Курсовая работа: Службові права та обов'язки суддів України

КУРСОВА РОБОТА

На тему:

«Службові права та обов'язки суддів України»

Харків 2011

Вступ

Професійні судді України користуються всіма правами та основними свободами людини і громадянина, за винятком встановлених національним законодавством обмежень, обумовлених особливостями статусу даної професійної групи. Вони також не звільняються від виконання конституційних обов’язків, як-то захист Вітчизни; сплата податків і зборів; не завдавати шкоди природі, культурній спадщині; неухильно додержуватись Конституції України та законів України; не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей тощо.

Разом з тим, відповідно до покладених на суддів функцій, останні наділяються додатковими, службовими правами, обов'язками та повноваженнями.

Службові права, обов’язки та повноваження найбільш повно визначають міру можливої та необхідної (службової) поведінки судді. Дані інститути розкривають зміст правомірної поведінки судді при здійсненні професійної діяльності, встановлюють її конкретний вид та міру. Ця можливість забезпечується і гарантується державою. Засобом її закріплення є правові норми. Службові права, обов'язки та повноваження судді завжди існують в певних межах – періоду володіння статусом, реалізуються у конкретних правовідносинах, що виникають в умовах здійснення професійних функцій носія судової влади. Розглянемо юридичну природу та зміст цих інститутів докладніше.

1. Службові права суддів

При зайнятті посади судді особа відповідно з набутим статусом наділяється додатковими правовими можливостями – службовими правами, що сприяють успішному здійсненню професійних функцій. При звільненні із займаної посади судді особа втрачає статус носія судової влади і, як наслідок, також спеціальні (додаткові) правові можливості.

Службові права суддів за своєю природою є суб'єктивним правом, оскільки належать конкретному суб'єкту – судді, і вказують на певні правові можливості його поведінки, встановлені законодавством, що регулює статус носія судової влади. Виникнення службових прав судді обумовлюється конкретним юридичним фактом – призначенням (обранням) на посаду судді.

Сутність службових прав полягає в можливості нормативно визначити вид та міру можливої (допустимої) поведінки особи, наділеної статусом носія судової влади. Законодавець через категорію «службові права судді» встановлює не тільки міру (межі, обсяг) поведінки судді, а й конкретний її вид. Тобто, службові права судді передбачають міру конкретно визначеної поведінки людини, наділеної статусом посадової особи судової влади. Ці права є додатковими, оскільки вони завжди існують у рамках певного тимчасового проміжку – періоду володіння статусом, реалізуються у конкретних правовідносинах і їм завжди кореспондуються чиїсь обов'язки.

Службові права судді у певних межах залежать від його (судді) волі і свідомості, особистого інтересу, особливо при їх використанні. Суддя може відмовитися від використання наданих йому правових можливостей, не вчиняти передбачених законом дій чи, навпаки, наполягати на них. Він може за своїм власним розсудом вчиняти чи не вчиняти певні дії, використовувати надані можливості у повному обсязі або частково, у порядку, найбільш зручному для задоволення свого інтересу. Саме наявність свого, особистого інтересу при реалізації прав є основним критерієм розмежування службових прав і повноважень судді. При реалізації останніх суддя задовольняє не особистий інтерес, а службовий, інтереси судової влади, відновлення справедливості. Хоча не можна не погодитися з тим, що у певних випадках таке розмежування є досить штучним.

Отже, службовим правам судді притаманні такі характерні риси: по-перше, вони належать конкретному суб'єкту – судді; по-друге, ґрунтуються на нормах позитивного права – Конституції України, Законі Україні «Про статус суддів» та ін.; по-третє, являють собою забезпечену державою і правом можливість певної поведінки, спрямованої на досягнення того чи іншого соціального блага; по-четверте, їх виникнення обумовлюється конкретним юридичним фактом – призначенням (обранням) на посаду судді; по-п'яте, зміст і обсяг службових прав визначаються специфікою правового статусу судді, правового становища носія судової влади в державі; по-шосте, в основному реалізуються в особистих інтересах судді; по-сьоме, забезпечуються загальними (економічними, політичними, ідеологічними, організаційними) і спеціальними (юридичними) гарантіями; по-восьме, захищаються в судовому, адміністративному та іншому встановленому законом порядку.

За змістом службові права можуть бути класифіковані на:

а) права, що забезпечують особливий правовий статус судді і його правовий захист. Ця група прав підкреслює виключне правове становище судді в державі, вказує на його підвищену правову захищеність, збільшує обсяг правових можливостей судді. Ці права характеризують статус судді в його статичному вигляді. Серед широкого кола службових прав суддів цієї групи варто особливо виділити право на повагу професійної честі і гідності судді; право судді на особисту і майнову недоторканність; право на стабільність трудової зайнятості; право на кар'єру; право на відставку;

б) права, що сприяють безпосередньому виконанню службових обов'язків. Ця група прав пов'язана зі здійсненням суддею своїх повноважень і характеризує його статус у динамічному аспекті. Найбільш повно ці права реалізуються при виконанні професійних функцій. До даної групи службових прав слід віднести: право самостійно приймати рішення в межах своїх повноважень; право вимагати створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності; право на суддівський індемнітет, інші права, передбачені національним законодавством;

в) права, що допомагають судді реалізувати належні йому конституційні права і основні свободи, закріплюють можливість користуватися соціальними благами. Ці права встановлюють певні переваги, пільги щодо суддів. За правовою природою їх слід віднести до норм-гарантій, які вказують на підвищений державний захист суддів, що, безперечно, пов'язано з особливою соціальною роллю цих осіб у державі. До цієї групи службових прав суддів можна віднести: право на соціальний і правовий захист; право на одержання матеріальної винагороди за свою працю; інші права, передбачені трудовим і пенсійним законодавством; право на поліпшені житлові умови; право на пільги з житлово-комунального, транспортного та іншого обслуговування; право на відпочинок; право на вільний вибір додаткової педагогічної, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльності; право на страхові гарантії; право на навчання і підвищення кваліфікації; інші права, передбачені національним законодавством.

Розглянемо деякі з службових прав суддів.

1.1 Право на повагу професійної честі і гідності судді

Поважати професійну честь і гідність судді – значить визнавати посадову особу судової влади правомочною представляти судову владу і не вчиняти будь-яких дій, які заподіюють шкоду або перешкоджають здійсненню професійних функцій. Відповідно зі ст. 14 Закону України «Про статус суддів» прояв неповаги до суду чи судді з боку осіб, які беруть участь у справі чи присутні в судовому засіданні, а також вчинення поза судовим засіданням будь-яких дій, що свідчать про явну неповагу до суду чи судді в зв'язку з його службовою діяльністю, тягнуть відповідальність відповідно до закону. Таким чином, держава гарантує захист професійної честі і гідності судді від будь-яких проявів неповаги. Некоректне ставлення до суду карається тоді, коли воно мало місце як у приміщенні суду, так і за його межами.

Кримінальний кодекс України містить розділ XVIII «Злочини проти правосуддя», де передбачається відповідальність за дії, що свідчать про неповагу професійної честі і гідності судді, як-то: втручання в діяльність судді; погроза насильством відносно особи судді, а також умисне знищення чи пошкодження його майна, якщо ці дії виражають ставлення правопорушника до професійних дій судді; невиконання судового рішення; відмова свідка від свідчень або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків та ін. Слід зазначити, що деякі із цих противоправних дій спрямовані проти правосуддя в цілому, а не проти судді особисто. Але саме тому ми акцентували на професійній честі і гідності судді. Дії, що спричиняють перешкоди до здійснення правосуддя, свідчать у першу чергу про те, що людина не визнає статусу судді, його здатності вирішувати всі правові конфлікти на основі загальних правових норм, не визнає обов’язковості рішень судді, ігнорує судову (а відтак, і державну) владу в цілому.

1.2 Право судді самостійно приймати рішення в межах своїх повноважень

Суддя покликаний здійснювати свої повноваження незалежно від будь-чиїсь бажань, крім інтересів справедливості, та сторонніх впливів. Право судді самостійно приймати рішення в межах своїх повноважень безпосередньо базується на принципі незалежності судової влади. Саме цей принцип визначає становище суду та суддів у державі. Найбільш повно він був сформульований в Загальних принципах незалежності судових органів, схвалених Генеральною Асамблеєю ООН в 1985 р., Ефективних процедурах здійснення Загальних принципів щодо незалежності судових органів, прийнятих ЕКОСОС в 1990 р., Європейській хартії про статус суддів, прийнятій в 1998 р. в Страсбурзі. В національному законодавстві цей принцип знайшов закріплення в ст. 12 Закону «Про статус суддів», яка містить положення про недопустимість втручання в професійну діяльність судді. Будь-яке втручання в діяльність судді переслідується за законом. Суддя не зобов'язаний давати будь-яких пояснень з приводу розглянутих або тих, що ще знаходяться в його провадженні, справ, а також надавати їх будь-кому для ознайомлення, інакше як у випадках і в порядку, передбачених законом.

Необхідність закріплення в законодавстві цього права судді має історичні передумови. Не так давно в минулому були не поодинокі випадки грубого втручання в судову діяльність партійних органів, виконавчої влади держави та місцевого самоврядування, а також певних громадських організацій.

Кримінальний кодекс України (ст. 376) передбачає кримінальну відповідальність за втручання в будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню суддею своїх службових обов'язків чи домогтися винесення неправосудного рішення. Тим самим гарантується свобода волевиявлення суддів у процесі винесення рішення.

Гарантією здійснення права судді на незалежність і самостійність при прийнятті рішень також є встановлений процесуальний порядок прийняття судових рішень. Так, наприклад, відповідно зі ст. 322 КПК, ст. 209 ЦПК, ст. 160 КАС судові рішення виносяться й ухвалюються судом у нарадчій кімнаті. У нарадчій кімнаті можуть знаходитися лише судді, що входять до складу суду по даній справі. Присутність інших осіб у нарадчій кімнаті не допускається. Судді не мають права розголошувати судження, що були висловлені у нарадчій кімнаті.

Встановлений порядок наділення та припинення повноважень судді також є важливою гарантією здійснення суддею свого права на самостійність і незалежність в ухваленні судового рішення.

Прийняття суддею рішення по справі за своєю суттю є вольовим актом, який характеризується постановкою та мотивуванням мети, свідомим обранням порядку та засобів її досягнення. Сам процес прийняття суддею певного рішення залежить від:

1) обсягу інформації по справі;

2) повноти правового врегулювання процедури прийняття рішень;

3) рівня професійного досвіду, кваліфікації, правосвідомості судді;

4) характеру судді, рівня його психофізіологічної витривалості.

Перші дві умови є об’єктивними і характеризують правила, процес прийняття рішення в статичному аспекті. Наступні дві умови є суб’єктивними, впливають на процес прийняття рішення в динамічному аспекті. Саме вони, визначають ступінь залежності, можливості здійснення впливу на процес прийняття рішення суддею з боку інших суб’єктів. Тому необхідно більш уважного вивчати рівень психологічної й емоційної стійкості, правосвідомості, професійної зрілості і якостей індивідуального досвіду при доборі кандидатів на посаду професійного судді.

Але слід зазначити, що об’єктивні умови прийняття рішень також відіграють значну роль. Недосконалість законодавства, нестійкість економічного стану держави, незавершеність становлення правової держави і формування громадянського суспільства залишають певні можливості здійснення зовнішнього (державного, суспільного) та внутрішнього (корпоративного) впливу на процес прийняття рішення суддею.

Можливість здійснення зовнішнього впливу на суддів в першу чергу пов’язана з соціально-економічною сферою, а саме: особливим порядком фінансування судів, матеріальним та побутовим забезпеченням суддів, їх соціальним захистом. За Конституцією належне вирішення цих питань є обов’язком держави. Але аналіз статистичних даних свідчить про те, що реалії сьогодення переводять питання матеріальної незалежності суддів із соціально-економічної сфери в соціально-політичну. Ситуація із забезпеченням діяльності судів і суддів не тільки суперечить міжнародним нормам і принципам, а й досі зберігає залежність від органів місцевої влади. Причина цих проблем, зокрема, у тому, що їх вирішення доручено Державній судовій адміністрації, яка є центральним органом виконавчої влади. Якщо б вирішення питань соціально-економічного забезпечення діяльності суддів було б доручено органу судової влади, то тим самим склалися б умови для обмеження соціально-політичного аспекту для вчинення тиску на суддів при прийнятті ними рішень.

Можливість внутрішнього (або корпоративного) впливу на рішення судді може мати декілька напрямків: з боку вищестоящої інстанції; з боку голови суду; з боку колег.

Таким чином, реалізація права судді самостійно приймати рішення в межах своїх повноважень забезпечується не тільки нормативно встановленими гарантіями, а й внутрішніми якостями судді: його професіоналізмом, правосвідомістю, моральною позицією, психофізіологічною витривалістю та мужністю. Самостійність та незалежність судді об’єктивуються в громадянську позицію носія судової влади та проявляються в прийнятих ним рішеннях по справі, в основі яких лежать закон та внутрішнє переконання, але знов, в межах закону.

1.3 Право судді на особисту і майнову недоторканність

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про статус суддів» посадові особи судової влади недоторканні. Однак слід розуміти, що право судді на недоторканність є не особистим привілеєм громадянина, який обіймає посаду судді, а засобом захисту публічних інтересів, насамперед інтересів правосуддя. Варто також враховувати особливий режим суддівської роботи, підвищений професійний ризик, наявність різних процесуальних і організаційних засобів контролю за законністю дій і рішень судді.

З метою забезпечення цього права, Законом встановлені юридичні гарантії. Так, професійний суддя України не може без згоди Верховної Ради України бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (ст. 126 Конституції України). Законом також встановлюється недопустимість затримання судді за підозрою в учиненні злочину, а також до нього не може бути застосований привід у будь-який державний орган у зв’язку з провадженням справи про адміністративне правопорушення. Суддя, затриманий за підозрою в учиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається в судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після встановлення його особи.

Суддівський імунітет поширюється також на житло та службове приміщення судді, особистий та службовий транспорт, а також на засоби комунікації. Право на їх недоторканність може бути порушено (або обмежено) лише у межах провадження по кримінальній справі, але з дотриманням конституційних вимог. Проникнення в житло чи службове приміщення судді, в особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів, можуть провадитися тільки за вмотивованим рішенням суду, а також за згодою судді в разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки (п. 4 ст. 13 Закону «Про статус суддів»).

Положення про суддівський імунітет знайшло своє роз’яснення і в міжнародних нормах, а саме: в п.п. 16 – 20 Загальних принципів щодо незалежності судових органів, процедурі 5 Ефективних процедур здійснення Загальних принципів щодо незалежності судових органів.

Але не слід розуміти принцип недоторканності як уседозволеність. Суддівський імунітет передбачає створення спеціальних процедур притягнення суддів до відповідальності, які дозволяють, з одного боку, забезпечити недоторканність судді, а з іншого – у разі необхідності вирішити питання про притягнення його до того чи іншого виду юридичної відповідальності.

Згідно з законодавством за вчинені правопорушення суддя може бути притягнутий до кримінальної, адміністративної або дисциплінарної відповідальності. Але суддя не може бути притягнутий до юридичної відповідальності за голосування або висловлювання під час судового розгляду справи, за рішення, яке було прийняте суддею на основі матеріалів справи згідно з законом та суддівським розсудом. В цьому випадку діє індемнітет судді. Виняток становить відповідальність за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків (ч. 3 ст. 28 Закону «Про Конституційний Суд України»).

Порушення суддівського імунітету може бути пов’язано з кримінальним провадженням та переслідуванням за адміністративне правопорушення. Національне законодавство встановлює лише особливий порядок провадження деяких слідчих дій щодо суддів: затримання, арешту, обшуку і т.д., та порядку судового розгляду справи. Але в цілому порядок кримінального та адміністративного провадження, судового розгляду справ щодо притягнення суддів до відповідальності здійснюється на загальних засадах процесуального законодавства.

Додатковою гарантією недоторканності судді та його незалежності в цілому є те, що підсудність справи визначається Головою Верховного Суду України або його заступником. При цьому справа не може розглядатись тим судом, у якому обвинувачений працював суддею (п. 6 ст. 13 Закону «Про статус суддів»).

Суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з підстав, передбачених Законом «Про статус суддів». Право здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів Закон надає спеціальним органам – кваліфікаційним комісіям суддів та Вищій раді юстиції. До суддів можуть бути застосовані такі види дисциплінарних стягнень: догана та пониження кваліфікаційного класу.

1.4 Право вимагати створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності

Успішна реалізація права судді на належні умови праці визначається не тільки юридичними, але й матеріальними гарантіями. До них можна віднести:

а) фінансові;

б) матеріально-технічні;

в) кадрові.

Успішна реалізація права судді на створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності залежить саме від повноти та дієвості цих гарантій.

Однією з фінансових гарантій успішної реалізації цього права судді є встановлений ч. 1 ст. 130 Конституції України і ч. 2 ст. 87 Бюджетного кодексу України обов'язок держави забезпечувати належні умови для діяльності суддів шляхом окремого визначення в Державному бюджеті України витрат на потреби судової влади.

Крім необхідного матеріально-технічного забезпечення діяльності судді, до числа необхідних умов, які забезпечують належне здійснення професійної діяльності також варто віднести визначення і запровадження нормативів навантаження на суддів.

Чинна система розподілу навантаження на суддів та існуюча проблема фінансового забезпечення діяльності судді не тільки порушують його право на створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності, а й створюють перешкоди доступності правосуддя. Стає проблематичним виконання Україною вимог ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. відповідно до якої на державу покладається обов'язок забезпечити право кожного на справедливий і відкритий розгляд його справи незалежним і безстороннім судом протягом розумного строку, встановленого законом.

Позитивне значення щодо забезпечення права судді на необхідні умови для здійснення професійної діяльності має реалізація принципу спеціалізації (як зовнішньої, так і внутрішньої). Для цього необхідно забезпечити судову систему достатньою кількістю кваліфікованих фахівців (в першу чергу необхідно ухвалити нову Концепцію кадрової політики щодо суддів) та, звичайно, передбачити суттєві витрати на підвищення рівня утримання суддівського корпусу.

1.5 Право судді на соціальний і правовий захист

Принцип забезпечення правового захисту судді реалізовано в законодавстві України практично у повному обсязі. Суддя, члени його сім’ї та їх майно знаходяться під особливим захистом держави.

Зміст правового і соціального захисту суддів становить сукупність закріплених у правових нормах умов і засобів, що спрямовані на забезпечення безперешкодної реалізації захисту правового статусу судді, а також організаційно-правова діяльність державних органів по їх застосуванню.

Право судді на соціальний і правовий захист закріплено, у першу чергу, в Законі «Про статус суддів». Згодом низка положень цього Закону була конкретизована і розвинута в інших правових актах. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. правові норми, що містять положення про соціальний захист суддів, не можуть бути скасовані чи змінені у бік зменшення гарантій, що містяться в них, без відповідної компенсації.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 Закону «Про статус суддів» органи внутрішніх справ зобов'язані вживати необхідних заходів щодо забезпечення безпеки судді, членів його сім’ї, збереження належного йому майна, якщо від судді надійде відповідна заява.

До заходів державного захисту закони України «Про статус суддів» і «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» відносять:

– спеціальні заходи щодо забезпечення особистої безпеки судді і членів його сім’ї, а також охорони належного йому майна. Спектр таких заходів досить широкий: від видачі суддям зброї та інших засобів індивідуального захисту до встановлення сучасних технологій охоронної сигналізації в приміщеннях, у яких проживають судді і їх сім’ї. Обов'язок по забезпеченню і здійсненню перелічених заходів, а також охороні приміщень судів та громадського порядку під час здійснення правосуддя покладається на Міністерство внутрішніх справ України і спеціальні підрозділи міліції (ст. 133 Закону «Про судоустрій України» передбачено створення підрозділів судової міліції, завданням якої є підтримання громадського порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорона приміщень судів, виконання функцій щодо державного захисту суддів, працівників суду, забезпечення безпеки учасників судового процесу тощо);

– підвищену кримінальну відповідальність за вчинене в зв'язку зі службовою діяльністю судді посягання на його життя і здоров'я, а також його близьких родичів, знищення чи пошкодження майна, погрозу вбивством, насильством чи пошкодженням їх майна;

– заходи соціального захисту суддів.

Відповідно до Закону, життя і здоров'я судді підлягають обов'язковому страхуванню за рахунок Державного бюджету на суму десятилітньої грошової винагороди на останній посаді. Порядок і умови такого страхування встановлені нормативними актами органів виконавчої влади. Законом передбачена виплата у випадку загибелі (смерті) судді, унаслідок тілесного ушкодження чи заподіяння іншої шкоди його здоров'ю, пов'язаних із виконанням службових обов'язків, непрацездатним членам його сім’ї щомісячної грошової компенсації. Збитки, заподіяні знищенням чи пошкодженням майна судді у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків, відшкодовується державою в повному розмірі. У разі залишення посади суддя має право на солідну пенсію чи неоподатковуване щомісячне довічне грошове утримання у розмірі 80% від заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді. Держава гарантує повну виплату пенсії чи довічного грошового утримання судді незалежно від заробітку, одержуваного після виходу його у відставку чи на пенсію.

Крім того, відповідно до постанови Верховної Ради України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення діяльності судів» судді і члени їх сімей в медичному, побутовому і транспортному обслуговуванні прирівнюються до відповідних посадових осіб Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій.

Законом «Про статус суддів» передбачено, що не пізніше шести місяців після обрання суддя, який потребує поліпшення житлових умов, повинен бути забезпечений упорядкованим житлом у вигляді окремої квартири чи будинку відповідними органами виконавчої влади за місцезнаходженням суду. Також суддям і членам їх сімей надається 50% знижка при оплаті за житло та комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична і теплова енергія, установка і користування індивідуальним домашнім телефоном). Такі ж пільги зберігаються за ними і після виходу у відставку.

Суддя і члени його сім’ї мають також право на безкоштовне медичне обслуговування в державних установах охорони здоров'я. Також судді мають право на щорічне санаторно-курортне лікування за рахунок Державного бюджету.

1.6 Право судді на матеріальну винагороду своєї праці

Матеріальне забезпечення судді повинно бути достатнім, узгоджуватися з економічними умовами, що змінюються в країні. Необхідність забезпечення досить високої матеріальної винагороди судді передбачається специфікою його службової діяльності. У п. 6 Європейської хартії про статус суддів зазначено, що «рівень оплати повинен встановлюватися так, щоб захистити суддю від тиску, націленого на те, щоб вплинути на зміст його рішень і взагалі на його поведінку в суді, порушуючи, таким чином, його незалежність і неупередженість». Рекомендація №R (94) 12 Комітету міністрів державам-членам про незалежність, ефективність і роль суддів від 13 жовтня 1994 р. акцентує на тому, що рівень винагороди суддів повинен бути пропорційний їх професійному авторитету і рівню відповідальності в суспільстві.

Структура заробітної плати суддів України визначена в ч. 1 ст. 44 Закону «Про статус суддів» і складається із посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок та доплат. Зокрема, відносно суддів законодавством передбачені надбавка за знання і використання в роботі іноземної мови, доплата за науковий ступінь кандидата чи доктора юридичних наук. Заробітна плата суддів не обкладається податком.

Таким чином, розмір заробітної плати суддів повинен забезпечити їх фінансову незалежність і не може бути зменшений без відповідної компенсації. Умови оплати праці мають бути чітко регламентовані відповідними нормативно-правовими актами.

Прийняття нормативно-правових актів, що змінюють структуру заробітної плати, передбачають її зменшення чи взагалі не забезпечують виплату, суперечить Конституції України і Закону «Про статус суддів». Тому, щоб уникнути різного роду порушень прав суддів, повинен бути прийнято відповідний нормативний документ, який би забезпечив єдиний порядок нарахування заробітної плати суддям.

1.7 Право на стабільність трудової зайнятості

Це право гарантує суддям можливість обіймати посаду до досягнення віку виходу на пенсію (або можливість виходу у відставку) чи закінчення строку їх повноважень.

Принцип безстроковості зайняття посади судді у більшості випадків розуміється як основна складова принципу незмінюваності. Він закріплений у багатьох міжнародних документах: Загальних принципах щодо незалежності судових органів; Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, ефективності та ролі судів №R (94) 12 от 13.10.94; Європейській хартії про статус суддів. Цей принцип сприйнятий й національним законодавством.

У ст. 126 Конституції України декларується принцип безстроковості зайняття посади носія судової влади, крім посади судді Конституційного Суду України та судді, який призначений на посаду вперше. Разом з тим, така «безстроковість» перебування на посаді судді обмежується 65-річним віком судді. Тобто, щодо суддів проголошується безстроковість як незмінюваність, а саме право залишатися на посаді судді, при дотриманні відповідних умов службової діяльності, незалежно від бажання органу, який призначив (обрав) суддю на цю посаду. Суддя не може бути позбавлений займаної посади не інакше як на підставах і в порядку, передбачених законом, але в межах встановленого строку.

Критеріями щодо розмежування незмінюваності суддів є вид та рівень суду, в якому працює суддя. Так, щодо суддів Конституційного Суду України незмінюваність розуміється в межах 9-річного строку повноважень; щодо суддів, які призначені на посаду вперше, – 5-річним строком. Стосовно інших суддів поняття незмінюваності обмежується граничним віком перебування на посаді – досягненням суддею 65 років. Досягнення суддею цього віку імперативно визначено як одна з підстав для безумовного припинення повноважень. При визначення «граничного віку перебування на посаді судді» законодавець, напевне, виходив з урахувань тривалості працездатного періоду життєдіяльності людини. Усунення від займаної посади можливо тільки за власним бажанням судді, за винятком випадків, передбачених законом.

Принцип незмінюваності судді з посади має певні історичні передумови. Необхідність його збереження і далі визначається, насамперед, соціально-політичними відносинами, які склалися на даний час в державі.

Уперше положення про незмінюваність суддів було законодавчо закріплене в ст. 243 Статутів судових установ 1864 р. Відповідно до цієї статті судді не могли бути ані звільнені без їх прохання, ані переведені з однієї місцевості в іншу. Винятки становили випадки тривалої хвороби, нез’явлення судді до виконання обов'язків протягом тривалого часу, учинення ним злочину, оголошення його неспроможним боржником. Але в результаті проведення судової контрреформи вже 20 травня 1885 р. було створено вищу дисциплінарну присутність Сенату, яка одержала право зміщення і переміщення суддів.

З встановленням радянської влади, принцип незмінюваності суддів був відкинутий зовсім, що не могло не позначитися на якості правосуддя в державі. Важко чекати належної неупередженості і повної незалежності від судді, якому щохвилини загрожує небезпека відставки.

З часу прийняття Конституції України 1996 р., судді в державі незмінювані. При цьому слід враховувати два моменти. По-перше, незмінюваність суддів не слід розуміти як безстрокове (чи довічне) заняття посади. Залежно від юрисдикції суду, процедури набуття статусу судді законодавством передбачено певний строк перебування судді на посаді, строки дуже відрізняються за тривалістю. Так, для вперше призначуваних на посаду судді, строк зайняття посади становить п’ять років. Судді Конституційного Суду України призначаються на дев’ять років. Всі інші судді перебувають на відповідній посаді до досягнення 65-літнього віку.

По-друге, незмінюваність судді не є абсолютною:

а) повноваження судді можуть бути припинені, але на підставах і в порядку, передбачених Конституцією і законами України;

б) переміщення судді може мати місце (як по горизонталі, так і по вертикалі), але тільки з його згоди.

На особливу увагу заслуговує право судді на кар'єру. Його реалізація здійснюється шляхом заняття суддею вакантної посади в суді більш високого рівня або шляхом присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу. Разом з тим питання кар'єри є дуже складним, делікатним для практикуючих суддів.

Право судді на кар'єру передбачено міжнародними нормами – п.п. 11, 13 Загальних принципів щодо незалежності суддів. Напевно, в Україні також повинні бути створені належні умови для того, щоб кожен суддя мав можливість скористатися цим правом.

У літературі під терміном «кар'єра» розуміється просування працівника по службових сходинках чи послідовна зміна занять як у рамках окремої організації, так і протягом усього життя. Він відображає роботу, просування і належність до стійкої, ієрархічно організованої системи посад, що визначає стаж, пільги, умови просування по службі, вимоги, що обумовлені метою і колом службових обов'язків.

Питання про необхідність збереженням за суддею права на професійну кар'єру активно обговорювалося на IV зустрічі голів верховних судів держав Центральної і Східної Європи, що відбулася 12 – 14 жовтня 1998 р. у м. Києві. Деякі країни вирішили це питання в радикальний спосіб: вони просто усунули поняття ієрархії чи поняття чинів, яких може досягти суддя. Однак все ж таки в більшості держав поняття «професійна кар'єра судді» існує. У цих країнах кар'єрний зріст суддів залежить від професійного стажу.

В українському законодавстві під кар’єрою судді розуміється успішна самореалізація особи, наділеної статусом носія судової влади, що виражається у вигляді заохочень матеріального або кар’єрного характеру. Так, Закон України «Про статус суддів» передбачає, наприклад, що для заняття посади судді апеляційного суду, крім усіх інших відповідних формальних вимог, особа повинна не менше трьох років виконувати обов'язки судді в місцевому суді, тобто мати досвід професійної судової діяльності. А для заняття посади судді вищого спеціалізованого суду необхідний стаж роботи на посаді судді не менше п'яти років. Тим самим в Україні передбачається можливість переміщення суддів по вертикалі (природно, тільки за їх згодою) судової системи.

Також законодавством передбачено механізм переміщення за бажанням судді в суд того ж рівня, але іншої місцевості або спеціалізації (горизонтальне переміщення). Основною вимогою є заборона переміщувати або переводити суддю на іншу посаду в тому ж суді або в інший суд без його згоди. Ця вимога спрямована на зміцнення незалежності судді, адже він призначається (обирається) на конкретну посаду в конкретний суд, його предметна та територіальна підсудність визначається в момент набуття статусу судді.

В українському законодавстві питання переміщення суддів до суду вищого рівня чи іншої спеціалізації віднесено до компетенції відповідних кваліфікаційних комісій суддів. Це питання порушується на підставі заяви самого судді чи подання голови апеляційного суду. Процедура його розгляду така ж, як і при розгляді питання про призначення чи обрання суддею. За результатами розгляду кваліфікаційна комісія дає висновок про можливість переведення судді у вищестоящий суд. Але існують певні організаційно-правові проблеми.

Так, Вища кваліфікаційна комісія за поданням Голови Верховного Суду України чи Голови Вищого спеціалізованого суду дає висновок про можливість обрання кандидата на посаду судді Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду або Апеляційного суду України. Таким чином, сам суддя позбавлений права самостійно звернутися у Вищу кваліфікаційну комісію з заявою про рекомендацію щодо його переведення у вищестоящий суд. В Україні нормативно не закріплено механізм такого переміщення, а критерії оцінки професійних, ділових і моральних якостей кандидатів, відповідно до яких перевага віддається тому чи іншому судді, – відсутні.

Держава зобов'язана створити умови для належної реалізації права судді на кар'єру, зокрема, шляхом надання їм можливостей щодо підвищення кваліфікації, поглиблення професійних і загальних знань у спеціальних навчальних закладах; обміну досвідом із колегами за професією із зарубіжних країн, запровадження конкурсних засад при занятті вакантної посади, гласності і демократичності даної процедури.

Отже, суддя має право безперешкодно реалізовувати свої службові права, передбачені законодавством України. Однак сьогодні багато прав суддів не можуть бути повністю реалізовані через відсутність законодавчо закріпленої процедури та дієвих гарантій їх реалізації, внаслідок чого деякі службові права суддів мають декларативний характер. Таке становище є недопустимим. В українському законодавстві повинен бути закріплений чіткий перелік службових прав суддів, розкрито їх зміст та передбачено механізм реалізації й поновлення у випадку їх порушення.

2. Службові обов'язки суддів

Набуваючи статусу судді, суб’єкт вступає в певні правовідносини з державою, суспільством, членами професійної групи, іншими посадовими особами і громадянами. Особливе становище судді потребує чіткого нормативного врегулювання таких правовідносин шляхом закріплення не тільки прав, а й обов'язків.

Тлумачний словник визначає «обов'язок» як те, що підлягає безумовному виконанню, те, що необхідно для виконання внаслідок суспільної вимоги чи внутрішнього спонукання; як передбачену, необхідну поведінку суб'єкта.

Більшість учених під юридичним обов'язком розуміють установлену законом міру соціально необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки, забезпечену можливістю застосування примусових заходів до суб'єкта такої поведінки за невиконання передбаченого обов’язку.

Отже, сутність юридичного обов'язку полягає в необхідності певної поведінки, у виконанні певних вимог, установлених правовою нормою. Закон чітко визначає вид та міру такої необхідної поведінки. Саме на конкретний вид поведінки повинен орієнтуватися носій обов'язку, щоб його дії мали відповідний, бажаний характер. Вимога, яка сформульована в юридичному обов'язку, і звернена до її носія, є реальною: не можна покласти на людину обов'язок, який вона не могла б виконати. Тому при нормативному закріпленні обов'язку важливо визначити не тільки вид належної поведінки, а й її міру.

Отже, службові обов'язки судді – це нормативно визначена вид та міра необхідної поведінки носія судової влади, що забезпечує реалізацію інтересів суб'єктів, з якими суддя вступає у правовідносини при здійсненні професійних функцій. Невиконання або неналежне виконання суддею службових обов'язків може призвести до істотних змін у його правовому становищі, навіть до втрати статусу носія судової влади.

Службові обов'язки судді мають характер додаткових і не виключають необхідності виконувати конституційні (загальні) та інші громадянські юридичні обов'язки. Так, наприклад, заняття посади судді не скасовує обов'язку захищати Вітчизну, сплачувати податки, утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, а також виконувати інші зобов'язання, що випливають з цивільно-правових відносин (якщо перебування в таких правовідносинах не суперечить статусу судді).

Сутність службових обов'язків судді полягає в тому, що це відповідна, необхідна, потрібна з погляду не лише закону, а й моралі поведінка носія судової влади, зміст якої обумовлюється специфікою статусу, особливостями соціальної функції носія судової влади. Суддя не тільки в професійній, а й у суспільній діяльності, приватному житті повинен дотримуватися певних норм поведінки, що спрямовані на підтримання авторитету судової влади в цілому.

Отже, службові обов'язки судді містять як урегульовані нормами права вимоги щодо необхідної поведінки судді, тобто юридичні обов'язки, так і носять характер моральних, які обумовлені вимогами професійної честі та гідності судді. При цьому юридичний обов'язок виступає водночас і як моральний, тоді як моральний обов'язок не завжди є юридичним.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про статус суддів» на суддю покладаються такі обов'язки:

– при здійсненні правосуддя дотримуватися вимог Конституції і законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням установлених законом строків;

– утримуватися від політичної, підприємницької та іншої оплачуваної діяльності, крім наукової, викладацької і творчої, дотримуватися вимог службової дисципліни і розпорядку роботи суду;

– не розголошувати відомості, які становлять державну, військову, службову, комерційну або банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та іншу інформацію, про яку вони довідалися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення якої було прийняте рішення про закрите судове засідання;

– не допускати вчинків і будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

Правове закріплення службових обов'язків судді проявляється у певних вимогах до його поведінки. Результатом такої поведінки судді виступає його волевиявлення у формі прийнятих рішень, дій чи бездіяльності в період виконання функцій судової влади. Поведінка судді може бути законною, тобто відповідати вимогам законодавства України, або незаконною. В останньому випадку вона є підставою для притягнення судді до юридичної відповідальності.

Зважаючи на те, що до структури службових обов'язків судді входять як юридично оформлені вимоги щодо службової поведінки судді, так і вимоги, які мають моральний характер, що при їх безлічі робить неможливим вичерпний перелік всіх службових обов'язків суддів у цілому, законодавець передбачив загальні підстави необхідної поведінки судді, чітко закріпивши лише ті можливі порушення, що тягнуть за собою накладення суворих стягнень.

За змістом вимог, що містяться в правовій нормі, службові обов’язки судді можна розділити на такі групи:

а) дотримання законодавства України при здійсненні професійної діяльності;

б) дотримання етичних основ діяльності;

в) сумлінне і професійне виконання своїх службових функцій.

Дотримання законодавства суддею можна розглядати в двох аспектах: по-перше, уся службова діяльність судді відбувається в установлених законодавством процесуальних рамках, порушення яких є підставою для визнання рішення судді незаконним. По-друге, суддя безпосередньо застосовує норми національного законодавства при вирішенні конкретних спорів про право. Він має право використати будь-яке джерело права, котре є частиною національного законодавства України: Конституцію, інші нормативно-правові акти, прийняті на її основі, чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

В зв’язку з наявністю прогалин в законодавстві, деякі службові обов’язки суддів не можуть бути виконані належним чином. Так, наприклад, відповідно до Конституції України, на суддю покладається обов'язок звільнити займану посаду по досягненні ним 65 років, а також у випадку, якщо він і не досяг 65 років, але за станом здоров'я не може виконувати свої обов'язки (п.п. 2, 3 ч. 5 ст. 126). Але реалізація обов'язку судді звільнити посаду по досягненні передбаченого віку або у зв’язку зі станом здоров'я є проблематичним, оскільки відсутній перелік хвороб, що свідчать про наявність перешкод виконання суддівських функцій, не передбачено механізм встановлення наявності чи відсутності у судді захворювання, що перешкоджає виконанню функцій носія судової влади.

У трудовому законодавстві України діє загальне правило, за яким за працівником зберігається посада на час його тимчасової непрацездатності протягом не більше 4-х місяців підряд (п. 5 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю), тобто вихід працівника на роботу хоча б на один день перериває перебіг встановленого строку. Але принципи здійснення судочинства не дозволяють застосовувати цю норму до суддів.

Отже, інтереси судочинства вимагають конкретизації критеріїв психічного і фізичного нездоров'я судді, строку відсутності його на роботі в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, що стане підставою для висновку про неможливість (нездатність) носія судової влади виконувати свої професійні функції за станом здоров'я. Доцільно законодавчо закріпити вимогу про періодичний медичний огляд суддів з метою виявлення захворювань, що перешкоджають здійсненню професійної діяльності.

Етичні вимоги до поведінки судді закріплені в Кодексі професійної етики судді і являють собою сукупність моральних правил поведінки судді, за допомогою яких можна оцінити його дії з погляду таких цінностей, як справедливість, сумління, гідність, людяність тощо.

Однієї з найважливіших категорій етики, що виражає моральні обов'язки судді стосовно держави, суспільства, конкретної людині, в інтересах якої здійснюється правосуддя, є професійний обов’язок. Разом з тим, особливість професійного обов’язку судді полягає в тому, що він має не тільки моральну, а й правову природу. По-перше, він містить у собі як обов'язок, передбачений правовими нормами, так і обов'язок перед суспільством, пов'язаний зі здійсненням професійної діяльності. По-друге, професійний обов’язок усвідомлюється суддею як моральна необхідність і виконується у зв’язку з його переконанням. У цьому аспекті гарантіями його виконання є насамперед моральні чинники – сумління, гідність, справедливість, громадська репутація тощо.

Іншими словами, професійний обов’язок – це сукупність органічно взаємопов'язаних моральних і правових обов'язків судді перед суспільством, котрі обумовлюються вимогами професійної діяльності та усвідомлюються суддею як моральна необхідність. У цьому понятті органічно поєднуються правові, моральні та естетичні (справедливість, добро, краса) сторони.

Професійний обов’язок судді, будучи складовою частиною громадського обов'язку, є моральним у його об'єктивному і суб'єктивному аспектах. Моральна цінність його змісту полягає в тому, що останній спрямований на вирішення найвищого завдання: розв'язання правового конфлікту, відновлення справедливості.

Усвідомлення суддею професійного обов’язку передбачає турботу про професійну гідність, постійне вдосконалювання професійної майстерності, прагнення виховувати своєю діяльністю, особистим прикладом повагу до закону, правосуддя, суду.

Однак потенційні можливості професійного обов’язку можуть виявлятися тільки в тому разі, якщо вони доповнюються відповідним суб'єктивним ставленням, коли службові обов'язки сприймаються і усвідомлюються як особисті, як глибинна потреба і переконання в справедливості і правоті справи своїх дій, професійної діяльності в цілому. Внутрішня потреба судді у виконанні професійного обов’язку розкривається з позиції такої етичної категорії, як суддівське сумління.

Суддівське сумління – це усвідомлення моральної відповідальності перед іншими людьми, моральна самооцінка, вольовий контроль суддею своїх учинків з погляду моральних норм і суспільних принципів. Суддя зобов'язаний з повагою ставитися до колег за професією, громадян, бути ввічливим, коректним у службових відносинах, дотримуватися високої культури спілкування.

Суддівське сумління не тільки має оціночний характер, змушуючи суддю співвідносити свої дії і рішення з правовими приписами і нормами моралі, а й спонукає його діяти відповідно до внутрішнього переконання, протистояти зовнішньому впливу і тиску. Сумління судді – один із засобів мотивації вибору варіанта поведінки, що допускається законом.

Таким чином, дотримання етичних основ діяльності передбачає утримання суддею від дій, що можуть бути розцінені як використання посадового становища в особистих цілях чи можуть викликати сумнів у його неупередженості, незалежності і справедливості винесених рішень. Суддя зобов'язаний не допускати будь-яких дій, що можуть заподіяти шкоду, порушити нормальну діяльність суду чи дискредитувати судову владу в цілому. Суддя не повинен як під час виконання службових повноважень, так і в приватному житті вчиняти дій, що можуть негативно відобразитися на його моральному вигляді, завдати шкоди його професійній та суспільній репутації. При цьому під репутацією судді слід розуміти загальновизнані в професійній групі, у суспільстві в цілому уявлення та оцінку поведінки судді як посадової особи судової влади, носія владних повноважень. Для судді, який не дотримується етичних основ діяльності, повинні наставати негативні наслідки, зокрема притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Сумлінне і професійне виконання службових функцій у першу чергу передбачає повну самовіддачу судді. Він повинен утримуватися від іншої роботи, яка заважає йому належним чином виконувати свої службові обов'язки і якій він не повинен приділяти увагу протягом свого робочого часу. Йдеться про те, щоб суддя не мав іншої оплачуваної роботи, за винятком наукової, викладацької або творчої. Безперечно, виконання навіть такої додаткової роботи не повинно позначатися на якості професійної діяльності судді.

Дотримання вимог сумлінного і професійного виконання обов'язків судді передбачає вдосконалення професійної майстерності, систематичне підвищення кваліфікації.

Забезпечити належне виконання суддею даного обов'язку можливо шляхом запровадження якісно нового мотиваційного механізму, котрий не тільки матиме стимулюючий характер, а й ставить суддю перед необхідністю постійно вдосконалювати свої професійні знання, уміння, навички. Повинні бути створені умови, здатні забезпечити відповідне ставлення кожного судді до професійного навчання, спонукати його на постійне збагачення власних знань, навичок, самовдосконалення і особисту відповідальність за свій професійний розвиток.

Держава за допомогою закріплення цього обов'язку в законі повинна передбачити певні гарантії для того, щоб систематичне професійне навчання суддів, удосконалення професійної майстерності стали складовою частиною їх професійної діяльності. Але не тільки за особистою ініціативою, а обов'язковою вимогою, що здійснюється за рахунок державного бюджету. Такими гарантіями можуть стати вдосконалена система добору кадрів, просування по службі, тестування, періодична атестація суддів. За неналежне виконання цього обов'язку суддя притягується до дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, встановлюючи службові обов'язки суддів, необхідно також передбачити державні гарантії їх реалізації. Держава зацікавлена в належному виконанні суддею своїх службових обов'язків, адже суддя виносить рішення від її імені. Але має йтися не тільки про нормативне закріплення юридичного механізму, правових гарантій реалізації. Однією з особливостей службових обов'язків суддів є те, що вони містять певні норми моралі і не можуть мати повну нормативну визначеність, що, безумовно, пов'язано зі специфікою професійної діяльності судді. Тому розглядати виконання службових обов'язків необхідно з позиції самої їх реалізації (тобто у вигляді специфічної діяльності) як суддею, так і державою, її органами.

Належна реалізація службових обов'язків повинна забезпечуватися не тільки за допомогою різного юридичного інструментарію (правових норм, що визначають коло службових обов'язків судді, основних форм і способів їх реалізації, відповідальності за невиконання і т.д.), а й враховувати вплив індивідуальної, соціально-психологічної структури особистості їх виконавця (його ціннісні орієнтації, установки, цілі тощо) на процес виконання службових обов'язків. Також повинні бути передбачені певні політичні, організаційні, ідеологічні та інших соціальні умови, що спонукали б до добровільного і сумлінного виконання суддею своїх службових обов'язків.

3. Повноваження суддів

суддя право обов’язок повноваження

Юридичні можливості судді не обмежуються виключно службовими правами й обов'язками. Відповідно до Закону України «Про статус суддів» суддя є посадовою особою судової (державної) влади. Це означає, що держава наділяє його спеціальними повноваженнями, які мають владний характер і визначені процесуальним законодавством. Можна сказати, що суддя як персональний носій судової влади наділений повноваженнями судової влади. Зміст і обсяг владних можливостей судді залежать від його спеціалізації, покладених функцій, місця в ієрархії судових посад.

Нормативне визначене владне повноваження – основний інструмент виконання покладених на суддю функціональних обов'язків при здійсненні професійної діяльності. Юридичні, владні повноваження є основним елементом правового статусу судді і відображають його функціональну, державно-владну і правову природу. Саме повноваження характеризують статус судді як носія судової влади.

Повноваження є явищем, що безпосереднє обумовлено феноменом влади. Більшість учених розглядають повноваження як один із складових елементів поняття судової влади. Такий підхід не випадковий. Повноваження судді мають державно-владний характер, оскільки вони походять від держави, спираються на її авторитет, а в необхідних випадках і на апарат державного примусу.

В теорії права під поняттям «повноваження» розуміють вид та міру владного впливу посадової особи на зацікавленого учасника правовідносин з метою задоволення його законного інтересу, досягнення певного соціально корисного результату.

Повноваженням судді притаманні такі характерні ознаки:

1) вони реалізуються одноособово суддею (або колегіально у передбачених законом випадках);

2) поширюються на осіб, не пов'язаних із суддею службовими відносинами, тобто мають публічний характер;

3) реалізуються шляхом винесення акта судової влади, що має обов'язковий характер для тих, кому він адресований;

4) держава забезпечує контроль за виконанням рішень судді;

5) мають юрисдикційний характер.

Реалізація державно-владних повноважень, якими наділені судді, можлива тільки в системі процесуальних відносин, поза даними відносинами немає ні правосуддя, ні самого суду. Тобто суддя може реалізувати надані йому повноваження тільки в межах процесуальних правовідносин при здійсненні професійних функцій.

За змістом повноваження можна класифікувати на предметні та функціональні, за значимістю – на основні та додаткові.

Предметні повноваження визначаються юрисдикцією суду, в якому працює суддя, виступаючи, в свою чергу, критерієм щодо розмежування юрисдикції судів. До основних повноважень цієї групи належать повноваження по здійсненню правосуддя та судового контролю. До додаткових слід віднести повноваження щодо узагальнення судової практики, аналізу судової статистики, роз’яснення з питань застосування законодавства, участі у формуванні суддівського корпусу, надання методичної допомоги суддям судів нижчого рівня та ін. Обсяг предметних повноважень судді визначається юрисдикцією суду, в якому він працює.

Повноваженнями щодо здійснення конституційного контролю наділені лише судді Конституційного Суду України, які розглядають всі справи, віднесені до юрисдикції Конституційного Суду статтею 147 Конституції України. Відповідно до цієї статті, а також ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України» до предметних повноважень судді цього суду належать прийняття рішення та складання висновків щодо:

а) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради АРК;

б) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

в) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. ст. 111, 151 Конституції України;

г) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Особливості організаційної моделі судоустрою України передбачають надання повноважень по здійсненню правосуддя та адміністративного контролю суддям судів загальної юрисдикції. Обсяг повноважень суддів відповідних судів установлюється відповідно до судової інстанції.

Так, наприклад, суддя місцевого суду наділений повноваженнями щодо: а) розгляду по першій інстанції цивільних, кримінальних, адміністративних та господарських справ, а також справ про адміністративні правопорушення; б) здійснення судового контролю у випадках, передбачених законом. Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.

Суддя апеляційного суду наділений законом повноваженнями:

а) по перегляду рішень місцевих судів в апеляційному порядку;

б) по розгляду по першій інстанції кримінальних та цивільних справ, віднесених законом до підсудності апеляційних судів;

в) іншими повноваженнями, передбаченими ст. 26 Закону «Про судоустрій України» та процесуальним законодавством.

Суддя вищого спеціалізованого суду має такі повноваження:

а) переглядає в касаційному порядку справи, що були розглянуті нижчою судовою інстанцією;

б) переглядає інші справи у випадках, установлених процесуальним законом;

в) інші повноваження, передбачені ст. 39 Закону «Про судоустрій України» та процесуальним законодавством.

Суддя Верховного Суду України наділений законом повноваженнями по:

а) перегляду в касаційному порядку рішень загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом;

б) перегляду в порядку повторної касації всіх інших справ, розглянутих судами загальної юрисдикції в касаційному порядку;

в) у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами, та має інші повноваження, передбачені ст. 47 Закону «Про судоустрій України» та процесуальним законом.

Функціональні повноваження судді – це можливість вчиняти різні процесуальні дії та здійснювати організаційні заходи, спрямовані на забезпечення розгляду справи. Вид та міра функціональних повноважень судді визначається відповідною функцією судової влади та встановлюється процесуальним законодавством. Результатом реалізації суддею своїх функціональних повноважень є ухвалення відповідного рішення, яке має владний характер.

Всі функціональні повноваження судді можна розділити на три групи:

а) по підготовці до судового розгляду справи;

б) по розгляду справи;

в) по контролю за виконанням прийнятого судового рішення.

Таким чином, під повноваженнями судді слід розуміти вид та міру службової поведінки носія судової влади, яка спрямована на реалізацію функцій судової влади, і має формальне визначення у відповідному рішенні судді.

Щодо структури повноважень судді, то законодавець, юридично їх закріплюючи, робить акцент то на праві, то на обов'язку. Формулювання повноважень судді у вигляді обов'язку є доцільнішим лише у випадках повної формалізації порядку їх використання, а у вигляді права – тоді, коли ситуація недостатньо формалізована і пов'язана з необхідністю приймати рішення виходячи з конкретних обставин справи, а також тоді, коли повноваження виступає як можливість вимагати певної поведінки від інших осіб. Тобто, юридичний зміст повноваження судді можна подати у вигляді синтезу права й обов'язку, як певний правообов'язок. Але, між правами й обов'язками судді, що входять до складу повноважень, існує певна відстань. Суддя, з метою забезпечення вирішення завдань, що стоять перед ним, виконує обов'язок шляхом використання наданих йому прав при настанні відповідних умов. Діючи в рамках закону, він самостійно тлумачить положення, що містяться в законодавстві, оцінює конкретну ситуацію з погляду поширення на неї правової норми та обирає найбільш ефективні шляхи і засоби досягнення мети, виконання велінь правової норми. Тобто, до юридичної структури посадового повноваження судді, крім прав і обов'язків, слід включити і суддівський розсуд.

Закон регулює суспільні відносини в загальному вигляді. Щоб вирішити конкретний спір про право на основі загальних норм, необхідне професійне судження судді. Шляхом надання судді права на розсуд підключаються свідомість, воля і компетентність судді, що дозволяє вирішувати справу на основі загальних (абстрактних) вимог закону з урахуванням індивідуальних особливостей спору.

Поняття «розсуд» означає рішення, висновок, думку. При здійсненні своїх функцій суддя приймає владні рішення на основі норм права. Сутність же розсуду судді полягає в його праві вибрати найбільш доцільний спосіб вирішення поставленого перед ним завдання. Закон має загальний характер і регулює суспільні відносини в загальному вигляді. Стосовно ж конкретного випадку суддя, в межах норм права, має самостійно вибрати найбільш обґрунтований і доцільний спосіб вирішення спору задля досягнення поставленої мети – відновлення справедливості.

Отже, суддівський розсуд – це повноваження судді здійснювати вибір правомірного шляху встановлення справедливості, що реалізується відповідно до принципів права та на основі (в межах) закону. Введення розсуду судді до структури його повноваження передбачає, що суддя діятиме не механічно, а зважуватиме прийняте рішення.

Суддівський розсуд передбачає свободу вибору судді з декількох альтернативних законних рішень. Тому, коли закон не передбачає альтернативних варіантів, права на розсуд у судді немає, а є його обов'язок діяти певним чином. Так, наприклад, якщо одна із сторін заявить клопотання, суддя зобов'язаний розглянути його. Але рішення, що буде прийняте суддею, залежатиме від його розсуду.

При розгляді клопотання суддя зобов'язаний проаналізувати законність вимог, що висуваються, їхню доцільність. Якщо в процесі своїх міркувань суддя дійде висновку про законність і доцільність вимог, він зобов'язаний задовольнити клопотання. При наявності ж будь-яких сумнівів чи переконання в неправомірності або недоцільності вимог суддя може вибрати між рішенням про незадоволення клопотання чи про його задоволення не в повному обсязі.

Суддівський розсуд стосується встановлення: по-перше, фактів, що уявляються судді необхідними для вирішення спору по суті; по-друге, способу вирішення спору; по-третє, самої норми, що підлягає застосуванню в даному конкретному випадку.

Висновки

Таким чином, сутність суддівського розсуду полягає в судженні судді з того чи іншого питання. Результатом розсуду судді виступає його переконання в правильності та доцільності того чи іншого рішення, причому об'єктивною підставою переконання судді є надані в судовому розгляді докази.

Розсуд судді обмежений рамками права, інтересами справедливості. Характерними рисами розсуду є неупередженість і правомірність. Під час судового розгляду суддя не повинен мати ніякої, хоча б віддаленої зацікавленості у справі. В умовах змагальності судового процесу, коли сторони наділяються рівними можливостями, розсуд судді має ґрунтуватися на доказах, що надаються сторонами. Рішення судді повинне бути мотивованим та законним.

Однак розуміння суддівського розсуду лише як судження, заснованого на доказах, є не зовсім точним. Воно формується на основі аналізу фактичних обставин справи. Крім того, на процес прийняття рішення суддею впливають ще і його погляди на мораль, рівень правосвідомості, професійної майстерності, ціннісні орієнтації, особистісні, психічні якості і здібності.

Отже, при визначенні правової природи повноважень судді, крім об'єктивних аспектів їх реалізації, слід враховувати суб'єктивний фактор – реалізує їх людина, яка наділена певними соціальними і психофізіологічними характеристиками, що справляє певний вплив на процес прийняття судових рішень.

Список літератури

1. Організація судових та правоохоронних органів: Навч. Посібник / за ред. І.Є. Марочкіна, Н.В. Сибільової, О.М. Толочка. – Харків, 2009.

2. Організація судочинства в Україні (під заг. ред. Лавріновича) – К., вид. МЮ, 2008.

3. Халдеев Л.С. судья в уголовном процессе. – М., 2008.

4. Жилин Г.А. Судья в гражданском процессе. - М., 2009.

5. Бринцев В.Д. Організаційне забезпечення діяльності судів на регіональному рівні. – Київ., 2007.

5. Тимчасова Інструкція з діловодства в місцевому загальному суді // Офіційний Вісник України – 2005. – №13, ст. 694.

6. Научная организация труда в аппарате судов и учреждений юстиции. – М, 2007.

7. Божьев В.П., Добровольская Т.Н., Перлов И.Д. Организационное руководство судами в СССР (судебное управление). – М., 2006.

8. Алексеев В.Б., Кашенов Г.П. Организация судебной деятельности. – М., 2007.

9. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству. / Под ред. Н.М. Гурбатова. – М., 2007.

10. Волкодаев Н.Ф. Правовая культура судебного процесса. – М., 2006.

11. Типові посадові повноваження службовців апарату місцевого суду. Затверджено Наказом ДСА, 2008 р.