Курсовая работа: Судова реформа в Росії та Білорусії

Зміст стр.

Вступ ................................................................................................................... 3-6

1. «Відбитки» радянської судової системи на судовій системі Росії ........... 7-9

2. Сучасна судова реформа в Росії:

а) початок реформування ……...……........................................................... 10-12

б) зміна статусу суддів ……………………………………………………. 13-15

в) зміна процесуальних повноважень суддів ……………………….…… 16-18

г) суд присяжних …………………………………………………….…….. 19-23

д) структура судової системи …………………………………….……….. 24-25

е) судова система й федералізм …………………………………..……….. 26-27

є) мирові судді ……………………………………………………..……….. 28-30

3. Реформування судової системи в Білорусі …………………………...... 31-39

Висновки ......................................................................................................... 40-41

Перелік посилань ............................................................................................ 42-43

Список використаної літератури .................................................................. 44-45

Вступ

Ключове питання будь-якої влади - це довіра громадян державі. Ступінь цієї довіри визначається тим, як вона захищає своїх громадян від сваволі рекетирів, бандитів і хабарників. Однак ні орган законодавчої й виконавчої влади, ні суд, ні правоохоронні структури тут ще не допрацьовують. У результаті порушуються права й інтереси громадян, підривається авторитет влади в цілому, і тому проблема ця носить політичний характер.

Сьогодні Росії й Білорусі украй необхідна судова реформа. Їх судова система відстає від життя й на практиці мало допомагає проведенню економічних перетворень. Не тільки для підприємців, але й для багатьох людей, що намагаються законно відновити свої права, суд так і не став ні швидким, ні правим, ні справедливим. Це не завжди, але в багатьох випадках, на жаль, це так. Арбітражна практика також натрапляє на суперечливу й невиразну законодавчу базу.

Відомча нормотворчість є одним з головних гальм розвитку підприємництва. Чиновник звик діяти відповідно до інструкції, що після набрання чинності того або й іншого закону, часто вступає в протиріччя із самим законом, але при цьому роками не відміняється. Це відзначалося вже сотні разів, але справа практично не рухається. Уряд, міністерства й відомства повинні, нарешті, вжити радикальних заходів у відношенні відомчої нормотворчості, аж до повного скасування корпуса відомчих актів у тих випадках, коли вже прийняті закони прямої дії. Сьогодні нормативно-правова база з однієї сторони надлишкова, з іншої неповна. Законів прийнято навіть занадто багато. Багато хто з них дублюють один одного. Але в цілому ряді випадків так і не вирішують поставлених завдань, оскільки прийняті під тиском вузьких групових або відомчих інтересів.

Крім того, багато разів відзначалося, будь-який закон повинен бути забезпечений і організаційно, і матеріально. Однак на практиці маємо зовсім іншу картину. Законодавчі органи продовжують, на жаль, приймати закони, для виконання яких необхідно переглядати затверджені ними державний бюджет і бюджет Пенсійного фонду. Такого роду рішення, нехай і мотивовані самими благими намірами, політично є безвідповідальними. Давно потрібна систематизація законодавства, що дозволяє не тільки врахувати нові економічні реалії, але й зберегти традиційні галузі, небезпечно розмиті в останні роки, величезне число вже прийнятих декларативних норм. Їхня суперечливість дає можливість для сваволі й довільного вибору, неприпустимого в такій сфері, як закони. Росія і Білорусь практично стоять біля небезпечного рубежу, коли суддя або інший правозастосовник може по своєму власному розсуду вибирати норму, що здається йому найбільш прийнятною. Як результат, поряд з «тіньовою економікою», у нас уже формується й свого роду «тіньова юстиція». І, як показує практика, громадяни, що втратили надію домогтися справедливості в суді, шукають інші, далеко не правові ходи й виходи. І часом переконуються, що незаконним шляхом мають шанс домогтися, по суті, часто справедливого рішення. Це підриває довіру до держави.

Не кращою є справа й в процесуальному законодавстві, як в цивільному, так і в кримінальному. Надходить величезне число скарг на необґрунтоване насильство й сваволю при порушенні кримінальних справ, при слідстві й у судовому розгляді. Попереднє слідство тягнеться роками. У місцях позбавлення волі й попереднього затримання міститься більше мільйона чоловік. Причому істотна частина цих людей ізольована від суспільства по статтях Кримінального Кодексу, що передбачає й інші покарання, а не тільки позбавлення волі. Тим більше, що держава не в змозі забезпечити цим людям ні нормальні умови утримання, ні наступну соціальну реабілітацію. Результатом цього стають руйнування родин, погіршення здоров’я населення й морального клімату в суспільстві. Проблема з юридичної вже переросла в загальногромадянську. Очевидно, що таке застосування права створює й величезне поле можливостей для зловживань у сфері забезпечення прав і свобод громадян, створює живильне для корупції середовище серед державних службовців. І корінь цих проблем - як у неефективних інструментах правозастосування, так і в самій структурі законодавства.

У зв’язку із цим, найближчим часом повинні бути вирішені кілька завдань. Серед них і питання, пов’язані зі статусом суддів і порядком їхнього призначення на посаду. Кваліфікаційні колегії повинні включати у свій склад не тільки суддів, але й інших авторитетних членів юридичного співтовариства. Крім того, у кримінальному й цивільному процесах необхідно послідовно реалізовувати конституційні принципи змагальності й рівноправності сторін.

В істотному вдосконалюванні бідує також законодавство, що регулює порядок виконання судових рішень. Адже в цей час на практиці виконуються далеко не всі рішення судів. Давно настав вже час навести порядок і в муніципальному законодавстві. Воно ближче всього до повсякденного життя громадян і при цьому дуже низької якості, перевантажене й часто нелогічно. До цієї роботи повинні бути притягнуті практики й експерти місцевого самоврядування, суспільні союзи міст і муніципальних утворень, що мають багатий теоретичний і практичний досвід. Таких людей досить.

І, нарешті, найважливішим державним завданням є вдосконалювання роботи правоохоронних органів, у тому числі й прокуратури.

Про актуальність теми курсової роботи свідчить той факт, що тема висвітлюється в багатьох підручниках, навчальних посібниках, монографіях, наукових статтях та працях багатьох сучасних криміналістів. Серед яких найвідомішими є: В.В. Ярков, С.В. Познишев, В.М. Яшин, І.І. Басецький, Г.І. Воронцов, Л.О.Дашук, О.О. Карцхія, С.С. Митрофанов, В.О. Сьомін.

Що ж стосується предмету дослідження, то ним є суспільні відносини, що виникають в процесі проведення судово-правової реформи в Росії та Білорусі.

Об’єктом дослідження є норми чинного законодавства Росії, Білорусі, підручники, навчальні посібники, монографії, наукові статті та праці багатьох сучасних криміналістів.

Крім того, при дослідженні автором курсової роботи широко були використані такі методи, як порівняльно-правовий, описовий та метод порівняльного аналізу, які і склали методологічну основу курсової роботи у взаємному поєднанні одного з одним.

Метою дослідження є ознайомлення, дослідження, вивчення, аналізування та узагальнення відомостей про проведення судово-правової реформи в Росії та Білорусі.

Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, переліку посилань та списку використаної літератури.

1. «Відбитки» радянської судової системи на судовій системі Росії.

Після 1917 року «громіздкий», «дорогий», «буржуазний» судовий процес був відкинутий (уже через місяць після Жовтневої революції Ленін підписав Декрет про суд № 1). На зміну йому в 1922 році ввели суд, що складався із судді й двох народних засідателів. «Для нас немає ніякої різниці між судом і розправою. Ліберальна балаканина, ліберальна дурість говорити, що розправа - це одне, а суд - інше. Суд є та ж розправа, а розправа є той же суд», - говорив Н. Криленко, що був у той час Генеральним прокурором і згодом став жертвою дивовижної машини, створеної при його участі.

Основні риси того суду: інквізиційний (тобто розслідувальний) процес, змішання функцій правосуддя й обвинувачення, маріонеткова роль народних засідателів. Суд (поряд з міліцією й прокуратурою) боровся зі злочинністю замість того, щоб об’єктивно оцінювати докази обвинувачення й захисту. Але навіть такий суд, у якому все-таки доводилося дотримуватися процесуальних форм, не влаштовував радянську владу. Щоб уникнути «непотрібних формальностей» спочатку були створені позасудові органи розправи - горезвісні «трійки», у які входили начальник місцевого органа НКВС, прокурор і перший секретар райкому партії, а пізніше – «особливі наради» НКВС-МВС. Ці квазі судові органи виносили вироки (часто заочні, у тому числі до страти ) по численних кримінальних справах [1, 98].

Таким процесуальним формам відповідало й матеріальне право. Кримінальний кодекс РРФСР 1926 року, що діяв до 1960 року, дозволяв застосовувати його статті за аналогією - тобто у випадках, коли органи не могли знайти відповідному діянню статтю, вони застосовували норму, що передбачала «найбільш подібні по роду злочини». Приміром, людина упустила і розбила погруддя Сталіна. Оскільки в КК РРФСР такий злочин не згадувався, її обвинуватили в терористичному акті й засудили за замах на життя вождя.

Радянська наука виходила з генерального постулату про класову сутність кримінального права й заперечувала його «антинародний і реакційний зміст» із пріоритетом загальнолюдських цінностей у західних країнах. Звідси широко розповсюджене об’єктивне зобов’язання, тобто ігнорування основного принципу винної відповідальності. Люди засуджувались до кримінальних покарань за те, що були членами родини «ворога народу», потрапили в полон або перебували в окупації, за віднесені з колгоспного поля колоски або просто за запізнення на роботу. Це не закінчилося навіть після «подолання партією наслідків культу особистості Сталіна».

Одна із самих ганебних сторінок радянського правосуддя пов’язана зі справою Рокотова й Файбишенко, арештованих за обвинуваченням в операціях з валютою й засуджених до п’яти років позбавлення волі (максимальному покаранню, передбаченому відповідною статтею КК РРФСР). Довідавшись про настільки м’яке покарання, Н. Хрущов велів змінити закон. Президія Верховної Ради СРСР ввела страту за валютні злочини. Всупереч загальновизнаному принципу кримінального права про відсутність зворотної сили закону, що підсилює покарання, Генеральний прокурор виніс протест на «м’який» вирок, що був задоволений Верховним Судом. Рокотова й Файбишенко присудили до страти й розстріляли.

Суд був слухняним провідником чергових кампаній, що проводились партією, будь то боротьба з пияцтвом і алкоголізмом або комплектування будівництв об’єктів хімічної промисловості дешевою робочою силою. Такий суд не мав потребу в точному проходженні того, що в усьому світі називають належною правовою процедурою. Радянський народний суд цілком міг обходитися без участі прокурора (і зараз прокурори не підтримують обвинувачення більш ніж по 40 % кримінальних справ, розглянутих судами) і захисника (близько 20 % кримінальних справ) [2, 124].

Дотепер у суддів існує вираження «витягати справу за прокурора». Судді зараховують обвинувальний висновок, проводять допити, мають право за власною ініціативою зажадати додаткові докази, тобто беруть активну участь у встановленні істини в справі. Але суддя психологічно не в змозі, виконуючи за прокурора або разом з ним функцію обвинувачення, залишатися об’єктивним, прислухатися до доводів захисту й незалежно оцінювати докази. Примітно, що багато суддів пишуть вироки до завершення процесу.

Тому винесення виправдувальних вироків у практиці радянських, а нині російських судів - рідкісний виняток (менш 1 %, хоча в царській Росії суди виносили приблизно 40 % виправдувальних вироків). Судді як і раніше виходять із виразу, що «органи» не помиляються. І це при тому, що навіть керівники правоохоронних органів не заперечують про погану якість попереднього слідства (позначається низький професійний рівень слідчих: вищу юридичну освіту мають менш 40 % слідчих МВС). Важко визначити число безневинних людей, засуджених радянськими суддями, у тому числі до страти. Ці факти замовчувалися. Надбанням громадськості вони ставали тільки тоді, коли сховати їх було неможливо.

Більше 10 чоловік засуджені за злочини, які скоїв Чикатило. Декількох невинних розстріляли за аналогічні злочини, скоєні сексуальними маніяками в Іркутській області й Білорусії. Один з безвинно страчених по «вітебській справі» спочатку заперечував свою провину, а «щиросерде» визнання дав після того, як оперативний співробітник міліції при обшуку підкинув йому в сарай фотографію вбитої дівчини. Той, видимо, керувався міркуванням «злодій повинен сидіти у в’язниці», бажав допомогти правосуддю, а заодно й відсоток розкривання злочинів підвищити. Тут уже не до дотримання процесуальних формальностей.

Парадокс у тому, що правоохоронні органи, незважаючи на свої практично необмежені повноваження, діють неефективно. Вони не справляються із завданням кримінальної юстиції - захистом суспільства від злочинних зазіхань. І справа не тільки в зростанні кількості зареєстрованих злочинів і зниженні відсотка їхнього розкривання (співробітники міліції досконало володіють мистецтвом знижувати перше й підвищувати друге), а в низькому рівні довіри населення до тих, хто покликаний його захищати. До 40 % потерпілих не звертаються із заявами в міліцію або прокуратуру, не бачачи в цьому смислу [3, 115].

2. Сучасна судова реформа в Росії:

а) початок реформування;

Перші боязкі спроби реформувати радянську судову систему були початі в часи перебудови. Верховна Рада СРСР прийняла виправлення до Конституції, що підвищили незалежність судів. Строк обрання суддів збільшився з 5 до 10 років. Їх стали обирати Ради народних депутатів більш високого рівня (наприклад, районні судді - обласними Радами).

Закон «Про статус суддів у Російській Федерації» від 26 червня 1992 року забороняв карати суддів за рішення (якщо вони не були протизаконними або упередженими), скасовані згодом судом більш високої інстанції. Верховна Рада ухвалила рішення щодо створення суду присяжних, що, однак, залишилося на папері, положення не змінилося.

Прихильники судової реформи розуміли безперспективність окремих, не зв’язаних між собою спроб корегування законодавства, що діяло, і те, що вкорінені відомчі інтереси будуть гальмувати реформування судової системи й правоохоронних органів. Потрібна була концепція судової реформи. Восени 1991 року її представив у Верховну Раду РРФСР Президент.

Концепція запропонувала план реформування прокуратури, слідчого апарата, адвокатури, Міністерства юстиції, корінні зміни в кримінально-процесуальному законодавстві (організація змагального процесу, встановлення паритету між обвинуваченням і захистом, введення більш високих стандартів для встановлення допустимості доказів і судового контролю за попереднім слідством, включаючи судове санкціонування затримання, взяття під варту й вторгнення в приватне життя) [4, 126].

Для реалізації основного завдання - зробити судову владу впливовою силою, незалежною від виконавчої й законодавчої влади - було реанімовано суд присяжних, що складається з головуючого судді й 12 присяжних засідателів. Будь-якому обвинувачуваному в здійсненні злочину, покарання за яке перевищує рік позбавлення волі, надавалося право бути судженим судом присяжних. Аналогічно сторонам по цивільній справі давалося право направити на розгляд суду присяжних позов на суму, що перевищувала встановлену законом межу. Коротше кажучи, пропонувалося створити більш складну судову систему в порівнянні із тією, що діяла.

Перші практичні кроки реформи були зроблені вже в липні 1991 року із прийняттям Законів «Про Конституційний Суд РРФСР» і «Про арбітражний суд». Ті, які діяли до того часу, державні арбітражі були по суті адміністративними органами, які не стільки вирішували економічні суперечки, а скільки «зміцнювали» планову державну дисципліну. Їх замінили арбітражні суди, у сферу дії яких потрапили майже всі господарські справи, причому підприємства одержали право заперечувати рішення державних органів у сфері економіки.

Створення Конституційного Суду (КС) стало безпрецедентним явищем для Росії. Радянські суди ніколи не мали повноважень по перевірці законів або підзаконних актів на відповідність їх Конституції, через що конституційні права громадян залишалися порожньою декларацією. Розроблений по європейських зразках Закон передбачив незмінюваність суддів КС, їхню не підзвітність нікому, заборону займатися політичною діяльністю й працювати за сумісництвом. Їхнє головне завдання - визначати конституційність міжнародних договорів Росії, федерального законодавства, законодавства суб’єктів Федерації й правозастосовної практики. Судді повинні керуватися винятково Конституцією, а не рішеннями законодавчої й виконавчої влади [5, 200].

Конституція РРФСР 1978 року із численними виправленнями виявилася суперечливим документом. Наприклад, стаття 1 проголошувала принцип поділу влади як непохитну основу конституційного ладу, а стаття 104 наділяла з’їзд народних депутатів правом вирішувати будь-які питання, віднесені до ведення Федерації. Абсурдність цього положення видна хоча б з того, що з’їзд не міг ухвалити рішення щодо кримінальної або цивільної справи, хоча це віднесено до ведення Федерації. КС так і не зумів вибратися із цього протиріччя й стати незалежним арбітром у цьому конфлікті між законодавчою й виконавчою галузями влади. Він втратив залишки об’єктивності й неупередженості, коли в березні 1993 року після заклику Президента РФ до загальнонаціонального референдуму голова КС ще до початку слухань привселюдно оголосив про свою позицію в справі, що категорично заборонялося законом, а засідання суду проводилося без розгляду документів, по яких треба було прийняти рішення.

Діяльність Конституційного Суду важко було визнати успішною й із професійної точки зору. Постійне залучення експертів у ті галузі права, де експертами повинні виступати самі судді, малозрозуміле й суперечливе рішення по «справі КПРС» (воно й не могло бути іншим, оскільки суд із самого початку не визначив предмет доведення) і їм подібні справи свідчили про те, що КС увімкнувся в політичну боротьбу, про деградацію конституційного судочинства. Указом Президента РФ від 7 жовтня 1993 року діяльність Конституційного Суду була припинена. У новому складі КС зібрався тільки після прийняття нової Конституції РФ [6, 310].

б) зміна статусу суддів;

У розвиток «Концепції судової реформи» 5 грудня 1991 року були внесені виправлення в Кримінальний кодекс РРФСР, прийняті Закони «Про введення судового контролю за законністю й обґрунтованістю взяття осіб під варту й продовження строків утримання під вартою» від 23 травня 1992 року і «Про статус суддів у Російській Федерації».

Закон «Про статус суддів у РФ» проголосив самостійність судової влади, її незалежність від законодавчої й виконавчої влади. Наділення суддів довічними повноваженнями, їхня незмінюваність (зміна суду або посади можлива тільки за згодою самого судді), особиста незалежність (допитати, заарештувати, обшукати суддю стало можливим тільки за згодою відповідного органа суддівського самоврядування – з’їзду й ради суддів, вищої кваліфікаційної колегії суддів), не підзвітність суддів нікому й підпорядкування їх тільки закону, обмежений перелік підстав і складний порядок позбавлення суддів повноважень, заборона суддям займатися політикою, високе грошове утримання і матеріально-побутові гарантії - все це дозволяло сподіватися на вихід судової системи із глибокої кризи, у якій вона виявилася до 1992 року.

Створені відповідно до закону органи суддівського самоврядування дозволяли давати відсіч не тільки поборникам «телефонного права», але й будь-якому тиску на суддів, брати участь у законотворчому процесі, підвищити соціальний престиж професії. Здавалося, що досягнутий певний перелом, що дозволяв реалізувати ідеї Концепції. Однак багато суддів сприйняли незалежність суду, як повну безвідповідальність і безкарність особисто для себе [7, 98].

Наслідки не стали на себе чекати. Залицяння при розгляді справ у судах стало традиційним. Цивільні справи порошаться в судах роками, обвинувачувані по кримінальних справах перебувають під вартою поза розумними строками. Якщо строк тримання під вартою на час попереднього слідства надмірно тривалий, але все-таки обмежений, то після закінчення попереднього слідства арештований може чекати суду як завгодно довго. Цим пояснюється, що лише третина арештованих значиться за слідчими, а інші - за судами.

У Москві міжмуніципальні суди не розглядають у встановлений термін майже 50 % кримінальних справ, а окремі суди – 80 %. В Астрахані, у Ленінському районному суді, одна кримінальна справа розглядалася 2,5 роки. Були задіяні четверо суддів, але жоден не вирішив справу в строк. Через неявку свідків і потерпілих вона відкладалася 15 разів. Весь цей час обвинувачуваний перебував у в’язниці. Нарешті був винесений обвинувальний вирок, хоча ніхто з осіб, викликаних у суд, так і не з’явився.

Будь-яку реформу можна задушити нестачею грошей. Виділюваних судам з федерального бюджету засобів не вистачає на освітлення й опалення приміщень, розсилання повісток з повідомленням про вручення, а часом - і на зарплату службовцям. Суди виживають, одержуючи подачки з місцевих бюджетів, що суперечить Конституції й впливає на позицію судів при розгляді позовів до місцевих органів влади. Закон «Про судову систему в Російській Федерації» оголосив про перехід від залишкового принципу фінансування до нормативного: суди повинні одержувати стільки грошей, скільки необхідно для роботи, виходячи з кількості розглянутих ними справ. Однак ця вимога в бюджеті на певні роки так і не була не реалізована.

Серйозну заклопотаність викликають матеріально-технічне забезпечення судів і їхня неукомплектованість кадрами. При цьому кількість справ, що вирішуються, і потік виконавчих документів продовжують збільшуватися. На одного суддю районного (міського) суду в 1994 році доводилося на місяць у середньому понад 7 кримінальні справи, більше 15 цивільних справ і 17 адміністративних. Сюди варто додати рутинну роботу, що звичайно віднімає масу часу, - підготовка справи до слухання, контроль за виконанням. Багато суддів через перевантаження йдуть із посади. З тих пір ситуація тільки погіршилася [8, 73].

Потрібно не тільки збільшити число суддів (у Росії один суддя доводиться на 10-12 тисяч чоловік) і їхніх помічників, але й спростити процедуру розгляду справ і винесення рішень, активніше практикувати заочні рішення, використовувати науково-технічні досягнення. Треба забезпечити суди приміщеннями. Багато районних судів туляться в будинках, які нерідко перебувають в аварійному стані.

Через те, що гостро не вистачає приміщень, цивільні справи нерідко слухаються в кабінеті судді, отчого губиться ефект правосуддя, порушується принцип гласності. Допитані судом і ще не допитані свідки можуть перебувати разом у коридорі й спілкуватися, що неприпустимо. Відповідно до Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) сторони вправі знайомитися з матеріалами, знімати копії, робити виписки. Але на практиці в наших судах вони далеко не завжди мають таку можливість. Їм просто ніде цим займатися (хіба що в кабінеті судді, якому в такому випадку прийдеться призупинити роботу із чергової справи).

Корінне поліпшення матеріально-технічного забезпечення судів вимагає бюджетних асигнувань. У суспільстві зріє розуміння того, що, незважаючи на бюджетну кризу, ці засоби необхідно вишукати за всяку ціну, тому що без створення умов, які відповідали б важливості й значимості діяльності суддів і судового апарата, не вдасться домогтися поваги до суду, кваліфікованого здійснення правосуддя, ефективності судочинства й реального виконання судових рішень [9, 116].

Тільки для суддів КС передбачені вікові обмеження (70 років), які експерти пропонують поширити на всіх суддів, інакше неможливо замінити суддю, що у силу похилого віку не справляється з обсягом покладеної на нього роботи. Судді зазнають більших труднощів в умовах кардинально мінливого законодавства. Їм складно пристосуватися до нововведень, абстрагуватися від установок командної системи й соціалістичних штампів мислення. Тому для підвищення ефективності судової системи потрібно, на думку автора курсової роботи, обновити суддівський корпус.

в) зміна процесуальних повноважень суддів;

Виправлення в Кримінально-процесуальний кодекс, які ввели судовий контроль над арештами, були прийняті після подолання запеклого опору прокуратури і депутатів. У первісному виді законопроект розвивав конституційні положення про встановлення судового порядку рішення питання про взяття під варту як запобіжного заходу. Прокурор не може бути об’єктивним при рішенні питання про позбавлення обвинувачуваного волі вже тому, що є представником обвинувальної влади. Як показує практика, обвинувачуваних до суду містять під варту не стільки для того, щоб ізолювати від суспільства небезпечних злочинців, скільки для тиску на обвинувачуваного, спроби будь-яким способом домогтися від нього визнання провини.

Саме тому в розвинених країнах ордер на арешт до судового розгляду видає суддя, а не прокурор. У Росії інакше, тому прихильникам судової реформи вдалося домогтися лише компромісу, відповідно до якого прокурор продовжує давати санкцію на взяття під варту й продовжувати строк тримання під вартою, а обвинувачуваний (його адвокат або законні представники) вправі оскаржити ці рішення судді, що повинен перевірити законність і обґрунтованість арешту (у Великобританії подібний закон був прийнятий в XVІІ столітті). При цьому представники прокуратури до останнього заперечували проти того, щоб суддя перевіряв також і обґрунтованість арешту. Вони прагнули звести справу до формальної перевірки законності. Розроблювачі законопроекту переконали депутатів відхилити відповідне виправлення [10, 125].

Яскравим прикладом чинності нового закону стала справа В. Мирзаянова, що опублікував у газеті «Московські новини» статтю про російську хімічну зброю. Слідчі органів державної безпеки вважали це розголошенням державної таємниці. Проти вченого була порушена кримінальна справа, із санкції заступника Генерального прокурора він був арештований і поміщений у слідчий ізолятор. Співкамерники розповіли йому про новий закон (побачень із адвокатом Мирзаянов був позбавлений) і пояснили, що скаргу судді краще передати через адміністрацію в’язниці. Розглянувши скаргу, суддя районного суду Москви звільнив Мирзаянова з-під варти. Згодом кримінальна справа була припинена.

Зі скаргами на незаконний або необґрунтований арешт звертається менше третини арештованих, судді звільняють з-під варти приблизно кожного п’ятого з них. Не можна сказати, що це мало, варто лише мати на увазі, що судді не часто вдадуться в питання обґрунтованості обвинувачення, більше того - нерідкі випадки, коли судді закривають ока на те, що слідчі не вчасно або зовсім не представляють доказів обґрунтованості обвинувачення. Причинами звільнення з-під варти є, як правило, стан здоров’я обвинувачуваного, наявність у нього утриманців. Дивуватися не доводиться, адже новий закон діє в старій системі.

Незважаючи на обмежений характер судового контролю, незабаром після прийняття закону засоби масової інформації заговорили про його негативні наслідки, судді обвинувачувалися в потуранні злочинцям, у тому, що вони випускають на волю «злодіїв у законі». Був організований «витік інформації» про те, що у МВС нібито існує список приблизно з 100 суддів, підозрюваних у зв’язках з організованою злочинністю, що звільняли небезпечних злочинців. Лише після офіційного виступу Голови Верховного Суду із МВС пішло спростування [11, 2].

Деякі співробітники прокуратури й міліції намагалися поставити під сумнів конституційні положення про судовий нагляд за попереднім слідством, називаючи їх помилковими й передчасними на даній стадії розвитку суспільства. Спеціальне дослідження показало, що лише в одиничних випадках особи, звільнені суддями, ховалися від слідства або впливали на свідків або потерпілих.

Через більш ніж як 6 років після прийняття Конституції РФ, незважаючи на закладене в ній положення про те, що арешт, взяття під варту й тримання під вартою допускаються тільки по судовому рішенню, санкцію на арешт як і раніше дає прокурор. Законодавці так і не внесли відповідні зміни в Кримінально-процесуальний кодекс.

Однією із цілей судової реформи було розширення повноважень судової влади за рахунок наділення судів функціями, які в Росії традиційно належали прокуратурі. Мова йде про право громадян оскаржити дії й рішення державних органів і чиновників. Союзний Закон «Про порядок оскарження в суді неправомірних дій органів державного керування, посадових осіб, що ущемляють права громадян», прийнятий наприкінці 1989 року, був обставлений такою кількістю обмежень, що відбивала інтереси державної й партійної бюрократії, які не задовольняли ні юристів, ні громадян. Практично застосовувати його було вкрай важко.

Російський Закон «Про оскарження в суді дій і рішень, що порушують права й свободи громадян» був прийнятий 27 квітня 1993 року. Відповідно до нього, на відміну від союзного закону, громадянин, чиї права порушені, міг звертатися безпосередньо в суд без попередньої подачі скарги «по команді» вищестоящої посадової особи. Кількість подібних позовів (про відмови в прописці, у дозволі на виїзд за рубіж, у забезпеченні різною інформацією) стабільно збільшувалася. Відразу ж, в 1993 році, їх було подано 8 тисяч, або в 4 рази більше, ніж двома роками раніше, а кількість задоволених позовів зросла з 67 до 75 % [12, 23].

г) суд присяжних;

Закон «Про внесення змін і доповнень у Закон РРФСР «Про судоустрій»», Кримінально-процесуальний кодекс РРФСР, Кримінальний кодекс РРФСР і Кодекс РРФСР про адміністративні правопорушення відродили в Росії суд присяжних - найважливішу гарантію захисту прав громадян і найдемократичнішу форму судочинства. У процесі дороблення закону був досягнутий компроміс: розгляд справ присяжними вводився лише для обласних (крайових) судів, до підсудності яких по першій інстанції відносяться справи про найбільш тяжкі злочини (вбивство, зґвалтування, розкрадання в особливо великих розмірах, злочини проти безпеки держави).

Відродження суду присяжних стало головною подією в реформі судової системи за 1992-1993 роки. Спочатку суд присяжних увели тільки в 9 регіонах (Московській, Рязанській, Саратовській, Іванівській, Уляновській і Ростовській областях, Ставропольському, Алтайському й Краснодарському краях), де попередньо була проведена більш підготовча робота.

Передбачалося, що передача права винесення вироку дванадцяти незалежним представникам народу приведе до появи змагальності процесу, послабить обвинувальний ухил, настільки характерний для радянської неоінквізиційної судової системи, і продемонструє громадськості, що правосуддя звільнилося від політичного впливу.

Відповідно до закону присяжним засідателем може стати будь-хто, хто досяг 25 років, несуджений, дієздатний громадянин з перерахованих регіонів Росії. Зі списків кандидатів у присяжні засідателі виключаються за їх заявою співробітники правоохоронних органів, судді, військовослужбовці, священнослужителі, керівники органів державної влади і їхні заступники, а також особи, що не володіють мовою судочинства, люди старше 70 років, інваліди або особи, що мають фізичні або психічні недоліки, що заважають їм зрозуміти, що відбувається в залі суду. Для всіх інших участь у процесах як присяжний засідатель протягом 10 календарних днів у році - цивільний обов’язок [13, 54].

Списки потенційних присяжних засідателів складає обласна (крайова) адміністрація. Після досить складної процедури відбору (на заключному етапі обвинувачення й захист вправі без вказівки причин відвести чотирьох кандидатів, що жадає від прокурора й адвоката знання основ психології) формується колегія присяжних засідателів із дванадцяти основних і двох запасних. Запасні присяжні протягом усього процесу беруть участь у розгляді справи й готові замінити основного присяжного, якщо той з якоїсь причини вибуває.

Властиво процесу передує важлива стадія попереднього слухання справи без участі присяжних засідателів, у ході якої суддя повинен визначити допустимість представлених прокурором доказів і виключити зі справи отримані з порушенням Закону. Різниця в цьому смислі між судом присяжних і загальним судом (за участю народних засідателів або суддею одноосібно) у тому, що в останньому докази, що підлягають виключенню зі справи (судді часто закривають очі на «малозначні» порушення закону), однаково доводять до відомості суддів і народних засідателів і психологічно не можуть не впливати на їхню свідомість. А присяжні нічого не знають про виключені докази.

Присяжні (і ніхто крім них) вирішують питання про винність. Навіть Касаційна палата Верховного Суду не вправі скасувати вердикт присяжних, якщо він винесений без порушення кримінально-процесуального закону. Народних засідателів (на відміну від присяжних) закон наділив всіма правами судді й зобов’язав разом з ним не тільки встановлювати факти, але й вирішувати питання права, у яких вони не орієнтуються. Коли ж народні засідателі, інтуїтивно почуваючи несправедливість, виражають незгоду з думкою судді (що буває вкрай рідко), у нього напоготові безпрограшний спосіб: він пропонує їм самим написати вирок, чого вони зробити не в змозі. Тому роль народних засідателів звелася до кивання головою в такт рішенню судді [14, 61].

Суддю, що фактично одноосібно вирішує справу, можна підкупити, залякати. У суді присяжних це безглуздо, оскільки результат справи залежить не від нього, а від дванадцяти народних представників, яких саме, заздалегідь невідомо, тому впливати на них значно складніше. Якщо все-таки така погроза існує, то Закон «Про судоустрій» ставить за обов’язок органам внутрішніх справ негайно за заявою присяжного засідателя або за власною ініціативою забезпечити безпеку присяжного й членів його родини, схоронність приналежного йому майна.

Немаловажно й те, що праця присяжних непогано оплачується: за час, проведений в суді, вони одержують половину зарплати судді або свій середній заробіток, якщо він вище, за рахунок засобів федерального бюджету.

Перший судовий процес за участю присяжних засідателів у пострадянській Росії відбувся в Саратові в грудні 1993 року і був досить показовим. Слідство звинувачувало братів Мартинових у навмисному вбивстві трьох чоловік, зробленому з корисливих спонукань і з особливою жорстокістю, а також у розбійному нападі, за що кримінальний закон передбачає покарання до 15 років позбавлення волі або страту. Але судовий розгляд виявив іншу картину: вбивство відбулося в ході обопільної бійки, причому Мартинови захищалися від потерпілих, які раніше були багаторазово засуджені за хуліганство. Обвинувачення в розбійному нападі відпали зовсім.

Одностайний вердикт присяжних - визнати Мартинових винними у вбивстві, зробленому при перевищенні меж необхідної оборони. Суддя призначив покарання: 1,5 років позбавлення волі першому й 1 рік - другому. Юристи, що стежили за процесом, зійшлися в думці: якби справа Мартинових слухалася в «звичайному» суді, висунуте слідством обвинувачення, швидше за все, одержало б підтвердження [15, 57].

Результати роботи судів присяжних в 9 регіонах Росії виявилися підбадьорюючими. Хоча процеси в середньому тривали близько 5 днів, що майже вдвічі більше середнього строку розгляду аналогічних справ у судах за участю народних засідателів, нові правила судочинства в значній мірі сприяли усуненню обвинувального ухилу й створенню дійсно змагального процесу. На початку 90-х років обласні (крайові) суди виправдували 0,5 % підсудних, а присяжні за 1994-1995 роки винесли близько 15 % виправдувальних вердиктів. По кожній четвертій справі присяжні визнавали підсудних винними в менш тяжких злочинах у порівнянні з тими, які фігурували в обвинувальних висновках, що підписувались слідчим і затверджувались прокурором, а по кожному другому визнавали засудженого заслуговуючим полегкості або особливої полегкості. Це ставило за обов’язок судді знизити покарання.

Цікаво, що критики суду присяжних, які під час проходження закону через парламент стверджували, начебто суди будуть в основному виправдовувати злочинців і направляти справи на додаткове розслідування, тепер могли б, посилаючись на наведені статистичні дані, дорікати присяжних у зайвій поблажливості, але чомусь цього не роблять. Видимо, прийшли до розуміння того, що розправний суд і належна правова процедура - далеко не те саме. Суд присяжних змушує суддів, прокурорів і адвокатів багато в чому переглянути свої погляди на професію.

Прокурор більше не може розраховувати на те, що суддя - його сподвижник по боротьбі зі злочинністю – «не помітить» погрішностей попереднього слідства (скільки зламаних людських доль стоїть за ними) і «зробить справу» за прокурора. Адвокатові не має смислу «домовлятися» із прокурором або суддею, а необхідно проявляти професійну майстерність. І сам суддя починає розуміти: слово «суд» бере свій початок не від «засудити», а від «розсудити» [16, 94].

Восени 1995 року у Держдуму був внесений законопроект, що поширював суд присяжних ще на 12 суб’єктів Федерації. Але уряд дав негативний висновок, посилаючись на недостачу грошей у бюджеті. За минулі з тих пір роки грошей так і не найшлося. Всупереч бажанню майже 20 суб’єктів Федерації ввести на своїй території суд присяжних географія його застосування не розширюється.

Зложилася парадоксальна ситуація: паралельно існують дві системи правосуддя - неоінквізиційна, прийнята в переважній більшості судів загальної юрисдикції, і змагальна, організована для декількох судів за участю присяжних засідателів. Змагальне судочинство, впливаючи на звичайний кримінальний процес (зокрема, створенням прецедентів правового рішення питання про допустимість доказів), погоди не робить. Воно поступово деградує в далекому середовищі, не стаючи правилом, залишаючись виключенням. Так і не реалізовані норми Конституції, що забезпечують громадянам захист від довільних арештів, які гарантують право обвинувачуваного стати перед судом присяжних, що проголошують принцип здійснення судочинства на основі змагальності й рівноправності сторін.

Ще одна важлива проблема судової реформи - захист суддів і свідків від погроз із боку злочинних співтовариств. У сучасних російських судах «замовлене правосуддя» не пішло в небуття, а лише прийняло нові форми. Коли суддя діє всупереч представленим доказам, логіці й здоровому глузду, зрозуміло, що ним рухає страх за своє життя й життя своїх близьких. Адже суддя в Росії не захищений не тільки від тиску, але навіть від прямих погроз. Не захищені й свідки. У розвинених країнах на захист свідків виділяються величезні засоби. Федеральні влади виплачують їм компенсації за фізичний і моральний збиток, в окремих випадках їм надається нова робота, міняються місце проживання, ім’я й навіть зовнішність. Витрати держави великі, але й віддача величезна: завдяки такій програмі розкриті сотні найтяжких злочинів.

д) структура судової системи;

Відповідно до Закону «Про судову систему Російської Федерації» у країні діють федеральні суди (Конституційний Суд, федеральні суди загальної юрисдикції й федеральні арбітражні суди) і суди суб’єктів Федерації (конституційні або статутні суди й мирові судді). Створення інших судів, у тому числі надзвичайних, не допускається.

Конституційний Суд РФ існує самостійно, без зв’язку з конституційними (статутними) судами, не утворює підсистеми судів конституційної юрисдикції, не переглядає рішення інших судових органів, тобто самостійно й незалежно здійснює судову владу, перевіряє законність нормативних актів і відповідність їх Конституції. Крім того, законність деяких нормативних актів перевіряють конституційні (статутні) суди й суди загальної юрисдикції.

Система федеральних судів загальної юрисдикції включає три групи судів. Перша група - Верховний Суд РФ, верховні суди республік, крайові, обласні, суди автономної області, автономних округів, міст федерального значення, районні суди, що здійснюють правосуддя по цивільним, кримінальним, адміністративним і іншим справам, підсудним їм. Друга група - військові суди, створювані по територіальному принципу, по місцю дислокації військ і флотів, що здійснюють судову владу у військах і формуваннях. Третя група - спеціалізовані суди, які завдяки спеціалізації суддів здатні швидше й вірніше розглядати певні категорії цивільних і адміністративних справ. Для їхнього створення треба розробити концепцію організації, діяльності, місця в системі судів загальної юрисдикції (підвідомчість, система оскарження рішень) У свою чергу, це зажадає внесення доповнень і змін у відповідне законодавство й вишукування джерел фінансування [17, 138].

Система арбітражних судів ділиться на три рівні: перший - Вищий Арбітражний Суд, другий - федеральні арбітражні суди округів, третій - арбітражні суди республік, країв, областей, автономної області й автономних округів, міст федерального значення.

Функції арбітражного суду і його структура мають багато схожого із судами загальної юрисдикції. Відмінність у тому, що останні створюються в найменших адміністративно-територіальних підрозділах, щоб бути ближче до населення. Але система арбітражних судів не передбачає ланки, максимально наближеного до населення (не було цього в Законі РРФСР «Про арбітражний суд» від 4 липня 1991 року і в Законі «Про арбітражні суди в РФ» від 5 квітня 1995 року).

Арбітражні суди, як і КС, занадто віддалені від населення. Часом єдиний на область, край або республіку арбітражний суд менш доступний, ніж суди загальної юрисдикції. З урахуванням російських відстаней, дорожнечі проїзду мало хто поїде в столицю для захисту своїх прав у Конституційному Суді або в обласний центр - в арбітражний суд для вирішення економічних суперечок. У результаті право залишається порушеним або знаходяться незаконні шляхи вирішення.

Те, що в Росії діють різні види судів, не означає створення єдиної судової системи, оскільки відсутній вищий судовий орган, що забезпечував би єдність судової влади й правозастосування. У результаті виникають численні складності з розмежуванням підвідомчості справ, які нерідко відштовхують громадян від звернення до суду. Крім того, види судів не взаємозалежні функціонально (взаємодіють тільки загально територіальні й військові суди), справи розглядаються лише в межах одного виду.

Деякі юристи пропонують у перспективі об’єднати суди в Колегію по господарських спорах і в Колегію по конституційно-правових питаннях. Тим самим забезпечувалася б єдність судової практики, судова влада стала б більше цілісною й усувався б ґрунт для суперечок про підвідомчість, а правосуддя було б ближче й доступніше населенню. Арбітражні суди зайняли б положення господарських колегій обласних і відповідних їм судів, передавши частину підвідомчих справ по підсудності в місцеві суди [18, 312].

е) судова система й федералізм;

Незважаючи на те, що Конституція РФ передбачила можливість створення судової системи в суб’єктах Федерації, всі первісні законопроекти про судоустрій відбивали тільки федеральну судову систему. Це означає, що система судів загальної юрисдикції побудована на підставі централізованої організаційної моделі в умовах федеративної держави. Федеральні суди й суди суб’єктів Федерації перебувають у єдиній ієрархічній судовій системі, при цьому перші виступають як вищестоящі суди стосовно других, які є судами першої або другої інстанції.

Матеріальні (кримінальне, цивільне й більша частина адміністративного) і процесуальні галузі права, що забезпечують єдність системи, стосуються компетенції Федерації. При цьому її суб’єкти мають обмежену законодавчу компетенцію, а суди суб’єктів можуть застосовувати суб’єктне право в рамках, встановлених федеральним Законом.

Відповідно до Закону «Про судову систему РФ» судді верховних судів республік, крайових і обласних судів, судів міст федерального значення, автономної області й автономних округів, а також районних судів призначаються на посаду Президентом РФ по поданню голови Верховного Суду, що, у свою чергу, ґрунтується на висновку кваліфікаційних суддів цих судів, погодженому із законодавчими органами суб’єктів Федерації. Крім того, Закон згадує про мирових суддів, процедура призначення яких встановлюється законодавством суб’єкта.

Нейтральний Закон «Про судову систему РФ» не задовольнив ні реформаторів із системи, ні багатьох керівників суб’єктів Федерації. Перші справедливо відзначали, що він проігнорував багато положень «Концепції судової реформи», зокрема про необхідність введення судових округів, що не збігаються з адміністративно-територіальним поділом. Це положення важливо, оскільки в такий спосіб удалося б вивести суди з-під впливу місцевої влади.

Для керівників регіонів Закон означав, що судова система як і раніше залишається федеральною, за винятком не існуючих тоді мирових суддів. Їхній головний аргумент полягав до того ж в тому, що Конституція передбачає поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову не тільки для Федерації, але й для її суб’єктів. Зберігаючи лише федеральну судову систему, Закон суперечить Конституції. У результаті, всупереч Закону, судді деяких регіональних судів призначені на посаду главами регіонів, а не Президентом РФ , і їхня легітимність сумнівна [19, 125].

є) мирові судді.

Закон «Про мирових суддів у Російській Федерації» від 17 грудня 1998 року пом’якшив проблему федералізму в судовій системі. За Законом мировий суддя обирається на п’ять років населенням або призначається органом законодавчої влади суб’єкта Федерації. Мирові судді можуть діяти в межах судових ділянок, які створюються відповідно до Законів суб’єктів Федерації з розрахунку одна ділянка на 15-30 тисяч жителів. Зарплата мирового судді становить 60 % окладу голови Верховного Суду, а в містах федерального значення – 64 % і нараховується з федерального бюджету. А матеріально-технічне забезпечення (надання приміщень, меблів і канцтоварів) покладено на органи юстиції або органи виконавчої влади відповідного суб’єкта Федерації.

Мировим суддям Закон дав статус суддів загальної юрисдикції, вони входять у єдину судову систему Росії. Їхні постанови, розпорядження, вимоги, доручення й виклики обов’язкові для всіх юридичних і фізичних осіб і органів влади [20, 150].

У компетенцію мирових суддів входять справи, які не вимагають довгих розглядів, але неминуче зависають у перевантажених судах. Це справи про розірвання шлюбу й розділ нажитого за час спільного життя майна, інші справи в сфері сімейно-правових відносин (за винятком справ про заперечування батьківства й материнства, позбавлення батьківських прав і всиновлення). А також справи, пов’язані із трудовими відносинами (за винятком справ про поновлення на роботі), суперечки відносно власності по майнових позовах, якщо сума позову не перевищує 500 мінімальних розмірів заробітної плати, і справи про визначення порядку користування земельними ділянками, будовами й іншою нерухомістю. Крім того, мировий суддя вправі розглядати кримінальні справи про злочини, за здійснення яких передбачене покарання не більше двох років позбавлення волі.

В Адміністрації Президента РФ розроблений проект федерального конституційного Закону «Про суди загальної юрисдикції в Російській Федерації». Відповідно до нього суди підрозділяються на федеральні (Верховний Суд, спеціалізовані - військові й інші, обласні й прирівняні до них, районні), суди суб’єктів Федерації (мирові судді), а також касаціонно-апеляційні й наглядові.

Введення апеляційних судів (тобто судів другої інстанції) обумовлено вимогами Міжнародного пакту про цивільні й політичні права, а також конвенціями Ради Європи, членом якої стала Росія. Не секрет, що нинішній касаційний перегляд багато в чому формальний, більшість судових рішень відміняється в наглядовій інстанції, пробитися в яку вдається далеко не всім. Але навіть подати касаційну скаргу в крайовий (обласний) суд, що нерідко перебуває за сотні кілометрів від районного центра, і направити туди адвоката більшості населення просто не по кишені. Таким чином, порушується основний принцип доступності правосуддя.

У законопроекті пропонується створити в обласних й прирівняних до них судах трохи (конкретне число залежить від розмірів суб’єкта Федерації) апеляційно-касаційних палат, розташованих у різних населених пунктах, щоб наблизити правосуддя до населення. У сторін з’явиться право на вибір другої судової інстанції. Якщо, наприклад, засуджений або його адвокат думають, що доказ, покладений в основу обвинувального вироку, отримано з порушенням Закону або неправильно кваліфіковано вчинене, вони можуть принести касаційну скаргу. Якщо ж засуджений або його адвокат вважають, що суд першої інстанції неправильно оцінив обставини справи, вони вправі почати апеляційне провадження [21, 315].

Автори законопроекту пропонують докорінно змінити й наглядове провадження, тобто перегляд судових рішень, що вступили в законну силу. Зараз правом винесення протесту в порядку нагляду володіють голова Верховного Суду і його заступники, голови обласних і прирівняних до них судів і їхніх заступники, а також Генеральний прокурор, прокурори суб’єктів Федерації і їхні заступники. Такі скарги приносяться в основному після того, як адвокати на особистому прийомі зуміють переконати перерахованих посадових осіб у незаконності або необґрунтованості судового рішення, що вступило в законну силу.

У законопроекті запропонована наступна модель: підставою для початку кримінального процесу є наглядова скарга, подана засудженими, потерпілими або їхніми представниками, а цивільного процесу - скарга, подана сторонами в справі або їхніми представниками; прокурор, що брав участь у справі, може звернутися зі скаргою на загальних підставах. У всіх випадках обов’язковою підставою для початку процесу є особлива думка судді (він не згодний з винесеним рішенням), що розглядав справу в суді першої (за умови відмови від оскарження в суді апеляційної або касаційної інстанції) або другої інстанції у випадку, якщо справа розглядалася колегіально.

Наглядові скарги подаються безпосередньо у Верховний Суд. Справи з особливою думкою судді направляються в цей суд протягом 5 днів з моменту винесення рішення судом другої інстанції або набуття ним законної сили (у випадку винесення рішення судом першої інстанції). Перша наглядова скарга розглядається одноосібно суддею Верховного Суду в строк не більше 30 днів з моменту надходження скарги, і в разі її задоволення справа передається в наглядову інстанцію або відмовляється в задоволенні скарги. У другому випадку можна принести другу наглядову скаргу, що розглядається колегією із трьох суддів Верховного Суду. Їхнє рішення остаточне. Надалі справу може бути переглянуто лише за нововиявленими обставинами [22, 127].

3. Реформування судової системи в Білорусі.

5 грудня 1997 року відбувся перший з’їзд суддів Республіки Білорусь, що послужив новим імпульсом до проведення перетворень не тільки в сфері здійснення судової влади, але й всієї системи юстиції республіки. У виступі Президента Республіки Білорусь О.Г. Лукашенко, інших учасників з’їзду вказувалося на необхідність серйозного реформування системи органів юстиції, а також розширення функцій і повноважень Міністерства юстиції.

Вперше проблема реформування органів юстиції в Республіці Білорусь була піднята на державний рівень у рамках Концепції судово-правової реформи в 1992 році. Сформована на рубежі 30-40-х років нашого сторіччя система органів юстиції в нових суспільно-політичних і економічних умовах виявилася нездатною досить ефективно виконувати функції, властиві органам юстиції в правовій державі.

Судово-правова реформа, крім проведення перетворень у сфері здійснення судової влади, припускає реформування всієї системи юстиції, у тому числі її органів керування, до яких насамперед відносяться Міністерство юстиції й управління юстиції облвиконкомів, Мінського міськвиконкому [23, 139].

У цей час у структуру Міністерства юстиції входять управління юстиції облвиконкомів і Мінського міськвиконкому, державні нотаріальні контори, Науково-дослідний інститут проблем кримінології, криміналістики й судової експертизи, Комітет по авторським і суміжним правам. Міністерство юстиції: бере участь у правовому забезпеченні нормотворчої діяльності Президента Республіки Білорусь, Національних зборів Республіки Білорусь і Ради Міністрів Республіки Білорусь; здійснює організаційно-правове забезпечення судово-правової реформи; забезпечує необхідні умови для функціонування обласних, Мінського міського, районних (міських) судів при дотриманні принципу незалежності суддів і підпорядкування їх тільки Закону; організує виконання судових і інших рішень, виконання яких відповідно до Закону покладено на судових виконавців; здійснює державну реєстрацію нормативних актів республіканських органів державного керування й Національного банку Республіки Білорусь; представляє інтереси Республіки Білорусь у межах своєї компетенції в діяльності на міжнародному рівні; реєструє політичні партії, професійні союзи й інші суспільні об’єднання, здійснює контроль за дотриманням ними їхніх статутів; організує й розвиває систему юридичних послуг, необхідну для реалізації прав і законних інтересів громадян; проводить роботу з розвитку й удосконалювання правової інформації; організує науково-дослідну роботу в області кримінології, криміналістики й судової експертизи; сприяє розвитку правової науки, забезпеченню впровадження науково-методичних рекомендацій у практику судів і інших органів юстиції; забезпечує кадрами суди й інші органи юстиції, підвищує кваліфікацію кадрів; здійснює матеріально-технічне й фінансове забезпечення обласних, Мінського міського, районних (міських) судів і підвідомчих органів юстиції; проводить єдину державну політику в республіці з питань авторського права й суміжних прав.

Аналогічні функції виконують управління юстиції облвиконкомів і Мінського міськвиконкому в межах відповідної території з урахуванням компетенції цих виконкомів.

Тим часом, як показує світовий досвід, органи юстиції в закордонних країнах володіють значно більш широкими функціями й повноваженнями. І життя показує, що це виправдано. Саме тому реформування органів юстиції в руслі Концепції судово-правової реформи представляється найбільш виправданим [24, 215].

Однак дотепер багато концептуальних положень, що стосуються розширення функцій Міністерства юстиції, його органів і установ не знайшли свого реального втілення.

Концепцією судово-правової реформи виділяється як пріоритет така функція Міністерства юстиції, як кадрове забезпечення судової системи, що припускає підготовку пропозицій про оптимальну штатну чисельність суддівського корпуса, технічних працівників і допоміжного персоналу; підбор разом з вищестоящими судами кандидатів на посади суддів для рекомендації їх органам судового самоврядування; прогнозування необхідної чисельності осіб, що навчаються, в системі вищої й середньої фахової освіти для поповнення кадрів судів і органів юстиції; участь у розробці програм навчання й у прийомі іспитів у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах по юридичних спеціальностях; перепідготовка й підвищення кваліфікації суддів; ведення статистичного й персонального обліку відомостей про судові кадри.

Розвиваючи тезу про необхідність зміцнення функції Мін’юсту по організаційному забезпеченню діяльності судів, автори Концепції визначають як складові даної функції діяльність, спрямовану на централізоване матеріально-технічне забезпечення судів, що включає рішення питань організації будівництва, капітального ремонту й устаткування приміщень судів, оснащення їхніми сучасними системами охоронної сигналізація, забезпечення меблями, оргтехнікою, транспортом і іншими матеріальними й технічними засобами. Міністерство юстиції також повинне займатися інформаційним забезпеченням судів.

Представляється доцільним функцію Міністерства юстиції по організаційному забезпеченню судів, що за своїм змістом має адміністративно-господарський характер і властивий органам виконавчої влади, поширити й на систему господарських судів республіки, оскільки на сьогоднішній день забезпечення діяльності господарських судів здійснюється ними самостійно, що суперечить самій суті судової влади - здійсненню правосуддя. Віднесення до компетенції Мін’юсту функції організаційного забезпечення діяльності господарських судів можна розглядати як невід’ємну умову реалізації принципу поділу влади. Крім того, встановлення уніфікованого підходу до організаційного забезпечення загальних, господарських і, у випадку їхнього створення, інших спеціалізованих судів, буде сприяти забезпеченню єдності судової системи.

Беручи до уваги актуальність проблеми забезпечення встановленого порядку діяльності судів, охорони суддів, примусового виконання судових рішень, створення в республіці служби судових приставів бачиться не тільки доцільним, але й необхідним. При цьому утворення такої служби неможливо без відповідного апарата керування, організаційні структури якого повинні входити в систему органів Міністерства юстиції на основі принципу територіальності їхнього функціонування. Це обумовлено також завданнями, які стоять перед органами юстиції по організаційному забезпеченню діяльності судів. Для цього потрібне створення в структурі апарата Міністерства юстиції управлінь юстиції облвиконкомів, Мінського міськвиконкому відповідних підрозділів, що відають питаннями керування судовими приставами. Даний підхід до організації діяльності судових приставів ґрунтується на позитивному досвіді роботи аналогічних служб у Російській Федерації. Правовий статус служби судових приставів повинен бути закріплений у відповідному законодавчому акті, що регламентує структуру такої служби, права й обов’язки судових приставів, порядок проходження служби й інших питань організації їхньої діяльності.

Відповідно до Концепції судово-правової реформи на Міністерство юстиції після створення відповідних організаційних і матеріально-технічних передумов варто покласти керівництво виправно-трудовими установами (крім їхньої охорони), підготовку кадрів для цих установ, розробку й реалізацію заходів по адаптації засуджених до життя в суспільстві. Оскільки рішення завдання виправлення засуджених не властиво органам внутрішніх справ, недоцільно в одному державному органі зосереджувати функції розкриття, розслідування злочинів і виконання вироків.

Досвід ряду розвинених країн (Франції, Швеції, Данії) свідчить про те, що виправно-трудові установи можуть успішно функціонувати, перебуваючи в структурі органів юстиції.

З метою вдосконалювання системи виконання кримінальних покарань у Російській Федерації Указом Президента Російської Федерації від 8 жовтня 1997 року в управління Міністерства юстиції передана кримінально-виконавча система Міністерства внутрішніх справ.

Прийняття такого рішення обумовлено ще й необхідністю виконання рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи (членом якого є Росія й має намір вступити Республіка Білорусь) про єдині європейські пенітенціарні (виправні) правила.

Реформа системи виконання судових рішень у Республіці Білорусь не досягне своїх цілей без передачі виправно-трудових установ із системи МВС Міністерству юстиції, оскільки виправно-трудові установи являють собою сукупність установ для виконання кримінальних покарань і здійснення відповідної функції держави, як показує світовий досвід, є прерогативою органів юстиції. Обґрунтованість такого підходу відзначалася учасниками республіканської науково-практичної конференції по судово-правовій реформі (26-28 лютого 1992 року).

У Концепції судово-правової реформи піднімалася проблема перетворення експертно-криміналістичних установ на умовах віднесення їх в управління Міністерства юстиції. У цей час функція проведення експертно-криміналістичних досліджень покладена на установи різних відомств - МВС, Мін’юсту, що унеможливлює здійснення єдиного централізованого керівництва ними. Дана обставина спричиняє розходження в статусі судових експертів, неоднаковий їх матеріальний і соціальний стан, відсутність координації в їхній діяльності й, як наслідок, належного науково-методичного забезпечення експертної діяльності. На шляху централізації експертно-криміналістичної діяльності варто мати на увазі, що цілі існування відповідних установ визначені необхідністю вишукування доказів, що мають значення при розгляді судом кримінальної або цивільної справи й прийняття по ній рішення. Таким чином, роботу експертно-криміналістичних установ представляється виправданим розглядати як діяльність, що сприяє здійсненню правосуддя, і внаслідок цього її організаційні форми було б логічно бачити в системі органів юстиції. Крім того, більшість експертиз експертно-криміналістичними установами проводиться по постановах осіб, що здійснюють попереднє слідство, у зв’язку із чим наявність, зокрема, у системі Міністерства внутрішніх справ експертно-криміналістичних підрозділів одночасно з підрозділами, що здійснюють розслідування по кримінальних справах (більше 80 % слідчих перебувають у системі МВС) представляється обставиною, що суперечить умовам забезпечення незалежності діяльності експертів.

Визначаючи конкретні організаційні форми незалежної експертної служби, варто звернути увагу й на таку з них, як створення єдиного Національного списку експертів Міністерства юстиції, що включав би штатних експертів НДІ проблем кримінології, криміналістики й судових експертиз, позаштатних експертів і наукові організації, установи. Іншою організаційною формою експертної служби можна розглядати створення єдиного Центра експертиз при Міністерстві юстиції, що поєднує всю сукупність експертно-криміналістичних установ республіки.

Аналіз діяльності системи органів юстиції в закордонних країнах (США, Франція, Польща) викликає інтерес до питання про передачу органам юстиції функцій паспортно-візової служби МВС. Розробка відомчих нормативних актів про в’їзд у республіку й виїзді за її межі, свободу пересування, вибір місця проживання, виконання міжнародних договорів про громадянство, аналіз стану паспортно-візової роботи, видача населенню паспортів, реєстрація й облік громадян по місцю їхнього перебування, реєстрація іноземних громадян і осіб без громадянства, що прибувають у Республіку Білорусь, видача їм документів на право проживання, оформлення документів і дозволів на в’їзд у Республіку Білорусь і виїзд за кордон - всі ці функції, так само, як і функції, здійснювані органами РАЦС, доцільно передати в безпосередню юрисдикцію Міністерства юстиції.

У цей час у республіці відсутній єдиний законодавчий акт, що регламентує порядок державної реєстрації юридичних осіб всіх організаційно-правових форм і форм власності. Правове регулювання даної процедури здійснюється безліччю нормативних актів різного рівня залежно від суб’єкта реєстрації. Так, суб’єкти господарювання легалізуються відповідно до нормативних актів, більшість із яких носять підзаконний характер. Юридичні особи, діяльність яких носить соціально-політичний характер, підлягають державній реєстрації в порядку, обумовленому Законами Республіки Білорусь «Про професійні союзи», «Про суспільні об’єднання», «Про політичні партії». Повноваженнями по державній реєстрації юридичних осіб володіє досить широке коло державних органів. При цьому встановлені неоднакові процедури реєстрації різних юридичних осіб. Такий підхід до правового регулювання державної реєстрації юридичних осіб представляється логічно необґрунтованим і перешкоджає встановленню чіткого порядку в сфері ведення єдиного державного регістра юридичних осіб. Дані обставини спричиняються необхідність прийняття на законодавчому рівні нормативного акту, що визначає порядок державної реєстрації комерційних і некомерційних організацій всіх організаційно-правових форм і форм власності, а також порядок внесення в єдиний державний регістр юридичних осіб відомостей про припинення існування юридичної особи у зв’язку з її реорганізацією або ліквідацією. У цьому нормативному акті варто було б визначити єдиний орган, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, що повинен мати можливість кваліфіковано, всебічно й повно досліджувати необхідні для державної реєстрації документи на відповідність їх законодавству. Серед республіканських органів державного керування зазначеним вимогам найбільшою мірою відповідають органи юстиції. У зв’язку із цим варто було б розширити компетенцію Міністерства юстиції і його органів на місцях у частині здійснення державної реєстрації не тільки політичних партій, професійних союзів і суспільних об’єднань, але й інших юридичних осіб. Наділення такими повноваженнями органів юстиції дозволить забезпечити строге дотримання Закону як при реєстрації юридичних осіб, так і при здійсненні контролю за їхньою статутною діяльністю. Пропоноване рішення проблеми погоджувалось би із завданнями, покладеними на органи юстиції, і сприяло б зміцненню законності, захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Міністерство юстиції наділене повноваженнями по державній реєстрації нормативних актів, видаваних республіканськими органами державного керування, що стосуються прав, свобод і обов’язків громадян або тих, що носять міжвідомчий характер, а також актів Національного банку Республіки Білорусь. Виконання даної функції представляється важливим елементом гарантій захисту передбачених Конституцією Республіки Білорусь прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Оскільки нормативні акти місцевих виконавчих і розпорядницьких органів мають такий же об’єкт правового регулювання, що й нормативні акти республіканських органів державного керування, і в не меншому ступені зачіпають права, свободи й обов’язки громадян, юридичних осіб, варто було б поширити дію інституту державної реєстрації й на акти місцевих виконавчих і розпорядницьких органів.

Здійснення пропонованих заходів щодо вдосконалювання органів юстиції зажадає відновлення їхніх організаційних форм діяльності. Відповідно до законодавства управління юстиції облвиконкомів і Мінського міськвиконкому входять у систему Міністерства юстиції. Разом з тим управління юстиції утворюються відповідними виконавчими комітетами й у своїй діяльності підкоряються їм. Таке підпорядкування не забезпечує безумовне виконання вказівок Міністерства юстиції управліннями юстиції й перешкоджає оперативному керівництву ними. У той же час основні завдання, що стоять перед управліннями юстиції, за своїм характером аналогічні завданням, покладеним на Міністерство юстиції. Більше того, управління юстиції, формуючи систему органів юстиції в республіці, мають статус органів, підлеглих виконавчим комітетам. Облвиконкоми, Мінський міськвиконком покладають на них обов’язки, що не відповідають цілям й завданням, певним нормативним актам загальнореспубліканського характеру, які регулюють питання їхньої діяльності. Структура й штати управлінь юстиції, а також витрати на їхнє утримання затверджуються обласними (Мінським міським) виконавчими комітетами. Це дозволяє місцевим виконавчим і розпорядницьким органам при проведенні скорочень штатів виконкомів вносити корективи в штатну чисельність управлінь юстиції, що не сприяє закріпленню кваліфікованих кадрів в органах юстиції й негативно позначається на якості їхньої роботи. Існуюча підпорядкованість управлінь юстиції виконавчим комітетам також перешкоджає Міністерству юстиції як республіканському органу державного керування проводити єдину кадрову політику в органах юстиції республіки, оперативно й з максимальним ефектом реагувати на її порушення. Перераховані обставини не тільки перешкоджають виконанню прямих обов’язків управлінь юстиції - забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя, але й порушують цілісність системи органів юстиції в Республіці Білорусь, що неминуче позначається на ефективності її діяльності. Все це спричиняє необхідність прямого підпорядкування управлінь юстиції Міністерству юстиції. При цьому Міністр юстиції повинен бути наділений правом призначення на посаду й звільнення з посади начальника управління юстиції за умови узгодження кандидатури з відповідним виконавчим комітетом.

Особливу актуальність питання реформування органів юстиції одержує у світлі інтеграційних процесів, що відбуваються, між Республікою Білорусь і Російською Федерацією, в якій 7 жовтня 1996 року Урядом була прийнята Концепція реформування органів і установ юстиції Російської Федерації. Нормативне закріплення напрямків розвитку органів юстиції гарантує планомірне й послідовне реформування даної сфери державної діяльності, у зв’язку із чим представляється доцільним, на думку автора курсової роботи, використати досвід Російської Федерації при рішенні питання про необхідність удосконалювання органів юстиції й у Республіці Білорусь. При цьому в концепції реформування органів юстиції варто перелічити заходи, визначивши етапність їхнього здійснення в логічній послідовності, що припускає первісне правове закріплення тих або інших інститутів з наступним проведенням відповідних організаційно-технічних заходів і створенням обновленої системи юстиції на основі реформованого законодавства. Послідовне, цілеспрямоване, з урахуванням висловлених пропозицій здійснення заходів, спрямованих на вдосконалювання органів юстиції, дозволить сформувати систему юстиції, здатну ефективно впливати на зміцнення правопорядку в державі, забезпечення прав і законних інтересів Республіки Білорусь, громадян і юридичних осіб, удосконалювання встановленого порядку роботи судів і виконання судових актів.

Висновки

Реформа судової системи, формування самостійної й незалежної галузі державної влади, якою є система правосуддя, судова влада, має на увазі не тільки вдосконалювання державно-правового інституту судової влади, але і якнайшвидшу реформу процесуального законодавства й матеріального права, що є основою системи правосуддя. Насамперед, це стосується якнайшвидшого завершення процесу прийняття нових кодексів Російської Федерації та Республіки Білорусь в кримінальному та цивільному процесах.

Удосконалювання самої системи правосуддя повинно бути спрямовано на реалізацію конституційних прав громадян на суд присяжних, на застосування такої санкції як арешт тільки за рішенням суду.

Видача судом санкції на арешт громадянина на відміну від існуючої нині санкції прокурора безсумнівно приведе до більш обґрунтованого й строго відповідного закону порядку застосування такого серйозного запобіжного заходу як арешт, що істотно обмежує права громадян. Суд зобов’язаний перевірити обґрунтованість доводів на користь цієї санкції й достатність законних підстав для її застосування, що буде сприяти більш ретельній і всебічній підготовці матеріалів суду органами слідства.

Реалізація конституційного права громадян на суд присяжних і його застосування пов’язане з відомими труднощами, з якими зіштовхуються всі суди присяжних у судових системах інших країн. Ці труднощі виникають із рішенням питання про винність або не винність підсудного звичайними громадянами, не юристами. Присяжні повинні бути захищені від стороннього впливу, маючи можливість вільно й об’єктивно винести вердикт. Разом з тим, зростає значення принципу змагальності сторін у процесі й відповідно вимог до обґрунтованої й законної позиції захисту й обвинувачення в судовому процесі, що забезпечить безстороннє судове рішення.

Реформування економіки й держави пред’являє і більш складні завдання до судової влади, суддівському корпусу. Багаторазово зросло число справ, що вирішуються судами всіх рівнів, з’явилися нові категорії спорів, які жадають від суддів спеціальних знань. У цій ситуації підвищуються й вимоги до суддів, всього суддівського корпусу. Виконання цих вимог обумовлено створенням матеріальної основи правосуддя, тобто забезпечення нормальних умов відправлення правосуддя, зміцнення кадрового складу суддів, підвищення заробітної плати й збільшення чисельності суддів.

Кваліфікація суддів повинна відповідати пропонованим вимогам, також як і бездоганна репутація не повинна наносити втрати авторитету судової влади. Крім юридичної освіти й спеціального стажу по юридичній професії, суддя повинен пройти курс спеціальної юридичної перепідготовки в спеціальному юридичному інституті (центрі) на базі існуючих вузів або спеціальному центрі, що здійснює підготовку кандидатів у судді. Можливий обов’язковий стаж роботи як помічника судді протягом 1-2 років.

Безсумнівно, необхідно підвищувати заробітну плату суддям, як однієї з гарантій їхньої об’єктивності, справедливості, незалежності й неупередженості. Рішення питання матеріального забезпечення діяльності суддів актуально навіть для таких країн з розвинутою системою правосуддя, як США. Висока заробітна плата, забезпеченість житлом суддів і матеріальна база судової системи в сполученні з підвищенням вимог до кваліфікації й ділових якостей суддів, збільшення чисельності корпуса суддів дозволить істотно просунути реформу судової системи.

Програма розвитку судової системи в Російській Федерації, передбачає реформування судової системи й перетворення системи правосуддя в реально незалежну й самостійну галузь державної влади. У рамках цієї Програми важливе місце займає правове регулювання адвокатур як особливого правового інституту судової системи. Прийняття нового закону про адвокатуру й адвокатську діяльність, що враховує нові умови адвокатської діяльності й підвищення її ролі для досягнення мети здійснення ефективного, справедливого, законного й швидкого правосуддя, конче потрібно.

Перелік посилань

1. Сёмин. В.О. Две правды одной реформы // Наследие. – 2005. - № 7. – С. 98.

2. Сёмин. В.О. Правовое государство в Росси: реальность или иллюзия // Право. – 2006. - № 9. – С. 124.

3. Уголовный процесс: Учебник / С.А. Колосович. - Волгоград: ВА МВД РФ, 2002. – С. 115.

4. Уголовный процесс: учебник для студентов юридических вузов и факультетов / К.Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 2003. – С. 126.

5. Уголовный процесс: Учебник / Е.А. Зайцева. – М.: Инфра, 2003. – С. 200.

6. Уголовный процесс: Учебник / В.В. Ярков. – М.: Зерцало, 2005. – С. 310.

7. Уголовный процесс: Учебник для вузов / С.В. Познышев. - СПб.: Питер, 2005. – С. 98.

8. Уголовный процесс: Учебник / В.Н. Яшин. – М.: Норма, 2006. – С. 73.

9. Уголовный процесс: Учебник для вузов / В.П. Божьев. - М.: Норма, 2000. – С. 116.

10. Уголовный процесс: Учебник для учреждений среднего профессионального образования / А.В. Гриненко. – М.: Юристь, 2001. - С. 125.

11. Воронцов Г.И. Судебно-правовая реформа в действии // Судебный вестник. – 1997. - № 3. - С. 2.

12. Дашук Л.А. Юстиция в период реформ. Проблемы формирования правового государства в Беларуси // Судебный вестник. – 1998. - № 6. - С. 23.

13. Карцхия А.А. Судебная реформа // Наследие. – 2000. - № 1. – С. 54.

14. Митрофанов С.С. Общественная экспертиза судебной реформы // Право. – 2001. - № 12. – С. 61.

15. Карцхия А.А. Современная судебная реформа // Наследие. – 2004. - № 4. – С. 57.

16. Уголовно-процессуальное право Российской Федерации: Учебник / П.А. Лупинская. - М.: Норма, 2004. – С. 94.

17. Уголовный процесс: Учебник / А.П. Рыжаков. – СПб.: Питер, 2005. - С. 138.

18. Уголовный процесс: Учебник / В.В. Ярков. – М.: Зерцало, 2005. – С. 312.

19. Уголовный процесс: Учебник для вузов / С.В. Познышев. - СПб.: Питер, 2005. – С. 125.

20. Уголовный процесс: Учебник / А.П. Рыжаков. – СПб.: Питер, 2005. - С. 150.

21. Уголовный процесс: Учебник / В.В. Ярков. – М.: Зерцало, 2005. – С. 315.

22. Уголовный процесс: Учебник для вузов / С.В. Познышев. - СПб.: Питер, 2005. – С. 127.

23. Уголовный процесс: Учебник / С.А. Колосович. - Волгоград: ВА МВД РФ, 2002. – С. 139.

24. Уголовный процесс: учебник для студентов юридических вузов и факультетов / К.Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 2003. – С. 215.

Список використаної літератури

1. Законодательство Российской Федерации по состоянию на 01 апреля 2007 года // http://www.kodeks.ru.

2. Законодательство Республики Беларусь по состоянию на 01 апреля 2007 года // http://pravo.kulichki.com.

3. Уголовный процесс: Учебник для вузов / А.В. Смирнов. - СПб.: Питер, 2000. - 497 с.

4. Уголовный процесс: Учебник для вузов / А.К. Калиновский. - СПб.: Питер, 2000. – 538 с.

5. Уголовный процесс: Учебник / В.И. Радченко. – М.: Инфра, 2000. - 550 с.

6. Уголовный процесс: Учебник для вузов / В.П. Божьев. - М.: Норма, 2000. – 567 с.

7. Уголовный процесс: Учебник для учреждений среднего профессионального образования / А.В. Гриненко. – М.: Юристь, 2001. - 304 c.

8. Уголовный процесс: Учебник / С.А. Колосович. - Волгоград: ВА МВД РФ, 2002. – 389 с.

9. Уголовный процесс: учебник для студентов юридических вузов и факультетов / К.Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 2003. – 451 с.

10. Уголовный процесс: Учебник / Е.А. Зайцева. – М.: Инфра, 2003. – 473 с.

11. Уголовно-процессуальное право Российской Федерации: Учебник / П.А. Лупинская. - М.: Норма, 2004. – 657 с.

12. Уголовный процесс: Учебник / А.П. Рыжаков. – СПб.: Питер, 2005. - 410 с.

13. Уголовный процесс: Учебник / В.В. Ярков. – М.: Зерцало, 2005. – 441 с.

14. Уголовный процесс: Учебник для вузов / С.В. Познышев. - СПб.: Питер, 2005. – 478 с.

15. Уголовный процесс: Учебник / В.Н. Яшин. – М.: Норма, 2006. – 591 с.

16. Судебно-правовая реформа: Концепция и пути ее реализации в Республике Беларусь: Учебное пособие / И.И. Басецкий. – Минск: Наука, 2006. – 595 с.

17. Воронцов Г.И. Судебно-правовая реформа в действии // Судебный вестник. – 1997. - № 3. - С. 2.

18. Дашук Л.А. Юстиция в период реформ. Проблемы формирования правового государства в Беларуси // Судебный вестник. – 1998. - № 6. - С. 23.

19. Карцхия А.А. Судебная реформа // Наследие. – 2000. - № 1. – С. 54.

20. Митрофанов С.С. Общественная экспертиза судебной реформы // Право. – 2001. - № 12. – С. 61.

21. Карцхия А.А. Современная судебная реформа // Наследие. – 2004. - № 4. – С. 57.

22. Сёмин. В.О. Две правды одной реформы // Наследие. – 2005. - № 7. – С. 98.

23. Сёмин. В.О. Правовое государство в Росси: реальность или иллюзия // Право. – 2006. - № 9. – С. 124.