Курсовая работа: Господарські товариства

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика господарських товариств

2. Створення і реєстрація господарських товариств

3. Реорганізація господарських товариств

3.1 Реорганізація господарських товариств шляхом злиття, приєднання, розподілу, виділення, приєднання

3.2 Етапи проведення реорганізації господарських товариств

Висновки

Додатки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Прагнення господарських товариств до зміцнення своїх позицій на відповідному ринку зумовлено багатьма причинами: глобалізацією, макроекономічними процесами, швидко змінюваним конкурентним середовищем. За даними консалтингової компанії KPMG та Dialogic за 2005 рік вартість угод зі злиття та приєднання на світовому ринку склала 1,536 млрд. дол., що на 47 % вище показників за 2004 рік; кількість таких угод за цей же період збільшилась на 10 % порівняно з 2004 роком та склала 18,481 (2004 рік – 16,808).

Для багатьох українських підприємств питання проведення реорганізації є стратегічним, оскільки сприяє зміцненню позицій на ринку, поглибленню та розширенню спеціалізації виробництва, зниженню виробничих витрат, і, як наслідок, підвищенню конкурентоздатності продукції.

Ефективність здійснення процесів реорганізації залежить від належного правового регулювання відносин, що складаються у цій сфері, оскільки неадекватне відображення в праві економічних інтересів господарських організацій здатне блокувати проведення вказаних процесів.

У законодавстві процеси реорганізації врегульовані фрагментарно та переважно на підзаконному рівні, враховуючи, що за останнє десятиріччя у зв’язку із приватизацією мали перевагу протилежні процеси – розукрупнення державних підприємств. Нове законодавство останніх років в певній мірі намагалося заповнити правовий вакуум в регулюванні реорганізації шляхом злиття та приєднання, але залишилися проблеми, що призводять до штучного гальмування укрупнення українського бізнесу. Це, зокрема, невизначеність строків, неврегульованість процедури та етапів реорганізації, недосконалість способів забезпечення інтересів кредиторів, відсутність обмежень щодо „вимивання” активів. Гарантії захисту приватних інтересів кредиторів та учасників (акціонерів) не в повній мірі збалансовані із публічними інтересами, які убачаються в укрупненні підприємства як основної ланки економіки, збереженні його як платника податків та роботодавця.

Проблеми правового регулювання реорганізації розроблені здебільшого в межах дослідження загальних питань припинення господарських товариств. Ці питання розглядалися в працях О.А. Беляневич, О.М. Вінник, А.Є. Єфименка, О.Р. Кібенко, В.М. Кравчука, І.М. Кучеренко, В.В. Лаптєва, І.В. Спасібо-Фатєєвої, Є.А. Суханова, Б.Б. Черепахіна, В.С. Щербини, О.С. Янкової та інших. Між тим доопрацьовування потребують питання визначення поняття, правової природи договорів реорганізації, їх змісту, форми, порядку укладання та виконання. Майже не досліджено порядок обміну акцій або часток у процесі реорганізації. Дискусійними залишаються проблеми захисту законних прав та інтересів учасників, кредиторів, держави.

З огляду на викладене, дослідження правового регулювання реорганізації господарських товариств є доцільним та актуальним.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка нових теоретичних положень щодо правового регулювання реорганізації господарських товариств, підготовка пропозицій із вдосконалення законодавства і практики його застосування з цих питань.

Поставлена мета обумовила вирішення наступних основних завдань:

виявити загальні риси реорганізації господарських товариств та відмінні риси її форм;

розмежувати правові форми укрупнення суб’єктів господарювання (об’єднання, поглинання, приєднання, злиття, створення шляхом узгоджених дій);

проаналізувати елементи фактичного складу як підстави виникнення реорганізаційних правовідносин господарських товариств і з’ясувати момент виникнення таких правовідносин;

прослідити етапи генезису правового регулювання реорганізації господарських товариств й визначити напрямки його вдосконалення;

дослідити поняття та правову природу договорів про реорганізацію господарських товариств;

дослідити гарантії захисту законних прав та інтересів учасників (акціонерів), кредиторів і держави при реорганізації й розробити пропозиції щодо їх вдосконалення.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються під час створення та припинення господарських товариств.

Предметом дослідження є правове регулювання реорганізації господарських товариств.

Методи дослідження. Методологію дослідження складають загальнонаукові і спеціальні методи наукового пізнання, зокрема, методи аналізу і синтезу, формально-логічний, порівняльно-правовий, системний та ін. Методи аналізу і синтезу використовувалися для визначення поняття договорів про реорганізацію господарських товариств. За допомогою формально-логічного методу проведено аналіз законодавства України про реорганізацію з метою виявлення недоліків і розробки пропозицій щодо їх усунення. Системний метод використовувався, зокрема, при виявленні відмінних рис реорганізації щодо всіх її форм (поділу, виділу, перетворення, злиття та приєднання). Через призму порівняльно-правового методу проведено аналіз окремих положень вітчизняного та зарубіжного законодавства про реорганізаціюгосподарських товариств, практики його застосування. Під час такого аналізу використано досвід Великобританії, Німеччини, Російської Федерації.

Теоретичну основу дослідження, крім зазначених авторів, склали загальнотеоретичні положення юридичної науки про правове регулювання господарських відносин, які відображені в працях І.Є. Замойського, Г.Л. Знаменського, В.К. Мамутова, Б.М. Полякова, Г.В. Пронської, В.А. Устименка та ін. Процеси реорганізації господарських товариств розглядалися на підставі вивчення праць Б.П. Архіпова, В.Ю. Бакшинскас, М.В. Брагинського, Д.В. Жданова, Н.В. Козлової, А.В. Коровайка, Д.В. Ломакіна, С.Д. Могилевського, Д. Степанова. Особливості відносин реорганізації аналізувалися з урахуванням праць відомих економістів Т. Дж. Галпіна, М. Хендона, П. Гофмана.

Емпіричну основу дослідження склали нормативно-правові акти України і зарубіжних країн, проект закону України „Про акціонерні товариства”, статистичні дані, матеріали практики органів Антимонопольного комітету України (далі – АМК) та Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України (далі – ДКЦПФР).

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена тим, що проведено дослідження наукових розробок, законодавства та правозастосовчої практики щодо процесів реорганізації господарських товариств, на основі якого обґрунтовано нові наукові положення та визначено напрямки вдосконалення законодавства з даних питань.

Структура роботи. Робота структурно складається зі вступу, трьох розділів і висновків, додатків, списку використаних джерел та літератури.

1. Загальна характеристика господарських товариств

В умовах переходу до ринкових відносин в економіці України відносини форм власності відіграють одну з основних ролей у стабілізації економічного становища в країні.

Одна із центральних проблем цього періоду — проблема роздержавлення і приватизації (переходу від державної до недержавної форми власності) біль шості підприємств України, а також породжені нею колізії вимагають ретельного розгляду таких питань: структура власності та її особливості, світовий досвід диференціації форм власності (націоналізація і денаціоналізація, антимонопольна політика, приватизація тощо); національні особливості економіки України.

Розвиток господарських товариств є значною мірою основою збільшення внутрішнього інвестування економіки, оскільки є засобом концентрації капіталу за допомогою об'єднання індивідуальних капіталів, постійного розширення обсягу внутрішнього капіталу країни.

Історичний розвиток господарських товариств пов'язаний із сімейним підприємництвом, яке ґрунтується на провідній ролі глави родини над усіма іншими її членами. Необхідність продовження і розвитку спільної сімейної справи і після смерті глави родини спонукає залучати до неї не тільки родичів, але і численних сторонніх рівноправних робітників. Це згодом привело до того, що такі об'єднання стали доповнюватися й іншими учасниками, які одержували певний відсоток за свої внески у справу. Велике значення для розвитку господарських товариств має й те, що вони ґрунтують свою діяльність на активній участі в управлінні товариством великої групи підприємців.

Ефективна робота підприємства можлива лише тоді, коли функції господаря закріплені не за однією особою, а хоча б за невеликою, але згуртованою групою людей, що відображає інтереси всього колективу.

Нині діяльність господарських товариств регулюється Законом України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (з наступними змінами і доповненнями), який визначає поняття і види господарських товариств, правила їх створення та діяльності, а також права й обов'язки їх учасників і засновників.

Згідно з Господарським кодексом України господарські товариства – це підприємства, або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У деяких випадках господарське товариство може діяти у складі одного учасника[3].

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються цим Кодексом, іншими законами.

Господарські товариства є юридичними особами.

Суб'єкти господарювання – юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

– товариство — це добровільний союз, об'єднання не менше двох осіб.

Максимальне число учасників не обмежується, але на практиці в товаристві поєднується невелике коло осіб;

– господарські товариства є договірними об'єднаннями. Як юридичні особи, вони створюються на підставі укладання засновницького договору;

– забезпечення діяльності господарських товариств здійснюється на основі об'єднання майнових засобів і нематеріальних активів.

Залежно від основ виникнення господарські товариства поділяються на договірні і статутні.

До договірних товариств належать повні і командитні товариства. В основі створення таких об'єднань, як відзначалося вище, є договір, що визначає права не тільки між особами, які його підписали, але також між учасниками і створеним ними об'єднанням — навіть у випадках, якщо об'єднання не є юридичною особою. Особливий характер засновницького договору виявляється також у тому, що він допускає можливість внесення змін у його зміст за рішенням не всіх учасників товариства, а їх кваліфікованої більшості.

До статутних товариств належать товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерні товариства. Статут визначає правові основи організаційної форми товариства, взаємини між учасниками, органи управління і їх функції.

Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство — лише установчого договору.

Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і мету його діяльності, склад засновників і учасників, найменування і місцезнаходження, розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків і збитків, склад і компетенцію органів товариства і порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідне одноголосне рішення або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів, ліквідації й реорганізації товариства та інші дані, передбачені законодавством[1].

Усі види господарських товариств є юридичними особами, вони можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, що не суперечить законодавству України.

Товариства, що здійснюють господарську діяльність, працюють під своєю фірмовою назвою. Найменування товариства має визначати його тип, для повних і командитних товариств — прізвища (найменування) учасників товариства, а також інші необхідні дані. Найменування товариства зберігається в установчих документах товариства.

Засновниками й учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками й учасниками господарських товариств нарівні з громадянами і юридичними особами України, крім випадків, установлених законодавчими актами України.

2. Створення і реєстрація господарських товариств

Процес (порядок) створення суб'єктів господарювання різних видів різний, причому ступінь урегулювання даних відносин, складність правових конструкцій значною мірою залежать від їхньої значимості для стабільного функціонування економіки, організаційної складності суб'єкта.

Відмінності в порядку виникнення суб'єктів господарювання обумовлені, по-перше, існуванням різних видів суб'єктів; по-друге, наявністю різних способів створення колективних суб'єктів господарювання; по-третє, відмінностями, характерними для окремих організаційно-правових форм комерційних організацій (закриті й відкриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства й Ін.); по-четверте, додатковими вимогами до суб'єктів Окремих областей господарювання (банківська, страхова, інвестиційна діяльність і ін.).

Суб'єкти господарських відносин зі статусом юридичної особи можуть створюватися:

- шляхом установи нової особи;

- шляхом реорганізації вже існуючої юридичної особи.

Законодавство України, на відміну від законодавства інших країн з розвиненою ринковою інфраструктурою, не містить детального загального порядку створення основних учасників комерційного обороту - комерційних організацій і обов'язкові етапи цього процесу. Об'єднавши ряд послідовних дій уповноважених осіб, можна виділити наступні етапи процесу установи комерційної організації:

перший етап - ухвалення рішення про створення й розробка установчих документів;

другий етап - організація й формування майнової бази створюваного учасника комерційного обороту;

третій етап - організація й проведення установчих зборів;

четвертий етап - державна реєстрація створеного суб'єкта.

Слід помітити, що при створенні акціонерного товариства, як найбільш складної організаційної форми колективного господарювання, зміст окремих етапів і охоплюваних ними дій значно ускладнюється[7].

На першому етапі створення суб'єкта господарювання необхідно визначити коло майбутніх засновників і укласти установчий договір; визначити організаційно-правову форму створюваного особи, його мети, предмет і напрямку діяльності; розробити статут, якщо він необхідний для даного виду й організаційно-правової форми суб'єкта господарювання.

На другому етапі створення колективного суб'єкта господарювання закладається майнова база, що є необхідною передумовою виникнення його правосуб'єктності.

При заснуванні комерційної організації засновники зобов'язані об'єднати своє майно шляхом передачі обумовлених в установчому договорі внесків для формування статутного фонду засновуваної особи . За рахунок переданих засновниками внесків формується статутний фонд організації. При цьому не самі внески становлять статутний фонд, а їх грошовий еквівалент, їх вартість (грошова оцінка), сума зобов'язальних прав, що набуваються засновниками, будь то акції або права вимоги.

Третій етап процесу створення підприємства - організація й проведення зборів засновників (установчих зборів). Він містить у собі наступні дії: вироблення порядку денного зборів, повідомлення у встановленому порядку про час і місце його проведення; рішення про порядок проведення реєстрації; підготовка проектів рішення зборів про затвердження статуту, оцінка негрошових внесків, обрання виконавчих і контрольних органів засновуваної організації; проведення зборів і вирішення поряд із зазначеними інших питань, включених до порядку денного.

Процес створення суб'єкта господарювання завершується його державною реєстрацією.

Державна реєстрація – обов'язкова умова легітимації суб'єктів підприємницької діяльності, що однаково стосується як громадян, так колективних суб'єктів господарювання незалежно від їхньої організаційно-правової форми, форми власності на майно або сфери діяльності. Такий висновок випливає з аналізу положень ст. 8 Закону України "Про підприємництво" і ст. 6 Закону України "Про підприємства в Україні". У той же час цивільним законодавством вона не визнана в якості обов'язкового етапу створення юридичної особи й повинна здійснюватися в силу прямої вказівки закону. Разом з тим, з моментом реєстрації статуту ст. 26 Цивільного кодексу УРСР зв'язує момент виникнення правоздатності юридичної особи. Таким чином, у законодавця немає єдиного підходу при визначенні, що підлягає реєстрації - сам створюваний суб'єкт або його статут. На наш погляд, саме поява самостійного суб'єкта господарювання повинне становити інтерес для суспільства, держави, а наявність статуту повинна бути умовою створення будь-якої юридичної особи незалежно від цілей його створення.

В Україні відсутністю обов'язковості реєстрації всіх суб'єктів господарювання пояснюється відсутність єдиної системи органів, що реєструють. Як органи, так і порядок державної реєстрації різні й залежать нині від виду суб'єкта, що реєструється.

Некомерційні організації реєструються різними органами виконавчої влади або місцевого самоврядування. При цьому порядок реєстрації визначається спеціальними нормами, які в основному містяться в законодавчих актах, що визначають правовий статус окремих видів некомерційних організацій. Так, для благодійних організацій він установлений ст. 8 Закону України "Про добродійність і благодійних організаціях" від 16 вересня 1996 р. і Положенням про державну реєстрацію благодійних організацій від 30березня 1998 р., для громадських організацій, правовий статус яких спеціальними законодавчими актами не визначений, - ст. 15 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., для релігійних організацій - ст. 4 Закону України "ПРО свободу совісті й релігійних організаціях" від 23 квітня 1991 р. і т.д.

Порядок реєстрації суб'єктів підприємництва в порівнянні з порядком реєстрації некомерційних організації більш уніфікований, але й він не однаковий і залежить від сфери здійснення підприємницької діяльності створюваного суб'єкта. Загальний порядок, як правило, поширюється на учасників ринку товарів і послуг. Він урегульований ст. 8 Закону України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. і Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності від 25 травня 1998 р. (далі - Положення про державну реєстрацію). Поряд із загальними, можна виділити спеціальні правила реєстрації окремих суб'єктів підприємництва. Вони встановлені для банків, фондових бірж, засобів масової інформації й ін. Саме державна реєстрація підтверджує виникнення нового суб'єкта підприємництва й завершує процес його створення.

Викладене свідчить про те, що в українському законодавстві останнього десятиліття простежується тенденція до введення принципу обов'язковості державної реєстрації суб'єктів господарського права незалежно від сфери господарювання. Такий напрямок розвитку законодавства відповідає законодавчій практиці багатьох країн. Так, наприклад, Німецьке цивільне укладення вимагає обов'язковості реєстрації комерційних об'єднань (§ 22), некомерційних союзів (§ 21), іноземних союзів (§ 23). Подібним чином урегульовані відносини державної реєстрації й у Російській Федерації. Тут уведена обов'язковість державної реєстрації "усіх видів юридичних осіб". Передбачене й створення єдиної системи органів, що реєструють, в особі органів юстиції (ст. 51 ГК РФ)[5].

Законодавство України не містить визначення державної реєстрації, відсутня і вказівка на її мету, функціональну роль і призначення. Це в певній мері могло б визначити зміст реєстрації як юридичного акту, її процедуру.

Різні думки із приводу мети державної реєстрації висловлені в юридичній літературі. З державною реєстрацією, по загальному визнанню, зв'язується момент виникнення нового самостійного суб'єкта права.

Стверджується, наприклад, що метою державної реєстрації є легітимація суб'єктів підприємництва, виявлення можливих порушень установленого порядку утворення юридичної особи й невідповідності установчих документів закону, створення умов для обліку й контролю з боку держави знову створюваних суб'єктів права; визнання того, що порядок створення юридичної особи і його установчі документи відповідають закону. Висловлена також думка, що метою державної реєстрації є підтвердження факту й визнання законності створення суб'єкта підприємництва.

Очевидно, до такої якості державної реєстрації слід прагнути при регулюванні порядку її здійснення. Однак чи навряд чинний порядок реєстрації суб'єктів господарювання підтверджує законність порядку створення й змісту їх установчих документів.

Думаємо, що для подібних висновків в органа, що реєструє, немає підстав, тому що необхідні документи , вичерпний перелік, яких передбачений п. 10 Положення про державну реєстрацію, не дають повної уявлення про дотримання законності при створенні суб'єкта підприємництва. У той же час орган, що реєструє не має права зажадати додаткові документи й зобов'язано провести реєстрацію у встановлений законом 5- денний строк. Орган, що реєструє, не зобов'язаний (і не в змозі) перевірити законність змісту установчих документів, їх юридична експертиза законом не передбачена й тому відсутні докази їх законності. Відповідальність за зміст установчих документів покладена на власника або уповноважений ним орган (п. 7 названого Положення), але підстави й заходу відповідальності засновників у випадку порушення порядку створення господарюючої організації законодавчо чітко не визначені.

Усе це дає підставу думати, що в цей час державною реєстрацією досягається констатація факту виникнення нового суб'єкта права й ведення певного обліку цих осіб. Це становить інтерес, по-перше, для самого знову створеного суб'єкта, тому що з моментом реєстрації зв'язується виникнення його правосуб'єктності й він, як правило, має право приступити до здійснення підприємницької діяльності; по-друге, для третіх осіб, які можуть у встановленому законом порядку одержувати інформацію з Єдиного державного реєстру про наявність такого суб'єкта; по-третє, для держави, яка в такий спосіб одержує можливість контролювати здійснювану суб'єктами діяльність і їх облік. Очевидно, цим визначена законодавча тенденція, що простежується, - обов'язковість державної реєстрації суб'єктів підприємництва.

Усе сказане дозволяє погодитися з думкою, що державна реєстрація є юридичним актом компетентного державного органа. У той же час про реєстрацію можна говорити як про процес її здійснення.

Органом, що здійснюють в Україні державну реєстрацію суб'єктів підприємництва, є виконавчі комітети міської, районної ради в місті або районні державні адміністрації міст Києва й Севастополя, якщо інше не передбачене законом (п. 2 Положення про державну реєстрацію).

Однак єдності поглядів щодо того, який орган повинен здійснювати реєстрацію, немає. По даній проблемі висловлені різні судження: передати державну реєстрацію органам юстиції; залишити її в компетенції виконавчої влади, передавши іншим суб'єктам; передати від виконавчої влади судової, податковим органам. Разом з тим усі єдині в тому, що діяльність по державній реєстрації повинна здійснюватися на професійному рівні, особами, що володіють спеціальними юридичними знаннями.

По-різному вирішується питання ведення державної реєстрації в законодавствах інших країн. У Франції її здійснюють торговельні суди, що відають торговельним реєстром, у Великобританії - спеціальні посадові особи - державні реєстратори, у США - секретарі штатів, штатні прокурори або судді. У РФ, як вказувалося, державна реєстрація всіх юридичних осіб буде здійснюватися органами юстиції (ст. 51 ГК РФ).

Державна реєстрація проводиться за місцем проживання громадянина або по місцезнаходженню організації. Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи на момент державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або інша адреса, яка може бути підтверджена.

Для реєстрації суб'єкта підприємництва необхідно представити або направити поштою органу, що реєструє, комплект документів, що включає:

а) установчі документи, необхідні для створення суб'єкта даної організаційно-правової форми згідно з вимогами законодавства:

– рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органа про створення суб'єкта господарювання (крім приватного підприємства). Якщо засновників або уповноважених осіб двоє й більше, таким рішенням виступає установчий договір, а також у випадках, передбачених законом, - протокол установчих зборів (конференції);

– статут (положення), якщо він потрібний для створення даної організаційно-правової форми господарювання;

б) реєстраційну картку встановленого зразка, яка одночасно є заявою громадянина або уповноваженої особи про державну реєстрацію його в якості суб'єкта підприємництва;

в) документ, що підтверджує оплату державної реєстрації;

г) документ, що підтверджує внесення кожним учасником початкового внеску для формування статутного фонду засновниками в розмірі, не нижче встановленого законом.

Додатково повинні бути представлені й інші документи, якщо це

передбачене законодавством, зокрема :

- довіреність - якщо реєстрацію здійснює уповноважена засновниками особа;

- звіт про наслідки передплати на акції, засвідчений ДКЦПФР, - при створенні ВАТ (крім процесу приватизації й/або корпоратизації);

- нотаріально засвідчене свідчення про державну реєстрацію засновника, якщо їм є юридична особа;

- документ, що підтверджує реєстрацію іноземної юридичної особи - засновника в країні місцезнаходження у встановленому законом порядку;

- документ, що підтверджує право власності цілісного майнового комплексу, - при реєстрації правонаступника державного підприємства й ін., але тільки якщо це передбачене законодавством.

Перелік необхідних для державної реєстрації документів є вичерпним. Якщо зазначений комплект документів наданий, державна реєстрація повинна бути проведена в 5- денний строк. Нині передбачена можливість прискореної реєстрації суб'єкта підприємництва - протягом одного дня, що вимагає сплати потрійного розміру реєстраційного збору.

Практичний інтерес представляє й момент закінчення державної реєстрації, який повинен бути моментом виникнення нового суб'єкта господарювання. Разом з тим цей момент чітко не встановлений у законодавстві, тільки вказується, що при необхідності реєстрації юридичної особи його правоздатність виникає "з моменту реєстрації" (ст. 26 ЦК УРСР). Із днем державної реєстрації зв'язують момент виникнення прав юридичної особи у підприємства й норми статей 5 і 6 Закону України "Про підприємства в Україні". Що слід уважати моментом реєстрації: момент винесення рішення виконкому про реєстрацію або момент внесення в Єдиний державний реєстр В. С. Щербина вважає, що день включення в Єдиний державний реєстр підприємств і організацій є днем реєстрації підприємства. Однак момент реєстрації й момент внесення даних про реєстрацію до державного реєстру збігаються в законодавствах тих країн, у яких той самий суб'єкт є органом, що реєструє і реєстродержателем. В Україні інакше: збір інформації для реєстру й ведення реєстру віднесені до компетенції різних органів: державна реєстрація - до органів місцевого самоврядування, а державний реєстр - до органів статистики. Тому існує часовий розрив між моментом винесення розв'язку виконкому про реєстрацію й моментом внесення підприємства в Єдиний державний реєстр.

Такий висновок випливає з аналізу положень п. 13 Положення про державну реєстрацію й п. 9 Положення про Єдиний реєстр підприємств і організацій України від 21 січня 1996 р. (далі - Положення про Єдиний реєстр). Згідно з ними орган, що реєструє, зобов'язаний в 5-денний строк від дня державної реєстрації передати органу статистики дані для внесення до Єдиного реєстру, повідомити про реєстрацію в податкові органі.

Думаємо, що чинне українське законодавство слід змінити й державна реєстрація дійсно повинна закінчуватися внесенням підприємства, організації в Єдиний державний реєстр (однак для цього орган, що реєструє, повинен вести й державний реєстр). Це дозволить іншим учасникам ринку при необхідності одержувати інформацію про передбачуваного контрагента й у певній мері буде сприяти захисту їх економічної безпеки. Однак нині суб'єкт підприємництва вважається створеним з моменту винесення рішення виконкому про державну реєстрацію, а не з моменту внесення в Єдиний державний реєстр. Точне визначення моменту державної реєстрації має більше практичне значення, тому що якщо після винесення рішення органу, що реєструє, але до відображення цього факту в державному реєстрі, суб'єкт приступив до здійснення підприємницької діяльності, його дії не можна визнати незаконними. Думаємо, що в цьому випадку немає підстав для залучення до адміністративної відповідальності за здійснення підприємницької діяльності без державної реєстрації (ст. 164 КпАП).

На підтвердження реєстрації орган, що реєструє, видає свідоцтво про державну реєстрацію (оригінал і три копії) (п. 12 Положення про державну реєстрацію). На наш погляд, свідоцтво про державну реєстрацію не є "дозвільним" документом на зайняття підприємницькою діяльністю, воно лише доводить факт державної реєстрації. Думаємо, що змінений зміст правових норм, що допускають нині видачу дубліката свідоцтва про державну реєстрацію при дотриманні певної процедури (пункти 29-31 даного Положення), більше відповідає функціональній ролі свідоцтва про держреєстрації, чим існуюча раніше практика, що сприймала відсутність у правових нормах вказівки на видачу дубліката свідоцтва про державну реєстрацію як заборону[2].

Відмова органа, що реєструє, у державній реєстрації може бути оскаржений у судовому порядку, а порушення строків реєстрації надає право залучити його до відповідальності.

Структурні підрозділи українських суб'єктів підприємництва, будучи суб'єктами господарювання, не є самостійними юридичними особами й у цей час не підлягають державній реєстрації. Як вказувалося, інформація про наявність філій, відділень, представництв вноситься в реєстраційну картку й на її підставі - у Єдиний державний реєстр. Ці дані повинні обновлятися, і тому при створенні або ліквідації таких структурних підрозділів організація зобов'язано повідомити орган, що реєструє про внесення змін до державного реєстру (п. 18 Положення про державну реєстрацію).

3. Реорганізація господарських товариств

3.1 Реорганізація господарських товариств шляхом злиття, приєднання, розподілу, виділення, приєднання

Злиття – це форма реорганізації, при якій припиняють існування два або більш суб'єкта господарювання - юридичних осіб, а їх майно (права й обов'язки) переходять до знову створеного єдиного суб'єкта господарювання.

Приєднання – це форма реорганізації, при якій припиняється існування однієї юридичної особи, а її майно (права й обов'язку) переходить до вже існуючої юридичної особи - правонаступникові.

Чинне законодавство України не визначає порядок здійснення реорганізації шляхом злиття або приєднання, що особливо актуально для комерційних організацій. В Україні Положенням про порядок реєстрації випуску акцій і інформації про їхню емісію під час реорганізації суспільств від 30 грудня 1998 р. визначений порядок злиття й поділу тільки для акціонерних товариств. З обліком особливостей, що мають місце, він може застосовуватися за аналогією при реорганізації шляхом злиття або приєднання суб'єктів інших організаційно-правових форм.

Злиття комерційних організацій, як і приєднання, визнане антимонопольним законодавствам видом економічної концентрації, тому що в результаті цього може збільшитися капітал, фінансова міць підприємства, відбувається укрупнення суб'єктів підприємництва. Це може суттєво впливати на монополізацію ринків певних товарів, територій, обмежувати конкуренцію. Тому однією з головних умов здійснення як злиття, так і приєднання є згода органів Антимонопольного комітету, що передбачене антимонопольним законодавством.

Злиття й приєднання мають і відмітні риси. По-перше, їх відрізняє кількість осіб, що припиняють своє існування. При злитті припиняють існування дві й більш юридичні особи, а при приєднанні - тільки одна, яка приєднується. У цьому випадку відбувається свого роду поглинання, що характерно для ринкової економіки, коли слабкий поглинається більш економічно сильним суб'єктом господарювання[4].

По-друге, вони різниться способом створення юридичної особи - правонаступника. При злитті воно засновується споконвічно й починає господарську діяльність на основі майна, отриманого від підприємств, що злилися. При приєднанні правонаступник не засновується споконвічно, він уже існує й продовжує діяльність на основі майна, збільшеного на розмір активів і пасивів особи, що влилася.

Зазначені відмінності злиття й приєднання істотні й тому чи навряд можна погодитися з висловленим у літературі судженням, що приєднання є часткою случаємо злиття.

Виділення й поділ є протилежностями злиття й приєднання.

Виділення – це форма реорганізації, при якій зі складу існуючої організації виділяється одна або кілька організацій з передачею майна (прав і обов'язків) згідно з розділювальним балансом.

Поділ можна визначити як форму реорганізації, при якій припиняється існування юридичної особи, а на його базі створюються дві й більш юридичні особи з передачею майна (прав і обов'язків) згідно з розділювальним балансом.

Не можна погодитися з визначенням поділу як ліквідації підприємства (об'єднання) з одночасним створенням на його базі двох і більш нових самостійних підприємств (п. 2.1 Положення про порядок роздягнула підприємств і об'єднань і виділенні з них структурних підрозділі й одиниць). Таке визначення суперечить сутності поділу суб'єкта як форми його реорганізації з обов'язковим переходом майна до правонаступників відповідно до розділювального балансу (ч. 6 ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні"). Таким чином, необґрунтовано ототожнюється реорганізація із властивим їй правонаступництвом прав і обов'язків і ліквідація, якій це не властиво.

У цей час в Україні порядок поділу встановлений підзаконними нормативними актами: для державних підприємств і для підприємств, об'єднань, господарчих товариств, частка держави яких у статутному фонді становить 75 і більш відсотків, - Положенням про порядок роздягнула підприємств і об'єднань і виділенні з них структурних підрозділів і одиниць; для акціонерних товариств - Положенням про порядок реєстрації випуску акцій і інформації про їхню емісію під час реорганізації товариств, що згадувалися раніше.

Кожний зі створених у результаті поділу суб'єктів господарювання не може відповідати одночасно двом умовам: мати організаційно-правову форму й назву розділюваної організації. При цьому господарюючий суб'єкт, який реорганізовується шляхом поділу, припиняє своє існування.

Поділ і виділення як способи реорганізації подібні тим, що в обох випадках створюється нове підприємство. Відрізняються поділ і виділення тим, що, по-перше, при виділенні досить створення однієї юридичної особи, а при поділі створюється не менш двох нових осіб, по-друге, при виділенні суб'єкт господарювання, що реорганізовується не припиняє свого існування - він і далі здійснює підприємницьку діяльність, зменшується лише розмір його майна, а при поділі особа, що реорганізовується припиняє існування й на її майновій базі створюються нові, що не існували до цього суб'єкти господарювання.

Слід підкреслити, що виділення нових підприємств зі складу державних було одним зі способів створення нових суб'єктів підприємництва. Вони могли створюватися на майновій базі одного або декількох структурних підрозділів підприємства або об'єднання за рішенням їх трудових колективів і за згодою власника (ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні")[6].

У цей час ця норма вимагає уточнень. Рішення трудового колективу за згодою власника повинне бути закріплене в якості підстави для виділення зі складу тільки державного, комунального підприємства або зі складу підприємства, створеного при приватизації державного майна, у якому частка участі держави або місцевої ради народних депутатів становить більш 50 відсотків. В інших випадках питання реорганізації повинні вирішуватися власником або уповноваженим ним органом. Таке уточнення зазначеної норми дозволить погодити її з нормою ч. 3 ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні", що визначила права трудового колективу підприємства.

Реорганізація шляхом поділу або виділення може бути добровільною або примусовою. Згідно зі ст. 16 Закону України "Про обмеження монополізму й недопущенні несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності" від 18 лютого 1992 р. примусовий поділ допускається при зловживанні суб'єктом господарювання монопольним становищем на ринку. У цих випадках рішення приймає антимонопольний орган, але воно не є рішенням про реорганізацію підприємств, а виступає підставою для її здійснення. Разом з тим, захищаючи інтереси підприємства, законодавство передбачає випадки, коли примусовий поділ не допускається (ч. 2 ст.16 Закону).

Суб'єкт підприємництва вибирає самостійно, які заходи дозволять усунути його монопольне становище на ринку, у тому числі й реорганізацію.

Однак збереження монопольного становища після закінчення встановленого строку (який не може бути менше шести місяців) надає право антимонопольному органу звернутися до суду з вимогою примусового поділу господарюючого суб'єкта (ч. 3 ст. 16 Закону).

Чинні законодавчі акти не визначають чітку послідовність дій при поділі, що викликає на практиці деякі труднощі. Так, не встановлені вимоги до складання розділювального балансу, який названий підставою передачі майнових прав і обов'язків реорганізованого підприємства (ч. 6 ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні"),відсутні які або вимоги до способу роздягнула майнових прав і обов'язків. Зокрема , з норм законодавства незрозуміло, чи повинні борги ділитися пропорційно переданим майновим активам або розділ активів і пасивів може здійснюватися на розсуд осіб, що підписують розділювальний баланс; чи може цей документ, при наявності розбіжностей по порядку поділу, оскаржуватися в суду, якщо може, то ким? Зазначені прогалини дозволяють сьогодні зловживати правом на реорганізацію, коли поділ або виділення здійснюються для того, щоб уникнути примусового банкрутства, відповідальності перед кредиторами і т.д. Тому в законодавстві слід передбачити чіткі вимоги до способу поділу, зокрема положення про те, що боргові зобов'язання повинні ділитися пропорційно переданому обсягу майна[8].

Перетворення, поряд із традиційними способами реорганізації - злиттям, виділенням, поділом, приєднанням, уперше знайшло відбиття в законах СРСР "Про державне підприємство (об'єднання)" від 30 червня 1987 р. (ст. 23) і "Про підприємства в СРСР" від 4 червня 1990 р.

У науковій літературі висловлені різні судження відносно того, чи є перетворення способом реорганізації. Переважає точка зору, згідно з якою перетворення - це спосіб (форма) реорганізації. Однак є й інші думки. Так, В. С. Мартемянов уважає, що створення підприємства шляхом перетворення одного в інше на основі перетворення форми власності не належить до звичайної реорганізації. В той же час він допускає можливість визнати спеціальним видом реорганізації перетворення державної власності в ході приватизації. Говорячи про форми реорганізації, В. Залеський у певній мері підтримує В. С. Мартемянова: "Перетворення стоїть дещо особняком: по суті тут відсутнє правонаступництво, залишається існувати той самий суб'єкт цивільного обороту, що змінив лише внутрішню структуру".

Така розбіжність у думках пов'язане з відсутністю в законодавстві чіткого визначення перетворення як способу реорганізації, і зокрема вказівки на те, що саме повинне змінитися в статусі організації, щоб реорганізація відбувалася шляхом перетворення.

В. У Лаптєв зв'язує перетворення тільки зі зміною організаційно-правової форми підприємства. В. С. Щербина думає, що перетворення має місце при зміні форми власності майна підприємства. Разом з тим у книзі "Господарське право України" він зв'язує перетворення підприємства зі зміною форми власності (наприклад, державної на колективну) і зміною його організаційно-правової форми.

Л. Т. Єфімова зв'язує перетворення зі зміною форми власності або організаційно-правової форми підприємства. Висловлена думка, що при перетворенні юридична особа одного виду "перетворюється" у юридичну особу іншого виду, тобто відбувається зміна організаційно-правової форми".

Перетворення як спосіб реорганізації широко застосовується в процесі приватизації державного майна. При цьому є певні особливості, що дозволило О. М. Винник обґрунтовано виділити перетворення державних підприємств як спеціального процесу реорганізації.

Представляється, що саме зміна форми власності при перетворенні господарюючих суб'єктів у процесі приватизації певним чином вплинуло на те, що перетворення найчастіше зв'язується зі зміною форми власності. Однак чи навряд це є головною відмітною ознакою перетворення. При перехід до економічних відносин ринкового типу дійсно переслідувалася мета демонополізувати державну власність на засоби виробництва. Проте ця мета досягалася в першу чергу шляхом створення суб'єктів господарювання, відмінних від державних. Вони мали суттєво інші організаційно-правові особливості, які визначалися різним правовим режимом майна. Разом з тим у цих випадках зміна форми власності на майно було не причиною, а наслідком зміни організаційно-правової форми суб'єкта господарювання. І тому при перетворенні форма власності на майно може, але не обов'язково повинна змінюватися. У той же час збереження форми власності на майно не завжди свідчить про відсутність перетворення суб'єкта господарювання.

Якщо зв'язувати перетворення тільки зі зміною форми власності, то збереження колективної форми власності при реорганізації ЗАТ у ТОВ, кооператив, повне товариство і т.д. не повинне вважатися перетворенням, що нелогічно, тому що в наявності зміна правової форми організації зазначених суб'єктів, їх внутрішньої структури, обсягу відповідальності і т.д.

Таким чином, визнання зміни форми власності визначальною рисою перетворення приводить до необґрунтованого звуження поняття перетворення як способу реорганізації. Якщо зв'язувати перетворення зі зміною виду юридичної особи, то тільки перетворення комерційної організації в некомерційну буде перетворенням і, отже, поняття перетворення ще більш звужується[10].

Вищевикладене, на нашу думку, дозволяє вважати зміну форми власності на майно приватним випадком, а не відмітною рисою перетворення як форми реорганізації. У той же час зміна організаційно- правової форми колективного суб'єкта господарювання завжди є перетворенням.

У правових нормах України і юридичній літературі зміна виду акціонерного товариства - закритого або відкритого - визнається перетворенням. Так, ст. 25 Закону України "Про господарчі товариства" від 19 вересня 1991 р. вказує, що закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите. Порядок перетворення акціонерного товариства визначений Положенням про реєстрацію випуску акцій при реорганізації від 30 грудня 1998 р. Тому що закон не містить яких-небудь заборон, то, на думку В. С. Щербини, і відкрите акціонерне товариство може бути реорганізоване (перетворене) у закрите.

Іншої думки із приводу зміни виду акціонерного товариства дотримується В. В. Лаптєв. Він зауважує, що, хоча на практиці при зміні типу акціонерного товариства звичайно використовують термін "перетворення", у дійсності тут немає перетворення як форми реорганізації, а має місце зміна типу товариства, оскільки відкриті й закриті товариства являють собою різні види (типи) єдиної організаційно-правовий форма - акціонерного товариства.

Законом не встановлені граничні строки здійснення реорганізаційних процедур для всіх форм (способів) реорганізації, за винятком примусової реорганізації. Разом з тим ч. 4 ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р. моментом припинення підприємства як при ліквідації, так і при реорганізації встановлює момент його виключення з Єдиного державного реєстру. Таке ігнорування особливостей припинення підприємства шляхом його реорганізації веде до того, що до виключення з державного реєстру реорганізованого підприємства де-юре існують паралельно реорганізоване й створені в результаті реорганізації підприємства.

При поділі, злитті, виділенні, перетворенні реорганізація фактично закінчується днем державної реєстрації створених суб'єктів господарювання - правонаступників. Тому цілком обґрунтовано ч. 6 ст. 57 ЦК РФ установлене, що юридична особа вважається реорганізованою, за винятком випадків реорганізації у формі приєднання, з моменту державної реєстрації знову створених юридичних осіб. При реорганізації юридичної особи у формі приєднання до неї іншої юридичної особи перша з них уважається реорганізованою з моменту внесення в Єдиний державний реєстр юридичних осіб запису про припинення діяльності приєднаної юридичної особи.

3.2 Етапи проведення реорганізації господарських товариств (приєднання товариств)

господарський товариство реогранізація

Основні етапи процедури:

1. Укладання договору приєднання між товариством, що приєднується, і товариством, до якого здійснюється приєднання.

2. Прийняття рішення загальними зборами акціонерів товариства, що приєднується і товариства, до якого здійснюється приєднання, про реформування у вигляді приєднання, про затвердження договору приєднання про затвердженні передатного акта.

3. Державна реєстрація випуску цінних паперів, розміщуваних при приєднання, і звіту про результати випуску цінних паперів.

4. Внесення змін - у статут акціонерного товариства, якого здійснено приєднання, пов'язане з підвищенням його статутного капіталу на номінальну вартість розміщених додаткових акцій, збільшенням кількості розміщених акцій і зменшенням числа оголошених акцій відповідних категорій (типів). За винятком випадків конвертації акцій приєднаного акціонерного товариства чи обміну часткою учасників приєднаного товариства чи акціонерні товариства з обмеженою(додатковою) відповідальністю, паїв членів приєднаного кооперативу в акції, придбані і (чи) викуплені акціонерним суспільством, до якому здійснюється приєднання, і (чи) що надійшли у розпорядження цього акціонерного товариства.

На першому етапі відповідно до ст. 17 Закону "Про акціонерні товариства" у договорі про приєднання обов'язково слід визначити лад і умови приєднання, і навіть порядок конвертації акцій товариства, що приєднується на акції та (чи) інші цінних паперів суспільства, якого здійснюється приєднання.

На другому етапі рішення загальних зборів акціонерів товариства, що приєднується і товариства, до якого здійснюється приєднання, про реформування, у вигляді приєднання, про затвердження договору приєднання, про затвердженні передатного акта приймаються лише з пропозиції Ради директорів (спостережної ради) кожного товариства.

При цьому зазначені рішення загальних зборів приймаються більшістю у трьох чверті голосів акціонерів - власників голосуючих акцій, що у загальному зборах акціонерів.

На третьому етапі здійснюється державна реєстрація випуску цінних паперів, розміщуваних із приєднання, і звіту про результати випуску[9].

На четвертому етапі у разі, якщо конвертування акцій приєднаного АТ чи обмін часткою учасників приєднаного товариства чи акціонерні товариства з обмеженою (додаткової) відповідальністю, паїв членів приєднаного кооперативу здійснюються у додаткові акції АТ, якого здійснюється приєднання, у його статут мусять бути внесені зміни, пов'язані з збільшенням статутного капіталу на номінальну вартість розміщених додаткових акцій, збільшенням кількості розміщених акцій і зменшенням числа оголошених акцій відповідних категорій (типів).

Висновки

Припинення діяльності суб'єктів господарювання - юридичних осіб може здійснюватися двома способами - шляхом реорганізації або ліквідації в добровільному або примусовому порядку. Внаслідок реорганізації суб'єкт господарювання припиняє своє існування, однак його майно (сукупність майнових прав і обов'язків) не розподіляється між його учасниками (як при ліквідації), а переходить до створеного в результаті реорганізації іншому суб'єктові. Таким чином, на відміну від ліквідації, реорганізації властиве правонаступництво.

Як відомо, правонаступництво може бути не тільки загальним (універсальним), при якому усе майно (сукупність майнових прав і обов'язків) переходить до правонаступника (правонаступникам), але й обмеженим (сингулярним). В останньому випадку до правонаступника переходить лише частина майна (майнових прав і обов'язків) особи, яка реорганізовується.

При реорганізації має місце загальне (універсальне) правонаступництво. Це випливає із ч. 2 ст. 37 ЦК УРСР, частин 5, 6 і 7 ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні", ст. 58 ЦК РФ, норми яких закріпили перехід усього майна (сукупності прав і обов'язків) особи (осіб), що реорганізовується - правопопередника до господарюючих суб'єктів (суб'єктові), створеним у результаті реорганізації, - правонаступникам. У той же час універсальне правонаступництво при реорганізації суб'єктів господарювання - юридичних осіб суттєво відрізняється від універсального правонаступництва в цивільно-правових відносинах спадкування. Відмінності полягають, по-перше, в обсязі відповідальності правонаступника, по-друге, у способах і порядку захисту інтересів кредиторів і правонаступників.

При реорганізації правонаступник відповідає по боргах реорганізованої особи в повному обсязі, незалежно від обсягу отриманих їм активів. Такої позиції дотримується й Вищий арбітражний суд України, що вказав у п. 10 Роз'яснень "Про деякі питаннях практики вирішення спорів, пов'язаних зі створенням, реорганізацією й ліквідацією підприємств" від 12 вересня 1996 р.: "Нові підприємства, до яких у результаті реорганізації перейшли майнові зобов'язання, несуть по них майнову відповідальність і у випадках, якщо прийняте ними майно не покриває вимог кредиторів в обсягах, визначених установчими документами про реорганізацію правопопередника".

Разом з тим у літературі були висловлені судження, що українське законодавство встановлює сингулярне (усічене) правонаступництво при перетворенні державних підприємств шляхом придбання цілісних майнових комплексів у процесі приватизації. Підтверджується це посиланням на ч. 2 ст. 27 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" від 4 березня 1992 р. можливість, що допускає, непередачі боргів реорганізованого особи, оскільки відсутня заборона не включати в договір купівлі-продажу об'єкта приватизації умови про відшкодування боргів державного підприємства.

Представляється, що до деякої міри така позиція викликана суперечливістю норм приватизаційного законодавства у визначенні механізму переходу права власності на цілісний майновий комплекс державного підприємства при перетворенні державного підприємства в процесі приватизації. У цьому випадку ст. 28 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" установлює, що підставою переходу права власності є правонаступництво у зв'язку з реорганізацією державного підприємства шляхом його перетворення. У той же час ст. 27 цього Закону вказує іншу підставу переходу права власності – договір купівлі- продажу, який традиційно є способом передачі речових, а не майнових прав.

Метою реорганізації колективного суб'єкта господарювання є зміна його правового статусу. При цьому способи (форми) реорганізації можуть бути різні. Їхній перелік у різних правових нормах неоднаковий. Так, у нормах статей 37 і 39 ЦК УРСР вказуються три форми реорганізації юридичних осіб: злиття, поділ і приєднання. У спеціальних правових нормах комерційних організацій, що регулюють реорганізацію, що й містяться в законах України " Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р. (ч. 1 ст. 34), "Про господарчі товариства" від 19 вересня 1991 р. (ч. 1 ст. 19), закріплено п'ять форм реорганізації: злиття, приєднання, поділ, виділення й перетворення. Поряд із загальними рисами, зазначені способи реорганізації мають і певні відмінності.

Наслідком будь-якої реорганізації, незалежно від її форми, є припинення суб'єкта. Однак як у літературі, так і в правових нормах в одних випадках вказується на припинення самого суб'єкта, в інших мова йде про припинення діяльності суб'єкта. У зв'язку із цим представляється слушним зауваження В. С. Щербини про необхідність розрізняти поняття "припинення підприємницької діяльності" і "припинення суб'єкта підприємництва". У той же час, аргументуючи відмінності між ними, зазначений автор, на наш погляд, необґрунтовано відносить тимчасове нездійснення підприємницької діяльності до її припинення. Це дозволяє зробити висновок, що тимчасове нездійснення підприємницької діяльності є приватним випадком припинення підприємницької діяльності. Однак правомірність ототожнення припинення й призупинення підприємницької діяльності викликає сумнів, тому що їм властиві різні правові наслідки. Думаємо, що тимчасове нездійснення підприємницької діяльності є її призупиненням, а не припиненням і тому не повинне спричинити здійснення процедур, властивих припиненню суб'єкта господарювання (принаймні , протягом певного періоду часу, якщо він установлений законом).

Непереконливим представляється й теза про те, що припинення суб'єкта підприємницької діяльності завжди спричиняє припинення підприємницької діяльності. Таке твердження слушне, якщо мова йде про громадянина як суб'єктові підприємницької діяльності. Однак, кажучи про діяльність спеціальної особи, якою є юридична особа, не можна ігнорувати той факт, що його діяльність здійснюється й через участь його майна у виробничому процесі. Тому припинення організації спричиняє абсолютне припинення діяльності тільки при його ліквідації. У той же час при реорганізації припиняє існування сама організація, але продовжує брати участь у господарській діяльності перейшовше до правонаступника майно, що дає підставу говорити про відносне припинення діяльності підприємства.

У зв'язку з переведенням боргу на правонаступника будь-яка форма реорганізації зачіпає інтереси кредиторів і акціонерів. Їх права можуть порушуватися в більшій або меншій мірі, що й повинне знаходити висвітлення в правових нормах.

Список використаних джерел та літератури

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К., 2007. – 48 с.

2. Господарський кодекс України: Офіційний текст. – К.: Юрінком Інтер, 2005 р. – 210 с.

3. Положення “ Про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності “ ( в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 року )

4. Закон України «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р.

5. Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р.

6. Підприємницьке право \ за ред. Старцева О.В. – К.: вид. «Істина», 2005 р. – 600 с.

7. Господарське право України \ Булгакова І.В.:Навч. посібник. – К.: Прецедент, 2006.– 346с.

8. Господарське право: Навч. Посібник / Жук Л.А., Жук І.Л., Неживець О.М. – К: Кондор, 2003.- 400с.

9. Щербакова Н. Становлення і розвиток законодавства України про злиття та приєднання господарських товариств // Правничий часопис Донецького університету. – 2005. – № 1 (13). – С. 38-44.

10. Щербакова Н.В. Поняття реорганізації як способу припинення підприємств, його відмінність від ліквідації // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права (науковий часопис). – 2002. – № 2. – С. 65-69.