рефераты
Главная

Рефераты по авиации и космонавтике

Рефераты по административному праву

Рефераты по безопасности жизнедеятельности

Рефераты по арбитражному процессу

Рефераты по архитектуре

Рефераты по астрономии

Рефераты по банковскому делу

Рефераты по сексологии

Рефераты по информатике программированию

Рефераты по биологии

Рефераты по экономике

Рефераты по москвоведению

Рефераты по экологии

Краткое содержание произведений

Рефераты по физкультуре и спорту

Топики по английскому языку

Рефераты по математике

Рефераты по музыке

Остальные рефераты

Рефераты по биржевому делу

Рефераты по ботанике и сельскому хозяйству

Рефераты по бухгалтерскому учету и аудиту

Рефераты по валютным отношениям

Рефераты по ветеринарии

Рефераты для военной кафедры

Рефераты по географии

Рефераты по геодезии

Рефераты по геологии

Рефераты по геополитике

Рефераты по государству и праву

Рефераты по гражданскому праву и процессу

Рефераты по кредитованию

Рефераты по естествознанию

Рефераты по истории техники

Рефераты по журналистике

Рефераты по зоологии

Рефераты по инвестициям

Рефераты по информатике

Исторические личности

Рефераты по кибернетике

Рефераты по коммуникации и связи

Рефераты по косметологии

Рефераты по криминалистике

Рефераты по криминологии

Рефераты по науке и технике

Рефераты по кулинарии

Рефераты по культурологии

Курсовая работа: Докази в цивільному процесі

Курсовая работа: Докази в цивільному процесі

Курсова робота

з дисципліни: «Цивільний процес»

Тема: „Докази в цивільному процесі”


Зміст

1. Поняття судового доказування та його етапи. Змагальність та доказування

2. Суб'єкти доказування. Суд у процесі доказування

3. Поняття судових доказів та засобів доказування.

4. Предмет доказування. Співвідношення предмета та меж доказування

5. Розподіл обов'язку доказування

Список використаної літератури


1. Поняття судового доказування та його етапи. Змагальність та доказування

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права. Для цього ст. 11 ЦПК покладає на суд обов'язок, зберігаючи об'єктивність і неупередженність, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Згідно ст.11 суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Така діяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття в свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання в цивільному судочинстві — процес відбиття в свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.

Об'єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини — фактичні і юридичні — та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальна форма пізнання — судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

Об'єкт пізнання формується поступово. При прийнятті судом матеріалів справи до свого провадження вирисовуються тільки загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.

Отже, докази і доказування в цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

Поняття і основні ознаки доказів в цивільному судочинстві можна визначити з гл. 5 ЦПК, за якою доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ст.57).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування(ст.58).

Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст.59).

Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. (ст.60)

Підстави звільнення від доказування згідно ст.61:

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників: сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи (ст.62).

Показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст.63).

Доказ згідно ст.64-66 можуть бути:

Письмовими доказами:

-  письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

-  письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Речовими доказами:

-  Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.

-  Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Висновком експерта, висновок експерта — докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

Наявні в теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних справах виступають тільки фактичні дані, відривають докази від їх процесуальної форми — засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація — засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування)

Зміст доказів — сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі — прямого або побічного доказу.

Процесуальна форма доказів — засоби доказування виступають джерелами інформації про фактичні дані. Як було вказано вище, згідно ЦПК встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази, дають письмові і усні пояснення суду, в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.

В судовій практиці в цивільних справах допускається розширення кола засобів доказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як письмові докази документи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. А з врахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко-відео записи.

Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту і процесуальної форми доказів) повинно здійснюватися в установленому законом процесуальному порядку, який виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значення доказів.

Для виявлення особливостей окремих доказів вони класифікуються за видами. За характером зв 'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, які підлягають встановленню (з фактами, які підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Побічні — характеризуються численністю зв'язків з фактами, які підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.

За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома видами — первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) — відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення цієї класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим саме сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

В юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: на особисті і речові, і за цими ж підставами на первинні і похідні; на особисті, речові і змішані. Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі. Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів. Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам'яті і відтворити (давати пояснення, показання). Особисті докази носять суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків з сторонами.

В теорії цивільного процесу питання про поняття доказування, його суб'єкти, структурні частини доказування є дискусійним. Було висловлене міркування, за яким суб'єктами доказування виступають сторони; змістом доказування — процесуальна діяльність сторін по ствердженню фактичних обставин справи, подання доказів, спростування доказів протилежної сторони, заявлення клопотань про витребування доказів, участь в їх дослідженні. Але таке визначення доказування не відповідає нормам ЦПК. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення судові, подавати свої доводи, висловлювати міркування та заперечення. Отже, суб'єктами доказування є всі особи, які беруть участь у справі.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ст.11).

Суд також є суб'єктом доказування, бере участь в доказовій діяльності: зобов'язаний забезпечити повне, всебічне і об'єктивне з'ясування обставин справи, сприяти сторонам у збиранні доказів, вирішувати питання про належність і допустимість доказів. Що ж до змісту доказування в цивільному процесі, то воно складається не тільки з процесуальної (практичної) діяльності, а поєднує в собі і розумову, логічну діяльність. Перша врегульована нормами цивільного процесуального права, друга — законами логічного мислення. Відповідно до ЦПК оцінка доказів підпорядкована вимогам правових норм і законам логічного мислення.

Таким чином, а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; б) докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.

Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається в межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Ступінь доказування складається з сукупності процесуальних дій, які виконуються суб'єктами доказування і об'єднуються спільністю мети. В науці цивільного процесу вони визначаються понятійно і кількісно по-різному. Виділяються такі елементи (ступені): твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів.

Початковий ступінь — твердження про факти — означає, що позивач й інші особи, які пред'являють вимогу на захист його прав, повинні в позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги, тобто на обґрунтування позову зазначити на юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють його права і обов'язки. Суд, в результаті покладеного на нього обов'язку по з'ясуванню дійсних обставин у справі, може і зобов'язаний вказати сторонам й іншим особам, котрі порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці в судовому засіданні.

Другий ступінь — сторони й інші заінтересовані особи зазначають на докази, що стверджують позов. Зазначення доказів — це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Норми ЦПК не зобов'язують при пред'явленні позовної заяви подавати необхідні докази, а лише зазначити ті, що стверджують вимогу, а саме: на показання свідка і про його виклик до суду — зазначити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання і обставини, які він може підтвердити; на письмові докази і які обставини вони можуть підтвердитита ін. Зазначення на докази можна зробити не тільки в стадії порушення цивільного процесу у справі, айв наступних стадіях провадження судочинства. При підготовці справи до розгляду позивач на заперечення відповідача може (на пропозицію судді) зазначити на додаткові докази, а відповідач — на докази, які підтверджують його заперечення. В судовому засіданні особи, які беруть участь у справі, можуть зазначити на нові докази і заявити клопотання про їх витребування.

Третій ступінь — подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує цим особам подати додаткові докази або за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (четвертий ступінь).

П'ятим ступенем доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності. Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і достовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечення. Фактичні дані (обставини у справі) — реальні категорії, тому дослідження в суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування.

Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК процесуальним порядком і способом їх дослідження. Спосіб дослідження — це шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійснюваних процесуальних дій: допит свідків, дача пояснень сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, оголошення письмових доказів, огляд речових доказів. Порядок дослідження доказів — це системність процесуальної форми виконуваних процесуальних дій по дослідженню доказів. Так, свідок допитується в судовому засіданні в усній і безпосередній формі, з попередженням про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань. Допит починається з пропозиції головуючого розповісти все, що йому відомо по даній справі, тощо.

Завершується дослідження доказів їх оцінкою (шоста ступінь). Оціночна думка суду про докази формується з початкових етапів судового доказування, але остаточно в повному обсязі визначається в нарадчій кімнаті і впроваджується в зміст постановленого судом рішення, в його мотивувальній частині. Оцінка доказів — складне явище, яке розглядається в науці неоднозначно: як розумовий процес, який проходить за законами мислення, а не права, і як логічний акт, який виявляється в процесуальних діях. Дійсно, в ЦПК немає і не може бути норми права, яка регламентує розумову діяльність суддів, що підпорядковується законам мислення. Але оціночні акти мислення виявляються в процесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нормах права і які є гарантами, що забезпечують істинність логічних висновків. Так, судовій оцінці можуть підлягати тільки докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні, з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування. Процесуальний закон встановлює принципи оцінки доказів. Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб'єкти доказування аналізують докази — кожний окремо, в сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі.

Змагальна форма процесу притаманна всім стадіям, починаючи із звертання в суд і закінчуючи переглядом рішень в апеляційному чи касаційному порядку. Зацікавлена особа, звертаючись в суд із вимогою про захист суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, завжди відображує в своїй заяві елементи спору: суб’єктний склад, предмет, підстава спору та докази, які його підтверджують[1].

В стадії підготовки справи до судового розгляду змагальна форма сприяє активній діяльності зацікавлених осіб по наданню доказів, участі в зборі доказів, уточненню об’єму фактів, які потрібно доводити. В порядку підготування справи до розгляду суддя опитує позивача по суті заявлених вимог, виявляє можливі із сторони відповідача заперечення, пропонує йому надати додаткові докази. В необхідних випадках суддя викликає відповідача, виясняє, якими доказами можуть бути підтверджені заперечення, пропонує відповідачу по складним справам надати письмові заперечення, видає сторонам запити на одержання письмових та речових доказів та, з врахуванням позиції осіб, які беруть участь в справі, вирішує питання про проведення експертизу.

Найбільш яскраво змагальна форма процесу проявляється в основній стадії – судовому розгляді. Вона виражається в суворій черговості виступів позивача, відповідача, третіх осіб на стороні позивача, третіх осіб на боці відповідача, черговості допиту свідків з однієї та другої сторони, у визначенні порядку вивчення письмових та речових доказів з врахуванням позиції сторін, постановці питань, черговості виступів в судових засіданнях сторін, третіх осіб, прокурора.

Суди зобов’язані забезпечувати особисту участь сторін, зацікавлених осіб в судовому засіданні, так як їх доводи в усному, гласному змагальному процесі можуть дати найбільш якісну інформацію відносно обставин цивільної справи.

Як уже зазначалось, відмінною рисою двох типів процесу є та роль, яку законодавець надає суду та сторонам: у змагальному процесі сторони завжди активні, а суд пасивний; у слідчому процесі, навпаки, суд активний, а сторони відносно пасивні.

Збираючи докази за власною ініціативою, суд фактично втрачає безсторонність і допомагає мимоволі одній стороні, яка, як йому здається, внаслідок самостійного збирання доказів є правою. Змагальність найбільш органічна процесу — сторони краще знають фшстичну суть їх спору і, саме вони найбільше зацікавлені в його вирішенні. Повноваженням суду є визначення меж доказового матеріалу, право звернути увагу сторін на необхідність встановити певний факт.

Існує, навіть, думка, що сторони можуть самі проаналізувати всі докази в суді так, ш вони вважають за потрібне, від чого з'являється впевненість, що їх інтереси представлені вірно. Психологічно це допомагає стороні, яка програла, спокійніше сприймати поразку.

Збереження за судом активності при збиранні доказів не тільки не відповідає конституційному закріпленню змагальності як засади судочинства, а й суперечить суті такого змагання сторін перед судом. Адже сторони завжди будуть впевнені, що суд сам віднайде потрібні докази, а тому збирати їх і змагатись перед судом потреби немає. Виключення з цього етапу доказової діяльності активності суду (ініціативи) автоматично тягне за собою покладення на сторони не просто права, а суворого обов'язку по збиранню доказів.

В статті 10 „Змагальність сторін” зазначено:

1. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

2. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

3. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

4. Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Отже, за сучасного стану розвитку науки цивільного процесуального права під принципом змагальності сторін слід розуміти положення, в силу якого на сторони покладено обов'язок по доведенню обставин, на котрі вони посилаються в обгрунтування своїх вимог або заперечень, під час здійснення якого діяльність сторін набуває характеру змагання.

2. Суб'єкти доказування. Суд у процесі доказування

За законами цивільного процесуального права оцінку доказів провадять тільки суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, суб'єкти доказування. Оцінюється тільки фактичний склад, одержаний безпосередньо в установленому законом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування. Оцінка спрямовується на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, постановлення судом законного і обґрунтованого рішення. Оцінка доказів втілюється в певній процесуальній дії, тобто має свою об'єктивну процесуальну форму.

У кримінальному та цивільному процесах суду належить особливе місце в системі суб'єктів доказування. Тільки він має право збирати, досліджувати й оцінювати докази, на підставі яких приймається правове рішення в справі. Інші органи й особи, що беруть участь у представленні доказів і їхньому дослідженні, хоча і визнаються суб'єктами доказування, але далеко не рівноцінними суду. Виходячи з ролі суду, якому належить право підводити остаточні підсумки доказування у кримінальних і цивільних справах і виносити свою оцінку матеріалам справи у вигляді вироку (рішення, постанови), такий підхід до визначення його місця в системі суб'єктів доказування цілком правомірний. Роль правозастосовця в адміністративному процесі виконує провід.

Іншу групу суб'єктів доказування складають лідируючі суб'єкти та зацікавлені особи. В основній своїй масі суб'єктами доказування вони стають у силу обов'язку (тобто тягаря доказування) представити проводу докази правомірності свого подання, заяви, клопотання, або неправомірності позиції інших учасників провадження. Так, в адміністративному провадженні по конкурентних справах обов'язок доведення недостовірності, повноти, помилковості фактичних даних, які міститься у доказах, покладається на зацікавлених осіб із протилежною правовою позицією та на лідируючі суб'єкти.

Щодо завдань лідируючих суб'єктів у процесі доказування, то одні з них збирають докази, інші їх аналізують, треті переробляють і т.д. їхні повноваження в цьому відношенні визначаються різними правовими актами: інструкціями, положеннями, статутами і т.п. Лідируючий суб'єкт повинен бути самостійним у формуванні та дослідженні системи доказів, що стосуються предмета доказування. Провід повинен наділятись не правом давати обов'язкові до виконання вказівки, а правом скасування незаконних рішень лідируючого суб'єкта за власною ініціативою.

Аналогічним правом збирання та переробки фактичних даних повинна володіти і інша група учасників - зацікавлені особи. Ця позиція вже знайшла втілення у законодавстві. Стаття 75 Митного кодексу України від 11 липня 2002 р. дає право декларантам брати проби і зразки товарів, що перебувають під митним контролем. Процесуальна достовірність зафіксованих у такий спосіб обставин забезпечується присутністю посадових осіб митних органів. При цьому особливо треба наголосити на тому, що дія провадиться декларантом, а посадова особа митниці є лише відносно пасивним присутнім.

Професійно ці завдання можуть бути виконані захисником. Тому виникає потреба визначити порядок їх виконання. Учасники процесуальних дій, що проводяться самостійно захисником, мають самі визначити за взаємною згодою порядок їх проведення. Але захиснику в юрисдикційних провадженнях не потрібно збирати докази невинуватості свого підзахисного, а достатньо лише подати такі, які породжують сумніви у його вині.

Найбільш доцільний, на думку більшості науковців, є порядок, за яким заявник повинен представити мінімум доказів, а всі інші — збираються і досліджуються лідируючим суб'єктом, проводом. Однак така позиція потребує певного застереження. На учасників провадження покладається обов'язок по доведенню правомірності своєї позиції. В сучасній практиці державного управління питання права включає в себе питання доцільності певного варіанту рішення. Через це на учасників покладається обов'язок по доведенню доцільності адміністративного рішення. До прикладу, Кабінет Міністрів України може дозволити узгоджені дії, на які Антимонопольним комітетом України не було надано дозволу, якщо учасники узгоджених дій доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. По суті даний випадок є винятком із презумпції добросовісності заявника, що пропонується проектом Кодексу України про загальні адміністративні процедури.

Окремо в рамках даної групи суб'єктів доказування виділяються особи, які також зацікавлені в результаті справи, але звільнені від обов'язку доказування. Вони володіють тільки правом на подання доказів. До їх числа входять особи, проти яких порушене адміністративне переслідування. Наше законодавство встановлює, що ці особи можуть використовувати різні докази для свого захисту. Наприклад, правопорушник може внести до протоколу власноручне пояснення і зауваження по суті протоколу мотиви своєї відмови від його підписання, а також є право порушника давати пояснення по суті справи і заявляти про клопотання. Виступ даних осіб як суб'єкта доказування є їхнім правом, а не обов'язком.

Третю групу суб'єктів доказування складають громадяни й організації, на яких обов'язок представляти необхідні докази проводу покладається законом. У цьому випадку ні громадяни. ні організації не мають жодного інтересу в справі, по якій подають докази.

Отже, адміністративне доказування включає широке коло осіб, що беруть участь у даному виді пізнавальної діяльності і виконуючих при цьому відповідні функції, передбачені чинним законодавством.

Як було вказано вище, суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб'єкти доказової діяльності — особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів. Неможливо брати участь в дослідженні доказів, висловлювати свої доводи, міркування і заперечення проти міркувань інших осіб, не зробивши оцінки того чи іншого доказу і всіх їх у сукупності. Але їх оцінка є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях — поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини у справі в їх сукупності. Оцінка доказів судом виступає підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який носить обов'язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду. Це завершальна оцінка суду.

В юридичній літературі називається ще два види оцінок — попередня і контрольна. Попередня — здійснюється в попередніх частинах доказової діяльності і втілюється в змісті постановлених ним численних ухвал, як то: про витребування письмових доказів, призначення експертизи тощо. Контрольна оцінка доказів здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанції, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень, ухвал, постанов суду за матеріалами, наявними у справі і додатково поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки судом доказів є правила (в літературі називають їх ще принципами), сформульовані в ЦПК. Відповідно до них суд оцінює докази:

1) за своїм внутрішнім переконанням;

2) на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності;

3) керуючись законом;

4) при оцінці ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

3. Поняття судових доказів та засобів доказування

Сторони, треті особи й інші особи, які беруть участь у справі, мають право давати суду усні і письмові пояснення, реалізація якого гарантується передбаченими цивільним процесуальним порядком і формою їх здійснення, правом на одержання від суду повідомлення і повістки про час і місце судового засідання, а також встановленням безумовної підстави для скасування судового рішення, якщо справу було розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі.

Пояснення сторін в процесі доказування можуть надати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами спірних правовідносин, що розглядаються судом. З цих же причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Не можна бути свідком у своїй справі — nemo testis idonius in causa propria.

Об'єктивність пояснення сторін і третіх осіб забезпечується покладенням на них обов'язку сумлінно користуватися належними правами, проте процесуальні санкції за невиконання обов'язку дати об'єктивні пояснення не передбачені.

Пояснення сторін і третіх осіб можуть бути зроблені в усній і письмовій формі. Письмове пояснення позивача спочатку втілюється в зміст позовної заяви. Пояснення по суті заявлених вимог позивач і відповідач дають судді в усній формі при їх опитуванні в стадії підготовки справи до судового розгляду. В особливо складних справах суддя може запропонувати відповідачеві подати письмові пояснення у справі.

При особистій участі в судовому засіданні пояснення сторін й інших осіб, які беруть участь у справі, заслуховуються безпосередньо судом, який розглядає справу, в усній формі, а письмові — оголошуються. Оголошуються і їх пояснення, які були зафіксовані в протоколі судового засідання, одержаного від іншого суду в порядку виконання доручення по збиранню доказів. Для забезпечення повного і правильного пізнання пояснень сторін і третіх осіб, процесуальний закон надає їм, іншим особам, які беруть участь у справі, право ставити запитання один одному, а суду — вживати для цього усіх передбачених законом заходів.

В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування другої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділяється на судове і позасудове. Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання здійснюється поза процесуальними формами його одержання, а тому не є доказом. Воно є доказовим фактом, який мав місце поза цивільним процесом. Визнання в суді входить до складу пояснень сторін, робиться в установленому цивільному процесуальному порядку і процесуальній формі, тому буде не судовим визнанням, а визнанням в цивільному процесі. Підтвердження фактів, які входять в обов'язок доказування другої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав.

ЦПК відомо визнання фактів і визнання позову. Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову — лише відповідачем. А оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання. Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією з сторін факту встановленим, є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. При цьому на доказування визнаного в процесі факту не поширюються правила про допустимість засобів доказування, крім випадків, коли факт повинен бути підтверджений нотаріально посвідченим документом. При цьому не виключається доказова діяльність, спрямована на встановлення інших фактів підстав вимоги і заперечення сторін.

Визнання стороною в цивільному процесі факту не є для суду обов'язковим. Він може не вважати визнаний факт встановленим, якщо виникне сумнів, що визнання не відповідає дійсним обставинам справи, порушує чиї-не-будь права й законні інтереси, зроблено під впливом обману, насилля, погрози, помилки або з метою приховання істини. В такому випадку сторона повинна продовжити доказову діяльність на підтвердження цього факту.

Визнання факту може бути без застереження (просте) і з застереженням (кваліфіковане), але завжди є безумовним.

Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці і оцінці поряд з іншими у справі доказами, одержаними від інших осіб й інших засобів доказування.

Показання свідків

Згідно ст.50 ЦПК свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд. Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду. За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків — відповідальність, встановлену законом.

Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, або давати про них правильні показання. Отже, показання свідків як засоби доказування — це повідомлення про відомі обставини, які входять до предмета доказування, тобто про юридичні факти складу вимог і заперечень сторін й інші обставини, що мають значення для справи, які повідомляються (показуються) суду в установленому законом процесуальному порядку і формі. А можливість свідчення про факти, що мають значення для справи, є підставою для визнання їх належними до справи і виклику свідків в судове засідання.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності в нього дієздатності. Ними можуть бути і неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі в процесі у справі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати реальну дійсність. Проте застосування показань свідків не безмежне. Свідком не може бути особа, яка бере участь чи повинна брати участь у справі іншим суб'єктом процесуальних правовідносин. Показання свідка не допускаються, якщо обставини, про які він може дати свідчення, складають службову таємницю.

Допустимість показань свідків обмежується Цивільним кодексом для підтвердження певних угод й інших дій, що мають юридичне значення. Не можна підтверджувати показаннями свідків: уступку вимоги і переведення боргу, що грунтуються на угоді, виконаній в письмовій формі та інші договори, урегульовані статтями ЦПК.

Притягнення свідка до участі в процесі у справі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду.

Особи, що заявляють про виклик свідка, повинні зазначити його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та обставини, що він може ствердити. Участь свідка в судовому засіданні і дача правдивих показань — обов'язок, який забезпечується цивільною процесуальною і кримінальною відповідальністю.

На об'єктивність і повноту показань свідків про відомі їм обставини можуть впливати інші існуючі неправові зв'язки між свідками і сторонами — товариські, родинні, громадські, моральні та психологічні фактори, які при дослідженні і оцінці показань свідків судом підлягають урахуванню. В зв'язку з цим у ЦПК передбачено обов'язок перед допитом свідка встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки з сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, а лише потім попередити його про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Але відповідно до ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Повнота і об'єктивність показань свідків забезпечується також безпосередньою і усною формою допиту в судовому засіданні в тому ж складі суддів, який постановляє рішення. Свідок дає показання у формі вільного оповідання про все, що йому відомо у справі, яке конкретизується і доповнюється, а допущені неточності усуваються відповідями на запитання, які можуть їм ставити сторона й інші особи, які беруть участь у справі, судці, а також у порядку повторного допиту.

Деякий відступ від принципу безпосередності має місце при допиті свідка іншим судом за місцем його проживання чи перебування в порядку виконання доручення суду, який розглядає справу, за його ініціативою або на прохання сторони чи інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка.

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та психологічним станом, який викликається процесуальною формою судового засідання. Свідки, які не досягай 16 років не попереджаються про кримінальну відповідальність. Допит всіх неповнолітніх (до п'ятнадцяти років і за розсудом суду від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років) обов'язково провадиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у справі. У виняткових випадках, коли це необхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не досягай повноліття, з залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає можливість поставити йому запитання. З дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі. Висловлена в юридичній літературі пропозиція про заборону використання показань неповнолітніх в цивільному судочинстві з моральних міркувань, заслуговує на увагу, але інколи при відсутності інших засобів доказування показання їх є необхідними для встановлення істини у справі та правильного її вирішення

При дослідженні і оцінці показань свідків підлягають врахуванню нормативно встановлені умови: можливість їх використання в цивільному процесі, відношення їх до даної справи і стосунки з сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, характер їх заінтересованості в справі.

Для можливого використання показань свідків у справі встановлені дві умови: правильність сприйняття обставин, що мають значення для справи, і дача про них правильних показань.

Сприйняття може відбуватися в безпосередній або в опосередкованій формі. Особисте сприймання свідком дій (бездіяльності) чи подій може відтворюватися по-різному під впливом об'єктивних умов — відстань, видимість, стан погоди і часу, суб'єктивних умов — гострота зору, притуплення слуху тощо.

Сприйняття фактів передбачає і їх збереження в пам'яті, на повноту і чіткість яких можуть впливати вікові явища і давність. Відтворення свідком фактів може характеризуватися неправильністю, неповнотою і нечіткістю, протиріччям і не бажанням інформувати про них суд. Але в порівнянні з іншими показаннями свідків, іншими показаннями наявні протиріччя повинні бути судом усунуті, про що зазначається в мотивувальній частині судового рішення. На достовірність показань свідків впливають особисті взаємовідносини з сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, але відхилити їх показання про обставини у справі як докази можна лише за наявності даних, що свідчать про їх невідповідність дійсності.

Письмові докази

Ними називаються виконані на предметі будь-яким способом письмові знаки, що поєднані у відповідну систему і структуру та в яких виражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуваннях службового або особистого характеру. Необхідно, щоб вміщені в них дані про фактичні обставини виходили від осіб, які їх склали (ст.64).

Вони класифікуються: залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, — на офіційні і неофіційні. Офіційні — документи, акти, службова переписка, яка виходить від державних і громадських органів. Можуть бути спростованими і неспростованими. Неспростовані звільнені від доказування (факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили). Документи видаються компетентними органами в межах їх повноважень, у встановленому порядку і формі.

Неофіційні письмові докази походять від громадян. За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі (різного роду документи — договори, заповіти, накладні тощо) і довідково-інформаційні (довідки, посвідчення, переписка службового і особистого характеру).

За формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотаріально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільно-правових угодах. ЦК закріплює просту письмову форму для певних угод, недодержання якої позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження на показання свідків.

Тільки нотаріально посвідчені договори можуть бути засобами доказування наявності цивільних правовідносин між сторонами: купівлі-продажу жилого будинку, обміну і дарування жилого будинку. Виняток складає правило ЦК, за яким, якщо одна з сторін повністю чи частково виконала угоду, яка потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. Для підтвердження даного фактичного складу (в тому числі і наявності між сторонами спірних правовідносин) можуть бути використані всі передбачені ЦПК засоби доказування. Отже, при визначенні допустимості засобів доказування суд пов'язаний нормами цивільного права, які для певних угод встановлюють просту або нотаріальну форму, а в деяких випадках передбачають наявність документів певної форми або певного змісту (факт нестачі вантажу — комерційний акт, страхування — страховий поліс, відправлення вантажу — накладна, квитанція тощо).

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій і громадян в оригіналі і копіях

При поданні копій письмових доказів суд може за необхідності вимагати подання оригіналу. Якщо подання письмових доказів до суду утруднено в зв'язку з їх численністю або тим, що тільки частина з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці, про що складається протокол.

Для залучення судом належних до справи письмових доказів, особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від інших осіб, повинна зазначити в заяві: який письмовий доказ вимагається, підстави, з яких вона вважає, що письмовий доказ має інша особа, і обставини, які може підтвердити цей доказ. Письмові докази, що їх вимагає суд чи суддя, надсилаються безпосередньо до суду. Сторона або інша заінтересована особа може також бути уповноважена судом або суддею на одержання письмового доказу і представлення його суду.

Одержання судом письмових доказів забезпечується встановленою ЦПК цивільною процесуальною відповідальністю у вигляді штрафу, який застосовується за неповідомлення суду про неможливість подання (з зазначенням причин) в строк письмового доказу, а також в разі неповажності причин відмовлення від подачі письмового доказу. Накладення штрафу не звільняє зобов'язану особу від подання письмового доказу, що вимагається судом.

Дослідження письмових доказів і протоколів їх огляду для пізнання наявних у них даних про обставини справи здійснюється шляхом перевірки дійсності письмового доказу зовнішньо (veritas) і внутрішньо (bonitas) в безпосередній і усній процесуальній формі. Вони оголошуються в судовому засіданні та пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколів. Коли письмовий доказ важко прочитати, а, отже, і зрозуміти його зміст, може бути призначена судом експертиза. Як показання свідків можуть бути використані свідчення тих осіб, які склали письмовий доказ.

Специфічні особливості має використання даних з особистого листування і особистих телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції як доказів в цивільному процесі, їх таємниця охороняється законом (ст. 31 Конституції України), тому вони можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні лише за згодою осіб, між якими відбувалася ця переписка і повідомлення. В противному разі таке листування і телеграфні повідомлення оголошуються та досліджуються у закритому судовому засіданні .

Для особистого листування характерно, що необхідні обставини у справі викладені у формі листа, який написано певною особою, в певному місці, в певний час. Тому копія, вирізки, фотокопія особистих листів без оригіналу не мають правового значення.

Особисте листування відноситься до доказів, в зв'язку з чим на нього повністю поширюються правила про допустимість засобів доказування.

Особисте листування переважно відноситься до того періоду взаємовідносин сторін, коли можливість виникнення між ними конфлікту виключалася, тому вона може вміщувати необхідну, а то й єдину інформацію про їх дійсність. Інформація, викладена в особистому листуванні, може оспорюватися шляхом спростування її достовірності або ствердженням про її недостатність. Спростування достовірності можливе шляхом встановлення підробки листа, доказування невідповідності інформації або її суперечливості дійсним обставинам справи або доказування, що лист був написаний з певною метою. При оголошенні в судовому засіданні особистого листування необхідно виключати ті частини, в яких говориться про обставини, що стосуються інтимного життя сторін і не мають значення для справи. Принцип таємниці особистого листування не виключає можливості використання в судочинстві у цивільних справах однією стороною листування другої сторони, що було адресовано іншим особам, які не беруть участі в справі і які надали його в розпорядження заінтересованої особи. Порушенням цього принципу (таємниці листування) буде використання протиправне вилученого в інших осіб листування, в якому можуть бути викладені необхідні факти для вирішення справи. Отже, встановлений ЦПК порядок і межі використання особистого листування в цивільному судочинстві, підпорядковані принципу охорони особистого життя громадянина.

Речові докази

Ними будуть предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для справи (ст. 65 ЦПК). Вони виступають у справжньому вигляді і сприймаються візуальним шляхом або їх зміст може бути пізнаним за допомогою експертизи. Похідні (опосередковані, копії) речові докази застосовуються в обмежених випадках як копії, зліпки, відбитки зовнішніх, поверхових властивостей первинних речових доказів, що можуть бути відтворені шляхом відбитків пальців, взуття, протектора автомобільних покришок тощо: Отже, в речових доказах поєднуються, як правило, процесуальна форма і джерело відомостей про факти.

Речові докази в судовій практиці в цивільних справах використовуються обмежено і в основному виступають як предмети спору. Вони виступають доказами у справах, в яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду, у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо, їх місцезнаходження матиме доказове значення при розгляді вендикаційних позовів.

В багатьох випадках не допускається можливість використання речових доказів без фіксації їх зовнішніх ознак в письмових доказах. Наприклад, в комерційному акті, який складається організацією залізничного транспорту для підтвердження псування вантажу, зазначаються відомості про пломби, пошкодження яких також фіксується в акті як в письмовому доказі.

Витребування речових доказів і вирішення питання про відповідальність за їх неподання провадиться у порядку, встановленому статтями ЦПК для письмових доказів. На забезпечення доказів вони можуть бути оглянуті. Зберігаються речові докази в справі або за окремим описом здаються в камеру схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження; вони повинні бути докладно описані і опечатані, а в разі потреби — сфотографовані. Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані. Передбачений порядок не застосовується, якщо речовими доказами виступають продукти та інші речі, що швидко псуються. Вони негайно оглядаються судом з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у справі. Після огляду повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, організаціями, що можуть їх використати за призначенням. Такі підприємства, організації згодом повертають володільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість за державними цінами на час повернення. Факт передачі речей і прийняття їх до реалізації має бути зафіксований в письмовому документі, який зберігається в справі.

Досліджуються речові докази в судовому засіданні шляхом особистого огляду судом (inspectio ocularis), а також пред'явлення для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а у необхідних випадках — також експертам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речових доказів викликається необхідністю встановлення належності їх до справи і достовірності підтверджуючих ними обставин. Але, якщо для встановлення змісту речового доказу необхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування, тощо), суд може залучити до їх огляду експерта. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до протоколу судового засідання. Огляд речових доказів, які не можуть бути доставлені до суду, провадиться за місцем їх знаходження судом, що розглядає справу, або іншим судом у порядку виконання доручення по збиранню доказів. Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки і експерти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, що виконувалися, складається протокол, який підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом всі складені або завірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо.

Об'єктивність протоколу забезпечується правом осіб, які беруть участь в огляді на місці, подавати свої зауваження на протокол огляду. В судовому засіданні при оголошенні протоколу огляду речових доказів на місці особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів.

Оцінка речових доказів провадиться за правилами ЦПК. Повернення речових доказів особам, від яких вони були одержані, і передача особам, за якими суд визнав право на речі, провадиться після набрання рішенням у справі законної сили. Якщо речовими доказами були предмети, які за законом не можуть бути у володінні громадян, вони передаються відповідним державним установам або організаціям. В окремих випадках речові докази після огляду та дослідження їх судом можуть бути до закінчення справи повернуті особам, від яких вони були одержані, якщо останні про це просять і якщо задоволення такого клопотання можливе без шкоди для розгляду справи.

Висновки експертів

Експерти — особи, які мають спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла і залучаються судом до участі в цивільному процесі з метою з'ясування обставин, що мають значення для справи. Вони повинні мати не тільки спеціальні знання, а й бути спеціалістами високої кваліфікації, авторитетами в конкретній галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла.

Експертиза — дослідження на вимогу суду поданих ним об'єктів, яке провадиться експертами на базі спеціальних пізнань і на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Здійснюється воно у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил. Це спосіб дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експертів.

Питання про необхідність застосування спеціальних знань для одержання даних про факти, необхідні для вирішення справи, і обов'язкове призначення експертизи вирішує, як правило, суддя або суд, а в деяких випадках закон. Під спеціальними знаннями, необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, вважаються такі, що знаходяться за межами правових знань, загальновідомих узагальнень, які випливають з досвіду людей, тобто тих, якими володіє лише вузьке коло фахівців. За змістом спеціальні знання різноманітні, тому в цивільному процесі застосовуються різні види експертиз: медична, економічна, екологічна, бухгалтерська, технічна, криміналістична, графічна, біологічна тощо.

Експертизу може бути призначено за заявою осіб, які беруть участь у справі, і за ініціативою суду. Проведення експертизи може бути доручено фахівцям відповідних установ, іншим фахівцям, будь-якій особі, яка володіє необхідними знаннями для дачі висновку. Експертами може бути призначено кілька осіб. Відповідно чинного законодавства, судова експертиза в цивільних справах здійснюється державними спеціалізованими установами та відомчими службами, до яких належать науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, а також на підприємницьких засадах на підставі дозволу (ліцензії) або за разовими договорами громадянами, за наявності у них свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта за відповідною спеціальністю, виданого Міністерством юстиції України або Міністерством охорони здоров'я України відповідно до їх повноважень.

Призначення експертизи можливе в стадіях підготовки справи до розгляду і під час її розгляду в судовому засіданні. В ухвалі про призначення експертизи зазначається: дата, місце винесення ухвали, назва суду, назва справи, в якій призначається експертиза; підстави для призначення експертизи, назва установи, в якій повинна провадитися експертиза; питання, поставлені перед експертом; матеріали, що надаються в розпорядження експерта: об'єкти експертного дослідження, предмети, документи, зразки для порівняльного дослідження і документи, що стосуються предмета експертизи, а також інші матеріали, які мають значення для її проведення.

При призначенні експертизи і визначенні кола питань, які необхідно поставити перед експертами, суддя або суд повинен з цього приводу врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відхилення питань, запропонованих ними, суд зобов'язаний мотивувати в ухвалі (ст. 66 ЦПК).

Для забезпечення об'єктивності і безсторонності функції експерта експертизу не можуть виконувати особи, які є родичами сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, їх представників; якщо вони особисто, прямо чи по-бічно заінтересовані в наслідках справи; які знаходяться або знаходилися раніше в службовій або іншій залежності від сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, їх представників; проводили ревізію, матеріали якої слугували підставою до порушення даної цивільної справи.

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати правдивий письмовий висновок щодо поставлених на її розгляд питань. Для цього експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, просити суд про надання йому додаткових матеріалів. Експерт має право відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку. Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або відмовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або дасть завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність за відповідними статтями КК.

Експерт дає мотивований висновок в письмовій формі, який приєднується до справи. Висновок експерта — письмове викладення даних про обставини, що мають значення для справи, які встановлені ним на підставі спеціальних знань і одержаних в результаті проведеного експертного дослідження матеріалів справи.

Висновок експерта повинен містити в собі докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання. У випадку призначення кількох експертів, останні мають право радитися між собою і якщо дійдуть до одного висновку, вони всі підписують його. Експерт, не згодний з іншими експертами, складає окремий висновок.

В теорії і практиці цивільного процесу виділяються такі види висновків експерта: категоричний (позитивний або негативний); вірогідний, про неможливість відповісти на поставлені питання за наявності вихідних даних; умовний. Вірогідний висновок не може бути прямим доказом і на ньому не може ґрунтуватися судове рішення. Умовними висновками експерта будуть такі, в яких формулюються різні категоричні висновки залежно від того, які фактичні дані, що покладені в обґрунтування висновків, будуть доказані в судовому засіданні.

Процесуальний порядок дослідження висновку експерта забезпечується шляхом особистого і безпосереднього сприймання висновку експерта судом та іншими особами, які беруть участь у справі. Письмовий висновок експерта оголошується в судовому засіданні. Суд має право запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку. Усне пояснення заноситься до протоколу судового засідання, прочитується експертові і підписується ним. Для роз'яснення і доповнення висновку експерта йому можуть бути задані запитання. Висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється за правилами ЦПК.

До змісту оцінки включається: аналіз додержання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи; аналіз висновку експерта за питаннями (завданням), поставленими судом; аналіз повноти висновку; оцінка наукового обґрунтування висновку; оцінка наявних у висновку експерта фактичних даних з точки зору їх належності і місця в системі інших доказів.

В результаті проведеної оцінки суд може визнати висновок: повним і обгрунтованим та покласти його в основу рішення суду; недостатньо чітким або неповним і призначити додаткову експертизу, постановляючи про це ухвалу; необґрунтованим, який викликає сумнів у його правильності, і призначити повторну експертизу. Суд може не погодитися з висновком експерта і без призначення повторної експертизи вирішити справу на підставі інших доказів. Але незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі.

Забезпечення доказів

Враховуючи роль в реалізації принципу змагальності в забезпеченні відшукання об'єктивної істини у справі, ЦПК надає право і зобов'язують сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, подати свої докази або повідомити про них суд до початку судового засідання по розгляду справи. Належні докази у справі не завжди знаходяться в розпорядженні заінтересованих осіб, на яких покладений обов'язок по доказуванню певних обставин у справі, а у їх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і 'їх подання, якщо не вжити необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможливим, вони можуть зникнути або загинути. З метою запобігання настанню таких наслідків ЦПК передбачений інститут забезпечення доказів, тобто вжиття судом термінових заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як докази при розгляді цивільних справ.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що подача потрібних доказів стане згодом неможливою або утрудненою. Ці особи наділені правом звернутися під час розгляду справи до суду, а до судді — як до, так і після подання позовної заяви про забезпечення доказів.

В заяві про забезпечення доказів зазначається: суть і форма потрібних доказів; обставини, які підтверджуються цими доказами; підстава, на якій просять забезпечити докази; справа, для якої необхідно забезпечувати докази.

Заява про забезпечення доказів розглядається в десятиденний строк відповідно суддею або судом, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб, їх неявка не перешкоджає розглядові заяви. У невідкладних випадках, а також, коли не можна встановити, до кого позивач може згодом пред'явити позов, заява про забезпечення доказів розглядається тільки з участю заявника.

Розглянувши заяву, суд (суддя) постановляє ухвалу про забезпечення доказу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання або відмовляє в забезпеченні доказу.

Забезпечення доказів можливо тільки передбаченими ст. 58 ЦПК способами: допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових і речових доказів. На ухвалу суду (судді) про відмову забезпечити докази може бути подано скаргу або внесено подання прокурором.

Самостійний процесуально-правовий порядок забезпечення доказів встановлений п. 3 ст. 53 Закону України «від 11 липня 2001 р. «Про авторське право і суміжні права». Зазначена норма включена до змісту статті, котра має назву «Способи забезпечення позову у справах про порушення авторського права ї сумісних прав», але її аналіз свідчить про те, що нею врегульовані питання забезпечення доказів з цих категорій справ.

Таке забезпечення можливе, якщо відповідач по справі, що виникла з порушених авторських чи суміжних правовідносин, відмовляє у доступі до необхідної по ній інформації чи не забезпечує її надання у прийнятий строк, робить перешкоду у здійсненні судових процедур, або з метою збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення, особливо у випадку, коли будь-яке відстрочення може завдати непоправимої шкоди особі, яка має авторське право, суміжні права, або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено, то суд або судця одноособове мають право за заявою, поданою заявником, застосувати тимчасові заходи до пред'явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача).

Тимчасові заходи забезпечення встановлені такі: а) огляд приміщення, в якому як припускається, відбуваються дії, пов'язані з порушенням авторського права, суміжних прав; б) накладення арешту і вилучення всіх примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних),записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони в контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також матеріалів і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення; в) накладання арешту і вилучення рахунків та інших документів, які можуть бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення (чи підтвержують наміри вчинення порушення) авторського права, суміжних прав.

Заява про застосування тимчасових заходів розглядається тільки за участю заявника у дводенний строк з дня її подання, про що виноситься ухвала.

Ухвала про задоволення заяви про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню органом державної виконавчої служби.

4. Предмет доказування. Співвідношення предмета та меж доказування

Предмет доказування — юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз відповідних статей ЦПК дає можливість зробити висновок, що предметом доказування виступають: а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б) обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі — обставини, які повинні бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи.

Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини. Так, відповідно до ЦК про відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я на виробництві до складу підстави позову, що є предметом доказування, входять факти, які підтверджують: наявність трудових відносин потерпілого з такою особою (організацією, підприємством); одержання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я в зв'язку з виконанням потерпілим своїх трудових обов'язків; настання певної шкоди; наявність збитків та їх розмір; вину організації в заподіянні шкоди. Але якщо факти одержання каліцтва і вина організації в заподіянні шкоди були встановлені вироком суду в кримінальній справі, то ці факти не підлягають доказуванню, незважаючи на те, що вони входять до складу підстави позову. Отже, предмет доказування в конкретній справі може не збігатися з підставою позову. Це буде мати місце і за наявності інших обставин, які не потребують доказування. Труднощі і помилки у визначенні необхідного складу фактів доказування мають місце, коли диспозиція матеріального права носить відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані питання про виселення за неможливістю сумісного проживання, про відшкодування завданої шкоди, про розділ майна подружжя та інші, при застосуванні яких повинні враховуватися «груба необережність самого потерпілого», «майновий стан», «інтереси неповнолітніх дітей» чи заслуговуючі на увагу інтереси одного з подружжя, тобто факти, які в нормах права сформульовані в загальному, а не у точно визначеному вигляді.

Склад фактів матеріально-правового характеру, які підлягають доказуванню і пізнанню, неоднорідний. Залежно від волевиявлення суб'єктів правовідносин ними можуть бути дії, які виконувалися за волею сторін, і події, що проходили поза їх волею. Події безпосередньо не породжують матеріальних правовідносин, а виступають лише підставою для виконання дій, спрямованих на виникнення правовідносин (так, землетрус — подія, страховий випадок, який виступає приводом для порушення (виконання дій) правовідносин по державному страхуванню по відшкодуванню громадянину шкоди).

Залежно від відповідності фактів установленому правопорядку вони можуть бути правомірними і неправомірними. Останні носять характер цивільних правопорушень, кримінальних злочинів, адміністративних проступків, трудових правопорушень тощо. Пізнання судом факту кримінального злочину відбувається на підставі письмових офіційних доказів — актів судових і прокурорсько-слідчих органів. Положення, що суд при розгляді цивільної справи не може кваліфікувати ті чи інші дії як кримінальні правопорушення з усіма випливаючими наслідками цивільного процесуального характеру, не відповідає за правилом якої суд при встановленні в діях сторін та інших осіб ознак злочину може порушити кримінальну справу. А це означає, що суд в цивільному процесі може кваліфікувати певні дії як кримінальні злочини. Направлення порушеної справи на розслідування може вплинути на наслідки цивільно-правового характеру, наприклад, настання не обмеженої, а повної матеріальної відповідальності.

Для виявлення специфіки фактів доказування в літературі була проведена їх класифікація за фактами, що породжують, змінюють, і припиняють права і обов'язки та перешкоджають виникненню прав і обов'язків. Запропонована класифікація викликала певні зауваження, але її значення для повного, всебічного і об'єктивного пізнання обставин у справі очевидне. В теорії процесу також мало місце судження про те, що до складу фактів предмета доказування входять три групи фактів: правостворюючі, лігімітації сторін і приводу до позову. Останні дві групи є також фактами правостворюючими, тому така класифікація не має значення для доказування. Практичне значення для доказування має поділ фактів предмета доказування на позитивні і негативні. Негативні вимагають більше уваги, оскільки з ними завжди чимало труднощів в доказуванні.

Залежно від часу виконання дій факти предмета доказування поділяються на факти-явища, які мали місце в минулому і факти-стану, які носять тривалий характер (продовжуються) і можуть безпосередньо сприйматися судом.

Доказуванню підлягають і доказові факти, тобто такі, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Наприклад, експертиза крові у дитини, матері і названого батька у справі про встановлення його батьківства дала висновок, що батьківство не виключається. Цей факт не є передбаченою законом обставиною, що підтверджує батьківство, але у зіставленні з іншими доказами може призвести суд до такого висновку.

Доказуванню підлягають також цивільно-процесуальні факти. З їх наявністю може бути пов'язана реалізація права на звернення до суду за захистом, на забезпечення позову, зупинення провадження у справі. Пізнанню підлягають і факти, встановлення яких суду необхідно для виконання виховних і превентивних завдань правосудця. Це факти, які розкривають умови і причини правопорушень, необхідні для реагування суду — постановлення окремих ухвал.

В процесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета доказування може змінюватися — збільшуватися або зменшуватися, уточнюватися в зв'язку зі зміною стороною підстав або предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог.

Традиційному погляду на предмет доказування було протиставлено судження, за яким предметом доказування виступає сукупність версій, припущень про існування фактичних обставин, кожна з яких може виявитися правильною істиною, і тоді припущення суду перетвориться в достовірне знання про певну обставину, але в той же час може виявитися і помилковим, таким, що не відповідає дійсності. Дослідження в суді обставин справи — складу юридичних фактів — має за мету встановити їх реальне існування, а не припущення про їх існування.

Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що придумуються. Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування.

Загальновідомі факти (notoria) — це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування (notoria поп eget probantione) тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити (notorium поп relevat ad onore proponendi). Визнання обставини загальновідомою і як такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не піддягає.

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом в рішенні у такій справі факти і правовідносини. Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної силк, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою. Наявні в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції.

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції (praesumptiones) можуть бути спростовані в загальному порядку. Так, за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним у судовому порядку, відповідають його опікун і організації, які зобов'язані здійснювати за ним догляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх вини. В цій нормі вина опікуна презумується, але він може здійснювати процесуальну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а, отже, на спростування презумпції своєї вини. Законні презумпції стосуються лише юридичних фактів, а не доказових, які також входять до предмета доказування. Отже, законні припущення (презумпції) санкціонуються законом або випливають з його змісту. їх складають юридичні факти, що входять до підстав вимог і заперечень сторін, та можуть носити суперечливий характер і бути спростовані. Законні презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому, що сформульоване законом положення відбиває найбільш звичайне і найбільш вірогідне явище. За галузевою належністю законні презумпції класифікуються на матеріально-правові і процесуально-правові. Матеріально-правові можуть класифікуватися також за правовими інститутами: стосовно захисту честі і гідності громадян та організацій; статусу суб'єктів цивільного права; права власності; зобов'язального права, сімейних прав.

В судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування виступає безспірність фактів. Згідно ст. 61. „Підстави звільнення від доказування”:

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.


5. Розподіл обов'язку доказування

Розподіл обов'язків по доказуванню (onus probandi). Особливість по доказуванню полягає в тому, що воно виступає як право і обов'язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін. Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду (sumper necessitas probandi incubit illi gut agit).

Право доказування виступає як можливість подання доказів, участь в їх дослідженні, попередній оцінці та гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується по волі заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду у відповідності з своїми інтересами та вибором способу поведінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема, відмовою суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити (actore поп probandi reus absolvitur).

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін й інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки, для інших осіб, які беруть участь у справі, — лише процесуально-правові. З загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ЦПК, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторону. Характерними в зв'язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином.

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене в ЦПК. Належними будуть докази, які мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормам матеріального права.

Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фактичних даних, які складають його предмет. Питання належності доказів вирішується судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов. При підготовці справи до розгляду пропонує сторонам при необхідності подати додаткові докази. При розгляді цивільної справи головуючий судового засідання спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи, а також забезпечує належний виховний рівень судового процесу. Обставини справи виділяються в судовому засіданні в межах зазначеного позивачем чи зміненого ним предмета позову, тобто ті, які пов'язані з вимогою позивача і запереченням відповідача, що є у справі.

Вирішення суддею питань про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у справі і закладених в самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Письмовими доказами визнаються такі, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Речовими доказами визнаються ті, що свідчать своїми властивостями про обставини, які мають значення для справи. Дотримання судом першої інстанції правил належності доказів входить до змісту перевірки законності і обґрунтованості судового рішення в касаційному порядку.

За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування, але у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод й інших дій, що мають юридичне значення. У простій письмовій формі повинна реалізовуватися значна група угод, недодержання якої позбавляє сторону у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. Не можна підтверджувати показаннями свідків уступку вимоги і переведення боргу, що ґрунтуються на угоді, укладеній в письмовій формі, а також в інших передбачених законом випадках.


Список використаної літератури

1.    Белкин Р.С. Теория доказывания. Научно-методическое пособие. М., изд. НОРМА, 1999.

2.    Бурков И.В., Мурзиков А.В. Заключение эксперта как вид доказательств. – М.: «Транзит – Икс», - 2001г. с. 151

3.    Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. Учебник гражданского процесса. - М., 1999.

4.    Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально – процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України: Монографія. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. с. 300

5.    Елисейкин П. Ф. Предмет и принципы советского гражданского процессуального права. — Ярославль, 2004.

6.    Закон України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 року

7.    Конституція України.

8.    Кримінально – процесуальний кодекс України від 28.12.1960 в редакції від 03.04.2003

9.    Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами. М.,1998.

10.  Малышев К. Курс гражданского судопроизводства. — СПб., 1876.

11.  Мамницкий.В.Ю. Краткий исторический очерк законодательства о состязательности // Актуальнеє вопросы правотворческой деятельности. — К., 2002.

12.  Мамницький В.Ю. Принцип змагальності в цивільному судочинстві // Автореф. канд. дис. - Харків, 1995.

13.  Немировська О. Змагальність: старе поняття, новий зміст // Право України. -2004. - № 9.

14.  Порівняльне судове право: підручник / М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Л.К. Радзієвська. – К. Либідь, 1993

15.  Ратинов А.Р. Теория доказательств советского уголовного процесса. М., 1997.

16.  Российское законодательство X—XX вв. — М., 1984. — Т. 4. — С. 79.

17.  Семенов В.М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. – М., 1982.

18.  Трусов А.И. Основы теории судебных доказательств. М., 2004.

19.  Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004р.N 1618-IV.

20.  Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року N 435-IV.

21.  Шулекин В.М. Актуальные причины возникновения экспертных ошибок / http://www.univ.crimea.ua

22.  Яблочков Т.М. Учебник гражданского судопроизводства. — Ярославль, 2000.

23.  http://pravoznavec.com.ua.


[1] Матиевский М. Состязательная форма советского граждансжого процесса//Советская юстиция. 1984. № 21, с. 23-24


 
© 2011 Онлайн коллекция рефератов, курсовых и дипломных работ.