Реферат: Правове становище рабів

Реферат: Правове становище рабів

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Культурологія»

тема:

«Правове становище рабів»

ПЛАН РОБОТИ:

Вступ

Становище рабів

Джерела надходження рабів

Правовий статус рабів в Стародавньому Римі

Вплив рабства на культуру суспільства

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Рабство — знаходження деяких людей (званих рабами) у власності у інших людей (рабовласників). Рабовласник цілком володіє особою свого раба на правах власності. Будучи власністю іншого, раб не належить самому собі і не має права собою розпоряджатися без дозволу свого господаря.

Протягом останніх п’яти тисяч років рабство існувало в багатьох суспільствах. Серед самих відомих рабовласницьких держав — Стародавня Греція і Рим. Рабовласницьке суспільство існувало як окрема соціально-економічна формація, що охоплює історичний період між первісним суспільством і феодалізмом, в період якої рабська праця була основною рушійною силою розвитку людського суспільства. В наш час рабство офіційно заборонено у всьому світі, проте неофіційно продовжує існувати в багатьох країнах.

Для підтримки життя і задоволення потреб людини потрібна праця, що забезпечує виробництво всього необхідного. Для досягнення ефективності виробництва життєво необхідний розподіл праці. При організації такого розділення важка і нецікава (перш за все, фізичний) праця, природно, є якнайменше привабливою.

На певному етапі розвитку суспільства виникла можливість позбавляти деяких людей свободи, примушувати їх до найпривабливішої праці і привласнювати результати цієї праці. Це і було початком рабовласництва. Люди, позбавлені свободи і вимушені трудитися для господаря, і називаються рабами.

По виразу Аристотеля, раб є лише «живим знаряддям», одушевленою власністю, в'ючною худобою (на мові римського права – res, тобто річ). Раби звичайно використовуються як робоча сила в сільськогосподарському і іншому виробництві, як слуги, або для задоволення інших потреб господаря.

Становище рабів

Речовий характер раба, перш за все, виражається в тому, що всі продукти рабської праці стають власністю власника; зате і турбота про харчування і про інші потреби рабів лежить на господарі. Раб не має своєї власності, він може розпоряджатися лише тим, що пан побажає дати йому. Раб не може вступати в законний брак без дозволу пана, тривалість шлюбного зв'язку — якщо вона дозволена — залежить від свавілля рабовласника, якому належать також і діти раба. Як і всяка складова частина майна, раб може стати предметом всіляких торгових операцій.

Умови життя раба визначаються лише гуманністю або вигодою рабовласника. Перша була і залишається рідкістю; друга примушує діяти по різному, залежно від того, наскільки важко діставати нових рабів. Процес вирощування рабів з дитинства – повільний, вимагає достатньо великого контингенту рабів – «виробників», тому навіть абсолютно антигуманний рабовласник вимушений забезпечувати рабам рівень життя, достатній для підтримки працездатності і загального здоров'я; але в місцях, де здобувати дорослих і здорових рабів легко, їх життям не дорожать і виснажують роботою.

Раб не є суб'єктом права як особа, як людина. Ні у відношенні до свого пана, ні у відношенні до третіх осіб раби не користуються ніяким правовим захистом як самостійна особа. Пан може поводитися з рабами на свій розсуд. Вбивство раба паном — законне право останнього, а кимось іншим – розглядається як замах на майно пана, а не як злочин проти особи.

У багатьох випадках за збиток, нанесений рабом інтересам третіх осіб, також несе відповідальність господар раба. Лише на пізніх етапах існування рабовласницького суспільства раби отримали деякі права, але вельми незначні.

Джерела надходження рабів

На перших стадіях розвитку єдиної, а надалі вельми істотною постачальницею рабів у всіх народів служила війна, супроводжувана полоненням воїнів супротивника і викраденням людей, що проживають на його території.

Коли інститут рабовласництва зміцнився і став підставою економічного ладу, до цього джерела додалися інші, перш за все – природний приріст рабського населення. Крім того, з'явилися закони, по яких боржник, що не має нагоди сплатити свій борг, ставав рабом кредитора, за деякі злочини карали рабством, нарешті, широка батьківська влада дозволяла продавати своїх дітей і дружину в рабство.

Одним із способів перетворитися на раба — холопа на Русі була можливість продати самого себе у присутності свідків. Існувала (і продовжує існувати) практика обігу в рабство вільних людей шляхом прямого безпідставного примушення. Який би не були, втім, джерела рабства, завжди і скрізь зберігалася основна ідея про те, що раб є полонений – і цей погляд відобразився не тільки на долі окремих рабів, але і на всій історії розвитку всього інституту рабства.

За всіма історичними джерелами рабами були ув'язнені, що стали ними або як полонені, або боржники, або із інших причин. Раби, укладені і психічнохворі ніколи і ніде не одержували права на носіння зброї.

За твердженнями деяких сучасних авторів, в, деяких державах навмисно створюється ситуація, коли кількість ув'язнених збільшується і ці ув'язнені використовуються як дешева робоча сила, тобто фактично виявляються на положенні рабів. Все це дає підставу вважати, що державні раби-ув'язнені продовжують існувати, а отже, говорити про відмирання рабовласництва передчасно.

Проте, різниця між рабом і ув'язненим є, і істотна. В античну епоху рабство було основою економічного життя суспільства.

Правовий статус рабів в Стародавньому Римі

Однією з характерних рис економіки Стародавнього Рима як традиційного суспільства було широке використовування робочої сили рабів для здійснення обов'язків не тільки робітника, але і керівника.

Поділ римського населення. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни — на повноправних і неповноправних.

Вільне населення Риму і завойованих ним територій поділялося на декілька груп, які розрізнялися за ступенем правоздатності. Правоздатність називалася сариї (буквально – голова), суб'єкт права – регзопа (особа). Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільно народжені. Для цього треба було відповідати трьом статусам: статусу волі, статусу громадянства і статусу сімейному. Статус волі вважали чи не найголовнішим, бо раби, наприклад, були не суб'єктами права, а об'єктами.

Дуже важливим був і статус громадянства. Воно набувалося:

а) народженням від шлюбу римських громадян або хоч від матері-римлянки (щодо цього у різні періоди Римської держави різним було й правове становище дитини);

б) звільненням римським громадянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським громадянином чужоземця;

г) наданням державою громадянства цілим общинам чи окремим особам.

Громадянство втрачалося:

а) якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом;

б) був засуджений за тяжкі кримінальні злочини (відданий у гладіатори чи вигнаний із держави з забороною повернення і надання йому «хліба, води й притулку»).

Римляни, будучи великими патріотами, особливо в давнину, дуже пишалися своїм походженням та громадянством. Для них не було жорстокішого покарання, ніж втрата громадянства. Маючи іноді вибір — смерть чи втрата громадянства — вони завжди вибирали смерть. Коли, наприклад, епірський цар Пірр у 279 р. до н.е., розбивши римське військо і взявши у полон декілька тисяч римських воїнів, похвалив їх за хоробрість і запропонував зректися римського громадянства та перейти до нього на службу, погрожуючи в іншому випадку смертю, цією пропозицією не скористався жоден римлянин. Патриції та плебеї на початок III ст. до н.е. своєю правоздатністю вже не розрізнялися — плебеї також були повноправними громадянами Риму.

Що ж означала повна правоздатність. Це:

а) право на шлюб, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сімейства та ін.);

б) повна майнова правоздатність із правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів;

в) право подання голосу, тобто право участі у Народних зборах;

г) право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади.

Римське право знало повну або часткову втрату правоздатності. Повна втрата була наслідком втрати свободи. Часткової втрати зазнавали люди, позбавлені громадянства, але при збереженні свободи (наприклад, засуджені на вигнання). Відомим було ще обмеження або мінімальна втрата правоздатності, одруження дівчини, усиновлення (коли самостійна особа потрапляла під владу домовласника).

З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів-династій з кінця IV і у III ст. до н.е. став формуватися так званий благородний стан, або «нобілі» Переважно це були великі земле- і рабовласники. За деякими винятками, власне з цього стану обиралися вищі магістрати, комплектувався сенат. Саме нобілітет, ця нова (майнова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом. Цей стан мав різні почесні звання, права (зокрема, право носити спеціальний золотий перстень, право мати почесні місця на видовищах, урочистостях, святах, право виставляти на похоронах зображення своїх предків). Для сенаторського стану згодом був встановлений майновий ценз у 1 млн. сестерцій.

З II ст. до н.е. формується ще один стан — вершники, проте це не колишні вершники, що відбували військову службу у кінноті. До нього зачисляли громадян, майно яких становило не менше ніж 400 тис. сестерцій. Це були здебільшого крупні торговці, банкіри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих і середніх магістратур, вони брали участь у судових коміціях, мали деякі почесні права (носити золотий перстень, мати почесні місця на видовищах, у театрі тощо).

Обидві ці верстви пануючого класу рабовласників (нобілі та вершники) були наділені такою повнотою прав і привілеїв, які навіть важко перелічити, у розв'язанні різних соціальних і політичних проблем вони зазвичай виступали одностайно. Однак нерідко і між ними виникали гострі конфлікти, що закінчувались тривалою ворожнечею.

Рабство виникло у Римі ще до утворення держави. Його поява призвела до першого глибокого соціального, класового поділу людей на вільних та рабів, а його подальший розвиток — до розкладу первіснообщинного ладу.

Напередодні утворення і на початку існування Римської держави, як уже зазначалося, рабство мало патріархальний характер: раби були нечисленними, жили в сім'ях господарів, разом з ними працювали.

Проте в III ст. до н.е. внаслідок постійних завойовницьких війн кількість рабів зростає, і їхня праця використовується у щораз ширших масштабах. Рабство набуває античних форм, воно стає основою всього виробництва, витісняючи дедалі більшою мірою працю вільних селян і ремісників. Максимального рівня досягає експлуатація рабів, які перетворилися в основних виробників матеріальних благ. Рабовласники вдаються до найжорстокіших методів експлуатації, примушуючи їх працювати до повного виснаження. Раба не вважають за людину, його власник мав над ним право життя і смерті.

Позбавлені найелементарніших умов людського існування, напівголодні та напівголі раби працювали від зорі до зорі, а за найменшу провину терпіли покарання. Раба можна було продати і за безцінь купити. Раб стає просто рабом – зегуиз, або зсіауе.

На цьому ґрунті неухильно зростав антагонізм між рабовласниками і рабами, щораз частіше виникали повстання рабів, які набувають дедалі більшого обсягу (зокрема, у 419,217, 198,192,182,133,104, 100 рр. до н.е.).

З юридичного погляду раб не був суб'єктом, а лише об'єктом права. За ним не визнавалося жодної правоздатності. До раба з боку господаря чи інших громадян було таке ж ставлення, як до речі, речі живої, тілесної, але речі — і не більше. Отже, як об'єкт права власності його можна купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу. Раба можна було і вбити. Держава у відносини господарів з рабами не втручалась (за винятком окремих випадків), жодних гарантій захисту рабів не встановлювала, навпаки, підтримувала щодо них політику терору і насильства.

Раби перебували у приватній і державній власності. Способи встановлення рабства були такі:

1) військовий полон або захоплення чужої людини, належної до общини-міста чи держави, не пов'язаної з Римом жодним договором. Рим, як зазначалося, вів зі сусідами та іншими країнами постійні війни, причинами яких серед інших було захоплення рабів, котрі користувалися великим попитом на внутрішньому ринку. Продавались вони великими партіями і за кордон — для поповнення державної скарбниці;

2) народження від рабині, навіть якщо батько був вільним (окрім випадку усиновлення ним цих дітей);

3) купівля рабів за кордоном;

4) у стародавньому праві — продаж римського громадянина у рабство (за межі Римської держави) у випадку скоєння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів. У період монархії віддача у рабство іноді заміняла присуд до смертної кари, а також пов'язувалась з присудженням до праці у рудниках. Такі раби називались хєгуі роепае (рабство як покарання).

Способи припинення рабства були такі:

1. Відпущення на волю раба його господарем. Це робили в присутності магістрату, який оголошував раба вільним. Господар міг звільнити раба й своїм заповітом. Тоді раб ставав вільним після вступу заповіту в дію (смерті господаря). Спочатку жодних обмежень у цій справі в законах чи звичаях не існувало. Але потім вони з'являються (наприкінці існування республіки — на початку імперії). Отже, господар, котрий не досягнув 20 років, не міг відпускати рабів на волю без вагомих підстав. Звільнення рабів на шкоду кредитору (при житті господаря-боржника чи його заповітом) вважалося недійсним. Встановлюється також максимальна кількість рабів, яких можна відпустити за заповітом. Отже, якщо господареві належало від двох до десяти рабів, то можна було відпустити не більше третини; якщо від 30 до 100 — не більше чверті, понад 100 — не більше п'ятої частини, але всього не більше 100 рабів. У 10 р. до н.е. був виданий сенатусконсульт, згідно з яким підлягали страті всі раби, які знаходились під одним дахом з господарем, якщо його вбили. Винятки допускались тільки тоді, коли доведено, що раб захищав господаря з небезпекою для свого життя.

Щоправда, іноді були спроби обмежити жорстокість у поведінці господарів з рабами. Так, на початку нашої ери видано закон Петронія, згідно з яким господар міг віддати раба на розправу диким звір'ям лише за вироком судді.

Звичайно, не в усіх рабів становище було таким тяжким. Раби (зокрема з Греції, Єгипту) були й вчителями дітей господаря, лікарями, скульпторами, поетами, управителями маєтків та довіреними людьми. Вони могли мати навіть своїх рабів, заробляли гроші, одержували від господаря подарунки (землю, будинок), але нерухомість залишалася в кінцевому підсумку власністю господаря. Такі раби могли користуватися ринком, тобто продавати — купувати, але від імені господаря. За певними винятками, така діяльність рабів на господаря жодних зобов'язань не покладала. Матеріальне становище його у випадку дій раба могло лише поліпшуватись, однак не погіршуватись, бо тоді дії раба, що завдавали господареві шкоду, вважались недійсними.

2. Звільнення на волю рабів за ініціативою держави. Це мало місце переважно у випадках значної заслуги рабів перед суспільством, державою. Неодноразово, як засвідчує історія, римські урядовці, сенат довідувались від рабів-донощиків про антидержавні змови, заплановані повстання, таємні переговори з іноземними державами, наближення і плани чужих військ тощо. Таких рабів-донощиків держава викупляла у власників, звільняла від рабства, давала грошову винагороду, іноді навіть надавала право римського громадянства.

Інші випадки викупу рабів у власників (примусові) — у зв'язку з систематичною надзвичайно жорстокою поведінкою господаря з рабами. Рабів тоді не звільняли, а продавали іншому господареві.

Держава могла продати або дати волю покинутому (вигнаному) господарем рабові (наприклад, господар його вигнав як непотрібного через хворобу, старість).

Правове становище відпущених з рабства людей (ІіЬегшті) визначалось положенням їх попереднього господаря. Вони набували його родового імені й потрапляли у правову категорію вільновідпущеників. У всіх випадках їх правоздатність була обмеженою. Вільновідпущеники не могли обіймати виборних посад у державі, брати шлюб з вільно-народженими. Зберігалася моральна і матеріальна залежність звільнених від їх колишніх господарів.

Вільновідпущеник повинен був на свята і з нагоди інших урочистих подій приносити господареві подарунки, надавати різні послуги, підтримку, працювати певну кількість днів у його господарстві. Без дозволу магістрату він не мав права пред'явити господареві чи його дітям позов у суді. Господар на випадок смерті вільновідпущеника, якщо у того не було дітей, успадковував його майно. Інтереси патрона гарантувались ще й тим, що коли вільновідпущеник не виконував передбачених під час обряду звільнення обов'язків стосовно господаря, то колишній господар мав право карати винного на свій розсуд. У випадках значних проступків винний карався державними органами. В період імперії "невдячний" вільновідпущеник міг бути знову відданий у рабство його колишньому власникові або проданий, а його вартість віддавали господареві.

Якщо звільнення раба відбувалося без дотримання встановлених правил і обрядів або якщо власник раба був латином, то звільнені набували права латинян. Вони не тільки не мали політичних прав і не могли брати з римлянами шлюб, а й не мали права заповідати своє майно, взагалі складати заповіти, їх діти без дозволу влади не могли спадкувати майно батьків; якщо власником раба був перегрин, то й звільнений ставав перегрином; якщо ж власник (римський громадянин) був визнаний негідним мати права римського громадянина, то й ввільнений позбавлявся цих прав. Інтереси таких людей захищались лише нормами, і вони не могли мешкати у Римі і в межах 100 миль довкола.

Раби в Римі часто виступали в ролі представників своїх панів. Вони виконували різні їх доручення і вели панські і власні справи. При цьому рабам доводилося, беручи участь в комерційному обороті, вступати у різні по характеру відносини з лицями зовні familia (сім'ї), у тому числі і укладати з ними різні угоди, встановлювати різного роду домовленості. Але при цьому раб залишався рабом – особою, що не володіє правоздатністю і є власністю іншої особи. Як відомо, в римському праві цей принцип був проведений дуже послідовно. Тому такий раб-представник з правової точки зору міг тільки робити прирости до майна господаря, але ні до чого його не зобов'язав в рамках права, і що уклав операцію з рабом не міг розраховувати на який-небудь судовий захист у разі несумлінності з боку цього раба (по ius civile він не міг вчинить позову ні самому рабу, ні його господарю). Сам господар раба, що використовує його як представника, при такому положенні справ навряд чи міг би сподіватися, що з таким представником хтось схоче укладати серйозні угоди.

Невигода подібного положення для обороту була очевидною, і претор вводить (видно, не одночасно, а в певній послідовності) iuris civilis supplendi causa ряд позовів, що роблять можливою відповідальність пана по операціях, укладеним рабом.

Що стосується фігури підприємця, то головною відмінністю його від керівника, природно, є те, що він сам — господар даного підприємства і може розпоряджатися їм абсолютно вільно, він веде свою справу, може сам у разі потреби призначити керівника. Такими підприємцями в Римі також часто виявлялися раби, які, як правило (але не завжди), одержували це підприємство в пекулій (спадок, дарунок) від пана. Зрозуміло, що раби-підприємці, раби — господарі підприємств, були набагато більш незалежні в своїй економічній діяльності, ніж раби-керівники.

Головна відмінна риса будь-якого керівника підприємством – це з'єднання двох видів діяльності в рамках процесу суспільного виробництва: діяльності господарської і організаційної (оскільки він бере участь в створенні продуктів не безпосередньо, а здійснюючи керівництво і управління виробничим процесом).

Як інша відмінна риса керівника необхідно назвати своєрідне «відділення» цієї особи від господаря, власника даного підприємства. Якщо сам господар виконує в рамках свого підприємства управлінські функції (а це характерний для економіки традиційного суспільства), то навряд чи слід вважати його керівником.

Керівникам можна рахувати далеко не кожного з тих, хто виконує якісь управлінські і організаційні функції в процесі виробництва. Річ у тому, що не всі з цих функцій дозволяють нам визначати їх виконавця саме як керівника. Він повинен або організовувати роботу певного колективу на підприємстві власника, або мати нагоду розпоряджатися яким-небудь його майном і при цьому самостійно ухвалювати рішення, що стосуються виробничого процесу або розподілу проведеного продукту. Всіх інших осіб, зайнятих в системі управління підприємством, виконують, як правило, лише апаратні, технічні, низові функції, і їх ініціатива сильно обмежена рамками цих функцій (наприклад, маючи на увазі управління сільським маєтком, до цієї категорії осіб можна зарахувати наглядачів, комірників і т. п.).

Подібно тому, як не всякого раба, зайнятого у сфері управління, ми можемо вважати керівником, так не всякого раба, що має своє господарство на правах пекулия (так званого «раба на оброку»), ми назвемо підприємцем. Раб, обробляюча своя невелика ділянка землі і що виплачує пану частину урожаю, явно не відноситься до цієї категорії. Підприємницька діяльність, ведення власної справи припускають, що його підприємство працює в значній мірі на ринок, включено в товарно-грошові відносини.

Наскільки і яким чином господарська діяльність рабів була пов'язана з тим особливим правовим статусом, який давали йому право зобов'язати пана? Був який взагалі правовий статус раба-керівника і раба-підприємця?

Центральною проблемою є проблема зв'язку і співвідношення характеру і виду господарської діяльності раба – керівника і підприємця з його юридичним положенням. Вивчення рабів-керівників є одним з нових і швидко що розвиваються в останні десятиріччя в світовій науці напрямів, і тому багато питань ще чекають свого рішення.

Дані юристів містять відомості про господарську діяльність і (в набагато більшому ступені) про правове положення рабів-керівників і рабів-підприємців, зайнятих в основному в торгівлі і сфері послуг. Ці дані вдало доповнюють відомості про господарську діяльність рабів-керівників, керівних виробництвом в сільському маєтку (виликів), які надають нам сільськогосподарські трактати.

Дослідження господарської діяльності і правового статусу рабів – керівників і підприємців в Стародавньому Римі відноситься до числа щодо нових наукових напрямів. Воно отримало значний розвиток головним чином в 1980-90-і рр. Донині в зарубіжній історіографії вивчення проблем, пов'язаних з що розглядається нами темою, велося в рамках двох великих напрямів, які розвивалися практично незалежно один від одного у складі двох різних наукових дисциплін:

-  перший напрям полягав у вивченні структури представництва і асtiones adiecticiae qualitatis в рамках науки про римське право і, таким чином, торкалося проблеми правового положення рабів, що управляють підприємством, і рабів-підприємців;

-  друге ж полягало в дослідженні такої соціальної фігури, як керівник сільським маєтком (вилик); ця проблема по перевазі була об'єктом уваги учених-істориків.

В рамках першого напряму (назвемо його умовно «юридичним») оформлялися концепції і велися дискусії щодо часу появи асtiones adiecticiae qualitatis, їх співвідношення один з одним, юридичної конструкції кожного позову, учені-романісти зосереджували свої зусилля в основному на дослідженні чисто юридичних проблем. Другий напрям, вивчення виликів, був зв'язаний, перш за все, з розглядом характеру і структури самих сільськогосподарських підприємств, якими вони керували, і тому може бути умовно позначений як «соціально-економічне».

Вілік ще не розглядався тоді дослідниками як один з типів управляючих, а якщо його господарсько-управлінська діяльність і ставала предметом дослідження, то в основному все зводилося до переліку тих функцій, які він повинен був виконувати. Як помітив Е. Карлсен, діяльність вилика вивчалася зовні широкого соціального і економічного контексту. Питання ж про правовий статус вилика істориками тоді взагалі не ставилося. В 1980—90-е рр. світова історіографія робить могутній ривок у вивченні управлінської діяльності («менеджменту») в давньоримському суспільстві в цілому і участі в цій діяльності скованих виробників (рабів) зокрема. Як відзначав Же. Андро, характеризуючи зміни, що відбувалися в історіографії по проблемі рабства в Стародавньому Римі, саме в 1980-і рр. відбувається кардинальна переорієнтація досліджень: раби починають розглядатися вже не тільки як одна з категорій робочої сили, але і як організатори виробництва — керівники і підприємці.

В 1984 р. вийшла в світ монографія італійського романіста А. Ді Порто «Колективне підприємство і раб-менеджер». Автор досліджував правові форми організації колективного підприємства в Римі, існуючі крім договору товариства (societas), і прийшов до висновку, що специфічно римським способом організації такого підприємства було ведення компаньйонами справ за допомогою використання загальних рабів (ехегсеге negotiationes реr servos communes), які виконували в рамках даного підприємства менеджерські функції.

Вплив рабства на культуру суспільства

В етичному житті людства рабство, безумовно, мало і має украй шкідливі наслідки. З одного боку, воно приводить до етичної деградації рабів, знищуючи в них відчуття людської гідності і прагнення до праці на благо себе самого і суспільства, з іншою — відображається несприятливо на рабовласниках.

Раб, на відміну від ув'язненого, не засуджувався судом, а просто захоплювався по праву сильного», або ставав таким за борги, а також народжувався, як син або дочка раба. Ув'язнені засуджуються судом, має право на судовий захист, на опротестовування вироку. Причому в цивілізованих країнах більшість ув'язнених — це дійсно люди, ізоляція яких від суспільства необхідна в цілях його безпеки. Тобто, важлива не сама праця ув'язнених, а їх ізоляція. Діти ув'язнених не є укладеними в сучасному суспільстві.

Полонені у всі часи ставали «укладеними — рабами» без жодного суду. В новітній історії, проте, з'явилася Женевська конвенція, яка, хоча і не визнана всіма державами, але все таки дає певні права полоненим. Згідно ній, полонені повинні міститися в умовах не гірше, ніж військовослужбовці тієї сторони що полонила їх, і користуються поряд прав: особистої недоторканності, правом на медичну допомогу, на захист своїх прав і оскарження дій представників що полонила їх сторони. Використовування полонених на роботах обмежено поряд умов. Норми ці, проте, суцільно і повсюдно порушуються навіть у наш час.

Давно відомо, що для психіки людини украй шкідлива залежність підвладних від його капризу і свавілля; пан неминуче звикає виконувати всі свої примхи і перестає володіти своїми пристрастями. Розбещеність стає істотною рисою його вдачі.

За часів повсюдного, широко поширеного рабовласництва – рабство робило розкладаючий вплив на сім'ю: рабині, ледве вийшовши з дитинства, примушувалися задовольняти сексуальні потреби пана, що далеко не сприяло добрим подружнім відносинам. Діти пана, знаходячись в постійному зіткненні з рабами, легко переймали вади як батьків, так і рабів; жорстокість і зневага до рабів, звичка до брехні і безвідповідальності щепилися з дитинства. Звичайно, зустрічалися окремі виключення, але вони були дуже рідкісні і нітрохи не пом'якшували загального тону. З сімейного життя розпуста легко переходить в суспільну, як особливо рельєфно показує античний світ.

Витіснення вільної праці рабською – приводить до того, що суспільство ділиться на дві групи: на одній стороні — раби, «чернь», що в значній мірі складається з людей неосвічених, продажних, пройнятих дрібним, егоїстичним честолюбством і постійно готових підняти цивільну смуту; на іншій – «знать» – купка багачів, можливо, утворених, але при цьому дозвільних і розпусних. Між цими класами – ціла безодня, що є ще однією причиною розкладання суспільства.

Ще одним шкідливим результатом рабства є збезчещення праці. Заняття, надані рабам, вважаються ганебними для вільної людини. Із збільшенням масштабів використовування рабів зростає число таких занять, врешті-решт всяка праця признається ганебною, а найістотнішою ознакою вільної людини вважається неробство і презирство до якої б то не було роботи.

Переконання це, будучи породженням рабовласництва, у свою чергу підтримує інститут рабства, та і після скасування рабовласництва залишається в суспільній свідомості. Для реабілітації праці вимагається, потім, великий час; до справжнього моменту таке переконання збереглося в огиді деяких шарів суспільства до всякої господарської діяльності.

Список використаної літератури і джерел:

1.  Вікіпедія (Вільна Енциклопедія); «Рабство»; 2008 р.;

2.  Говард Зінн; «Створення міжрасових бар'єрів (історія рабства в Америці)»; М., 2006 г.;

3.  Катон Марк Порцій; «Про землеробство» (II в. до н.е.); М., 1998 р.;

4.  Каутський К.; «Диктатура пролетаріату: Від демократії до державного рабства: Більшовизм в тупику»; Берлін, (1921 р.) 2002 г.;

5.  Кузищин В.И.; «Історія Стародавнього Риму»; М., 2000 р.;

6.  Луцій Юній Колумелла; «Про сільське господарство»; М., 1998 р.;

7.  Di Porto A.; «Impresa collettiva e 'manager' in Roma antica»; Milano, 1984 р.;

8.  Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона (1890—1907);

9.  Weber M.; «Die romische Agrargeschichte in ihrer Bedeutung fur Staats- und Privatrecht»; Stuttgart, 1891 р.;

10.  http://uk.wikipedia.org/wiki