Дипломная работа: Українські видання Біблії

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова

Інститут української філології

Кафедра журналістики

Українські видання біблії

на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр»

Капшученко Юлія Петрівна

Спеціальність 6.030203

«Видавнича справа та редагування»

Науковий керівник

Денискіна Ганна Олександрівна

Кандидат філологічних наук, доцент

КИЇВ-2010р.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕПИСИ БІБЛІЇ

1.1 Остромирове Євангеліє ХІ ст

1.2 Пересопницьке Євангеліє 1561 р

1.3 Першодрук. Острозька Біблія 1581 р

РОЗДІЛ ІІ СТАРОДРУКИ XVII – XVIII ст

2.1 Початки друкованого слова

2.2 Біблія ІІ пол. ХVII – XVIII ст

РОЗДІЛ ІІІ ПЕРЕКЛАДАЧІ СВЯТОГО СЛОВА

3.1 Перші переклади Біблії П. Морачевського

3.2 Спроби М. Шашкевича та В. Александрова

3.3. Біблія П. Куліша

3.4 Продовження Кулішевого перекладу І. Нечуєм-Левицьким

3.5 Переклад І. Огієнка (Митрополита Іларіона)

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Біблія – це стародавня збірка, різних за формою і змістом релігійних та світських творів, які писалися від дванадцятого століття до нашої ери аж по друге століття нашої ери, тобто майже півтори тисячі років. У тлумачному словнику можна знайти таке визначення слова “Біблія”: “Книга що розглядається у якості непорушного, єдиного справедливого джерела”. Для християн Біблія – є непорушне, єдине справедливе відкриття Бога людині, що містить 66 книг, записаних 40 різними авторами на протязі 1500 років. Записували Біблію люди найрізноманітнішого походження і самих різних занять: царі, селяни, філософи, рибалки, поети, державні діячі та учені. Біблія записувалась принаймні на трьох континентах і трьома мовами: староєврейською, арамейською і грецькою. І незважаючи на таку різноманітність засобів, вона являє собою єдине, що безперервно продовжується ціле – від Книги Буття до Об`явлення і суть викладеного в ній морального закону Божого ніде не міняється. Біблія містить вражаючі у своїй відвертості описи життя основних її персонажів; описи, що розкривають не тільки сильні, але і слабкі риси їх характерів. Першу частину – Старий Заповіт – написано в дохристиянські часи давньоєвропейською мовою, а Новий Заповіт ідеологами християнства давньогрецькою мовою.

Уперше на українську землю Біблія прийшла з Візантії. Принаймні відомо, що слов`янський просвітитель Кирило бачив у Криму руське Священне писання; в часи ж Київської Русі Біблія потрапила на українську землю, очевидно, як кирило-мефодіївський переклад. Як відомо, Кирило й Мефодій склали нам абетку – й досі називається кирилицею; вони ж таки вперше переклали Біблію на старослов`янську, тобто літературну, мову, спільну для всіх слов`ян-християн грецького обряду. Поширювалися тут і глаголичні біблійні книги, тобто писані глаголицею-азбукою, що була поширена в Моравії, Чехії, Західній Болгарії, Хорватії і в нас, у Київській Русі – Україні. Ця азбука подібна до кирилиці, але зі складнішим накресленням усіх сорока літер. Вважається, що цю абетку також створив Кирило, а кирилиця – це вже вдосконалена глаголиця.

Біблія - це унікальна книга в історії людства. Це запис Божих одкровень, що передавалися з одного покоління до іншого протягом багатьох віків. Старогрецьке слово Біблія означає "книги". До неї входять П'ятикнижжя Мойсеєве, книги історичні, зокрема Ісуса Навіна, Суддів, Пророків, Царів, Пісня пісень, псалми царя Давида, Псалтир, а також Притчі, Премудрість Соломона, Премудрість Ісуса, сина Сирахового, Єкклезіаст. Тут і Євангеліє, Діяння святих апостолів, Апокаліпсис, що віщує кінець світу. Вплив біблійних книг на літературні твори був надзвичайно плідний і дуже значний. Книги Біблії використовували як богослужебні і як навчальні. Теми, ідеї, образи її розробляли кожен по-своєму українські письменники - від І. Вишенського до сучасних авторів.

Так літературна англійська мова виросла на мові Біблії Віклефа (1324—1384), чию працю продовжив Вільям Тіндаль (1477— 1536). Його переклад був зразком для всіх подальших англійських видань Біблії. Переклад Мартина Лютера (1483—1546) розпочав і закріпив нову сторінку німецької літературної мови. Мова Лютерової Біблії стала загальнонімецькою. Подібне значення для французів мав переклад Біблії Жана Кальвіна (1509—1564). Як уся чеська інтелігенція вчилася своєї літературної мови з "Кралицької Біблії" (1579—1593), так поляки виховувалися на мові "польської Вульгати" — Біблії Якуба Вуйка. А історію нашої Біблія в виклала на сторінках своєї роботи. Багато людей вклали роки свого життя в існування українського Слова Божого.

Актуальність теми дослідження. Починаючи з 988 року, після хрещення Русі Володимиром Великим і обрання саме християнської віри нашому народу Було дуже важливим, щоб устав християнства розуміли широкі верстви, щоб Бог «заговорив» їх мовою. Українські видання Біблії пройшли «хресну ходу» щоб їх побачила їх нація. Чого варті переклади Біблії П. Морачевського, П. Куліша, М. Шашкевича та В. Александрова, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Огієнка та іншими. Актуальність теми зумовлюється потребою вивчення малодосліджених сторінок історії у видавничій справі щодо проблеми «Українських видань Біблії».

Мета: я взяла за мету дослідити всі видання Біблії починаючи з ХІ ст. Цією роботою систематизувати найважливіші видання Слова Божого на етнічних українських землях, що дало поштовх бурхливому розвитку видавничої справи не тільки в Україні, а й у світі. Саме Віра процес видавничої діяльності пришвидшив. Тому я взялась досліджувати ці видання.

Завдання дослідження дослідити поле перекладу і видання Біблій українською мовою на наших етнічних землях починаючи з часів хрещення Русі, закінчуючи сучасним текстом Слова Божого. А саме:

1. Перші українські переписи Біблії ( Остромирове Євангеліє, Пересопницьке Євангеліє)

2. Першодрук (Острозька Біблія)

3. Біблія ІІ пол. ХVII – XVIII ст.

4. Переклади Біблії (П. Морачевський, М. Шашкевич та В. Александров, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Огієнко)

Об’єктом наукової роботи є переклади й видання Біблії на Україні мовою етнічного населення. Предметом є сама Біблія, особливості її видання.

Методом дослідження я обрала конкретно-історичний.

Наукова новизна – тема є малодослідженою. Дослідивши і упорядкувавши в певну систему видання української Біблії я внесу деяку упорядкованість цій проблемі.

Практичне значення дослідження - матеріал дипломної роботи може знадобитися при розробці лекційних курсів з історії українських видань, релігії, біблієзнавстві. Висновки і положення роботи спрямовані на тих, хто сьогодні безпосередньо зайнятий у сфері біблієзнавста, оскільки досвід минулого завжди має пізнавальне і практичне значення. Без минулого будувати майбутнє –це порожня справа. Тому не випадково я обрала саме цю тему.

РОЗДІЛ І ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕПИСИ БІБЛІЇ

«Біблія — це найкращий подарунок Бога людям»

Авраам Лінкольн

Переклад Святого Письма із стародавніх мов завжди був нелегкою науковою справою. Перед кожним перекладачем стояло завдання не лише правдиво передати повний зміст Біблії, її святий дух, а й одягнути Боже Слово в найкращі форми мови перекладу, що вимагало досконалого знання як стародавніх, так і сучасних мов. Щоб збагнути епоху й відчути дух часу, в якому писалася Біблія, необхідно було дослідити сотні найдавніших текстів, пропустивши їх крізь релігійно налаштоване серце. Такі переклади пробуджували загальне зацікавлення не тільки до Святого Письма, але й до своєї живої мови, ставали для всього народу найкращим класичним взірцем літературної мови.

Так зване Остромирове Євангеліє, написане давньоукраїнською мовою, з'явилося на українських землях ще в XI ст. Начерково-буквені позначки цього письма були використані при створенні абетки церковнослов'янської мови. 1561 роком датується закінчення рукописної "Пересопницької Євангелії", а в 1563—1572 рр. з'являється славнозвісний "Крехівський Апостол". Перша повна друкована Біблія церковнослов’янською мовою з впливами української народної мови була видана на Волині у 1581 р. і відома під назвою "Острозька Біблія". Дуже популярними були так звані учительні Євангелії, що з’явилися з потреби наблизити Біблію до простого народу.

Високоосвічене українське духовенство того періоду дотримувалося загальнослов'янського "всеправославного" напряму. Найяскравішим виявом цього була праця редакторів "Острозької Біблії". Зусиллями українських граматиків школи М.Смотрицького і лексикографів школи Є.Словинецького була змодифікована сьогоднішня церковнослов'янщина, на якій і видана у 1663р. перша московська друкована Біблія. Як обгрунтовано стверджує один із відомих дослідників перекладів Святого Письма на церковнослов'янську та українську мови Олекса Горбач, українці дали східноцерковному слов'янству tekstus reseptus Святого Письма, занехаявши водночас процес піднесення мови свого народу на п'єдестал літературної, як це тоді зробили чехи і порівняно високий тогочасний рівень освіченості забезпечував розуміння церковнослов’янської мови, тому потреба в перекладах Біблії на мову народну не була гострою і злободенною. На думку одного із найкращих перекладачів Біблії професора Івана Огієнка (митрополита Іларіона) цей факт виявився фатальним для історії розвитку української літературної мови. Реально справа перекладу Святого Письма на українську мову віджила аж у середині XIX ст. Національне та духовне поневолення українців спонукало до рішучих дій. Поряд з літературним пробудженням відновлюється зацікавленість до перекладів на літературну мову Святого Письма.

1.1 Остромирове Євангеліє ХІ ст

Остромирове Євангеліє (1056-1057) – найдавніша датована пам’ятка українського письменства, яка збереглася до нашого часу. В цьому полягає її цінність і унікальність. Надзвичайно багате високохудожнє оздоблення та вишукане урочисте письмо книги відносить її до скарбниці світової культури. (Додаток №1, 2). Жодна із старослов’янських рукописних книжок балканського походження ХІ ст. не витримує ніякого порівняння з Остромировим Євангелієм.

Остромирове Євангеліє являє собою список перекладу Євангелія, що його переписав у Києві зі староболгарського оригіналу диякон Григорій на замовлення новгордського посадника Остромира – родича київського князя Ізяслава, сина Ярослава Мудрого. Остромировим Євангелієм книга називається за ім’ям замовника та власника. Мова книги – тогочасна слов’янська богослужбова з болгарським впливом, зумовленим оригіналом, з якого переписувався текст. Євангеліє відноситься до апракосних, тексти в якому розміщені по недільних і буденних читаннях, починаючи з Великодня, у відповідності з чином церковного богослужіння. Апракосний тип Святого Письма був поширений у Візантії, передався він і до Київської Русі. На останній сторінці укладач і переписувач рукопису зробив приписку: „Азъ Григорий диякон написахъ Евангелие се”, а також вказав, що почав свою працю 21 жовтня 1056 року і закінчив 12 травня 1057 року. [64, 4] Переписування книг було справою довгою і тяжкою.

Остромирове Євангеліє – книга великого формату, написана на 294 аркушах пергаменту розміром 35х30 см. (Для виготовлення такої кількості пергаментних полотен потрібна була шкіра 175 телят). Переписувач підібрав для рукопису високоякісний, білий і тонкий, пергамент. Текст у книзі написаний у два стовпчики по 18 рядків у кожному, великим уставом (розміром шрифту), заголовки виписані середнім уставом, післямова – дрібним. Рядки літер рівні, ніби написані під лінійку. Каліграфічно виведені букви мають майже квадратну форму, проміжок між ними однаковий, слова одне від одного не розділені. Основним інструментом „доброписців” в той час було розчеплене і загострене гусяче перо, чорнило виготовляли з природних барвників та спеціальних чорнильних горішків.

Палеографічне дослідження рукопису показало, що перші 24 аркуші своєю каліграфією відрізняються від інших, котрі написані тією ж рукою, що й кінцева приписка Григорія. Також іншим почерком написані заголовки читань. Крім того, три мініатюри, які розміщені в рукопису, виконані в різній манері, що свідчить про творчість декількох художників-мінітюаристів. Українські вчені Р. Логвин, В. Пуцько, П. Толочко, Я. Запаско та ін. вважають, що над книгою працювало декілька художників та переписувачів. Отже, „Остромирове Євангеліє” – колективна праця, а диякон Григорій, очевидно, був головним упорядником і основним переписувачем рукопису.

В своїй приписці диякон Григорій не зазначив місце створення Остромирового Євангелія. Немає сумніву, що саме Київ був місцем, де майстрам – художникам і переписувачам – було на той час під силу виконання такого досконалого твору. Загальновідомо, що в ХІ ст. у Києві при Софійському соборі діяла велика бібліотека, яка налічувала близько 950 томів та великокняжий скрипторій, де працювали кваліфіковані каліграфи-переписувачі, перекладачі та художники. Одні писали книги уставом – красивим парадним шрифтом, інші – ілюстрували їх кольоровими мініатюрами, орнаментальними заставками та ініціалами, і їх майстерність нічим не поступалась візантійським майстрам. Безумовно, що серед книг, укладених у скрипторії, було багато шедеврів, до цієї школи належить і виготовлення Остромирового Євангелія, та й за велику честь було замовити таку ошатну книгу саме в київських майстрів. Однак, російські вчені припускаються різних думок про місце створення цього високохудожнього рукопису – називають або Київ, або Новгород, або придумують компромісне розв’язання: написана киянином в Новгороді. Митрополит Ілларіон (І. Огієнко) вступаючи на захист київського походження Остромирового Євангелія у своїй роботі „Українська культура” К., 1918 р., наводить висновки російського професора Н. Волкова (1897 р.) про те, що в мові Остромирового Євангелія нема новгородських прикмет. Сама форма письма, форма устава Остромирового Євангелія ясно свідчить про його київське походження, а не новгородське – бо тільки в Києві могли написати таку пишну книжку, як це Євангеліє. Література в Новгороді зачалась пізніше і тому до Новгорода везли книжки з Києва. [65, 74] Також відомий український історик І. Крипякевич у праці „Велика історія України” Л., 1935 р. відносить написання Остромирового Євангелія до Києва. Уже в наш час українські історики, зокрема академік П. Толочко відзначає: „Першою, з тих , що дійшли до нас, ілюстрованою книгою є „Остромирове Євангеліє”, виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічниками у 1056 – 1057 рр. для новгородського посадника Остромира”. [64, 4] Вчений також пише, що за манерою виконання, кольоровим і орнаментальним вирішенням мініатюри рукопису нагадують київські перегородчасті емалі, а художні заставки тексту перегукуються з фресковим орнаментом Софії Київської. Академік Я. Запаско – дослідник давньої рукописної та друкованої книги – подає ґрунтовні висновки на користь київського родоводу Остромирового Євангелія. Він пише: “Щоб визначити родовід книжки, дуже важливо звернутися до її мови, а точніше, до своєрідних помилок, які для нас є ціннішими підказками. Переписувачі, хоча і ретельно дотримувались вже вироблених на той час давньоруських мовно-літературних норм, але вставляли слова тієї місцевості, де писалася книга. Так в мові кодексу не виявлено жодного випадку змішування “ц” і “ч” (“цасть”замість “часть”), тоді як у новгородських мінеях 1096 та 1097 рр. таких замін “цоканій” повно. У свою чергу є помилки південно-руської вимови. Так 82 рази зустрічається своєрідна форма давального відмінку іменників чоловічого роду однини з суфіксами –ови, -єви (“синови”, “Авраамови”, “Господєви”), перетворення «є» в “о” (Єлена – Олена). Іце є поважною підставою міркувань про не новгородське походження кодексу. Але особливо виразно за київський родовід Остромирового Євангелія промовляє його багате і напрочуд високохудожнє оздоблення”.

Серед прикрас Остромирового Євангелія особливо виділяються мініатюри з зображенням трьох євангелістів – Іоанна, Марка, Луки, для четвертого, Матвія, залишено чистий аркуш, з якихось причин мініатюра так і не була намальована. Подання в Євангеліях зображень чотирьох її творців – широко поширена візантійська традиція. Готові малюнки підфарбовувалися різними природними барвниками, серед яких червона фарба (сурик або кіновар), золота фарба (порошок золота, який змішували з риб’ячим клеєм), коричнева (порошок руди) і т.п. З плином часу пергамент рукопису погнувся, місцями витерлись і обсипались фарби. Але і в такому стані мініатюри євангелістів світяться духовним осяянням, що свідчить про високу художню майстерність виконавців.

Святкову пишність Остромировому Євангелію надають також заставки орнаментальні композиції, котрі відділяють і прикрашають початок кожного нового розділу книги. В Остромировому Євангелії міститься одна велика та 18 малих заставок, основний їх мотив – великі квіти з п’ятьма пелюстками. Виконані вони яскравими фарбами – червоною, зеленою, синьою і прописані золотом.

Чудовою особливістю Остромирового Євангелія є його витіюваті ініціали (буквиці) – заголовні букви збільшеного розміру майстерно виконані на початку самостійних розділів тексту книги. Майже кожне читання починається зі слів: “Во время оно” або “Руче Господь”. Тому в книзі багато ініціалів “В” та “Р”. Так, наприклад, ініціал “В” повторюється 135 разів, але кожний з них відрізняється від інших. Орнаментальні переплетення вміло поєднані із зображенням казкових птахів, фантастичних звірів, таємничих людських облич, всі вони різнобарвні і надзвичайно красиві.

Історія майже 1000-літнього Остромирового Євангелія має свої величні, сумні і повчальні сторінки. Перший її власник Остромир був невдовзі вбитий у військовому поході. Гадають, що потім Євангеліє було передане в новгородський Софійський собор, де зберігалось на протязі декількох століть. На початку ХVIII ст. Остромирове Євангеліє згадувалось в описі двірцевої Кремлівської церкви, можливо, його вивіз Іван Грозний, який у 1570 р. знищив і пограбував Новгород. В 1720 р. за наказом Петра І рукопис відправили в Петербург. Невдовзі після його смерті книга загубилась. Знайшлась вона через 85 років серед гардеробу покійної імператриці Катерини ІІ, після чого Олександр І звелів зберігати її в Імператорській публічній бібліотеці. Добре, що Остромирове Євангеліє опинилось у Петербурзі, – будь воно в Москві 1812 р., на нього б чекала доля знаменитого неосяжного зібрання А. Мусіна-Пушкіна – згоріти у полум’ї разом з іншими неоціненними старовинними рукописами (серед них було і «Слово о полку Ігоревім»). Ще одне випробування для книги трапилось у 1932 р., коли в залі, де зберігалось Остромирове Євангеліє ремонтували водопровід. Тоді грабіжники розбили вітрину, здерли і вкрали срібний оклад Євангелія, а сам безцінний рукопис закинули за шафу. Його реставрували, але вирішили більше не переплітати. Остромирове Євангеліє, зшите в зошити, зберігається в спеціальному футлярі із старого дуба в Державній публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі.

Остромирове Євангеліє і на сьогодні залишається неперевершеним твором давньоукраїнського книжкового мистецтва. На жаль, цей багатостраждальний і дорогий для нас рукопис, як і багато інших давніх пам’яток української писемності, знаходиться в Росії.

1.2 Пересопницьке Євангеліє 1561 р

Пересопницьке євангеліє 1556-1561 рр. - переклад на “просту мову” канонічного євангелія - є найважливішою пам‘яткою української книжної і народної мови XVI ст., а також незрівнянним зразком українського живопису та рукописної книги незадовго до початку друкарства на Україні (Додаток №3)

Мова пам‘ятки, гранично зближена з живою народною мовою, дає повну можливість відтворити стан одного з двох типів старої української літературної мови (так званої “простої мови”) і визначити фонетичне, граматичне і лексичне обличчя самої народної української мови в другій половині XVI ст. Пересопницьке євангеліє є свідченням завершення процесу формування української народності. Як твердить академик В.І. Пічета: «На Україні пам‘яткою української мови … є Пересопницьке євангеліє 1556-1561 рр.»

На думку багатьох дослідників (П.Житецький, П.Владимиров, В.Перетц, О.Грузинський і ін.), переклади священного письма на “просту мову” виникають на Україні і в Білорусії з середини XVI ст. Під впливом ідей церковної реформації, що проникли з Західної Європи в Литву та Польщу, до складу яких входили тоді українські і білоруські землі. Але, на думку П.П.Плюща, цей вплив не був єдиною причиною згаданих перекладів, бо спроби таких перекладів відомі на Україні і в XV ст. (Четья-мінея 1489 р., «Ізмарагд» XV ст.). Ці спроби, очевидно, відображають тенденцію до створення самостійної книжної української мови в зв‘язку з пробудженням національної самосвідомості в середовищі деяких представників тогочасного українського духовенства, близьких до народу. Наступне XVI ст. лише закріпило цю тенденцію в нових історичних умовах.

Найважливішими питаннями вивчення Пересопницького євангелія з цього погляду є:

1. Висвітлення неясних питань походження, створення і відкриття пам’ятки.

2. Всебічне, вичерпне дослідження мови пам‘ятки.

3. Пересопницьке євангеліє в його зв‘язку з канонічним церковнослов‘янським оригіналом, з одного боку, і чеськими та польськими перекладами - з другого (на підставі свідчення мови пам‘ятки).

4. Зв‘язок Пересопницького євангелія з мовою більш ранніх спроб перекладу священного письма на “просту мову”.

5. Зв‘язок Пересопницького євангелія з мовою інших українських пам‘яток, зокрема мовою Учительських євангелій, писаних “простою мовою”.

6. Мова Пересопницького євангелія і мова пам’ятки - ровесниці його - Крехівського апостола.

7. Мова Пересопницького євангелія і мова українського ділового, актового письменства.

8. Видання пам’ятки, без чого не можливе дальше успішне вивчення її мови.

Датування пам‘яткине викликає ніяких суперечок, бо творці євангелія точно зазначили час початку й закінчення своєї велетенської праці. У приписках до пам‘ятки вони підкреслили: “Почалося есть писати сіє євангелїє року тысяча пятьсот пятьдесят шестого, месяца августа пять на десятого”; закінчено “в лето тысячное пятьсот шестьдесят первое, августа двадцать девятого дня”. Отже, праця над євангелієм тривала цілих п‘ять років. Дивуватися цьому не доводиться, враховуючи значний обсяг пам‘ятки (960 сторінок рукопису) і високохудожнє оздоблення його заставками, мініатюрами та орнаментами, що затримували роботу писця необхідністю координувати її з працею митця-живописця (навряд писець євангелія був водночас і живописцем, причетним до ілюстрування Перпесопницького євангелія). Пересопницьке євангеліє являє собою наслідок творчої праці - перекладу з іншомовного оригіналу на так звану “просту мову”, надзвичайно зближену з українською народною мовою середини XVI ст. І зрозуміло, що переклад є процесом незрівнянно тривалішим, ніж механічне копіювання.

Слід зауважити, що хронологічна беззаперечність створення українського євангелія звільняє науковців від важких і часто безплідних спроб точного датування пам‘ятки, дуже важливого для дослідника її мови. Це тим цінніше, що мова Пересопницького євангелія цікавить нас не тільки сама по собі, а й як новий, епохальний етап в загальному розвитку старої української літературної мови та як яскраве відображення живої української мови середини XVI ст.

Не менш важливо для вивчення всякої пам‘ятки визначення її територіального походження, особливо тоді, коли мова її має помітне діалектне забарвлення, як у даному випадку. Точність визначення територіальної принадлежності дуже важлива для вченого, що займається історичною діалектологією певної мови. Вона дає можливість судити про рідну діалектну стихію автора пам‘ятки, якщо він є уродженцем тієї ж території, звідки походить пам‘ятка, або території, близької до неї (такими й були якраз творці Пересопницького євангелія - попович Михайло Васильєвич і архімандрит Пересопницького монастиря Григорій).

У своєму “Описании Пересопницкой рукописи XVI ст.” П. Житецький вважає, що місцем написання пам‘ятки була Пересопниця - “нині село вЛуцькому повіті Волинської губернії” [67, 71]. Пізніше О.С.Грузинський і інші, вчитавшись у приписку до пам‘ятки, встановили, що створення її було почато не в Пересопниці, а в близькому від неї с. Двірці - маєтку князів Жеславських (Заславських), в місцевому Троїцькому монастирі. Але через деякий час з невдомої причини праця над пам‘яткою була перенесена в Пересопницький монастир, де вона й була закінчена в 1561 р. тими ж особами, які почали її за п‘ять років перед тим у с. Двірці. Коли саме написання пам‘ятки було перервано в Двірці і перенесено в Пересопницю, як довго тривала неминуча при цьому перерва у праці творців пам‘ятки - невідомо. За міркування О.С.Грузинського, маючи на увазі обидві частини пам‘ятки (і писану в Двірці, і писану в Пересопниці), він твердить, що перерва під час написання рукопису на перший погляд не дуже помітно відбилася на характері почерку в обох частинах рукопису” [13, 29], хоч за його спостереженням, “починаючи з 155-го аркуша, характер почерку в другій частині Пересопницького рукопису відрізняється більшою стислістю і висотою”. Загальний же висновок дослідника полягає в тому, що “євангеліє писала одна й та ж рука тільки в різний час”.

Цей факт треба брати до уваги, розв‘язуючи питання про авторство перекладу євангельського тексту на “просту мову” в Пересопницькому євангелії й питання про особу писця, що увічнив цей переклад на пергаменті власною рукою, “чистим і красивим письмом”, за відзивом П.Житецького.

О.С.Грузинський, не вагаючись, вважає, що автором перекладу був архімандрит Григорій, який володів, на його думку, слов‘янською, сучасною йому українською літературною, польською, чеською, і, можливо, грецькою й німецькою мовами. Підставу для такого припущення дає нам свідчення самого поповича Васильєвича, який твердить, що “тыи книги чтыры эвангелистове суть устроены кротким, смиренным и боголюбивым иеромонахом Григорієм, архимандритом пересопницким” [67, 73]. Думка О.С.Грузинського про те, що архімандрит Григорій знав багато мов, мабуть, не далека від істини: тільки високоосвічений книжник, подібний архімандритові Григорію, міг так блискуче здійснити переклад євангельського тексту на “просту мову” (тексту, рясного багатством змісту і наявних у ньому думок та почуттів). Цілком впевнено можна сказати при цьому, що архімандрит Григорій не був переписувачем при створенні Пересопницького євангелія, бо все воно, як уже зазначалося, написане однією рукою, і очевидно, рукою поповича Васильєвича, зважаючи на його власні приписки до євангелія. Такий розподіл праці здається найімовірнішим.

На пересопницькому рукопису відбився так званий південно-слов‘янський вплив, особливо вплив болгарського письма (змішування юсів; вживання а замість я; написання ъ (ь) з плавними після плавних; вживання букви ( з крапкою по середині) і сербського письма (вживання ь замість ъ дуже часто) і вживання значка “ над ы (ы), іноді над и (и).

На правописі пересопницького рукопису позначився також вплив білоруського письма: вживання (хоч і не часто) е на місці ь: “то для лепшего виразумленя” та ін.

Порівнюючи окремі місця з пересопницького рукопису і з чеської біблії, знаходимо прямий зв‘язок його з чеською біблією 1506 р. і в написах усіх глав і в тексті.

В лексичному складі Пересопницького євангелія, при великій кількості у ньому елементів спільноруських і досить значній церковнослов‘янських, є багато елементів специфічно українських. Особливо рясно просочується в рукописах українська лексика тоді, коли мова йде не про суто церковно-релігійні предмети і явища.

«Было пак всуботу второпръвую ишол через збожя (через пашню) и вытръгали ученицы его класы и шли выминаючи руками своими, и некоторыи з фарисеов мовили им. прошто тое гинять того ся не годить чинити всуботы…»

Деякі речення в пересопницькому рукопису просто здаються уривками з живої народної мови, наприклад: «давно би в плахтъ (або в рядннъ) а на попель сьдячи показаніе чинили»; «ги нехай еще и тот рок. ах околаю еи и осыплю гноем, а чей пак уродит плод …».

Цікаве явище в рукопису - наявність в ньому досить численних додаткових пояснень (у дужках) окремих слів. Наприклад: “Бил ти ж там и колодязь іаковль (студня або криниця)»; (тогды она то жена оставивши вьдро свое (або глек, або збан) и пошла до мьста”; « и рекл так учиню. размечу житницу мою. (клуню або стодолу)”; “ кто будет на кровь (на даху, або на стрьсь) а статки его в вдому, нехай не сходит взяти их …».

Поряд із словами давньоруськими, спільноруськими, словами церковнослов‘янськими і словами живої народної української мови, в лексичному складі рукопису помітна і деяка домішка елементів з польської і чеської мов.

В окремих місцях Пересопницького євагелія відчувається свого роду осучаснення мови. Так, грецькі або церковнослов‘янські слова тексту іноді передаються або пояснюються словами, що служили для означення специфічних явищ тогочасного суспільного життя Литви і Польщі, наприклад: “Воини пак увели его внутрь двора которій назівается преторь - (дом радецкий або ратушь)”, “которому то біло имя Иосиф, съвьтником будучи. (або паном радним) а был тот члк добрым”.

У фонетиці пам‘ятки слід відзначити такі найголовніші явища:

1. В рукописі ь найчастіше вживається правильно, за традиціним церковнослов‘янським письмом: “И разумьл то многим народ и за всьх мьст приходили к нему …” Але іноді за нормами білоруського письма, замість ь маємо е: при Августе, имел, разделися, часом замість ь знаходимо написання и, наприклад: “(ликарю) врачу изльчися сам”; “не ищьте и вы, што бы есте или, або што бы есте пили”.

2. Давні о і е зберігаються за писаною традицією, і тільки в окремих випадках на місці їх знаходимо у (оу) або ю, наприклад:” по сюй и по туй сторонь”; “иже тот брат твуй умрл был” та ін.

3. Рукопис відбиває змішування ы та и, наприклад: “и крыкнули”; было от них тое слово закрито”; “которыи то плакали и ридали.

4. Яскраво виявлене повноголосся: “которыи же то обологовалъся в перфиру и в виссон”; значно рідше трапляються церковнослов’янські і неповноголосні форми, наприклад: “класы (колосся) … выминаючи” і под.

В рукопису Пересопницького євангелія багато виявлена морфологія живої народної української мови:

1. Закінчення 2 особи однини теперішнього часу дієслів на –ш (правописно частіше -шь);

2. 1 особа множ. теперішнього і майбутнього часу переважно на -мо;

3. 2 особа множ. наказового способу з закінченням -ьте, а 1 особа -мо;

4. давальний відмінок однини іменників чол. роду часто закінчення –ови (-еви) пастыреве, родичове;

5. в називному відмінку множини цих же іменників закінчення -ове (- еве) і в родовому відмінку однини іменники чоловічого роду часто на -у та інші.

6. Вживання прислівників на е типу поспьшне; в лексиці це польські слова і вирази на зразок барзо, южь, соукні, пань, але перемешкали, коу вечерови і под.)

Заслуговують на увагу й деякі синтаксичні явища пам‘ятки. З них найголовніші такі:

1. Поряд із зворотами знахідного відмінку іменника (з прийменником) часто для означення часу вживається конструкція родового відмінка іменника без прийменника, наприклад: “и сталося единого дня …”; “было бо яко бы местной годины” та інші.

2. Зустрічається стара давньоруська конструкція (властива й народній мові) - подвійний знахідний відмінок, наприклад: “и в суботу еи здоровую учинил”; “и уздрьл его іс засмученого и рекл”.

3. Звичайні для синтаксису пам‘ятки також конструкції із знахідним - називним відмінком множини назв. тварин, наприклад: “послал его до села своего абы пасл свииn”.

4. Майбутній час складений, поряд з утворенням його з формою інфінітива, буває іноді з формою минулого часу на л, наприклад: “Зготовай ли што буду вечерял”; “Не будут могли отповьсти”.

У Пересопницькому євангелії, незважаючи на його релігійний характер, дуже виразно виявивляються риси живої народної української мови того часу, а також риси мови літературної. Пересопницьке євангеліє, не пориваючи в багатьох випадках з традиційною, давньоруською мовою і з деякими елементами церковнослов‘янськими, приймає значну кількість елементів живої народної мови - в лексиці, фонетиці, морфології, синтаксисі.

Ще одне залишається безсумнівним: переписувач євангеліє неодмінно повинен був мати перед очима рукопис тексту перекладу. Тому переклад мав бути або цілком передувати праці переписувача, або принаймні передувати в якійсь початковій своїй частині, після чого процес перекладання міг продовжуватися паралельно писанню книги переписувачем.

Що ж являв собою рукопис цього перекладу (він належав скоріш за все архімандритові Григорію) О.С.Грузинський висловив з цього приводу таке припущення: “Самий рукопис, з якого списувалось Пересопницьке євангеліє, або, точніше, авторський рукопис архімандрита Григорія, був написаний, очевидно, сучасним українським скорописом. Цим можна пояснити деякі помилки, пропуски й недоліки в Дворецько-Пересопницькому списку, прекрасно виконаному з зовнішнього боку” [67, 71].

Виникнення перекладів священного письма на “просту мову” звичайно пояснюється впливом ідей церковної реформації (бажанням оборонців православ‘я спертися в боротьбі проти агресії католицизму на широкі народні маси, для чого необхідно було культові книги зробити для них доступними за допомогою “простої мови”.Пересопницьке євангеліє є наочним доказом цього. Ідея створення канонічного церковно-служебного євангелія в перекладі на “просту мову” зародилося в середовищі князів Заславських, Гольшанських і Чарторийських, які, як твердить П.Житецький, в XVI ст. Ще були віддані руській справі і православ‘ю” [67, 77]. (Можливо, що ця ідея була їм підказана архімандритом Григорієм або взагалі духовенством Дворецького чи Пересопницького монастирів). Як видно з приписки до євангелія, матеріальні витрати по створенню євангелія взяла на себе старша представниця князівських родин Анастасія (Параскева)

Саме “накладом благоверной и христолюьивой княгини Козминой Ивановича Жеславського” було здійснен написання Пересопницького євангелія”.

Питання про долю Пересопницького євангелія в наступні півтораста років після його написання, а також про місце й обставини знайдення його Мазепою і досі лишаються відкритими. Відкриття нових списків цього євангелія, крім уже відомих науці (Житомирське євангеліє 1571 р. та вставка в Лєтківському євангелії кінця XVI ст.) може пролити світло й на долю їх оригіналу.

З інших принципово важливих для мовознавця питань, що стосуються вивчення мови Пересопницького євангелія, слід підкреслити питання про зв‘язок його мови з мовою більш ранніх спроб перекладу священного письма на “просту мову” на Україні і в Білорусії (Четья-мінея 1489 р., “Ізмарагд” XV ст., Біблія Ф.Скорини та ін.), а також з мовою Учительних євангелій, писаних “простою мовою” і дуже популярних на Україні в XVI, XVII, XVIII ст., про що свідчить наявність півсотні списків цих євангелій, що дійшли до нашого часу (не рахуючи двох друкованих видань).

У доповіді Ю.І.Тихновського підкреслювалось: “Учительним євангеліям належить перше місце серед українських і західноруських перекладів святого письма XVI-XVII ст. «…Уцілілі рукописи (і друковані видання) за текстом не є прості копії, а все нові й нові переробки й переклади» [67, 75]. На цій підставі Ю.І.Тиховський зробив спробу вивести основний текст Пересопницького євангелія з українських Учительних євангелій. Якщо це мислиться в тому розумінні, що попович Васильєвич та архімандрит Григорій мали попередників у справі перекладу культових книг на “просту мову” і творчо використали їх досвід, то з цим можна погодитись. Якщо ж Ю.І.Тиховський уявляв собі текст Пересопницького євангелія як суму текстів окремих євангельських епізодів з Учительних євангелій, які передували його появі, то це не відповідає дійсності, бо ця пам‘ятка являє собою не мозаїку, а монолітний самостійний переклад автора-перекладача. (Цим перекладачем, напевно, був архімандрит Григорій.) Таким чином, Ю.І.Тиховському належить лише постановка питання про зв‘язок Пересопницького євангелія з українськими Учительними євангеліями.

Надзвичайно важливим аспектом є питання про характер та склад мови Пересопницького євангелія і про зв‘язок його з мовою українського ділового письменства XIV-XVI ст.

Треба підкнеслити, що саме ділова, актова мова відіграла надзвичайно важливу роль в історії виникнення й розвитку “простої мови” на Україні.

Коли під впливом реформації стара ідея вживання в письменстві лише культової мови втратила авторитет і перемогла ідея живої народної мови як мови літератури, освічені українці звернулись до єдиного тодішнього джерела літературної обробки живої народної мови - до ділового письменства. Ділова мова кладеться ними в основу загальної літературної мови, внаслідок чого не спостерігається велика різниця між актовою мовою XVI ст. і мовою тодішніх перкладів священного письма на “просту мову”. Порівняти, наприклад, з цього погляду загальний мовний колорит Пересопницького євангелія, який позирає навіть у мініатюрних фрагментах на зразок таких: “… а кто бы з вас хотел столп будовати (або вежу), то вперед сьдеши, розличит маетности свои, если будет имети спотребу ку збудованню…”; “ты ли еси оныи, который бы то прийти мъл…”; “…укажу, кого бысте ся бояти мъли…” і подібне. От чому дослідження мовного зв‘язку Пересопницького євангелія з сучасним йому українським діловим письменством є дуже актуальним. Тим більше, що цей зв‘язок у науковій літературі зовсім не висвітлений.

Одним з найважливіших проблемних питань у вивченні мови Пересопницького євангелія є визначення джерел Пересопницького рукопису. Потрібні нові праці, присвячені питанню оригіналу Пересопницького євангелія, з якого вони перкладені на “просту мову”. Це велике спільне завдання болгарських, сербських, чеських, польських і українських мовознавців.

Нарешті, сама мова Пересопницького євангелія є майже незайманою цілиною. Складові її елементи (церковнослов‘янські, українські, білоруські, польські, чеські, латинські, німецькі й ін.) лише названі Житецьким, але й досі ні окремо, ні в своїх взаємовідношеннях ці елементи не вивчені, а без цього не можливо зробити будь-які надійні узагальнення про мову пам‘ятки в цілому, зокрема, відносно її зв‘язків з братніми слов‘янськими мовами, в яких науковці могли б найти ключ до усвідомлення багатьох важливих питань культурного єднання південнослов‘янських, західнослов‘янських і східнослов‘янських народів у період середньовіччя - єднання, яке було добрим фундаментом зміцнення культурних зв‘язків між всіма слов‘янами в новий і найновіший час.

1.3 Першодрук. Острозька Біблія 1581 р

Острозька Біблія - видатна пам’ятка української культури. (Додаток №4, 5). Один з авторів не безпідставно назвав її «королевою української книг». Будучи надрукованою на початку 80-их рр. ХVІ ст., вона отримала значне поширення серед православних слов’ян, а також молдаван та румунів. Це видання шанували й представники неправославних віровизнань, віддаючи належне ерудиції острозьких книжників.

Шанобливе ставлення до цієї Біблії як з боку православних, так і представників інших християнських конфесій стало однією з причин того, що збереглося чимало примірників цього видання. При гіпотетичному накладі 1500-2000 екземплярів до нашого часу дійшло понад 260 примірники, які зберігаються в музеях, бібліотеках, архівах не лише України, а й також Росії, Білорусії, Польщі, Литви, Румунії, Ватікану, Греції, Сербії, Угорщини, Чехії, Естонії, Голландії, Болгарії, Франції, Великобританії, США, Канади, Австрії, Німеччини, Фінляндії, Узбекистану та Киргизії.

Острозька Біблія виступила важливим чинником розвитку богословської думки в Православній Церкві, стала першим повним зібранням книг Старого й Нового Заповітів старослов’янською мовою й, відповідно, виступала основою для різноманітних видань біблійних текстів цією мовою. Тому є підстави говорити про її вплив не лише на українську культуру, а й на культури інших народів “православно-слов’янського простору”.

Те, що повний текст Біблії старослов’янською мовою був надрукований саме в Острозі на початку 80-их рр. ХVІ ст., було далеко не випадковим. До того часу тут склалися значні традиції роботи з біблійними текстами.

Є підстави вважати, що відомий першодрукар Франциск Скорина, який у 1517-1519 рр. в Празі видав значну частину старозавітних книг у перекладі на “руську мову”, власне, мову, близьку до тогочасної української й білоруської, на початку 20-их рр. ХVІ ст. жив неподалік Острога в Кременці. Справа в тому, що він у той час знаходився на службі у віленського католицького єпископа Яна, котрий володів цим містом і переважно перебував тут. Існує навіть думка, що Ф.Скорина планував продовжити свою видавничу діяльність у Кременці.

Скориненські впливи є помітно відчутними на Волині. Так, дослідники відзначали, що знамените Пересопницьке євангеліє, на якому клянуться Президенти України, зазнало певного впливу Скориненських видань. Цей вплив простежується в післямові, в написанні окремих літер, а також у мові цієї пам’ятки. Варто зазначити, що Пересопницьке єваргеліє створювалося неподалік Острога. Почали його переписувати в Дворецькому монастирі біля Ізяслава в 1556 р., а завершили в Пересопниці в 1561 р.

Дослідники цілком спреведливо відзначають, що на Скориненські видання мало вплив білоруське мовне середовище. Однак ці книги мали й відношення до України. Саме з українських земель походить чимало рукописних списків книг білоруського першодрукаря.

До 1568 р. відносять т.зв. Ярославський список видань Ф.Скорини, до якого ввійшли книги Іова, Притчі, Екклезіаст та Премудрість Соломона. У ньому ім’я в передмові ім’я білоруського першодрукаря замінене іменем переписувача Василя Жугаєва з м. Ярослава в Галичині, що іменує себе, подібно Ф.Скорини, доктором у лікарських науках і навіть перекладачем згаданих книг.

У ряді випадків українські рукописні списки видань Ф.Скорини поєднуються з іншими біблійними текстами, що, можливо, відносяться до втраченої частини повного Скориненського перекладу Біблії. До таких варто віднести рукопис Луки з Тернополя, взаємодоповнювані списки Дмитра із Зінькова та Іоана (Івана) з Манячина.

У оглаві тернопільського списку Біблії перераховані всі книги Старого й Нового Заповітів. Наприкінці П’ятикнижжя вміщена замітка з наслідуванням Ф.Скорини: “Божею помощью, повелінієм і пильностію худаго человіка на імя Луки в неславнєм граді Тернополі”. Щодо правопису й тексту, зазначає М.Возняк, то тернопільський список подібний до біблійних книг “писарчика” Дмитра із Зінькова та священика Івана з “неславного града Маначина” [41, 16].

Зіньківський список Дмитра містить П’ятикнижжя, книги Ісуса Навіна, Суддів, Руф, чотири книги Царств, дві книги Параліпоменона й початок молитви Манасії. Маначинський рукопис включає продовження молитви Манасії й решту старозавітних книг за винятком Псалтиря й закінчення книг Маккавеїв. Ці обидва списки, що були штучно розірвані, творять відносно повний корпус усіх старозавітних книг.

Цікаво прослідкувати час появи та географічне походження цього списку . У книгах даного списку зустрічаємо ряд різних згадок, що відносяться до 1573-1577 рр. Так, наприкінці П’ятикнижжя Мойсея сказано, що переписав їх “Дмитро із Зінкова писарчик” року 1575. А в приписці до книги Єзекії читаємо: “Скончашася книги Езехіа пророка Божіа Божією помощією повеленієм же и пилностію богобойного ієрея Іоанна пастіря Христових овец в неславнім же граді Маначині по воплощеніи Слова Божія… літа тисящнаго пятсотого седмьдесят семого”.

Із цих записів випливає, що якась частина книг цього списку, принаймні, П’ятикнижжя Мойсея, переписувалися в якомусь Зінькові писарем Дмитром. М.Возняк припускав, що в даному випадку йдеться про містечко Зіньків у Летичівському повіті на Поділлі [42, 148]. Очевидно, він виходив з того, що переписування книг мало би робитися в місті або хоча б у містечку. Писар не називає населений пункт, де він здійснював свою працю, містом. Та й у ХVІ ст. відомі випадки, коли книги переписувалися в селах.

На думку дослідників, список писаря Дмитра міг бути створений у селі Зіньки (чи Зеньки), що знаходилося неподалік містечка Сурожа. У цьому регіоні були відносно розвинуті культурні традиції. Із Сурожа походив один із відомих полемістів Острозького культурного осередку Василь Суразький [43, 94]. Неподалік від Зіньків, в селі Рахманів, у 1619 р. Кирило Транквіліон-Старовецький видрукував “Євангеліє учительне” [44, 295]. Ще в одному селі поблизу Зіньків, у Хорошові, в 1581 р. було перекладене Євангеліє розмовною українською мовою [45, 147]. До цього треба ще додати, що село Зіньки знаходилося на півдорозі між такими культурними центрами Волині, як Острог і Кременець. Саме ж село, яке належало до володінь князів Острозьких, було відносно великим й ділилося на дві частини. Окрім селян, тут також жили ремісники-гончарі [46, 100]. Все це дає підстави вважати, що в цьому селі й міг бути укледений зіньківсько-маначинський список старозавітних книг чи, принаймні, його частина.

Не зовсім зрозуміло, що це за населений пункт. У списку він називається “неславним градом”. М.Возняк, судячи з усього, не брався ідентифікувати цей “град”. Відомо, що у володіннях князів Острозьких, на відстані близько ста кілометрів від Зіньків знаходилося село Монятин . Воно мало фільварок, панську садибу з господарськими приміщеннями й, судячи з усього, певні укріплення. Тому Монятин міг сприйматися як “град”. У ті часи під даним терміном не обов’язково розумілося місто. Так міг іменуватися укріплений населений пункт.

Загалом я схиляюся до думки, що зінківсько-маначинський список міг з’явитися на Волині, у володіннях князів Острозьких. До речі, до їхніх володінь відносилися також Тернопіль та Ярослав, де з’являлися подібні списки. Отже, в Україні в середині 70-их років ХVІ ст., коли, власне, починалася робота над Острозькою Біблією, вже були перекладені практично всі старозавітні книги руською чи то старослов’янською мовою. Показово, що ці списки знаходилися саме у володіннях князів Острозьких. Очевидно, їх варто вважати предтечами Острозької Біблії.

Активна робота по підготовці Острозької Біблії розпочалася у середині 70-их рр. ХVІ ст. Саме в березні 1575 р. управителем Дерманського монастиря князь Василь.Острозький призначив друкаря Івана Федоровича (Федорова) [48, 24]. Вже тоді можновладець почав виношувати план створення своєрідного культурного комплексу, де би поєднувалися друкарня й гурток вчених-богословів, котрі б готували до друку відповідні книги, а також школа.

Ймовірно, вже в 1575 чи 1576 рр. виник такий гурток вчених, які працювали над підготовкою до друку Острозької Біблії. Паралельно з цим вони викладали в школі підвищеного типу, готуючи для себе заміну і залучаючи учнів для перекладу й редагування біблійних текстів.

Робота над повним корпусом Біблії було складною справою. Необхідно було зібрати різноманітні тексти, відредагувати їх. Про це так розповідалося в першій передмові до Острозької Біблії, написаній від імені князя В.Острозького: “Бо і книг, що називаються біблія, на виконання цього діла на початку ми не мали, які за нашою думкою, щоб почати це діло в усьому були задовільні. Але і в усіх країнах нашого роду і слов’янської мови не знайдено ні однієї, що містила б усі книги Старого Завіту, хіба що у шляхетного і у видатного ссвіточа православ’я, пана і Великого Князя Івана Васильовича московського… Ревним проханням випрошену боговибраним чоловіком Михайлом Гарабурдою, писарем Великого Литовського Князівства, повну Біблію ми удостоїлися держати, що з грецької мови сімдесять і двома перекладачами, більше ніж п’ятьсот літ тому перекладена на слов’янську мову ще за великого Володимира, який охрестив Руську землю. Ми також знайшли і багато інших Біблій, різні письма і різними мовами, і ми приказали дослідити їх вміст, чи всі відповідають в усьому божественному писанні. І знайдено багато відмінностей, не лише відмінності, але і зіпсутий текст, через що ми були дуже розстроєні”. Далі князь говорить про те, що він сумнівався, чи вдасться йому довершити роботу, яку розпочав. Зрештою, він вирішує не припиняти роботу: “Тому своїми посланнями і письмами, рьходячи числені краї світу, як римські краї, так і кандійські острови, також і числені грецькі, сербські і болгарські монастирі, я прийшов аж до самого намісника апостолів і голови правління всієї східньої Церкви, пречесного Єремія, архиєпископа Константинополя, нового Риму, вселенського патріярха високопрестолької церкви, просячи уклінно та ревно як людей обізнаних з грецькими та слов’янськими святими писаннями, так і добре справлені списки, якіз з певністю без помилок. Всесильний Бог за своєю великою добротою подав це мені, бо, як раніше було сказано, знайшов я потрібні книги і працівників для пресвятого діла. Добре порадившись з ними і багатьома іншими, що добре вишколені в божественних писаннях, і зі спільною порадою та однозгідним рішенням я вибрав список древнього славного письма і преглибокої мови, і тексту грецького 72-ма блаженними і богомудрими перекладачами на ревне благання любителя книг Птоломея Филадельфа, єгипетського царя, перекладений з єврейської мови на грецьку. Він більше, ніж інші, годився з єврейськими та слов’янськими текстами, і я наказав в усьому його держатися упевнено і без змін” [49, 12-13].

Дослідники неодноразово зверталися до цих слів, характеризуючи роботу над Острозькою Біблією. Але, на жаль, тут часто відбувалося зміщення акцентів. Так, у російській історіографії спеціально зверталася увага на слова передмови, де говорилося, що князь В.Острозький отримав від князя Івана Васильовича (Грозного) повний текст Старого Завіту Біблії, який ще ніби за часів Володимира був перекладений старослов’янською мовою із грецької Септуагінти (тобто грецького перекладу 72-ох тлумачів). Цей текст дослідники ототожнювали з т.з. Геннадіївською Біблією, яка була укладена під керівництвом архиєпископа новгородського Геннадія в останні роки ХV ст. і при укладенні якої використовувалася не тільки і не стільки Септуагінта, як Вульгата (латиномовний переклад старозавітних книг). Відповідно, робився висновок, що праосновою Острозької Біблії є Біблія Геннадіївська.

Цей сфоєрідний науковоподібний міф утвердився не лише в російській історіографії. Він перейшов у істографію радянську. Також прижився в роботах українських, польських та інших дослідників.

Насправді ж ні об’єктивний аналіз передмови до Острозької Біблії, ні аналіз її тексту не дає підстав так вважати. Із зазначеної передмови випливає наступне:

· По-перше, князь В.Острозький збирав різноманітні біблійні тексти старослов’янською мовою. Серед них була й Геннадіївська Біблія, котра користувалася авторитетом як давня, “автентична” збірка біблійних книг. Однак ні один із слов’янських текстів Біблії не задовольнив князя.

· По-друге, князь, не маючи доброго біблійного тексту, послав своїх представників у різні землі (Італію, Кандійські острови, Грецію, Сербію, Болгарію), щоб ті збирали добре перекладені й написані книги Біблії.

· По-третє, за основу для перекладу старозавітних книг зрештою була взята Септуагінта. При цьому спеціально відзначалося, що даний текст найкраще узгоджувався з єврейськими й слов’янськими текстами.

Аналіз тексту Острозької Біблії значною мірою підтверджує свідчення передмови до цієї книги. Використовуючи уже існуючі старослов’янські переклади, укладачі Біблії звіряли їх з Септуагінтою. При потребі робили доповнення чи викидали зайві речення. За Септуагінтою виправили зроблений з латинської Біблії переклад книг Параліпоменон, Єздри, Неємії, 1-ї та 2-ї книг Маккавеїв. Додатково з грецької мови переклали Естер, Пісню пісень, Премудрості Соломона. Із видань грецького тексту укладачі, схоже, використовували Комплютенську Поліглоту й Альдінську Біблію.

Тим не менше, окремі старозавітні книги були перекладені й виправлені за латинською Вульгатою. Це стосується книг Товіт та Юдіф. Можливо, також острозькі книжники зверталися й до чеського перекладу Біблії. В окремих місцях могли використовувати єврейський оригінал чи невідомий нам зараз грецький текст .

Загалом вони зробили велетенську роботу, здійснивши порівняльний аналіз різноманітних текстів. Навіть у Західній Європі, де філологічна наука була достатньо розвинутою, у той час подібну роботу ніхто не робив.

Хто зійснював укладання й редагування Острозької Біблії, на жаль, невідомо. Ймовірно, ця робота здійснювалася під керівництвом Герасима Даниловича Смотрицького, який був автором віршованих та прозових передмов до Острозької Біблії [53, 28].

Про нього відомо, що походив він зі православної священницької родини. Його батько, дяк Данило, переписував книги. Зокрема, збереглася переписана ним у Смотричі (біля Кам’янця-Подільського) збірник для отця Василія. Син Герасима, Мелетій, у полемічному творі “Оборона Верифікації” пише, що його батько був писарем при трьох кам’янецьких старостах.

Тобто можна говорити, що походив він із сім’ї книжників, сам працював писарем. Отже, добре володів грамотою. До того ж народився й жив у регіоні, де були відносно розвинуті культурні традиції. Адже Кам’янець-Подільський належав до великих міст. Тут існували школи, переписувалися й укладалися книги. Ця земля дала талановитого письменника, соратника гуманіста Максима Грека Ісайю Кам’янчанина. Відомо, що ще в 1561 р. він прибув до Москви, сподіваючись тут придбати деякі книги, в т.ч. й повний тексті Біблії старослов’янською мовою.

Судячи з усього. Не виключено, що ці книжники могли спілкуватися й виношували ідею видати повний текста Біблії на старослов’янській мові.

Ймовірно, десь у середині 70-их рр. ХVІ ст. Г.Смотрицький перебрався до Острога на запрошення князя В.Острозького, де здійснював редагування Біблії. Водночас він працював у Острозькій академії ректором. У 1587 р. Г.Смотрицький видав збірник полемічних творів, куди ввійшли “Ключ царства небесного” й “Календар римський новий”. Також З.Копистенський у «Палінодії» пише, що Г.Смотрицький був автором поетичних творів.

Без сумніву, він був досить освіченою людиною. Володів як старослов’янською, так і тогочасною “руською” книжною мовою. Його передмова до “Ключа царства небесного” дає підстави вважати, що знав він грецьку та арабську мови. Можливо, також володів латинською.

До укладачів Острозької Біблії можна віднести Тимофія Михайловича. У 1580 р. він видав “Книжка, собраніе вещей нужнійших вькратці скораго обрітенія в Книзе новаго завіта”. Це був алфавітно-предметний покажчик до Нового Завіту. Укласти його могла лише та людина, яка добре знала новозавітні тексти. Очевидно, саме він працював над редагував Нового Завіту до Острозької Біблії.

Про цього автора практично нічого невідомо. Є згадка про Тимофія, архимандрита Дорогобузького, який був учасником Брестського антикатолицького собору в 1596 р. Як відомо, Дорогобуж знаходився у володіннях князя В.Острозького. Не виключено, що Тимофій Михайлович після своєї роботи над Острозькою Біблією міг отримати сан архимандрита зазначеного монастиря.

До ймовірних укладачів Острозької Біблії варто віднести також і Василя Суразького, якого дослідники ототожнюють із Малюшицьким Василем Андрійовичем. Останній народився у сім’ї королівського писаря Андрія Івановича, власника села, а потім містечка Суража. У 1588 р. у Острозі В.Малюшиццький створив “Книжицю у восьми розділах” (у літературі цей твір часто фігурує під назвою “Про єдину істинну православну віру”). Це був перший грунтовний теологічний твір, який виник у середовищі острозьких книжників як результат полеміки православних з католиками та протестантами. Вважається, що В.Малюшицький переписав та уклав Маргарита (1595) й Псалтиря із возслідуванням (1598). Зрозуміло, така людина добре орієнтувалася в біблійній літературі, мала відповідну книжну підготовку й могла зробити свій внесок у справу підготовки до видання Острозької Біблії.

Не виключено, що певну роль в укладенні Біблії відіграв також Іван Федорович (Федоров). Він є автором післямови до цього видання, де говорить, що надрукував книги Старого й Нового Завіту.

Звісно, роль цього першодрукаря у виданні Острозької Біблії не варто применшувати. На його долю випала технічно складна робота. Деякі останні дослідження дають підстави вважати, що вже в 1578 р. підготовка до друку Біблії вступила у вирішальну стадію. Зокрема, Я.Ісаєвичем було знайдено й опубліковано заяву гравера Блазіуса Ебіша із Шенберга, датовану 3 червня 1578 р., в якій той давав згоду виконати замовлення книгодрукаря І.Федоровича на виготовлення 150 гравірованих на міді кліше для ілюстрації Острозької Біблії.

Власне, видання цієї книги стало результатом колективної праці своєрідного “друкарського цеху”. Сам І.Федорович писав, що працював “разом з помічниками і моїми однодумцями” [50, 40]. На думку І.Огієнка, разом з ним працював тут син його Іван та його учень, Гринь Іванович з Заблудова, можливо також, що тут працювали з і його львівські учні: Сачко Сенькович Сідляр, Корунка Семен та інші.

Щоб друкарі не лишалися без роботи, оскільки виправлення тексту повної Біблії потребувало багато часу, друкарі приступили до видання Нового Заповіту й Псалтиря. Книжка ця, надрукована в 1580 р., мала служити не лише для практичного вжитку в церкві, а й у тодішніх релігійних змаганнях. Спостерігалися певні текстуальні відмінності між цим виданням та відповідними частинами Острозької Біблії. Тобто для друку даної книги використовувався менш відредагований варіант.

Роботу над Острозькою Біблією в основному закінчили друкувати ще в липні 1580 р. «Але, - вказує І.Огієнко, - книжки цієї, що зовсім була готова до виходу в світ, проте в світ не пустили. З яких саме причин це сталося, докладно невідомо; здається, в надрукованій Біблії знайшли якісь помилки. А тому мусили деякі листи передрукувати. Можливо також, що нову книжку перед випуском у світ давали читати якімсь окремим особам, а все це протяглося більше як рік».

Схоже, біблійні книгии друкували не в звичайнім порядку, а в міру виправлення тексту. Тому Острозька Біблія складається з п’яти частин, з окремою пагінацією кожної (276, 180, 30, 56 і 78). До цього ще треба додати 8 листів передмов. Отже, її об’єм 628 листів, чи 1256 сторінок.

Біблію прикрашено різними гравюрами. Проте ці графічні прикраси надто скромні. Для друкування тексту був відлитий особливий шрифт - дуже дрібний у ті часи (в 24,8 мм). Однак виразний і гарний, що засвідчує високу майстерність друкарів. Щодо початкових (заголовних) букв Острозької Біблії, то вони дещо нагадували великі букви Скориненських видань.

Відомі два видання Біблії - 1580 і 1581 р. Вони майже однакові: заголовний лист один, із зазначенням 1581 р., ті самі передмови. Основна відмінність - післямови друкаря І.Федоровича в обох виданнях різні, часом помічається різниця в шрифті, складах і прикрасах [43, 94].

Поява Острозької Біблії, як справедливо зазначає І.Огієнко, стало величезною подією “не тільки в історії української культури, але і в культурі загально-слов’янській” [47, 151].

Дослідники звертають увагу на те, що мова Біблії в своїй основі була старослов’янською (чи церковнослов’янською). На це було ряд причин. Дане видання було розраховане не лише на Україну, а й на весь православно-слов’янський світ. Тут і далі мовою церкви та елітарної культури виступала старослов’янська мова (навіть не зважаюччи на те, що вона не була належним чином унормована). Значення цієї мови зросло в умовах ХVІ ст., коли загострилося конфесійне протистояння. Православні зазнавали значного тиску з боку мусульман, католиків і протестантів. Наступ конфесійних противників вівся й на використання старослов’янської мови. Наприклад, єзуїт Петро Скарга у своєму полемічному трактаті “Про єдність церкви божої…” звертав увагу на те, що дана мова є малопридатною для її використання в богословській сфері. В таких умовах для православних консерватизм, у т.ч. й у мовному питанні, став своєрідним бастіоном - особливо в плані захисту від католицизму й протестантизму.

Також варто мати на увазі, що в той час не існувало добрих перекладів біблійних текстів народними слов’янськими мовами. Відповідно, не було людей, які б могли якісно робити цю справу. Очевидно, певну роль відіграв і суб’єктивний чинник. Іван Федорович, роль якого у виданні Острозької Біблії, була далеко не останньою, належав до своєрідних православно-слов’янських “інтернаціоналістів”. Він не був закорінений у якусь місцеву традицію і вважав себе “громадянином” православно-слов’янського світу. Тому він використовував цю мову в своїх друках.

І все ж мова Острозької Бібліії дещо різнилася від “класичних” текстів старослов’янською мовою. «Острізькі коректори, - цілком справедливо зазначав І.Огієнко, - добре знали, що широке громадянство не розуміє вже старої церковно-слов’янської мови, а тому часто змінювали незрозумілі слова на ясніші, а давні форми на нові. Через це Острізька Біблія поширила до деякої міри нову редакцію церковної мови, трохи наближену до живої».

Дослідник звертає увагу на долю Острозької Біблії, на те, що вона фактично стала канонічною для православних слов’ян, а також отримала визнання серед українських та білоруських греко-католиків. Тому тут є доречним навести міркування сучасного дослідника Острозької Біблії Р.Торконяка: “Острозькі вчені поступали за науковими канонами свого часу і підготували переклад високої якості, який у своїй науковій основі не тільки не поступався кращим перекладам того часу, а був рівноцінним або й перевищував. Ми могли б їхню працю окреслити, як наукову спробу видати з оригіналів виправлене Святе Письмо. Подібну працю в тих часах робила лише римо-католицька церква, яка підготувала Сиксто-Клементинське видання Вульгати. І так як видання Вульгати, видане в 1592 році, стало міродайним для їхньої церкви до найновіших часів, так і Острозька Біблія стала міродайною для всіх слов’ян” [49, 12].

Незважаючи на те, що Острозьку Біблію до друку готували різні фахівці (знавці сакральних мов та біблійних текстів, учені-філологи, майстри друкарської справи), все таки головну роль у її появі відіграв князь Острозький. Саме він виділив зумів зібрати вчених редакторів, запросив до себе друкаря І.Федоровича. За його завданням збиралися біблійні тексти з різних країн. Зрештою, він виділив великі кошти для роботи над Біблією і для її друкування.

В.Острозький виступив у ролі вдумливого, далекоглядного мецената, який з великою користю вклав гроші в потрібну справу. Що спонукало князя це зробити? Мотиви цього вчинку (принаймні, частково) були пояснені в передмові до Біблії, написаній від його імені.

Князь говорив, що відважився на видання Святого Письма, сподіваючись на милосердя Боже, “знаючи, що нелегко людям спастися”, хіба що збереженням його “заповідей з вірою” [49, 13]. Треба мати на увазі, що для людей епохи Середньовіччя питання спасіння, потойбічного життя не було чимось абстракним. Люди того часу глибоко переймалися цією проблемою. З цією метою вони жертвували кошти на церкву, будували храми, фундували монастирі тощо. Для В.Острозького видання Біблії передусім було богоугодною справою.

Це був дещо модернізований погляд на справу спасіння. Так, у період Середньовіччя богоугодною справою вважалося переписування Священного Писання. Князь же переносить цю богоугодність на друкування біблійних книг. Він каже, що перш ніж відійти на той світ, хоче залишити “духовний дар”, видрукуване Святе Письмо, яке дане людям Богом для спасіння.

Водночас князь звертає увагу на справи земні, власне, на міжконфесійну боротьбу, що точилася в той час на українських землях: “…коли я побачив, що Христову Церкву, яка його чесною кров’ю викуплена від клятви закону з усіх сторін топчуть ввороги-противники і її пожирають безпощадні вовки, які прийшли у світ, тоді я згадав слова пророка, які колись вимовив Господь наш Ісус Христос: “Ревність твого дому з’їла мене”. Бо кого з вас, що вірні та побожні не огорнув жах, коли бачите, що древня Христова Церква клониться до упадку, або хто не відчує впокорення і не засмутиться, бачачи, що Богом засаджений виноградник обскубує кожний, хто йде дорогою, тому що знищена його огорожа і на ньому пасеться дикий осел, і його погриз дик польовий. І ніхто не спроможний протистояти його люті через брак духовної зброї, якою є Слово боже. Або в кого серце не сповниться жалощами і хто не заплаче, дивлячись на руїну Христової Церкви і в землю затоптану її хвалу, і бачить, як жорстокі вовки безпощадно граблять і розганяють стадо христоввих овець. Адже нас оточили різні вороги і різнородні нещастя” [49, 13].

Про переслідування “Христової Церкви” автор говорить досить абстрактно. Але, в принципі, не так то вже й складно розшифрувати те, про що тут йдеться. Під “Христовою Церквою”, звісно, розумілося православ’я, яке в той час на українських землях переживало кризу й здавало свої позиції католикам та протестантам. Саме католики й протестанти алегорично іменувалися “жорстокими вовками”.

Звісно, мотиви, що змусили князя звернутися до видання Острозької Біблії подані з доволі суб’єктивної позиції. І це зрозуміло. Хоча можна не сумніватися, що мотиви особистого спасіння, яке він сподівався отримати завдяки здійсненню богоугодних справ, у т.ч. й друку Біблії, а також намагання зміцнити позиції православної церкви, покровителем якої в Речі Посполитій він офіційно вважався, стояли на першому місці.

Однак певну роль міг відіграти в цій справі й “магнатський гонор”. Князю важливо було зробити таку справу, завдяки якій про нього б заговорили, зріс його престиж та й завдяки якій він би залишив про себе пам’ять нащадкам. Про це (хай навіть дещо завуальовано) йдеться в передмові.

До того ж перед очима В.Острозького був яскравий приклад. Десь у 1553 р. покровитель реформаторів-кальвіністів у Великому князівстві Литовському Миколай Радзивіл у Бресті заснував протестантську громаду, а також своєрідний культурний осередок кальвіністів. Тут були зібрані їхні вчені-богослови, а також почала функціонувати друкарня. Власне, подібний осередок (але вже православний) був створений В.Острозьким у середині 70-их рр. ХVІ ст. в Острозі. Головною справою берестейського кальвіністського осередку була підготовка до друку повного тексту Біблії польською мовою. На цю справу пішло близько 6 років. Зрештою в 1563 р. Брестська (чи Радзивілівська) Біблія побачила світ [42, 148]. На видання цієї книги були витрачені величезні кошти. Й видана вона була відносно великим накладом.

Князі Острозькі й Раздивіли знаходилися в родинних стосунках. Тому закономірно, що В.Острозький не хотів відставати від своїх родичів. І це могло бути одним із чинників, які призвели до того, що він все таки створив у Острозі гурток вчених, які працювали над укладенням Біблії старослов’янською мовою.

Ймовірно, після випуску в світ Острозької Біблії в І.Федоровича виникли певні непорозуміння з князем В.Острозьким. Тому друкар повернувся до Львова. Із собою узяв чимало неповних примірників, які додруковував і продавав у цьому місті. Після смерті, яка сталася орієнтовно в кінці 1583 р., Федорович залишив 120 повних Біблій і 80 неповних. Все це перейшло його наступникам. У 1588 р. друкарню Федоровича та 40 недодрукованих Біблій викупив віленський друкар Кузьма Мамонич. Ці Біблії додруковувалися вже у Вільно. Таким чином постала Віленська Біблія.

Цікавою була подальша доля Острозької Біблії. Її примірники знайшли поширення на землях православно-слов’янського ареалу, а також в інших країнах. Дещо перероблене видання цієї книги планував здійснити київський митрополит Петро Могила. У 1638-1639 рр. над її текстом працював колектив учених ченців на чолі із Сильвестром Косівим. У цей же час П.Могила доручив ченцю-граверу Іллі виготовити близько 500 ілюстрацій для майбутнього видання Біблії. Багато з них були зроблені в першій половині 40-их рр. ХVІІ ст. На жаль, обставини не дали змоги здійснити це ілюстроване перевидання Острозької Біблії. У 1647 р. П.Могила помер. Потім настали часи хмельниччини й “руїни”. Гравер Ілля, вирішивши, що видання Біблії не буде здійснене, припинив виготовлення ілюстрацій. До нас дійшло близько 130 його гравюр на біблійні теми.

Незадовго після цього перевидання Острозької Біблії було здійснене в Москві, де існували більш сприятливі умови для цього. Сталося це в 1663 р. за царя Олексія Михайловича. Біблія була передрукована з невеликими виправленнями у правописі, щоб наблизити її текст до російського варіанту старослов’янської мови. Це видання отримало назву “пєрвопєчатной” Біблії. Насправді, ж така назва затемнює суть справи.

У передмові до цього видання говорилося про “незадовільність” тексту Острозької Біблії. Але водночас вказувалося, що виправлення тексту вимагає часу, умілих редакторів і т.п. У той час в Московському царстві не було людей, які б могли здійснювати редагування біблійних текстів. З часом таких спеціалістів почали запрошуувати з України.

Цікаво ввідзначити, що видання “пєрвопєчатной” Біблії було здійснено без благословення тодішнього московського патріарха Никона. Зроблено це було за наполяганням царя, а також згодою митрополитів та єпископів.

У 1674 р. собор Російської православної церкви постановив здійснити переклад Біблії на основі грецьких текстів. Займався цією справою виходець із України Епіфаній Славинецький. Однак цю справу він так і не довів до завершення.

Ще одна спроба здійснити переклад Біблії старослов’янською мовою була здійснена за часів Петра І. У 1712 р. він видав указ про те, щоб звірити пєрвопєчатную Біблію із грецькими текстами. Знову ж таки цією справою займалися вихідці з України Феофілакт Лопатинський та Софроній Ліхуд. Нагляд за цією роботою було доручено українцю, митрополиту рязанському Стефану (Яворському). Робота над Біблією тривала біля семи років (з 1714 по 1720 рр.). Попередній старослов’янський переклад всіх старозавітних канонічних книг, окрім Псалтиря, був звірений із Септуагінтою. Лише деякі з неканонічних книг (Товіт, Юдіф), початково перекладені з латинської Вульгати, з нею ж і були звірені. Було вказано на найбільш значні розходження між старослов’янським текстом та грецьким. У окремих місцях, де існували труднощі для ясного перекладу з грецької, на полях давався переклад з латинського чи єврейського, а подекуди навіть з халдейського, арабського, сірійського й самарітянського перекладів.

Був також введений поділ глав на вірші. Главам значної частини старозавітних книг були дані заголовки, які запозичили з латинської Біблії. Також у тексті давалося пояснення єврейських та інших слів, які залишилися без перекладу. Рукописний переклад Ф. Лопатинського й С. Ліхуда складався із 8 томів. Його передали до друку. Однак у силу різних обставин, зокрема, смерті Петра І, цей переклад так і не був надрукований .

У наступні десятиліття в Росії постійно зверталися до питань виправлення тексту Біблії та її видання. З приводу цього виникали різноманітні дискусії. Проте справу було доведено до завершення лише в середині ХVІІІ ст. У 1747 р. роботу над редагуванням старослов’янського тексту Біблії було доручено Варлааму Лящевському та Гедеону Слонімському, які були викладачами в Києво-Могилянській академії. Завершили вони свою працю в 1751 р.

Ці редактори звірили всі книги Біблії із грецьким текстом. Тим не менше, в основі їхнього перекладу все таки лежав текст Острозької Біблії. 18 грудня 1751 р. з’явилася друком виправлений В.Лящевським та Г. Слонімським переклад біблійних книг. Це видання отримало назву Єлизаветинської Біблії. Остання була взята за основу для Почаївської Біблії 1798 р., яку надрукували греко-католики. Вона вийшла в п’яти томах великого формату. У цій книзі супроводжувався маргінальними коментарями та підтекстовими примітками. Даний Біблії, але вже з ілюстраціями, був перевиданий у Перемишля в 1859 р. Отже, нинішній канонічний текст Біблії цієї церкви - фактично Острозька Біблія з певними редакційними правками. При чому ці редакційні правки часто робилися українськими руками. Тому маю право сказати: саме українці створили для православних росіян їхню канонічну Біблію.

РОЗДІЛ ІІ СТАРОДРУКИ XVII – XVIII ст

2.1 Початки друкованого слова

Тематика книг, що друкувалися в Україні, залежала від багатьох чинників — і від попиту на ті чи інші видання, від наявності меценатів видавничої діяльності, і від доступності книжок, друкованих за межами України. Дедалі більший вплив на характер книжкової продукції мали цензурні умови.

Аж до останніх десятиліть XVIII ст. більшість тих великих за обсягом книг, які друкувалися значними, як на той час, накладами і розповсюджувалися по всій Україні та за її межами, — це книги релігійні, насамперед богослужбові тексти і молитовники, меншою мірою християнка повчально-моралізаторська література. Друкувалися такі книги переважно церковнослов'янською мовою кириличним шрифтом, однак у певних їх структурних частинах (передмови, присвяти) вживалася і українська книжна мова. Сприйняттю церковнослов'янської мови як "високого стилю" книжної мови українців сприяли специфічно українські риси вимови традиційних текстів. З 20-х рр. XVIII ст. на українських землях, що перебували під протекторатом Російської імперії, друкарство українською мовою і українським варіантом церковнослов'янської було повністю заборонене. Ні Правобережжі й у Східній Галичині обмежень щодо мови не існувало, але лише в практиці василіанських монастирських друкарень, головно Почаївської, українська мова посіла помітне місце. З освітніх видань масовими тиражам і досить часто друкувалися букварі. Хоч уривки для читання в них подавалися церковнослов'янською мовою, оволодівши ними, учні могли вільно читати й українські тексти.

Якщо богослужбові книги, молитовники й букварі набули значного поширення, то чисто літературні публікації (вірші, програми п'єс, панегірики) і окремі публікації з гуманітарних та природничих наук (тези диспутів, посібники, граматики з історії тощо), за поодинокими винятками, виходили невеликими накладами і призначались для певного кола читачів. Вони видавалися різними мовами — книжною українською, церковнослов'янською, але найчастіше — польською або латинською.

Ситуація змінилася в останні роки XVIII ст., коли у Центральній, Південній і Східній Україні почали виходити різноманітні світські видання російською мовою, а в Східній Галичині після 1772 р. — німецькою, польською, латинською, французькою. Почаївська друкарня й далі користувалась у числі інших українською книжною мовою. Однак 1798 р. — з виходом у світ першої частини "Енеїди" І. Котляревського — в друковану книгу, як уже зазначалося, впевнено входить українська народно розмовна мова.

2.2 Біблія ІІ пол. ХVII – XVIII ст

У богослужінні в українців, як і в інших православних народів Східної Європи, церковнослов'янська мова здавна відігравала таку роль, як латинська у богослужінні католиків. Збереглась вона як літургійна і в католиків східного (візантійського) обряду. Зрозуміло, що церковнослов'янською друкувалася і головна для християн книга — Біблія. Поява 1581 р. Острозького видання повного тексту Біблії була визначною подією в церковному і культурному житті не лише українців, а й сусідніх православних народів. Попри високий рівень філологічного опрацювання цього видання, за Петра Могили було розпочато нове редагування тексту Біблії з метою його подальшого вдосконалення. Ця робота, однак, не була завершена, і друге в Україні повне видання церковнослов'янської Біблії вийшло у друкарні Києво-Печерської лаври 1758 р. Кияни на той час не мали іншої можливості, як тільки передрукувати текст московського видання 1756 р. Інша річ, що це видання повторювало текст опрацьованої українськими книжниками єлизаветинської Біблії 1751 р., в основі якої лежала московська Біблія 1663 р., а та, в свою чергу, як було підкреслено в її передмові, була лише передруком "с готоваго перевода князя Константина Острожскаго печати неизменно, кроме орфографии и некоторых вмале имен и речений".

Передруки тексту Острозької Біблії сприяли тому, що використаний у ній варіант церковнослов'янської мови став найавторитетнішим. За цим текстом почали вживатися і прислів'я та афоризми біблійного походження. Біблія в Києво-Печерській лаврі видавалася ще (судячи з кількості збережених примірників, меншими тиражами) 1779 р. у великому форматі, а 1788 р. — у зменшеному. Істотним внеском у спробу подальшого розповсюдження біблійних книг стало почаївське видання Біблії 1798 р. Цікаво, що з якійсь незначній частині примірників зазначалося, що книжка видається "по велінію, данном в Санкт-Петербурзі 1797, сентября дня 14». Напевне, уніатська Почаївська друкарня вмістила ці слова, щоб не мати перешкод у розповсюдженні книги у межах Російської імперії.

Повний текст Біблії — Старого і Нового Завіту — був доступний і потрібний обмеженому колу читачів — богословам, церковній ієрархи, вченим ченцям, вчителям середніх шкіл. Із старозавітних книг лише з Псалтирем знайомилися всі, хто вмів читати: ця книга слугувала молитовником, її тексти звучали на богослужіннях. З новозавітних книг у богослужіннях використовувалися насамперед Євангеліє і Апостол. Всі три названі книги мусили бути в кожній церкві (у деяких — по кілька); в окремих священиків, дяків, пізніше й учителів вони були і вдома. Спершу в храмах користувалися виключно рукописними богослужбовими книгами, але від часу появи друкарства їх швидко стали витісняти друковані.

Найважливішою церковною книгою християн залишалося Євангеліє. В кожному храмі мало бути напрестольне Євангеліє, за можливості гарно оправлене, яке відігравало надзвичайно важливу роль у богослужіннях, насамперед у літургії. (Додаток № 6) Крім напрестольного, в багатьох церквах були й інші примірники. Нерідко побожні парафіяни дарували Євангелія своїм церквам. Впродовж другої половини XVII—XVIII ст. Євангеліє в Україні друкувалося 24 рази: 5 видань у другій половині XVII ст., 12 — у першій половині, 7 — у другій половині XVIII ст. Зменшення кількості видань пояснюється тим, що більшість храмів цією книжкою на той час вже були забезпечені, а нові церкви будувалися не так часто. Спершу видання цієї книги зосереджувалось у Львові: друк М. Сльозки 1665, Львівського братства 1670 і 1690 рр. Всі вони повторювали текст видань Львівського братства 1630 і 1644 рр. 1697 р. вийшло перше київське лаврське видання, і з того часу Києво-Печерська лавра стала основним видавцем Євангелія, випустивши до 1784 р. ще шість видань у напрестольному форматі і чотири в зменшеному, зручному для індивідуального читання. Почаївська друкарня надрукувала у XVIII ст. п'ять видань (з них одне малоформатне), Львівська братська — три, Чернігівська — одне. Українські видання Євангелія друковані шрифтом великого розміру (який так і називали — євангельським), багато з них прикрашені сюжетними ілюстраціями.

За другу половину XVII—XVIII ст. зафіксовано 122 різних за обсягом видання Псалтиря, 67 різних Часословів, 63 Молитвослови, 42 видання Каноника. Велику кількість видань Псалтиря і Часослова можна пояснити тим, що їх читали не лише в церкві, а й удома, ними користувалися для навчання грамоти. Слід при цьому мати на увазі, що певна частина малоформатних шкільних Часовничків і Псалтирок не збереглась. До тих літургічних книжок, які мусили бути в кожній церкві, належали ще Служебники (44 видання за 1651—1800 рр.), Требники (37 видань за цей час), Апостоли (20 видань), Октоїхи (24 видання), Тріоді пісні (17 видань), Тріоді цвітні (18 видань). Дуже популярними були різнотипні видання Акафістів (не менш як 47 видань) і укладеного Йоасафом Кроковським Акафіста св. Варварі (не менше 30 видань у XVIII ст.). Найбільша за розміром церковна книга Анфологіон (Мінея святкова і загальна) видавалася 11 разів. Далеко не кожна сільська церква могла собі дозволити придбання цієї книжки. Ще менш доступними були Мінеї місячні: здійснено лише три видання цієї 12-томної книги (Київ, 1750 і 1787 р.; Почаїв, 1761 р.).

Православна, і греко-католицька церкви друкували богослужбові тексти, а також більшість молитовників і богослужбових книг церковнослов'янською мовою. Винятки були нечисленними. Зокрема, в Тріолі пісній 1664 р. із друкарні Сльозки передруковано ряд пояснювальних статей книжною українською мовою в перекладах Тарасія Земки (вперше надрукованих у київському виданні 1627 р. і повторених у виданнях 1640 і 1648 рр.). Цікавих експериментом було транскрибування в деяких українських виданнях уривків церковнослов'янських текстів засобами латинського алфавіту. У Почаєві 1793 р. опубліковано Акафіст у перекладі з церковнослов'янської на латинську мову Гната Филиповича. Були й інші подібні видання.

Римо-католицькі латиномовні богослужбові книги в Україні спершу не друкувалися; католицькі дієцезії замовляли їх у Кракові, або, частіше, за кордоном. У XVIII ст. зрідка друкувалися доповнення до літургічних книг, служби окремим святим, меси за померлих. Порівняно часто католицькі друкарні друкували релігійно-повчальні та богословські книги (в тому числі й закордонних авторів) як латинською мовою, так і в польських перекладах.

Для більшості богослужбових видань великого і середнього формату типовим накладом був один "таборок" — близько 1200 примірників. Завдяки таким накладам на кінець XVII ст. основними богослужбовими текстами була забезпечена більшість церков усіх регіонів України, включно з тими, де не існувало кириличних друкарень (Закарпаття, Буковина, Слобожанщина, Холмщина). Рукописні книжки де-не-де залишались у вжитку до кінця XVIII ст. і пізніше. Про зрослу авторитетність друкованих книг свідчить те, що вони коштували більше, ніж рукописні. Якоюсь мірою це було наслідком монополізації друку літургічних книг кількома друкарнями. Як показали статистичні дослідження примірників із записами, православні й греко-католицькі церкви в Україні користувалися переважно книжками українських друкарень (лавра, братство, Сльозка, Чернігів, Унів, Почаїв), видання з-поза України (Вільно, Москва) становили незначний відсоток. Водночас деякими книжками, виданими в Україні, послуговувалися в Білорусії, Молдові, Болгарії, Сербії.

Після проголошення Берестейської церковної унії навіть ті парафії, які прийняли унію, користувалися богослужбовими книгами з православних друкарень. 1709 р. унію прийняло Львівське Ставропігійське братство, 1720 р. Замойський провінційний собор зобов'язав братство внести до своїх видань зміни відповідно до основних засад католицької догматики. Возслідування святим, яких було внесено до богослужінь Замойським собором (у тому числі на честь св. Йосафата), надруковано окремими брошурами у Львові, Уневі, Почаєві. Втім, навіть наприкінці XVIII ст. друкарня Почаївського василіанського монастиря видала деякі богослужбові книги з видань православних друкарень, вносячи до них лише незначні, хоч і принципові, зміни: згадування в богослужіннях Папи Римського, впровадження католицької версії символу віри.

До літургійної літератури примикала богословська, зокрема пояснення Біблії, тези теологічних диспутів. Таких видань було порівняно небагато, однак вони стали істотним чинником богословської освіти.

Невід'ємною складовою частиною давньої друкованої книги, особливо літургійної, були виливні орнаменти, які друкувалися з подібних до шрифту орнаментальних набірних форм, тобто гравійовані, й відбиті з дереворитних або мідеритних кліше, а також; зображення, спершу виключно дереворитні, пізніше й мідерити — відбитки з мідних кліше. Орнаменти не були просто прикрасою, тим більше, що зображення не лише ілюстрували і пояснювали текст. Адже сакральним об'єктом, якому належало провідне місце в таїнствах і обрядах, була книжка в цілому, в нерозривній єдності тексту, який читали і слухали в церкві, і зорового ряду. Текст, зображення, церковна музика мали глибоко символічне значення саме у їх поєднаності. Тому таку велику увагу друкарні приділяли мистецькому оформленню друкованих книг, особливо літургійних.

На Заході найдавніші літургійні книги наслідували книги рукописні, але дуже скоро розпочався зворотний процес: нові форми набору і прикрас, які з'явилися у друкованій книзі, почали впливати на рукописну книгу. Оскільки українська друкована книга мала замінити в богослужбовому вжитку рукописну, вона перейняла від неї обриси літер, засади поділу тексту на розділи, підрозділи та рубрики, форму заголовків. Від самого початку друкована книга мала багато такого, чого не існувало у давній рукописній книзі, водночас пізнішими рукописами багато елементів оформлення було запозичено саме з друкованої книги.

Особливе значення в друкованій книзі посів титульний аркуш. Українська друкована книга впродовж XVII— XVIII ст. щодо цього підтримувала і розвивала традиції, закладені львівськими, острозькою, київською друкарнями ще в попередній період. Неодмінні атрибути титульної сторінки — назва книжки, набрана великими літерами, і вихідні дані, обрамлені дереворитною оздобною рамкою-фронтоном, яка в ранніх виданнях має вигляд архітектурного порталу. Саме цей тип обрамлення, який виник у контексті ренесансното мистецтва, в практиці давніх друкарень називався "фортою". Це слово означає браму (двері, звідси, до речі, українське "хвіртка"). Брама — своєрідна тріумфальна арка на титульному аркуші — неначе відокремлювала книгу від решти світу, запрошувала читача увійти у світ образів та ідей книги. З часом до чисто архітектурних колон стали додавати оздобний рослинний орнамент, інколи бічні колони, обвиті виноградною лозою. Архітектурна рамка доповнюється клеймами із зображеннями святих або свят та алегоричних композицій. Новим елементом у розвитку титульного аркуша були рамки без фронтону, замість нього центральну частину сторінки оточувала складна композиція, в якій численні клейма з'єднувалися бароковими гірляндами з листям, квітами, плодами. У деяких виданнях Києво-Печерської лаври в нижній частині титульної арки часто вміщували зображення головного лаврського храму — Успенського собору. Деякі рамки структурою нагадують іконостас: відповідним чином розміщені гравюри з орнаментальним обрамленням, що відповідало іконостасній різьбі. Втім, у середині XVIII ст. до ряду гарно оформлених літургійних видань повертається класична архітектурна рамка-фронтон.

Утвердження в літературі й мистецтві барокової стилістики і ментальності не могло впливати на зміст літургійних видань, текст яких мав залишатися незмінним. Натомість нова естетика позначилася на оформленні цих книжок. Так, Апостол, виданий Львівським братством 1666 р., має дивний, як на сучасного читача, заголовок "Таблиця невидимая серця чловечаго на которой не пером, але пальцем Божіїм і язиком апостольським, не чернилом, а Духом Святим і слезами Апостольськими написана суть Посланія, бо Листи апостольськії". Заголовковий текст оточений рамкою у формі традиційного зображення серця, по боках ще два менші силуети серця з відповідно підібраними біблійними цитатами, яким властиві "сердечні" алегорії. Також у верхній цитата з Книги Притч: "Напишу же на скрижалях сердца твоєго", над нею зображено, як Бог вручає скрижалі Мойсею. В рамці навколо центрального запису зображення апостолів Петра, Павла, Якова й Іоанна, а в нижніх кутках — малюнки язика і ока зі сльозою відповідно до згадок про язик і про сльозу в заголовку. Таке предметне, майже реалістичне, зображення пов'язане з уявленням, що будь-який предмет має сенс символічне значення якого асоціюється з наявністю сенсу світу і життя в цілому. І якщо алегоричний заголовок подібного типу в літургійних друках все ж не прижився, то аналогічні символічні зображення з відповідними цитатами стали доволі частими.

Дальшим елементом оформлення літургійної книги була фронтиспісна гравюра із зображенням святого, інколи — Розп'яття або Успіння Богородиці. В діяннях і посланнях апостольських тексту передувала гравюра апостола Луки, зображеного писцем книги, у Псалтирі — його автор цар Давид, в Євангеліях — зображення євангелістів. У ранніх друках ці зображення монументальніші, і нагадують ієратичні композиції ікон, пізніше до портретних гравюр впроваджуються елементи ландшафту, реалістичним стає зображення знарядь праці писаря: сувій паперу або чорнильниця, перо.

Важливу роль в оформленні книш відігравали заставки — орнаментальні композиції, що вміщувалися перед початком розділів. Маловживані на Заході, вони були традиційно основним компонентом оздоблення рукописної книг Візантії, а згодом і всіх народів, що прийняли християнство з Візантії. У кириличне друкарство заставки з білим рослинним орнаментом на чорному тлі і сам термін "заставиця" впровадив Франциск Скорина. Спершу в заставках були дуже поширені орнаментальні мотиви, взяті із західних ренесансних ініціалів. Втім, у деяких заставках дослідники вбачають властивий українській рукописній книзі рослинний орнамент, де традиції народного мистецтва поєднуються з елементами західного ренесансного декору. У другій половині XVII і у XVIII ст. улюбленими стають заставки, де у рослинну композицію включено зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих, або цілі сценки: свята, зображення обрядів у Требнику. Меншу роль в оформленні книжок відігравали кінцівки, орнаментальні композиції яких часто запозичено з видань друкарень інших країн.

Характерною рисою української друкованої книги була насиченість її сюжетними ілюстраціями. Ще за Петра Могили гравер Ілля підготував близько 150 ілюстрацій для Біблії. В 1646—1661 рр. священик Прокопій виготовив ілюстрації до Апокаліпсиса. Біблія і Апокаліпсис, однак, вийшли пізніше без ілюстрацій, а підготовані до них ілюстративні цикли було видрукувано в окремих брошурах, які збереглися в кількох примірниках і відомі як "кунштова Біблія" і "кунштовий Апокаліпсис". У літературі ці гравійовані книжечки називають "лицевими".

З численними ілюстраціями видавалися Євангелія, Тріоді та деякі інші літургійні книги. Ілюстрації для них проектували малярі ("ізобразителі"), деякі з яких були іконописцями. Тому в ряді випадків, з одного боку, у гравюрах помітно вплив тодішнього українського іконного малярства, з іншого — часто за зразки правили гравюри західних ренесансних і барокових майстрів. Проте ні малярі, які проектували ілюстрації, ні гравери-дереворитники, які їх виконували, не обмежувалися копіюванням чужих оригіналів, а творчо переробляли їх. Для художнього мислення більшості майстрів характерне поєднання традиційних лаконізму й декоративності (які виявляються у співвідношенні білого та чорного, способах штрихування тощо) з тенденціями до реалістичного трактування деталей, що, однак, не було самоціллю, а мало розкривати (часто символічно) ідейний зміст творів. Зразками високого мистецтва стали в середині XVII ст. праці гравера Іллі, наприкінці століття — Никодима Зубрицького і Діонісія Сінкевича. Окремі видання ілюструвалися також гравюрами на міді, але щодо літургійних книг це було швидше винятком.

Оскільки до багатьох літургійних видань додавалися присвяти покровителям, меценатам, церковним ієрархам, важливим елементом оформлення були герби цих осіб, які часто супроводжувалися відповідними віршами. Краса шрифтів, дбайливо добрані орнаменти, майстерно виконані ілюстративні гравюри — це були складові частини того мистецтва книги, яке гармоніювало із завданнями літургійної книги.

РОЗДІЛ ІІІ ПЕРЕКЛАДАЧІ СВЯТОГО СЛОВА

Не маючи змоги в XIX ст. друкувати в Росії Святе Письмо українською мовою, українці перенесли цю справу закордон. Український письменник Пантелеймон Куліш, сам православний, разом з українським ученим Іваном Пулюєм, греко-католиком, спільними силами перекладають майже весь кодекс Біблії. Заслугою цього перекладу становить те, що воно являє собою перший повний переклад з єврейських та грецьких текстів українською новітньою мовою. Частинами цей переклад друкувався у Львові й у Відні. Під час пожежі згорів рукопис перекладу Старого Заповіту. Але Пантелеймон Куліш з незламною енергією вдруге взявся за цю працю. Він не встиг закінчити її до своєї смерті, але закінчив її Іван Пулюй і письменник Іван Нечуй-Левицький (переклав Псалтир). Право власності на переклад здобуло Британське Біблійне Товариство, яке вперше видало Біблію українською мовою в 1903 році. В Україні ці видання були заборонені. Українську Православну Церкву, яка відродилася під час визвольної боротьби, ліквідувала радянська влада, після чого не можна було друкувати церковних книг українською мовою. Передрук цього перекладу Біблії відбувся 1947і 1969 роках.

Перший повний переклад Святого Письма тогочасною українською літературною мовою здійснив Пилип Морачевський — інспектор Ніжинської гімназії вищих наук князя В. Безбородька. Однак Синод Російської православної церкви, хоча й відзначив високий рівень перекладу, через політику Російської імперії заборонив друкувати Біблію українською мовою. Лише 1906 р. почали друкувати чотирикнижжя Нового Заповіту окремими випусками. Але ініціатори видання дуже виправили мову перекладу, що, на жаль, знизило літературну цінність праці.

В Польщі, крім Напрестольної Євангелії, надруковано українською мовою ввесь Новий Заповіт і Псалтир, що їх переклав проф. Михайло Кобрин.

«Святе Письмо Старого і Нового Завіту» перекладено католицьким священиком Іваном Хоменком і видано в Римі у видавництві Василіян 1957 року. Відрізняється красивою літературною мовою і наявністю неканонічних книг (Сирах, Макавей і інші).

Видання Біблії в перекладі Куліша — Пулюя було вже вичерпане, а передруковувати його не видавалося розважним, бо українська мова за останні десятиліття значно розвинулася і збагатилася, тому Британське Біблійне Товариство замовило Іванові Огієнку (він же митрополит Іларіон) новий переклад канонічної Біблії у 1936 році.

Стокгольмське Товариство для поширення Євангелії в СРСР видало в 1942 році Новий Заповіт і Псалтир у перекладі професора Івана Огієнка (в 1955 р. — митрополит Іларіон) закінчив увесь переклад Біблії для Британського Біблійного Товариства. Сьогоднішній варіант, яким користуються всі протестантські церкви і частково православні і греко-католицька був виданий у 1962 р.

З нагоди 1000-ліття Хрещення Русі у 1988-1989 рр. переклад був масово поширений в Україні на гроші західних протестантських церков і біблійних товариств.

Українські церкви об'єднали свої перекладацькі зусилля, щоб створити сучасний, загальноприйнятний переклад Слова Божого. Так у 1997 році перекладачі під головуванням архімандрита Рафаїла Турконяка завершили переклад Нового Завіту. Перекладання Старого Завіту завершене у 2007 році.

Біблія перекладу О. Бачинського видавалась як «Новий Завіт» і «Псалтирь» (Львів, 1903 рік), а також як «Святе Письмо Старого і Нового Завіта» (1900—1908 роки) церковнослов'янським текстом з поясненням Іоанна Бартошевського. З-за свого формату та зовнішнього вигляду переклад Бачинського не знайшов поширення серед народних кіл.

Переклад Т. Галущинського «Свята Євангелія» (Рим, 1946 рік). Цей переклад був призначений для масового поширення серед народу, а проте виправдав сподівання.

Переклад Л. Герасимчука «Новий Заповіт. Четвероєвангеліє» і «Апокаліпсис Івана Богослова» опублікований в журналі «Вітчизна» (1990 рік)

Апокаліпсис був друкований двічі, але не у «Вітчизні», а в «Україні» та в «Українських проблемах». Це різні редакції. У «Березолі» друкувалися «Звершення апостолів». У «Всесвіті» друкувалася «Гексапсальма». «Псальма розіп'яття» виходила окремим виданням у дитячому фонді. Видано також два позаконфесійних перекази Біблії.

Переклад Г. Деркача «Новий Завіт з додатком Псалмів і Притч» (1991 рік). Протестантський переклад Біблії, який ставив за мету дати українцям переклад Святого Письма на літературній українській мові в період українського відродження та відновлення державності. При цьому базувався на перекладах Біблії І.Огієнка та Російській Синодальній.

Біблія перекладу Є. Дулу мана опублікована в журналі «Людина і світ» (1990 — 1998 роки), видавництво Києво-Галицької Митрополії «Новий Завіт з коментарем» (1992 рік)

Переклад М. Кравчука «Свята Євангелія» (Львів, 1937 рік).

Переклад Я. Левицького «Святе Письмо Нового Завіта» (Жовква, 1921 рік) та «Книга псальмів» (1925 року).

Фрагменти перекладу І. Дьяконова та Михайла Москаленка надруковано в книжці «На ріках вавілонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавилону, Палестини» (Київ, 1991 рік)

Переклад Івана Франка «Книга Буття» Надруковано в книжці «На ріках вавілонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини» (Київ, 1991 рік).

Переклад організації Свідків Єгови. З моменту виходу першого видання «Християнських Грецьких Писань. Переклад нового світу» англійською мовою 1950 року, протягом наступних 55 років було видано 55 мовами світу 123 568 266 екземплярів Нового Завіту в цій редакції. Починаючи ще з його першого видання, він був негативно сприйнятий християнськими богословами й критиками. У 2005 році до числа цих мов увійшла й українська.

Переклад В. Дзьоби здійснено переклад окремих біблійних книг, а саме: Пісні над піснями, Псалми та низку неканонічних Писань. «Псалми або Святі Гімни» (Рим-Манчестер-Мінхен, 1944—1961).

Повний переклад, здійснений прозаїком і перекладачем О.Гижею. За словами перекладача, переклади Пантелеймона Куліша, Івана Огієнка чи І. Хоменка в силу певних історичних обставин позначені цілим рядом мовностилістичних і текстологічних проблем, що й спонукало його до роботи над новітнім перекладом.

Переклад українською мовою російської Синодальної Біблії здійснений під керівництвом Патріарха УПЦ-КП Філарета.

Отже, зібравши докупи більшість україномовних перекладів Святого письма, я зробила висновки, що надзвичайно велика кількість людей працювало над українською Біблією, я зупинилася на декількох персоналіях, що видались мені найбільш цікавими.

3.1 Перші переклади Біблії П. Морачевського

Національне пробудження українців кінця 40-их років минулого століття, що увінчалося створенням Кирило-Мефодіївського братства, спонукало до обговорення в широких колах інтелігенції ідеї так званих недільних шкіл із викладанням там предметів українською мовою і зокрема вивчення рідною мовою Закону Божого. Для цього потрібні були відповідні підручники чи окремі книги. Україномовні переспіви Псалмів, сюжети з Псалтиря все частіше набували поетичних форм: у творах П. Гулака-Артемовського, М. Максимовича, Т. Шевченка. Боронити право українського народу на свою мову, літературу, історію взялися засновники й численні прихильники з числа національно-свідомої інтелігенції першого поважного часопису «Основа», що почав виходити в Петербурзі з 1861 р. Саме з його сторінок вперше оповістили читачів про створення в Петербурзі Громадського комітету для збору коштів на видання підручників і Святого Письма українською мовою.

Таким чином, до середини XIX століття в українському суспільстві визріла конечна потреба перекладу Святого Письма народною мовою. Сталося так, що на цю надзвичайно складну працю першим відважився Пилип Морачевський (інспектор Ніжинської гімназії вищих наук князя В. Безбородька, сам родом з Чернігівщини, палкий прихильник української старовини. Закінчивши історико-філологічний факультет Харківського університету, він пробував сили у красному письменстві. Його перша збірка віршів, видана у Полтаві 1864 р., мала цілком промовисту назву — «Мова з України»). Добре володіючи грецькою мовою, він за відносно короткий проміжок часу виконав надзвичайно великий обсяг роботи - переклав тогочасною літературною українською мовою чотири Євангелія Нового Заповіту.

Для розгляду й одержання дозволу на друк автор перекладу надіслав 1860 р. результат своєї праці на дві адреси — Синоду Російської православної церкви до Москви та Академії наук у Петербург. Незабаром з Петербурга надійшла відповідь: переклад Біблії визнавався ученими задовільним і вартим надрукування. Церковна ієрархічна установа відповіла категоричнім «ні». І лише після обнародування царського маніфесту у листопаді 1905 р., де було дозволено друк готовий до складання рукопис Морачевського. 1906 року стали друкувати чотирикнижжя Нового Завіту окремими випусками. Але ініціатори проекту рясно правили мову перекладу, що знизило літературну цінність праці.

3.2 Спроби М. Шашкевича та В. Александрова

Маркіян Шашкевич протягом 1811-1834рр. ретельно працював над Псалмами і євангелієм від Матвія та Марка. Найбільше поета захопили «Давидові псалми», хоча в прикінцевому варіанті інтерпретував їх довільно. «Давидові псалми» в перекладі Шашкевича одержали назву «Русланові псалми». Характерна їхня особливість – вони значно коротші від оригінальних і за своєю композицією скоріше нагадують сонети: наприкінці кожного псалму подається своєрідний ключ до розуміння викладених попереду думок. І ще одна відмінність його перекладу «Псалмів»: прагнучи наблизити їх зміст до простого галицького читача, низці сюжетів перекладач надав виразно національного характеру.

За життя Маркіяна Шашкевича спроби його перекладів Святого письма тогочасною галицькою мовою не побачив світ.

Хочу згадати про ще одну маловідому спробу перекласти Святе Письмо рідною мовою, здійснену українським письменником і фольклористом Володимиром Александровим. За фахом він був військовим лікарем, за чином – генералом, а в душі – українським патріотом. Це й спонукало його у віці 53 роки засісти за вивченням староєврейської мови, аби з оригінальних текстів створити україномовну версію біблійної історії. Свій намір йому вдалося реалізувати лише частково. 1877 р. у кількості 20 примірників вийшла друком його «Книга Іова, на малоруську мову переложена». Цей автор також написав кілька віршових переказів біблійних легенд.

3.3 Біблія П. Куліша

Давню мрію українців про власний переклад Біблії найповніше вдалося реалізувати Пантелеймону Кулішу. Клопітка праця цього діяча з біблійними текстами, що в цілому тривала тридцять років, була сповнена багатьма драматичними колізіями.

Задум приступити до перекладу Святого Письма в Куліша визрів у роки його державної служби чиновником з особливих доручень царського уряду у Варшаві (1864-1867). Маючи безпосередню причетність до заснування у Львові літературного журналу «Правда», він спочатку публікує там перші частини своїх перекладів — Книгу Іова, Псалтир. 1869 р. як додаток до цього журналу виходить п'ятикнижжя Мойсея, що мало таку загальну назву: «Святе Письмо, або вся Біблія Старого і Нового Завіту русько-українською мовою переложена. Частина І. П'ять книг Мусієвих».

Знайомство у Відні з галичанином Іваном Пулюєм, який багато в чому поділяв погляди Куліша, прискорило перекладацьку працю, оскільки після попередньої домовленості з Британським Закордонним Біблійним товариством вимальовувалася перспектива видати офіційним шляхом повний текст Біблії для українців як Галичини, так і Росії. Найперше йшлося про повний переклад Нового Заповіту. Пулюй, який добре знав грецьку, суттєво допоміг Кулішеві, в якого більше часу стало для виправлення перекладеного українською мовою і вивірення з церковнослов'янським, російським, польським, сербським і латинськими текстами.

Підготовлені до друку всі чотири Євангелія було передано до Біблійного товариства 1871 р. через його представника у Відні Мілярда. З хвилюванням очікуючи результату експертизи, Куліш не сподівався на негативну відповідь. На жаль, вона виявилася саме такою. Головний рецензент перекладу відомий віденський славіст Франц Міклошевич виніс суворий вердикт: переклад досить віддалений від грецького оригіналу і не може бути прийнятий до друку під патронатом цієї організації. За сприянням брата дружини Василя Бєлозерського Куліш все ж відважується друкувати свій переклад. Побачило воно світ з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка у Львові і мало таку назву «Святе Письмо Нового Завіту. Мовою русько-українською переклали П. А. Куліш і Д-р І. Пулюй». Обсяг цього видання – 464 сторінки [5, 5].

Ні бойкот перекладацької праці явними і прихованими недругами, ні пожежа на хуторі Мотронівка, під час якої згоріло немало рукописного матеріалу, ні заборона поширювати це видання на території Російської імперії не спинило запалу Куліша будь-що сповна реалізувати задумане. Після численних переробок і доповнень, після 14 років листування з Біблійним товариством останнє таки погодилося 1885 р. купити переклад Нового Завіту. Видання це побачило світ у Відні 1887 р., а потім повторене було через 5 років.

Богослужебні книги неодноразово перекладав П. Куліш, який мав досвід перекладу художніх творів Байрона, Міллера, Шекспіра. Ще в 1857 р. він видав "Проповеди на малороссийском языке" В.Гречулевича. У листі до В.Тарновського 8 травня 1856 р. він занотував: "Є у нас надруковані по-нашому проповіді Гречулевича, тільки плохенька мова та ще й по польському слабізованню. Так я сю книжку гарненько виправив... Якби надрукувати її вдруге та пустити по країні, то велике б з того добро було народу християнському... І в наших церквах зрозуміли б миряни, що панотець глаголе" [30, 74].

А в листі до О.Барвінського 18/30 травня 1869 р П. Куліш радив упорядникові підручника з української літератури, що в читанку треба взяти з Біблії і з Іова. а також деякі псалми. "Псалтир уже печатається, - писав він, - це найвагоміша річ у нашій словесності до читанки" [30, 197]

І.Пулюй переклав "Четвероєвангеліє" (Відень, 1871), Новий завіт (Львів, 1880), Старий завіт (Відень, 1903), а також Псалтир - українською мовою. В. Тарновському (меншому) Куліш розповідав у листі від 20 квітня 1872 р.: "...Видав я у Львові віршований український переклад книги Йова, потім видав у Львові ж таки знов віршований переклад цілого Псалтиря, далі напечатав у Відні чотирма книжечками чотирьох євангелістів, та маю рукописну всю Біблію Старого і Нового завіту, зовсім готову для печатання... то поїду за границю печатати Святе Письмо все разом. Переклад книги Йова і Псалтиря наготовлено для сього прозою" [30, 205]. 15 липня в листі до І.Пулюя: "Новий завіт перекладений українською мовою оддав я Драгоманову через те, щоб не гаяти часу і не втрачатись на його печатання". А в примітці додав: "Згадайте, скільки я нидів у Відні, втрачався, щоб напечатати 4 євангеліста. Хто з моїх плечей бере таку вагу..." [30, 226].

П.Куліш ділився своїми думками про переклади біблійних книг з багатьма адресатами, розповідав про труднощі в цій роботі. Так у листі до С.Носа 4 січня 1895 р. він повідомляє, що вдруге заходився перекладати святу Біблію, що вона держить його на світі, як чарка оковитої чи добрі ліки. Ще тільки IV книгу Мойсееву описав до гл.ХХШ, та й не знаю, чи побачу коли Апокаліпсового аміня. Ще ж мушу почитувати і заграничних біблістів, - писав Куліш до цього ж адресата... - Коли б Господь сподобив підперти рідну мову Біблією, цей переклад і мені самому наука» [30, 297]. Незадовго до своєї смерті він писав М.Павликові: "У Біблії дійшов уже до пророка Ісаії, котрий мало не все писав віршованою мовою. Так і я перекладаю, завдаючи доброї екзерциції рідній мові. Половину цього коханця Христового вже перевіршував", - розповідав письменник.

Він скаржився В.Тарновському (меншому), що йому вже бракує снаги до завершення "Староруського перекладу Святого Письма" і хоч трудиться над ним день у день, та мучиться думкою, що покине недокінчену "спасенну працю". "Найтрудніша П частина, да ще така, що я один зорудую нею, сете, що в первобутній Біблії написано не прозою, а віршуванням. Оце ж я вже поперевіршовував нашою рідною мовою все, що віршовано в Старому заповіті, а також набереться в ньому ціла четвертина» [30, 301]

П. Куліш помер 1879 р., не завершивши своєї багаторічної праці. Дружина письменника Ганна Барвінок передала незавершену працю чоловіка на зберігання поміщику Тарновському. Незабаром помер і він, але Тарновський встиг домовитись із І. Нечуєм-Левицьким про закінчення перекладу.

Британське Закордонне товариство після неодноразових переговорів з І. Пулієм прийняло до видання під своїм патронатом увесь текст рукопису. Наприкінці 1903 р. у Відні давноочікувана книга побачила світ. На твердій обкладинці її було витіснено українські слова: «Святе Письмо Старого і Нового Завіту. Переклад П. О. Куліша, І. С. Левицького і І. Пулюя. Відень, 1903». Проте в умовах дії Емського антиукраїнського цензурного циркуляру жоден примірник не можна було офіційно ввезти до Росії.

Найголовнішим недоліком Кулішевого перекладу було те, що він здійснював свій переклад Старого і Нового Завіту місцями не дослівно, а довільно, що спричиняло значні відхилення від оригіналу (що для канонічного тексту вважається неприпустимим). Таким чином, на початку ХХ століття перед українським суспільством складалася об’єктивні передумови необхідності другого повного перекладу Святого Письма українською мовою.

3.4 Продовження Кулішевого перекладу І. Нечуєм-Левицьким

І.Нечуй-Левицький працював над перекладом Біблії наприкінці 90-х років XIX ст. Як випускник Київської духовної академії зі ступенем магістра богослов’я він був добре обізнаний зі Святим Письмом, володів латинською, грецькою, єврейською, французькою, німецькою мовами. Замолоду перекладав сатиричні казки М.Салтикова-Щедріна, наукову працю І.Прижова та ін. У "Життєписі Івана Левицького (Нечуя), написаній ним самим" автор занотовує, що змалку був дуже релігійний, його батько, дядьки, дід і прадід були священиками. Замолоду батько говорив проповіді по-українському, записав їх і послав митрополитові на суд. Та в духовній академії вирішили, що проповіді не достойні церковної кафедри. Син надіслав йому зі Львова Євангеліє в перекладі Куліша, якому отець благочинний був дуже радий і просив дістати йому українську Біблію.

У листі до професора віденського університету І.Пулюя, який допомагав І.Нечуєві перекладати Біблію, 20 червня 1901 р. письменник зазначав, що П.Куліш переклав увесь Псалтир у віршованій формі, а також книгу Йова, Пісню над піснями, приказки Соломона, книгу Ісуса Сірашенка (як назвав її перекладач) і всі пророцтва про Христа. "Це загайна праця людини з великим поетичним талантом, котра кохалась в віршованій формі і котрій легко давалась віршована форма святих книг", - писав І.Левицький.

Б. Грінченко у листі до І. Нечуя-Левицького від 8 березня 1901 р. повідомляв, що готує до друку копію перекладу Біблії, і запитував, з якого саме тексту він перекладав Святе Письмо. Письменник тоді ж відповів, що він перекладав Біблію з німецького тексту, але дотримувався російського синодального видання, бо в німецькому виданні Біблії траплялися зайві вислови, чого не було в російському перекладі. Про це саме розповідав він у листі до І.Пулюя 14 травня 1901 р., уточнюючи, що над четвертою частиною Біблії, яку не переклав Куліш, довелося йому працювати півтора року.

У листі до М.Грушевського 22 березня 1889 р. перекладач зазначав, що він уже зробив 100 аркушів перекладу пропусків у Біблії, а залишилося "ще 60 листків", що до осені скінчить переклад цілком. "Куліш, як показалось, - писав І.Нечуй, - не переклав цілої четвертини Біблії. Набрався я лиха, та й ще наберуся! Насиджусь над Біблією, як жидівський хусит" [20, 359].

За словами прозаїка, він переклав з Біблії 1 і 2 книги Параліпоменона, 1 і 2 книги Ездри, книги Рути, Неемії, Юдиф, Товія, Есфір, послання Ієремії, Варуха, книгу пророцтв Даниїла, 1-3 книги Маккавеїв та ін. Але до віденського видання 1903 р. "Святе Письмо Старого завіту" накладом Британського біблійного товариства увійшли лише такі переклади І.Левицького: книга Рут, 1 і 2 книги Параліпоменона, книги Ездри, Неемії, Есфір та пророка Даниїла. Сюди не ввійшли книга премудростей Соломона, над перекладом якої так намучився письменник, та інші неканонічні книги Біблії. Про ці труднощі він розповів у численних листах до знайомих.

Так, у листі до П.Стебницького від 15 березня 1899 р. він зауважував: «Оце тільки що скінчив переклад Книги премудрості Соломонової. Ну і набрався лиха! Намудрив цей Соломон александрійський адвокат, ритор еллінський, ще й до того софісті. Ця кружанина софістики та риторства схожа на промови президентів французьких або мудрохитрих англійських пилників, що говорять часта не те, що думають, закручують думки в пусті гучнї фрази, що й сам чорт їх не розкрутить».

У листі до І.Пулюя 14 травня 1901 р, зазначається, що неканонічні книги в синодальному виданні друкуються всі обов'язково і в німецькому протестантському виданні вони даються окремо, в кінці Біблії, навіть неканонічні уривки з канонічних книг: указ царя Артаксеркса з книги Есфір, оповідання про Сусанну з книги пророка Даниїла. Перекладач згоджувався на передачу в Лондонське біблійне товариство свого перекладу канонічних книг, якщо неканонічних воно не видає. «А щодо Росії, то неканонічні книги доконче треба буде перекладати, бо святий синод в нас не прийняв би навіть рукопису без цих книг", - писав Нечуй-Левицький [20, 374].

Спочатку він просив І.Пулюя влаштувати друкування цих перекладів, висловлюючи сумніви щодо публікацій своїх праць. "Цікаво, яку-то одповідь дасть наш синод на прохання розповсюднювати святе письмо. Я добре тому відомий, що завсіди культура й наука йшли поза синодами і проз їх, що, починаючи з візантійського періоду, коли була знехтувана й одкинута наука як якась непотріб... Але... як каже приказка, "купити - не купити, а торгувати можна"... може, в владик змінилися погляди на перекладання Біблії на усякі людські мови і підмови, бо й владики змінюються, як і все на світі змінюється" [20, 409].

У листі до цього самого адресата письменник згадує, що й Пулюїв молитовник, перекладений на народну мову, колись спалив крилошанин протоієрей Малиновський. "Було і в нас те саме, як ще в шістдесятих роках послали в святий синод український переклад життя святої Варвари. Синод велів спалити цей переклад, неначе якийсь непотріб. І свята Варвара перетерпіла раз муки од свого навісного татуня Діоскора, а це в новіші часи ... святого російського синоду. Оце недавно Петербурзька Академія наук одіслала в святий синод переклад Нового завіту. Не знаю, що то скаже святий синод", - писав Іван Нечуй. Ще в статті "Органи російських партій" він обурювався: мовляв, хто любитиме того, що зв'язує нам руки, суне нам свою мову, проганяє з України нашу національність, забороняє любити свій народ, дбати про його освіту. Хто подякує за те, що Євангеліє, перекладене Морачевським українською мовою, лежить у синоді десятки років і не діждеться права йти на Україну благовістити нашому народові слово Христове. Тільки єзуїти в середні віки забороняли перекладати Святе Письмо з латинської на живі народні мови [20, 99].

Коли вийшов у світ переклад Біблії українською мовою, в листі до Пулюя письменник сумнівався, чи пропустить цензура цей переклад у Росію, де книги духовного змісту перевіряються й духовною цензурою, ще консервативнішою, за словами І.Нечуя, від світської. На запитання цього ж адресата у листі від 9 квітня 1905 р. він пригадував, що П.Куліш перекладав Біблію з німецької, а брав уроки єврейської мови в одного варшавського равина і заохочував до цього й І.Нечуя-Левицького. «Але я держався перекладу церковнослов'янського й синодального російського, бо все-таки мав на увазі, пише автор, що як не тепер, то колись синод мусе пустити й український переклад, а синод, само по собі, рівняв би його до свого російського, вже санкціонірованого, а не якогось іншого... Сказати по правді, між німецьким та російським перекладом я не бачив ніякої одлички навіть в маленьких дрібнотах».

3.5 Переклад І. Огієнка (Митрополита Іларіона)

Виносячи на суд громадськості давно виношувану ідею нового перекладу Святого Письма українською мовою, І. Огієнко зазначає: «... Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію — а в першу чергу Новий Заповіт — треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси — головний читач Святого Письма — призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, — щоб кожний міг читати його справді по-літературному».

Приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко навіть не сподівався — наскільки більше труднощів, невдач і розчарувань випаде йому в порівнянні з тими, які пережив свого часу його попередник. П. Куліш трудився на цій ниві тридцять літ, Огієнкові ж випала хресна дорога до своєї Біблії ще довшою на десять років. Від початку перекладу богослужбових книг у Кам'янець-Подільському до одержання сигнального примірника перекладеної ним повної Біблії у Вінніпезі пройшло 42 роки.

Після трагічного кінця Української революції й переміщення уряду Української Народної Республіки до 1 польського Тарнова стало зрозумілим, що здійснити ідею другого і перекладу видання Біблії в тяжких еміграційних умовах без матеріальної допомоги якоїсь впливової закордонної організації практично неможливо. Знаючи історію взаємостосунків П. Куліша та І.Пулюя з Британським Біблійним товариством, Огієнко як міністр доповідань уряду УНР, вирішує без зволікань увійти від імені уряду в офіційні стосунки з цією організацією. За якийсь час до Тарнова надійшла відповідь. В ній йшлося про бажання Біблійного товариства продовжити переговори з автором перекладу пізніше, як тільки цьому сприятимуть політичні обставини.

Перші переговори з представником Британського Біблійного товариства А. Келлером щодо умов і термінів перекладу Біблії відбулися у Варшаві наприкінці 1935 р. Після І полагодження усіх формальностей 1 квітня 1936 р. Огієнко підписує І нотаріально завірену угоду на співробітництво з Британським Біблійним товариством. За цією угодою робота з перекладу Біблії мала бути завершена за п'ять років. На розгляд комісії перекладач зобов'язувався подавати рукописи частинами. Порядок перекладу визначався таким:

1.Новий Заповіт;

2.Псалтир;

3.Старий Заповіт.

Новий - Чотири Євангелії (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна), які Огієнко почав перекладати ще в двадцятих роках, на момент з підписання угоди були вже викінченими, і через місяць їх передано до Лондона. А з наступного 1937р. почалося їх друкування. Частину замовлення — 5 тисяч примірників — розмістили в друкарні Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Новий Заповіт з Псалтирем накладом 25 тисяч примірників вийшов 1939 р. у Варшаві. Через три роки, вже в розпалі другої світової війни, керівництво Біблійного товариства розміщує замовлення на 10 тисяч примірників Нового Заповіту і Псалтиря в перекладі Івана Огієнка в Стокгольмі.

Робота над перекладом Старого Заповіту тривала з 3 листопада 1936 р. до 1 липня 1940 р. Просувалася вона відносно швидко, бо перекладач мав багато напрацьованого раніше матеріалу. Обрано було складну, але єдино правильну з наукової точки зору методологічну систему перекладу із староєврейської мови, де немало слів мають одночасно декілька значень: спочатку робився дослівний єврейсько-український переклад (перший рукопис), потім — переклад українською літературною мовою (другий рукопис). Збережені в архіві митрополита Іларіона у Вінніпезі оригінали дають можливість уявити і масштаби цієї воістину подвижницької праці. Візьмемо для прикладу лише перший рукопис — дослівний переклад. Кожне окреме слово із староєврейської Біблії виписувалося перекладачем на окремому рядку, біля нього — українській відповідники. Таких слів — 775 тисяч, таких сторінок — понад 14 тисяч. Останні скріплені нитками в окремі зшитки по 400 сторінок у кожному. Таких зшитків 37. Буквально кожна сторінка рясніє численними примітками, вставками, уточненнями. Перекладач дотримав обумовленого в договорі з Британським Біблійним товариством терміну закінчення перекладу всієї Біблії — 1940 рік.

У 1947 р. в Канаді й удосконалюючи свій переклад за першим примірником, з яким ніколи не розлучався, митрополит Іларіон ще раз звернеться до Лондона й повідомить про місцезнаходження тих матеріалів в Австрії, яких йому бракувало. 1949 р. офіцери англійської армії віднайшли всі Іларіонові рукописи, збережені в доброму стані, в Сан-Пельтені й відправили до Лондона, звідти дорогоцінний і місткий пакунок було доставлено до Вінніпега.

Отже, наприкінці 40-х років відновилися перервані воєнним лихоліттям та митарствами по Європі переговори перекладача із лондонським замовником щодо подальшої долі рукопису. Для оперативного його перегляду одночасно кількома членами Ревізійної комісії Біблійного товариства виникла потреба в ще одному машинописному передруці з кількома копіями. Цю роботу виконала протягом 1952-1953 рр. донька митрополита Іларіона Леся Огієнко-Біда. Ще кільканадцять місяців тривало й виснажливої праці пішло для остаточного редагування й виправлення кількох тисяч сторінок рукопису. 14 березня 1955 р. члени ревізійної комісії пастори В. Кузів та Л. Жабко-Потапович остаточно ухвалили і ретельно перевірений переклад Біблії до друку. З 28 березня по 10 червня частинами відсилався до Лондона Огієнків рукопис. Цілий рік ще тривала підготовка до складання — затримка вийшла через виготовлення букв з наголосами, чого в кириличних шрифтах лондонської друкарні «Вільм Кловес і сини», якій доручено здійснити друк української Біблії, не було. Ще два роки пішло на читання першої, другої та третьої коректур. Після завершення виправлень у другій коректурі митрополит Іларіон знесилений і хворобою, і безкінечною боротьбою з опонентами напише 6 жовтня 1958 р. в листі до пастора Л.Жабка-Потаповича: «В мене все готове — всі 1182 сторінки Біблії давно готові до відсилання. Сильно хочу бачити Біблію на своєму столі закінченою, бо здоров'я моє все погіршується. Найгірше — спокою не мав і не маю...».

У день завершення повного перекладу він щиро зізнався кореспондентові англомовного часопису, що почувається тепер, як ніколи, щасливим. І ще один щасливий день випав І. Огієнкові 12 червня 1962 р., коли авіапоштою отримав сигнальний примірник Біблії. Це великоформатний том обсягом 1524 сторінки. Текст набрано крупним, 14-м кеглем у дві колонки з авторськими виносками посилань посередині шпальти. Білий люксусовий папір, пофарбований на 3-х зрізах у червоний колір. На твердій синій оправі, оформленій позолоченим орнаментом з православним хрестом у верхній центральній частині, такою ж позолотою витіснено слова: «БІБЛІЯ або КНИГИ СВЯТОГО ПИСЬМА. На українську мову переклав митрополит Іларіон». Такий же текст вміщено й на позолоченому корінці. Титул цього видання дещо відмінний від напису на оправі: «Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Завіту. Із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена». Внизу сторінки – «Британське й Закордонне Біблійне товариство. 1962». Емблема вміщена внизу титулу, - силует молодого сівача, який однією рукою тримає корзину із зерном, а іншою засіває ним довколишню ниву.

7 серпня того ж року, митрополит Іларіон занотує: «Сповнились мрії мого життя — я переклав Біблію на українську мову, і тепер вона видана. У переклад цей я вклав усю свою душу, увесь розум, і все своє серце...Глибоко вірю, що я чесно й старанно задовольнив духову потребу всього українського народу. А чого я де не доробив, — доробить наступне покоління... А найбільша хвала Господеві, бо це він дав мені змогу закінчити цю велику працю Йому на Славу, а всьому українському народові на Спасіння!» [29, 65]

ВИСНОВКИ

Біблія належить до найпоширеніших книг у світі. Лише на кінець 1989-го р. заявлено про переклад Біблії приблизно 700 мовами.

Біблія – це колиска культури, правил життя й набір уставів. Якщо народ має Біблію свою мовою – то його не в праві ніхто заперечити. Значить мова ця не помре, бо вона заговорила словом Божим. Це усвідомлювали люди, які бралися за перо, щоб перекласти Біблію. Ці люди бралися з глибоким патріотизмом, вчили мову, «щоб з перших уст» дати своєму народу право на духовне життя саме своєю мовою. Дати почитати простій людині Закон Божий.

Звичайно було багато життєвих колізій і заборон на шляху україномовної Біблії. Але все ж вона дійшла до нашого часу, і ми читаємо в сьогоденні її своєю мовою. В цьому заслуга багатьох людей. Важко було починати найпершім. Це і перші переклади Біблії народною мовою Пилипа Морачевського, і спроби М. Шашкевича та В. Александрова дати нам свій переклад національною мовою. Життя поклав заради україномовної Біблії Пантелеймон Куліш з його учнем, яких продовжив діло вчителя, також переклад Івана Нечуя-Левицького. Та в цій справі досконалості немає меж - Біблія Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) прагнула саме її.

Тепер наше слово окроплене благословенням Господнім – і вона ніколи не зникне зі світу. Досліджуючи цю тему, я зрозуміла всю глибину й важкість перекладу Біблії, а також складність видання її на наших землях – бо завжди були нелегкі часи для нашої держави, для нашої мову. Важко, як нове життя виходила на світ кожна сторінка Святого Письма, але на долі було написане, що таки бути нашій Біблії, яка пройшла щедру на терни ходу до народу, на самого життя, до української церкви, до християн.

Завершуючи свою роботу, я хочу зробити висновки, що як не тяжко було видавцям, перекладачам, але вони йшли до своєї мети. В своїй роботі за розглянула лише декілька історій видання Біблії, що видавалися чи то переписувалися на українській земні. Починаючи з самого коріння – ХІ ст. – Остромирове Євангеліє – найвидатніша пам’ятка старослов’янського письменства в давньоруській редакції. Саме слово Боже вважається чи не найстарішою книгою на Русі. Перша Біблія, що прийшла на українську землю була – Пересопницьке Євангеліє. Дякуючи замовникам і меценатам – Анастасія Юріївна Заславська-Гольшанська, Іван Федорович та Євдокія Чарторийські, й писцю – Михайлу Василієвичу – саме цим людям ми уклінно дякуємо за цей подарунок – Пересопницьке Євангеліє. Не обійшлося й без Івана Федорова, що 1581 року подарував українській землі щедрий наклад Острозької Біблії, що й дотепер дивує своєю могутньою красою.

Це все були несміливі перші кроки Біблії у світ української культури. Далі йшли вже серйозні заяви на існування україномовного Слова Божого. В своїй роботі я намагалась дослідити й особливості оформлення, правописання, й не закривала очі на іронію долі, що так і сміялася над перекладачами, не даючи вільно дихати українським митцям і служителям Богу спокійно докінчити діло свого життя.

Тему свого дослідження я вибрала не випадково, бо дякуючи саме виданням Біблії на українській землі ми завдячуємо потребі існування в нашому житті книги. Якби християнство не було прийняте 988 року Володимиром Великим – то Русь ще довго була б неписемною і безкнижною нацією. Видання й переписування Біблії пришвидшило процес окультурення нації, розвиток друкованої продукції. Бо потреба у вивченні уставу Божого була дуже сильна. Й перші книги – це Біблія. Це найважливіша й найперша Книга серед Книг, що розпочинає історію літератури, історію видавничої справи, історію людського життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Шедовровський В. А. Невтомний пошуковець: (інтерв’ю з доктором фізико-математичних наук, проф. В.А. Шельдеровський)\\ Дивосвіт. – 2009 №2 с. 36-38.

2. Бушак С. Подвиг дослідника: Остромировій Євангелії – 950 років\ Буршак С.\\ Літ-на Укр.. – 2007. – №27 (19 липня). С. 7.

3. Вздульська В. Таємниці української Біблії\\ Слово Просвіти. – 2006ю - №11 (бер.) С. 9

4. Омелянчук Інна Світло з Острога що сяє крізь століття\\ Урядовий кур’єрю – 2006. - № 163 (2.09) С. 10.

5. Тимошик М. Книга книг: Історія перекладу й видання Святого Письма українською мовою\\ Освіта. – 2000. - №25 (31 травня – 7 червня). – С. 4-5.

6. Тимошик М. Книга серед книг: Історія перекладів Святого Письма українською мовою\\ Берегиня. – 2000. - №4. – С. 6 – 19.

7. Pокіцький О. Перший повний український переклад Біблії: (Куліш П, Нечуй-Левицький, Пулюй І.)\\ Пам’ять століть. – 2002. - №4. – С. 59 – 67.

8. Мандрівка М. Святе Письмо в українському вбранні\\ Дивослово. – 2000. - №5. – С. 2-6.

9. Тюрменко І. Іван Огієнко – перекладач Біблії українською мовою\\ газ. Історія України. – 1999. - № 43. – С. 6-7.

10. Толочко П. Пересопницьке Євангеліє та його історичний контекст\\ Світогляд. – 2008. - №4. – С. 2- 5.

11. Філарет (патріарх Київський і всієї України-Руси УПЦ) Найповніший переклад Біблії українською мовою: інтерв’ю з патріархом Київським - Українська мова. – 2008 - №4. – С. 73 – 82.

12. Жукалюк М. Коротка історія перекладу Біблії українською мовою\\ М. Жукалюк, Д. Степовик. – Київ: 2003. – 176 с.

13. Білодід О. І., Бражник І. І, Пересопницьке Євангеліє і клятва Л. Кравчука\\ 1992. – 38 С.

14. Степовик Д. Київська Біблія ХVII ст.: Дослідження нездійсненого біблійного проекту митрополита Петра Могили. – К: 2001. 240с.

15. Сулима В. І. Біблія і українська література: Навчальний посібник\\ Міжнародний фонд «Відродження» - К.: 1998 – 400с.

16. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1989.

17. Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. — К., 1997 Історія релігії в Україні: Навчальний посібник. // За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. — К., 1999.

18. Барвінський О. П. Кулішта та і. Пулюй як перекладачі Св. Письма// Наша культура (Варшава), 1937. Кн. 4. С. 180.

19. Науменко В. Ф.С. Морачевский и его литературная деятельностьІ Киевская старина. Кн. ХІ-ХІІ.

20. Студинський К. До історичних взаємин Галичини з Ураїною в рр. 1860-1873 // Україна (Київ), 1926. Кн. 2.

21. Студинський К. Листування і зв'язки П. Куліша з Іваном Пулюєм//3бірник Філологічної секції НТШ. -Львів, 1930.- Т.21- Ч.2.- С. 22

22. Франко І. План викладів історії літератури руської//Зібрання творів: У 50 т - Т. 41.- К., 1984.- С 31.

23. Франко І. План викладів історії літератури руської//Зібрання творів: У 50 т - Т. 42.- К., 1984.- С 102

24. Гайда Р., Пляцко Р. Іван Пулюй. - Львів: Видання НТШ, 1998. - 286 с.

25. Шендеровський Пулюй І. Збірник праць. - К.: Рада, 1996. - 712 с.

26. Пулюй І. Молитовник, Псалтир. - К.: Рада, 1997. - 271 с.

27. Пересопницьке Євангеліє (1556—1561) //Дослідження. Транслітерований текст. Словопокажчик. — Київ, 2001. 703 с.

28. І. Нечуй-Левицький. Зібр. Тв.: У 10 т. – К., 1968. – Т. 9

29. Нечуй-Левицький. Зібр.творів: У 10 т. – К., 1968. – Т. 10.

30. Огіенко І. Не маємо каменя наріжного // Рідна мова (Варшава) 1934 Ч.4 С. 136.

31. Історія української культури у 5-ти томах. Т. – 3. К. – 2003. С. 791-797

32. Максименко Ф. П. Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках. — Львів, 1975. — С. 89—90

33. «Українська Мала Енциклопедія» за ред. проф. Євгена Юнацького.

34. Бондар Н. П. Примірники Острозької Біблії у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського // Український археографічний щорічник. Нова сер. – Вип. 8–9. – К. – Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 2004. – С. 139–154.

35. Бондар Н. П. Острозькі видання у колекції кириличних видань НБУВ // Бібліотечний вісник. – 1998. – № 4. – С. 22.

36. Бондар Н. П. Унікальний примірник острозької Біблії 1581 р. з фондів НБУВ // Волинська книга: Історія, дослідження, колекціонування: Наук. зб. – Вип. 1. – Острог, 2005. – С. 39–44.

37. Бондар Н. П. Ілюстровані примірники острозької Біблії 1581 р. із зібрання НБУВ як джерело дослідження перших естампних східнослов’янських гравюр // Рукописна і стародрукована книга: Міжнародна наукова конференція, Львів 23–25 квітня 2004. – Львів, 2006 – С. 11–18.

38. Ковальчук Г. І., Бондар Н. П., Кисельов Р. Є. Острозькій Біблії – 420 // Бібліотечний вісник. – 2001. – № 6. – С. 48–51.

39. Шамрай М. А. Провенієнції у виданнях Острозької та Дерманської друкарень (За матеріалами фонду Відділу стародруків ЦНБ АН України) // Український археографічний щорічник. Нова серія. – К.: Наук. думка, 1993. – Вип. 2. – С. 48–53.

40. Бойко М. Острозька Біблія - королева українських книг. - Торонто, 1981.

41. Первопечатник Иван Федоров. Описание изданий и указатель о жизни и деятельности. - Львов, 1983. - С.16-18.

42. Митрополит Іларіон (Огієнко І.) Князь Костянтин Острозький. - Без м/в: М.П.”Світязь”, 1992. - С.148-150.

43. Острозька Біблія: Вступи, гравюри, дослідження / Опрацюв. та підгот. до друку єромонах архимандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк). - Львів, 2005. - С.94.

44. Возняк М. Історія української літератури. - Львів, 1992. - Кн.1. - С.295-301.

45. Грушевський М. Історія української літератури. - Т.У, кн.1. - С.147.

46. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. - К., 1990. - С.100.

47. Володіння князів Острозьких на Східній Волині (за інтвентарем 1620 року) // Переклад, упорядкування і передмова І.Ворончук. - К.-Старокостянтинів, 2001. - С.76, 94, 203-204.

48. Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (ХVІ - перша половина ХVІІ ст.). - К., 1975. - С.24-26.

49. Острозька Біблія: Вступи, гравюри, дослідження. - С.12-13.

50. Смотрицький Г. Ключ царства небесного / Підг. до видання В.М.Мойсієнко, В.В.Німчук. - Житомир, 2005. - 121 с.

51. Исаевич Я.Д. Новое об Иване Федорове // Вопросы истории. - 1979. - №9. - С.172-173;

52. Огієнко І. Історія українського друкарства. - К.: Либідь, 1994. - С.194.

53. Жукалюк М., Степовик Д. Коротка історія перекладів Біблії українською мовою. - К., 2003. - С.28.

54. Деятельность Петровских исправителей славянской Библии и последующих. Издание Елисаветинской Библии в 1751 г. // Православная богословская энциклопедия. - Т.2. - С.504.

55. З історії українських та інших слов’янських мов. – К., 1965 р.

56. Святе Письмо. Переклад Хоменка. 1991 рік. Про Біблію. стор. XVI

57. Біблія перекладу Куліша, 1947 рік.

58. Переклад Хоменка, 1991, Про Біблію, С. 16

59. Біблія. Переклат Митрополита Огієнка

60. Біблія перекладу І. Нечуй-Левицького.

61. Переводы Библии и их значения в развитии духовной культуры славян: Материалы Междунар. Библ. Конф. 1990 г., посвященной семидесятилетию Рус. Библ. Комис.//Ин-т Библ. Текстологии и Библ. Пер. Санкт-Перербург. гос. Ун-та в др.; (Редкал.: П.А. Дмитриев и др.). – Спб.: изд-во Санкт-Перербург. у-та, 1994. – 157 с.

62. Лазарев А.С. Расшифрованная Библия, или Реквием цивилизации.- К.: А.С.К., 2002 .- С. 1061

63. 3 Цуркан Р.К. Славянский перевод Библии: Происхождение, история текста и важнейшие изд.-СПб.: Изд. дом “Коло”: Изд-тф. дом “Летний сад”, 2001. – С. 318.

64. Надія Музинчук Остромирове Євангеліє// «Громада» №5 вересень-жовтень 2006.

65. І. Огієнко „Українська культура” К., 1918 р.

66. І. Крипякевич „Велика історія України” Л., 1935 р.

67. Слабошицький М. З голосу нашого Кліо. К ., 1993 р.