Реферат: Скоєння злочину з непрямим умислом

Реферат: Скоєння злочину з непрямим умислом

РЕФЕРАТ

по

КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВУ

НА ТЕМУ:

"Скоєння злочину з непрямим умислом"

ПЛАН

*******************************************************************

Вступ……………………………………………………..........…….....…...стор. 3

1.  Поняття умислу в кримінальному праві, його види та значення........стор. 4

2.  Характеристика інтелектуального моменту непрямого умислу..........стор. 11

3.  Характеристика вольового моменту непрямого умислу......................стор. 13

4.  Проблема непрямого умислу у злочинах з формальним складом.......стор. 16

5.  Різниця між непрямим умислом та прямим, а також злочинної

самовпевненості....................................................................................... стор. 18

Заключна частина ......................................................................................... стор. 23

Література …………………………………………………………............. стор. 24

*******************************************************************

Вступна частина

Основною і обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони кожного злочину є вина особи.

Вина — це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності.

Вина — це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримі­нальної відповідальності. У кримінально-правовій літера­турі на початку 50-х років мало місце твердження, що поряд із більш вузьким поняттям вини як ознаки суб'єк­тивної сторони складу злочину, тобто умислу і необе­режності, кримінальне право знає більш широке розуміння вини як підстави кримінальної відповідальності. Такою підставою є не лише встановлення того, що людина вчини­ла діяння навмисно або з необережності, але й сукупність інших обставин, які заслуговують, за переконанням суду, негативної загальної оцінки від імені держави і вимагають кримінальної відповідальності підсудного. Це положення не було сприйнято ні теорією кримінального права, ні судовою практикою.

Вина — це лише психічне ставлення особи щодо злочин­ного діяння, яке нею вчиняється. Чинне кримінальне законодавство України розрізняє дві форми вини при вчиненні злочину: вину у формі умислу (ст. 8) і вину у формі необережності (ст. 9).

I

Поняття умислу в кримінальному праві, його види та значення

Умисел є найбільш розповсюдженою та особливо небезпечною формою вини. Найбільша суспільна небезпека його полягає у тому, що вмисне діяння, свідомо спрямоване на спричинення шкоди суспільству, складає більшу вірогідність фактичного спричинення такої шкоди, ніж не вмисне діяння. Вмисно скоєне суспільно-небезпечне діяння тягне за собою більш сувору міру покарання, та серйозні правові наслідки:

·  Можливість визнання особи особливо-небезпечним рецидивістом;

·  Судимість за вмисний злочин перешкоджає передачі особи на поруки;

·  У відношенні осіб, засуджених за вмисні злочини, встановлені більш суворі правила умовно-дострокового звільнення від покарання;

·  Амністія до засуджених за навмисні злочини застосовується у обмеженому обсязі.

Прямий умисел – це такий вид умислу, при якому особа, яка вчинила злочин, усвідомлювала суспільну небезпечність своєї дії або бездіяльності, передбачала його небезпечні наслідки та бажала їх настання.

Непрямий, ще його називають евентуальний умисел, характеризується тим, що особа, яка скоїла злочин, усвідомлювала суспільно-небезпечний характер свого діяння або бездіяльності, передбачала його суспільно-небезпечні наслідки та свідомо допускала можливість їх настання та байдуже ставиться до них.

У ст. 8 КК України вказується на дві характерні ознаки умислу — інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна ознака умислу включає: 1) усвідомлення особою суспільне небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її суспільне небезпечних наслідків.

Вольова ознака умислу означає наявність у суб'єкта злочину бажання настання суспільне небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.

Залежно від поєднання у свідомості злочинця інтелек­туальної і вольової ознак умисел у теорії кримінального права поділяється на два види: прямий і непрямий (евен­туальний). При прямому умислі особа:

а) усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії або бездіяльності;

б) передбачає настання суспільне небезпечних наслідків;

в) бажає їх настання.

При вчиненні злочину з непрямим умислом особа:

а) усвідомлює суспільне небезпечний ха­рактер свого діяння;

б) передбачає його суспільне небез­печні наслідки;

в) свідомо допускає їх настання.

Усе це дозволяє стверджувати, що загальними ознаками як прямо­го, так і непрямого умислу є: усвідомлення винним су­спільне небезпечного характеру своїх дій або бездіяльності; передбачення їх суспільне небезпечних наслідків.

Усвідомлення суспільне небезпечного характеру вчине­ного діяння означає, що винна особа розуміє не лише фактичні обставини, які стосуються об'єкта і об'єктивної сторони складу певного злочину, але і його суспільну не­безпечність. Наприклад, при вчиненні крадіжки винний усвідомлює, що він порушує право власності, таємно викрадає чуже майно, і тим самим спричиняє майнову шкоду потерпілому.

Осудна особа, яка досягла певного віку, як правило, усвідомлює суспільну небезпечність своєї дії або бездіяль­ності. При цьому не обов'язково, щоб винний усвідом­лював протиправність і караність вчиненого ним діяння. Кримінальне право ґрунтується на принципі, що незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Вона завжди має можливість після опублікування закону ознайомитись із його змістом і знати, чи є діяння, що вчиняються, протиправними.

У тих випадках, коли в суду або органу слідства вини­кає сумнів щодо того, чи усвідомлювала особа через нероз­виненість, слабоумство або інший хворобливий стан суспільну небезпечність вчиненого нею діяння, обов'язко­вим є проведення психіатричної або судово-психологічної експертизи.

Ознаки прямого умислу, вказані у ст. 8, характерні для так званих злочинів із матеріальним складом, необхідною ознакою яких є настання певних суспільне небезпечних наслідків і наявність причинного зв'язку між діянням особи і наслідками, що настали. Тому при вчиненні цих злочинів винний передбачає не лише суспільне небезпечні наслідки свого діяння, але й у загальних рисах — розвиток причин­ного зв'язку між діянням, що вчиняється, і злочинним наслідком, що настане.

При вчиненні умисного злочину особа передбачає на­слідки свого діяння як тоді, коли вони неминуче настануть (скажімо, винний вчиняє прицільний постріл із близької відстані у голову своєї жертви), так і тоді, коли вона передбачає реальну можливість їх настання (особа підпа­лює житло, де знаходяться люди, які можуть при цьому загинути). Крім того, якщо у диспозиції закону вказуються такі ознаки, як час, місце, спосіб або обстановка вчинення злочину, винний усвідомлює і ці ознаки складу злочину.

Психічне ставлення особи до обставин, що обтяжують умисні злочини, у різних випадках може бути різним: в одних — лише умисним (наприклад, до обставин, що обтя­жують умисне вбивство — ст. 93), у других — лише необережне (наприклад, до смерті потерпілого, яка сталася внаслідок умисного тяжкого тілесного ушкодження — ч. З ст. 101), у третіх — умисним або необережним (скажімо, щодо такої обставини, що обтяжує злочин, як зґвалтуван­ня неповнолітньої — ч. З ст. 117).

У так званих злочинах із формальним складом, який не передбачає як необхідну ознаку настання певних суспільне небезпечних  наслідків,  змістом  прямого  умислу  є усвідомлення винною особою суспільне небезпечного ха­рактеру своєї дії або бездіяльності та бажання її вчинення (статті 62, 69, 72, 177, 1875, 206', 2062).

Поділ умислу на прямий і непрямий (евентуальний) має важливе значення не лише для кваліфікації злочину, індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання, але і для відмежування замаху на злочин від закінченого злочину. Так, діяння особи не може визнаватися замахом на злочин, якщо вона не бажає, а лише свідомо допускає настання суспільне небезпечних наслідків, але такі наслідки не настають з причин, що не залежать від її волі. Пленум Верховного Суду України в абз. 4 п. 23 постанови від 1 квітня 1994 р. № 1 "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" зазначив:

До різновидів умислу теорія кримінального права відносить визначений, невизначений та альтернативний умисли.

Визначений умисел характеризується наявністю у вин­ного бажання досягти конкретного злочинного наслідку, наприклад, заподіяти тяжке тілесне ушкодження, одержати хабара, викрасти чуже майно.

Невизначеним є умисел, при якому винний передбачає суспільне небезпечні наслідки лише у загальних рисах, а не в індивідуально визначеному вигляді. Так, при нане­сенні сильного удару особа усвідомлює, що завдає по­терпілому тілесне ушкодження, не усвідомлюючи, яким воно буде: тяжким, середньої тяжкості чи легким. У цьому випадку така особа відповідає за те тілесне ушкодження, яке вона фактично заподіяла.

Альтернативний умисел має місце тоді, коли особа пе­редбачає і бажає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків (наприклад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження). Винна особа в такому випадку буде відповідати за той наслідок, який настав фактично.

Отже, форми і види вини визначаються законом, голов­ним чином, за ознакою психічного ставлення суб'єкта до на­стання суспільне небезпечних наслідків (передбачення, ба­жання чи свідоме допущення їх настання або легковажний розрахунок на їх відвернення чи не передбачення при обов'язку і можливості передбачення). А вольова спрямованість дій особи визначається виключно на підставі психічного ставлення суб'єкта до настання злочинних наслідків.

Сама по собі дія, яка не народжує, не створює суспіль­не небезпечних наслідків, не може усвідомлюватися і оці­нюватися як суспільне небезпечна. Зрозуміло, що вчинюю­чи конкретні злочинні дії, суб'єкт усвідомлює їх суспільну небезпечність. Але оцінку своїм діям він дає (може дати) лише з урахуванням тих наслідків, які настали чи можуть настати і які при умислі та самовпевненості ідеально усвідом­люються ще до вчинення злочину. При злочинній недбалос­ті суб'єкт не усвідомлює суспільної небезпечності своїх дій, оскільки він їх не передбачає, але має можливість передба­чати їх наслідки.

Поняття “формальний” склад злочину нічого іншого не визначає, крім того, що наслідки такого злочину знаходять­ся, за межами складу злочину, а тому встановлювати їх у кожному конкретному випадку не має потреби. Але наслід­ки у “формальних” складах злочинів завжди є або вони припускаються (наприклад, при замахові на вчинення зло­чину) як можливі. І хоча наслідки таких злочинів виходять за межі складу злочину, у вирішені питання про вину чи її відсутність в діях особи, ці наслідки завжди треба врахову­вати, тому що тільки по психічному ставленню до них вин­ного, по спрямованості його волі на вчинення цих наслідків можна правильно встановити форму і вид вини. Лише таке визначення-виду і форми вини відповідає закону. Отже, так, як і при замахові на злочин, при вчиненні злочину, який містить -“формальні” чи “укорочені” склади, встанов­лювати вину необхідно по психічному ставленню суб'єкта до можливих наслідків цих злочинів.

Умисел. Згідно з законом злочин визнається вчиненим умисно; коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно-небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільне небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків (ст.8 КК).

Закон виділяє елементи (моменти) умислу:

1. Інтелектуальний — усвідомленість особою сус­пільної небезпечності діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

2. Вольовий — бажання чи свідоме допущення настан­ня суспільно небезпечних наслідків.

Комбінація інтелектуального та вольового елементів умислу утворюють два його види:

1)   умисел прямий (усвідомлює, передбачає, бажає);

2) умисел побічний (евентуальний) — усвідомлює, пе­редбачає, допускає (не бажає).

Злочин вчинюється з прямим умислом, коли особа усві­домлює суспільно небезпечний характер вчинюваного діян­ня, передбачає суспільно небезпечні наслідки цього діяння і бажає настання цих наслідків.

Передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності значить:

1. Мати уяву про майбутні зміни, викликані діями осо­би чи її бездіяльністю, у вигляді суспільно небезпечних на­слідків.

2. Уявляти конкретну шкоду, заподіяну своїми діями, — настання смерті потерпілого, знищення майна, спричинення тілесних ушкоджень і т. от.

3. Передбачати розвиток причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) і наслідками.

Особливе практичне значення має передбачене особою настання суспільне небезпечних наслідків. Це значення по­лягає в тому, що якщо встановлено і доказано передбачен­ня особою їх настання, то це свідчить про те, що злочин вчинено навмисно. Необережність у такому випадку виклю­чається, оскільки вся вольова сфера при цьому відноситься до умислу. Для прямого умислу характерне передбачення як неминучих при певних обставинах, так і реально можли­вих з великою вірогідністю суспільно небезпечних наслід­ків. З прямим умислом, наприклад, діє той, хто, бажаючи вбити, вистрілив у потерпілого віч-на-віч, як і той, хто з та­кою ж метою стріляв у потерпілого, який знаходився на значній відстані, хоча в останньому випадку заподіяння смерті потерпілому не було неминучим.

Отже, з прямим умислом діяння вчиняються ляше тоді, коли суб'єкт бажає заподіяти шкоду об'єкту, тобто тим сус­пільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. В усіх інших випадках він діє з побічним умислом, необе­режно або невинно.          

Бажання настання злочинних наслідків — вольовий еле­мент — визначає спрямованість, прагнення до мети.              

Немає сумніву, що спекулянт бажає, мати прибуток. А чи бажає він кожного разу заподіяти шкоду об'єкту посягання — інтересам державної торгівлі? Чи може він ставиться до них байдуже? Інтереси торгівлі цікавлять спекулянта, ма­буть, менше всього. Головна, його мета — отримати прибу­ток. Шкода інтересам державної торгівлі для нього — бай­дужий наслідок його дій. Отже, він діє не з прямим умислом. Не можна виключити побічного умислу і при контра­банді (ст.70 КК)і приховуванні злочинів (ст.186 КК) та інших злочинах, які мають “формальний” склад.

II

Характеристика інтелектуального моменту непрямого умислу

Формула побічного умислу — усвідомлює, передбачає, допускає. Інтелектуальний момент побічного (евентуаль­ного) умислу однаковий з інтелектуальним моментом пря­мого умислу і характеризується тими самими ознаками:

1) усвідомленням особою суспільної небезпечності своїх дій чи бездіяльності. Суспільна небезпека носить злочинний характер, який порушує кримінально-правову заборону. Знання такої заборони, тобто статті кримінального кодексу, яка встановлює цю заборону, не входить у передбачення при умислі. Тому помилка у протиправності діяння не виключає вини та відповідальності особи.

2) передбаченням особою настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності, які повністю спів­падають з аналогічними ознаками психічного стану при прямому умислі. Передбаченням настання таких наслідків зумовлено усвідомлення особою суспільно-небезпечних наслідків свого діяння. Під передбаченням суспільно-небезпечних наслідків розуміється уявлення винного про ту шкоду, котра буде завдана його діянням охоронюваним суспільно-небезпечним відносинам. При скоєнні вмисного злочину винний передбачає не наслідки взагалі, а певний їх характер та тяжкість. При цьому для вирішення питання про зміст умислу важливо встановити, які певні наслідки передбачав винний.

Передбачення суспільно-небезпечних наслідків при умислі може мати різний характер: передбачення неминучості настання таких наслідків та передбачення можливості їх настання у результаті скоєного діяння.

Прямий і побічний умисли відрізняються лише за озна­ками вольового моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює лише бажання винною особою тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.

Свідомість злочинів не однакова. В одних випадках суб’єкт діє обдумано та свідомо, хоча в окремих випадках зустрічається підсвідома поведінка суб’єкта. В інших – люди за різних обставин не використовують можливість належним образом усвідомлювати свою поведінку та діють необдумано. Але це не виключає відповідальності за ненавмисно, а в деяких випадках – за вмисно вчинений злочин. Винний не тільки той, хто навмисно скоїв злочин, але й той, хто не мобілізував свою свідомість та волю, діяв по першому прагненню та бездумно. Перше прагнення – це власне те, що віддзеркалює його особистість. Якщо при цьому особа не передбачає фактичного розвитку подій та їх суспільно-небезпечний результат, то може наступити відповідальність за ненавмисно вчинене діяння. Невміння та небажання зрозуміти справжній соціальний зміст скоєного при усвідомленні усіх елементів об’єктивної сторони складу злочину тягне за собою відповідальність за навмисно вчинений злочин.

Як при необережності так і при бездумному вмисному злочині мала місце обумовлена багатьма факторами можливість належного усвідомлення суспільної небезпечності діяння. Таким чином, відповідальність наступає як за усвідомлюване протиправне діяння (дія), так і за неналежне усвідомлюване протиправне діяння (бездіяльність), якщо особа могла правильно усвідомлювати свою поведінку.

Оскільки як при прямому так і непрямому умислі винний передбачає настання тих чи інших наслідків, він повинен передбачати в загальних рисах розвиток причинного зв’язку між суспільно-небезпечним діянням та настанням негативних наслідків. При чому при непрямому умислі винний передбачає можливість, а не неминучість настання таких наслідків. Свідомо допускати можливо тільки такі наслідки, котрі можуть наступити, але можуть і не наступити. Якщо винний передбачає неминучість настання наслідків, то його психічне відношення складає вже прямий умисел, хоча б він і не бажав їх настання.

III

Характеристика вольового моменту непрямого умислу

Всю вольову сферу психічної діяльності, крім бажан­ня, закон відносить до вольової сфери побічного умислу — це байдужість, почуття обов'язку, небажання і т. ін. Таке психічне ставлення особи до настання злочинних наслідків ґрунтується на тому, що ці наслідки для неї боко­ві, оскільки вона має мету і прагнення досягти інших на­слідків, іншої мети.

Часом обставини такі, що досягти певних наслідків мож­на лише таким чином, що неминуче або можливе настання і інших байдужих чи навіть небажаних наслідків.

Таким чином, вольовий момент побічного умислу — до­пущення наслідків — значить, що:

1) винна особа прагне досягти інших наслідків (злочин­них. чи легальних);

2) осудні наслідки є бокові, супутні до головних, які утворюють мету,

3) свідоме допущення злочинних наслідків є розрахунок на ніщо, на -“може бути”, у яких викривається нехтуван­ня чужими інтересами.

Отже, коли винна особа прагне досягти певної мети, до­пускає настання інших злочинних наслідків, то цей злочин чиниться з побічним умислом незалежно від того, чи вважає вона вказані наслідки можливими чи неминучими. Це зна­чить, що відмінність між прямим і побічним умислом мож­на знайти лише в вольовій сфері. При позитивному (актив­ному) вольовому моменті умисел може бути лише прямим, а. при нейтральному (негативному) тільки побічним. Тому треба, визнати, що і в тих випадках, коли суб'єкт передба­чає неминучість злочинних наслідків, яких він не бажає або ставився до них байдуже, він діє з побічним умислом. Там, де інтересом жертвують заради досягнення мети, є побічний умисел, бо у таких випадках мета за самою суттю дося­гається не прямо, а через жертву. Інтелектуальний момент не може змінити сутності і вольової спрямованості цієї ді­яльності.

Вольовому моменту при скоєнні злочину передує формування усвідомлюваної мети, аналіз обстановки, підбір засобів досягнення цілі. Вольова злочинна поведінка достатньо вивчена досвідченими вченими-правознавцями, та її внутрішня структура – поява мети, вибір засобів досягнення цілі, планування, прийняття та реалізація рішення – ретельно описана у роботах багатьох кримінологів та у багатьох випадках розглядається як універсальна схема, придатна для аналізу механізму любого правопорушення. Між тим це далеко не так. Психологічна структура вольового вмисного злочину не підпадає під опис злочинів, вчинених по необережності та у стані сильного душевного хвилювання.

Багато діянь, які визнані злочинними, не мали ознак вольової поведінки. З числа опитаних засуджених за тяжкі насильницькі злочини проти особи та злісне хуліганство тільки 13,9 % у момент посягання усвідомлювали суспільну небезпечність та караність своїх діянь та свідомо приймали рішення скоїти вмисний злочин. Частіше думали про недозволенність своєї поведінки грабіжники 34,4 % та менше всіх – засуджені за зґвалтування 6,3 %.[1] Ці дані показують бездумність більшості насильницьких посягань, співпадають з виводами інших вчених. О.І. Бажанов повідомляє, що 58,7 вивчених ним засуджених, які знали про караність своїх дій зовсім не думали, а 10,5 % ставились байдуже до покарання.

Вольовий момент евентуального умислу визначається як свідоме допущення суспільно-небезпечних наслідків. Протиставляючи непрямий умисел прямому, належить мати на увазі, що при евентуальному умислі злочинні наслідки – це побічний продукт дій винного, направлених на досягнення  іншої цілі, яка знаходиться за межами даного складу злочину. Винний не прагне спричинити суспільно-небезпечні наслідки. Однак також не правильно буде стверджувати, що особа, яка діє з непрямим умислом, відноситься до суспільно-небезпечних наслідків негативно, бажає їх настання (активне бажання). Насправді ж свідоме допущення значить, що винний викликає своїми діями певну низку подій та свідомо, тобто осмислено допускає розвиток причинного зв’язку, який призводить до настання суспільно-небезпечних наслідків. Якщо небажання – активний вольовий процес, пов’язаний з негативним відношенням до наслідків, то свідоме допущення є активним процесом, пов’язаним з позитивним вольовим відношенням до суспільно-небезпечних наслідків. У свідомому допущенні проявляється певний зміст волі, доволі близьке за своєю психологічною природою до бажання. Саме позитивне, погоджувальне відношення до наслідків наближає свідоме допущення до бажання, робить їх різновидами вольового змісту однієї й тієї самої форми вини.

IV

Проблема непрямого умислу у злочинах з формальним складом

У злочинах з матеріальним складом, свідомістю суб’єкта, який скоїв вмисний злочин, охоплюється як розуміння суспільно-небезпечного характеру свого діяння, так і передбачення настання суспільно-небезпечних наслідків. Передбачення не тільки звернено у майбутнє, але й простежує у повному обсязі причинний зв’язок та певні злочинні наслідки на рівні їх неминучості чи можливості настання.

Складніше простежити та встановити зміст умислу при скоєнні так званих формальних злочинів, коли свідомістю суб’єкта повинно охоплюватись лише розуміння суспільно-небезпечного характеру свого діяння, яке складає об’єктивну сторону злочину.

Прямий умисел при скоєнні формального злочину відрізняється тим, що винний усвідомлює суспільно-небезпечний характер свого діяння та бажає його скоєння.

Непрямий умисел можливий лише у матеріальних складах. У формальних складах злочинів психічне відношення суб’єкта до наступивших суспільно небезпечних наслідків встановлювати не потрібно.

У злочинах з формальним складом предметом бажання є самі суспільно-небезпечні діяння. Так суб’єкт наклепу, усвідомлюючи ганебний характер розповсюджуваних неправдивих відомостей, бажає розповсюдити саме неправдиві та ганебні іншу особу умовиводи. А суб’єкт хуліганства, усвідомлюючи, що його дії грубо порушують громадський порядок та виражають крайню неповагу до суспільства, бажає скоїти діяння яке має суто такі властивості. Тому при скоєнні злочинів з формальним складом предметом бажання є дії (або бездіяльність) , котрі за своїми об’єктивними ознакам мають властивості суспільної небезпеки, незалежно від факту настання негативних наслідків.

У формальних складах злочинів для суб’єктивної сторони не потрібно, щоб винний передбачав причинний зв’язок , бо у цих злочинах негативні наслідки не є необхідним елементом складу злочину. У матеріальних складах злочинів винний може передбачити як неминучість настання негативних наслідків, так і можливість їх настання.

V

Різниця між непрямим умислом та прямим,

а також злочинної самовпевненості

Підста­вою розмежування двох видів умислу є, те, що при прямо­му умислі винна особа бажає настання суспільно-небезпеч­них наслідків, а при непрямому — виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, але свідомо допускає їх настання.

Згідно з законом (ст.8 КК) межа між прямим і побічним умислом полягає у вольовій сфері психічної діяльнос­ті: між бажанням (прямий умисел) і, допущенням, небажан­ням (побічний умисел) настання суспільно-небезпечних, на­слідків. Вольова сфера, психічної діяльності не вичерпується бажанням і небажанням. Відповідно до закону вольовий момент пря­мого умислу складає лише бажання. Все інше в вольовій сфері закон відносить до вольового моменту побічного умислу. Бажання, як вольовий момент прямого умислу, є лише тоді, коли наслідок постає як мета діяльності, є кінцевою метою діяльності суб'єкта. Інше не дає можливості відрізнити дії героя при самопожертвуванні від вчинку самогубця. От­же, з прямим умислом діяння чиниться лише тоді, коли зло­чинні наслідки (заподіяння шкоди об'єкту посягання) є ме­тою злочинної дії (чи бездіяльності).

Труднощі встановлення психічного ставлення особи до діяння (передбачення, бажання) обумовлені відсутністю не­обхідних для цього критеріїв, а тому передбачення чи ба­жання винною особою злочинних наслідків не має можли­вості ні доказати, ні спростувати.

Побічний (евентуальний) умисел визначається законом (ст.8 КК), як таке психічне ставлення особи до діяння, при якому особа свідомо передбачала суспільне небезпечний ха­рактер своєї дії чи бездіяльності та їх наслідки і свідомо допускала настання цих наслідків.

В прямому і непрямому умислі інтелектуальний момент співпадають, а вольові відрізняються.

Прямий і побічний умисли відрізняються лише за озна­ками вольового моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює лише бажання винною особою тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.

Інтелектуальному та вольовому ознакам умислу притаманний органічний зв’язок, бо воля не тільки взаємодіє зі свідомістю, випливає з нього, але й ґрунтується на свідомості. Інтелектуальні та вольові ознаки умислу пов’язані між собою, вони взаємодіють та у тому чи іншому складі містяться в умислі. Але їм притаманні специфічні розбіжності. Якщо інтелектуальні ознаки умислу відповідають на питання про те, які фактичні обставини, які відносяться до складу конкретного злочину, були усвідомлені (передбачені) особою, то вольова ознака умислу відповідає на питання про те, як ставилася особа до того, що нею було усвідомлено та передбачено.

Основні розбіжності між прямим та непрямим умислом проходять у вольовому моменті, в залежності від змісту вольового відношення особи до суспільно-небезпечних наслідків свого діяння. Вольовий початок формує певну спрямованість злочину на той чи інший об’єкт, визначає цілеспрямованість діяння. Прямий умисел завжди спрямований на скоєння певного злочину. Він присутній тоді, коли настання суспільно-небезпечного наслідку необхідно особі, яка скоїла злочин, в якості кінцевої або проміжної цілі.

Між прямим та непрямим умислом є суттєва різниця. Характеризуючи непрямий умисел, законодавець вказує на його тотожність з прямим умислом по інтелектуальному моменту (усвідомлення суспільно-небезпечного характеру дій та передбачення його суспільно-небезпечних наслідків) та підкреслює його розбіжності у вольовому моментах. Вольовий момент непрямого умислу – свідоме допущення, являючись пасивним відношенням особи до настання суспільно-небезпечних наслідків своїх дій, протиставиться вольовому елементу прямого умислу, котрий виявляється в активній направленості волі особи на досягнення злочинного результату та бажання його настання. Звідси виходить, що свідоме допущення характеризується насамперед небажанням суспільно-небезпечних наслідків своїх дій. При цьому вказівка на небажання настання цих наслідків при розкритті змісту вольового елемента непрямого умислу є важливим, дозволяючим зрозуміти сутність і природу цього виду умислу. При евентуальному умислі, наслідки, що настали – завжди побічний результат дій винного, направлених на іншу, бажану ним ціль. Воно не виходить з мотиву його дій, не потрібно йому. Прагнення досягнути поставленої цілі в цьому випадку настільки сильне, що усвідомлення настання побічних наслідків не утримує його від скоєння вій, від яких можуть настати ці, непотрібні йому наслідки. Свідоме допущення як вольовий момент непрямого умислу в деяких випадках може проявитися і в іншій формі – у байдужому відношенні особи до можливості настання суспільно-небезпечних наслідків своїх дій.

При злочинній самовпевненості винний передбачає суспільну небезпеку своїх дій, усвідомлює, що ставить у небезпеку охоронювані суспільні відносини, однак не бажає та не допускає можливості настання негативних наслідків. У випадку реальної загрози настання небезпечних наслідків він легковажно розраховує на їх відвернення. Однак йому не вдається попередити настання небезпечних наслідків своїх дій та вони настають.

При злочинній самовпевненості винний хоча і легковажно, але розраховує на будь-які обставини, котрі, на його думку, здібні не допустити настання злочинного наслідку. Такими обставинами можуть бути насамперед власні сили та здібності винного. 

Злочинна самовпевненість, так само як умисел, характеризується двома моментами: інтелектуальним та вольовим. Інтелектуальний момент характеризується, як і при умислі, усвідомленням суспільно-небезпечного характеру своїх дій (чи бездіяльності) та передбаченням можливості настання суспільно-небезпечних наслідків. Вольовий момент відрізняє цю форму вини від умислу. При злочинній самовпевненості винний не бажає та не допускає можливості настання негативних наслідків та, більше того, сподівається (легковажно) попередити їх настання. При легковажному розрахунку на попередження небезпечного результату винний, хоча і не передбачає того, що заходи, на котрі він розраховує, не можуть мати успіху, але при більшій обачності він міг передбачити це.

Розподіл умислу на прямий та непрямий має суттєве значення для кваліфікації злочину. У статтях особливої частини не вказується вид умислу. Однак вимоги тільки прямого умислу для присутності в діях особи складу злочину вимагається законодавством завжди, коли у диспозиції певної статті особливої частини говориться про ціль скоєного злочину та коли така ціль передбачається.

Розподіл умислу на прямий та непрямий має значення важливо не тільки для вірної кваліфікації злочину, але й для оцінки ступеню суспільної небезпеки діяння та тим самим для призначення покарання.

У злочинах, які скоєні з прямим умислом, свідомість і воля особи безпосередньо направлені на їх скоєння, по цьому їх суспільна небезпека, як правило більша, ніж у злочинах, скоєних з прямим умислом. Однак ступень небезпечності злочину, скоєного з непрямим умислом, може бути не меншою, ніж ступень небезпечності аналогічного злочину, скоєного з прямим умислом, внаслідок грубого нехтування злочинцем інтересами багатьох осіб.

Точний та чіткий розподіл прямого умислу від непрямого є важливою теоретичною проблемою, яка має виключне практичне значення як для кваліфікації злочинів, так і для правильного визначення ступеню їх суспільної небезпеки Прямий умисел, його соціальний зміст завжди показує високий ступень аморальності та особистої деградації особи суб’єкта, а також про підвищену суспільну небезпеку самого діяння. При присутності прямого умислу, коли суб’єкт не тільки усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння та передбачає його суспільно-небезпечні наслідки, але й бажає їх настання, простежується фактично максимальний правовий “конфлікт” суб’єкта  з суспільством, який реалізується в злочині, оскільки суб’єкт прикладає усі з його точки зору необхідні вольові зусилля для негайного досягнення злочинної цілі.

В матеріальних складах злочинів свідомістю суб’єкта, який скоїв вмисний злочин, охоплюється як розуміння суспільно-небезпечного характеру свого діяння, так і передбачення настання суспільно-небезпечних наслідків. Передбачення не тільки звернено в майбутнє, але й простежує у повному, юридично значимому об’ємі причинний зв’язок та певні злочинні наслідки на рівні їх неминучості чи можливості настання.

Заключна частина

Виходячи з питань курсової роботи її зміст викладений у їх відповідності, але як у кожній сфері законодавства дослідження буде не зовсім повним, якщо не згадати про історію вини та умислу, як ознаки вини. Кримінальна відповідальність за сучасним кримінальним законодавством може мати місце лише утому випадку, якщо особа визнана винною у скоєнні суспільно-небезпечного діяння. Поняття вини як одного з важливіших інститутів кримінального права використовують вже перші декрети Радянської влади. У декреті РНК СРСР від 8 травня 1918 року “Про хабарництво” передбачалась відповідальність осіб, винних у дачі хабара. Декрет РНК СРСР від 22 червня 1918 р. “Про спекуляцію” встановив покарання осіб, винних у реалізації, скупці та зберіганні з метою збуту продуктів харчування монополізованих республікою. КК СРСР 1922 р. давав визначення форм вини – умислу та необережності. КК СРСР 1922 р. вважав присутність вини особи необхідною умовою застосування кримінального покарання за скоєння суспільно-небезпечних діянь. Основні початки 1924 р. містили розвернуте формулювання умислу та необережності як важливих передумов кримінальної відповідальності. У подальшому ці формулювання з деякими змінами увійшли до кримінальних кодексів Росії та України. У курсовій роботі були висвітлені питання плану та опрацьована учбова література, а також дослідження правознавців у цій галузі, що дозволило, у як це можливо повному, та багатобічному обсязі висвітлити тему.

Список літератури

*******************************************************************

1.  Бажанов О.І. Правосознание и проблема преступного поведения личности. - Науч. тр. Омск. высш. школы МВД СССР, 1972 г.

2.  Загородников Н.И. Советское уголовное право. Общая и особенная части. М., “Юрид. лит.”, 1976.

3.  Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. Для студентів юрид. вузів і фак./Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Беніковський та ін.; за ред. П.С. Мати шевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

4.  Кримінальний кодекс України.

5.  Научно-практический комментарий уголовного кодекса Украины./отв.ред.: В.И.Шакун, С.С.Яценко: 5-е изд.,доп. – К.: А.С.К., 1999. 1088 с.

6.  Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении, Анатолий Афанасьевич Зелинский, “Вища школа”, 1986.

7.  Советское уголовное право. Общая часть. Под ред. Г.А. Кригера, Б.А. Куринова, Ю.М. Ткачевского. М., Изд-во Моск. Ун-та, 1981, с. 517;

8.  Советское уголовное право. Общая часть: Учебник/Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М.Ткачевского. – 2-е изд., доп. и перераб. – М.: Изд-во МГУ, 1988.

9.  Советское уголовної право: Часть общая. Учебник/Здравомыслов Б.В., Гельфер М.А., Гришаев П.И. и др. – М.: Юрид. лит., 1982. – 440 с.

10.  Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть общая. Авторы: Ф.Г. Бурчак, И.П. Лановенко и другие.

*******************************************************************

[1] Бажанов О.І. Правосознание и проблема преступного поведения личности. - Науч. тр. Омск. высш. школы МВД СССР, 1972 г.