Контрольная работа: Правове регулювання сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства

Контрольная работа: Правове регулювання сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства

Контрольна робота

з дисципліни:

"Сімейне право"

Правове регулювання сімейних

відносин за участю іноземцем та осіб без громадянства

Зміст

1. Сімейні правовідносини з іноземним елементом.. 3

2. Колізійні питання укладення шлюбу. 6

3. Правове регулювання розірвання шлюбу з іноземним елементом.. 16

4. Колізійні проблеми визначення походження дитини. 20

5. Колізійні питання усиновлення. 21

6. Колізійні питання опіки і піклування. 24

7. Застосування законів іноземних держав. Визнання в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних держав. 28

Список літератури. 29

1. Сімейні правовідносини з іноземним елементом

Існує багато причин активізації міжнародних міграційних процесів, побічним результатом яких стало збільшення, причому з геометричною прогресією, кількості родин, члени яких мають різне громадянство.

Глобалізація світових процесів торкнулися й України як рівноправної учасниці світового співтовариства. Крім того, варто згадати, що наша Батьківщина, рахує свою незалежність лише другим десятком років, а до 1991 року міграційні потоки в межах СРСР не тільки не обмежувалися, а всіляко стимулювалися керівництвом держави. Тому цілком природною і поширеною є ситуація, коли в країнах, що створили Співдружність Незалежних Держав (далі – СНД), існують родини, громадянство членів яких є різним.

Існування родин, "обтяжених" іноземним елементом, ускладнюється відсутністю єдності в правовому регулюванні сімейних відносин матеріально–правовими нормами різних держав. Це зумовлено тим, що на формування національного законодавства кожної держави, включаючи і сімейне, впливають соціально–економічні, релігійні, побутові особливості, що в свою чергу породжує колізії, як тільки сімейні відносини ускладнюються іноземним елементом.

Які ж сімейні відносини варто розглядати як обтяжені іноземним елементом?

Відносини з іноземним елементом поділяють на кілька груп:

– відносини, суб'єктом яких виступає особа, яка за своїм характером є іноземцем. Згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців" іноземцем є особа, що не має громадянства України і є громадянином (підданим) іншої держави чи держав; особа без громадянства – це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ч.1,2 ст.1);

– відносини, в яких хоча всі учасники належать до однієї держави, але об'єкт (майно), у зв'язку з яким виникають ці відносини, знаходиться за кордоном;

– відносини, виникнення, зміна або припинення яких пов'язані з юридичним фактом, що має місце за кордоном.

Таким чином, сімейні відносини з іноземним елементом – це відносини, суб'єктами (суб'єктом) яких є іноземці або апатриди, або виникнення, зміна, припинення яких пов'язані з юридичним фактом, що має місце за кордоном. Зокрема, до таких відносин належать укладення чи розірвання шлюбу з іноземним громадянином на території України; усиновлення дитини, що є громадянином України, але проживає за її межами; укладення шлюбу громадянами України за її межами. Саме на регулювання відносин подібного роду і розраховані норми, розміщені в розділі VI Сімейного кодексу України.

Сімейні відносини, обтяжені іноземним елементом, надзвичайно поширені. Проблема застосування іноземних законів, визнання в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних держав, або іноземних судових рішень виникає в багатьох ситуаціях. При цьому, щоразу, коли судові чи інші державні органи будь–якої країни зустрічаються із сімейними відносинами, ускладненими наявністю в них іноземного елемента, відбувається так зване "зіткнення" двох і більше законів і виникає проблема "вибору" закону, що у міжнародному приватному праві називається "колізійною проблемою".

Коли на території України укладається шлюб між особами, що мають громадянство різних держав, виникає комплекс питань, зокрема, за яким законодавством має відбуватися процедура оформлення шлюбу і яких умов слід дотримуватися при цьому. Від правильного вирішення цього колізійного питання цілком залежать конкретні правові наслідки: чи буде вважатися шлюб, укладений, наприклад, за законодавством України, дійсним і за її межами, чи він не отримає визнання в іншій державі, а отже, не стане розглядатися як юридичний факт, що породжує певні правові наслідки і буде віднесений до так званих "шлюбів, що кульгають", тобто нестійких.

Колізійна норма сімейного права – це норма, що визначає, право якої держави має бути застосоване до відповідних сімейних відносин з іноземним елементом.

Для з'ясування правової природи колізійної норми недостатньо лише одного її визначення. Необхідно також звернути увагу на істотну відмінність змісту цієї норми від змісту "традиційних" норм сімейного або цивільного права, які, виходячи з прийнятих у загальній теорії права поглядів на зазначену проблему, складаються з трьох елементів: гіпотези, диспозиції, санкції.

Колізійні ж норми "з юридично–технічного боку – це найскладніші норми, які застосовуються в міжнародному приватному праві". Вони складаються з двох структурних елементів, а саме об'єму колізійної норми, що представляє собою вказівку на вид суспільних відносин, на які поширюється норма, в даному випадку на сімейні відносини та колізійної прив'язки, тобто вказівки на правову систему (закон), що підлягає застосуванню до виду суспільних відносин, зазначеного в об'ємі колізійної норми. Таким чином, саме колізійна прив'язка дозволяє розв'язати колізію правових актів різних держав.

Колізійні норми можуть міститися або в актах національного законодавства країни, або в міжнародно–правових актах (міжнародних конвенціях, угодах і договорах), що входять до системи національного законодавства даної держави (так звані уніфіковані колізійні норми). Прикладом колізійних норм, що закріплені в нормативно–правових актах сімейного законодавства України, можуть бути норми, зібрані в Розділі VI СК.

Міжнародно–правовими джерелами уніфікованих колізійних норм сімейного права України виступають багатосторонні міжнародні конвенції та двосторонні міжнародні договори й угоди.

Так, 22.01. 1993 р. представники держав – членів СНД підписали в Мінську Конвенцію "Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах", яку Україна ратифікувала (із застереженнями) 10.11. 1994 р.

Уніфіковані колізійні норми містяться й у двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу, укладених Україною з деякими державами, що також встановлюють взаємне визнання судових рішень і розмежовують юрисдикцію в сімейних справах.

2. Колізійні питання укладення шлюбу

Розглянемо реєстрацію шлюбу громадянина України з іноземцем та шлюбу між іноземцями в Україні.

Сімейне законодавство України не знає обмежень для укладення шлюбів з "міжнародним елементом", поширюючи на іноземців, що бажають стати суб'єктами сімейних правовідносин, національний режим правового регулювання. Так, відповідно до ст.275 СК іноземці мають в Україні такі ж права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни України, якщо інше не встановлено законом, а особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, вже без будь–яких застережень, мають в Україні такі ж права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни України.

Для того щоб укласти шлюб з іноземцем чи між іноземцями, що був би дійсним не тільки в країні його реєстрації, а й у державах, громадянами яких є ті, хто бере шлюб, необхідно правильно встановити право (правову систему, національне законодавство), яке визначає матеріальні і формальні умови укладення шлюбу, а саме, умови, форму і порядок його реєстрації.

Відповідно до ч.1 ст.276 СК шлюб між громадянином України та іноземцем, а також шлюб між іноземцями реєструється в Україні відповідно до Сімейного кодексу. Це означає, що у всіх випадках реєстрації шлюбу на території України (за винятком "консульських шлюбів"), незалежно від громадянства осіб, що вступають у нього, повинні застосовуватися загальні вимоги, що встановлені СК до форми, порядку й умов укладення шлюбу. Тобто колізійна норма містить одну із найстаріших і найпоширеніших у світі колізійних прив'язок – "закон місця одруження", що означає: саме закон, котрий діє в місці укладення шлюбу, є компетентним для регулювання його форми, порядку і умов укладення.

Разом із тим, ч.1 ст.276 СК регламентує реєстрацію шлюбу громадянина України з іноземцем і шлюбу між іноземцями в Україні. Таким чином, за межами правового регулювання опинилися сімейні відносини за участю осіб без громадянства, що постійно проживають за межами України. Вони вирішуються за допомогою аналогії закону (ч.1 ст.10 СК) шляхом застосування до сімейних відносин за участю апатридів, що постійно проживають за межами України, норми СК, що регулює подібні відносини за участю іноземців. Це узгоджується з правилами, закріпленими в актах національного законодавства, міжнародних конвенціях і двосторонніх договорах, відповідно до яких особистий правовий статус особи без громадянства визначається законодавством країни, у якій вона має постійне місце проживання, тобто правовий статус апатрида максимально наближений (але в жодному разі не тотожний) до правового статусу громадянина країни, у якій постійно проживає перший. Таким чином, у випадку реєстрації шлюбу громадянина України з особою без громадянства, що постійно проживає за межами України, а також шлюбу між апатридами варто керуватися правилом "закон місця одруження".

Що стосується "умов форми шлюбу" ("форми шлюбу"), під якими розуміють вимоги, яким повинна відповідати процедура оформлення шлюбу (попередня публікація про шлюб, церемонія одруження, що здійснюється в цивільній чи релігійній формі), то тут існують численні і істотні розходження, які містяться у законодавстві різних країн.

По–перше, у деяких країнах дійсним визнається виключно церковний шлюб (Греція, Португалія), або одночасно з цивільним шлюбом законним (дійсним) також визнається і церковний шлюб, причому вибір форми шлюбу залежить від волі тих, хто одружується (Англія, Бразилія, Данія, Індонезія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кенія, Колумбія, Норвегія, Перу, Фінляндія, Швеція тощо). Проте, відповідно до ч.1 ст.21 СК шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану, тобто в Україні встановлена світська (цивільна) письмова форма шлюбу, реєстрація якого здійснюється в державних органах і в порядку, передбаченому главою 4 СК. Що стосується релігійного шлюбу, то він, за загальним правилом, не вважається підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану (ч. З ст.21 СК).

По–друге, в окремих країнах визнаються так звані явочні і фактичні шлюби, коли процедура оформлення їх відсутня, а держава лише визнає і допускає наявність подібних шлюбів, не втручаючись в їх оформлення. В Україні проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя (ч.2 ст.21 СК). Разом із тим, відповідно до статей 74, 91 СК ці особи, якщо вони одночасно не перебувають у будь–якому іншому шлюбі, у майнових відносинах мають такі ж права й обов'язки, що і особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі. Таким чином, можна стверджувати, що фактичний шлюб в Україні за своїми наслідками для відносин власності й аліментних відносин фактично прирівняний до шлюбу, який зареєстрований в державних органах реєстрації актів цивільного стану. Беручи до уваги положення ст.275 СК, що поширює на іноземців і апатридів, які бажають стати суб'єктами сімейних правовідносин, національний режим правового регулювання, варто зробити висновок, що фактичні шлюбні відносини "з іноземним елементом" будуть також породжувати наслідки, передбачені статтями 74, 91 СК, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, що стали частиною національного сімейного законодавства.

По–третє, національним законодавством ряду країн (Аргентина, Іспанія, Перу тощо) допускаються так звані "рукавичкові" шлюби, що укладаються через спеціально уповноважених представників за відсутності однієї або обох осіб, що одружуються. Між тим, в Україні такі шлюби не відбуваються, бо відповідно до ст.34 СК присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації шлюбу є обов'язковою (ч.1); реєстрація шлюбу через представника не допускається (ч.2).

По–четверте, сімейне законодавство деяких країн встановлює додаткові формальності, яких повинні дотримуватися заручені. Так, наприклад, шлюби, укладені громадянами Франції за кордоном у формі, передбаченій місцевими законами, вважаються дійсними за умови попередньої публікації про цей шлюб у Франції (ст.170 ЦК Франції). Такі або аналогічні умови дійсності шлюбу відсутні у сімейному законодавстві України. Таким чином, шлюб, укладений в Україні відповідно до принципу "закону місця одруження", не потребує дотримання будь–яких додаткових умов.

Виходячи з вищенаведеного, доходимо висновку, що згідно із ч.1 ст.276 СК, якою закріплена колізійна прив'язка "закону місця одруження", щодо "форми шлюбу" треба застосовувати саме вищезгаданий кодифікований нормативно–правовий акт України.

Що стосується матеріальних умов взяття шлюбу ("умов шлюбу"), тобто сукупності позитивних і негативних умов, від наявності або відсутності яких залежить визнання законом дійсності зареєстрованого шлюбу, і які зафіксовані в статтях 22,24–26 СК, то слід зазначити наступне.

По–перше, сімейним законодавством України передбачається укладення винятково моногамного шлюбу. Згідно зі ст.25 СК жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі (ч.1); жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу (ч.2). Тому іноземці, яким законодавством країни громадянства (національним законом) дозволяється багатошлюбність і які вже одружені, не вправі вимагати реєстрації нового шлюбу в Україні.

Обов'язок повідомляти про перешкоди до укладення шлюбу, відповідно до ст.29 СК лежить на тих, хто одружується. Однак з метою охорони прав осіб, що беруть шлюб, державні органи реєстрації актів цивільного стану можуть перевірити відсутність таких на момент реєстрації шлюбу і насамперед з'ясувати, чи не перебувають зазначені особи в іншому шлюбі.

Згідно з п.4.5 Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні, іноземці та особи без громадянства для реєстрації одруження в Україні повинні пред'явити національний паспорт або паспортний документ з відміткою про реєстрацію в органах внутрішніх справ щодо законності їх перебування в Україні, якщо інше не передбачене чинним законодавством України. Якщо в паспортах або паспортних документах цих осіб відсутні відомості про сімейний стан їх власників, то вони повинні одночасно подати документ про те, що не перебувають у шлюбі, виданий компетентним органом країни свого громадянства або країни постійного проживання та легалізований консульською установою або дипломатичним представництвом України в цій країні.

При усьому вищевикладеному варто враховувати, що всі держави можна умовно поділити на дві групи залежно від того, чи видають їхні уповноважені органи свідоцтва про відсутність перешкод до укладення шлюбу (наприклад Франція), або не видають (наприклад Англія).

По–друге, перешкоди до укладення шлюбу вичерпно перераховані в статтях 24–25 СК, тому всі інші, не відомі вітчизняному праву негативні умови укладення шлюбу, що встановлені національним законом іноземця (наприклад – відсутність "батьківського благословення", тобто дозволу батьків на шлюб (ст.148 ЦК Франції); релігійні обмеження, що перешкоджають укладенню шлюбів з іновірцями (ст.31 СК Алжиру); відсутність дозволу компетентних органів держави на укладення шлюбів з "міжнародним елементом" (Угорщина, Індія, Італія, Норвегія, Румунія, Польща тощо), не можуть спричинити відмову в реєстрації шлюбу з іноземним елементом в Україні.

Підводячи підсумок вищевикладеному, слід зазначити, що згідно з ч.1 ст.276 СК, яким закріплена колізійна прив'язка "закону місця одруження", щодо матеріальних умов взяття шлюбу ("умов шлюбу"), як, втім, і "форми шлюбу", компетентним варто визнавати саме СК України.

Застосування "закону місця одруження" спрощує роботу державних органів РАЦС, звільняючи їх від обов'язку установлювати відсутність перешкод до укладення шлюбу, що не властиві сімейному праву України. Однак, коли вищезгадані перешкоди реально є в наявності "з боку" іноземця, то з'являється загроза виникнення "шлюбу, що кульгає". У подібній ситуації державний орган РАЦС з метою охорони прав майбутнього подружжя і, насамперед, з метою охорони прав громадянина України, чиї законні інтереси можуть бути істотно ущемлені при перебуванні останнього в країні подружжя–іноземця, відповідно до ст.29, ч. З ст.32 СК зобов'язаний ознайомити цих осіб з їхніми правами та обов'язками як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу; а якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник державного органу РАЦС може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці. Протягом зазначеного терміну іноземець, який бере шлюб, якщо він зацікавлений у визнанні в країні громадянства дійсності шлюбу, що укладається, може (а не зобов'язаний) усунути перешкоди до укладення шлюбу, що передбачені його національним законодавством. Але якщо він не почне належних дій, то державний орган РАЦС не вправі відмовити в реєстрації подібного шлюбу в Україні.

Бачимо, що вищевикладена процедура роз'яснення у випадках подібного роду має істотне значення, оскільки наш громадянин, що бере шлюб з іноземцем, повинен знати заздалегідь, що не виключено, що він не буде користуватися в державі громадянства іншого подружжя, а також у третій країні ні особистими, ні майновими правами подружжя і буде відчувати ряд інших негативних наслідків, викликаних можливим невизнанням дійсності шлюбу за кордоном.

Які ж правила, що регулюють реєстрацію шлюбу громадянина України з іноземцем та шлюбу між іноземцями в Україні, закріплені в уніфікованих колізійних нормах сімейного права України?

У договорах про правову допомогу, укладених Україною з Польщею, Грузією, Латвією, Литвою, Молдовою, Узбекистаном, Естонією, передбачається, що матеріальні умови укладення шлюбу визначаються для кожної з осіб, які беруть шлюб, законодавством держави, громадянином якої вона є (у такий спосіб закріплюється національний принцип чи колізійна прив'язка, що вказує на "особистий" закон (чи громадянство місця проживання тих, хто одружується). Крім того, щодо перешкод до укладення шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства країни, на території якої укладається шлюб (наведене правило являє собою застереження про публічний порядок, причому в договорах про правову допомогу, укладених з Польщею і Молдовою остання відсутня).

Щодо "умов форми шлюбу" у вищевказаних договорах закріплене правило, згідно з яким форма укладення шлюбу визначається законодавством держави, на території якої укладається шлюб.

Відповідно до ст.26 Мінської конвенції країн СНД умови укладення шлюбу визначаються для кожного з майбутнього подружжя законодавством держави, громадянином якої він є, а для осіб без громадянства – законодавством країни, яка є їхнім постійним місцем проживання. Крім того, щодо перешкод до укладення шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства держави, на території якої укладається шлюб (застереження про публічний порядок).

Окремий порядок розроблений для консульських шлюбів. Консульськими визнаються шлюби, що укладаються між іноземцями в посольствах і консульствах іноземних держав на території України. Віденська Конвенція "Про консульські зносини" від 24 квітня 1963 року до консульських функцій відносить виконання обов'язків реєстратора актів цивільного стану й інших подібних обов'язків за умови, що в цьому випадку ніщо не суперечить законам і правилам держави перебування.

Згідно з ч.2 ст.276 СК шлюб між іноземцями, зареєстрований в Україні у посольстві або консульстві іноземної держави в Україні, є дійсним в Україні на умовах взаємності, якщо жінка і (або) чоловік у момент реєстрації шлюбу були громадянами держави, яка призначила посла або консула. Таким чином, визнання дійсності консульських шлюбів в Україні залежить від дотримання двох умов: по–перше, законодавство відповідної іноземної держави визнає реєстрацію шлюбу в українському консульстві чи посольстві, тобто повинна дотримуватись умова взаємності; по–друге, ті, що беруть шлюб, повинні належати до громадянства країни, яка призначила посла або консула. Форма, порядок і умови укладення вищезазначених шлюбів визначаються відповідно до закону країни, що призначила посла чи консула, тобто відповідно до особистого закону іноземців.

Вимога взаємності визнання консульських шлюбів виконується шляхом укладення Україною з іншими країнами консульських конвенцій. Значною частиною подібних консульських конвенцій (з Азербайджаном, Грузією, Болгарією, КНР, КНДР, Польщею, Російською Федерацією, Румунією тощо) передбачається, що консульська посадова особа має право реєструвати або складати акти про укладення шлюбів між громадянами держави, що представляється ним, відповідно до законодавства держави, яку він представляє. Тільки в деяких вищевказаних двосторонніх угодах правило формулюється трохи інакше. Так п.6 ст.36 Консульської конвенції між Україною і СР В'єтнам від 08.06. 1994 р. передбачає, що консул виконує дії щодо реєстрації актів громадянського стану та інші подібні обов'язки за умови, що в цьому випадку ніщо не суперечить законам і правилам держави перебування.

Розглянемо укладення шлюбу громадянина України з іноземцем і шлюбу між громадянами України за кордоном.

Громадяни України можуть укладати шлюби і за межами України, що породжує сімейні відносини з іноземним елементом двох видів: а) між подружжям, що є громадянами України; б) між подружжям, один із яких є громадянином України, а інший – іноземцем чи особою без громадянства.

Громадяни України, що прийняли рішення одружитися за кордоном, можуть, за своїм вибором, зареєструвати шлюб або в консульстві (посольстві) України в країні перебування, або у відповідній компетентній установі іноземної держави.

СК у ч.1 ст.277, ч.1 ст.289 передбачає, що шлюб між громадянами України, які проживають за межами України, реєструється в консульській установі або дипломатичному представництві України за законами України. Відповідно до Указу Президента України "Про Консульський статут України" саме консул є посадовою особою, уповноваженою здійснювати реєстрацію шлюбу громадян України за кордоном, а абз.3 ст.2 вищевказаного правового акта під терміном "консул" розуміє генерального консула, консула, віце–консула або консульського агента, який є главою консульської установи. Крім того, відповідно до ст.29 Указу Президента України "Про Консульський статут України" консул провадить реєстрацію укладення шлюбу, розірвання шлюбу відповідно до законодавства України.

Таким чином, з огляду на вищевикладене, варто зробити висновок про те, що в консульських установах або дипломатичних представництвах України реєструються шлюби лише між громадянами України, а форма, порядок і умови укладення зазначених шлюбів визначаються сімейним законодавством України.

Нарешті, шлюб між громадянами України, шлюб громадянина України з іноземцем або особою без громадянства може бути укладений у відповідному уповноваженому закладі іноземної держави (наприклад у церкві по релігійному обряду). Чи буде подібний шлюб визнаний дійсним в Україні, чи не породять зазначені дії "шлюб, що кульгає"?

Згідно з ч.2 ст.277 СК "шлюб між громадянами України, а також шлюб громадянина України з іноземцем, зареєстровані за межами України з додержанням форми шлюбу, встановленої законом держави – місця його реєстрації, є дійсними в Україні, якщо немає перешкод, встановлених статтями 24–26 цього Кодексу".

З приводу правила, сформульованого у вищевказаній статті СК, варто зробити деякі пояснення. По–перше, шлюби, що укладаються за межами України (і поза її консульськими установами і дипломатичними представництвами) за участю її громадян, повинні підкорятися загальному колізійному правилу про форму юридичних актів, відповідно до якого форма шлюбу визначається за законом місця його здійснення. Тому, укладення громадянами України шлюбу у формі релігійного обряду в країні, що визнає подібні шлюби (наприклад, Греція, Італія), не буде суперечити положенням сімейного законодавства України.

По–друге, для визнання дійсності вищезазначених шлюбів в Україні ті, хто одружуються, не повинні порушувати матеріальні умови укладення шлюбу ("умови шлюбу"), передбачені сімейним законодавством України.

При цьому слід зазначити, що ч.2 ст.277 СК вимагає дотримання особами, що беруть шлюб, матеріальних умов, передбачених тільки статтями 24–26 СК, упустивши згадку про ст.22 СК, що установлює вимоги до шлюбного віку осіб, що бажають зареєструвати шлюб. Отже, Сімейний кодекс України розглядає досягнення тими, хто одружується, шлюбного віку як одну з умов визнання дійсності шлюбу, тому що згідно зі ст.38 названого правового акта "підставою недійсності шлюбу є порушення вимог, встановлених статтями 22, 24–26 цього Кодексу".

Таким чином, щоб уникнути визнання недійсними в Україні шлюбів, що укладаються в порядку, передбаченому ч.2 ст.277 СК, ті, що беруть шлюб, не повинні порушувати матеріальні умови взяття шлюбу ("умови шлюбу"), що зафіксовані не тільки в статтях 24–26, а й у ст.22 СК. Тому, у випадку укладення у Франції громадянином України шлюбу з громадянкою Франції, що досягла 15–річного віку (а саме зазначений вік закріплений як шлюбний для жінок ст.144 ЦК Франції), в Україні подібний шлюб може бути визнаний недійсним відповідно до статей 38, 41 СК.

По–третє, правила ч.2 ст.277 СК варто поширювати і на випадки укладення громадянами України шлюбу з особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, у країні проживання останніх.

Розглянемо порядок визнання в Україні шлюбу між іноземцями, зареєстрованого за межами України.

Відповідно до ст.278 СК шлюб між іноземцями, зареєстрований за межами України за законом держави – місця його реєстрації, є дійсним в Україні. Отже, якщо подібні шлюби укладені за кордоном за правилами, що не збігаються з вітчизняними як за формою (наприклад "рукавичковий шлюб"), так і за умов взяття шлюбу (наприклад полігамний шлюб), то все рівно зазначені шлюби є дійсними в Україні.

У той же час, визнаючи іноземні шлюби, укладені за межами України, варто брати до уваги обмеження вищевикладеного правила, закріплені в ст.291 СК, згідно з якими "сімейне законодавство іноземних держав застосовується в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, що встановлені у ст.7 цього Кодексу" (застереження про публічний порядок).

3. Правове регулювання розірвання шлюбу з іноземним елементом

Розглянемо порядок розірвання шлюбу в Україні.

Розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, а також шлюбу іноземців між собою в Україні здійснюється за законом України (ст.279 СК). Вищевикладене означає, що розірвання шлюбу в Україні не залежить від громадянства подружжя і буде здійснюватися на підставах і в порядку, передбачених главою 11 СК.

Український суд компетентний розглядати справи про розірвання як "змішаних шлюбів", зареєстрованих між особами, що є громадянами різних держав, так і шлюбів між громадянами України, відповідно до сімейного законодавства України й у випадку, коли обоє одружених проживають за кордоном.

Згідно з ч.4 ст.280 СК, громадянин України, який проживає за межами України, має право звернутися з позовом про розірвання шлюбу до суду України, якщо другий з подружжя, незалежно від його громадянства, проживає за межами України. Наведене правило закріплене з метою захисту прав й інтересів насамперед громадян України, що уклали шлюб з іноземцями, законодавство країни громадянства яких забороняє розірвання шлюбу (наприклад Ірландія). Подібне розірвання, будучи дійсним в Україні, може бути невизнаним у країні проживання "колишнього" подружжя, якщо відсутні відповідні уніфіковані колізійні норми.

Розглянемо порядок розірвання шлюбу за кордоном.

Визнання розірвання шлюбу, укладеного поза межами України, залежить від низки обставин, а саме: чи є подружжя, що розводиться, іноземцями або ж тільки один з одружених є іноземцем, а інший – громадянином України; чи проживає подружжя постійно в одній країні, чи в країні, у якій ініційований шлюборозлучний процес, постійно проживає лише один з подружжя.

Розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один із подружжя проживав за межами України (ч.1 ст.280 СК). Зазначене правило можна за аналогією застосовувати і до випадків розірвання за кордоном шлюбу громадянина України з особою без громадянства, що постійно проживає за межами України.

Громадяни України, що постійно чи переважно проживають за кордоном, не завжди мають можливість звернутися для розірвання шлюбу до українського суду. Тому розірвання шлюбу між громадянами України, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо обоє з подружжя в момент розірвання шлюбу проживали за межами України (ч.2 ст.280 СК).

Разом із тим, громадяни України, що проживають за її межами, мають можливість розірвати шлюб у порядку і на підставах, установлених сімейним законодавством України, у країні проживання, звернувшись до консульських установ чи дипломатичних представництв України, але лише у випадках, коли відповідно до Сімейного кодексу України подібний шлюб може бути розірваним у державних органах реєстрації актів цивільного стану. Так, ст.289 СК передбачає, що "... розірвання шлюбу громадян України, які проживають за межами України, провадиться в консульських установах або дипломатичних представництвах України за законами України (ч.1); при реєстрації цих актів цивільного стану в консульських установах або дипломатичних представництвах України застосовується законодавство України, якщо заінтересовані особи є громадянами України (ч.2)".

Значним числом консульських конвенцій (з Азербайджаном, Грузією, Болгарією, КНР, КНДР, Польщею, Російською Федерацією тощо) на умовах взаємності допускається реєстрація в консульських установах або дипломатичних представництвах іноземних держав в Україні розірвання шлюбів між громадянами цих держав (іноземцями) згідно з їх "національним" законодавством. Лише в деяких подібних конвенціях аналізоване правило формулюється трохи інакше. Так, відповідно до п.1.5 ст.10 Консульської конвенції між Україною і Румунією від 03.09. 1992 р. консульська посадова особа має право реєструвати розірвання шлюбу між громадянами акредитуючої держави згідно з законодавством акредитуючої держави, але такі акти не мають юридичної сили на території держави перебування.

Розірвання шлюбу між іноземцями, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні (ч. З ст.280 СК). При цьому визнання дійсності вищевказаного розірвання шлюбу між іноземцями не залежить ні від процедури (світської чи церковної), ні від підстави розлучення. У визнанні подібних розлучень може бути відмовлено лише з мотивів публічного порядку, коли розірвання шлюбу суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, що встановлені у ст.7 СК.

Розглянемо як забезпечується правове регулювання розлучення відповідно до уніфікованих колізійних норм.

Мінська конвенція країн СНД у статтях 28 і 29 містить спеціальні правила про розірвання шлюбу.

По–перше, у справах про розірвання шлюбу застосовується законодавство держави – учасниці Конвенції, громадянами якої є подружжя в момент подачі заяви. У даному випадку шлюб розривається в компетентній установі країни, громадянами якої є подружжя в момент подачі заяви. Однак, якщо на момент подачі заяви обоє проживають на території іншої країни – учасниці Конвенції, то компетентні також і установи останньої.

По–друге, якщо одружені є громадянами різних держав – учасниць Конвенції, то застосовується законодавство країни, установа якої розглядає справу про розірвання шлюбу. У зазначеному випадку справи про розірвання шлюбу компетентні розглядати установи держави, на території якої проживають обоє. Якщо ж подружжя проживає на території різних країн, то розірвання шлюбу може бути зроблене в компетентних установах обох країн – учасниць Конвенції, на територіях яких проживають одружені.

Договори про правову допомогу, укладені Україною з Польщею, Грузією, Латвією, Литвою, Молдовою, Узбекистаном, Естонією, містять правила, подібні, до деякої міри, вищевикладеним, котрими передбачається: а) при розірванні шлюбу застосовується законодавство країни громадянства одружених; б) розірвання шлюбу провадиться органами тієї держави, громадянами якої є одружені; в) якщо одружені проживають за межами країни свого громадянства, то вони можуть порушити справу про розлучення у суді країни, у якій вони проживають; г) у тих випадках, коли подружжя не має спільного громадянства і проживає на території різних держав, шлюборозлучний процес може бути ініційований у суді будь–якої з договірних держав, причому кожен суд буде застосовувати законодавство своєї країни.

4. Колізійні проблеми визначення походження дитини

Визнання батьківства в Україні незалежно від громадянства батьків і дитини та місця їхнього проживання провадиться за законом України (ч.1 ст.281 СК). Таким чином, незважаючи на іноземний елемент у сімейних відносинах, визнання батьківства в Україні здійснюється за правилами, зафіксованими у главі 12 СК (навіть у ситуаціях, коли всі суб'єкти зазначених відносин будуть іноземцями).

Крім того, батьки дитини, які проживають за межами України, можуть подати заяву про визнання батьківства до консульської установи або дипломатичного представництва України (ч.2 ст.281 СК). Відповідно до ст.289 СК, ст.30 Указу Президента України "Про Консульський статут України" визнання батьківства провадиться в консульських установах або дипломатичних представництвах України за законами України у випадках: а) коли відповідно до законодавства України таке допускається в органах реєстрації актів громадського стану, б) якщо батьки дитини проживають у відповідному консульському окрузі; в) хоча б один з них є громадянином України.

Трохи інші способи вирішення проблеми визнання батьківства закріплені уніфікованими колізійними нормами. Мінська конвенція країн СНД у ст.31 передбачає, що встановлення і оспорювання батьківства чи материнства визначається за законодавством держави – учасниці Конвенції, громадянином якої дитина є за народженням.

Значною частиною договорів про правову допомогу також передбачається, що при вирішенні колізійної проблеми визначення походження дитини варто використовувати закон її громадянства. Однак у деяких вищевказаних двосторонніх угодах аналізоване правило формулюється трохи інакше. Так, згідно з частинами 2, 3 ст.28 Договору між Україною і Республікою Польща "Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах" від 24.05.93 р. та частинами 2,3 ст.28 Договору між Україною і Республікою Молдова "Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах" від 13.12.93 р. встановлення і оспорювання походження дитини від певної особи регулюється законодавством тієї держави, громадянином якої є мати дитини в момент народження дитини; але достатнім є дотримання форми визнання дитини, що передбачена законодавством тієї країни, на території якої визнання має бути або було здійснене. При цьому у подібних справах компетентними є органи тієї держави, громадянином якої є дитина, або на території якої дитина має місце проживання.

5. Колізійні питання усиновлення

Правове регулювання усиновлення підкоряється твердій імперативній вимозі, що міститься в Розділі VI СК, відповідно до якої у всіх випадках виникнення відносин з усиновлення, обтяжених іноземним елементом, слід застосовувати українське законодавство, що, в цілому, відповідає положенням ст.21 Конвенції "Про права дитини" від 20.11. 1998 р. Відступи від зазначеного правила припустимі лише в ситуаціях, коли інше встановлено міжнародними договорами України.

Розглянемо правове регулювання усиновлення з іноземним елементом за сімейним кодексом України. Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, відбувається відповідно до ст.282 СК, а саме:

1. Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України за її законами. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей;

2. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей.

Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється у порядку та на підставах, встановлених гл.18 та ст.283 СК.

Так, дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває не менш як один рік на обліку у Центрі з усиновлення дітей. Якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України, усиновлення може бути здійснене до спливу цього строку.

Дитина може бути усиновлена іноземцем тільки у випадку, якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік у Центрі з усиновлення дітей не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім'ю. Крім того, переважне право на усиновлення дитини – громадянина України мають іноземці, які є: а) родичами дитини, б) громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги.

Отримання згоди Центру з усиновлення дітей є обов'язковим в усіх випадках усиновлення дитини іноземцем. Разом із тим, усиновлення іноземцями провадиться за умови забезпечення дитині прав у обсязі не меншому, ніж це встановлено законодавством України.

До досягнення усиновленою дитиною вісімнадцяти років за нею зберігається громадянство України. СК особливо підкреслює, що усиновлена дитина має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів.

Згідно зі статтями 284, 286 СК усиновлення громадянами України, іноземцями або особами без громадянства дитини, яка є іноземцем або особою без громадянства, здійснюється в Україні відповідно до законів України (тобто на загальних підставах), якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

З метою охорони і захисту прав дітей, усиновлених іноземцями, сімейне законодавство України закріплює деякі обмеження права останніх на таємницю усиновлення. Так, усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, не є таємним у наступних випадках: а) якщо у державі, в якій усиновлювач постійно проживає і в яку має переїхати дитина, усиновлення не є таємним; б) якщо усиновлювач в Україні постійно не проживає (ст.285 СК).

Нагляд за дотриманням прав дітей, які усиновлені і проживають в Україні, здійснює орган опіки та піклування. Проте, якщо діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, облік цих дітей і нагляд за дотриманням їхніх прав до досягнення ними вісімнадцяти років веде та здійснює відповідна консульська установа за дорученням Міністерства закордонних справ України. Порядок здійснення нагляду за дотриманням прав дітей, які усиновлені іноземцями і проживають за межами України, встановлюється Кабміном України.

Слід зазначити, що з метою захисту прав усиновлених дітей вищевказані правила, що містяться в статтях 283, 285, 287 СК, слід за аналогією застосовувати і до випадків усиновлення особою без громадянства, що постійно проживає за межами України, дитини, що є громадянином України.

Розглянемо правове регулювання усиновлення з іноземним елементом відповідно до уніфікованих колізійних норм.

Дещо інше вирішення даного питання пропонується Мінською конвенцією країн СНД. Вона у ст.37 передбачає, що усиновлення чи його скасування регулюється законодавством країни, громадянином якої є усиновлювач у момент подачі заяви про усиновлення чи його скасування. Якщо усиновлювач і особа, що усиновлюється, є громадянами різних держав, то при усиновленні чи його скасуванні необхідно одержати згоду законного представника останньої і компетентного державного органу, а також згоду дитини, якщо це потрібно за законодавством країни, громадянином якої вона є.

Якщо дитина усиновлюється подружжям, члени якого є громадянами різних країн – учасниць Конвенції, усиновлення чи його скасування мають проводитися відповідно до умов, передбачених законодавством обох країн.

У справах про усиновлення чи його скасування компетентна установа країни громадянства усиновлювача, а у випадку, коли усиновлювачами є подружжя, члени якого мають різне громадянство, компетентна установа тієї держави, на території якої подружжя має чи мало останнє спільне місце проживання чи місце перебування.

Договори про правову допомогу, укладені Україною з Польщею, Грузією, Латвією, Литвою, Узбекистаном, Естонією, також містять колізійну прив'язку, відповідно до якої усиновлення провадиться за законами тієї держави, громадянином якої є усиновлювач. Однак деякі двосторонні угоди містять положення, аналогічні тим, що закріплені в СК. Так, відповідно до ст.30 Договору між Україною і Республікою Молдова "Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах" від 13.12.93 р. при усиновленні застосовується законодавство тієї держави, громадянином якої є усиновлюваний; а компетентними у подібних справах є установи тієї країни, громадянином якої є дитина.

6. Колізійні питання опіки і піклування

Відносини з опіки і піклування з "іноземним елементом" регулюються сімейним кодексом України, Консульським статутом України, консульськими конвенціями, багатосторонніми та двосторонніми договорами про правову допомогу.

Опіка, піклування над дитиною, якає громадянином України, але проживає за її межами, а також над дитиною, яка є іноземцем, але проживає в Україні, встановлюється за законом України (ч.1 ст.288 СК). Таким чином, у вищевказаній нормі щодо громадян України як головна колізійна прив'язка визнається особистий закон підопічних, у формі закону громадянства підопічного – громадянина України; щодо підопічних–іноземців компетентним є закон місця встановлення опіки чи піклування, у наведеному випадку – закон України. При цьому опіка і піклування над громадянами України, що проживають за її межами, може бути встановлена консулом. Відповідно до ч.1 ст.32 Указу Президента України "Про Консульський статут України" консул вживає заходів для встановлення опіки (піклування) над неповнолітніми, недієздатними або обмеженими в дієздатності громадянами України, які перебувають в його консульському окрузі і залишилися без опіки (піклування).

Опіка, піклування, встановлені за законом іноземної держави над дитиною, яка є громадянином України, але проживає за її межами, є дійсними в Україні у разі відсутності заперечень консульської установи або дипломатичного представництва України. Опіка, піклування, встановлені над дитиною, яка є іноземцем, за межами України за законами іншої держави, є дійсними в Україні (ч.2 ст.288 СК, ч.2 ст.32 Указу Президента України "Про Консульський статут України").

Слід зазначити, що ст.288 СК містить колізійні норми, присвячені питанню встановлення опіки чи піклування лише над дітьми, що, як представляється, здійснено розробниками Кодексу свідомо, тому що положення гл. 19 СК спрямовані на регулювання відносин з опіки і піклування саме, і тільки, над дітьми. Разом із тим, не можна погодитися з подібним обмеженням сфери правового регулювання, що здійснене в ст.288 СК, у силу наступних аргументів.

По–перше, згідно з ч.2 ст.1 Закону України "Про охорону дитинства" від 26.04. 2001 р. (із змінами і доповненнями) дитина – це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.

По–друге, опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст.55 ЦК).

По–третє, беручи до уваги положення вищевказаних правових актів і той факт, що ЦК 2003 р., на відміну від ЦК України 1963 р., не містить колізійних норм, то цілком очевидний висновок, що з 1 січня 2004 р. відносини з опіки і піклування над "повнолітніми особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки" і які обтяжені іноземним елементом, залишились поза сферою правового регулювання зазначених актів цивільного і сімейного законодавства України, що не можна визнати цілком вірним.

Тому варто внести зміни в ст.288 СК і поширити її дію на усі випадки встановлення опіки чи піклування, у тому числі й над повнолітніми особами, а доти (або до прийняття з аналізованого питання спеціального нормативно–правового акта) до зазначених відносин з іноземним елементом слід застосовувати правила ст.288 за аналогією, у силу ст.10 СК.

Різні консульські конвенції, укладені Україною, неоднаково регулюють заснування опіки і піклування. Відповідно до ч.2 ст.14 Консульської конвенції між Україною та КНР від 31.10 92 р. консульська посадова особа лише рекомендує особу для виконання обов'язків опікуна або піклувальника згідно з законами та правилами держави перебування. Консульська конвенція між Україною і Республікою Болгарія від 24.07.96 р. у ч.2 ст.18 передбачає, що консульська посадова особа рекомендує кандидатуру майбутнього опікуна або піклувальника і спостерігає за їх діями. Згідно з іншими конвенціями (наприклад, з Румунією, Російською Федерацією, КНДР, Турецькою Республікою тощо) консульська посадова особа має право рекомендувати або призначати опікуна або піклувальника для громадян держави, що призначила консула, і спостерігати за їх діями, що стосуються опіки та піклування.

З урахуванням сформованої міжнародної практики можна стверджувати, що договори про правову допомогу як головний колізійний принцип застосовують закон громадянства особи, над якою встановлюється опіка чи піклування. Мінська Конвенція і двосторонні угоди про правову допомогу встановлюють наступні правила: а) встановлення чи скасування опіки чи піклування здійснюється за законодавством країни, громадянином якої є особа, стосовно якої встановлюється чи скасовується опіка чи піклування; б) правовідносини між опікуном або піклувальником та особою, яка знаходиться під опікою або піклуванням, регулюються законодавством держави, установа якої (як правило, консульська посадова особа) призначила опікуна чи піклувальника; в) обов'язок прийняти опікунство чи піклування встановлюється законодавством країни, громадянином якої є особа, яка призначається опікуном чи піклувальником; г) у справах про встановлення чи скасування опіки та піклування компетентними є установи держави (як правило, консульська посадова особа), громадянином якої є особа, стосовно якої встановлюється чи скасовується опіка чи піклування.

7. Застосування законів іноземних держав. Визнання в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних держав

При розгляді різноманітних сімейних відносин з іноземним елементом неодноразово зверталася увага на закріплення в сімейному законодавстві України колізійних прив'язок, що відсилають до закордонного законодавства. Однак при цьому варто мати на увазі, що сімейне законодавство іноземних держав застосовується в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, що встановлені у ст.7 СК. Наведене правило являє собою приклад застереження про публічний порядок.

Документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення зазначених актів цивільного стану, здійснених за межами України за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, є дійсними в Україні за умови їх консульської легалізації. Зазначені вище положення містяться у статтях 290–291 СК.

Таким чином, акти цивільного стану, зареєстровані за законами іноземних держав, визнаються в Україні.

Список літератури

1.         Законодавство України про сім’ю: 36. норматив. актів / Шеф-ред. В.С. Ковальський. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

2.         Кабінет Міністрів. Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення: Постанова КМУ від 28 серп. 2003 р. № 1377: Порядок ведення обліку дітей... // Уряд. кур'єр. - 2003. - 9 верес.

3.         Богуславский М.М. Международное частное право. – 2–е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 1997.

4.         Орлова Н.В. Брак и семья в международном частном праве. – М.: Междунар. отношения, 1966.

5.         Антокольская М.В. Семейное право. – М.: Юрисгь, 1996.

6.         Матвеев Г.К. Советское семейное право. – М.: Юрид. лит., 1978.

7.         Раапе Л. Международное частное право. – М.: Иностр. лит., 1960.

8.         Сімейне право України: Підручник / Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 264 с.