) складають суму, що не досягає зазначеного рівня, справа про банкрутство не може бути порушена, але це не перешкоджає кредиторам об'єднати вимоги з метою ініціювання порушення провадження справи про банкрутство боржника відповідно до ст. 7 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Кредитор, безспірні вимоги якого складають менше 300 мінімальних заробітних плат, може проводити роботу із виявлення інших кредиторів з метою подачі спільної заяви до господарського суду (див. лист Державної податкової адміністрації України від 25 лютого 2000 р. № 2655/7/25-1317 "Щодо застосування норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом") [70, с.88].

2.1 Нормативно-правове забезпечення припинення діяльності суб'єктів господарювання

Основним джерелом права у сучасній Україні є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт — це письмовий документ компетентного органу держави або самого народу, в якому закріплюються встановлені та забезпечувані державою формально обов'язкові правила фізичної поведінки суб'єктів суспільного життя. Порівняно з іншими джерелами права, нормативно-правовий акт має ряд істотних переваг. Зокрема:

-  він найбільш чітко, повно і однозначно формулює права і обов'язки суб'єктів суспільного життя;

-  дає можливість найшвидше і найповніше довести зміст норм права до суб'єктів суспільного життя;

-  дає можливість та створює умови для адекватного (належного) і однакового розуміння норм права;

-  дає можливість оперативно реагувати на потреби правового регулювання, змінюючи, встановлюючи чи скасовуючи відповідну правову норму;

-  нормативно-правові акти найбільш повно і легко можуть бути систематизовані, що сприяє полегшенню користування ними, крім того, вони дають можливість для узгодження і впорядкування чинних правових норм [71, с.82].

Юридичні властивості нормативно-правових актів наступні:

-  вони є волевиявленням держави або всього народу, тобто приймаються тільки державними або іншими органами, які мають відповідні державно-владні правотворчі повноваження, і є їхнім одностороннім волевиявленням;

-  містять у собі правові норми;

-  мають зовнішню форму у вигляді письмового документу встановленої форми;

-  володіють юридичною силою, яка відображає їхнє співвідношення з іншими нормативно-правовими актами, місце і роль у системі законодавства та правового регулювання [72, 99].

Головним критерієм поділу нормативно-правових актів є їхня юридична сила. Вони, відповідно, поділяються на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Юридична сила — це специфічна властивість нормативноправових актів, яка відображає їхнє співвідношення і взаємозалежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави.

Закон — це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади держави або самого народу, який приймається та змінюється в особливому порядку, регламентує найважливіші суспільні відносини і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.

Юридичні властивості закону:

-  він є нормативно-правовим актом органу законодавчої влади, тобто вищого представницького органу держави або самого народу. В Україні право приймати закони належить Верховній Раді України та безпосередньо народові шляхом проведення всенародного голосування (референдуму);

-  закони встановлюються для регулювання найважливіших питань суспільного і державного життя. Зокрема, як передбачено ст. 18 Конституційного договору: “Виключно законами визначаються: 1) регулювання питань про права та свободи людини і громадянина, громадянство” і т. д. (всього 12 пунктів);

-  він має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів. Це знаходить свій вираз у тому, що акти всіх інших органів держави повинні відповідати закону і не суперечити йому, крім того, закон може бути скасований або змінений лише тим суб'єктом, який його встановлював;

-  для законів встановлюється особливий порядок їхнього прийняття і введення в дію, який закріплюється у конституції та інших спеціальних законах [73, с.87].

Закріплена в законах обов'язкова послідовність певних дій зі створення законів називається законодавчим процесом.

Його порядок та стадії в Україні закріплені в Регламенті Верховної Ради України.

Стадії законодавчого процесу:

-  законодавча ініціатива, суть якої полягає у внесенні до Верховної Ради пропозиції про необхідність прийняття того чи іншого закону;

-  розробка проектів законів;

-  розгляд законопроектів у комісіях Верховної Ради України;

-  розгляд законопроектів на сесії Верховної Ради у першому, другому та третьому читаннях;

-  прийняття закону;

-  опублікування закону;

-  набрання законом чинності, або вступ закону в силу.

За значенням і місцем законів у системі законодавства вони поділяються на:

-  конституційні, або основні. Це Конституція та закони з питань, безпосередньо врегульованих Конституцією, наприклад “Про громадянство”, “Про загальний військовий обов'язок” та ін. Конституція є основним законом держави, саме в цьому законі закріплюються основи суспільного, економічного і політичного устрою країни, правове становище особи, її права та обов'язки, форма правління та форма державного устрою, порядок організації та компетенція органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Положення, закріплені у Конституції, конкретизуються у конституційних законах.

-  звичайні, або біжучі. Це всі інші чинні в державі закони.

-  надзвичайні, тобто закони, які приймаються у певних, передбачених Конституцією, випадках, наприклад надзвичайний стан, війна тощо [74, с.119].

Підзаконні нормативно-правові акти — це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Види підзаконних нормативно-правових актів в Україні: Укази Президента України; постанови Президії Верховної Ради України; постанови Кабінету Міністрів України; інструкції, розпорядження і накази міністерств, державних комітетів і відомств України; розпорядження глав обласних та районних державних адміністрацій; рішення виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів; нормативні накази та інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій [75, с.107].

Дія нормативно-правових актів — це їхній фактичний вплив на суспільні відносини. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акту.

Дія нормативно-правового акту обмежена трьома параметрами: а) дією у часі, тобто терміном дії, або часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу; б) простором, на який розповсюджується дія нормативно-правового акту; в) колом осіб, які підпадають під дію нормативно-правового акту, тобто в яких на підставі цього нормативно-правового акту виникають конкретні юридичні права та обов'язки.

Дія нормативно-правового акту у часі обмежена моментом набрання ним юридичної сили та моментом втрати останньої. Тобто, слід розрізняти: 1) введення в дію; 2) припинення дії; 3) зворотну силу дії. Нормативно-правові акти починають діяти: а) з часу, що зазначений у самому нормативно-правовому акті чи спеціально прийнятому акті; б) після 10 днів з моменту його опублікування; в) якщо нормативно-правовий акт не публікується, то з моменту одержання його виконавцями [76, с.88].

Нормативно-правові акти втрачають чинність в силу: а) закінчення терміну, на який видавався акт; б) відміни даного нормативно-правового акту іншим; в) зміни обставин, для врегулювання яких був призначений нормативно-правовий акт.

Дія нормативно-правових актів у часі є:

-  пряма, тобто він поширюється на всі факти, які виникли після набрання ним чинності, та на факти, які виникли до набрання ним чинності, але продовжують існувати, проте тільки з моменту набрання ним чинності;

-  зворотна дія, яка має місце тоді, коли нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності, але вже з моменту їхнього виникнення, тобто відбувається перегляд попередніх рішень з цих фактів вже за новим нормативно-правовим актом;

-  переживаюча дія, яка має місце у випадку, коли нормативно-правовий акт поширює свою дію тільки на нові факти, а на факти, які виникли раніше і продовжують існувати, діє попередній нормативно-правовий акт [77, с.193].

Пряму дію мають всі нормативно-правові акти, зворотну та преживаючу тільки у випадках, спеціально передбачених законом.

Темпоральна чинність нормативно-правових актів, тобто їхня дія у часі, звичайно, встановлюється законодавством відповідної держави. Знання цих правил — неодмінна передумова належного законного застосування і здійснення норм юридичного права.

Дія нормативно-правового акту у просторі — це поширення його впливу на певну територію, державу в цілому чи певний регіон.

Дія нормативно-правового акту за колом осіб визначається підлеглістю осіб вимогам нормативно-правових актів. Згідно зі загальним правилом, дія нормативно-правового акту поширюється на всіх осіб, що перебувають на певній території.

Господарський Кодекс України (ГКУ) визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності [78, с.139].

Під господарською діяльністю у господарському кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності [79, с.91].

Під організаційно-господарськими відносинами у ГКУ розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Не є предметом регулювання ГК: майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України; земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря; трудові відносини; фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів; адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання. Особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються ГКУ [80, с.62].

До господарських відносин, що виникають із торговельного мореплавства і не врегульовані Кодексом торговельного мореплавства України, застосовуються правила ГКУ.

Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять:

-  право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України;

-  право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону;

-  забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству;

-  право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

-  визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності;

-  економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва;

-  забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом;

-  забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України;

-  забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів;

-  взаємовигідне співробітництво з іншими країнами;

-  визнання і дія в Україні принципу верховенства права [81, с.73].

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

Загальними принципами господарювання в Україні є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, ГКУ, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами [82, с.46].

Підприємницька діяльність припиняється:

-  з власної ініціативи підприємця;

-  у разі закінчення строку дії ліцензії;

-  у разі припинення існування підприємця;

-  на підставі рішення суду у випадках, передбачених ГКУ та іншими законами.

Порядок припинення діяльності підприємця встановлюється законом відповідно до вимог Господарського Кодексу [83, с.99].

2.2 Порядок здійснення процедури припинення діяльності суб'єктів господарювання

Один з можливих шляхів — ліквідація компанії за рішенням власників. Здійснюється у кілька етапів. Перший — проведення зборів засновників (учасників, акціонерів), на яких приймається рішення про ліквідацію. Другий — публікація в пресі оголошення про заплановану ліквідацію. Третій — повідомлення держреєстратора і зацікавлених органів (податкової інспекції, Пенсійного фонду та фонду соцстраху). Далі — створення ліквідаційної комісії і складання попереднього ліквідаційного балансу. Крім того, власник або керівник підприємства щонайменше за два місяці до ліквідації зобов’язаний під розписку повідомити про це всіх своїх працівників. Після чого починається найцікавіше — перевірки контролюючих органів.

Після того як усі претензії податківців задоволено, складається остаточний ліквідаційний баланс. І підприємець знову подає держреєстраторові пакет документів, до якого входять численні довідки про відсутність заборгованості перед бюджетом і фондами.

Процедура цілковито відповідає закону. Після ліквідації юрособи відомості про керівника і власників компанії вилучаються з держреєстра і передаються до архіву. До підприємства, що ліквідувалося, немає претензій у фіскальних і правоохоронних органів, а також у контрагентів.

Тривалість процесу — від двох місяців (в ідеалі) і нескінченно (якщо податкова або ПФ не видасть довідки про відсутність заборгованостей). Обов’язкова податкова перевірка з практично гарантованими донарахуваннями за якимись податками або платежами, обов’язкова перевірка Пенсійним фондом і фондами соцстраху. На будь-якому етапі ліквідації може з’явитися неврахований кредитор, що вимагає оплати реального або вигаданого боргу. Існує ризик, що кредитор звернеться до суду з вимогою порушити справу про банкрутство ліквідованої компанії.

Ліквідація «за законом» має сенс тільки для компаній, у яких були невеликі обороти або діяльність взагалі не велася. Інакше обов’язкова передліквідаційна перевірка ДПІ забере у власника і керівника багато часу, сил, а в більшості випадків і грошей. Уникнути цих проблем можна, якщо на підприємстві недавно було проведено комплексну перевірку податковою інспекцією і в цей момент ДПІ не має претензій до компанії. Втім, у такій ситуації доцільніше не ліквідувати «чисту» фірму, а, наприклад, просто призупинити її роботу з метою подальшого перепрофілювання або продажу [84, с.100].

Ще один варіант — ліквідація через процедуру банкрутства. Банкрутство може бути як добровільним, тобто за рішенням власників компанії, так і примусовим — на вимогу кредитора або держоргану. В обох випадках перший етап процедури — звернення до суду з проханням порушити провадження у справі про банкрутство. Причому якщо ініціатором звернення є саме підприємство, то до заяви крім інших документів необхідно додати протокол загальних зборів працівників компанії, на яких було обрано їхнього представника на час розгляду справи про банкрутство. Протягом десяти днів від дня порушення судом справи про банкрутство у спеціалізованих виданнях необхідно розмістити відповідне оголошення.

Подальші етапи банкрутства від керівника і власників підприємства залежать опосередковано: надсилання судом держреєстратору повідомлення про порушення справи про банкрутство, призначення арбітражного керуючого, формування реєстру кредиторів та їхніх вимог, збори комітету кредиторів, складання балансу і порядку задоволення вимоги кредиторів тощо. Власне, навіть вилучення з держреєстру від власників жодним чином не залежить — після ухвалення відповідного рішення суд направляє його держреєстратору, який і зобов’язаний вилучити підприємство з ЄДР [85, с.94].

Власники компанії не втягнені в бюрократичну тяганину — всі процесуальні дії, зокрема й узгодження спірних питань з податковою та соцфондами, здійснює арбітражний керуючий, призначений судом. Вимоги кредиторів можуть залишитися незадоволеними, якщо в підприємства немає достатніх активів.

Тривалість процедури — у деяких випадках справа про банкрутство розглядається півтора-два роки. Якщо підприємство має у своєму розпорядженні ліквідні активи, вони можуть бути передані кредиторам. Можливе додаткове розслідування правоохоронних органів, якщо в них виникне підозра, що банкрутство фіктивне. Теоретично існує ймовірність притягнення керівництва компанії до адміністративної або кримінальної відповідальності за статтею «Доведення до банкрутства».

Зазвичай банкрутують підприємства, які вже позбулися належних їм ліквідних активів. Таким чином, вимоги численних кредиторів просто не можуть бути задоволені — у підприємства немає ні грошей, ні майна. Крім того, за наявності певної фантазії цілком можна обійтися без податкової перевірки, обов’язкової у разі звичайної ліквідації. До переліку документів, на підставі яких суд ухвалює рішення про ліквідацію компанії через банкрутство, акт податкової перевірки і довідка про відсутність заборгованості перед бюджетом не входять.

Утім, підприємство може бути ліквідоване без будь-якої участі, а іноді навіть без відома його власників або керівництва — за рішенням суду або відповідного органу державної влади. Найпоширеніший випадок — ліквідація підприємств, які припинили або ніколи не вели госпдіяльності, не подавали протягом року податкової та фінансової звітності до ДПІ або відсутні за заявленим місцезнаходженням. Інакше кажучи, ліквідувати підприємство можна, просто кинувши його напризволяще: припинивши діяльність і переставши подавати звітність до держорганів [86, с.28].

Крім неподання звітності закон передбачає ще три випадки ліквідації компанії з ініціативи державного органу. По-перше, визнання недійсним запису про держреєстрацію підприємства. По-друге, ведення компанією діяльності, що порушує закон або не відповідає її статутним документам. По-третє, невідповідність статутного капіталу вимогам законодавства.

У всіх названих випадках податкова інспекція або інший держорган може звернутися до суду з позовом про ліквідацію компанії. Якщо суд ухвалить таке рішення, держреєстратор буде зобов’язаний виключити підприємство з держреєстру.

Найдешевший спосіб — гроші на послуги юристів і платежі до бюджету не витрачаються. Усі процедурні дії здійснює зацікавлений держорган, від власників або керівництва підприємства нічого не залежить. Податкова перевірка підприємства не проводиться, оскільки найчастіше встановити місцезнаходження компанії неможливо. У більшості випадків пошук кинутого підприємства здійснюється формально, після чого компанія ліквідується. Якщо підприємство не мало заборгованості перед іншими юрособами або бюджетом, то, як правило, жодними істотними неприємностями власникам і директору такий спосіб ліквідації не загрожує.

У базах даних податкових органів і Держкомстату зберігається інформація про засновників і останнього директора підприємства, що пізніше за бажання податківців може завдати їм певних неприємностей. Якщо компанія заборгувала бюджету або соц-фондам, можливе порушення кримінальної справи, відтак розшуком власників і керівників підприємства можуть зайнятися правоохоронні органи. Сама процедура досить тривала і займає щонайменше два роки. Посадових осіб підприємства можуть оштрафувати за неподання звітності [87, с.142].

Проблема в тому, що хоча можливість ліквідації підприємства шляхом звернення до суду, наприклад податківців, у законі й передбачена, детально прописаний механізм її реалізації відсутній. Приміром, незрозуміло, які саме документи підтверджують відсутність компанії за заявленим місцезнаходженням, факт неподання звітності протягом року тощо. Крім того, зважаючи на завантаженість українських, передусім київських, ДПІ та держреєєстраторів, малоймовірно, що вони займатимуться кропіткою роботою зі збору інформації та звернення до суду для ліквідації всіх «мертвих» фірм, яких налічується не одна тисяча. Тож кинуте підприємство може не один рік значитися в різних базах даних і Єдиному держреєстрі, а його засновникам і формальному директорові податківці регулярно надсилатимуть листи-нагадування про неподання тих чи інших звітів.

Ще один спосіб позбутися непотрібної власникові фірми — продати корпоративні права. Або, як часто кажуть, продати підприємство, хоча в законодавстві такого формулювання й немає. Сама процедура продажу виглядає так: між продавцем (нинішнім власником або власниками підприємства) і покупцем укладається договір купівлі-продажу корпоративних прав. У більшості випадків юристи рекомендують нотаріально завірити його (хоча закон цього прямо не вимагає), після чого держреєстратору передаються статутні документи, договір купівлі-продажу, рішення про внесення змін до статутних документів у зв’язку зі зміною власників. Після або одночасно з внесенням змін до держреєстру нові власники змінюють керівництво підприємства і повідомляють про це податкову інспекцію та соц-фонди, після чого процес продажу компанії можна вважати завершеним [88, с.89].

Підприємство не ліквідується, відповідно не проводяться податкові та інші перевірки. Новим власникам компанія дістається з усією дебіторською та кредиторською заборгованістю, а також належною нерухомістю і різними дозволами та ліцензіями. Сама процедура займає півтора-два тижні. Немає потреби звільняти працівників, а отже, й виплачувати їм вихідну допомогу.

Протягом трьох років після продажу посадові особи підприємства можуть бути притягнені до адміністративної та кримінальної відповідальності, якщо закон було порушено, коли вони керували компанією. Можливе подальше використання проданої фірми в різних шахрайських схемах. Якщо цим підприємством зацікавляться правоохоронні органи, імовірним є залучення колишніх засновників і директора щонайменше як свідків. Якщо сума угоди перевищуватиме внесок засновника до статутного фонду, із суми перевищення доведеться сплатити податок з доходів фізичних осіб (15%) [89, с.170].

Продаж підприємства — найшвидший спосіб позбутися його. Утім, не слід довіряти рекламним оголошенням, які обіцяють «ліквідацію або продаж протягом двох днів». Щоб провести операцію з купівлі-продажу корпоративних прав, потрібно близько двох тижнів. Також варто простежити за тим, щоб усі відомості про зміну складу власників і директора було внесено до держреєстру й про це було повідомлено податкову інспекцію.

Припинення діяльності господарського товариства відбувається шляхом його ліквідації або реорганізації відповідно до статті 59 Господарського Кодексу. Ліквідація господарського товариства провадиться ліквідаційною комісією, призначеною його вищим органом, а у разі припинення діяльності товариства за рішенням суду - ліквідаційною комісією, сформованою відповідно до рішення суду. З дня утворення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження по управлінню справами господарського товариства. Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її утворення публікує інформацію про ліквідацію господарського товариства і здійснює інші дії відповідно до вимог статей 58-61 ГКУ та інших законів. Розрахунки з кредиторами у разі ліквідації господарського товариства здійснюються відповідно до статті 61 ГКУ з урахуванням таких особливостей: кошти, що належать господарському товариству, у тому числі від продажу його майна у разі ліквідації, після розрахунків по оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством, та іншими кредиторами розподіляються між учасниками товариства в порядку і на умовах, передбачених ГКУ, законом про господарські товариства та установчими документами товариства, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію; майно, передане товариству його засновниками або учасниками у користування, повертається у натуральній формі без винагороди. У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його кошти не підлягають розподілу між учасниками товариства до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних гарантій погашення заборгованості [90, с.54].

Ліквідація господарського товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з дня внесення запису про його ліквідацію до державного реєстру. Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГКУ. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах відповідно до закону повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені ГКУ чи спеціальним законом строки [91, с.172].

Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

Претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено ГКУ та іншими законами. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону. Претензії, що не задоволені через відсутність майна суб'єкта господарювання, претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника [92, с.104].

Підприємства - учасники об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання. Вихід підприємства із складу державного (комунального) господарського об'єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Припинення об'єднання підприємств відбувається в результаті його реорганізації в інше об'єднання або ліквідації. Реорганізація господарського об'єднання здійснюється за рішенням підприємств-учасників, а реорганізація державного (комунального) господарського об'єднання - за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Ліквідація господарського об'єднання провадиться за рішенням підприємств-учасників, а ліквідація державного (комунального) об'єднання - за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Ліквідація об'єднання підприємств здійснюється в порядку, встановленому ГКУ щодо ліквідації підприємства. Майно, що залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом об'єднання підприємств чи договором.

Прийняття рішення про ліквідацію підприємства – важливий крок для його власника, адже реалізація цього кроку потребує здійснення повного аналізу господарської діяльності підприємства, звільнення всіх працівників та проведення остаточних розрахунків з кредиторами. Схематично процедура припинення діяльності підприємства за бажанням власника зображена ниже у таблиці 2.1 [93, с.92].

Таблиця 2.1 Процедура припинення діяльності підприємства за бажанням власника

Строк звичайної ліквідації підприємства, яке не має заборгованості та правильно здійснювало бухгалтерській облік складає приблизно один рік з моменту подачі протоколу про припинення юридичної особи. Середня вартість платежів, необхідних для ліквідації підприємства дорівнює півтори тисячі гривень.

2.3 Відповідальність за порушення законодавства про припинення діяльності суб'єктів господарювання

Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГКУ, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:

-  потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

-  сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

-  у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції [94, с.83].

Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Крім зазначених господарських санкцій, до суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів [95, с.81].

За невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено ГКУ та іншими законами. Засновники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб'єкта. Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності. Сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.

Боржник, який прострочив виконання господарського зобов'язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків. Боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора [96, с.106].

Учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду. У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб'єкт господарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.

У претензії зазначаються:

-  повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред'являється;

-  дата пред'явлення і номер претензії;

-  обставини, на підставі яких пред'явлено претензію;

-  докази, що підтверджують ці обставини;

-  вимоги заявника з посиланням на нормативні акти;

-  сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;

-  платіжні реквізити заявника претензії;

-  перелік документів, що додаються до претензії.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії. Претензія підписується повноважною особою заявника претензії або його представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом або вручається адресатові під розписку. Претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання, якщо інший строк не встановлено ГКУ або іншими законодавчими актами. Обгрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольнити. При розгляді претензії сторони у разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору. Про результати розгляду претензії заявник має бути повідомлений письмово. Відповідь на претензію підписується повноважною особою або представником одержувача претензії та надсилається заявникові рекомендованим або цінним листом або вручається йому під розписку. У разі порушення встановлених строків розгляду претензії або залишення її без відповіді суд при вирішенні господарського спору стягує в доход держави з винної особи штраф у розмірі, встановленому законом.

При реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом України, якщо інші строки не встановлено ГКУ. Строки застосування адміністративно-господарських санкцій до суб'єктів господарювання встановлюються ГКУ [97, с.113].

Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі. Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків.

Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобов'язаної сторони від подальшого виконання зобов'язання [98, с.73].

У разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків. У разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона має право виконати цю роботу самостійно або доручити її виконання (надання послуги) третім особам, якщо інше не передбачено законом або зобов'язанням, та вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання. Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняє зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначених у частині третій статті 193 ГКУ.

Штрафними санкціями у ГКУ визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 ГКУ [99, с.10].

Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

-  за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

-  за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості [100, с.48].

Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог ГКУ [101, с.115].

Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:

-  допускається стягнення тільки штрафних санкцій;

-  збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;

-  за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених законом, - уповноважений орган, наділений господарською компетенцією. Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк. грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за порушення господарських зобов'язань стягуються судом у доход держави.

За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції - заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання [102, с.82].

За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються ГКУ, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції:

-  вилучення прибутку (доходу);

-  адміністративно-господарський штраф;

-  стягнення зборів (обов'язкових платежів);

-  зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання;

-  застосування антидемпінгових заходів;

-  припинення експортно-імпортних операцій;

-  застосування індивідуального режиму ліцензування;

-  зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності;

-  анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;

-  обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;

-  скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання;

-  інші адміністративно-господарські санкції, встановлені ГКУ та іншими законами [103, с.69].

Прибуток (доход), одержаний суб'єктом господарювання внаслідок порушення встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності, а також суми прихованого (заниженого) прибутку (доходу) чи суми податку, несплаченого за прихований об'єкт оподаткування, підлягають вилученню в доход відповідного бюджету в порядку, встановленому законом. Крім того, з суб'єкта господарювання стягується у випадках і порядку, передбачених законом, штраф, але не більш як у двократному розмірі вилученої суми, а у разі повторного порушення протягом року після застосування цієї санкції - у трикратному розмірі вилученої суми.

Адміністративно-господарський штраф - це грошова сума, що сплачується суб'єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності. Перелік порушень, за які з суб'єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок його стягнення визначаються законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких допущено правопорушення. Адміністративно-господарський штраф може застосовуватися у визначених законом випадках одночасно з іншими адміністративно-господарськими санкціями, передбаченими статтею 239 ГКУ [104, с.108].

У разі порушення суб'єктом господарювання встановлених правил обліку або звітності щодо сплати зборів (обов'язкових платежів) або їх несплати чи неповної сплати сума, яку належить сплатити, стягується до відповідного бюджету. Крім того, з суб'єкта господарювання у визначених законом випадках може бути стягнуто штраф у розмірі до п'ятдесяти відсотків належної до сплати суми збору (обов'язкового платежу). У разі відмови органів управління або посадових осіб суб'єкта господарювання у проведенні документальної перевірки чи у допуску працівників податкових органів для обстеження приміщень, що використовуються для здійснення господарської діяльності, ненадання податковим та іншим органам чи їх посадовим особам встановленої законом звітності, розрахунків, декларацій чи інших документів, пов'язаних з обчисленням та сплатою податків, зборів (обов'язкових платежів), операції цього суб'єкта за його рахунками в установах банку зупиняються.

У випадках недобросовісної конкуренції, розміщення валютних цінностей з порушенням встановленого законодавством порядку на рахунках та вкладах за межами України, а також в інших випадках, якщо дії учасників зовнішньоекономічної діяльності завдають шкоди економіці України, експортно-імпортні операції таких суб'єктів господарювання припиняються на умовах і в порядку, передбачених законом. За порушення суб'єктами господарювання правил здійснення зовнішньоекономічної діяльності щодо антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції та інших правил, зазначених у частині першій цієї статті, якими встановлюються певні обмеження чи заборони у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, до таких суб'єктів може застосовуватися індивідуальний режим ліцензування. Порядок і строки застосування індивідуального режиму ліцензування встановлюються законом.

Здійснення будь-якої господарської діяльності, що загрожує життю і здоров'ю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля, забороняється. У разі здійснення господарської діяльності з порушенням екологічних вимог діяльність суб'єкта господарювання може бути обмежена або зупинена Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, а також іншими уповноваженими органами в порядку, встановленому законом. До підприємств торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, що неодноразово допустили реалізацію недоброякісних товарів або систематично порушують встановлені законодавством правила торгівлі та надання послуг або умови зберігання і транспортування товарів, крім господарських та адміністративно-господарських санкцій, передбачених ГКУ, можуть застосовуватися також спеціально передбачені законом про захист прав споживачів адміністративно-господарські санкції, включаючи вилучення недоброякісних товарів та зупинення діяльності зазначених суб'єктів у встановленому законом порядку [105, с.82].

Злиття, приєднання, поділ та інші подібні зміни підприємств являють собою часте явище в сучасному економічному житті України. Причиною їх виникнення найчастіше є різкі зміни в корпоративному секторі управління, які, у свою чергу, з’являються в періоди бурхливого розвитку та технологічних проривів або під час спаду чи кризи. Як показує світова практика, злиття і приєднання є характерними при економічних піднесеннях, а поділ – при економічних спадах.

Реорганізація являє собою випадок реструктуризації, тому що саме реорганізація колишніх державних підприємств пройшла в 90-х роках ХХ ст. як процес приватизації. Реструктуризація підприємства – це здійснення комплексу організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на підвищення інвестиційної привабливості об’єкта приватизації, збільшення обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, зростання ефективності виробництва. Практика довела неефективність радянських принципів управління підприємством, що і спричинило реорганізаційні заходи. В умовах же кризи необхідність реструктуризації є вочевидь: для перших вона стає способом виживання, для других – способом захоплення ринку, що звільняється, а для третіх – способом припинення справи.

Актуальним є розгляд даного питання в нинішніх умовах господарювання, пов’язаних з еволюційними та революційними процесами, які виникають під дією зовнішніх і внутрішніх джерел.

Можна виділити такі форми реорганізації:

-  злиття – припинення діяльності двох та більше юридичних осіб з передачею за передавальним актом (балансом) всіх майнових прав та обов’язків цих осіб юридичній особі – правонаступнику, створеному в результаті реорганізації;

-  приєднання – припинення діяльності однієї юридичної особи з передачею за передавальним актом (балансом) всіх належних йому майнових прав та обов’язків іншій юридичній особі (правонаступнику);

-  виділення – створення одного або кількох юридичних осіб, до яких за розділовим актом (балансом) у відповідних частинах переходять майнові права та обов’язки юридичної особи, що реорганізовується;

-  перетворення – зміна організаційно-правової форми юридичної особи, внаслідок чого виникає нова юридична особа, до якої переходять всі права та обов’язки реорганізованої юридичної особи.

Причини реорганізації можна поділити на декілька видів:

-  зовнішні і внутрішні (щодо підприємства);

-  організаційні, економічні, фінансові, технологічні та соціальні (за сферою дії);

-  плавні, або еволюційні, і стрибкоподібні, або революційні (за способом дії).

Економічну природу реорганізації можна прослідкувати на прикладі впливу введення нового закону (приміром, такого, який торкається оподаткування). До еволюційних економічних причин можна віднести стан економіки галузі.

До внутрішніх економічних причин належать зміна структури власності та значні збитки.

Одним зі способів реорганізації є поділ. До поділу за звичаєм удаються у разі суміщення різних видів діяльності (продаж продукції різних видів, надання різних послуг і т.д.), коли розвиток кожного з них починає заважати один одному, тобто управління підприємством ускладнюється і доцільним стає поділ великого підприємства на незалежні підприємства з відповідним перетворенням організаційних структур. У світовій практиці однією з причин поділу також називають психологічну несумісність власників-партнерів.

Інший ефективний спосіб реорганізації – виділення, яке найчастіше зводиться до утворення дочірніх або залежних підприємств, а також філій і представництв. Причинами виділення можуть бути:

-  диверсифікація операцій. При розширенні масштабів діяльності часто відбувається збільшення номенклатури продукції та послуг. У цих умовах доцільно перегрупувати ресурси підприємства і виділити найбільш перспективні напрями у спеціалізовані дочірні підприємства (ДП). Найчастіше ДП створюється під певні товар або послугу;

-  відокремлення ліцензійних видів діяльності. Ліцензована діяльність звичайно є високоспеціалізованою, тому вона може бути виділена в окремі підприємства. Деякі види ліцензійного бізнесу, наприклад страхування, управління інвестиційними фондами, банківська діяльність і т.д., здійснюються на окремих підприємствах. В Україні підприємства, які здійснюють такі види діяльності, мають в основному акціонерну організаційно-правову форму;

-  оптимізація структури управління. Створення ДП допомагає материнському підприємству зосередити свою діяльність на вирішення стратегічно важливих питань, пере-розподіляючи рутинні операції з управління на ДП;

-  маневрування матеріальними та фінансовими ресурсами. На базі ДП зручно застосовувати такі види діяльності, як спільна діяльність, поділ продукції, лізинг, франчайзинг. Це дозволяє невеликими ресурсами охопити більшу сферу діяльності і, крім того, оперативно зосередити необхідні мате-ріальні та фінансові ресурси у ключових сферах діяльності;

-  необхідність покращання схеми фінансових потоків. Використання дочірніх структур може покращити схему внутрішньофірмових фінансових потоків і зменшити фінансові і податкові втрати. Зручні організаційно-фінансові схеми з участю ДП допомагають перерозподілити витрати і доходи між підприємствами групи, створити додаткові центри прибутку, оптимізувати внутрішньофірмове фінансування, а також внутрішньофірмове і зовнішнє інвестування;

-  управління ризиком та підвищення стійкості діяльності полягає у перенесенні ризикованих операцій на ДП, яке несе обмежену відповідність, не займаючи майна материнського підприємства. При цьому фінансові труднощі і банкрутство ДП не призведуть до краху материнського підприємства.

У загальному випадку виділення частини підприємства говорить про стійкий стан на ринку і є результатом назрілої реорганізації.

Як на одному з важливих аспектів проблеми зупинимося на ліквідації. Ліквідація– це припинення його діяльності без переходу прав та обов’язків у порядку правонаступництва. На практиці ліквідація найчастіше відбувається в результаті розорення і банкрутства підприємства.

Процеси реструктуризації і реорганізації – це один зі способів зробити їх інвестиційно привабливими, враховуючи всілякі макро-економічні та політичні ризики. При цьому вирішуються питання нестачі обігових коштів, заміни старого обладнання новим, раціонального розподілу наявних коштів і т.д. Сьогодні за допомогою вільного застосування корпоративного управління можна розв’язати багато, в тому числі й фінансових, проблем. І лише після розв’язання цих завдань українські підприємства стануть конкурентоспроможними і зможуть вийти на світовий фондовий і товарний ринки, що, у свою чергу, значно підвищить рівень економіч-ного розвитку країни. Нижче у таблиці 3.1 наведена карта антикризових заходів розвитку підприємництва в сучасних умовах господарювання.

Таблиця 3.1 Карта антикризових заходів розвитку підприємництва в сучасних умовах господарювання.

Таким чином, в Україні в цілому сформовано законодавство, яким визначено правові засади державної регуляторної політики у сфері припинення господарської діяльності, однак неефективна робота регуляторних органів не дає змоги забезпечити належне додержання усіх його вимог. Так, практична реалізація норм законодавства у сфері державної реєстрації припинення діяльності суб’єктів господарювання, якими передбачено суттєве спрощення відповідних процедур, не дозволяє отримати максимальний ефект від його дії у зв’язку з нестворенням на місцевому рівні належних умов функціонування інституту державних реєстраторів, що негативно позначається на перспективності дальшого провадження господарської діяльності.

Проблемним питанням залишається і необґрунтовано великий перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, який постійно розширюється. Одержання ліцензій для здійснення певних видів господарської діяльності потребує багато часу, ресурсів суб’єктів господарювання. Сфера ліцензування перетворилася на одну з найбільш корумпованих та стала механізмом адміністративного тиску на суб’єктів господарювання, в деяких випадках механізм ліцензування використовується для неправомірного обмеження конкуренції під час здійснення господарської діяльності. Все це призводить до гальмування процесів реформування дозвільної системи та системи ліцензування, а отже й до порушень вимог законодавства у відповідних сферах.

Значною проблемою залишається також неефективність системи державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності. За експертними оцінками, у 2008 році здійснено перевірки майже 95 відсотків підприємств України. Найбільша кількість перевірок суб’єктів господарювання припадає на органи державної податкової служби, державного пожежного нагляду, державної санітарно-епідеміологічної служби. У 2008 році цими органами здійснено перевірки на кожному другому підприємстві, що у більшості випадків негативно позначилось на сталому функціонуванні цих підприємств.

Засоби регуляторної політики у сфері господарської діяльності не стали дієвим інструментом підвищення ефективності в діяльності регуляторних органів. Перегляд регуляторних актів здебільшого має формальний характер, не проводиться системна оцінка реалізації регуляторної політики у пріоритетних галузях економіки, а окремі регуляторні акти приймаються з порушенням основних засад регуляторної політики.

Органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування не підтримується належний зворотний зв’язок із суб’єктами господарювання, неприбутковими об’єднаннями підприємців, що призводить до їх відсторонення від участі у формуванні державної політики у сфері господарської діяльності. Наприкінці 2006 року ліквідовано Раду підприємців України при Кабінеті Міністрів України, яка існувала більше тринадцяти років та відігравала позитивну роль при обговоренні, прийнятті рішень Кабінетом Міністрів України.

Не дозволяє ефективно виконувати функції захисту прав суб’єктів господарювання і створювати сприятливі умови для розвитку підприємництва і нинішній статус Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва.

Незначним залишається і рівень фінансової підтримки розвитку суб’єктів господарювання. Так, заходи Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні протягом останніх років фінансуються лише на 1,8 млн гривень, що, в свою чергу, негативно впливає і на фінансування відповідних регіональних програм. У зв’язку з цим унеможливлюється комплексне розв’язання проблем у цій сфері, гальмується інноваційна спрямованість розвитку малого бізнесу.

Рівень податкового навантаження на суб’єкти господарювання в Україні залишається одним із найвищих у світі. Це, в свою чергу, зумовлює низький рейтинг України за ефективністю системи оподаткування — 174-те місце серед 175 держав. Основними проблемами у цій сфері є велика кількість податків, зборів (обов’язкових платежів), які регулюються значною кількістю законів України, безсистемність та непередбачуваність змін податкового законодавства, а також недосконала система адміністрування податків. Це призводить до непродуктивного навантаження на суб’єкти господарювання та значних витрат часу і ресурсів для складання податкової звітності. На підготовку, подання податкової звітності, сплату податків суб’єкту господарювання у середньому необхідно витратити понад 2 тисячі годин на рік, що у дев’ять разів перевищує аналогічний показник у Російській Федерації та у п’ять разів — у державах Східної Європи та Центральної Азії.

Вкрай ускладненою та неефективною є система технічного регулювання. Державна політика у цій сфері не враховує прагнень України до членства у Світовій організації торгівлі та Європейському Союзі. Рівень гармонізації національних стандартів з міжнародними та європейськими стандартами залишається надзвичайно низьким і становить лише 25 відсотків. Повільне реформування у цій сфері ускладнює інтеграцію України у світовий економічний простір.

Недостатньо ефективною є й чинна система державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (у тому числі й на земельні ділянки), яка сприяє виникненню адміністративних бар’єрів, що стримують розвиток господарської діяльності.

Недосконалість державної політики у сфері регулювання господарської діяльності негативно позначається на іміджі України у світі (за результатами, наприклад, щорічної доповіді Світового банку щодо оцінки бізнес-клімату Україна посіла 128-ме місце серед 175 держав).

Унаслідок відставання правового регулювання від стану відносин у сфері господарської діяльності Україна втрачає позитивні тенденції розвитку підприємництва, що зумовлює необхідність адекватних змін законодавства у цій сфері. В тому числі, враховуючи сучасні тенденції розвитку економіки держави, має бути відповідно переглянуто і механізми стимулювання господарської діяльності.

Пріоритетними напрямами вдосконалення державного регулювання господарської діяльності мають стати:

-  усунення необґрунтованих підстав для здійснення заходів державного нагляду (контролю) органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

-  спрощення дозвільної системи та мінімізація видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню;

-  залучення неприбуткових об’єднань підприємців до формування основних засад державної регуляторної політики;

-  недопущення політизації діяльності регуляторних органів;

-  удосконалення системи оподаткування, зокрема, шляхом скорочення кількості видів податків, зборів, спрощення адміністрування податків, зборів, реформування законодавства з питань оподаткування податком на додану вартість;

-  усунення технічних бар’єрів під час здійснення окремих видів господарської діяльності;

-  підвищення статусу уповноваженого органу у сфері державної регуляторної політики та підприємництва;

-  збільшення фінансово-кредитної підтримки для стимулювання розвитку підприємництва;

-  недопущення неправомірного втручання державних органів та органів місцевого самоврядування у діяльність суб’єктів господарювання.

У процесі вдосконалення державного регулювання господарської діяльності має бути забезпечено:

1) залучення неприбуткових об’єднань підприємців до формування основних засад державної регуляторної політики.

З метою забезпечення участі неприбуткових об’єднань підприємців у формуванні основних засад державної регуляторної політики та здійсненні заходів з її реалізації на законодавчому рівні необхідно передбачити:

-  створення при Кабінеті Міністрів України, інших органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування громадських рад із представників неприбуткових об’єднань підприємців, включення до складу колегій органів виконавчої влади представників неприбуткових об’єднань підприємців та визначення механізмів їх впливу на рішення, які приймаються такими органами у сфері господарської діяльності;

-  механізми ініціювання неприбутковими об’єднаннями підприємців проектів нормативно-правових актів, спрямованих на поліпшення підприємницького середовища;

-  підготовку раз на два роки науковими установами України із залученням неприбуткових об’єднань підприємців Національної доповіді про стан розвитку підприємництва в Україні та представлення її Президентові України, Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України;

-  щорічну підготовку Кабінетом Міністрів України та місцевими органами виконавчої влади із залученням неприбуткових об’єднань підприємців та оприлюднення публічних доповідей з питань розвитку підприємництва, в яких аналізується сучасний стан та розкриваються проблемні питання у цій сфері, містяться пропозиції щодо поліпшення підприємницького середовища, зокрема, стосовно фінансово-кредитної підтримки розвитку підприємництва, із наступним урахуванням цих пропозицій під час підготовки проектів державного та місцевих бюджетів;

2) безумовне додержання норм законодавства щодо здійснення державного нагляду (контролю) за господарською діяльністю.

Необхідно забезпечити скорочення кількості перевірок суб’єктів господарювання. Самі перевірки повинні проходити за чіткими і прозорими процедурами. Повною мірою повинно бути визначено права та обов’язки як контролюючих органів, так і підприємців.

Крім того, мають бути розроблені та прийняті нормативно-правові акти, спрямовані на забезпечення виконання норм законів щодо здійснення державного нагляду (контролю), зокрема визначення критеріїв розподілу видів господарської діяльності на групи за ступенем ризику, підстав для проведення перевірок та їх періодичності, затвердження порядку відбору зразків продукції;

3) спрощення дозвільної системи та мінімізацію видів діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Удосконалення державного регулювання дозвільної системи має забезпечити її спрощення і уніфікацію, зокрема визначення єдиних вимог щодо порядку видачі, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру, забезпечення практичної реалізації декларативного принципу та запровадження принципу «мовчазної згоди», за яким суб’єкт господарювання за певних умов набуває право на провадження окремих дій щодо здійснення господарської діяльності без одержання відповідного документа дозвільного характеру.

Необхідність одержання документів дозвільного характеру має визначатися, виходячи зі ступеня ризику виду діяльності для безпеки населення і довкілля.

Необхідно унеможливити необґрунтоване розширення переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, або встановлення спеціальних процедур ліцензування окремих видів діяльності.

Потреба в запровадженні ліцензування виду господарської діяльності повинна об’єктивно випливати з особливих умов здійснення того чи іншого виду господарської діяльності, пов’язаних з потенційною небезпекою для споживачів, суспільства.

З урахуванням цього необхідно скоротити перелік видів господарської діяльності, здійснення яких потребує одержання ліцензій;

4) удосконалення системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень і зменшення адміністративного контролю у цій сфері.

Для ефективного функціонування зазначеної системи необхідно створити Єдиний державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обмежень, який повинен базуватися на державному обліку земельних ділянок усіх форм власності та розташованого на них іншого нерухомого майна, реєстрації речових прав на об’єкти нерухомого майна, їх обмежень та правочинів щодо нерухомого майна;

5) усунення технічних бар’єрів для провадження господарської діяльності.

Необхідним є створення системи ринкового нагляду, яка має відповідати європейським підходам до контролю безпеки продукції, забезпечувати дотримання балансу у відносинах між суб’єктами господарювання та контролюючими органами, ефективно захищати права споживачів на якість і безпечність продукції.

Система державного регулювання і контролю безпечності та якості харчових продуктів і продовольчої сировини має бути відокремлена від системи технічного регулювання;

6) удосконалення системи оподаткування.

Реформування системи оподаткування має забезпечити створення сприятливого підприємницького середовища та лібералізацію фіскальних відносин.

Основою для комплексного реформування податкової системи повинно стати прийняття Податкового кодексу України, який має забезпечити:

-  прогнозованість податкових правил на перспективу;

-  поступове зниження податкового навантаження та запровадження механізмів стимулювання інвестиційної діяльності та енергозберігаючих заходів;

-  спрощення адміністрування податків і зборів;

-  підвищення стимулюючої ролі амортизації в оновленні основних фондів;

-  удосконалення адміністрування податку на додану вартість та забезпечення своєчасного відшкодування з бюджету сум цього податку;

-  реформування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва, зокрема, для унеможливлення випадків використання великими підприємствами цієї системи для ухилення від сплати податків і зборів, що, в свою чергу, призводить до порушення конкурентного середовища;

-  розмежування здійснення контролюючої та роз’яснювальної функцій щодо податкового законодавства між різними органами виконавчої влади;

7) усунення необґрунтованих перешкод у реалізації підприємницької ініціативи.

Необхідно забезпечити реалізацію дерегулювання господарської діяльності, провівши у відповідних сферах економіки оцінку системності та узгодженості регуляторних актів, що регулюють відносини у цих сферах.

Вирішення потребують питання, пов’язані з припиненням суб’єктів господарювання, зокрема, щодо забезпечення спрощення та прозорості цієї процедури, зменшення можливості зловживань із майном під час припинення суб’єктів господарювання, зниження адміністративних бар’єрів, спрощення порядку здійснення під час припинення суб’єктів господарювання відповідних заходів контролюючими органами;

8) посилення фінансової та кредитної підтримки розвитку господарської діяльності.

Необхідно забезпечити належне систематичне фінансування заходів Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні, затвердженої Законом України від 21 грудня 2000 року № 2157-III, регіональних програм підтримки малого підприємництва.

Потрібно розширювати застосування часткового відшкодування відсоткових ставок за кредитами, що надаються суб’єктам малого та середнього бізнесу для реалізації інвестиційних проектів;

9) удосконалення діяльності органів державної влади з питань розвитку господарської діяльності та регуляторної політики.

Для здійснення справедливого, неупередженого, передбачуваного і деполітизованого регулювання сфери підприємництва необхідно привести статус Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва у відповідність із завданнями та функціями, які такий орган має реалізовувати для забезпечення розвитку ринкових відносин та недопущення прийняття органами виконавчої влади економічно необґрунтованих рішень, що призводять до надмірного впливу на суб’єкти господарювання.

У своїй діяльності відповідний орган має забезпечувати:

-  оперативну підготовку та подання пропозицій щодо формування та забезпечення здійснення державної регуляторної політики, реформування дозвільної системи та ліцензування певних видів господарської діяльності;

-  незалежну експертизу всіх регуляторних актів та обов’язковість їх погодження перед виданням відповідним регуляторним органом;

-  координацію дій органів виконавчої влади щодо формування та реалізації державної регуляторної політики, реформування правового регулювання розвитку підприємництва, державної регуляторної політики, дозвільної системи та ліцензування;

-  створення єдиного Інтернет-порталу для оприлюднення усіх регуляторних актів та оцінок їх регуляторного впливу;

-  ефективне функціонування системи реєстрації юридичних та фізичних осіб — підприємців, а також нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Припинення діяльності підприємства – одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття припинення” входять юридичні підстави (“умови”), ати та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як суб’єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про підприємства. Особливі підстави і форми припинення діяльності підприємств окремих видів встановлені також законами про ці підприємства та іншими нормативними актами (зокрема про корпоратизацію приватизацію та ін.). Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як зазначалося вище, може бути двох видів: добровільним і примусовим. Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміни профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

Примусово підприємства припиняються, по-перше, на підставі рішень суду (арбітражного суду) про визначення недійсними установчих документів підприємства (невідповідність їх чинному законодавству) та акту (рішення засновника) про створення підприємства. По-друге, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. По-третє, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні місцезнаходження підприємство повинно в семиденний термін повідомити про це реєструючий орган). По-четверте, підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішення арбітражного суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон “Про банкрутство”.

Закон передбачає дві правові форми припинення підприємства: ліквідацію і реорганізацію. У випадку ліквідації підприємство припиняється як суб’єкт права без правонаступництва.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств, як суб’єктів права. У разі реорганізації підприємства усі його права переходять всі майнові права та обов’язки підприємства, що реорганізується.

Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав і обов’язків кожного з них до підприємства, що виникло внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає нове підприємство.

Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять права і обов’язки приєднаного підприємства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не виникає.

Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства двох і більше підприємств як суб’єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна підприємства. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов’язки реорганізованого підприємства переходять до підприємств, створених внаслідок поділу.

Виділ передбачає, що х діючого підприємства виділяються один або більше структурних підрозділів, які створюються як самостійні підприємства. Поділу всього майна підприємства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з роздільним актом (балансом) до них переходять частини майна та відповідні права і обов’язки реорганізованого підприємства.

Перетворення підприємства як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності в іншу (наприклад, державної в колективну) і відповідно зміну організаційно-правової форми підприємства. Такий спосіб реорганізації масово застосовується в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до підприємства, яке щойно виникло, переходять права і обов’язки колишнього підприємства.

 Перелік підстав припинення підприємницької діяльності, визначений ст. 51 ГК України, наступний:

1) власна ініціатива підприємця;

 2) закінчення строку дії ліцензії;

3) припинення існування підприємця;

4) на підставі рішення суду у випадках, передбачених ГК та іншими законами.

Оскільки згідно із законодавством (наприклад, ст. 40, ч. 2 ст. 76 ГК України), окрім суду, рішення про припинення підприємницької діяльності в окремих випадках можуть приймати й інші державні органи, обгрунтовується необхідність доповнення переліку підстав припинення підприємницької діяльності, передбаченого ст. 51 ГК України, п. 5 такого змісту: “на підставі рішення уповноваженого державою органу у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами”.

В Україні на законодавчому рівні визначено черговість задоволення вимог кредиторів, що значно полегшує вирішення майнових питань у процесі припинення підприємницької діяльності.

Аналізуючи неузгодженості ГК України з питань припинення підприємницької діяльності, наголошується на недоцільності відмови від традиційних і виважених вітчизняною правовою наукою і нормотворчою практикою концепцій. З метою уніфікації правової термінології та уникнення непорозумінь у правозастосовчій практиці відстоюється збереження у законодавстві терміну “реорганізація”, який є загальновживаним у господарському обороті України, і внесення відповідних змін до ЦК України.

На основі проведеного дослідження сформульовані такі висновки:

З огляду на необхідність уточнення визначення поняття “підприємництво”, для відмежування від діяльності, що здійснюється від імені суб’єктів господарювання учасниками господарських товариств, посадовими особами органів управління підприємств, адвокатами, діяльність найманих працівників тощо, запропоновано нову ознаку підприємництва “здійснення діяльності від власного імені”.

Для подальшого забезпечення комплексного і збалансованого розвитку підприємницького сектору економіки аргументовано необхідність нормативного закріплення в ГК України основних видів підприємницької діяльності з метою спрощення процесу законодавчого встановлення особливостей їх здійснення і забезпечення термінологічної єдності.

У сучасних умовах господарювання розвиток окремих сфер економіки вимагає спеціальних підходів у правовому регулюванні розвитку та припиненні господарської діяльності.

З метою забезпечення прав кредиторів у процесі здійснення підприємницької діяльності доцільним є закріплення за приватним, дочірнім підприємством і підприємством об’єднання громадян переданого засновником майна на праві власності із встановленням для цих підприємств обов’язку формування статутного фонду, мінімальний розмір якого повинен визначатись законодавством.

Запропоновано з метою вдосконалення державного регулювання підприємницької діяльності в Україні законодавче закріплення принципу партнерських відносин держави і суб’єктів підприємництва, суть якого полягає у встановленні взаємних зобов’язань держави і підприємців, виконання яких має підпорядковуватись основам правового господарського порядку.

Для подальшого розвитку та вдосконалення напрямків державної підтримки підприємництва обгрунтовано необхідність: зменшення кількості дозвільних документів, необхідних для започаткування підприємницької діяльності, і забезпечення прозорості процедури для їх отримання; включення до законів про Державний бюджет України на наступні роки фінансування заходів по державній підтримці підприємництва; забезпечення централізованого контролю за цільовим використанням коштів, виділених в рамках реалізації програм сприяння розвиткові підприємництва.

З урахуванням необхідності приведення правової регламентації державної підтримки суб’єктів підприємницької діяльності, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, у відповідність з сучасними реаліями визначено умови надання такої підтримки, а саме:

-  збереження виробництва суб’єкта підприємницької діяльності має бути обумовлено суспільними потребами;

-  відсутність надмірного обмеження господарської конкуренції;

-  наявність плану реструктуризації, цілеспрямованого на відновлення рентабельності, конкурентоздатності підприємця, у разі обмеження розміру державної підтримки витратами, необхідними для його реалізації, звітності та контролю за виконанням.

З метою вдосконалення чинного законодавства України запропоновано:

-  ч. 1 ст. 20 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” викласти в такій редакції: “Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими, загальнодоступними і підлягають розміщенню в Інтернеті, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб - платників податків”;

-  вдосконалення порядку визначення узгоджених дій як форми прояву неправомірного обмеження конкуренції шляхом заміни суб’єктивного критерію об’єктивним. Для цього у ст. 30 ГК слова “спрямовані на” слід замінити словами “пов’язані з”;

-  встановлення відкритого переліку дискримінаційних дій органів влади щодо суб’єктів господарювання (ст. 31 ГК України);

-  доповнення переліку підстав припинення підприємницької діяльності, передбаченого ст. 51 ГК України, п. 5 такого змісту: “на підставі рішення уповноваженого державою органу у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами”;

-  збереження у законодавстві терміну “реорганізація” з внесенням відповідних змін до ЦК України.

Враховуючи викладене, наголошуємо на необхідності дотримання діючих норм законодавства щодо своєчасного проведення визначених Законом процедур припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи–підприємця у разі прийняття рішення про ліквідацію. Тобто остаточне припинення – відмітка у державного реєстратора.

Перелік посилань

1.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

2.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

3.  Вінник О.М Господарське право: Курс лекцій. – Атіка, 2005. – 624 с.

4.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

5.  Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-1V " Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - Ст. 263

6.  Господарське судочинство в Україні: Судова практика. Застосування процесуальних норм / Відп. ред. І.Б. Шицький. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. – 465 с.

7.  Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-1V " Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - Ст. 263

8.  Господарське право України: Підруч. для студ. вищ. навч.закл. / М. К. Галянтич, С. М. Грудницька, О. М. Міхатуліна та ін. - К.: МАУП, 2005. - 424 с.

9.  Кибенко Е. Р. Корпоративное право. Учебн. Пособие. — Харьков, 1999 –С. 269

10.  Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-1V " Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - Ст. 263

11.  Орлюк О.П. Теоретичні питання банківського права і банківського законодавства. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 104 с.

12.  Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України /За ред. В.М. Коссака. - К., 2004.- 897 с.

13.  Белых B.C., Дубинчин А.А., Скуратовский М.Л. Правовые основы несостоятельности (банкротства). – М., 2001. – 265 с.

14.  Хозяйственное право: Учебн. / Под ред. В.К. Мамутова. — К., 2002. — С. 417-418

15.  Орлюк О.П. Банківське право. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 376 с.

16.  Підприємницьке право. Підручн. / За ред. О.В. Старцева 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.

17.  Господарське право України: Підруч. для студ. вищ. навч.закл. / М. К. Галянтич, С. М. Грудницька, О. М. Міхатуліна та ін. - К.: МАУП, 2005. - 424 с.

18.  Батрак Н. Преобразование хозяйственных обществ с точки зрения нового ГКУ //Бухгалтерия. - 2004. - № 26. - С. 83.

19.  Дзера О., Боброва Д., Довгерт А. та ін. Цивільне право України: Підручн. — К., 2004- 867 c.

20.  Правові основи підприємницької діяльності: Навч. по-сіб. / Л. А. Жук, І. Л. Жук, О. М. Неживець: Наук, керівник Л. А. Жук. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. - 292 с.

21.  Підприємницьке право України: Підручник // За заг. ред. доц. Р.Б. Шишки. – Харків, 2000. – 480 с.

22.  Пацурківський Ю.П. Правовий режим майна суб'єктів підприємницької діяльності: Автореф. дис ... канд. юрид. наук. — К., 2001. — С. 9

23.  Щербина B.C. Господарське право України. Навч. Посібник – К.: Атіка, 1999. – 336 с.

24.  Костюченко О.А. Правові аспекти банківської діяльності. – К.: Криниця, 2003. – 320 с.

25.  Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-1V " Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - Ст. 263

26.  Хозяйственное право: Учебн. / Под ред. В.К. Мамутова. — К., 2002. — С. 417-418

27.  Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — №№ 40—44. — Ст. 356

28.  Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-1V " Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - Ст. 263

29.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

30.  Харитонов Є.О., Саніахметова И.О. Цивільне право України: Під¬ручник. - К., 2003.- 896 c.

31.  Актуальные вопросы гражданского права / Под ред.. М. И. Брагинского — М. 1998 — С.110

32.  Закон України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХП "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 42-43. - Ст. 378

33.  Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-1V " Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - Ст. 263

34.  Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — №№ 40—44. — Ст. 356

35.  Господарське судочинство в Україні: Суд. практика. Податк. правовідносини / Відп. ред. В.Т. Маляренко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «ІнЮре», 2004. – 584 с.

36.  Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права України.- К.: МАУП, 1998- 235 с.

37.  Предпринимательское право в вопросах и ответах: Учебное пособие // Под ред. Н.А. Саниахметовой. – X.: Одиссей, 2000. – 550 с.

38.  Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України /За ред. В.М. Коссака. - К., 2004.- 897 с.

39.  Підприємницьке право. Підручн. / За ред. О.В. Старцева 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.

40.  Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — №№ 40—44. — Ст. 356

41.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

42.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

43.  Закон України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХП "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 42-43. - Ст. 378

44.  Хозяйственное право: Учебн. / Под ред. В.К. Мамутова. — К., 2002. — С. 417-418

45.  Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів – К.: Атіка, 2004. – 488 с.

46.  Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-1V " Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - Ст. 263

47.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

48.  Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — №№ 40—44. — Ст. 356

49.  Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-1V " Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - Ст. 263

50.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

51.  Белых B.C., Дубинчин А.А., Скуратовский М.Л. Правовые основы несостоятельности (банкротства). – М., 2001. – 265 с.

52.  Вінник О.М Господарське право: Курс лекцій. – Атіка, 2005. – 624 с.

53.  Гарагонич О.В. Засади правового регулювання підприємницької діяльності в країнах Центральної Європи // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. - 2002. - №1. - С. 111-116.

54.  Предпринимательское право Украины: Практикум / Под общ. ред. 11 А. Саниахметовой. — Харьков, 1999

55.  Мамутов В.К. та ін. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України - К., 2004.

56.  Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права України.- К.: МАУП, 1998- 235 с.

57.  Господарське судочинство в Україні: Суд. практика. Податк. правовідносини / Відп. ред. В.Т. Маляренко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «ІнЮре», 2004. – 584 с.

58.  Правові основи підприємницької діяльності: Навч. по-сіб. / Л. А. Жук, І. Л. Жук, О. М. Неживець: Наук, керівник Л. А. Жук. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. - 292 с.

59.  Орлюк О.П. Теоретичні питання банківського права і банківського законодавства. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 104 с.

60.  Паламар Л.Н. Криміналістична характеристика злочинів у сфері банківського кредитування // Право України. – 2006. – № 12. – 87 с

61.  Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів – К.: Атіка, 2004. – 488 с.

62.  Пацурківський Ю.П. Правовий режим майна суб'єктів підприємницької діяльності: Автореф. дис ... канд. юрид. наук. — К., 2001. — С. 9

63.  Актуальные вопросы гражданского права / Под ред.. М. И. Брагинского — М. 1998 — С.110

64.  Предпринимательское право в вопросах и ответах: Учебное пособие // Под ред. Н.А. Саниахметовой. – X.: Одиссей, 2000. – 550 с Орлюк О.П. Банківське право. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 376 с.

65.  Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права України.- К.: МАУП, 1998- 235 с.

66.  Закон України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХП "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 42-43. - Ст. 378

67.  Підприємницьке право.Книга-2: Підручн. / За ред. О.В. Старцева 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Істина, 2005. – 448 с.

68.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

69.  Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, Харків, 2001р. – 46 с.

70.  Підприємницьке право України: Підручник // За заг. ред. доц. Р.Б. Шишки. – Харків, 2000. – 480 с.

71.  Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — №№ 40—44. — Ст. 356

72.  Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП "Про господарські товариства" // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 49. — Ст. 682

73.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

74.  Винник О. Имущественная самостоятельность как необходимое условие для осуществления предпринимательской деятельности // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1997. - № 3. - С. 3-6.

75.  Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-1V " Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - Ст. 263

76.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

77.  Банкрутство і санація підприємства: теорія і практика кризового управління / Т.С. Клебанова, О.М. Бондар, О.В. Мозенков та ін. // За ред. О.В. Мозенкова. – X.: ВД «ІНЖЕК», 2003. – 243 с.

78.  Бисага Ю.М., Гарагонич О.В. Правовий механізм державної підтримки підприємництва в Чехії, Словаччині та Україні // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. “Реформування політико-правової системи України в контексті європейського вибору”. - 2003. - Спецвипуск. - С. 120-127.

79.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

80.  Вінник О.М Господарське право: Курс лекцій. – Атіка, 2005. – 624 с.

81.  Гамза В.А., Ткачук И.Б. Безопасность коммерческого банка: организацион-но-правовьіе и криминалистические проблеми. Монография. – М.: Изд-ль Шумилова И.И., 2002. – 239 с.

82.  Щербина B.C. Господарське право України. Навч. Посібник – К.: Атіка, 1999. – 336 с.

83.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

84.  Горбенко І.Д. Концептуальні підходи до створення, впровадження та функціонування інфраструктури відкритих ключів Національного банку України // Вісник Української академії банківської справи. – 2006. – № 1. – 146 с.

85.  Щербина В. С. Господарське право Навч. Посіб. — К., 2001 —С. 137

86.  Гарагонич О.В. Засади правового регулювання підприємницької діяльності в країнах Центральної Європи // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. - 2002. - №1. - С. 111-116.

87.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

88.  Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. //Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №№ 40-44. - Ст. 356

89.  Штефан М.И. Цивільний процес. – К.: Видавничий Дім „ІнЮре", 2001 – 575 с

90.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

91.  Щербина В.С. Господарське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003 - 480 с.

92. 

93.  Господарське судочинство в Україні: Суд. практика. Податк. правовідносини / Відп. ред. В.Т. Маляренко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «ІнЮре», 2004. – 584 с.

94.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

95.  Господарське судочинство в Україні: Судова практика. Застосування процесуальних норм /

96.  Дзера О., Боброва Д., Довгерт А. та ін. Цивільне право України: Підручн. — К., 2004- 867 c.

97.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

98.  Костюченко О.А. Правові аспекти банківської діяльності. – К.: Криниця, 2003. – 320 с.

99.  Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

100.  Орлюк О.П. Теоретичні питання банківського права і банківського законодавства. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 104 с.

101.  Круглова Н.Ю. Хозяйственное право: Учебное пособие. – М.: Русская Деловая Литература, 1997. – 606 с.

102.  Мамутов В.К. та ін. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України - К., 2004.

103.  Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України /За ред. В.М. Коссака. - К., 2004.- 897 с.

104.  Паламар Л.Н. Криміналістична характеристика злочинів у сфері банківського кредитування // Право України. – 2006. – № 12. – 87 с

105.  Орлюк О.П. Банківське право. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 376 с.