Курсовая работа: Способи захисту цивільних прав у новому Цивільному кодексі України

Курсовая работа: Способи захисту цивільних прав у новому Цивільному кодексі України

Курсова робота з цивільного права

на тему:

«Способи захисту цивільних прав у новому Цивільному кодексі України»

ПЛАН

Вступ

1. Загальнотеоретична характеристика права на захист цивільних прав

1.1 Принципи захисту цивільних прав: від римського права до сучасного цивільного права

1.2 Співвідношення понять правовий захист та правова охорона

2. Структурно-правовий аналіз права на захист цивільних прав

2.1 Співвідношення способів та форм захисту цивільних прав

2.2 Юрисдикційна форма захисту цивільних прав

2.3 Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Після розпаду Радянського Союзу в Україні розпочалися процеси децентралізації економічної системи, на ринку з’явилися нові суб’єкти цивільного обороту. В умовах сучасного політико-правового розвитку держави особливо актуальним в теоретичному і практичному аспектах є передбачене ст. 55 Конституції України право на захист [1], адже нормальний цивільний оборот передбачає не тільки визнання належності суб’єктам правових відносин певних цивільних прав та інтересів, а й забезпечення функціонування ефективного механізму захисту цих прав. Сучасні правові тенденції вимагають наявності широкого вибору регламентованих законодавством засобів, способів та форм захисту цивільних прав та інтересів.

Саме тому особливо актуальним є дослідження питання захисту цивільних прав та інтересів, як реалізації встановленого законом суб’єктивного права особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання шляхом застосування обраних самою особою чи встановлених договором або актами цивільного законодавства правоохоронних заходів – способів захисту цивільних прав.

Метою даної роботи є на основі аналізу чинного законодавства і праць науковців розкрити правову природу захисту цивільних прав та інтересів, способів та форм його реалізації.

Визначена мета зумовила постановку та розв’язання наступних завдань:

·  Дослідити принципи та форми захисту цивільних прав, за римським правом та застосування їх у новому Цивільному кодексі України;

·  Визначити співвідношення понять «правовий захист», «захист права» та «правова охорона»;

·  Розглянути наукові підходи до визначення елементів механізму захисту та класифікації способів та форм захисту цивільних прав та інтересів;

·  Проаналізувати співвідношення способів та форм захисту цивільних прав та інтересів;

·  Провести змістовний аналіз юрисдикційної форми захисту цивільних прав та інтересів;

·  Розкрити зміст таких способів захисту як відшкодування матеріальної (майнової) та моральної шкоди;

·  Розглянути інститут самозахисту, як неюрисдикційної форми захисту цивільних прав та інтересів.

Об’єктом даної роботи виступають суспільні відносини, які виникають при використанні особою права на захист свого суб’єктивного права або законного інтересу у разі його невизнання, порушення або оспорювання.

Предметом дослідження є такі фундаментальні категорії цивільного права як правовий захист цивільних прав та інтересів, право на захист, правова охорона, засоби, способи та форми захисту, порядок захисту, самозахист цивільних прав та інтересів, які відіграють важливу роль у системі юридичних гарантій реалізації цивільних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб.

З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів застосовувалася система загальнонаукових та спеціально-наукових методів, зокрема: історичний (застосовувався при дослідженні способів захисту прав та інтересів за римським правом); формально-логічний, порівняльний, діалектичний (використані для формування та аналізу правових категорій та понять, які є предметом роботи); нормативний (застосовувався в процесі аналізу законодавства України); системний (дав можливість визначити місце інституту захисту цивільних прав у системі права на захист, дослідити механізм захисту та визначити його елементи); аналіз; синтез; порівняння.

Теоретичним підґрунтям роботи слугували праці вчених і юристів: Р.А. Калюжного, Г.Я. Стоякіна, Я.М. Шевченко, Е.А. Суханова, Ю.К. Толстого, Б.М. Гонгало, А.В. Стремоухова, З.В. Ромовської, Г.А. Осетинської, Т. Підлубної, С.В. Клименко, Т. Ярової, Є.В. Левіцького та інших.

1.  ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА НА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

1.1 Принципи захисту цивільних прав: від римського права до сучасного цивільного права

Незважаючи на чималий обсяг рецепійованих норм римського права, положень та ідей, воно й донині залишається невичерпним джерелом для вдосконалення права країн романо-германської правової сім’ї, в тому числі і України.

У Римській державі захист порушених суб’єктивних прав здійснювався в трьох історично змінюваних формах процесу: легісакційному, формулярному та екстраординарному [15, с. 132]. Спільною підставою для будь-якого з цих процесів був позов заінтересованої особи.

У римському праві позов (action) – це право домагатися через суд того, що належить особі. Формування позовної вимоги становило суттєву частину римського судочинства в галузі приватного права. У преторських едиктах публікувалися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які отримали правовий захист з їх боку.

Римські юристи розробили цілу систему позовів, основними з яких є:

·  цивільні позови, які ґрунтувалися на приписах цивільного права (jus civile);

·  гонорарні позови, які були введені в систему правосуддя судовими органами;

·  позови суворого права, за яких суддя повинен був дотримувати суворого припису закону;

·  позови доброї совісті, у яких суддя поглиблювався у зміст договору, з’ясовував передусім, до чого сторони прагнули при укладенні договору;

·  позови особисті (персональні), спрямовані проти особи, яка була зобов’язана здійснити на користь позивача якусь дію;

·  речево-правові позови (реальні), спрямовані на встановлення належності речей, тобто на захист речових прав.

Речево-правові позови, в свою чергу, поділялися на:

1)  реіперсекуторні позови, за допомогою яких позивач вимагав від суду відновлення порушеного стану майнових прав і намагався отримати те, що було відібрано у нього відповідачем;

2)  штрафні позови, спрямовані на часткове покарання відповідача. В них позивач вимагав від суду покарати відповідача штрафом;

3)  змішані позови, спрямовані і на відновлення порушеного майнового права, і на покарання у вигляді штрафу [18, с. 72].

·  публічні (популярні) позови. Ці позови пред’являлися для захисту громадських інтересів;

·  позови за аналогією подавалися щодо подібних ситуацій до тих, що були захищені відомими позовами;

·  фіктивні позови (позови з фікцією). Ці позови містили певну фікцію про те, що певна умова закону збережена, коли насправді вона не була дотримана;

·  ноксальні позови. Це позови про відшкодування збитків при деліктах, здійснених особами чужого права або рабами без відома paterfamilias;

·  позови спадкоємців. Це позови про розподіл спадкового майна [17, с. 98].

Деякі цивільно-правові відносини були захищені кількома позовами. В цих випадках наставала колізія (розходження) позовів: позивач міг вибрати позов, який був більш зручним для нього [17, с. 100].

Римське право надавало можливість і відповідачу захищатися проти пред’явленого до нього позову. Якщо відповідач не визнавав позову, він міг направити заперечення проти його підстави (exeptio). В цьому випадку виникали такі ситуації [15, с. 142].

1)  Відповідач заперечує ті факти, на яких базується право позивача.

2)  Відповідач наводить свої факти.

Відповідач, який необґрунтовано заперечував позов, сплачував штраф в подвійному розмірі. До позивача, що необґрунтовано пред’являв позов, застосовувалися міри, встановлені суддею [16, c. 41].

Особливим засобом захисту суб’єктивного права була діяльність преторів. Вони здійснювали захист спеціальними засобами для поліпшення, доповнення і усунення недоліків цивільного процесу.

Види засобів преторського захисту:

·  інтердикти (interdictum);

·  стипуляція (stipulatio);

·  реституція (restitutio);

·  введення у володіння (missiones in possessionis) [16, c. 35].

Інтердикти – розпорядження претора, якими він наказував вчинити дію або утриматися від її вчинення. Існувало кілька груп інтердиктів:

1)  інтердикти, якими заборонялися будь-які насильницькі порушення;

2)  інтердикти, якими наказувалося відновлення порушеного стану;

3)  інтердикти, за допомогою яких здійснювалося заснування нових відношень;

4)  інтердикти, видання яких мало за мету відновлення стану володіння.

Стипуляція – це публічна обіцянка сплатити певну суму або вчинити дію, яка проголошувалася у відповідь на поставлене питання. Виділяли такі види стипуляції:

1)  стипуляція, яка слугувала для регулювання правильного проведення спору;

2)  стипуляція для забезпечення безперешкодного проведення судового процесу.

Реституція – це відновлення попереднього становища. В особливо важливих випадках претор дозволяв знищувати юридичні наслідки, які наставали у зв’язку з тим, що він визнавав несправедливим застосування в подібних випадках загальних норм права. Для застосування реституції вимагалося дві умови: наявність шкоди у потерпілого та строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

Введення у володіння здійснювалося за розпорядженням претора для збереження певного майна або для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном або на певну річ, наприклад, введення у володіння спадкового майна з метою забезпечення виконання заповідальних обов’язків.

Таблиця III Законів XII таблиць найбільш чітко регламентує способи захисту цивільних прав. В таблиці VI міститься приклад визнання права, суть якого полягає в тому, що власноручно відстояти своє право на річ на судоговорінні означало накласти руку на спірну річ і в урочистих висловах відстоювати право на неї. Таблицею VIII передбачався такий спосіб захисту цивільних прав як відшкодування моральної шкоди – за образу передбачався штраф у розмірі 25 асів [15, c. 150].

Римське право також визнавало право на самозахист цивільних прав і його види – необхідну оборону і крайню необхідність та їх перевищення. Так, за Законами XII таблиць, якщо той, хто крав у нічний час, був убитий на місці, то нехай його убивство буде вважатися виправданим; при денному світлі, якщо він чинить опір зі зброєю в руках, слід кликати на допомогу [15, c. 151].

Проаналізувавши норми римського права, можна зробити висновок про те, що механізм захисту у Стародавньому Римі був дуже розвиненим. З дослідження видно, що принципи римського права знайшли своє відображення у цивільному законодавстві України про захист. Так, такий вид преторського захисту як інтердикти, має відображення у новому Цивільному кодексі України (далі ЦК України) як способи захисту цивільних прав та інтересів судом (ст. 16 ЦК України) [2]. Так само, реституція, яка за римським правом застосовувалась претором, у новому цивільному законодавстві є нічим іншим, як відновленням становища, яке існувало до порушення цивільного права або інтересу.

1.2 Співвідношення понять правовий захист та правова охорона

В науковій літературі зустрічаються терміни «правовий захист» та «захист прав», останній є більш поширеним.

Досить поширеною у юридичній літературі є позиція, згідно з якою правовий захист охоплює всю систему правових засобів, передбачених законом для забезпечення та здійснення відповідних цивільних прав та інтересів та боротьби з правопорушеннями, що гарантуються державним примусом [19, c. 53]. Один з прихильників цієї позиції Г. Я. Стоякін зазначив, що правовий захист включає в себе: видання норм, які встановлюють права та обов'язки, визначають порядок їх здійснення та захисту і загрожують застосуванням санкцій; діяльність суб'єктів зі здійснення своїх прав та захисту суб'єктивних прав; попереджувальну діяльність державних та громадських організацій та діяльність з реалізації правових санкцій. У даному визначенні автор дав широке тлумачення правового захисту, включаючи в нього і захист цивільних прав та інтересів [20, c. 15].

Представники другої позиції пропонують розглядати правовий захист як систему юридичних норм, спрямованих на попередження правопорушень та усунення їх наслідків [21, c. 64]. За такого підходу правовий захист також ототожнюється з правовим інститутом захисту цивільних прав та інтересів.

Дослідники цивільного процесуального права з цілком зрозумілих міркувань обмежують правовий захист діяльністю суду чи інших юрисдикційних органів із попередження та відновлення порушеного права [22, c. 89].

На противагу цим ідеям, А. Стремоухов аналізує різницю між правовим захистом людини, з одного боку, та захистом прав – з іншого:

·  по-перше, якщо захист прав людини це правозастосовна діяльність, то правовий захист – це і правозастосовна, і правотворча діяльність.

·  по-друге, правовий захист – це не тільки захист прав, а й юридична допомога особі, яка надається адвокатурою, нотаріатом, громадськими об’єднаннями, урядовими організаціями й установами. Крім того, на думку автора, правовий захист діє на всіх стадіях прояву права, а захист прав – лише на стадії користування.

·  по-третє, правовий захист, з одного боку та захист прав – з іншого, мають різну мету: перший – забезпечити правову захищеність людини в цілому, другий – захистити від порушення або відновити порушене конкретне суб’єктивне право.

·  по-четверте, правовий захист людини і захист прав різняться за видами діяльності, через які вони здійснюються. Також правовий захист, на відміну від захисту прав, охоплює всі елементи правового статусу людини, у тому числі його обов’язки. Крім того, якщо захист права поширюється лише на суб’єктивне право, то правовий захист – і на об’єктивне право [31, c. 47].

Отже, основна відмінність між цими поняттями полягає в тому, що захист права акцентує увагу на об’єкті захисту, тобто захист порушеного права й інтересу, а правовий захист дає певну характеристику процесу, що здійснюється правовими засобами.

Вирішуючи проблему змісту правового захисту переважна більшість юристів дійшли висновку про те, що при цьому слід розмежовувати поняття «правовий захист» і «правова охорона», вкладаючи в них різний зміст. Так, 3. В. Ромовська вважає, що призначенням правової охорони є регулювання суспільних відносин на першому етапі та визначення заходів з охорони конкретного суб'єктивного права на другому етапі, а сама можливість захисту цього права і конкретне його здійснення є одним з чинників правової охорони, тоді як правовий захист — лише результат реалізації особою права на захист [32, c. 15]. На мою думку, такий підхід до визначення правової охорони та правового захисту має певні недоліки, адже, по-перше, автор дещо протиставляє правовий захист правовій охороні, по-друге – не включає до правового захисту самі цивільно-правові засоби (способи) відновлення порушеного права, без яких особа взагалі не може реалізувати своє право на захист.

Такого протиставлення прагнула уникнути Я. М. Шевченко, яка вважає, що поняття «правова охорона» включає в себе поряд із заходами економічного, політичного, ідеологічного характеру, що забезпечують нормальне регулювання суспільних відносин, попередження правопорушень, усунення причин, що їх породжують (регулятивні норми), а також і заходи, спрямовані на поновлення чи визнання прав у разі порушення чи оспорювання їх, а саме — правовий захист [23, c. 17]. Отже, автор прямо визнала правовий захист складовою частиною правової охорони.

У нормотворчій діяльності досить часто застосовуються поняття «правова охорона» і «правовий захист» без чіткого їх розмежування і без додержання при їх застосуванні у законодавчих актах певних однакових критеріїв. Наприклад, закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [6], «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [7], «Про охорону прав на промислові зразки» [8] містять як загальнорегулятивні, так і захисні норми. Зокрема, в Законі України «Про захист прав споживачів» [9] лише кілька статей стосується безпосередньо захисту порушеного права споживача (статті 5, 16, 22, 24), а інші мають загальнорегулятивний характер.

Завершуючи огляд юридичної дискусії з приводу цього питання, слід відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони більш широким поняттям порівняно з правовим захистом. В основі правової охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав та заходи, спрямовані на попередження порушень цих прав. У той же час захисні норми спрямовані насамперед на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій.

2.  СТРУКТУРНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ПРАВА НА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

2.1 Співвідношення способів та форм захисту цивільних прав

юрисдикційний цивільне право самозахист

Статтею 15 ЦК України особі надається право на захист свого цивільного права та інтересу в разі його порушення, невизнання або оспорювання [2].

Складовими елементами захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів є: об’єкт – суб’єктивні права та законні інтереси, що підлягають захисту; суб’єкт – особа, права й інтереси якої порушено і яка володіє суб’єктивним правом на захист; форма захисту; спосіб захисту [35, c. 97]

Інший підхід має В. Корельський, згідно якого механізм реалізації права на захист складається з засобів, форм та способів захисту [34, c. 267].

Найчастіше засоби захисту ототожнюються з процесуальними формами захисту цивільних прав та інтересів. Засобом судового захисту цивільних прав і законних інтересів виступає позов, у справах наказового та окремого провадження – заява. Засобом захисту в адміністративному порядку є скарга [36, c. 121].

Формою захисту прийнято вважати комплекс внутрішньо узгоджених заходів із захисту суб’єктивних прав і охоронюваних інтересів, певний процедурний (процесуальний) порядок [34, c. 267]. А. А. Добровольский та С. А. Іванова виділяють позовну та не позовну форми захисту цивільних прав та інтересів. На їх думку, всі спірні правові вимоги, які підлягають розгляду з дотриманням встановленої законом процесуальної форми захисту цивільного права та інтересу, називаються позовними, а правові вимоги, які підлягають розгляду без дотримання такої форми (наприклад, при захисті в адміністративному порядку) в законодавстві і в теорії називаються не позовними [24, c. 21].

В залежності від суб’єкта, який здійснює захист, форми захисту цивільних прав та інтересів поділяються на:

·  Юрисдикційну (Діяльність уповноважених державою органів щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів [25, c. 282]. До таких органів ЦК України відносить суд, Президента України, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування та нотаріусів [2].

·  Неюрисдикційну (Охоплює собою дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на захист прав, які здійснюються ними самостійно, без звернення до державних чи інших компетентних органів. У ЦК України вказані дії об’єднані поняттям «самозахисту цивільних прав» (ст. 19 ЦК України) [2; 26, c. 75].

Захист цивільних прав та інтересів забезпечується застосуванням наступного елемента механізму захисту – способів захисту.

Способом захисту цивільних прав та інтересів є встановлений актом цивільного законодавства або договором порядок забезпечення відновлення (визнання) порушених прав і вплив на правопорушника з метою відшкодування порушеної майнової і немайнової сфер [34, c. 266].

Новим ЦК України розширено інструментарій способів захисту цивільних прав та інтересів. Так, відповідно до ст. 16 ЦК України особа може звернутися до суду з позовами про:

1)  визнання права – застосовується у випадку спору або сумніву щодо наявності у особи певного цивільного права чи цивільного обов'язку;

2)  визнання правочину недійсним – цей спосіб дає можливість сторонам, що виконали недійсну угоду повернутися до первинного стану за правовими наслідками;

3)  припинення дії, яка порушує право – можливе щодо триваючого цивільного правопорушення. Прикладом може бути зобов'язування припинити розповсюдження мистецького твору до вирішення спору судом;

4)  відновлення становища, яке існувало до порушення (реституція) – застосовується в разі, коли необхідно поновити порушене цивільне право;

5)  примусове виконання обов’язку в натурі (реальне виконання) – полягає у тому, що кредитор зобов’язує боржника реально виконати обов’язки, взяті ним на себе у силу договору;

6)  зміна правовідношення – полягає у реорганізації правовідносин, перетворенні одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обов'язку. Так, ч.1 ст. 678 ЦК України передбачено, що при придбанні за договором купівлі-продажу товару неналежної якості, покупець має право вимагати за його вибором: безоплатного усунення недоліків товару у розумний строк, або відшкодування витрат на усунення недоліків товару, або пропорційного зменшення ціни [2];

7)  припинення правовідношення – застосовується у разі невиконання чи неналежного виконання особою обов'язків або зловживання цивільним правом. Прикладом може бути ч. 2 ст. 678 ЦК України, яка передбачає, що в разі істотного порушення вимог щодо якості товару, покупець має право вимагати заміни товару на аналогічний товар належної якості, або відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми [2];

8)  відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди – цей спосіб захисту передбачає наявність у особи, якій завдано збитків у зв’язку з порушенням її цивільного права та інтересу, права на їх відшкодування;

9)  відшкодування моральної (немайнової) шкоди – цей спосіб захисту полягає у покладенні на порушника обов’язку сплатити потерпілому грошову компенсацію за фізичні або моральні страждання, які той переніс внаслідок скоєного правопорушення;

10)  визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб – цей спосіб захисту полягає у визнанні незаконним або скасуванні правового акта судом, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси особи [2].

Важливо зазначити, що цей перелік не є вичерпним, адже в ч. 2 ст. 16 ЦК України зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором або законом [2]. Така норма є новелою, у порівнянні з ЦК УРСР 1963 р. (втратив чинність на підставі кодексу № 435-IV від 16.01.2003, Відомості Верховної Ради України, 2003, № 40-44, ст. 356) і дає підстави стверджувати,що за новим ЦК України сторони, укладаючи угоду, мають право передбачити особливі способи захисту своїх прав на випадок її порушення контрагентом [5].

Як правило, вибір того чи іншого способу захисту покладається на особу, права якої порушені, не визнані або оспорювані. Цей вибір залежить від двох важливих факторів: характеру правовідносин та виду правопорушення [37, c. 12].

Система способів захисту характеризується не лише їх єдністю, а й диференціацією. Способи захисту поділяються на:

·  загальні;

·  спеціальні.

До загальних відносяться ті способи, дія яких поширюється на всю сукупність цивільних прав (і не лише, адже на практиці вони застосовуються в сімейних, трудових, земельних правовідносинах тощо). Вони визначені у ст. 16 ЦК України. Спеціальні способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини [27, c. 17]. Такі способи часто зводяться до одного або кількох загальних способів захисту. Наприклад, рішення суду про вилучення на користь власника майна з чужого незаконного володіння за віндикаційним позовом є відновленням становища, яке існувало до порушення прав.

Б. Гонгало та Т. Іларіонова здійснили класифікацію способів захисту за критерієм уповноваженої особи на їх застосування, виділяючи три групи:

1)  способи, що застосовуються судом – визнання права; відновлення становища, яке існувало до порушення права; припинення дій, що порушують право; визнання правочину недійсним; визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування; примусове виконання обов’язку в натурі; відшкодування збитків; відшкодування маральної шкоди; зміна або припинення правовідношення та ін.;

2)  застосовувані органами державної влади та органами місцевого самоврядування – відновлення становища, яке існувало до порушення права; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення тощо;

3)  ті, що застосовуються безпосередньо особами, права яких порушені – самозахист [28, c. 36].

Проаналізувавши подану класифікацію можна зробити висновок про те, що вона зроблена на основі застосування способів захисту у рамках певної форми захисту.

В. Андрійцьо здійснив розподіл способів захисту цивільних прав та інтересів за критерієм конкретно-цільової спрямованості, виділяючи при цьому такі групи:

·  превентивні – спрямовані на попередження порушення цивільних прав;

·  припинювальні – спрямовані на припинення порушених прав;

·  відновлювальні – спрямовані на відновлення порушених прав;

·  компенсаційні – спрямовані на відшкодування втрат, понесених у зв’язку з порушенням цивільних прав [33, c. 3].

Подана класифікація є недосконалою, адже вона не охоплює всі основні способи захисту і не дозволяє віднести той спосіб, який одночасно виконує кілька функцій до певної з наведених груп.

Отже, можна зробити висновок, що застосування способів захисту завершує реалізацію механізму захисту цивільних прав та інтересів. Співвідношення засобів, способів та форм захисту цивільного права та інтересу прослідковується у А. Вєршиніна, який під засобом захисту розуміє первісну дію із захисту права, якою розпочинається провадження у справі, під формою – порядок або різновид юрисдикційної діяльності із захисту прав, а під способом – завершуючий акт захисту [34, c. 266].

2.2 Юрисдикційна форма захисту цивільних прав

За загальним правилом, юрисдикційна форма захисту цивільних прав та інтересів – це діяльність уповноважених державою органів – суду, Президента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та нотаріусів, спрямована на захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів [25, c. 282].

На думку Клименко С.В. та Ільченко Г.О., юрисдикційна форма захисту реалізується у одному з двох порядків захисту цивільних прав та інтересів:

·  загальному;

·  спеціальному.

Під першим розуміють захист цивільних прав та інтересів у судовому порядку. Під другим визнають адміністративний та нотаріальний порядок захисту цивільних прав та інтересів [36, c. 121].

·  Захист цивільних прав та інтересів в судовому порядку

Стаття 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина [1]. Така конституційна норма знайшла своє відображення у ч. 1 ст. 16 ЦК України, згідно з якою, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу [2]. Це право особа здійснює на свій розсуд. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу в разі порушення особою положень частин 2-5 ст. 13 ЦК України [2].

До способів захисту цивільних прав та інтересів, що застосовуються судом належать способи, передбачені у ст. 16 ЦК України [2].

На мою думку, особливої уваги потребують такі способи захисту судом як відшкодування матеріальної (майнової) та моральної шкоди.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду перелічені у ст. 1166 ЦК України: 1) майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала; 2) особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини; 3) шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом; 4) шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом [2].

Якщо шкода завдана спільними діями або бездіяльністю кількох осіб, вони несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини [13]. Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Виняток з цього правила становлять батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою [2].

Відшкодування матеріальної шкоди передбачається ст. 22 ЦК України, відповідно до якої, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) [2].

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі [13]. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи суд може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі [2].

Статтею 23 ЦК України передбачене відшкодування особі моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав [2].

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Підставою для відшкодування фізичній чи юридичній особі моральної шкоди, завданої неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю є наявність вини особи, яка її завдала [14].

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом [2].

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом й незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування [2].

·  Захист цивільних прав та інтересів у адміністративному порядку

Відповідно до ч.1 ст. 17 ЦК України Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, які здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом [2].

Можливість такого захисту випливає зі ст. З Конституції України, яка встановлює, що зміст та спрямованість діяльності держави та її органів визначаються необхідністю утвердження та забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина, та зі ст. 40 Конституції України, згідно з якою всі особи мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані розглянути такі звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк [1].

Способами адміністративного порядку захисту цивільних прав є:

1) скасування правових актів державних органів, їх посадових та службових осіб вищестоящим органом влади (ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня) [1];

2) використання органами державної влади чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, способів захисту цивільних прав, встановлених ст. 16 ЦК України (наприклад, застосування такого способу захисту як припинення дій, що порушують право тощо) [2; 25, c. 467].

Однак, ст. 21 ЦК України встановлює, що визнання незаконним та скасування правового акта індивідуальної дії або нормативно-правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, які суперечать актам цивільного законодавства і порушують цивільні права або інтереси здійснює суд [2].

Отже, можна стверджувати, що в деяких випадках застосовується адміністративно-судовий порядок захисту. Це підтверджуються і п. 2 ч. 3 ст. 17 ЦК України, в якій зазначено, що рішення, прийняте органами державної влади щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду [2; 36, c. 122].

·  Захист цивільних прав та інтересів у нотаріальному порядку

Захист цивільних прав та інтересів учасників цивільних відносин є одним із найважливіших завдань нотаріату. Відповідно до ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом [2; 10].

Виконавчий напис нотаріуса – це підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з боржника на користь кредитора цієї заборгованості.

Порядок вчинення виконавчих написів визначений гл. 14 Закону України «Про нотаріат» та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5 [10, гл. 14; 11].

Стягнення за виконавчим написом як державних, так і приватних нотаріусів допускається у випадках, передбачених у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. №1172 [11].

Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами – не більше одного року [10].

Крім того, захист цивільних прав нотаріусом може здійснюватися й іншими способами. Наприклад, згідно зі ст. 1283 ЦК нотаріус за місцем відкриття спадщини з власної ініціативи або за заявою заінтересованих осіб вживає заходів щодо охорони такого майна [2].

2.3 Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав

Як вже зазначалося, неюрисдикційну форму захисту цивільних прав та інтересів становить самозахист цивільних прав. Слід відмітити, що окремі науковці розглядають самозахист як один із способів захисту, однак більшість вважають самозахист самостійною формою захисту цивільних прав та інтересів [26, c. 75].

Відповідно до ст. 19 ЦК України, самозахистом є застосування особою заходів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства [2].

У частині 2 ст. 19 ЦК України визначені критерії, за якими певна дія, може вважатися способом самозахисту, а саме:

1) відповідність до змісту порушеного права;

2) відповідність до характеру дії, якою порушене право;

3) відповідність наслідкам, спричиненим порушенням права [2].

Стаття 19 ЦК України містить підстави застосування самозахисту. Ними є не лише протиправні посягання і порушення власних прав особи, але й порушення прав інших осіб, коло яких не обмежується законом [30, 44]. Наприклад, в ч. 1 ст. 154 Сімейного кодексу України визначається, що батьки мають право на самозахист своєї дитини, неповнолітніх дочки та сина [3].

У цивілістичній доктрині формами самозахисту цивільних прав вважаються: необхідна оборона; крайня необхідність; притримання майна; інші способи самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

У чинному Цивільному кодексі України відсутня самостійна стаття, яка б визначала поняття необхідної оборони в цивільному праві. Поняття та ознаки необхідної оборони розкриваються у ст. 36 Кримінального кодексу України (далі КК України) [4]. Відповідно, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, а також суспільних інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення її меж. Під перевищення меж необхідної оборони розуміється умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК України) [4]. Відповідно до ч. 1 ст. 1169 ЦК України, шкода завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується [30, 44]. Разом з тим, у даному випадку треба враховувати правило ст. 1193 ЦК України, відповідно до якого наявність вини потерпілого у завданні йому шкоди є підставою для зменшення розміру відшкодування [29, 879]. Частина 2 ст. 1169 ЦК України встановлює, що шкода, завдана третій особі у разі здійснення особою права на самозахист, відшкодовується особою, яка її завдала. У подальшому особі, яка відшкодувала шкоду, надається право звернутися з регресною (зворотньою) вимогою до особи, в інтересах якої вона діяла. Однак, якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію, що викликала необхідність застосування мір самозахисту [29, 879].

У новому ЦК України норма про крайню необхідність знайшла своє відображення у ст. 1171. Поняття крайньої необхідності розкривається як правомірні дії, спрямовані на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам та інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами [2]. У КК України передбачена умова, яка відсутня в ЦК України – розмір завданої шкоди не повинен перевищувати розміру відверненої шкоди [4].

Способи самозахисту можуть бути обрані самою особою, а також можуть бути визначені в договорі, законі або в інших нормативно-правових актах [2]. В залежності від часу застосування їх класифікують на два види:

·  превентивні;

·  оперативні [37, 84].

Превентивний самозахист – це сукупність прийомів протидії за допомогою яких, особа, право якої може бути порушене в майбутньому, має можливість попередити таке порушення. Особливістю зазначеної групи способів самозахисту є те, що вони повинні визначатися в договорі (крім законодавчого закріплення). Превентивним способом самозахисту є, наприклад, контроль спадкоємців за діями виконавця заповіту (ст. 1292 ЦК України) [2].

Оперативний самозахист – це сукупність засобів протидії за допомогою яких, особа, право якої порушене, може швидко усунути неправомірне посягання та відновити порушене право. Так, ст. 615 ЦК України дозволяє кредитору в разі порушення зобов’язання боржником, частково або в повному обсязі відмовитися від цього зобов’язання, але лише в тому випадку, коли така можливість закріплена договором або прямо визначена законом [2].

Особливим способом самозахисту є притримання, що не може бути віднесений ані до превентивних, ані до оперативних [38, 139]. Оскільки кредитор має право притримати майно боржника, лише якщо зобов’язання не виконується, то таке невиконання вже слід розглядати як порушення права кредитора. Разом з тим, оскільки термін притримання неможливо передбачити, то логічно що такий спосіб самозахисту не буде оперативним.

Статтею 594 ЦК Ураїни право притримання визначається так: кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання [2].

Специфіка притримання полягає в тому, що це єдиний спосіб забезпечення виконання зобов’язань, який виникає безпосередньо із закону і не потребує передбачення можливості притримання в договорі [38, 139].

Предметом притримання відповідно до ст. 594 ЦК України є річ. Оскільки кредитор притримує річ у себе, то в нього виникає і певний обсяг обов’язків щодо неї. Так, кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника; кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини; кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе [2].

Відповідно до ст. 596 ЦК України до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора [2].

Щодо підстав припинення права притримання, то їх існує декілька: перш за все, це належне виконання боржником основного зобов’язання, по-друге – задоволення вимоги кредитора за рахунок речі, яку він притримує (ст. 597 ЦК України), і по-третє – припинення основного зобов’язання внаслідок інших (окрім виконання) загальних підстав припинення зобов’язання, що містяться у главі 50 ЦК України [38, 140].

Тож, підсумовуючи вищевикладене, право особи на самозахист можна визначити як можливість, у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення, застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення.

ВИСНОВКИ

Внаслідок проведеного дослідження було виявлено, що право на захист застосовувався ще у Стародавньому Римі. Основними способами захисту цивільних прав за римським правом були захист у судовому порядку за чітко встановленими для конкретних правовідносин позовами та преторський захист. Отже, можна зробити висновок про те, що римське приватне право має невичерпний потенціал, використання норм, термінів, конструктивних ідей та основних принципів якого, дозволить національне цивільне законодавство.

У роботі було досліджено підходи науковців щодо понять «правовий захист», «захист права» та «правова охорона» та встановлено співвідношення таких понять між собою. На підставі цього було встановлено, що правовий захист – ширше поняття, ніж захист права. Основна відмінність між цими категоріями полягає в тому, що захист права акцентує увагу на об’єкті захисту, тобто захист порушеного права й інтересу, а правовий захист дає певну характеристику процесу, що здійснюється правовими засобами. Було також встановлено, що правова охорона, включає в себе поняття «правовий захист» та «захист права». За відсутності єдиного підходу до визначення поняття захисту цивільних прав як цивільно-правової категорії, пропоную власне визначення цього поняття: захист цивільних прав та інтересів – це реалізація встановленого законом суб’єктивного права особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання шляхом застосування обраних самою особою чи встановлених договором або актами цивільного законодавства правоохоронних заходів – способів захисту цивільних прав.

У ході роботи були досліджені підходи до структури права на захист цивільного права та інтересу, поняття засобів, способів та форм захисту і їх класифікації.

Крім того був проведений змістовний аналіз юрисдикційної та неюрисдикційної форм захисту цивільних прав та інтересів. В межах цього питання було досліджено думки науковців щодо виділення загального та спеціального порядків застосування юрисдикційної форми захисту, розкрито їх зміст і сутність, досліджено такі способи захисту цивільних прав та інтересів як відшкодування матеріальної (майнової) та моральної шкоди, які є найбільш складними питаннями у практичному їх застосуванні. Особливу увагу було приділено неюрисдикційній формі захисту – самозахисту цивільних прав та інтересів, через недостатню регламентованість якого ЦК України, виникають проблеми щодо його практичного застосування. У процесі дослідження було визначено форми, види та особливий спосіб самозахисту – притримання майна кредитором, що використовується в зобов’язальних правовідносинах і являє собою одну, з передбачених цивільним законодавством, можливостей застосування спеціальних заходів майнового характеру, які спонукатимуть боржника до належного виконання його зобов’язання.

Порівняльний аналіз положень нового ЦК України щодо захисту цивільних прав та ст. 6 ЦК УРСР 1963 р. дає підстави стверджувати, що законодавець у цілому зберіг підхід і концепцію захисту порушених цивільних прав. Водночас варто відзначити й певні новели в регулюванні розглядуваного масиву цивільних правовідносин нормами нового ЦК України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст. 141

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – ст. 356

3. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22. – ст. 135

4. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – ст. 131

5. Цивільний Кодекс УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1963. – № 30. – ст. 463 (втратив чинність на підставі Кодексу № 435-IV від 16.01.2003)

6. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – ст. 32

7. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – ст. 36

8. Про охорону прав на промислові зразки. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – ст. 34

9. Про захист прав споживачів. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 30. – ст. 379

10. Про нотаріат. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 39. – ст. 383

11. Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999, № 1172 // Офіційний вісник України, 1999. – № 26. – ст. 1241, № 45. – ст. 2243

12. Про затвердження інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Наказ Міністерства юстиції України від 03.03.2004, № 20/5

13. Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27.03.92

14. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.95

15. Хрестоматия по Всеобщей истории государства и права. Т. I / Под ред. К.И. Батыра и Е.В. Поликарповой. – М., 1996. – с. 263

16. Гай. Институции / Пер. с латинського Ф. Дадынского / Под. ред. В.А. Савельева, Л.Л. Кофанова. – М., 1997. – с. 56

17. Калюжний Р.А. Римське приватне право: Курс лекцій. – К.: Істина, 2005. – с.144

18. Харитонов Є.О. Римське приватне право. – Харків, 2000. – с. 158

19. Басин Ю.Д. Основы гражданского законодательства и защита субъективных гражданских прав. – Саратов, 1971. – с. 78

20. Стоякин Г.Я. Гражданско-правовая охрана интересов личности. – М., 1969. – с. 56

21. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М., 1985. – с. 178

22. Гражданское право: Учебник для вузов (акад. курс) / Отв. ред.: М.К. Сулейменов, Ю.Г. Басин. – Алматы, 2000. – Т. 1. – с. 309

23. Актуальні проблеми цивільного права і цивільного процесу в Україні / Я.М. Шевченко, Ю.Л. Бошицький, А.Ю. Бабаскін та ін. – К., 2005. – с. 32

24. Гражданское право. В 4 томах. Том 1. Общая часть. / Под. ред. Е.А. Суханова. – М., 2007. – с. 720

25. Гражданское право. Учебник. Часть 1. Издание третье, перераб. и доп. / Под. ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 1999. – с. 632

26. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Шевченко Я.М. – Т. 1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін юре», 2003. – с. 520

27. Иоффе О.С., Толстой Ю.К. Основы советского гражданского законодательства. – Л., 1962. – с. 22

28. Гражданское право / Под. ред. Т.И. Илларионовой, Б.М. Гонгало, В.А. Плетнева. – М., 1998. – Ч. 1. – с. 53

29. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – Т. 1. – 832 с.

30. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця.– К.: Юрінком Інтер, 2006. – Т. 2. – 1088 с.

31. Стремоухов А.В. Правовая защита человека: теоретический аспект. Дис. … д-ра юрид. наук. – СПб., 1996. – с. 423

32. Ромовская З.В. Проблемы защиты в советском семейном праве. Автореф. дисс. доктора юрид. наук. – Харьков, 1987. – с. 19

33. Андрійцьо В.Д. Примусове виконання обов’язку в натурі як спосіб захисту цивільних прав: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К, 2004. – с. 19

34. Осетинська Г.А. Проблеми визначення елементів механізму захисту прав та законних інтересів споживачів у сфері надання послуг // Вісник господарського судочинства. – 2005. – №1. – с. 265-269

35. Підлубна Т. Поняття захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів // Підприємство, господарство і право. – 2008. - № 9. – с. 96-99

36. Клименко С.В., Ільченко Г.О. Захист цивільних прав та інтересів при здійсненні суб’єктивного права фізичними особами // Зовнішня торгівля: право та економіка. – 2006. – №6 (29). – с. 119-124

37. Ярова Т. Критерії розмежування способів захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 8. – с. 12-15

38. Левіцький Є.В. Притримання як спосіб самозахисту в Цивільному праві // Одеська національна юридична академія: [тези доповідей] ІІІ Міжнародна цивілістична наукова конференція студентів та аспірантів, Одеса, 4 – 5 квітня 2008 р. – Одеса, 2008. – c. 139-14