Курсовая работа: Засади функціонування демократичного режиму

Курсовая работа: Засади функціонування демократичного режиму

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ»

КАФЕДРА ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

Курсова робота

на тему: «Засади функціонування демократичного режиму»

Виконавець: студент групи П-81

Лозовицький Андрій Володимирович

Перевірив: кандидат юридичних наук, доцент

Завгородня Владислава Миколаївна

Суми 2008

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Поняття та сутність демократичного режиму

Розділ 2. Ознаки демократії

Розділ 3. Форми та інститути демократії

Розділ 4. Функції та принципи демократії

Розділ 5. Концепції демократії

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Боротьба за становлення демократичного режиму в світі не може не привернути уваги. Проблеми утвердження демократії хвилюють сьогоднішнє суспільство як ніколи, адже людство, ставши на шлях тотальної демократизації зіткнулося із значними перешкодами щодо її втілення в життя або через неготовність до неї, або нерозуміння її важливості для забезпечення мирного існування людства. Проте це чи не єдина запорука забезпечення громадянських прав і свобод, рівності соціальної й економічної, становлення народовладдя взагалі.

Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усього населення певної країни.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного режиму, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя.

Для утвердження демократичного режиму необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не зможе. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є засади функціонування демократичного режиму.

Предметом дослідження стали сутнісні ознаки демократії, її функції та принципи, інститути та форми, новітні концепції демократії.

Метою дослідження є вивчення суті демократії та встановлення її основних переваг над іншими політичними режимами. Завданням є проаналізувати спроможність демократичного політичного режиму бути надійною та єдиноефективною формою державної організації суспільства в сучасних умовах.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

-  дослідити сутність та ознаки демократичного режиму;

-  розкрити поняття «демократія», «інститути демократії» та ін.;

-  дослідити принципи функціонування демократичного політичного режиму;

-  дослідити концептуальну еволюцію демократичного режиму.

Порівняльно-юридичний метод застосовувався при дослідженні сутності та ознак демократичного режиму, його відмінністі від інших політичних режимів. Системний метод використовувався при аналізі понять «демократія», «інститути демократії». Історично-правовим методом досліджувались принципи функціонування демократичного режиму та його концептуальна еволюція. Таким загальнонауковим методом як конкретно-соціологічний визначалось відношення суспільства до демократії в її різних формах на різних стадіях розвитку держави, поставлені питання, які змушує вирішити сьогодення заради розквіту цього виду політичного режиму.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників, як Скакун О.Ф., Сухонос В.В., Шляхтун П.П., Ткач О.І. тощо.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ДЕМОКРАТИЧНОГО РЕЖИМУ

Власне демократичний режим («демократія» від грецького «демос» та «кратос» - народовладдя) – це один з різновидів режиму, заснованого на визнанні принципу рівності та свободи всіх людей, участі народу в управлінні державою[1]. Поняття «демократія» є багатогранним. Його вживають для визначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні воно має тільки політичну спрямованість, а в широкому – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації.

Неоднозначність у тлумаченні поняття «демократія» у багатьох випадках пов’язана з різними підходами до його розуміння і аналізу. З давніх часів існують два головних підходи: нормативний і описово-емпіричний, хоча перший з них переважав виключно до XX століття. Нормативний підхід передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обгрунтування її переваги порівняно з іншими формами правління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу. Цей підхід виходить з належного, імперативів політичної свідомості і намагається будувати відповідно до них реальне політичне життя. Другий, описово-емпіричний підхід абстрагується від ідеалів і апріорних помилкових суджень, аналізує демократію у тому вигляді, в якому вона існує в дійсності. Згідно з емпірично виявленими властивостями уточнюється, а часом і переглядається поняття демократії і її теорії. На такому підході засновується, до речі, теорія елітарної демократії. У більшості концепцій ці два підходи тісно переплітаються.

Демократія як влада народу або, більш розгорнуто, - «правління народу, вибране народом і для народу» (визначення американського президента А.Лінкольна) виступає швидше нормативним ідеалом, привабливою утопією, ніж характеристикою реальних демократичних держав. Це поняття вміщує в собі внутрішню суперечливість. Суть його полягає в тому, що влада народу в повному розумінні цього слова означає самоуправління народу, а отже й заперечення політичного, спеціального апарату та інших атрибутів держави, однією з форм якої і є реальна демократія. Іншими словами, справжнє народовладдя несумісне з існуванням держави й демократії як її різновиду. Насправді ж демократія ніде й ніколи не існувала без держави. Відмирання ж держави або заміна її суспільним самоуправлінням є утопією, принаймні в перспективі.

Таким чином, в основному демократія як народовладдя являє собою утопічний ідеал, який все ж має важливе нормативне значення, оскільки він виступає орієнтиром, метою політичного розвитку суспільства.

Реальна демократія у кращому випадку – влада більшості над меншістю, у гіршому – панування добре організованої меншості над більшістю, що спирається на економічну й інформаційну влади і яка здійснюється при формальній згоді більшості громадян.

Власне поняття склалося ще у стародавній Греції; там демократія визначалася як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі, як за монархії чи тиранії, і не групі осіб, як за аристократії чи олігархії, а всьому народу, точніше, усім вільним громадянам полісу – міста-держави. Особливого розвитку демократія набула в той час (V ст. до н. е.) в Афінській державі, де громадяни на своїх зібраннях спільно й безпосередньо вирішували державні справи. Кожен мав право брати участь у законодавчих зібраннях і голосувати. Значна частина громадян обіймала в полісі численні посади. Така безпосередня демократія була можливою завдяки обмеженим розмірам давньогрецьких держав, але й за цих умов на народних зборах нерідко не було належної організованості, елементарного порядку й виваженості у прийнятті політичних рішень; тому відомі давньогрецькі мислителі, зокрема Платон та Аристотель, розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, форму правління. Вони ж сформулювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодо співвідношення прямого народоправства й закону, демократії і свободи[2].

Проте сучасне використання поняття демократії бере початок від революційних переворотів у західному суспільстві кінця XVIII ст. В середині XX ст. під час політичних дискусій про сенс слова «демократія» виділилось три основних підходи. Демократія як форма правління стала визначатися виходячи або з джерел влади держави, або з цілей, яким влада слугує, або з процедур його створення.

При інших системах правління людина стає лідером по праву народження, дякуючи долі або заможності, спеціальній освіті, в результаті застосування насильства, кооптації, призначення або здачі екзамену. Основна процедура демократії – обрання лідерів людьми, над якими вони здійснюють управління шляхом змагальних виборів. Найбільш істотне сучасне формулювання такого поняття демократії дав Йозеф Шумпетер в 1942р. «Демократичний метод, - писав він, - це такий інституційний уклад для прийняття політичних рішень, при якому окремі індивіди отримують владу приймати рішення в результаті конкурентної боротьби за голоси людей»[3].

Шумпетер стверджував, що система будь-якої країни в XX ст. визначається як демократична в тій мірі, в якій особи, наділені вищою владою приймати колективні рішення, обираються шляхом чесних, беззастережних, періодичних виборів, в ході яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, а голосувати має право майже все доросле населення. Визначене таким чином поняття демократії включає два аспекти – змагальність та участь, - котрі Роберт Даль вважав життєво важливими для своєї реалістичної демократії або поліархії. Воно передбачає також існування громадянських та політичних дебатів та проведення виборчих компаній[4].

При визначенні поняття демократії слід відмітити ще декілька моментів. По-перше, визначення на основі критерію виборів є мінімальним. Дехто бачить в цьому слові більш широке та ідеалістичне значення. Для них «справжня демократія» означає свобода, рівність, братерство, еффективний громадський контроль над поліцією, відповідальність перед населенням, чесність та відкритість в політиці, інші громадянські цінності. Це гарні речі, і при бажанні можна з їх допомогою давати визначення демократії. Проте знову сказуються проблеми, що й при використанні критеріїв джерела та цілі. Нечіткі норми неефективні для успішного аналізу. По-друге, існує нестабільність демократичної політичної системи. У визначенні демократії можна було б включити поняття стабільності чи інституціоналізації. Річ тут зазвичай йде про ступінь життєздатності політичної системи. Стабільність – ключова характеристика при аналізі будь-якої з них. По-третє, поняття демократії передбачає обмеження влади. При демократичному правлінні виборні особи, приймаючі рішення, не володіють тотальною владою. Вони розділяють владу з іншими групами в суспільстві. Але якщо такі демократично обрані керівники, приймаючі рішення, становляться стіною, за якою набагато більшу владу набирає необрана демократично група, то ця політична система, зрозуміло, не є демократичною.

Демократія як форма державного правління реально поширюється тільки на правлячу політичну еліту, тому що саме вона займається управлінням суспільством. При такому розумінні демократії зі сфери її функціонування випадають рядові громадяни, тому що в даному випадку демократія асоціюється також винятково з володінням реальною владою. А володіння владою й участь у політичному житті суспільства, що, безсумнівно, може бути доступно всім її членам, це дві великі різниці. Інколи починають підрозділяти демократії на «гарні» і «погані», потрібні і «непотрібні», «ефективні» і «неефективні». Демократія, як стверджують відомі російські політологи В. Пугачов і А. Соловйов, «не є універсальною, найкращою для всіх часів і народів формою правління»[5].

Суть демократичного режиму полягає в тому, що весь народ бере участь у виборах вищих і місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування. Представницькі органи державної влади реалізують основні завдання і функції держави та здійснюють свої повноваження в інтересах усього народу, всієї держави. У своїй діяльності вони керуються конституцією та іншими законами держави, у яких закріплено права та обов’язки держави, посадових осіб. Цей режим реалізує свої повноваження таким чином, щоб забезпечити основні права та свободи людини і громадянина, політичні права, рівні можливості, політичну рівність і рівноправність.

Сутнісна характеристика демократичного режиму визначається сукупністю сталих властивостей і якостей громадянського суспільства. Воно є відправною точкою і першоосновою функціонування механізму демократії, взаємодії всіх його компонентів.

Партійна система демократичного режиму – прямий наслідок формування механізмів громадянського суспільства – є утвердженням багатопартійності, свободи опозиції, можливості перебування у влади декількох партій, їх змінюваності в результаті виборів, виникнення різноманітних суспільних організацій та суспільних рухів.

Демократичні інститути формуються на основі загального виборчого права за принципом «одна людина – один голос»[6].

Крім того, О. І. Ткач зазначає, що зміст демократії складають права і свободи людини, рівність, соціальна справедливість і солідарність. Свобода розуміється як можливість активно і безперешкодно діяти в усіх сферах громадського життя в рамках демократичних норм і законів, існувати в суспільстві. У політичній сфері – це право на свободу думки, переконань і вільне вираження їх; право на свободу мирних зборів і асоціацій, право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або за посередництвом вільно обраних представників.

В економічній сфері – це право людини на працю, на вільний вибір роботи, на сприятливі умови праці і захист від безробіття, право на рівну оплату за рівну працю. У соціальній – право на соціальне забезпечення, на відпочинок і дозвілля, на медичне обслуговування і т. д. У духовній сфері кожна людина повинна мати право на освіту, що спрямовано на повний розвиток особистості і на виховання поваги до прав і основних свобод людини. Соціальна рівність також не маловажлиливий елемент демократії. У цивілізованому світі рівність розуміється як наявність однакових для кожної людини життєвих шансів, можливостей для самореалізації творчого потенціалу особистості, як оцінка кожної людини за результатами її праці і по її внеску в суспільне надбання.

Соціальна справедливість як демократична цінність означає: рівний доступ кожного до загальнонаціонального надбання і цінностей; винагорода і визнання людини за її реальними досягненнями; наявність системи рівноправних відношень у всіх сферах громадського життя.

Збереження вищезгаданих демократичних цінностей припускає солідарність громадян у їхньому захисті. Вона вимагає підтримки громадян у боротьбі за свої права – економічні, соціальні, політичні і культурні.

РОЗДІЛ 2. ОЗНАКИ ДЕМОКРАТІЇ

Основними ознаками демократичного політичного режиму є в першу чергу наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади і управління, механізм їх формування, визначає правовий статус особистості та принцип рівності перед законом. Всі громадяни мають право на рівну захищеність перед законом. Демократична держава не може гарантувати кожній людині рівні матеріальні умови життя, тому що це значною мірою залежить від самої людини. Але держава не повинна насаджувати в суспільстві додаткові елементи соціальної нерівності. Вона покликана встановити рівноправні стосунки між усіма громадянами, стверджувати рівність усіх громадян перед законом.

Для демократії характерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов’язкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства (остання повинна мати свої форми активності й вираження), економічний та політичний плюралізм (плюралізованою є також ідеологічна сфера, заборони торкаються лише антилюдських ідеологій)[7]. Плюралізм не дозволяє узурпувати владу одній політичній силі, що може призвести до диктатури та тиранії. Плюралізм передбачає множину ідей, теорій, існування в суспільстві різних політичних партій, об’єднань, організацій. Політичний плюралізм забезпечує самовираження всім соціальним групам, що мають різні політичні погляди й інтереси. Політичний плюралізм передбачає незалежність суспільних об’єднань і політичних партій у своїй діяльності від уряду й інших офіційних владних структур.

У демократичному суспільстві діють тисячі окремих організацій – як місцевих, так і загальнонаціональних. Багато хто з них виконують роль посередників між громадянами й урядовими структурами. Суспільні групи представляють інтереси своїх членів різними способами: підтримкою кандидатів на ту або іншу посаду; участю в обговоренні політичних проблем; спробою впливати на прийняття політичних рішень. Серед громадських організацій, що грають активну роль у політичному житті, можна назвати добродійні об’єднання, групи по охороні навколишнього середовища, робітничі союзи й ін.

За демократії форма мобілізації легітимна, політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції мають допоміжний характер. Демократія характеризується зміною лідерів, лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але воно завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризується високим рівнем суспільного самоврядування, у відносинах між владою й суспільством переважає консенсус. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність, у політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває майбутніх лідерів. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму – визначення альтернативних напрямків розвитку суспільства та складання постійної конкуренції правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні змагання, можливість артикуляції інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава існує заради громадян, а не навпаки, створюються умови для подальшого розвитку громадянського суспільства.

Крім того, можемо виділити також деякі ознаки, звертаючи увагу на їх спільність для всіх різновидів демократій:

-  населення бере участь у формуванні і здійсненні державної влади шляхом прямої (референдум і вибори) та представницької демократії (шляхом обрання органів типу парламентських).;

-  виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, їхня підзвітність виборцям;

-  у найважливіших сферах суспільного життя панує закон. Відносини між людьми та державою контролюються законом[8];

-  вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови: 1) свободу висування кандидатур; 2) свободу виборчого права, тобто загальне й рівне виборче право за принципом «одна людина – один голос»; 3) свободу голосування (воно має бути таємним), рівність усіх в інформації й можливості вести пропаганду під час виборчої компанії;

-  виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи представницького органу (парламентська республіка);

-  визнання і здійснення на практиці принципів конституційності й законності.;

-  розвинуті сектори економіки, вільні від державного втручання;

-  розвинуте громадянське суспільство; державна влада й громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, які на партнерних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем; і держава, й громадянське суспільство є суб’єктами суспільної життєдіяльності[9].

Також до зазначених ознак демократичного режиму можемо додати наступне:

-  існує важливе значення органів правосуддя як захисника та гаранта прав і свобод громадян, забезпечення верховенства права;

-  взяття до уваги інтересів більшості національних утворень[10];

-  силові структури (збройні сили, поліція, органи безпеки і т. д.) знаходяться під демократичним контролем суспільства;

-  домінують методи переконання, компромісу;

-  передбачається існування правової держави та громадянського суспільства[11];

-  наявність ринкової самоврегульованої економіки;

-  різноманіття форм власності;

-  свобода економічної та підприємницької діяльності[12];

-  свобода засобів масової інформації. ЗМІ покликані оперативно й об’єктивно інформувати людей про внутрішньо- та зовнішньополітичні події для того, щоб особа могла усвідомлено розібратися у питаннях політичного життя;

-  система стримувань і противаг. Вона включає у себе два основні елементи – федералізм і розподіл влади;

-  можливість громадян відкрито висловлювати та виражати свій протест проти політики уряду, дій інших політичних і суспільних структур. Форми протесту – найрізноманітніші: демонстрації, пікети, петиції, страйки, марші протесту тощо[13]. У демократичному суспільстві прямі дії дозволені для кожного громадянина;

-  демократичні методи дозволяють долати виникаючі соціальні протиріччя, забезпечують компроміс між державними органами та громадянами, між різними соціальними групами населення;

-  можливість змінити уряд без застосування сили;

-  можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики органів державної влади та місцевого самоврядування;

-  демократичний режим базується на законах, котрі відображають об’єктивні потреби розвитку особистості та суспільства, тому він забезпечує стабільний порядок, низький рівень злочинності, сприяє більш спокійному вирішенню конфліктів між державою та особистістю, між різними соціальними та національними групами людей;

-  в демократичній державі особистість захищена від свавілля, беззаконня, так як права знаходяться під постійною охороною органів правосуддя[14];

-  народ визнається вищим джерелом влади;

-  підпорядкування меншості більшості при прийнятті рішень;

-  по-справжньому конкурентна боротьба за владу;

-  наявність політико-правових механізмів, забезпечуючих реальну можливість участі громадян в формуванні та діяльності органів державної влади (в формі прямої участі населення або на основі представницької влади);

-  стосовно суб’єктів господарювання і громадян діє принцип «дозволено все, що прямо не заборонено законом». Господарські суб’єкти й громадяни можуть робити все, що прямо не заборонено законом;

-  децентралізація державної влади.

Як найважливіша перевага демократичного політичного режиму в літературі наголошується, що він забезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильнициким шляхом[15].

Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою престижно) доповнюються низкою інших ознак і принципів:

-  пріоритет прав людини над правами держави, узгодження інтересів громадянина і держави;

-  повага прав соціальної меншості на власну думку і її вільне вираження;

-  верховенство права і забезпечення його обов’язковості в законотворчій діяльності;

-  верховенство і найвища юридична чинність конституції щодо законодавчих та інших правових актів;

-  верховенство законів у системі нормативно-правових актів;

-  забезпечення законності і справедливості правозастосовної діяльності та ін[16].

Визначаючи ознаки, ми можемо піти іншим шляхом та виділити передумови демократії, по втіленню в життя яких матимемо змогу назвати режим демократичним, як це робить Л. І. Спірідонов:

-  відсутність єдиної, обов’язкової для всіх державної ідеології, котра однозначно визначає ціль суспільно-історичного розвитку, а іноді й політичні засоби її досягнення;

-  наявність вільностворюваних недержавних політичних партій, відображаючих соціальну диференціацію громадянського суспільства;

-  обмеження політичної ролі партії участю у виборах, на котрих вони виступають з розробленою виборчою програмою, відображаючою інтереси запропонованою партією соціальної групи громадянського суспільства;

-  функціонування політичної системи, передбачаючої боротьбу, конкуренцію політичних партій, погодження між ними, створення коаліції політичних сил, котрі прагнуть до парламентської більшості та отриманню вирішальної ролі в державному управлінні; передбачається, що виникаюча таким чином політична боротьба є відображенням соціально-економічної конкуренції всередині громадянського суспільства;

-  існування не визначаючої державну політику, а отже не несучої за неї відповідальність меншості, в функцію котрого входить опозиційна політична діяльність, розроблення альтернативних програм суспільного розвитку, позитивна критика державного керівництва, ідеологічна та кадрова підготовка його зміни;

-  наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличної ходи, демонстрацій, протестів і т. д. і т. п.), при допомозі котрих суверенні суб’єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя[17].

Отож саме ці ознаки є характерними для демократичного політичного режиму. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні вже є своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації в цілому. Державам, які стали на шлях утвердження демократії, слід в першу чергу гарантувати конституційні ознаки цього режиму.

РОЗДІЛ 3. ФОРМИ ТА ІНСТИТУТИ ДЕМОКРАТІЇ

Існує багато способів класифікувати демократію. Форми демократичного режиму класифікуються як за зовнішнім вираженням демократії, за сферами громадського життя, так і за специфічними проявами політичного режиму, що відображені в його різновидах методів і засобів здійснення влади. І це різні шляхи відображення системи демократії. Почнемо з останнього.

Серед спроб класифікації соціально-політичних режимів демократичного змісту, найбільше заслуговує на увагу та, що передбачає їхній поділ на такі види: демократично-консервативний, демократично-радикальний і демократично-ліберальний.

Демократично-консервативний режим характеризується тим, що політична влада здійснюється способами і методами, які зумовлені традиційними інститутами, законами, звичаями, що закріпилися у свідомості суспільства, держави та особи. Консерватизм – ідеологія і практика, що орієнтуються на збереження і підтримку форм державного і суспільного життя, передусім його морально-правових засад, які історично сформувалися і втілилися в нації, релігії, шлюбі, сім’ї, власності. Саме держави, що мають такий стрижень, наприклад Великобританія, є основою для виникнення та існування такого різновиду соціально-політичного режиму. Негативною рисою цього режиму є схильність до минулого, абсолютизація якого може гальмувати процес відмови від застарілих форм і перехід до нових. У зв’язку з цим останні десятиліття на Заході проявляється неоконсерватизм, який у політичній сфері визнає необхідність функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів у створенні гнучкіших стуктур влади, зміцнення законності й порядку, відродження моральних традиційних цінностей[18].

Своєрідною протилежністю зазначеного режиму є демократично-радикальний режим. При ньому суб’єкти політичної влади намагаються ввести нові форми, методи і засоби управління політичною системою, державою та економікою. Для нього характерним є прагнення кардинального оновлення форми державного устрою, форм правління, методів і способів реалізації державної влади, адміністративно-територіального управління тощо. Як свідчить досвід така «квапливість» у країнах, що не дозріли до використання демократичних способів і методів політичного керівництва (наприклад, більшості країн СНД), породжує кризові явища.

Ліберально-демократичний режим існує в багатьох країнах. Його значення таке, що деякі вчені вважають ліберальний режим – це, власне, не режим здійснення влади, а умова існування самої цивілізації на певному етапі її розвитку, навіть фінальний підсумок, яким закінчується вся еволюція політичної організації суспільства, найбільш ефективна форма такої організації. Але з останнім твердженням важко погодитись, так як в даний час йде еволюція політичних режимів і навіть такої форми, як ліберально-демократичний режим. Нові тенденції в розвитку цивілізації, прагнення людини уникнути екологічних, ядерних та інших катастроф породжують нові форми здійснення державної влади, наприклад зростає роль ООН, з’являються міжнародні сили швидкого реагування, але одночасно зростають протиріччя між правами людини і націй, народів і т. п.[19]

Лібералізм виник у Європі у XVIII-XIX ст., в період боротьби народжуваної буржуазії проти абсолютизму. Прибічники лібералізму вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановленя конституційного ладу, допущення вихідців із третього стану до управління державою, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв духівництва і дворянства. У сучасному розумінні лібералізм – це визнання найвищими цінностями системи прав та свобод людини і суспільства. Серед них – вільне підприємництво, приватна власність, свобода конкуренції та ринку, громадянські свободи (слова, преси, асоціацій), парламентський устрій державного життя.

Ліберальний режим відстоює цінність особистості, протиставляючи його колективістським початкам в організації політичного та економічного життя, які, на думку багатьох вчених, ведуть в кінцевому результаті до тоталітарних форм правління. Ліберальний режим обумовлюється перш за все потребами товарно-грошової, ринкової організації економіки. Ринок потребує вільних, рівноправних, незалежних партнерів. Ліберальна держава і проголошує формальну рівність всіх громадян. В ліберальному суспільстві також проголошується свобода форм власності, дається простір приватній ініціативі.

Таким чином, економічну основу лібералізму складає приватна власність. Держава звільняє виробників від своєї опіки та не втручається в економічне життя людей, а тільки встановлює спільні рамки вільної конкуренції між виробниками, умови економічного життя. Вона ж виступає в якості арбітра при вирішенні між ними суперечок. На пізніх стадіях лібералізму правомірне державне втручання в економічні та соціальні процеси набуває суспільно-спрямованого характеру, що обумовлюється багатьма факторами: необхідністю раціонально розподіляти ресурси, вирішувати екологічні проблеми, приймати участь у світовому розподілі праці, попередженні міжнародних конфліктів і т. д.

У XX ст. виник неолібералізм – «статичний» різновид лібералізму, різновид ліберальної ідеології та політики, що сформувалась як відображення розвитку буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституціалізації нових форм державного втручання в суспільне життя. Практичне втілення неолібералізм дістав у політиці «нового курсу» Ф.Рузвельта, особливо під час Другої світової війни та у повоєнні роки, в результаті НТР. Сформувалися нові уявлення про роль і функції держави, що закріпилося в концепції «держава загального благоденства». Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, яка лежить в онові цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу, що передбачає віддати кожному те, «що йому належить»[20].

Ми розглянули основні засади та принципи демократично-консервативного, демократично-радикального і демократично-ліберального режимів. Проте такий тип класифікації форм демократичного режиму не єдиний. Так в залежності від розуміння справедливості або як свободи, або як рівності, Сухонос В.В. виділяє тільки ліберально-демократичний та соціал-демократичний підходи.

Суть ліберально-демократичного підходу, на його думку, полягає в тому, що право є вираженням рівності людей або рівності свобод. Він заснований на таких принципах як:

1)  індивідуалізм;

2)  суто політичний, формальний характер демократії;

3)  парламентаризм;

4)  обмеження компетенції та сфери діяльності держави;

5)  поділ влади, створення механізму взаємодії і противаг;

6)  обмеження влади більшості над меншістю.

Соціал-демократична концепція виступає проти рівності як формальної рівності людей і прагне доповнити її рівністю економічною. Для цього режиму є характерними:

1)  не тільки політична рівноправність громадян, а й рівність їх соціально-економічних прав;

2)  соціальна рівність людей, що забезпечує їм приблизно однакові фактичні можливості участі в політиці, реальне використання своїх прав;

3)  забезпечення кожному матеріального достатку, який є необхідним для участі в управлінні, освіті та дозвіллі, доступу до інформації, тощо[21].

У багатьох державах можуть існувати й інші демократичні різновиди державного режиму, зокрема соціалістично-демократичний, народно-демократичний або загальнонародний, перехідний тип і види режиму – від «квазісоціалістичного», або тоталітарного, до демократичного режиму. Нині також вирізняють такий вид державного режиму, як державно-правовий або демократично-правовий, особливо в державах, які взяли курс на побудову демократичної, соціальної та правової держави. Цей режим характеризується основними принципами правової держави, серед яких домінуючими є верховенство права над законами і підзаконними нормативно-правовими актами, над фізичними і політичними методами управління державою і суспільством. Можуть також виявлятися різновиди демократичного державно-правового режиму, наприклад режим парламентської демократії, національно-демократичний тощо[22].

Цікаво, що іноді класифікацію державних режимів «прив’язують» до різних типів держави і права і відповідно в кожному типі виділяються «свої» режими. Так, при рабовласницькому устрої серед видів демократичних режимів можемо зустріти аристократичний, олігархічний режими та режим рабовласницької демократії. При феодальному – феодально-демократичний (для дворянства). При капіталізмі – буржуазно-демократичний (конституційний). В умовах соціалізму апологетично виділяється тільки «послідовно-демократичний» політичний режим[23].

Історія знає ще деякі форми демократичних режимів, які різняться за ступінню участі населення в здійсненні державної влади. Антична демократія – політичний режим, побудований на наданні широких прав та свобод рабовласникам та залишенні рабів без прав, як розмовляючої зброї. Такий режим називається аристократичним (aristokratia – влада кращих в розумінні «знаті»).[24] Близьким за змістом до аристократичного політичним режимом є олігархічний (гр. oligarchia – влада небагатьох), також побудований на правлінні невеликої групи експлуататорів. Різновидом цього режиму є фінансова олігархія. Відмінність складається в тому, що аристократи володіли владою в спадок, в залежності від знатності роду, а фінансова олігархія була владою грошей, найбільш заможних людей. З розвитком суспільства ці політичні режими були витіснені більш демократичними. Найбільшого розповсюдження в сучасних умовах отримав режим парламентської демократії, заснований на передачі влади парламенту, який обирається всім народом на основі загального, рівного виборчого права[25]. Різновидом парламентської демократії є ліберально-демократичний режим. Ми розглянули історичні різновиди режимів, її види еволюцію не випадково після сучасних. Тільки таким чином зможемо краще зрозуміти незворотність процесів демократизації суспільства та співставити рівня демократії минулого та сьогодення.

За зовнішнім вираженням виділяють наступні форми демократії:

1.  Форма забезпечення (реалізації, охорони і захисту) прав, свобод і обов’язків людини і громадянина відповідно до міжнародних стандартів.

2.  Форма реалізації демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, децентралізації влади, поділу компетенції, що запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом, сприяють прогресивним перетворенням у суспільстві.

3.  Форма участі народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя), що має два різновиди: пряма та безпосередня демократія.

Пряма демократія дозволяє здійснювати владу самим народом без політичних посередників. Звідси і її назва – безпосередня, тобто та, котра через наступні інститути прямого народовладдя: вибори на основі загального виборчого права, референдуми, збори та сходи громадян, петиції громадян, мітинги та демонстрації, всенародне обговорення.

Одні з них – вибори, референдуми – чітко регламентовані відповідними нормативними актами (Конституцією, спеціальними законами), носять імперативний (обов’язковий) характер і не потребують санкції державних структур, інші мають консультативний характер. Проте незалежно від юридичної природи різних інститутів прямої форми демократії їх вплив на механізм прийняття політичних рішень важко переоцінити, так як в них знаходить відображення воля народу.

До позитивних моментів прямої демократії можна віднести те, що вона: дає більше можливостей (в порівнянні з інститутами представницької демократії) для вираження інтересів громадян та їх участі в політичному процесі; в більшій мірі забезпечує повну легітимізацію влади; забезпечує контроль за політичною елітою і т. п.

Недоліки прямої демократії – це відсутність стійкого бажання у більшості населення займатися даною управлінською діяльністю, складність та дорога ціна здійснюваних заходів, низька ефективність рішень, які приймаються внаслідок непрофесійності більшості правителів.

Важливою формою участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Різниця між нею і прямою демократією полягає в тому, що пряма демократія припускає участь громадян у всіх стадіях політичного процесу – підготовці, прийнятті політичних рішень, у контролі за їх здійсненням, а при плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм дається право за допомогою голосування схвалити або відкинути той чи інший проект закону або іншого рішення, що звичайно готується виконавчою, законодавчою владою, партією або ініціативною групою. Можливість участі самого населення в підготовці таких проектів дуже невелика навіть у таких випадках, коли безпосередньо самим громадянам дається право підготувати і вносити їх на розгляд законодавчих органів або на всенародне голосування.

Представницька демократія дозволяє здійснювати владу представникам народу – депутатам, іншим вибірним органам виконавчої або судової влади, котрі покликані виражати інтереси різних класів, соціальних груп, прошарків, політичних партій та громадських організацій.

Сильна сторона представницької демократії полягає в тому, що вона дає більше можливостей (в порівнянні з інститутами прямої демократії) для прийняття ефективних рішень, оскільки в цьому процесі беруть участь, як правило, професіонали, компетентні особи, які спеціально займаються даною діяльністю; більш раціонально організовує політичну систему і т. п.

До недоліків представницької демократії часто відносять наступні риси: можливий необмежений розвиток бюрократії та корупції; відрив представників від своїх виборців; прийняття рішень в інтересах небільшості громадян, а номенклатури, великого капіталу, різного роду лоббістів і т. д[26].

Що ж до інститутів демократії, то це легітимні і легалізовані елементи політичної системи суспільства, що безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії. Легітимність інституту демократії означає його організаційне оформлення і визнання громадськістю, легалізованість – юридичне оформлення, узаконення.

Інститути представляють собою базові механізми, котрі роблять політичний устрій повноцінним та стабільним. Інститути демократії означають не просто взаємодію різних акторів та соціальних агентів, а за вираженням Г. О’Доннела, «впорядковані зразки взаємодії, котрі відомі, практикуються та визнаються (хоча і не обов’язково схвалюються) соціальними агентами, наміреними продовжувати цю взаємодію, підкорюючись при цьому визначеним нормам та правилам, закріпленим в цих зразках на формальній чи неформальній основі»[27].

Призначення демократичних інститутів, на думку Циганкова А.П., базується на тому, щоб вберегти демократію від еволюції в диктатуру, гарантуючи права меншості. Виходячи з цього, поряд із загальним, рівним та таємним правом прийнято виділяти й цілий ряд інших демократичних інститутів. Серед них традиційно прийнято звертати увагу на наступні:

1)  наявність конституції, закріплюючої пріоритет прав особистості над державою та забезпечуючої схвалений громадянами механізм вирішення суперечок між особистістю та державою;

2)  реально існуюче та функціонально працездатний розподіл влади по вертикалі (законодавча, виконавча, судова) та по горизонталі (влада центру та регіонів);

3)  свобода вираження політичних суджень та погоджена з цим наявність різноманітних джерел інформації;

4)  свобода артикуляції політичних інтересів та погоджена з цим наявність багатопартійної системи.

Що ж, ми розглянули види інститутів демократії та їх завдання з погляду молодої російської демократії. Втім ми вже знаємо, вона привела Росію до авторитаризму, яку вони називають контрольованою демократією. Тепер поглянемо, які політичні інститути виділяє український науковець Скакун О.Ф.

Види інститутів демократії за вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади й управління він називає такі:

1.  Структурні:

2.  - сесії парламентів і органів місцевого самоврядування;

3.  - депутатські фракції;

4.  - депутатські комісії;

5.  - народні контролери та ін.

6.  Функціональні:

7.  - депутатські запити;

8.  - накази виборців;

9.  - вибори;

10.  - громадська думка та ін.

11.  Структурно-функціональні (змішані):

12.  - територіальна автономія;

13.  - національна територіальна автономія.

14.  Процедурно-регламентаційні:

15.  - регламентація процедури виборів;

16.  - регламентація порядку прийняття законів;

17.  - регламентація порядку проведення референдумів та ін.

Види інститутів демократії за юридичною значущістю прийнятих рішень:

1.  Імперативні – мають остаточне загально-обов’язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

2.  - референдум конституційний і законодавчий;

3.  - вибори;

4.  - накази виборців.

5.  Консультативні – мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

6.  - референдум консультативний;

7.  - всенародне обговорення законопроектів;

8.  - мітинги;

9.  - анкетування[28];

Інститути є тою ланкою, через яку безпосередньо створюється демократичний режим. Принципи демократії надають основу діяльності інститутів, останні ж будучи легалізованими та легітимними, виконують свої функції відповідно до волі народу.

РОЗДІЛ 4. ФУНКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ ДЕМОКРАТІЇ

Функції демократії – це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.

Оскільки демократія постійно розвивається, її функції в різні історичні періоди змінювалися, збагачувалися, поглиблювалися.

Функції демократії можна поділити на ті, які розкривають зв’язок із суспільними відносинами та ті, які передають внутрішні функції діяльності держави.

До числа найбільш загальних функцій демократії можна віднести наступні.

Організаційно-політична – організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собі підфункцію самоорганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається в наявності організаційних зв’язків між суб‘єктами демократії: органами держави, державними організаціями, громадськими об’єднаннями, трудовими колективами.

Регулятивно-компромісна – забезпечення плюралізму діяльності суб’єктів демократії в цивілізованих межах співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Правовим засобом забезпечення даної функції є урегульованість правових статусів суб’єктів демократії.

Суспільно-стимулююча – забезпечення оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, облік і використання суспільної думки й активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв, тощо) при розробці і прийнятті державних рішень.

Установча – формування органів державної влади й органів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).

Контрольна – забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до приписів нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату (наприклад, контроль представницьких органів за виконавчими органами, звіт останніх перед першими).

Охоронна – забезпечення державними органами безпеки, честі й гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, попередження і припинення правопорушень.

Охоронна, контрольна та установча функції виражають внутрішні функції держави.

Принципово важливим для теорії демократії було обгрунтування видатним французьким мислителем Ж.-Ж. Руссо ідеї народного суверенітету. На основі ідеї суспільного договору він доводив, що єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві є народ. Ця влада неподільна, вона здійснюється безпосередньо самим народом і не може бути передана окремій особі чи органу. Ідея народного суверенітету, тобто визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, стала вихідним принципом теорії і практики демократії[29].

Наступний принцип ідеї представництва, обґрунтований Ш.-Л. Монтеск’є, згідно з яким народ як єдине джерело і верховний носій влади в суспільстві делегує владні повноваження державним органам. Головним таким органом є загальнонаціональна представницька установа, яка формується шляхом виборності. Виборність органів також виступає одним із принципів демократії.

Обов’язковим принципом демократії є громадянський консенсус, тобто принципова згода основної маси громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких мають досягатися часткові цілі. Громадянський консенсус передбачає ще один принцип демократії – мажоритаризм, тобто правління більшості. Політичні рішення, особливо ті, що мають суспільне значення, приймаються більшістю або з її згоди. Цей принцип вимагає використання форм і процедур, які дають змогу виявити політичну більшість. Основними з них є представницьке правління та форми безпосередньої демократії. Правління передбачає ще один принцип демократії – дотримання та охорону прав меншості.

Перелічені принципи демократії в узагальненому вигляді формулюються як принцип участі народу у здійсненні державної влади.

Одним з основних принципів демократії – принцип поділу влади у системі державної влади. Згідно з ним, виконавча, законодавча і судова влади відокремлені і досить незалежні одна від одної. Проте вони постійно взаємодіють і врівноважують одна одну[30]. Цікаво цей принцип трактує Мягкіх Ю.П.: «принцип поділу трьох незалежних влад сумісно з системою їх стримувань та противаг був введений для виключення скочування суспільства до монархії та анархії». Тож він виключає типу протиставлення «тоталітаризму» та «демократії», відповідно до якого якщо «тоталітаризм» споріднений з «монархією» та порядком, то, відповідно, «демократія» відповідає «анархії» та непорядку[31].

Одним з принципів демократії є вирішення питань більшістю голосів (на референдумі, в представницьких органах та ін.). Проте істинна демократія передбачає при цьому врахування інтересів меншості.[32] Принцип більшості складає суть народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. При оцінці демократії та її важливого принципу суверенітету народу вона класифікується як загальна та соціально обмежена. До початку XX ст. ні одна з існуючих демократій не давала всьому дорослому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні (для чоловіків) демократії. Принцип більшості здійснюється за допомогою прямої та безпосередньої демократії. Рішення з певного питання вважається прийнятим, якщо його підтримує більшість від тих, хто бере участь у прийнятті рішення. Проте дії більшості не можуть ліквідовувати права меншості, які захищаються демократичними законами та політичними інститутами держави. Влада більшості повинна гармонійно поєднуватися з гарантіями права різноманітних меншин – етнічних, політичних, релігійних та ін.

Принцип більшості в демократичному суспільстві доповнюється принципом права меншості на опозицію. Більшість і меншість громадян рівні у своїх правах і свободах. Безвладна меншість повинна мати можливість створення опозиції в суспільстві. Більшість не повинна використовувати свою владу з метою придушення інакомислення і не допущення його поширення серед населення. Опозиція має можливість вільно розповсюджувати свої ідеї і програми в суспільстві. Це необхідно для того, щоб громадяни могли зіставляти і вибирати найбільш ефективні програми розвитку суспільства.

Ще одним принципом демократії є політичний та ідейний плюралізм, згідно з яким політичне життя має включати багато різних взаємозалежних і водночас автономних політичних груп, ідеї і програми яких постійно змагаються. Політичний плюралізм найповніше проявляється у багатопартійності. Він передбачає право кожної політичної організації дотримуватися будь-яких поглядів і зобов’язує поважати інші думки. Плюралізм включає також політичне суперництво, наявність та офіційне визнання опозиції до влади.

У демократичному суспільстві в умовах об’єктивної поляризації і протистояння різних політичних сил особливу актуальність набуває принцип компромісу і консенсусу. Тому демократія іноді розглядається як сукупність прав і норм, спрямованих на подолання конфлікту між суб’єктами політичного процесу. Ці конфлікти дозволяються в рамках певних обмежень інтересів і дій їхніх учасників, у результаті чого досягаються угоди, компроміси, політичні рішення. Обидві сторони сприймають їх як рівноправні і законні. Грубий тиск на одну із сторін конфлікту, прагнення його вирішення на користь однієї з сторін може призвести до загострення протиріч і посилення напруженості в суспільстві.

Принцип активної участі громадян у політичному житті суспільства. Демократія є стабільною лише тоді, коли у її розвитку бере активну участь значна частина громадян. Прагнучи не лише зберегти свою владу, але й розширити її, громадяни обговорюють політичні програми, є учасниками політичних дискусій, голосують тощо. Як мінімум, громадяни повинні цікавитися тими проблемами, з якими стикається суспільство, щоб зробити компетентний вибір на виборах в органи державної влади та місцевого самоврядування[33].

До основних принципів демократії належать також принципи рівності і свободи. Поняття свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень діяльності особи. Держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи. Межею свободи будь якої людини є свобода інших людей. Принцип свободи реалізується у проголошених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, зборів, мітингів, спілок, асоціацій, совісті, право на участь у вирішенні державних справ, на самоврядування, на посаду на державній службі, виборче право тощо.

Відповідно до принципу рівності визнається рівність усіх перед законом, усі громадяни наділяються однаковими правами та обов'язками. принцип рівності означає відсутність закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак.

Принцип права меншості на опозицію. Більшість і меншість громадян рівні у своїх правах і свободах. Безвладна меншість повинна мати можливість для створення опозиції у суспільстві. Більшість не повинна використовувати свою владу з метою придушення інакодумства. Опозиція має можливість вільно розповсюджувати свої ідеї у суспільстві, а це необхідно для можливості співставляти і вибирати громадянами найефективніші програми розвитку суспільства[34].

Обов’язковою умовою демократії є гласність про всі дії державних органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації – це теж атрибут демократичного суспільства.

Такі основні принципи, критерії та цінності демократії. Втім вони ніяк не в змозі донести цілісне уявлення про засади функціонування демократії. Звісно, такі узагальнення не дозволяють створити модель істинної демократії, проте, проаналізувавши їх, дають змогу замислитись, чи є цей режим близьким до прагнень наших в побудові суспільства, чи тим шляхом ми йдемо сьогодні, або може нам потрібно дещо змінити в принципах державотворення.

РОЗДІЛ 5. КОНЦЕПЦІЇ ДЕМОКРАТІЇ

Головна суперечність демократії – це суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Відомий англійський філософ Карл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, а й недоцільною. Справді, демократія у прямому її розумінні (як безпосередня влада народу) неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого державного питання на всіх рівнях. Більше того, таке народоправство недоцільне й з точки зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і народу у цілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одноособовий деспот.

Різне теоретичне вирішення суперечності між ідеалом демократії та її реальністю знаходить свій вияв в існуванні багатоманітних концепцій демократії.

З методологічної точки зору важливо розрізняти колективістське, плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соціальна група чи особистість.

В своїй першій, античній формі демократія схилялась до колективістської моделі. Антична демократія була заснована на загальній зацікавленості свобод громадян у збереженні рабовласництва, яке було спільним, общинним, а також передбачало ряд соціальних привілеїв. Для античної демократії було характерним фактичне ототожнення народу з більшістю населення, а також необмежена влада більшості над меншістю і беззахисність перед державою. Переконливі приклади цього – засудження до смерті мислителя того часу Сократа, вигнання філософа Анаксагора. Ця демократія схилялась до виродження в охлократію – владу натовпу, а потім – у деспотію.

Колективістські теорії демократії розроблялись в утопіях Т.Мора, Т.Кампанелли, Л.Сен-Симона, Ш.Фур’є, Р.Оуена, детальну розробку вони знайшли у працях Ж.-Ж. Руссо, а також подальший розвиток та практичне втілення – в теоріях соціалістичної, пролетарської демократії В.Леніна, Й.Сталіна.

Теорія демократії Руссо виходить з приналежності всієї влади народу, утвореному шляхом добровільного злиття ізольованих, автоматизованих індивідів у єдине ціле. Утворення народу означає повне відчудження «кожного з членів асоціації з усіма його правами на користь всієї общини» (Ж.Руссо). З цього моменту особистість втрачає свої права. Вони стають їй не потрібні, тому що ціле, держава, турбується про своїх членів, а громадяни, в свою чергу, зобов’язані думати про благо цілого – держави.

Незважаючи на певні відмінності, колективістські теорії демократії мають ряд спільних рис: заперечення автономії особистості; первинність народу в здійсненні влади, прийнятті рішень, що визначають поведінку кожного громадянина; гомогенність, однорідність народу за своїм складом, що знищує ґрунт для конфліктів між індивідом і державою; необмеженість, абсолютність влади більшості, яка ототожнюється з народом, над меншістю, в тому числі й окремою особистістю.

Теорії колективістської демократії показали свою практичну недієздатність. Спроби їх здійснення, як правило, призводили до тоталітаризму, придушення будь-якої індивідуальної свободи, масового терору.

Ідея автономії особистості та її первинності щодо народу, його волі є визначальною для другої групи концепцій демократії, що виділяється з точки зору головних соціальних суб’єктів влади. Як уже відзначалось, цю групу складають індивідуалістичні ліберальні концепції. На відміну від колективістських теорій демократії, що не розділяли державу, суспільство й особистість, її індивідуалістичні концепції виділяють особистість з суспільства й держави. Вони приділяють першочергову увагу створенню інституціональних та інших гарантій для індивідуальної свободи, що попереджують будь-яке придушення особистості владою.

Ідейно-політичний лібералізм передував ліберальній демократії. Його основоположники Дж. Локк і Ш.Л. Монтеськ’є сформулювали такі засадничі принципи політичного лібералізму, як пріоритет індивідуальної свободи, що базується на принципах природного права, відділення держави від цивільного суспільства, розділення властей. На основі цих принципів ідеї демократії наповнювалися ліберальним вмістом. Стержневими ідеями в теоріях лібералізму є політична рівність і показне правління.

Ідея про природжені, невідчужувані права людини на життя, свободу і приватну власність виступає центральною в ліберальних концепціях. Приватна власність розглядається як основа індивідуальної свободи, а свобода – як необхідна умова самореалізації особи. Звідси витікає апологія демократичного індивідуалізму і трактування суспільства, як сукупності рівноцінних незалежних осіб. Так виникає ідея держави як “нічного сторожа”, основна функція якого зводиться до захисту приватної власності, свободи і недоторканості особи.

У ряді досліджень з теорії демократії, зокрема у вже згадуваних роботах К. Макферсона й Д. Хелда, виділяються протективна (“protective”) і що розвивається (“developmental”) моделі ліберальної демократії. Перший напрям представлений Дж. Локком, Ш.Л. Монтеськ’є, І. Бентамом, Джеймсом Міллем та ін., друге Дж. Дьюї, Дж. Стюартом Міллем, А. де Токвілем, Л.Т. Хобхаусом. Загальним для обох моделей є пріоритет цивільного суспільства перед державою, народний суверенітет через показне правління, захист прав і свобод особи. В той же час прибічники другої моделі ліберальної демократії виступають за загальне вибіркове право без якого-небудь майнового цензу, політичну емансипацію жінок, розмежування функцій виборних показних органів влади і державної бюрократії. Згідно концепціям демократії, що розвивається, участь в політичному житті необхідна не лише для захисту приватних індивідуальних інтересів, але і для формування компетентних і інформованих громадян. Тому залученість в політику є важливим чинником розвитку здібностей індивіда[35].

Лібералізм виник і розвивався як ідеологія буржуазії. Відповідно класична ліберальна концепція демократії та її практичне втілення відбивали інтереси передусім цього суспільного класу. Притаманна лібералізму абсолютизація індивідуальної свободи спричиняє соціальну поляризацію суспільства, загострення класової боротьби, породжує політичну нестабільність тощо. Що стосується плюралістичної демократії, то до її суто прагматичних аспектів належать принципи розподілу влади, відкритості прийняття політичних рішень на рівні представницьких органів за умов, якщо електорат володіє усією повнотою інформації щодо вирішуваних питань, можливостями здійснювати вплив на процес вироблення рішень.

Теорія плюралізму отримала широке розповсюдження, насамперед, в американській політичній науці, про що свідчать роботи таких її представників, як К. Левенштайн, Р. Даль, К. Дойч тощо. На думку авторів цієї теорії, внутрішню структуру сучасного суспільства характеризують дрібні соціальні утворення і групи, які зорганізовані за принципом „загального інтересу”. Відносини між групами виступають як відносини боротьби „конфліктуючих інтересів”, однак, ця боротьба не підриває економічне підґрунтя існуючого ладу. Змагання відбуваються між великою кількістю груп, зокрема, політичною, економічною, науковою, культурною, релігійною, адміністративною, ідеологічною тощо. Конкуруючи між собою ці групи ніби в кінцевому рахунку врівноважують одна іншу, завдяки чому забезпечується деяка демократичність правління, неможливість встановлення диктатури тією чи іншою групою, враховуючи „тиранію більшості”[36].

Отже, як ми бачимо, концепція плюралістичної демократії переносить акцент із загальної маси виборців на організовані групи інтересів, відповідно до плюралістичної концепції, демократія являє собою форму правління, яка дозволяє багатоманітним суспільним групам вільно висловлювати свої інтереси і знаходити у конкурентній боротьбі компромісні рішення, які і відображають баланс цих різноманітних інтересів.

Великим недоліком плюралістичної теорії демократії постає уявлення про те, що всі політичні сили здатні об’єднатись і прийняти рішення з урахуванням інтересів всіх груп. Ця теорія абсолютизує нейтральність держави і ігнорує той факт, що економічно сильні групи інтересів організовані краще, більш активні, і відповідно, мають більше можливостей впливу на владу, аніж найменш забезпечені групи населення.

Численність концепцій демократії свідчить про те, що вона є багатоманітним суспільним явищем, той чи інший аспект якого розкриває кожна з них. Але попри всю багатоманітність концептуальних підходів до розуміння демократії суть її залишається незмінною і полягає в участі народу у здійсненні державної влади. Ступінь цієї участі визначає ступінь демократизму політичного режиму.

ВИСНОВКИ

демократія політична державна влада

Головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократії держава слабша, ніж за тоталітаризму чи авторитаризму, не лише хибне, а й небезпечне. Адже без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домогтися виконання законів усіма громадянами, захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та інших елементів, які загрожують суспільству. У разі виникнення особливо гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держава може, залишаючись у межах законності, піти на тимчасове обмеження окремих демократичних норм.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереження порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час розв’язання виниклих конфліктів – з іншого. Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі суб’єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства. Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмування суспільного прогресу.

Слідуючи поставленим завданням дослідження ми здійснили наступне: 1) дослідили сутність та ознаки демократичного режиму; 2) розкрили поняття «демократія», «інститути демократії»; 3) дослідили принципи функціонування демократичного політичного режиму; 4) дослідили концептуальну еволюцію демократичного режиму.

Дане дослідження дало нам змогу поглибити свої знання щодо видів політичних режимів та сутності демократичного режиму зокрема. Це й дозволило нам зробити наступні висновки.

Ми дійшли висновку, що демократія – це форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усього населення певної країни.

Демократичному режиму як одному з величезних завоювань світової цивілізації притаманні широка соціальна база державної влади та відповідні методи її здійснення: що ширше його соціальна база, то демократичнішим він є. У розвинених демократичних державах ця база — весь народ, але, так чи інакше, за умов демократичного режиму влада завжди підтримується більшістю населення. Легітимною влада стає внаслідок делегування її від одного суб'єкта - народу - іншому суб'єкту - державі. Шляхом виборів народний суверенітет перетворюється на суверенітет держави, обмежений лише необхідністю дотримуватися основних прав людини.

У сучасному розумінні демократичний режим базується на додержанні й гарантованому захисті невід'ємних прав людини, на участі населення у формуванні й діяльності державних органів, прямої його участі у вирішенні державних справ. Демократичний режим характеризується економічною, політичною та ідеологічною різноманітністю, не допускає монополізації в будь-якій з цих сфер. Особливо слід підкреслити, що найважливішою рисою демократичного режиму є те, що він характеризується одночасно як режим законності. Жодні зміни державного керівництва не дозволяють відмовитися від цього режиму, відхилитися від дотримання чинного, правового за змістом, законодавства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.  Абдулаев, М. И. Теория государства и права [Текст] : учебник для высших учебных заведений. – М. : Финансовый контроль, 2004. – 410 с. – ISBN 5-314-00124-1.

2.  Актуальні проблеми теорії держави та права. Ч. 1 : Актуальні проблеми теорії держави [Текст] : навчальний посібник / С. М. Тимченко, С. К. Бостан, С. М. Легуша ; (2-е вид., стереотип.). – К. : КНТ, 2008. – 288 с. – ISBN 978-966-373-249-7.

3.  Венгеров, А. Б. Теория государства и права [Текст] : учебник / А. Б. Венгеров. – 3-е изд. – М. : Юриспруденция, 2000. – 528 с. – ISBN 966-364-086-3.

4.  Загальна теорія держави і права [Текст] : Навч. посібник / Р. А. Калюжний, С. М. Тимченко, С. М. Лещина. – К. : Вид. Паливода А. В., 2007.

5.  Енгибарян, Р. В., Краснов, Ю. К. Теория государства и права [Текст] : учебное пособие / Навчальне видання. – М. : Юристъ, 2007. – ISBN 978-5-468-00079-3.

6.  Кельман, М. С., Мурашин, О. Г., Хома, Н. М. Загальна теорія держави та права [Текст] : Підручник. – [3тє видання, стереотипне]. – Львів : «Новий Світ 2000», 2007. – 583 c. – ISBN 966-95292-8-Х.

7.  Ліпковська Н. А. Плюралістична концепція як складова теорії демократії [Електронний ресурс] / Київ. нац. ун-ту ім Т.Г. Шевченка. – Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу: ntsaphil.univ.kiev.ua/web/pages/vesna04/Lipkovska.doc. – Назва з домашньої сторінки Інтернету.

8.  Мадатов А.С. Концепции и модели демократии: проблемы и дилеммы [Електронний ресурс] / Российский ун-т дружбы народов. – Режим доступа : http://www.humanities.edu.ru/db/msg/50998 - 19.12.2003. - Загл. с экрана.

9.  Теория государства и права [Текст] : элементарный курс: учеб. пособие / М. Н. Марченко ; МГУ им. М.В. Ломоносова. - 2-е изд., доп. - М. : Норма, 2007. - 383 с. – ISBN 978-5-468-00092-2.

10.  Матузов, Н. И., Малько А. В. Теория государства и права [Текст] : курс лекций. — М. : Юристь, 1997. – ISBN 5-7357-01967.

11.  Мелехин, А. В. Теория государства и права [Текст] : учебник. – М. : Маркет ДС корпорейшн, 2007. – EAN 9785948796512.

12.  Мягких, Ю. П. Ошибка Маркса, Ленина, Горбачева или что ткое социализм, комунизм, демократия и будущие человека [Текст] : Теория развития объектов природы (и общества). Часть 1, 2004. – 255 с.

13.  Общая теория права [Текст] : Учебник для юридических вузов / Ю. А. Дмитриев, И. Ф. Казьмин, В. В. Лазарев и др.; Под общ. ред. А. С. Пиголкина. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1998. – 384 с. – ISBN 5-7038-1288-7.

14.  Общая теория права и государства [Текст] : учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристь, 1996. – 472 с. – ISBN 5-7357-0123-1.

15.  Політологія [Текст] : навчальний посібник / В. Л. Логвина. - К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 304 с. – ISBN 966-364-354-8.

16.  Політологія [Текст] : навчальний посiбник / В. М. Піча, Хома, Н. М. – К. : "Каравела " : Львiв : "Новий свiт-2000", 2001. – 344с. – ISBN 966-95596-1-8.

17.  Політологія (теорія та історія політичнї науки) [Текст] : підручник для студ. внз / П.П. Шляхтун. – К. : Либідь, 2002. – 576 с. – ISBN 966-06-0226-X.

18.  Політологія [Текст] : посібник для студентів вищих навчальних закладів / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К. : Видавничий центр «Академія», 1998. – ISBN 966-539-094-5.

19.  Політологія / За ред. О. І. Семківа [Текст]. - 2-е вид. - [Б. м.] : Світ, 1994. – 589 с. – ISBN 5-7773-0247-5.

20.  Політологія [Текст] : підруч. для вищ. навч. закл. III - IV рівнів акредитації / Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М. І. Хилько та ін. ; за ред. Ф. М. Кирилюка. - 2-ге вид., переробл. і доповн. - К. : Здоров"я, 2004. – 776 с. – ISBN 5-311-01327-3.

21.  Протасов, В. Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства : Вопросы и ответы [Текст]. — М. : Новый Юрист, 1999. – 240 с. – ISBN 5-94879-040-1.

22.  Скакун, О.Ф. Теорія держави і права (Енцеклопедичний курс) [Текст] : Підручник. – Харків : Еспада, 2006. – 656 с. – ISBN 966-7124-76-2.

23.  Сухонос, В. В. Теорія держави і права [Текст] : Навчальний посібник. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2005. – 536 с. – ISBN 966-680-222-8.

24.  Теорія держави і права [Текст] : Навчальний посібник / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; за заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – ISBN 966-7302-67-9.

25.  Теория государства и права [Текст]. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова – М.: Издательская группа ИНФРА М-НОРМА, 1997. – 570 с. – ISBN 5-89123-095.

26.  Ткач, О. І. Політологія [Текст] / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Ельга, Ніка-центр, 2003. – 264 с. – ISBN 966-521-219-2.

27.  Хантингтон, С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века [Текст]. – М. : РОССПЕН, 2003. – 368 с. – ISBN 5-8243-391-6.

28.  Холод, В. В. Лекції з політології [Текст] : Навчальний посібник. – 2-ге вид., стер. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2001. – 275 с. – ISBN 966-7841-15-4.

29.  Хома, Н. М. Загальна теорія держави та права [Текст] : Підручник. – 3тє видання, стереотипне. – Львів: «Новий Світ 2000», 2007. – 602 с. – ISBN 966-8327-33-0.

30.  Цыганков, А.П. Современные политические режимы [Текст] : струтура, типология, динамика : учебное пособие. – М. : Политическая наука, 1995. — 296 с. – ISDN 5-85235-212-8.

31.  Черданцев, А.Ф. Теория государства и права [Текст] : Учебник для вузов : навчальне видання. – М. : Юрайт, 2000. – 432 с. – ISBN 585294078X.

[1] Венгеров А.Б. Теория государства и права [Текст] : учебник для юридических вузов. 3-е изд. – Москва : Юриспруденция, 2000. – С. 82.

[2] Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія науки) [Текст] : Підручник. – Київ : Либідь, 2002. – С. 395-396.

3 Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века [Текст]. – Москва : РОССПЕН, 2003. – С. 16.

4 Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века [Текст]. – Москва : РОССПЕН, 2003. – С. 16-17.

[5] Ткач О.І. Політологія / Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів [Текст]. – Київ : Ельга, Ніка-центр, 2003. – С. 84.

[6] Холод В.В. Лекції з політології : Навчальний посібник [Текст]. – 2ге вид., стер. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2003. – С. 192.

[7] Політологія [Текст] : посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – Київ : Видавничий центр. «Академія», 1998. – С. 172-173.

[8] Сухонос В.В. Теорія держави і права [Текст] : Навчальний посібник. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2005. – С. 240-242.

[9]Політологія [Текст] / Ф.М. Кирилюк, М. І. Обушний, М. І. Хилько та ін. ; За ред. Ф.М. Кирилюка. – Київ : Здоров’я ; 2004. – С. 474-475.

[10] Загальна теорія держави і права [Текст] : Навч. посібник / Р.А. Калюжний, С.М. Тимченко, С.М. Лещина. – Київ : Вид. Паливода А.В., 2007. – С. 79.

[11] Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права [Текст] : Учебник. — Москва : Юристь, 2002. – С. 79-80.

[12] Абдулаев М.И. Теория государства и права [Текст] : Учебник для высших учебных заведений. – Москва : Финансовый контроль, 2004. – С. 190.

[13] Піча В.М., Хома Н.М. Політологія [Текст] : Навчальний поібник для студентів вищих закладів освіти I-IV рівнів акредитації. Вид. 2-ге, виправлене, доповнене. – Київ : «Каравелла», Львів : «Новий світ 2000», 2001. – С. 128-129.

[14] Енгибарян Р.В., Краснов Ю.К. Теория государства и права [Текст] : Учебное пособие : Навчальне видання. – Москва : Юристъ, 1999. – С. 97-98.

[15] Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства [Текст] : Вопросы и ответы. — Москва : Новый Юрист, 1999. – С. 112.

[16] Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енцеклопедичний курс) [Текст] : Підручник. – Харків : Еспада, 2006. – С. 191.

[17] Спиридонов Л.И. Теория государства и права [Текст] : Учебник : Навчальне видання. – Москва : Проспект, 2001. – С. 51-52.

[18] Актуальні проблеми теорії держави і права. Частина I. Актуальні проблеми теорії держави [Текст]: Навчальний посібник / С.К. Бостан, С.М. Легуша, Н.М. Пархоменко, Т.О. Ткула, Н.В. Пронюк. – Київ : КНТ, 2007. – С. 189-190.

[19] Венгеров А.Б. Теория государства и права [Текст] : Учебник для юридических вузов. 3-е изд. – Москва : Юриспруденция, 2000. – С. 83-84.

[20] Котюк В.О. Загальна теорія держави і права [Текст] : Навчальний посібник. – Київ : Атіка, 2005. – С. 182.

[21] Сухонос В. В. Теорія держави і права [Текст] : Навчальний посібник. – Суми : ВТД «Університетська книга», 2005. – С. 243-244.

[22] Теорія держави і права [Текст] : Навчальний посібник / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін. ; За заг. ред. С. Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. – Київ : Юрінком Інтер, 2003. – С. 99.

[23] Марченко М.Н. Теория государства и права [Текст] : Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – С. 324.

[24] Мелехин А.В. Теория государства и права [Текст]: учебник. – Москва : Маркет ДС корпорейшн, 2007. – С. 185.

[25]Общая теория права [Текст]: Учебник для юридических вузов / Ю.А. Дмитриев, И.Ф. Казьмин, В.В. Лазарев и др.; Под общ. ред. А.С. Пиголкина. – 2-е изд., испр. и доп. – Москва : Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1998. – С. 80.

[26] Матузов Н. И., Малько А. В. Теория государства и права [Текст] : Учебник. — Москва : Юристь, 2004. – С. 81-82.

[27] Цыганков А. П. Современные политические режимы [Текст] : струтура, типология, динамика: Учебное пособие. – Москва : Политическая наука, 1995. – С. 96-98.

[28] Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енцеклопедичний курс) [Текст] : Підручник. – Харків : Еспада, 2006. – С. 196-197.

[29] Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія науки) [Текст] : Підручник. – К. : Либідь, 2002. – С. 396.

[30] Логвина В. Л. Політологія [Текст] : Навчальний посібник. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – С. 142-143.

[31] Мягких Ю. П. Ошибка Маркса, Ленина, Горбачева или что такое социализм, комунизм, демократия и будущие человека: Теория развития объектов природы (и общества) [Текст]. Часть 1, 2004. – С. 90.

[32] Черданцев А. Ф. Теория государства и права [Текст]: Учебник для вузов: Навчальне видання.- М. : Юрайт, 2000. – С. 135.

[33] Піча В.М., Хома Н.М. Політологія [Текст] : Навчальний поібник для студентів вищих закладів освіти I-IV рівнів акредитації. 2-ге вид. виправлене, доповнене. – К. : «Каравелла», Львів : «Новий світ 2000», 2001. – С. 128.

[34] Ткач О.І. Політологія [Текст] / Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К. : Ельга, Ніка-центр, 2003. – С. 89.

[35] Мадатов А.С. Концепции и модели демократии: проблемы и дилеммы [Електронний ресурс] / Российский ун-т дружбы народов. – Режим доступа : http://www.humanities.edu.ru/db/msg/50998 - 19.12.2003. - Загл. с экрана.

[36] Ліпковська Н. А. Плюралістична концепція як складова теорії демократії [Електронний ресурс] / Київ. нац. ун-ту ім Т.Г. Шевченка. – Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу: ntsaphil.univ.kiev.ua/web/pages/vesna04/Lipkovska.doc. – Назва з домашньої сторінки Інтернету.