Реферат: Загальна характеристика права власності

Реферат: Загальна характеристика права власності

Реферат на тему:

«ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ВЛАСНОСТІ»

Вступ.

Власність традиційно розуміється головним регулятором еконо­мічних відносин. Цим обумовлюється не тільки її сприймання, з од­ного боку, як економічної категорії, а, з іншого, - як центрального утворення в праві[1], а й взаємопов'язаність та навіть ототожненість та­ких її проявів. Звичайно власність пов'язується з такими категоріями, як «майно» та «право». Багато уваги приділяється стану привласненості, який, за загальним розумінням, є суттєвою характеристикою власності та передумовою розгляду таких парних понять, як «стати­ка» - «динаміка» та «речове» - «зобов'язальне».

Останнім часом поширене уявлення про власність як природне право людини. Взагалі закріплення певних явищ у праві можливе ли­ше з розумінням природи людини у всіх її виявах, з проникненням у потреби людини, її здібності і прагнення[2]. Саме тому основою для ви­раження закріплення і реалізації прав і свобод людини виступає при­ватна власність, визначення особи як власника, бо тільки це і є підста­вою для її визнання приватною особою[3].

Беззастережною характеристикою власності, без якої не обійдеть­ся жодне її дослідження і більшість наукових дефініцій, є сприйман­ня майна своїм. Це передусім і є тим водорозділом, яким розмежо­вується «моє» та «чуже» і, як наслідок - засіб з'ясування стану присвоєності власності.

Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливо лише у то­му разі, коли інші особи ставляться до цієї речі як до чужої. Фактичне панування над річчю лише певної особи може бути тільки при усу­ненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми по відношенню до цієї речі.

Отже, ставлення до речі як до своєї має насамперед суб'єктивний характер, якого зовсім не достатньо для ствердження про існування права власності. Об'єктивно воно повинно бути поєднане із можли­вістю здійснення власником певних можливостей щодо свого майна, які йменують повноваженнями власника.

Власність і право власності

Привласнення є економічним поняттям: брати участь в обігу без попереднього привласнення майна неможливо, бо інакше не може йтися про його відчуження. Останнє можливе лише за умов наявності права у відчужувача. І це право є правом власності. Таким чином, стан приналежності, привласненості є виразом фактичних відносин, що породжують відносини правові. Для цього необхідні дві умови: ставлення до речі як до своєї і знаходження її у суб'єкта привласнен­ня - володіння нею.

Стосовно володіння слід зазначити, що воно не тотожне присвоєн­ню, бо є передумовою присвоєння і водночас виступає його результа­том. Справді, перше ніж присвоїти річ, необхідно нею володіти, тоб­то мати у себе. Не є взаємовиключним також висновок, що при­своєння речі особою призводить до володіння нею, породжуючи останнє. Ці одномоментні аспекти, будучи протилежними за своєю сутністю, характеризують причинно-наслідковий зв'язок відносин присвоєння.

Відомо, що про присвоєність матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні. Виходячи з наведеного про взаємозв'язок володіння та присвоєності, а також про широку сферу існування присвоєності, слід дійти виснов­ку, що відносини власності повинні розглядатись і регулюватись як правом власності, так й іншими інституціями в економіці і в праві (зокрема, договірним правом). Звідси власність виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозривно злита з еконо­мічним змістом.

Оскільки власність фігурує як в правовому, так і у економічному полі, то й її функції є пов'язаними між собою.

Насамперед, економічна функція власності полягає у наданні можливості для її використання у виробництві і взагалі у підприєм­ницькій діяльності.

Характеристика підприємницької діяльності як самостійної діяль­ності, що пов'язується з ризиками і очікуванням прибутків, які утво­рюються на етапі реалізації її результатів (виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг), обумовлює її здійснення через від­чуття власником себе стосовно свого майна якомога максимально розкріпачуваним. Тільки це надасть йому достатньої економічної свободи, можливості втілення своїх намірів щодо використання своєї власності. У свою чергу, це стає можливим лише за умов, коли влас­ник впевнений, що майно його і що це забезпечується відповідними економічними і правовими механізмами. Соціальна функція власності обумовлена зв'язками у соціумі стосовно власності. Оскільки наголоси економічної функції влас­ності суттєвим чином зміщені до процесу обігу, то вже це й обумов­лює існуючі паралельно соціальні функції власності через стосунки осіб, їх взаємооцінки, які формуються при цьому, набуття значущості в соціумі тощо. Отже, власник сприймається як елемент соціальної інфраструктури і його права не можуть існувати самі по собі без со­ціального наповнення. Це, в свою чергу, є підґрунтям ствердження про відносини, епіцентром яких є власник, тобто того, між ким вони виникають, стосовно чого і який їх зміст.

Статика і динаміка у відносинах власності. Часто цивільні права уявляються через відносини статики та динаміки, де власність демон­струє статичність, а зобов'язання - динамічність. Такий погляд безпо­середньо пов'язаний з попереднім розсудом про привласненість і обіг. Проте як економічний аспект власності, так і її правове наповнення навряд чи підтверджують такий висновок. По-перше, якщо динаміка пов'язана з обігом, то тоді ми мусимо визнати, що у «спокійному» ста­ні статики виявити не можна. По-друге, статичність власності призво­дить до виснаження з неї можливості її руху, майже усунення напов­нення її цією можливістю і набуття такої лише з втягненням її в обіг через вчинення правочинів. Тоді й правомочність розпоряджання власністю є не діючою для права власності як права статичного, «за­мороженою» до виникнення інших, динамічних відносин, де вона й реалізується. В такому разі межа статики-динаміки у праві власності й повинна пролягати саме у розпоряджанні, а відсіль - нелогічність ствердження про статику власності або про виключення з поняття про неї правомочності на розпоряджання як відбиток динаміки.

Існувало філософсько-правове обгрунтування й діаметрально ін­шої позиції щодо власності, яка пов'язувалася виключно з обігом, (з укладенням договорів) та через мінімізацію зв'язків приводила до зведення понять власності і договору[4]. У такому розумінні власності акценти практично зміщуються до універсації договору, яким фак­тично поглинається право власності.

З цього приводу слід зазначити на невиправданість відмови від усталених класифікацій, які покликані виконувати свої функції. Власність, як й інші правові категорії, демонструє зіткнення двох бо­ків - статичного і динамічного, що не можуть штучно відриватись один від другого.

Речові і зобов'язальні відносини з приводу власності. Розуміння статичності та динамічності права власності безпосередньо пов'язане і з іншою проблемою власності й інших цивільних прав - їх поділом на речові та зобов'язальні. Ця проблема стикається з головною посилкою про непохитне уявлення про суворе їх розмежування з відне­сенням будь-якого права або до речового, або до зобов'язального і неможливості для прав бути одночасно і тим, і іншим. Проте все біль­ше є підстав для пом'якшення такого «водорозділу», стосовно чого ще здавна висловлювалося припущення про те, що речові права мо­жуть з часом замінитися правами на дії. У подальшому це знайшло свій прояв у конструюванні правового режиму так званих безтілес­них речей, відомих ще давньоримському праву, виникненню «прав на права». У цьому також спостерігається коливання пріоритетів від ре­чового до зобов'язального права.

Пропозиції вважати неприйнятним суворе розмежування прав ви­ключно на речові та зобов'язальні пов'язані з існуванням прав, які не можна безумовно віднести тільки до тих або до інших. Це насамперед корпоративні права[5]. Прикладом можуть слугувати й речові догово­ри, що не укладаються у межі зобов'язальних правовідносин і розгля­даються як один із випадків проникання речових елементів у зобов'я­зальні правовідносини[6].У зв'язку з цим було визначено процес збли­ження речових і зобов'язальних прав, що взаємопроникають. Причо­му елементи правового режиму зобов'язальних правовідносин вклю­чаються у речові не рідше, ніж зобов'язальні проникають у речові.

            Право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні

Відносини власності закріплюються у нормах права, сукупність яких є правом власності в об'єктивному розумінні. Цими нормами регулюються порядок набуття права власності, його здійснення через повноваження по володінню, користуванню та розпоряджанню, а також по припиненню та захисту. Зазначені норми складають право­вий інститут, щодо якого існують наступні точки зору: право власно­сті є інститутом цивільного права; воно є комплексним інститу­том, більшість норм якого становлять норми цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам - конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного та ін.

Якщо виходити з того, що будь-яке право припускає правові механіз­ми, які дозволяють суб'єкту належним чином його здійснити і у випадку порушення захистити, то для цього потрібно буде встановлення нормального режиму користування особою своїм правом, надання їй тих благ, якими вона наділена як носій суб'єктивного права. Тому останнім часом вважається, що право власності в об'єктивному розумінні є ком­плексним інститутом права, що складається у своїй більшості із норм цивільного права, а також інших галузей права.

Право власності в суб'єктивному розумінні, тобто як суб'єктив­не право, містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту. їх питома вага і значення при здійсненні суб'єктивного права власності неоднакові.

Правомочність захисту звичайно виникає у власника при будь-яких порушеннях його права, що властиве захисту будь-якого суб'єк­тивного права. Неактивною (або невизначальною) для власника є й вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник у конкрет­них правовідносинах з визначеними особами не перебуває, а право власності у суб'єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших (стосовно власника) осіб обов'язку не втручатись у здійснення власником належних йому правомочностей. У цій особливості права власності полягає його основна відмінність від зобов'язальних прав (при їх порівнянні у суб'єктивному розумін­ні), для яких адресована кредитором боржнику вимога здійснення відповідних дій або утримання від них є визначальною.

Отже, значущим для власника є право на власні дії, яке характери­зується як:

- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює свої повноваження своєю владою, без посередників, не тільки неза­лежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

- виключне панування особи над річчю. Якщо власник своєю вла­дою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це обумов­лює усунення втручання інших осіб, на яких покладено пасивний об­ов'язок утримання від здійснення подібних дій;

- абсолютність влади надається власнику покладанням обов'яз­ку пасивного утримання всіх інших осіб від здійснення дій щодо речі, яка належить власникові. Право власності визнається настільки абсо­лютним, що виконання цього обов'язку пасивного утримання само по собі достатньо, щоб інтереси власника юридично були задоволені.

Крім зазначених рис, що характеризують право власності як право на власні дії, воно ще характеризується додатково такими рисами:

-  право власності легко пристосовується. Так, обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв'язку з різними обставина­ми - з встановленням певних обмежень законодавчими актами або за домовленістю між власником та суб'єктом зобов'язальних право­відносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відпо­відний договір оренди, що зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обмежень, право власності поновлюється у повному обсязі;

- панування власника над річчю носить правовий характер, тобто не пов'язане неодмінно з фактичним володінням нею. Річ залишаєть­ся у власності навіть у тому разі, коли вона викрадена, загублена то­що. Давні римляни характеризували цю особливість права власності як панування, удержуване одним наміром;

- право власності, без сумніву, є найбільш широким з усіх майно­вих прав. Цей висновок випливає з того, що всі майнові права нада­ють управомоченій особі можливість користуватися річчю в одному чи в декількох відношеннях (наймач - володіти та користуватися, зберігач - володіти, заставодержатель - розпоряджатися у визначених випадках та порядку). Право власності надає власнику самий широ­кий спектр повноважень по володінню, користуванню та розпоряд­жанню та ін.

Таким чином, право власності у суб'єктивному розумінні є суб'єк­тивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно свого майна з додержанням певних меж, встановлених законом. Існують багато визначень права власності. У ст. 316 ЦК наведене одне з них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

У науковій літературі право власності характеризується, виходячи з різних його аспектів:

а)  з прав самого власника, коли наголос передусім робиться на правах, що надаються власнику майна - пануванні (влади) особи над річчю і праві власника усувати будь-який вплив на свою річ[7];

б) з обов'язків всіх інших осіб (невласників) стосовно власника, що зводяться до терпіння кожного сприймати будь-які впливи на річ з боку власника, які тільки йому заманеться робити (у певних межах дій останнього), а також до загального обов'язку - стримуватись від зазіхань на чужу річ;

в) з поєдання прав і обов'язків власника щодо свого майна,

г) з характеристики самої сутності (надання характерних рис) права власності, наприклад, його розуміння як права виключного, незалежного від інших осіб, вічного і такого, що успадковується.

Таким чином, відносини власності характеризуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб'єктами, що виражається у володінні, користуванні та розпоряджанні суб'єктами цими благами, здійсненні щодо них інших дій, та пов'язане зі став­ленням до таких благ як до своїх. Зазначене про право власності до­зволяє зробити деякі висновки, традиційно визначивши його як різ­новид речових прав, як право на річ, тобто майнове право, що існує у майнових речових відносинах, які є абсолютними та безстроковими. («Право інтелектуальної власності», яке термінологічно схоже з пра­вом власності та широко застосовується у законодавстві, є іншою правовою інституцією та має відповідні характеристики, що суттєво відрізняють його від права власності).

Форми та види права власності В ЦК не врегульовуються так звані форми власності, які є економічною, а не правовою категорією, внаслідок чого не може йтися про систему права власності, що скла­дається з таких його форм, як приватна, колективна, державна та ко­мунальна. Такий поділ є неприпустимим тому, що не існує їх окремих правових режимів, адже Конституцією визначається рівність усіх суб'єктів права власності. Однак це не виключає існування специфіки в набутті, здійсненні та припиненні тими чи іншими суб'єктами права власності на те чи інше майно.

При загальній неприйнятності вживання в законодавчих та науко­вих конструкціях терміна «форми права власності», окремого наголо­су потребує спростування доцільності збереження права колективної власності як невизначеного і суперечливого поняття, яке не містить властивого суб'єктивному цивільному праву суб'єктного складу, бо до суб'єктів права не можна віднести колектив як сукупність осіб (а не єдину особу), як це вірно відмічається рядом правників[8].

Нормативно-правове регулювання власності ускладнюється вве­денням до законодавства України норм про право довірчої власності та відсутністю її визначення. У ч. 2 ст. 316 ЦК лише позначається, що право довірчої власногсті є особливим видом права власності, без по­яснень того, в чому ж полягає така особливість. Тим більше, що ко­нструкція довірчої власності є чужою для права України, запозиче­ною з англо-американського права, в якому воно досконало розроб­лене і є визначальним для численних правових конструкцій - патро­нату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подруж­жя тощо. Введення ж права довірчої власності до законодавства України руйнує загальні засади правового регулювання права влас­ності як єдиного, монолітного, абсолютного права, якому притаманні вищезгадані його характеристики, і привносить концепцію розщепленої власності. Згідно з останньою, на один і той самий об'єкт (майно) існує два права власності - номінального власника (засновника до­вірчої власності) і довірчого власника - особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодонабувача. Зобов'язальні відносини з приводу здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном власника ін­шою особою від свого імені та в інтересах власника регулюються гл. 70 ЦК. Однак ч. 2 ст. 1029 ЦК передбачається, що договір управ­ління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.

Внаслідок цього виникає нетипова для українського права кон­струкція, якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і ре­чові відносини. Проте є прибічники довірчої власності2, є проміжна позиція, якою припускається існування такої власності3, і є її против­ники4.

Суб'єкти права власності

Статтею 318 ЦК як суб'єкти права власності називаються Україн­ський народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 ЦК, а саме - фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК, те­риторіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Таким чином, суб'єктами права власності є суб'єкти приватного права (приватні фізичні та юридичні особи) і суб'єкти публічного права, які узвича­єно поділяються на публічно-правові утворення (держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави) та юридичні особи публічного права (державні підприємства, казенні підприємства, дер­жавні установи, комунальні підприємства, комунальні установи). Крім того, таким суб'єктом є Український народ.

Приватні особи як власники. ЦК визнає власниками всіх приват­них осіб - як фізичних, так і юридичних. І якщо стосовно фізичних осіб як власників свого майна практично не виникає суперечностей, то щодо юридичних осіб відтепер існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому необхідно враховувати, що юридичні особи є такими ж влас­никами, як і фізичні без поділу на суб'єктів права приватної і колек­тивної власності.

Суб'єкти публічного права як власники. Український народ є по­няттям, зміст якого не визначено. Він являє собою певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з окремих осіб та їхніх угрупувань. Для нього характерна висока міра узагальнення. Суб'єктом права власності є держава Україна, яку не слід змішу­вати з окремими державними органами - Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компе­тенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є. Суперечливою визначена в ЦК участь у відносинах власності Ав­тономної Республіки Крим. З одного боку, відсилочна норма ст. 318 ЦК вимагає застосування ст. 2 ЦК, внаслідок чого виходить, що АРК слід вважати суб'єктом права власності. Однак такий висновок є хибним і не відповідає ані Конституції, ані логіці самого законодавця, яким у главі 23 ЦК, де міститься регулювання права власності Укра­їнського народу, права приватної, державної та комунальної власно­сті (статті 324-327 ЦК), окремо право АРК не врегульовується. Проте якщо АРК була б суб'єктом права власності, то слід було позначити на відмінності її правового становища як власника в порівнянні з пра­вом таких власників, як держава та територіальні громади.

Територіальні громади, якими згідно з Конституцією є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також є власниками. Конституція не передбачає в якості суб'єктів права власності населення районів і областей, яке в будь-якому разі складається з зазначених вище видів громад.

Юридичні особи публічного права (державні, казенні, комунальні підприємства, державні та комунальні установи) проблематично ви­знавати власниками на закріплене за ними майно. З цього приводу між ЦК та ГК існують розбіжності суттєвого характеру, бо останній визначає інший правовий режим їх майна - право господарського ві­дання або оперативного управління. Тому зазначених осіб публічно­го права слід виключити з кола суб'єктів права власності.

 Об'єкти права власності

У порівнянні з об'єктами цивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК), об'єкти права власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюються дії, результати послуг тощо. Об'єктом права власності є майно, склад якого главою 23 ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно.

ЦК передбачається можливість обмежень видів майна, яке не мо­же перебувати у власності. При цьому слід враховувати, по-перше, що ці обмеження встановлюються не для всіх суб'єктів права власно­сті, а тільки для фізичних та юридичних осіб. По-друге, такі обмежен­ня можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконними норма­тивно-правовими актами. За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних фізичних та юридичних осіб, не є обмежени­ми. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичних та юридичних осіб.

Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об'єктів пра­ва власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Так, ще дореволюційними вченими розуміння речей як об'єктів права власності пов'язувалося або з результатами людської праці, або з по­няттям товару, котрим є матеріальні предмети торговельних угод, на відміну від інших об'єктів, особливо цінних паперів[9].

З цього існують винятки, що стосуються права власності на такі об'єкти, які не знаходяться в обігу і не можуть бути товаром - наприклад, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. З іншого боку, товаром може стати те, що сумнівно відносити до права власно­сті - людський організм, який буває об'єктом донорства та транс­плантації. Ще давні римляни зазначали, що не може бути у власності і визнаватися річчю тіло вільної людини, тим більш, мертве тіло, а та­кож предмети недосяжні.

Взагалі майно розглядається як ширше за речі поняття, до складу якого входять як речі, так і права, а також акції й інші цінні папери. З іншого боку, розширюються рамки поняття самої речі включенням до нього безтілесних речей (а законодавець України прямо закріпив, що цінні папери є речами).

Проте майновий стан власника буде об'єктивним, якщо склад його майна визначати не тільки сукупністю речей, а й його активами (права­ми вимоги) і пасивами (борги)2. Дійсно, коли власник має певне майно, але у нього є й багато боргів, то справа лише у часі, коли кредитори звер­нуть стягнення на це майно, і він вже не буде його власником.

Характеристика об'єктів права власності тотожня характеристиці об'єктів цивільних правовідносин взагалі. Тут лише буде наведена специфіка регулювання окремих об'єктів права власності. Право власності на природні ресурси. Крім ЦК, право власності на природні ресурси регулюється законами «Про охорону навколиш­нього природного середовища», «Про тваринний світ» та ін. Скла­довими природних ресурсів є: територіальні та внутрішні морські во­ди; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; по­верхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси державного значення; природ­ні ресурси у межах територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду загальнодержавного значення; дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, також інші об'єкти тваринного світу; корисні копалини та ін.

В ЦК більш детальному регулюванню в порівнянні з іншими при­родними ресурсами піддано право власності на землю (земельну ділянку), яке врегульовується окремо (глава 27) із наголосом на те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Специфічність цього об'єкта права власності полягає у подвійності його розуміння. У широкому розу­мінні - це земля, право власності на яку має Український народ (ст. 324 ЦК). У вузькому розумінні - це земельні ділянки, право влас­ності на які може належати усім суб'єктам цивільного права (юридичним і фізичним особам, державі, територіальним громадам). Не виключається можливість набувати у власність земельні ділянки також іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридич­ними особами, державами і міжнародними організаціями (чч. 2, З ст. 374 ЦК). Право власності на земельну ділянку поширюється та­кож на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на шари ґрунту під нею, на водні, лісові, рослинні об'єкти, що знаходяться на ній, а також на простір, що є над і під земельною ділянкою (тобто ґрунтовий і повітряний), але не безмежний в глибину та висоту, а ли­ше в межах, необхідних для здійснення забудови (ч. З ст. 373 ЦК).

В ЦК окремо не встановлюються підстави виникнення права влас­ності на землю (земельну ділянку) і найзагальніше визначаються під­стави припинення права на неї (ст. 378 ЦК). Порядок здійснення пра­ва власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об'єкта) в ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375) із зазначенням можливості виникнення в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об'єктів права власності - житла, різних будівель, споруд тощо.

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Видами житла є житло­вий будинок, квартира та інші. Житловий будинок визначається ст. 380 ЦК як, по-перше, будівля капітального (а не тимчасового, ска­жімо, сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами (тоб­то законом висуваються головним чином вимоги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по-третє, призначена для по­стійного у ній проживання.

Садиба, відповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий буди­нок річчю, яка має такі складові, як: земельна ділянка разом з розта­шованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими бу­дівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. При цьому, якщо у договорі (або правочині) про від­чуження встановлюється в якості предмета житловий будинок, то вважається, що відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об'єкт права власності згідно зі ст. 382 ЦК являє собою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для ; постійного у ньому проживання. При цьому слід розрізняти право ї власності на такі об'єкти, як квартири і житловий будинок, в якому вони розміщені. Зрозуміло, що у багатоповерховому будинку, в якому розташовані квартири, є й інші приміщення - дахи, під'їзди, східці, коридори тощо. До будинку можуть примикати й споруди або будівлі, призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир. Крім того, будинок має різне обладнання (механічне, електричне, І сантехнічне та інше) за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири. Всі означені об'єкти складають єдине не- від'ємне ціле з житловим будинком і квартирами, оскільки вони нале­жать на праві спільної власності власникам квартир.

Слід звернути увагу на розмежування у ст. 384 ЦК об'єктів прав на помешкання в будинку ЖБК, їх суб'єктів і правомочностей залежно від того, чи здійснено викуп квартири членом ЖБК. Так, об'єктом права власності ЖБК є будинок у цілому (разом з квартирами та ін­шими приміщеннями - східцями, ліфтом, дахом, підвалом тощо). По­ступово відбувається зміна «наповненості» цього об'єкта, оскільки з викупом квартир членами ЖБК вони стають їх власниками, а ЖБК позбавляється прав власності на ці квартири, але продовжує залиша­тися власником будинку.

Об'єктами права державної власності є майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також підприємства та інше майно, яке ви­користовується як для здійснення підприємницької діяльності з ме­тою отримання прибутку.

До першої групи належить майно, яке забезпечує діяльність ВР Укра­їни та інших державних органів влади, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об'єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих організацій та структур, які виконують роботи (у тому числі з виготов­лення продукції), що мають загальнодержавне значення та забезпечу­ють економічну стабільність та розвиток держави.

Зрозуміло, що фактично завданим режимом державної власності обу­мовлюється те, що до складу її об'єктів належить майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб'єктів права власності. Особливістю об'єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом поділяється на два різновиди, а са­ме: закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах, які регулюються ГК. Таке «розподілене» державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідноси­нах, у тому числі цивільних, і майно, яке залишається незакріпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки власність на них є матеріальною основою сувере­нітету України), а також кошти державного і місцевих бюджетів, зо­лотий запас, алмазний і валютний фонди.

Окремо слід зазначити, що у державній власності сьогодні знахо­дяться також акції (пакети акцій) і права на частки у майні господар­ських товариств.

Нині тенденція розвитку власності в Україні полягає у поступово­му переході об'єктів права державної власності до недержавних влас­ників. Засоби цього переходу є не тільки традиційними для цивільного права, а й мають свою специфіку. Одним з них є приватизація майна державних підприємств, державного житлового фонду.

Об'єкти права комунальної власності Згідно зі ст. 142 Консти­туції матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є майно, що перебуває у власності територіальних громад. Зазначене майно, яке належить до комунальної власності, відповідно до ст. 143 Конституції, є матеріальною і фінансовою основою місцевого самов­рядування. Це обумовлено насамперед тим, що ефективне функціо­нування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить не стільки від обсягу повноважень, якими наділені територіальні гро­мади і створювані ними органи, скільки від наявності у їх володінні та розпорядженні матеріальних, фінансових й інших ресурсів, необ­хідних для виконання покладених на них завдань.

Територіальна громада має у власності певні об'єкти, які, як правило, закріплюються за комунальними юридичними особами публічного пра­ва. У загальних рисах можна визначити, що до кола майна, яке є об'єкта­ми комунальної власності, належить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і створюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно установ народної освіти, охорони здоров'я, культури, торгівлі, побуто­вого обслуговування, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

5 листопада 1991 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адмі­ністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)»1, на підставі якої і були первісно сформовані об'єкти права комунальної власності. З державної до комунальної власності і навпаки майно пе­реходить відповідно до Закону України «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності» [10]. Структура комунальної власності з розвитком ринкових відносин, підприємництва і приватизації може змінюватися.

Зміст права власності

З'ясування змісту права власності полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб'єкту права власності, та по-друге, обов'язків, що покладаються законом як на третіх осіб, так і на самого носія права власності.

Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб'єктивного цивільного права. Цими правомочностями звичай­но називаються володіння, користування і розпоряджання.

Право володіння - право фактичного, фізичного та господарсько­го панування особи над річчю, воно полягає у можливості особи без­посередньо тримати належну їй річ у себе. Володіючи річчю, власник ставиться до неї як до своєї, йому належної. Володіння як правомоч­ність суб'єктивного права власності слід відрізняти від володіння річчю, яке грунтується на договорі власника з іншою особою. Таке володіння може мати місце як у відносних (зобов'язальних) відноси­нах, так і в абсолютних. Прикладом володіння, що встановлюється у межах зобов'язальних правовідносин, є передача власником належ­ного йому майна наймачеві (ст. 759 ЦК), користувачеві (ст. 827 ЦК), зберігачеві (ст. 936 ЦК) тощо. Володіння, яке визначається догово­ром з власником (або надається за законом, заповітом, рішенням су­ду) набувачеві інших речових прав (глава ЗО ЦК), здійснюється ним у абсолютних правовідносинах.

Отже, право володіння, як правило, спирається на інше право - або право власності, або виникає з договору (найму (оренди), зберігання та т.ін.). Проте не виключається можливість існування фактичного во­лодіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна на­звати правом на річ, але воно може перетворитись на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю.

Таким чином, слід розрізняти право володіння як правомочність власника; як інше речове право; право володіння наймача, зберігача тощо, тобто договірне володіння річчю; фактичне володіння. Воло­діння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

Право користування - це право на здобуптя з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Воно часто невіддільне від правомочності володіння, бо для користування річчю необхідно якнайменше нею володіти. З переда­чею правомочності користування передається і правомочність во­лодіння. Але остання може бути передана іншій особі і без передачі правомочності користування (наприклад, при передачі речі у заставу, здаванні майна на зберігання та т. ін.). Здійснення власником своєї правомочності користування за допомогою інших осіб не означає пе­редачі ним ані правомочності володіння, ані правомочності користу­вання, які здійснює сам власник за допомогою інших осіб.

Право на плоди та доходи, що приносяться річчю у процесі її вико­ристання, належить власникові речі, якщо інше не встановлено дого­вором власника з іншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК). Так, власнику належить право на плоди та доходи від речі, що знаходить­ся у зберігача, а згідно з Законом «Про оренду державного і кому­нального майна», власником продукції, що виробляється на орендо­ваному майні, прибутків та ін. є орендар.

Право розпоряджання - право власника визначити юридичну долю майна - встановити різні конкретні правовідносини з третіми осо­бами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обмежити своє право власності. Поширеним засобом здійснення власником своєї правомочності по розпоряджанню є відчуження майна, що йому належить, під яким розуміється вчинення різного роду правочинів (продажу, дарування тощо). Якщо правомочності володіння та корис­тування власник може передати іншій особі, то правомочність розпо­ряджання, за загальним правилом, може здійснювати тільки власник. Винятки становлять випадки примусового продажу майна на задо­волення вимог кредиторів (за договором застави, при банкрутстві). Однак здійснення розпоряджання невласником не означає передачі йому власником своєї правомочності, а випливає з того права, яке на­дається в силу закону чи самим власником.

Правомочності користування та розпоряджання майном тісно по­в'язані між собою. Часто, користуючись майном, власник тим самим і розпоряджається ним, оскільки у процесі його використання може відбуватися зміна його юридичного становища. Спірним є питання про знищення майна власником: це правомоч­ність користування чи розпоряджання? При вирішенні цього питання слід виходити з того, що врешті-решт усяке використання майна при­зводить до його знищення - споживання одразу (харчі, паливо) чи по­ступово (наприклад, після закінчення терміну амортизації основних фондів). Знищення власником майна іншим шляхом, окрім використан­ня, відбувається рідко (забій тварин, знищення непотрібної речі). По суті, із знищенням майна має місце припинення волею власника самого права власності на нього у зв'язку з тим, що відсутній об'єкт.

Таким чином, суб'єктивне право власності характеризується за до­помогою відомої «тріади» правомочностей по володінню, користу­ванню та розпоряджанню, які становлять його зміст. При цьому слід прислухатися до висловлювань римських юристів про те, що у зв'яз­ку з широтою права власності правомочності власника можуть бути й іншими, якщо вони не охоплюються згаданими трьома, аби це не бу­ло прямо заборонено1. Так, в англосаксонському праві нарахову­ється 10-12 повноважень власника

У континентальному праві і, зокрема, в Україні йдеться й про управління власністю, в результаті чого висловлюються пропозиції про доповнення змісту права власності правомочністю управління. Взагалі управління розуміється досить широко і насамперед його по­в'язують з виробничими або суто організаційними відносинами, ро­зуміючи як категорію публічного права (наприклад, коли йдеться про державне управління). Проте тенденції у зміні правового регулювання права власності призвели до стверджень про право управління як складової права власника на розпоряджання майном1 або окремої його правомочно­сті, яка не збігається ані з повноваженням розпоряджання, ані з інши­ми його повноваженнями як порізно, так і у сукупності, хоч би й як спосіб їх реалізації2.

Обов'язки власника. Зміст права власності не виключає наявність у власника й обов'язків. У цьому випадку звичайно говорять про об­меження права власності. Окремим обов'язком власника є тягар утри­мання майна (ст. 322 ЦК). Обмеження права власності. За своєю суттю право власності безмежне, воно поширюється на річ у всіх напрямах, реалізується у різних відносинах та надає необмеженість правового панування над річчю. Такий підхід до розуміння сутності права власності є виправ­даним і має практичне значення, оскільки хоча у дійсності неминучі численні його обмеження, проте основна ідея, покладена в підґрунтя цього права, диктує виключення будь-яких обмежень, окрім встанов­лених законом. Ступінь, форми та порядок обмежень при цьому не­однакові у різних правових системах, вони можуть змінюватися за наявності різних обставин та зводяться до вказівки на додержання власником закону та прав третіх осіб.

Не слід плутати тимчасове обмеження власника у правомочностях, а також загальні заборони та межі з позбавленням права влас­ності, яке тягне його припинення як суб'єктивного права.

Отже, з одного боку, право власності як інститут права обмежує волю власника заради інтересів суспільства. З іншого боку - воно на­дає суб'єкту права власності визначену сферу волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства.

Враховуючи висловлене вище про обов'язки власника і про широ­ту права власності, слід визначитись з його межами при здійсненні носієм цього права своїх повноважень. Потреба в них є очевидною, оскільки безмежна воля окремої особи була б не тільки запереченням права, а й прямою протилежністю добра. Зовнішня воля особи зав­жди була обмежена свободою інших осіб у тій саме мірі, в якій цього вимагає добро[11].

Загальними засадами меле права власності, що містяться у Кон­ституції (ст. 41), ЦК, інших законах, є наступні: а) встановлення ви­нятково в інтересах загального блага, суспільного інтересу; б) на під­ставі й у межах закону; в) виходячи з рівності всіх власників перед ними, тобто межі повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання; г) можливо­сті судового заперечування вилучення державою майна; д) справед­ливої компенсації державою власнику майнових втрат. Виходячи з такої властивості права власності, як пружність і елас­тичність, при обмеженні права власності його обсяг значно змен­шується. При припиненні ж обмежень право власності самовідновлюється, тобто приймає вид свого первісного необмеженого стану, не потребуючи додаткових дій зовні. Обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права власності, а стискують, стримують власника у здійсненні суб'єктивного права з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Тому вони є іма­нентно внутрішньо властивою характеристикою права власності, для якої ґрунтівним є: наголос на те, що власність зобов'язує (ч. 4. ст. 319 ЦК); при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'я­заний додержуватися моральних засад суспільства (ч. 2 ст. 319 ЦК);

власник не може використовувати право власності на шкоду пра­вам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршу­вати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК); діяльність власника може бути обмежена чи припинена або влас­ника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7. ст. 319 ЦК).

Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об'єкти на праві власності, здійснювати правомочності власника.

Обмеження щодо об'єктів права власності. Для суб'єктів права приватної власності ст. 325 ЦК передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати. Сьогодні такого закону не існує, а обмеження містяться в постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна», якою встановлено, по-перше, перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на тери­торії України. До такого майна належить бойова і спеціальна воєнна техніка, вибухові речовини, зброя тощо; по-друге, зазначеною поста­новою запроваджується спеціальний порядок набуття права влас­ності особами на окремі види майна, наприклад, таке майно, як вогне­пальна гладкоствольна зброя, може бути придбане за дозволом органів внутрішніх справ особами, які досягли віку 21 року, а нарізна зброя - особами, які досягли віку 25 років. Радіоактивні речовини набуваються за дозволом Державного комітету України по ядерній та радіаційній безпеці і т. ін.

Частина 2 ст. 374 ЦК припускає можливість встановлення для іно­земців та осіб без громадянства обмежень стосовно земельних діля­нок, хоча за загальним правилом, їм може надаватись земельна ділян­ка у власність1. Навпаки, іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на землю лише у випадках, встановлених законом (ч. З ст. 374 ЦК).

Для суб'єктів публічного права закон також передбачає певні об­меження. Для Українського народу цими обмеженнями є визначення переліку об'єктів, лише на які він має право як суб'єкт права власно­сті. Як вже зазначалося, згідно зі ст. 13 Конституції, ст. 324 ЦК, таки­ми об'єктами є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші при­родні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еконо­мічної зони.

Для держави і територіальних громад обмежень у ЦК не встанов­лено. Іноземні держави, згідно зі ст. 85 Земельного кодексу України, можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення бу­дівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів. Обмеження можуть стосуватися й особливостей здійснення права власності на певні об'єкти або особливостей їх використання, що значною мірою є обмеженнями права власності. Зокрема це сто­сується: національних, культурних та історичних цінностей (ч. 8 ст. 319 ЦК); житлового фонду. Так, ст. 383 ЦК передбачається, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промисло­вого виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснюва­ти ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єди­ного цілого, та за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будин­ку. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК).

Підстави виникнення і види обмежень. Найбільш значущим й об'ємним є поділ обмежень права власності за підставами їх виник­нення. Так, варто виділити такі види обмежень: обмеження, що ви­пливають із закону; обмеження, що виникають з договорів; обме­ження, встановлені судовим рішенням. Перший вид обмежень є загальнообов'язковими для всіх власників та існує незалежно від їх волі. Недодержання даних обмежень тягне за собою правову відповідальність. їх прикладом може слугувати ст. 405 ЦК, якою передбачається право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом, що обмежує суб'єкта права власності.

Другий вид обмежень у сучасній науці цивільного права одержав назву «самообмеження». Це пояснюється тим, що власник, укладаю­чи різного роду цивільно-правові правочини, сам, із власної волі об­межує себе у здійсненні своїх правомочностей по володінню, корис­туванню і розпоряджанню належним йому майном. Дане обмеження ніким не нав'язане, а встановлюється винятково за бажанням власни­ка. Наприклад, зі встановленням емфітевзису (ст. 407 ЦК) власник зе­мельної ділянки обмежується в користуванні нею.

Третій вид обмежень права власності також є обов'язковим для власника, стосовно якого вони встановлені незалежно від його волі. Так, ч. З ст. 402 ЦК передбачає можливість встановлення сервітуту рішенням суду у разі недосягнення домовленості з цього питання між власником майна та заінтересованою у його використанні особою.

Висновок

Проаналізувавши весь характерний комплекс права власності в об’єктивному та суб’єктивному розумінні відповідно до чинного законодавства України, можна прийти до висновку про необхідність більш детального вивчення даної тематики. Особливу увагу привертає власність в економічному та правовому розумінні. В деякій мірі ці дві категорії співпадають, наприклад, що стосується значення власності у підприємницькій діяльності. Насамперед, економічна функція власності полягає у наданні можливості для її використання у виробництві і взагалі у підприєм­ницькій діяльності. Характеристика підприємницької діяльності як самостійної діяль­ності, що пов'язується з ризиками і очікуванням прибутків, які утво­рюються на етапі реалізації її результатів (виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг), обумовлює її здійснення через від­чуття власником себе стосовно свого майна якомога максимально розкріпачуваним. Тільки це надасть йому достатньої економічної свободи, можливості втілення своїх намірів щодо використання своєї власності. У свою чергу, це стає можливим лише за умов, коли влас­ник впевнений, що майно його і що це забезпечується відповідними економічними і правовими механізмами, що в свою чергу обумовило власність як правову категорію.

  Говорячи про власність в правовому контексті доцільно наголосити на тому, що власність зобов’язує, тобто правовідносини стосовно власності не вичерпуються самим фактом володіння, а тягнуть за собою відповідні юридичні наслідки, наприклад спадкування, сплата податків на певний вид нерухомості тощо. В системі права власності також необхідно розрізняти володіння та користування. Володіння, як правило, спирається на інше право - або право власності, або виникає з договору (найму (оренди), зберігання та т.ін.). Проте не виключається можливість існування фактичного во­лодіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна на­звати правом на річ, але воно може перетворитись на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю.

Таким чином, слід розрізняти право володіння як правомочність власника; як інше речове право; право володіння наймача, зберігача тощо, тобто договірне володіння річчю; фактичне володіння. Воло­діння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

                                    Список використаної літератури

1.         Шершенєвич Г. Ф. Общая теория права- М., 1910. -Т. 1. - С. 25.

2.         Шевченко Я. М. Питання права власності (коментар до Конституції України) / Ко­дифікація приватного (цивільного) права України. Київ: Український центр правничих студій. - 2000.

3.         Гегель Г. В. Философия права – М., 1990.

4.         Цивільне право України: Підруч. Академічний курс. У 2-х т. - Т.1. Загальна частина / За заг. ред. Я. М. Шевченко. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003

5.         Трубецкой Е. Н. Знциклопедия права. - СПб.: Изд-во Лань, 1998.

6.         Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права. М.: Спарк, 1994

7.         Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право: Общие положення. - М.: Статут, 1977

8.         Ефимова Л. Г. О соотношении вещньїх и обязательственньїх прав // Государство и право. - 1998. - № 10.

9.         Мананкова Р. П. Правоотношение общей долевой собственности по советскому законодательству. - Томск, 1977.

10.      Право власності в Україні /За ред. Я. М. Шевченко - К.: Бліц-Інформ, 1996. - С. 21.

[1] Показовим при цьому є висловлювання Д. І.Мейера, що право власності є першо­рядним, таким, що панує над усіма іншими майновими правами. Див.: Мейер Д. И. Русское гражданское право. - М.: Статут, 1997. - Ч. 1. - С. 76.

[2] Шершенєвич Г. Ф. Общая теория права- М., 1910. -Т. 1. - С. 25.

[3] Шевченко Я. М. Питання права власності (коментар до Конституції України) / Ко­дифікація приватного (цивільного) права України. Київ: Український центр правничих студій. - 2000. -С. 171, 172.

[4] Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М., 1990. - С. 94, 99, 128-129 та ін.

[5] Ефимова Л. Г. О соотношении вещньїх и обязательственньїх прав // Государство и право. - 1998. - № 10. - С. 39.

1 

[6]   Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право: Общие положення. - М.: Статут, 1977- С. 225,227.

[7] Див.: Цивільне право України: Підруч. Академічний курс. У 2-х т. - Т.1. Загальна частина / За заг. ред. Я. М. Шевченко. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003 - С. 274; Со-ловьев А. Н. Право собственности профессиональньїх союзов. - Харьков.: ИД «Райдер», 2003.-С. ЗОтаін.

[8]   Шевченко Я. М. Власник і власність у системі ринкових відносин в Україні / Тран­сформування відносин власності - основа розвитку підприємництва в Україні // Право України. - 1997. - № 2. - С. 8-Ю. Протилежної точки зору додержуються Г. В. Прон-ська, В. І. Семчик (Див.: Пронська Г. В.)

[9] Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права. М.: Спарк, 1994. - С. 167.

[10] Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 34. - Ст. 228.

[11] Трубецкой Е. Н. Знциклопедия права. - СПб.: Изд-во Лань, 1998. - С. 68,69.