Курсовая работа: Право власності в англо-американській правовій системі

Курсовая работа: Право власності в англо-американській правовій системі

ВСТУП

Основні принципи англо-американського права власності були закладені, розвивалися й удосконалювалися протягом декількох сторіч і продовжують зберігати своє значення, незважаючи на появу нових правових актів, що регулюють відносини власності, і нових форм власності. Правові норми й англо-американському праві характеризуються високою стабільністю ( дотепер продовжують діяти деякі нормативні акти й прецеденти, що відносяться до глибокого середньовіччя) і ефективністю в практичному застосуванні. При цьому вивчення багатовікового досвіду правового регулювання відносин власності в англійському праві (основні положення якого були сприйняті й розвинені правом американським) досить корисно з погляду можливості наступного використання деяких його положень у вітчизняному законодавстві про власність, що й нині перебуває в стадії становлення; безумовно, не за допомогою сліпого копіювання, а з урахуванням специфіки економічного й соціально-політичного ладу в країні, історичних особливостей формування української правової системи. Вивчення англо-американського права, поза всяким сумнівом, може сприяти встановленню цивілізованого правового порядку використання й здійснення контролю над розподілом матеріальних і інших благ, що є досить актуальним завданням для сучасного українського суспільства.

Основною метою роботи є дослідження права власності як одного з основних інститутів в англо-американській правовій системі.

Для досягнення поставленої мети були поставлені такі завдання:

- дослідити історичний розвиток та становлення інституту права власності в країнах англо-американської правової системи;

- дати характеристику інституту права власності в Англії, США та інших країнах англо-американської правової системи у наш час;

- дослідити такий феномен як довірча власність;

- проаналізувати положення англо-американського права по відношенню до законодавства України, дослідити практику застосування нових для вітчизняного законодавства норм.

Об’єкт дослідження: право власності як ключовий інститут цивільного права.

Предметом дослідження є інституту права власності в англо-американській правовій системі.

Методологічною базою дослідження є наступні методи: порівняльно-правовий, історичний, метод аналізу та синтезу та інші.

Основою для теоретичного дослідження стали роботи Бермана Г. Д., Богатых О.А., Бушуева А.Ю., Макарової О.А., Попондопуло В.Ф., Коновалова А. В., Осакве К., Пятина С.Ю., Шимона С. І. та інших.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ВЛАСНОСТІ В АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКІЙ ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ

В англо-американській правовій системі важливо розмежовувати поняття речі (res) і права на річ, тобто права володіння, інтересів, пред'явлення вимог і т.д. Дане розмежування представляється важливим з погляду розуміння права власності, яке складається з юридичних відносин між людьми із приводу речей. Аналізуючи історичні передумови формування інституту права власності, треба привести висловлення класика англійської правової думки – І. Бентрама: "Право власності й закон народжуються й умирають разом. Поки не були створені закони, не існувало права власності".[1; c. 65] Дж.Криббет підкреслює різноманіття об'єктів права власності, які можуть бути рухомими й нерухомими, відчутними й невловимими. Характерним для західного мислення є ототожнення поняття власності із приватною власністю; незважаючи на розвиток і поширення державних інтересів, що проявляються в державному володінні об'єктами власності, зберігається домінуюча ідея приватного індивідуального відношення до речі. Однак, ідея ця властива не тільки західної думки й не є продуктом пізніших цивілізацій, вона є універсальною для всіх часів і народів, навіть для первіснообщинного ладу, де роль законів виконували звичаї й заборони. У західноєвропейській і американській теорії права одна з важливих проблем – обґрунтування виникнення права власності, "раціоналізація" інституту права власності. [11; c. 117]

Основними точками зору на цю проблему є розроблені в різний час теорії: 1) "окупації", 2) "природнього права", 3) "праці", 4) легальна й 5) соціальної (суспільної) користі. На думку Дж.Криббета, переважніше остання, яка поєднує й зв'язує воєдино основні положення перших чотирьох теорій. Основне завдання права взагалі й права власності зокрема - це досягнення розумного балансу між необмеженими індивідуальними інтересами й необмеженою владою держави. Право ж приватної власності, відмітними якостями якого є універсальність і ідеальне забезпечення захисту прав індивіда, служить безпомилковим індикатором соціального прогресу в суспільстві, оскільки виникає в силу причин суспільного характеру й підкоряється у своєму розвитку соціальним законам. [1; c. 117]

Поділ речей на рухомі й нерухомі носить досить умовний характер: у старому англійському загальному праві основну роль у поділі цих видів об’єктів права власності відіграла не природа речей, а процедура реалізації права на річ, зокрема її відчуження. Але це розмежування має разом з тим істотне значення в силу відмінності в правовому регулюванні відносин із приводу рухомої й нерухомої власності. Важливою відмітною ознакою першої від останньої служить те, що не важко, як правило, визначити первісного власника рухомої речі в силу її відносної недовговічності, у той час як установити первісного правочинного власника нерухомості (зокрема, земельної ділянки) звичайно вкрай складно, якщо взагалі можливо, через величезну далекість у часі від наших днів перших юридично значимих дій із приводу даного об'єкта нерухомості.

Історично право власності на землю в Англії зв'язується з поняттям володіння (seizin), що відповідало безумовному праву власності й зв'язувалося з "закріпленням" феодала за землею. Відповідно до точки зору вчених, володіння є більшою мірою соціальним фактом, відношенням навколишніх до прав індивіда стосовно речі. [2; c. 23] Фактичним підтвердженням права володіння річчю відповідно до історичної традиції є титул, що характеризує обсяг прав індивіда на дану річ. Титульні права можуть зазнати порівняльної характеристики: у будь-якій суперечці із приводу речі досить, як правило, довести наявність "кращого титулу". При з'ясуванні суперечки абсолютний характер титулу виявляється рідко, оскільки це не викликається практичною необхідністю, але й у випадку визначення абсолютного характеру титулу подібний висновок у значній мірі відносний. Проте визначення абсолютного характеру титулу має практичне значення - цьому поняттю в англо-американському праві відповідає поняття "права власності" у звичному для континентального права значенні цього терміна (ownership), яке характеризується як сукупність прав на річ, достатня для того, щоб навколишні мали підстави (і необхідність) вважати, що дана річ належить конкретному індивідові, і яке в системі правових титулів стосовно нерухомості буде виражатися в "безумовному необмеженому праві власності" (tee simple absolute). [3; c. 320]

Треба підкреслити основну відмінність між поняттями інституту права власності на нерухомість, що розвилися на основі двох головних правових систем Заходу – загального права й цивільного римського права (на базі останнього сформувалося континентальне право Європи). Для цивільного права характерне розуміння права власності як "домініума", абсолютного права власності. Хоча їм передбачаються й інші права із приводу землі, ідея "домініума" тією чи іншою мірою є присутньою у всіх правових інститутах, пов'язаних з відносинами власності. Напроти, загальне право пішло шляхом створення системи речовинно-правових титулів (estates) на нерухомість. Ця система історично була дітищем феодального ладу, коли верховний володар і власник усіх земель у державі – монарх – наділяв земельними ділянками васалів, що передавали свої права на землю в тому або іншому обсязі іншим, нижчестоящим феодалам; таким чином, ланцюг власників (користувачів) земельної ділянки міг бути досить великим. При цьому кожний власник (користувач) мав не право власності на землю, а лише той або інший речовинно-правовий титул. Для англійського загального права став властивим цілий ряд специфічних прав на нерухомість, таких, як вичікувальна власність (remainder), реверсія й інші, здійснення яких зв'язувалося з певними умовами. [3; c. 321]

В історичному нарисі системи речовинно-правових титулів, ця система історично склалася як визнана сприяти реалізації інтересів абсолютної монархії й феодального суспільства. На чолі сходів суб'єктів речовинно-правових титулів стояв король як верховний феодал: наступним розташовувався "головний власник" (tenant in capite), тобто феодал, якому монарх безпосередньо передав у володіння землю: далі - "проміжні" власники лорди: на останньому й нижчому щаблі сходів - власник, що використовував землю в сільськогосподарських цілях як засіб виробництва, тобто по її прямім призначенню (Tenant in demesne). [11; c. 118]

У феодальному суспільстві існувало вільне й невільне володіння землею: перше носило аристократичний характер, його суб'єктами були феодали, що розташовувалися на різних щаблях названих вище сходів речовинно-правових титулів. Залежно від характеру діяльності феодала підстави придбання вільного володіння розділялися на чотири основні види, зв'язані: 1) з лицарською службою в королівському війську. 2) зі службою при дворі, 3) з духовною службою й 4) з використанням землі як засобу виробництва, тобто для забезпечення державного апарата засобами існування. [11; c. 118]

Крім основних прав і обов'язків власника землі на правах вільного володіння у феодальному суспільстві існував комплекс додаткових прав і обов'язків. До першої їхньої категорії можна віднести ті, які виникали й існували при житті власника (такими були обов'язки зберігати вірність вищому феодалові, приносити йому присягу, а також робити певні виплати на його користь у відповідних випадках); другу категорію становили правовідносини, що виникали після смерті власника землі. Умовно їх можна назвати феодальними відносинами спадкування. У випадку смерті власника землі, що не залишив спадкоємців, земельний наділ переходив до вищого лорда, що дав титул на володіння: подібний перехід у загальному праві іменувався як escheat і нині має свій аналог в інституті виморочного майна. Аналогічним образом титул вертався до лорда, що дав його, у випадку здійснення феодалом - власником земельного наділу - певного злочину. При спадкуванні речовинно-правового титулу на земельний наділ у відповідності з традицією, що склалася у феодальному праві, спадкоємцем виплачувалася лордові певна сума (releif) як відступне за те, що лорд дозволяє успадкувати титул, а не передає його іншій особі. У цьому звичаї вбачається не прообраз, то фактор, що виявив вплив на виникнення сучасних податкових виплат, пов'язаних зі спадкуванням майна. Нарешті, у випадку спадкування титулу неповнолітнім спадкоємцем у вищого лорда виникали права опіки (wardship) і створення шлюбного союзу (marriage). Поняття опіки у феодальному суспільстві жодною мірою не відповідає сьогоденню, воно означало лише можливість використання феодалом земельного наділу до настання повноліття спадкоємця у всій повноті своїх інтересів без яких-небудь зобов'язань перед останнім і обов'язок спадкоємця викуповувати право вступу у володіння землею. Одночасно лорд мав можливість скласти шлюбну партію для підопічного, а у випадку відмови останнього, той зобов'язувався виплатити лордові вартість упущеного приданого, а при самовільному, без згоди лорда, одруженні - подвійну його вартість. [11; c. 119]

Невільне володіння земельними наділами в англійському феодальному праві призначали для тих, хто безпосередньо обробляв землю, і відомі як копігольд, тобто використання земельної ділянки в сільськогосподарських цілях на підставі виписки (копії) з рішення середньовічних судів. Власники копігольдів були невільними людьми, що використовували земельний наділ на користь феодала як кріпаки. [11; c. 119]

Що стосується аналізу системи речовинно-правових титулів на землю в загальному праві, то усередині цієї системи також прийнято виділяти титули, пов'язані з безумовним правом власності й з "невільним триманням" нерухомості. До перших належить абсолютне (необмежене) право власності (fee simple absolute); право власності, обмежене в порядку спадкування й відчуження (tee conditional, fee-tail); довічне володіння (life estate). До других, які не слід змішувати з розглянутим вище невільним володінням за феодальним правом, належала термінова оренда, оренда із пролонгацією, безстрокова оренда й оренда за згодою власника. Історично у звичаєвому праві ця категорія титулів не розглядалася як право власності на нерухомість (real property), а носила амбіційну назву "chattel real". [11; c. 120]

Абсолютне право власності у звичайному розумінні ототожнюється з поняттям власності взагалі (ownership). Це право характеризується необмеженою можливістю розпоряджатися нерухомістю, тобто відчужувати, заповісти її за своїм розсудом без яких-небудь спеціальних обмежень, і необмеженою тривалістю в часі. Абсолютне право власності у звичайній ситуації може припинитися тільки при смерті власника, що не залишив Спадкоємців за законом і за заповітом. Абсолютне право власності може бути припинене вольовим актом держави (eminet domain), але подібний спосіб припинення правового титулу характерний для всієї системи речових і пов'язаних з ними прав. У минулому відчуження нерухомості, що перебувала в абсолютній власності, було строго формалізоване й повинне було бути виражене формулою "для А и його спадкоємців"; будь-яке інше формулювання давало контрагентові тільки права довічного володіння. У названій формулі підкреслювався не спосіб придбання, а сам факт одержання А титулу абсолютної власності на нерухомість. У ній також підкреслювалася відмінність від титулів довічного володіння й права власності, обмеженого в спадкуванні й відчуженні (to A and the heirs of his body). [2; c. 25]

У випадку, коли власник при відчуженні нерухомості ставить умову, необхідну для виконання особою, що здобуває титул, виникає право власності під умовою, (що втрачає силу при певній умові) (fee simple determinable). У юридичній формулі, що виражала такі правовідносини, не втримувалося вказівок на наслідки, що наступали у випадку невиконання умови, зазначеної власником, однак відповідно до закону у всіх випадках порушення умови титул вертався до власника, що передав титул, у якого після відчуження майна, таким чином, зберігалося право реверсії (reverter). При визначенні в юридичній формулі можливих наслідків порушення умови угоди, а саме вказівки на те, що у випадку порушення умови реверсія відбувається тільки при волевиявленні власника, у нового власника титулу виникало право власності під відкладеною умовою (fee simple subject to a condition subsequent); попередній власник при цьому наділявся правом припинення права власності (power of termination). Практична реалізація таких правовідносин зв'язана зі значними труднощами. У більш пізніше час в американському праві було проведено певне корегування правил реалізації цього речовинно-правового титулу; так, у ряді штатів були прийняті закони, що встановили позовну давність для реалізації права реверсії й припинення права власності, а в ряді штатів – закони, що встановили максимальний термін дії цих прав з моменту їх виникнення. Ці нові норми обмежили, але не ліквідували інститут права власності під умовою. [11; c. 120]

Інститут права власності, обмеженого в порядку спадкування, також зобов'язаний своїм виникненням інтересам феодального суспільства, які були націлені на зосередження земельних наділів у руках вузького кола осіб, і полягав у встановленої титулом можливості переходу земельної ділянки в спадщину тільки до прямих спадкоємців власника по спадній лінії, спадкоємцях по походженню (heirs of body). Фактично одержання такого титулу означало придбання його суб'єктом довічного володіння з наступним переходом права довічного володіння по праву первородства (primogeniture) його старшому синові. У випадку відсутності спадкоємців власність верталася до власника, що передав титул, за правом реверсії. У наш час в англо-американському праві даний інститут застосовується зі значними обмеженнями й зазнає досить різне тлумачення. [11; c. 121]

Група речовинно-правових титулів, пов'язаних з невільним триманням нерухомості, являє собою різновиди інституту, практично аналогічного інституту оренди за континентальним правом. Так, термінова оренда (estate for years) являє собою володіння на основі договору оренди, укладеного на будь-який обмежений строк. Правовідносини, що виникають у зв'язку із цим договором, є триваючими, на відміну від правовідносин, які виникають при відчуженні майна. Титул, наданий на підставі договору оренди, так само як і fee simple absolute, може бути обмежений умовою. Відповідно до Statute of Frauds договір оренди на строк понад одного року повинен бути укладений у писемній формі; тільки в цьому випадку права за договором будуть мати судовий захист. [11; c. 121]

Оренда із пролонгацією (estate from period to period) має місце в тому випадку, коли не визначений конкретно термін дії договору оренди, а зазначені лише початок його дії й періоди, у які виплачується орендна плата (щомісяця, щорічно і т.д.). Значення встановлення періоду дії договору полягає ще й у тому, що для припинення договору орендодавець повинен повідомити орендаря про свій намір розірвати договір завчасно – за проміжок часу, дорівнює періоду дії договору, при цьому повинні враховуватися не тільки його довжина, але й початок протікання. [11; c. 121]

Безстрокова оренда (estate at will) є, на думку Дж.Криббета, досить неміцною юридичною конструкцією. Вона виражається легальною формулою "для А згідно волі В", без вказівки терміну дії договору, і близька за характером титулу до довічного володіння, хоча, відповідно до норм загального права, може бути припинена з волі кожної зі сторін. Титул estate at will може також виникнути, згідно із судовою практикою, у випадку укладання договору купівлі-продажу нерухомості, який, у силу яких-небудь причин, не буде мати судовий захист, але не визнаний недійсним; покупець за цим договором буде визнаний власником розглянутого титулу. [11; c. 121]

Оренда за згодою власника (estate at sufferance) є формальною юридичною конструкцією й застосовується, як правило, у тому випадку, коли визнання факту неправомірного володіння орендарем нерухомістю після закінчення строку оренди може спричинити небажані наслідки для орендодавця. У такому разі може бути формально визнане, що орендодавець продовжує користуватися нерухомістю з мовчазної згоди орендодавця, який буде прагнути перетворити оренду за згодою власника в оренду із пролонгацією. [11; c. 121]

Підводячи підсумок характеристиці системи речовинно-правових титулів на нерухомість, треба підкреслити, що титули, пов'язані з безумовним правом власності, які, природно, мають першочергове значення в порівнянні з похідними від них титулами, можна згрупувати як діючі титули (present estates) - абсолютна власність, власність, обмежена в спадкуванні, і довічне володіння - і майбутні інтереси (future interests). До останніх крім розглянутих вище прав реверсії й припинення права власності належать інститут так званої вичікувальної власності (remainder), тобто майнового права, що виникає після припинення іншого права. Прикладом виникнення такого інституту може послужити легальна формула відчуження нерухомості "довічне володіння для А, наступне право власності для В".

У якості способів переходу права власності треба виділити добровільні й недобровільні (voluntary and involuntary). Серед останніх основне місце займають зв'язані зі смертю власника. Історично в питаннях спадкування значну роль відіграв поділ речей на рухомі й нерухомі. Якщо рухомі речі могли заповісти власники, починаючи із глибокої стародавності, більше того, у середньовіччя церква заохочувала й стимулювала заповіт усіх рухомих речей, то заповіт нерухомості в Англії став можливим лише починаючи з XVI ст.

У наш час основна модель спадкування за законом в англо-американськім праві є досить традиційною (хоча в різних штатах США й існує в певних варіантах) і представляє із себе схему: 1/3 частина спадщини - чоловікові, що пережив, 2/3 спадщини - дітям померлого. [11; c. 122]

Якщо в системі спадкування за законом в англо-американськім праві можна знайти аналогії із принципами спадкування першої й другої черги за українським правом, то спадкування за заповітом у першій з названих правових систем характеризується значно більшою волею волевиявлення спадкодавця. Як правило, він обмежений тільки необхідністю врахування інтересів дружини. Спадкодавець своїм заповітом може позбавити частки в спадщині дітей, непрацездатних утриманців і т.д. Спадкування за заповітом в англо-американському праві регламентується, положеннями середньовічних нормативних актів Status of Wills (1540) і Statute of Frauds (1676), що зберегли юридичну чинність, з обліком їх модернізації сучасним законодавством. Останнім актом регламентується в основному юридична форма, у яку повинне бути оформлений заповіт (порядок оформлення заповіту різний у різних штатах США). Недотримання форми заповіту або визнання заповіту недійсним з інших причин спричиняє застосування правил спадкування за законом, оскільки особа вважається померлою без заповіту (intestate). [11; c. 122]

РОЗДІЛ 2. ПРАВО ВЛАСНОСТІ В ОКРЕМИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАX

2.1 Право власності у Великобританії

Самобутність речових прав в Англії визначається особливостями історичного розвитку їх системи в епоху феодалізму. Усі майнові (речові) права прирівнюються до права власності й уважаються лише його різновидами. Серед них різняться: право власності, що розуміється так само як у праві країн континентальної Європи, майнові права за типом прав на чужі речі в романо‑германській системі приватного права (застава, сервітути й ін.), довірча власність ( так званий траст). [14; c. 195]

Об'єктами таких прав в Англії є так зване "речовинне" (матеріальне) і так званий "безтілесне майно" (об'єкти виключних прав у романо‑германській системі). Терміни "рухоме" і "нерухоме" майно застосовуються судами Англії для відносин, регульованих міжнародним приватним правом ( тобто за участю іноземного елемента). Усередині країни такого розподілу майна не проводиться. [14; c. 195]

Визнається майно реальне, для захисту якого може бути заявлений позов про відновлення володіння ( так званий реальний позов) і персональне – забезпечуване позовом про одержання грошової компенсації ( так званий персональний позов). [14; c. 195]

До реального майна (нерухомості) належить право на земельні ділянки й об'єкти, суттєво пов'язані з ними (будинки, спорудження, урожай на корені й т.п.), надра під ділянками й повітряний простір до "розумної висоти" над ділянками. Речові права відносно нерухомості можуть давати можливість володіння нею або не надавати такої можливості ( приміром, право проходу або проїзду через земельну ділянку). Права на нерухомість можуть бути засновані на загальному праві й на праві справедливості. [9; 262]

Усе інше майно крім реального (нерухомого) є персональним (рухомим). Персональне майно розділяється на реальні рухомості (оренда) і персональні рухомості. Персональні рухомості можуть бути речами у володінні тобто матеріальними, речовинними об'єктами, і речами у вимозі, до яких відносять "безтілесні об'єкти" (грошові вимоги, виключні права). [14; c. 197]

Цінними паперами по праву Англії можна вважати так звані "оборотні інструменти (документи)": векселя, чеки, пайові свідчення компаній, облігації на пред'явника й ін. Для них характерні полегшений порядок передачі й незалежність прав їх власника від прав його попередника. [8; c. 219]

Правовими наслідками поділу речей на рухомі й нерухомі є відмінності у виникненні й припиненні права власності на них. Так, право власності на землю підлягає реєстрації в Земельному реєстрі. [14; c. 197]

Поняття права власності англійське право не дає, його зміст розкривається в Законі про власність 1925 р., судовій практиці й доктрині через характеристику прав власника. Ці правочини визначаються залежно від виду майна, тому право власності на те або інше майно різниться за своїм змістом. До числа прав власника, зокрема, належать:

- право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю (панування) над річчю;

- право особистого використання речі;

- право керування, що дозволяє визначати суб'єкта й спосіб використання речі;

- право на одержання доходів від речі;

- право на відчуження, знищення, споживання речі;

- правова гарантія від вилучення (експропріації) речі;

- право на передачу речі третім особам;

- право на безстрокове володіння річчю. [12; c. 67]

Виділяють і інші правочини. Право виняткового фізичного контролю (панування) над річчю являє собою так зване юридичне володіння. Розрізняють також фактичне володіння, право на володіння й протипоставлене володіння. Фактичне володіння можливе в осіб, які мають річ фізично, але позбавлені права панування над річчю. Право на володіння виникає в третіх осіб на підставі договору або іншій підставі й надає цим особам захист навіть від власника (тримання). Протипоставлене володіння нерухомістю визнається за особою, що затверджує про наявність свого права на це майно. [14; c. 198]

Придбання права власності можливо шляхом первісних і похідних способів, що різняться залежно від відсутності або наявності правонаступництва.

Право власності виникає спочатку в повному обсязі без правонаступництва, у результаті:

- виробництва;

- переробки (специфікації) речі, з'єднання (змішання) і збільшення речей;

- давнини володіння (набувальна давнина);

- придбання плодів і доходів. [14; c. 199]

Власникові земельної ділянки належать зведені на ньому будови й посаджені рослини, оскільки вони пов'язані із цією ділянкою, якщо не доведене іншого. Право на річ, отриману в результаті переробки (специфікації) чужого матеріалу визначається залежно від співвідношення вартості цього матеріалу й виготовленої (специфікованої) речі. Якщо вартість такої речі вище вартості матеріалу, то власником зізнається її виготовлювач, якщо нижче – власник матеріалу, який зобов'язаний в такому випадку оплатити роботу. [14; c. 199]

Набувальна давнина як підстава виникнення права власності на нерухомість допускається в силу користування нерухомістю протягом 12 років. Рухоме майно не може бути придбане на підставі давнини володіння. Похідним способом вважається придбання права власності в результаті правонаступництва, тобто з волі попереднього власника майна в результаті здійснення угод і договорів, а тому залежить від обсягу повноважень, що були в нього. Можливе придбання права власності й всупереч волі попереднього власника майна. Наприклад, у випадку націоналізації, тобто відчуження майна приватних осіб у власність держави на підставі спеціального акту загальної дії компетентного держоргану. Шляхом націоналізації в Англії були придбано багато суднобудівних й автомобілебудівних компанії. Протилежним націоналізації є приватизація, тобто передача державного майна на підставі договору у власність приватних осіб. [14; c. 200]

Захист права власності здійснюється в цивільному праві Англії позовами із заподіяння шкоди ( з деліктів), а також судовими наказами, видаваними відповідно до права справедливості. При задоволенні позовів з деліктів (правопорушень), названих позовами із гріха, власникові, як правило, присуджується тільки грошова компенсація понесених збитків. Вилучення речі можливо на підставі судового наказу. За допомогою судового наказу порушник також може бути вигнаний власником шляхом застосування останнім сили в розумних межах. [5; c. 415]

Права власника, не з'єднані з позбавленням володіння за англійським правом одержують захист за допомогою позовів із заподіяння незручностей. Такі позови пред'являються проти перешкод або інших незручностей у користуванні земельними ділянками або сервітутами (приміром, проти заподіяння істотної шкоди діями із сусідньої ділянки). Позови із заподіяння незручностей має право пред'являти й не власник, що довів наявність у нього підстав на володіння майном. [5; c. 415]

Обмеження права приватної власності допускається на користь публічного або суспільного інтересу. Наприклад, установлені особливі правила використання пам'ятників старовини й доступу до них.

Припинення права власності може відбуватися:

- з волі власника передачею цього права іншим особам;

- у результаті споживання або знищення майна, при переробці речі;

- по об'єктивних і незалежних від волі власника причинам ( приміром, при загибелі майна в результаті стихійного лиха, при націоналізації майна, при втраті речі). [14; c. 201]

Права на чужі речі мають своєю підставою закон, договори й регламентуються в Англії також судовою практикою.

Застава – найпоширеніше речове право на чужі речі, виступає одним зі способів забезпечення виконання зобов'язань. Можлива застава рухомих речей і застава нерухомості. Застава рухомих речей з передачею їх у володіння кредиторові аналогічний інституту застави по романо‑германській системі приватного права. Кредитор має право втримувати закладену річ до повного погашення основного боргу, відсотків за ним й витрат. У випадку несплати кредитор може звернутися до суду і зажадати продажі закладеної речі для задоволення своїх вимог. Застава виникає на підставі договору й, як правило, передачі його предмета кредиторові. Передача майна, що закладається, може мати й умовний характер ( приміром, передача товаророзпорядчих документів). [7; c. 512]

Сервітутом зізнається обтяження, що служить законним обмеженням повноважень власника однієї земельної ділянки на користь власника іншої ділянки, не супроводжуване передачею володіння. Зміст цього правового інституту регламентується в Англії судовою практикою. [14; c. 202]

У праві Англії існують і обтяження відносно рухомого майна, об'єднані інститутом залежного тримання. Він був сформований під впливом римського права й розвинений судовою практикою. Усі види залежного тримання мають як загальної ознаки передачу індивідуально‑певної рухомої речі її власником з метою її зберігання або використання певним чином. Вони виникають на підставі різних договорів, але в якості засобу правового захисту застосовуються позови із цивільних правопорушень (деліктів). Виділяють:

- безоплатне зберігання рухомого майна в інтересах його власника;

- передачу рухомого майна за договором позички в безплатне користування позикоодержувача й у його інтересах;

- передачу рухомого майна власникові для безоплатного здійснення останнім дій відносно переданого майна або з його допомогою;

- передачу рухомого майна в заставу для забезпечення зобов'язання;

- передачу рухомого майна в наймання ( за плату) іншій особі;

- передачу рухомого майна іншій особі на умовах наймання послуг, надаваних за винагороду, для виконання цією особою обов'язків по договорах зберігання, підряду, перевезення. [6; c. 262]

Одним зі своєрідних правових інститутів Англії є довірча власність (траст). Поява даного інституту стала можливою завдяки рішенням суду на підставі права справедливості, що дозволяють обходити обмеження й заборони по відчуженню земельної власності на користь третіх осіб. Відносини довірчої власності регламентуються Законом про траст 1925 р. з наступними змінами й доповненнями, а також законами, що регулюють добродійну діяльність. [15; c. 96]

"Довірча власність" - термін суто англо-американського права, однак його аналоги та подібні до довірчої власності правовідносини останнім часом виникають і в країнах романо-германської правової системи. Довірча власність є одним з найбільш своєрідних і разом з тим надзвичайно поширених у практиці інститутів сучасного англо-американського права. Він має назву також фідуциарної, тобто заснованої на довірі власності (fiduciary ownership) або трасту (trust). [15; c. 96]

Довірча власність як система майнових відносин склалася в англійському праві та знайшла своє відображення у праві справедливості. [15; c. 97]

Довірча власність – це відносини, за яких одна особа (засновник – settlor), встановлює довірчу власність: передає іншій особі – довірчому власнику (trustee) майно для управління в інтересах зазначених вигодонабувачів (бенефіціаріїв – beneficiary, cestui que trust). У відносинах довірчої власності беруть участь три сторони. Однак учасниками трасту може бути менше, аніж три особи. Засновником виступає власник майна, яке передається в довірчу власність. Передаватися може будь-яке нерухоме або рухоме майно, а також майнові права, які не заборонені законом. Власником (засновником) може бути фізична чи юридична особа. [15; c. 97]

Довірчим власником, який зобов’язується управляти майном в інтересах вигодонабувачів, може виступати як фізична, так і юридична особа. [15; c. 97]

Бенефіціаріями виступають вказані засновником особи: одна особа, кілька чи невизначене коло осіб. Якщо вигодонабувачами є одна чи кілька конкретних осіб, то траст є звичайним, приватним (private trust); а якщо невизначене коло осіб — то траст називають публічним (public trust). Публічні трасти діють в інтересах усього суспільства або його частини, їх ще називають благодійними (charitable). Нагляд за управлінням у приватному трасті здійснює суд, а в публічному — суд і спеціальні органи, що уповноважені в питаннях благодійності. [15; c. 98]

Довірча власність виникає різними способами: на підставі особистого волевиявлення засновника за його життя (inter vivos) або на випадок смерті (mortis causa), внаслідок закону (логічно виведений траст – resulting trust; конструктивний траст – constructive trust), на основі договору. [15; c. 98]

Конструктивна довірча власність чи конструктивний траст (constructive trust) виникає в силу закону й ґрунтується на особливо довірливих, фідуциарних відносинах осіб, за яких одна особа на засадах особливої довіри веде справи іншої особи. У такому разі розщеплення права власності між цими двома особами не відбувається; довірчий власник, як правило, отримує вигоду і для себе. Конструктивний траст виникає у відносинах принципала й агента, компанії та її директорів, членів торгового товариства між собою, клієнта й адвоката, опікуна й підопічного та ін. Такі відносини не зовсім відповідають ознакам класичної довірчої власності, тому одержали назву квазідовірчого трасту. [15; c. 99]

Специфіка інституту довірчої власності полягає в тому, що право власності в цьому випадку немов би розщеплюється: одна частина повноважень власника (управління й розпорядження наданим майном) належить одній особі (довірчому власнику), а інша частина правомочностей (одержання вигод від експлуатації майна, у тому числі одержання доходів) – іншій особі чи особам (одному, кільком чи багатьом вигодонабувачам). Це "розщеплення" виявляється в усій структурі відносин, пов’язаних із трастом. [4; c. 127]

Довірчий власник виступає в господарському обороті як власник, укладає з третіми особами будь-які угоди й здійснює інші акти щодо використання майна та його управління. Він не правомочний лише продавати майно, якщо тільки право на продаж не надане йому установчим актом (декларацією про створення довірчої власності) чи законом. [15; c. 99]

На довірчого власника покладаються такі обов’язки: управляти майном відповідно до умов, котрі зазначені в установчому акті та в інтересах бенефіціарія; виявляти дбайливість і розсудливість, діяти в інтересах інших як у своїх власних; не виявляти зайвого ризику, марнотратства, не здійснювати пожертв; зберігати майно. Він зобов’язаний звітувати перед вигодонабувачем за першою його вимогою по всіх справах, пов’язаних з управлінням майном, та передавати останньому всі вигоди і доходи, одержані від управління. Він не має права нічого залишати собі, якщо інше не передбачене в установчому акті. [15; c. 99]

Довірчий власник вільний лише від виконання розпоряджень, які неможливо виконати або таких, які мають протизаконний характер. Свої обов’язки довірчий власник за англійським правом може виконувати безоплатно (загальне правило) або на платній основі (якщо передбачено в установчому акті). Якщо довірчий власник порушує свої обов’язки й завдає бенефіціарію збитків, він зобов’язаний їх відшкодувати. У такому разі бенефіціарій має щодо особистого майна довірчого власника переважне перед усіма іншими кредиторами право задоволення інтересів. За зловживання своїми повноваженнями довірчого власника може бути притягнуто до кримінальної відповідальності. [15; c. 101]

Довірча власність припиняється за таких обставин: з досягненням мети, задля якої вона створювалася; із закінченням заздалегідь передбаченого терміну; унаслідок обставин, настання яких повинно, за умовами установчого акту, припинити її існування (досягнення бенефіціарієм певного віку, укладення ним шлюбу та ін.); зі смертю бенефіціарія; унаслідок одностороннього волевиявлення засновника, якщо таку можливість було прямо передбачено в установчому акті. [15; c. 101]

2.2 Право власності в США

Система речових прав у США в основному повторює англійський зразок. Усі майнові (речові) права прирівнюються до права власності й уважаються лише його різновидами. Серед них різняться: право власності, що розуміється так само як у праві країн континентальної Європи, майнові права за типом прав на чужі речі в романо‑германській системі приватного права (застава, сервітути й ін.), довірча власність ( так званий траст). [14; c. 210]

Об'єктами таких прав у США є "речовинне" (матеріальне) і "безтілесне майно" (об'єкти виключних прав у романо‑германській системі). Терміни "рухоме" і "нерухоме" майно застосовуються судами в США для відносин, регульованих міжнародним приватним правом (тобто за участю іноземного елемента). Усередині країни такого розподілу майна не проводиться. У більшості штатів визнається майно реальне, для захисту якого може бути заявлений позов про відновлення володіння ( так званий реальний позов) і персональне – забезпечуване позовом про одержання грошової компенсації ( так званий персональний позов). [14; c. 210]

Правовими наслідками поділу речей на рухомі й нерухомі є відмінності у виникненні й припиненні права власності на них. Передача речових прав на нерухомість повинна відбуватися в писемній формі документа за печаткою й відповідати іншим вимогам, установлюваним законами штатів. У більшості штатів письмова форма документа за печаткою повинна також підтверджуватися нотаріусом або уповноваженою посадовою особою. В окремих штатах до цих вимог додається необхідна реєстрація вищевказаних документів у спеціальних реєстрах. Угоди зі рухомими речами не вимагають дотримання особливих формальностей. [14; c. 212]

Право власності виділяється Конституцією США в якості одного з основних і тому підлягає особливому захисту. Позбавлення особи його власності не може бути зроблене інакше, як у порядку належного судового розгляду (14 виправлення до Конституції США). [17; 122]

Права власника за правом США майже схожі з правом Англії. До числа прав власника належать:

- право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю (панування) над річчю;

- право особистого використання речі;

- право керування, що дозволяє визначати суб'єкта й спосіб використання речі;

- право на одержання доходів від речі;

- право на відчуження, знищення, споживання речі;

- правову гарантію від вилучення (експропріації) речі;

- право на передачу речі третім особам;

- право на безстрокове володіння річчю. Виділяються також і інші правочини. [12; c. 67]

Обмеження права приватної власності допускається на користь публічного або суспільного інтересу. Якщо при цьому буде допускатися відчуження власності, то лише на умовах слушного відшкодування. [13; c. 209]

Припинення права власності може відбуватися: з волі власника передачею цього права іншим особам, у результаті споживання або знищення майна, при переробці речі або по об'єктивних і незалежних від волі власника причинам ( приміром, при загибелі майна в результаті стихійного лиха, при націоналізації майна, при втраті речі). [13; c. 209]

Права на чужі речі мають своєю підставою закон, договори, а також регламентуються й судовою практикою.

Застава нерухомості в праві США розуміється як юридичний засіб, що дозволяє боржникові передати кредиторові речове право як забезпечення платежу, і в основному регламентований так само як в Англії. Відносини у зв'язку з іпотекою регламентуються в США законодавством штатів, як правило, у вигляді глав, що включаються у звід законів штату. Норми про іпотеку втримуються й у федеральних законах "Про федеральний банк внутрішніх позик" 1932 р., "Про Іпотечну корпорацію Федерального банку внутрішніх позик" 1970 р., "Про розвиток житлового будівництва й комунального господарства" 1977 р., "Про оприлюднення іпотеки будинків" 1975 р. і ін. Іпотекою вважається надання майна для забезпечення грошових зобов'язань або зобов'язань, що мають грошову оцінку, без фактичної передачі цього майна кредиторові. Така застава подібна з поняттям іпотеки за правом країн континентальної Європи. Однак в окремих штатах на підставі загального права іпотекою також називається перехід права власності на майно, що є її предметом ( у тому числі й рухоме). Кредитор по такій угоді має право користування закладеною річчю до моменту виконання боржником основного зобов'язання, після чого зобов'язано повернути титул власника заставникові. В окремих штатах кредитор також зобов'язано передати заставникові всі отримані доходи від використання переданого в заставу майна, в інших – оплачувати за рахунок таких доходів податки й збори, установлені у відношенні переданого в заставу майна. Якщо основне зобов'язання не було виконано у встановлений строк, за кредитором остаточно визнається право власності на передане в заставу майно. Залежно від законодавства окремих штатів, це можливо або в силу самого факту невиконання, або в результаті пред'явлення позову про позбавлення боржника права викупу. [14; c. 214]

Загальним для правової регламентації іпотеки у всіх штатах є:

- визнання іпотеки не тільки речовим правом, але й способом забезпечення зобов'язань;

- акцесорний характер іпотеки стосовно основного зобов'язання;

- можливість виконання основного зобов'язання не тільки боржником, але й іншими особами (якщо інше не застережене в угоді сторін). [14; c. 214]

Сервітутом зізнається обтяження, що служить законним обмеженням повноважень власника однієї земельної ділянки на користь власника іншої ділянки, не супроводжуване передачею володіння. Зміст цього правового інституту регламентується в США судовою практикою. [14; c. 214]

У Сполучених Штатах Америки інститут довірчої власності у своїх основних рисах не відрізняється від англійського.

Особливо широко використовується інститут довірчої власності як засіб організації великих об’єднань. У літературі підкреслюється, що започаткувала такий спосіб пристосування цього класичного англійського інституту до потреб сучасності наприкінці минулого століття організація компанії "Standard oil Trust" у США Акціонери 40 нафтових компаній у 1892 році підписали угоду про передачу всіх наявних у них акцій уповноваженим особам – довірчим власникам. Натомість вони отримали особливі сертифікати, що засвідчували взаємини з довірчими власниками, які зобов’язалися вести справи засновників трасту в найвищих їх інтересах. Така форма об’єднання капіталів виявилася настільки вдалою, що незабаром стала однією з широко використовуваних форм об’єднань у США, а потім і в інших країнах. [15; c. 102]

У результаті широкого поширення трастів у первісно розроблену схему відносин стали вноситися зміни. Зокрема, компанії, що поєднують свої капітали, стали передавати свої акції в довірчу власність не групі фізичних осіб, а юридичній особі. На такій основі виник тип так званої холдингової компанії (hoi ding companies). [15; c. 102]

Інститут довірчої власності регулюється нормами прецедентного права, а також англійським Законом про довірчу власність (1925 р.) та законами з окремих видів довірчої власності; у США – Єдиним (уніфікованим) законом про довірчу власність, Зводом правил про довірчу власність (Restatements of the Law of the Trust), який має велике практичне значення. У окремих штатах США прийнято закони про довірчу власність; у більшості штатів діють закони, що стосуються окремих різновидів трасту. Провідну роль у регулюванні відносин довірчої власності, як і інших правових інститутів в англо-американській системі права, продовжує відігравати судовий прецедент. [15; c. 102]

За правом США за здійснення обов’язків довірчого власника за загальним правилом виплачується винагорода.

У сучасному цивільному обороті інститут довірчої власності використовується для регулювання різноманітних, зокрема й господарських (підприємницьких), відносин. Так, довірча власність застосовується: для управління майном недієздатних осіб (неповнолітніх, обмежено дієздатних); для створення благодійних фондів і т. ін. (наукових, навчальних, культурних, лікувальних організацій: університетів, шкіл, лікарень, музеїв тощо); для створення об’єднань (акціонерних компаній (Англія), корпорацій (США); для голосування на загальних зборах в інтересах засновників (voting trust); для захисту інтересів кредитора й підвищення відповідальності боржника (конструктивний траст). Найбільш широко він використовується у сфері комерційного управління чужим майном через створення численних корпоративних утворень — інвестиційних банків, компаній, страхових, пенсійних ощадних фондів і т. ін. Часом він суттєво відрізняється від традиційних трастових форм, однак суть залишається незмінною: довірчий власник в особі подібних організацій передає майно (акції, інші цінні папери, грошові вклади ) з метою ефективного комерційного управління на користь власників, які й виступають бенефіціаріями (вигодонабувачами). [15; c. 103]

Відповідність інституту довірчої власності потребам сучасного торгового обороту зумовила поширення його елементів і в країнах романо-германської правової системи.

2.3 Право власності у інших країнах англо-американської правової системи

Право власності Канади дуже схоже с правом США. У Канаді існують кілька різних видів власності на нерухомість. Найпоширеніші види – це Freehold і Condominium.

Під Freehold розуміється такий вид власності, коли хазяїнові належить як будинок, так і земельна ділянка, на якій цей будинок розташований. Condominium це конкретний комплекс.

Крім того, існують два варіант співволодіння власністю – Joint tenancy і Tenancy in common.

Коли нерухомість здобувається подружжям, звичайно має місце Joint tenancy, тобто не визначаються частки кожного із власників і, у випадку смерті одного з них нерухомість автоматично переходить у повне розпорядженні другого й не вважається спадщиною померлого.

Відмінністю другої форми спільного володіння (Tenancy-in-common) є те, що власниками нерухомості можуть бути як дві особи, так і більш, при чому кожному з них буде належати точна частка власності, наприклад, 20/20/60 для трьох людей. Це форма співволодіння означає, що кожний зі співвласників може продавати свою частку й у випадку смерті одного зі співвласників його частка є його спадщиною.

Австралійське законодавство про право власності ґрунтується на відмінностях у схемах правового регулювання права власності залежно від юрисдикції штатів і територій в Австралії; ґрунтується на запозиченнях окремих положеннях зі звичаєвого права.

Незважаючи на відмінності в локальних законах, за принципами правового регулювання вони дуже схожі.

Причиною є відсутність уніфікації (єдиної національної системи регулювання) права власності, тому що відповідно до Конституції всі штати наділені компетенцією в області регулювання права власності.

Законодавство про право власності у всіх австралійських штатах ґрунтується на принципі реєстрації права власності Торренса (в основі даного принципу лежить поняття "strata title"). Відповідно до даного принципу в кожному штаті є єдиний реєстр усіх земель у штаті, із вказанням їх власників.

Ця система була розроблена для зменшення кількості випадків шахрайства, зв'язаних з угодами із землею через фальсифікацію титулів.  Система також забезпечує реєстрацію інших прав на землю, наприклад, іпотечний кредит, за допомогою яких земля використовується для забезпечення кредиту.

Іншим важливим принципом цієї системи є "непорушність" права – у випадку, якщо право зареєстроване в реєстрі, то воно не може бути скасоване виниклими пізніше правами, за винятком окремих випадків.

Основними правовими актами, що регулюють право власності на нерухомість в Австралії, є: Real Property Act 1900 (NSW); Transfer of Land Act 1958 (VIC); Real Property Act 1925 (ACT); Property Law Act 1974 (QLD); Law of Property Act 1936 (NT); Statutes Amendment (Real Property) Act 2008 (SA); Property Law Act 1969 (WA)/

РОЗДІЛ 3. СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

Що стосується співвідношення права власності в Україні та країнах англо-американської правової системи, то особливої уваги хотілося б приділити такому феномену як інститут довірчої власності.

Інститут довірчої власності є новим явищем для чинного законодавства України. Слід зазначити, що сама доцільність довірчої власності в Україні викликає постійні дискусії у вітчизняній цивілістичній науці. [10; c. 12]

Деякі вчені повністю заперечують можливість існування в Україні довірчої власності (наприклад, Венедіктова В.І.). Інші навпаки вважають довірчу власність корисним та необхідним правовим засобом для забезпечення розвитку ринкових відносин в нашій країні (наприклад, Майданик Р.А.). [10; c. 12]

В України інститут трасту було закріплено в Декреті Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" від 17 березня 1993 р. № 23-93 (далі – Декрет про довірчі товариства), Положенні про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації і приватизації, затвердженому Указом Президента України від 11 травня 1994 р. № 224/94 (далі – Положення про холдинги) і Положенні про фінансово-промислові групи в Україні, затвердженому Указом Президента України від 27 січня 1995 р. № 85/95 (далі – Положення про ФПГ), хоча він був відомий ще за часів Російської імперії як інститут душеприказчиків. Однак останніх не можна було віднести ані до власників заповіданого майна, оскільки ними були спадкоємці, ані до повірених, оскільки коло повноважень душеприказчиків щодо довіреного їм майна було значно ширшим. [16; c. 26]

Зрозуміло, що континентальна система права, до якої належить і наша правова система, не може сприйняти траст у його класичному вигляді, адже не визнає можливості одночасної наявності більш, ніж одного власника на одну й туж саму річ. Венедиктов В.А. у статті "Органы управления государственной социалистической собственностью", аналізуючи траст, називає його досить чужорідним для нашого права. [10; c. 13]

Сучасний досвід рецепції англо-саксонського траста має Російська Федерація (надалі – РФ). Відповідно до Указу президента РФ „Про довірчу власність (траст)" від 23 грудня 1993 р. у РФ було запроваджено трасти. Однак цей досвід виявився невдалим у зв’язку із непристосованістю класичного трасту до континентальних реалій та численними запереченнями цивілістів того часу. [10; c. 13]

Зауважимо, що опоненти запровадження інституту довірчої власності в сучасній Україні розуміють це правове явище саме у нерозривному зв‘язку з класичним англо-саксонським трастом. Про це свідчить хоча б правова позиція вже згадуваної І.В. Венедиктової. [10; c. 13]

Слід погодитись із тим, що класичний траст, який базується на концепції розщепленого права власності, не може бути застосований в Україні, враховуючи положення чинного законодавства про власність, зміст яких однозначно вказує на неприпустимість наявності декількох власників на одне й теж саме майно. Тому "українська довірча власність" ніяк не є тотожною англосаксонській розщепленій власності. Необхідно вести мову про єдиного власника, титул якого має чітко визначене цільове спрямування. [10; c. 14]

"Український" траст має певні особливості.

По-перше, трастові відносини виникають в Україні на підставі договору, тобто двосторонньої угоди між довірителем майна (саме так іменується в Декреті про довірчі товариства засновник трасту) і довірчим товариством, а не волевиявлення першого з них. [16; c. 27]

По-друге, якщо довірителем майна може бути як юридична особа, так і громадянин, що передають довірчому товариству повноваження власника належного майна відповідно до умов укладеного між ними договору, то довірчим власником – тільки юридична особа, якою і є довірче товариство. [16; c. 27]

По-третє, вигодонабувачем у відносинах "українського" трасту може бути тільки довіритель майна, оскільки дії учасників довірчого товариства, що здійснюють довірчі операції від його імені (довірених осіб), мають спрямовуватися виключно на реалізацію інтересів власників за умовами укладеного між ними договору (ч. 2 ст. 3 Декрету про довірчі товариства). [16; c. 27]

Але найцікавіше (і це по-четверте) стосується все ж таки статусу довірчого товариства. Річ у тім, що у визначенні довірчого товариства йдеться про здійснення ним представницької діяльності, тоді як довірителі майна передають йому повноваження власника, а не представника цих осіб як власників. Таким чином, у законодавстві України чітко не визначено, ким саме – представниками чи "повноправними" власниками – є довірені особи. [16; c. 27]

Втім, подальший аналіз норм Декрету про довірчі товариства дозволяє дійти висновку, що траст у нашій державі розуміють як представництво, а не вид власності. Так, згідно з ч. 3 ст. 3 згаданого Декрету, довірені особи особисто виконують свої обов’язки перед довірителями майна, однак установчий договір може передбачати передачу повноважень довіреної особи іншому учаснику, а також іншій особі за довіреністю на строк, що не перевищує одного року. [16; c. 27]

Таким чином, можна підсумувати, що вивчення англо-американської правової системи досить корисне з погляду необхідності подальшого вдосконалювання українського законодавства в сфері регулювання правовідносин із приводу права власності.

ВИСНОВКИ

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

Поняття "власність" і право власності. Власність є матеріальною основою суспільного розвитку. Як науковий термін вона вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному аспекті – це присвоєння матеріальних благ, сутність якого полягає в належності наявних засобів виробництва й одержаних продуктів праці державі, територіальним громадам та окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому разі означає ставлення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно ставлення до них усіх інших осіб – як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує ставлення людей до речі.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут права власності. Праву власності належить головне місце у системі речових прав. У свою чергу, речове право – це найбільш об'ємний і важливий правовий інститут у всіх правових системах світу. Йому присвячено відповідні розділи цивільних кодексів, спеціальні закони країн.

Право власності в країнах англо-американської правової системи склалося ще за часів середньовіччя, коли феодали були наділені значною кількістю землі.

Це право залишається переважно судовим, правом судового прецеденту. В Англії немає галузевих кодексів європейського типу, в англійському праві відсутній поділ права на публічне і приватне. Право США містить кодекси, невластиві праву Англії. В деяких штатах діють цивільні кодекси, в 25 штатах – цивільно-процесуальні.

У США та Англії класифікація майна на рухомість або нерухомість застосовується тільки щодо суб'єктів іноземного права. Але існує розподіл на реальні та персональні речі, наприклад річ у володінні та річ у вимозі є річчю персональною, а річ, що перебуває в оренді, - реальною, але нею не володіють.

Особливістю англо-американської системи права є наявність такого правового інституту як довірча власність, спори про необхідність введення такого правового інституту в України йдеться і по сьогоднішній день.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Вenhrain J. Theory of legislation. Principles of Civil code. Damont, 2003.

2. Lawsоn. Introduction to the law of property. Oxford, 2001.

3. Берман Г. Д. Западная традиция права: епоха формирования. – М.: