Дипломная работа: Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивчення

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНІЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра українознавства

ДИПЛОМНА РОБОТА

Випускника освітньо-кваліфікаційного рівня

„Бакалавр”

Тема:

Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивчення

Виконавець: студентка 4 курсу 408 групи

Гуманітарного інституту,

спеціальність 6.020100 „Документознавство

та інформаційна діяльність”,

Керівник: кандидат філологічних наук,

доцент кафедри українознавства

Київ 2009

Зміст

Перелік умовних скорочень

Вступ

Розділ 1. Періодичні видання східної України початку ХХ століття

1.1 Передумови появи україномовних періодичних видань

1.2 Становлення української преси після Російської революції 1905 року

1.3 Цензурні утиски щодо українських газет та журналів

1.4 Мовні питання на сторінках періодичних видань, що знаходяться у Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського

Розділ 2. Фонди національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського: надходження та зберігання газетних і журнальних видань

2.1 Фонди бібліотеки як унікальне зібрання джерел інформації

2.2 Огляд періодичних видань громадсько-політичного спрямування у фондах бібліотеки ім. В.І. Вернадського

2.3 Зберігання часописів православної церкви

2.4 Сатирично-гумористична преса як складова газетного фонду бібліотеки

2.5 Надходження Катеринославської періодики до книгосховищ бібліотеки ім. В.І. Вернадського

Висновки

Список використаних джерел

Перелік умовних скорочень

РСДРП – Російська соціал-демократична робітнича партія

УСДРП – Українська соціал-демократична робітнича партія

УРДП – Українська радикально-демократична партія

НБУВ – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського

УНТ – Українське наукове товариство

ТКДА – „Труды Киевской Духовной Академии”

ООН – Організація Об’єднаних Націй

РУП – Революційна Українська Партія

УНР – Українська Народна Республіка

Вступ

Преса є елементом національного життя, одним із найважливіших знарядь пропаганди політичних ідей, формування і вираження громадської думки, поширення наукових знань, інформації про внутрішні та зовнішні проблеми держави.

Преса дуже тісно пов’язана з повсякденним життям суспільства. Вона поширює ідеї, думки, інформацію через друковане слово. Розвиток преси нерозривно пов’язаний з економічним, політичним та культурним розвитком держави. Будь-які зміни у суспільному житті негайно відображаються у друкованих засобах інформації, тобто преса – дзеркало щоденного життя народу.

Відомо, що на початку ХХ ст. територія сьогоденної України знаходилась під владою трьох держав: Австро-Угорщини, Польщі та Російської імперії. Якщо на території Західної України преса могла розвиватися і видаватися українською мовою, то на території Східної України періодичні видання національною мовою всіляко переслідувались заборонами та цензурою. Цензурні переслідування в Росії зумовили сконцентрування на тривалий час українського книговидання в Галичині. Спершу тут на видавничому русі істотно позначався конфлікт між народовцями і „москвофілами”, який стосувався не тільки мови видань, але й шрифту: „москвофіли” друкували книжки штучним „язичієм” (спершу варіантом „старогалицької” книжної мови, яку з часом дедалі більше наближали до російської), народовці прагнули вживати українську загальнонаціональну мову.

Особливо велике кількісне зростання української періодики на території Наддніпрянщини припадає на період після революції 1905 – 1907 рр., коли була знесена довголітня цензурна заборона українського слова. В цей період значно зменшились обмеження на видання книг, газет, журналів українською мовою. Окрім цього, значно розширилась географія поширення періодичних видань українською мовою. Тепер така періодика почала видаватися не лише в Галичині, Закарпатті та Буковині, але й на території Східної України та за кордоном.

Деякі газети і журнали виходили недовго, іноді припинялися на перших номерах. Причиною цьому були різні аспекти: найчастіше вони переставали видаватися через матеріальну скруту, але й нерідко через заборону владою. Жорстокі репресії чинилися, насамперед, проти найбільш революційних видань.

Актуальність роботи обґрунтовується тим, що періодичні видання Східної України початку ХХ ст. є невід’ємною частиною всеукраїнської періодики, яка зберігається у фондах НБУВ. Періодика початку ХХ ст. неодноразово привертала увагу дослідників. Проте чимала кількість праць з цього питання не вичерпує глибини наукової проблеми, зокрема того питання, які ж видання цього періоду зберігаються у фондах НБУВ, коли вони надійшли, як комплектуються, у яких фондах знаходяться. Тому всебічне вивчення функціонування періодичних видань початку ХХ ст. у фондах НБУВ має велике значення для осмислення їх як частини національної культури.

Проблемі дослідження періодичних видань Східної України початку ХХ ст. присвячено ряд статей та монографій таких науковців: А. Животка [17], М. Тимошика [61; 62], М. Жовтобрюха [19], Н. Сидоренко [54], О. Сидоренко [55; 56; 57], О. Демченка [13], Б. Чернякова [67], І. Крупського [37; 38; 39], С. Денисюка [15].

Праці цих науковців висвітлюють проблеми історії української преси (А. Животко), історію видавничої справи (М. Тимошик), мову української періодичної преси (М. Жовтобрюх), сатиричну пресу України (Є. Демченко), учнівську та студентську пресу (Б. Черняков). Окремим періодичним виданням та подіям початку ХХ ст. присвячені праці Н. та О. Сидоренків, С. Денисюка, І. Крупського.

У жодній із цих праць не вказується, які саме тогочасні періодичні видання зберігаються у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, адже НБУВ є найповнішим зібранням унікальних періодичних видань, починаючи з XVIII ст. На сучасному етапі назріла проблема систематизації напрацьованих раніше знань і доповнення їх новими.

Мета дослідження − узагальнення та систематизація знань про розвиток періодики Східної України поч. ХХ ст., її надходження та зберігання у фондах НБУВ.

Завдання дипломної роботи:

1) проаналізувати проблеми існування журналів та газет на території Східної України;

2) висвітлити мовознавчі проблеми преси на матеріалі періодичних видань бібліотеки ім. В. І. Вернадського;

3) охарактеризувати періодичні видання Східної України, які видавалися як українською, так і російською мовами;

4) визначити кількість періодичних видань початку ХХ ст., які зберігаються у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.

Об’єктом дослідження є періодичні видання Східної України початку ХХ ст. у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.

Предмет дослідження: різновиди та специфіка газетних і журнальних видань Східної України початку ХХ ст., що зберігаються у НБУ ім. В. І. Вернадського, їх вивчення, надходження та зберігання.

Методи дослідження: порівняльно-історичний метод дає можливість вивчити проблему існування кожного періодичного видання у хронологічній послідовності, починаючи з 1905 року; описовий метод дозволяє розглянути проблему функціонування періодичних видань у фондах НБУВ з різних позицій: вивчити не лише покажчики та літературу з цього питання, але й дослідити каталоги бібліотеки. У науковому дослідженні використано такі прийоми наукового аналізу, як синтез та аналіз. Вони дають можливість класифікувати періодичні видання за спрямуванням: громадсько-політичні, часописи православної церкви і сатирично-гумористична періодика та об’єднати отриману інформацію про періодичні видання різного спрямування і сформувати повне уявлення про періодику початку ХХ ст., яка зберігається у фондах НБУВ.

Апробація отриманих результатів. Результати дипломної роботи були оприлюднені на ІХ Міжнародній науковій конференції студентів та молодих учених „Політ − 2009. Сучасні проблеми науки” у секції „Документознавство та інформаційна діяльність”, яка проходила 8 − 9 квітня 2009 року в Національному авіаційному університеті.

Структура роботи. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Список використаних джерел містить 75 позицій.

РОЗДІЛ 1. ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ СХІДНОЇ УКРАЇНИ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

1.1 Передумови появи україномовних періодичних видань

На початку ХХ ст. видання преси українською мовою було заборонене Валуєвським циркуляром та Емським указом. Окрім цього Валуєвський циркуляр (1862 р.) наніс нищівного удару справі українського книговидання, яке починало розвиватися, а Емський указ імператора Олександра II від 30 травня 1876 р. забороняв видання будь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічних матеріалів і дозволеної цензурою художньої літератури. Преса Наддніпрянщини зазнавала жорстоких переслідувань цензурою, тому зрозумілим є той факт, що кількість видань значно скорочувалась. У цей час українство певною мірою представляв лише єдиний друкований орган – місячник „Киевская старина”. На початку 1903 р. у Києві з'явилося перше число нелегального часопису „Вісник української київської студентської громади”, у Житомирі вийшов часопис „Мысль”, який видавали учні Волинської духовної семінарії.

Ситуація поліпшилась після революції 1905 р. Маніфест 17 жовтня 1905 р. докорінно змінив ситуацію: легально почали видаватися газети партій, з'явилися видання рад і профспілкових організацій. Водночас епоха першої російської революції принесла в газетну справу докорінні зміни. Швидкий темп політичного життя, міжпартійна полеміка, скликання Державної думи – все це стало поштовхом до кількісного зростання періодики. Почали видаватися подібні газети й на території України. Завдяки розвиненій поліграфічній базі найбільша кількість преси друкувалася в Києві [29, с. 65].

На початку ХХ ст. у Російській імперії, під владою якої знаходилась Наддніпрянська Україна, склалася загальноекономічна криза. Фабрики і заводи закривалися, звільняли тисячі робітників. Так, у Харкові було 16 тис. безробітних, у Катеринославі – понад 15 тис., у Донбасі звільняли кожного п’ятого робітника. Почалися страйки та демонстрації, які охопили Київ, Одесу, Катеринослав.

Склалися такі умови, що українські товариства, громади та партії були урядом заборонені, або ж перебували в ембріональному стані, тому серед робітничого класу України все більше поширювалися ідеї класової боротьби, які затіняли ідею національно-визвольного руху. Однією з основних причин переміщення акценту боротьби була національна структура українських міст. Адже швидкий промисловий розвиток Наддніпрянської України викликав приплив населення майже з усіх регіонів Росії. Внаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської і Київської губерній помітно переважало російське населення. Наприклад, у Миколаєві на початку ХХ ст. росіян було 66,3 %, а українців – 27,5%, у Харкові відповідно – 62,8% і 26%, в Одесі – 47,4% і 9,2%, у Києві – 54,5 % і 21%.

Професор І. Крупський зазначає: „Саме на російський та зрусифікований пролетаріат імперії опиралася й заснована 1898 р. у Мінську РСДРП, члени якої проводили значну ідеологічну роботу і в Україні. Так, друкований орган РСДРП „Искра” лише протягом 1903 р. надрукував 93 кореспонденції, присвячені Києву і Київській губернії” [38, с. 105]. Члени РСДРП не лише налагодили нелегальне розповсюдження в Україні своєї газети, а й організували видання російською мовою „Киевского социал-демократического листка”. Зрештою, їм вдалося провести за своїм сценарієм у 1903 р. у багатьох містах України масовий політичний страйк. Звичайно, цей страйк не захищав національних інтересів українців, про що і наголошувалося в листівці, яку видала РСДРП. В ній навіть не згадувалося про українських пролетарів.

Однак з наростанням революційних подій в імперії усе частіше лунають голоси на захист прав поневолених націй. Українська громадськість при першій же нагоді – на мітингах та зборах – неодноразово ухвалює резолюції із вимогою скасувати заборону українського друку. Такі вимоги надходили на адресу міністра внутрішніх справ з Києва, Харкова, Одеси.

Після „кривавої неділі” (09 січня 1905 р.) революція почала захоплювати всі верстви населення. Вищі прошарки суспільства були незадоволені, молодь вірила тим, хто проповідував антидержавні теорії, земські та міські діячі надіялись на конституцію, промислові та торгівельні діячі підтримували революційні ідеї та давали пожертви на революцію. Україною у січні – лютому прокотилася хвиля страйків на підтримку петербурзьких робітників. Влітку 1905 р. збунтувалася команда броненосця „Потемкин”.

Зрештою, активність українських політичних партій та громадських організацій, особливо „Просвіти”, наростання невдоволення народних мас урядовою політикою, змусили Миколу ІІ погодитися на деякі демократичні зміни. Маніфестом 17 жовтня він обіцяв надати народам Росії „свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів”. Так почали виникати нові партії, які стояли на захисті інтересів української нації. Після 17 жовтня протистояння в країні зростало. У Чернігові, Києві, Одесі та інших містах відбулися чорносотенні погроми. На хвилі опору погромникам почали організовуватися бойові дружини. Саме вони й стали головною силою у боротьбі проти тогочасної влади, на яку спиралися російські есери, більшовики й анархісти.

Протистояння закінчилося у грудні 1905 р., коли в деяких містах України відбулися збройні повстання. Найзапекліші бої точилися у Горлівці, Катеринославі. Після поразки повстань революційна хвиля почала спадати [38, с. 107].

У грудні 1905 р. у Києві відбувся ІІ зїзд Революційної української партії, на якому вона була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У цей час Українська демократична партія і Українська радикальна партія утворили Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Політичний рух був досить жвавий, дуже гостро стояло питання про стосунки між українськими і загальноросійськими партіями. Впродовж 1906 р. УСДРП кілька разів намагалася об’єднатися з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цього так і не сталося. Ще однією важливою прикметою 1906 р. був початок роботи І Державної думи. У виборах до наступної, ІІ Державної думи, значних успіхів досягли організації „Спілки”. Вони спромоглися провести 14 своїх депутатів. Практично всі українські партії обстоювали у цей час ідею автономії України у складі Росії.

Розпуск 3 червня 1907 р. ІІ Державної думи знаменував початок наступу реакції. В Україні практично всі політичні партії до мінімуму згорнули свою роботу. Революція 1905 − 1907 рр. дала змогу набути політичного досвіду українським політичним діячам, які вийдуть на арену у 1917 р.

Загалом же напередодні Першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідуваня. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні Першої світової війни українська політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в умовах війни і революції 1917 − 1920 рр.

1.2 Становлення української преси після Російської революції 1905 року

Дослідник А. Животко у своїй праці „Історія української преси” зазначав: „Революція 1905 року, що охопила всю Росію, викликала серед українського суспільства надію на створення національної преси українською мовою”[17, с. 12]. Варто підкреслити, що ще у 1903 р. у Києві з’явилося перше число нелегального часопису „Вісник української київської студентської громади”, у Житомирі вийшов часопис „Мысль”, який видавали учні Волинської духовної семінарії.

Відразу після оприлюднення царського Маніфесту у Києві зібрався редакційний комітет, щоб обговорити план видання першого номера щоденної української газети „Громадське слово”. І в цей же час у Києві чорна сотня влаштувала погроми. Налякані погромами, київські друкарні боялися друкувати українську газету лише на підставі Маніфесту 17 жовтня. Чекали окремого спеціального письмового дозволу від губернатора. Губернатор, як і можна було очікувати, такого дозволу давати не поспішав. Терміни видання першої української газети затягувалися.

Однак у Лубнах, на Полтавщині, місцеві українські патріоти зуміли домовитися з керівництвом місцевої друкарні про друкування українського часопису. Так, 25 листопада 1905 р. у Лубнах з'явилася перша на теренах Наддніпрянщини україномовна газета „Хлібороб”. Підписував її як редактор наймолодший із братів Шеметів – Микола, хоча насправді редактором був старший брат Володимир, який ще перед революцією 1905 р. спробував видавати щоденну газету „Поступ”, але не отримав дозволу Міністерства внутрішніх справ. Однак не довго формував українське інформаційне поле часопис „Хлібороб”. У грудні 1905 р., на п'ятому числі, він був заборонений. Та, незважаючи на його короткий вік, часопис відіграв вагому роль як у становленні національного українського інформаційного поля на Наддніпрянщині, так і в розвитку національної свідомості народу. Заслуга „Хлібороба” була і в тому, що він відкрив нову еру в історії культури й суспільно-політичної думки України і після його появи українська преса вже ніколи, незважаючи на будь-які заборони, не переривала свого родоводу.

Після заборони „Хлібороба” В. Шемет намагався продовжити видання часопису під назвою „Хліборобська справа”, однак, незважаючи на „конституційні свободи”, усі його клопотання не мали результатів [37, с. 115].

Наприкінці грудня 1905 р. члени гуртка „Українська демократична громада”, до якого входили Л. Жебуньов, Г. Маркевич, П. Мирний, Г. Коваленко, на одній із своїх нарад, розуміючи, що „Хлібороб” не зможе вижити в розбурханому морі російського шовінізму, вирішили розпочати збір коштів для створення нового видання. Видавцем обрали Г. Маркевича, обов'язки головних редакторів поклали на М. Дмитрієва та Г. Коваленка. Часопис вирішили назвати „Рідний край”.

25 грудня 1905 р. у Полтаві, рівно через місяць після прийняття царською адміністрацією „Тимчасових правил про друк”, побачило світ перше число тижневика „Рідний край”, який відкривався поезією-маніфестом П. Мирного „До сучасної музи”. Авторський колектив журналу, обираючи нелегкий і небезпечний шлях розбудови рідної культури, прагнув розбудити національну свідомість українців, виховувати в них почуття національної гідності. Мета, яку ставив перед собою журнал, визначалася вимогами життя, потребами духовного і політичного відродження українського народу, усвідомленням українською інтелігенцією свого місця і ролі в суспільстві. І закономірно, що часопис „Рідний край” за своєю ідейною спрямованістю був безпартійним. Це свідчить про те, що для видавців важливими були не політичні амбіції певної партії чи групи людей, а згуртування загальноукраїнського руху на шляху до створення повноцінної європейської нації. Саме тому для повного і всебічного висвітлення життя редакція намагалася залучити до участі в роботі якомога більше людей.

Редакція „Рідного краю” при висвітленні суспільно-політичних проблем неодмінно наголошувала на двох аспектах, які, на її погляд, могли привести до автономії України: державність української мови і діяльність українських депутатів у складі Державної думи. Тому закономірно, що в період виборів до Думи редакція розповідала про кандидатів до неї, радила обирати лише тих, хто служитиме інтересам українців, дбатиме за інтереси України. Коли ж Думу було розпущено, газета відверто виступила проти уряду. Зрозуміло, що формування українського інформаційного простору в такому напрямі, як це робила редакція „Рідного краю”, викликало рішучий протест уряду. Це призвело до того, що в провінції надалі часопис видаватися не міг. Тому вирішено було перенести його видання до Києва. Таким чином, з кінця жовтня 1907 р. часопис почав видаватися в Києві. Очолила редакцію О. Пчілка, яка і стала першою українською жінкою-редактором на Наддніпрянщині.

У 1906 р. виповнилося 25 років від дня виходу журналу „Киевская старина”. Гостро відчувалася потреба ввести в національне інформаційне поле не лише газету, а й журнал, який би видавався рідною мовою і виходив у столиці України. Таким „переходовим до нових вимог” часописом став журнал „Україна”. Друкувався він двома мовами – українською і російською. Це був місячник, обсяг якого становив 10 – 12 друкованих аркушів, що складався з двох частин: наукової та інформаційно-публіцистичної. Друкувалися в ньому твори І. Нечуя-Левицького, В. Доманицького, І. Франка. Нерідко зі своїми публікаціями на його сторінках виступав С. Петлюра. Усі національні проблеми редакція вирішувала через призму соціалістичної ідеології.

Тим часом наприкінці 1905 р. В. Леонтович отримав дозвіл на видання щоденної політичної, економічної та літературної газети „Громадська думка” і в останній день року встиг видати її перший номер. Видання це побачило світ замість задекларованої газети „Українське слово”, на яку й, власне, було подане прохання на випуск.

Завдяки широкому колу авторів редакції, а серед них були Б. Грінченко, його дружина М. Загірня, В. Самійленко, А. Тесленко, А. Кримський, М. Лисенко, В. Доманицький та інші, редакція торкалася усіх важливих суспільно-політичних проблем, використовувала весь арсенал тогочасних газетно-публіцистичних жанрів – від заміток до великих аналітичних статей, від віршів до гумористично-сатиричних жанрів.

Серед інших часописів, які спричинили розвиток національної свідомості, – газети „Народна справа”, „Вісті”, які видавалися в Одесі у 1906 р., „Добра порада” і „Запоріжжя” (Катеринослав), „Слобожанщина” і „Порада” (Харків), низка часописів Києва. Однак із 34 друкованих органів, які видавалися в першій половині 1906 р., до кінця року залишилося менше десяти, та й названих часописів усього вийшло лише по кілька номерів. Проте розвиток української преси вже заборонити ніхто не міг.

1.3 Цензурні утиски щодо українських газет та журналів

Маніфест 17 жовтня 1905 р. поклав початок тому періоду в суспільно-політичному житті Російської імперії, який навіть ліберали не без іронії називали „епохою оновленого ладу”. Становище преси на той час регламентувалося низкою додаткових правил, законами про тимчасові та надзвичайні охорони, жорстким і постійним втручанням поліції та адміністрації. Одночасно з цензурними постановами і відповідно до розширення прав, що надавалися новими законами і циркулярами, до преси постійно „прикладали руку” губернатори і градоначальники. Необмежений простір відкривався перед ними з уведенням „правил” про надзвичайну та іншу „охорону”. Такі правила після 15 грудня 1905 р. почали поширюватися на більшість регіонів Російської імперії. У різних місцевостях губернатори мали право видавати власні „обов'язкові розпорядження” стосовно друку, що забороняли розповсюдження видань, публікацію статей і заміток, які вони вважали шкідливими.

Аналогічне відношення було і до друкарень стосовно періодичних видань:

1. Жодна друкарня не мала права починати набір і друк газети чи журналу без особливого свідоцтва, що видавався губернатором спеціально для друкарні на право друку цього видання. Це свідоцтво повинне зберігатися в друкарні.

2. В разі будь-яких змін в умовах виходу в світ даного періодичного видання, заміни відповідального редактора іншою особою, зміни друкарні видавець повинен був подати заяву про це губернатору до початку подальшого випуску у світ видання, а якщо зміна була не передбачуваною, то упродовж 3-х днів із вступом в силу обставин, що викликали зміни, попереднє свідоцтво мало бути замінене новим.

3. На кожному номері періодичного видання мали бути надруковані прізвища відповідального редактора і видавця, адреса редакції в друкарні, де віддрукований цей номер.

4. Кожний номер газети чи журналу, духовного чи світського, з усіма додатками, повинен був одночасно з випуском його з друкарні подаватися в узаконеній кількості примірників до Київського тимчасового комітету у справах преси (колишню цензуру) [39, с. 23].

Нелегким був шлях української національної преси до свого читача. Постійні прискіпування, перестороги, надумані заборони, політичні на та адміністративні штрафи переслідували видавців та редакторів кожному кроці. Чимало україномовних видань гинули під тиском місцевої влади на перших номерах, навіть не встигнувши зарекомендувати себе перед читацькою аудиторією. Так сталося з катеринославськими газетами „Запоріжжє” і „Добра порада”, одеським часописом „Вісті”, київською „Боротьбою”, петербурзькою газетою „Наша Дума”, що продовжувала демократичні традиції журналу „Вільна Україна”, та деякими іншими періодичними виданнями в Росії. Систематичних переслідувань зазнавала полтавська газета „Рідний край”. Незважаючи на те, що 1906 р. був відносно сприятливим для зародження української преси, чимало видань не змогли втриматися через несприятливі політичні, адміністративні та цензурні умови. Наприкінці року залишилося на території Наддніпрянської України тільки три видання: „Рідний край” (Полтава), „Світова зірниця” (Могилів-Подільський), „Рада” (Київ).

Тогочасна влада оголосила боротьбу з усіма прогресивними органами, що з'явилися на хвилі демократичних здобутків революції. Так, у жовтні 1905 – грудні 1906 р. у Росії конфісковано понад 430 періодичних видань, майже 370 газет і журналів закрито, 97 друкарень опечатано, 607 редакторів і видавців оштрафовані або арештовані. Вже наступного року цей перелік поповнився новими даними: уряд призупинив випуск 413 періодичних видань, засудив 175 редакторів, оштрафував 556 видавців і редакторів на загальну суму 333950 карбованців. Таким чином, стали очевидними даремні сподівання на конституційні обіцянки, примарні свободи та розрахунок на здоровий глузд місцевої влади. Таким чином влада закреслювала свободу преси, проголошеної 17 жовтня 1905 р.

Що стосується періодичних видань, які друкувалися в Києві, то варто зазначити, що усі газети, окрім вечірніх, друкувалися вночі, щоб вранці надійти до замовника. Одним із джерел даних про тиражі газет можуть бути протоколи про обшуки та конфіскації, проведені жандармами у випадках накладення арешту на той чи інший номер якоїсь газети. Друкувалася величезна кількість газет, так наприклад, газета „Работник” друкувалася у 8000 примірників, з яких 2100 опечатувалося. „Друкувалася величезна кількість таких газет, як „Закон и правда” та „Юго-Западный край” в кількості 2600 екземплярів перша, а друга – 3700 екземплярів” [39, с. 25].

Тиражі журналів були значно меншими. Наприклад, перший номер „Киевской старины” за січень 1905 р. обсягом 18 аркушів віддрукований у кількості 913 примірників, а журнал „Україна” за січень 1907 р. – 1110 примірників.

Надруковані газети з друкарні передавалися розповсюджувачам, на пошту, а також на книжкові склади, звідки розподілялися в кіоски. Коли на четвертий номер газети „Боротьба” був накладений арешт, жандарми влаштували справжнє „полювання” за примірниками газети, які не вдалося конфіскувати безпосередньо в друкарні. Розпорядження про затримання арештованих газет київський цензор надсилав і на пошту. Начальник київського поштово-телеграфного округу повинен був звітувати про кількість газет і журналів, які були конфісковані та арештовані. Всі відомості про це він передавав цензорам.

На початку ХХ ст. редакції могли існувати лише за рахунок меценатства, адже дуже часто тиражі та кількість передплатників були незначними і прибутків майже не приносили. Так, „Журнал „Киевская старина” був збитковим: і 1905, і 1906 рр. редакція завершила з дефіцитом. Тираж журналу „Україна” (спадкоємець попереднього часопису) у січні 1907 р. становив 1110 примірників (у порівнянні з 913 примірниками „Киевской старины” в січні 1905 р.), це підвищення тиражу дозволило редакції отримати незначний прибуток. Цікаво простежити за відомістю витрат на журнал „Україна” у 1907 р. Відомі такі цифри: „Друкарня – 3403 крб. 86 коп. Папір – 1682 крб. 38 коп. Пошта і дрібниці – 851 крб. 74 коп. Прислуга – 216 крб. Редакційні засідання – 114 крб. Телефон – 75 крб. Секретарство – 240 крб. Огляди газет – 100 крб. Квартира, освітлення й опалення – 451 крб. 60 коп. Гонорари, вінки, листування – 205 крб.” [29, с. 65]. Нерідко журнали підтримували українських письменників, маючи для цього преміальний фонд. Так, „Киевская старина” тисячу карбованців такого фонду розподілила між письменниками: В. Винниченком, М. Коцюбинським, М. Чернявським, О. Кобилянською, Лесею Українкою.

Основні газети й журнали на території України в межах Російської імперії упродовж 1905 – 1907 рр. видавалися в Києві, що зумовлено значною кількістю обладнаних і модернізованих, як на той час, друкарень. Ця преса надходила читачам шляхом розгалуженої і налагодженої мережі. Хоча не завжди легко було розібратися у безлічі назв (у 1906 р. їх налічувалося 82) періодики, що мала різноманітне політичне спрямування. Чимало видань залишалися збитковими через незначну кількість передплатників, а отже, й тиражі.

Періодика кінця ХІХ – початку ХХ ст. значну увагу приділяла обговоренню питань розвитку української літературної мови, її функціонування в суспільстві, унормування, зв’язку з російською мовою та місцевими територіальними діалектами.

У кінці 90-х років ХХ ст. знову порушується мовне питання, яке до цього вже неодноразово обговорювалося. Дискусію розпочала газета „Биржевые ведомости”, в якій писалося про те,що українська мова є лише говором „общерусской речи”, а її літературне виявлення вважається взагалі „чимось недоречним”. У відповідь на це „Санкт-Петербургские ведомости” друкують статтю Д. Мордовцева. Він спростовує твердження критичної статті, посилаючись на видатних лінгвістів, таких як Ф. Міклошича, П. Шафарика, П. Лаврівського, О. Потебню, П. Житецького та інших вчених.

У тому ж 1898 р. відомий своїми реакційними поглядами Т. Флорінський, професор Київського університету, публікує в „Университетских известиях” статтю, в якій заперечує самостійність української мови, всебічний її літературний розвиток. Вважаючи її наріччям російської, Флорінський писав, що українська мова повинна обмежуватися лише художніми творами, які змальовують життя українського народу та книгами для селян.

В. Науменко на сторінках „Киевской старины” виступив з доволі обережною критикою Флорінського, обстоюючи право українського народу на власну літературну мову. Український вчений-мовознавець К. Михальчук також заперечував погляди професора, що відобразилось на сторінках „Киевской старины” у статті „Что такое малорусская речь”. Михальчук доводить неправильне використання термінів „мова” та „наріччя” у критикованого автора, він виявляє риси спорідненості між собою мовами слов’янської групи, змальовує процес формування східнослов’янських мов – української, російської, білоруської. Він розповідає,що вони вийшли з одного джерела і є близькими між собою.

Варто зазначити, що полеміка щодо статусу української мови точилася протягом тривалого часу. Аналізуючи розвиток україномовних періодичних видань до 1906 р. потрібно сказати, що відсутність газет і журналів частково намагалися замінити україномовні альманахи. В тих збірниках були лише вірші, оповідання, нариси, але важливо було те, що вони виходили рідною мовою. Таких альманахів у Наддніпрянській Україні було два. Один був виданий у Херсоні М. Чернявським під назвою „Перша Ластівка”, другий в Одесі – „Багаття”, виданий Липою. Порівнюючи україномовні публікації цих видань, одеський орган був цікавішим і ціннішим, адже там друкувалися твори М. Левицького, Дніпрової Чайки, П. Кобилянської, О. Маковея, М. Чернявського та інших. Херсонський альманах друкував твори переважно молодих українських письменників, які ще не публікувались.

Крім названих двох україномовних альманахів, в окреслений період були видані два декламатора – збірники віршів та оповідань „для декламації або промовлення на сцені, на вечорницях, на усякіх збірках”. Перший декламатор називався „Розвага” і був укладений О. Коваленком, другий – „Досвітні огні”, укладач – Б. Грінченко. Б. Грінченко приділяв більше уваги публікаціям відомих українських поетів, зокрема І. Франка, Лесі Українки. Декламатор О. Коваленка друкував твори маловідомих поетів. Ці видання були вагомим внеском в україномовний розвій 1905 р.

Часопис „Киевская старина” отримав право друкувати україномовні дописи, але лише художнього змісту. З них можна виокремити оповідання „Приязнь” Лесі Українки, „Ніоба” О. Кобилянської, твори Непийводи, Сосновського, Пахаревського, Будянської. Також невелику кількість україномовних публіцистичних видань у 1905 р. здійснили: Київське видавництво „Вік” та „Петербургське добродійне товариство видання дешевих і корисних книжок”. У перелік україномовної публіцистики для народу, дозволеної цензурою, увійшли: брошура Гр. Коваленка про холеру, Т. Рильського про сільські випаси, Задьори про виховання малих дітей, хрестоматія О. Білоусенка для дітей під назвою „Вінок”, що була перевидана у 1998 р. київським видавництвом „Веселка”.

У порівнянні з найменшими слов’янськими народами ця кількість україномовних творів мізерна, але й вона є певним здобутком на тлі повного мовного знеуособлення нації. До редакційних відомств подавалась набагато більша кількість видань, хоча, звичайно, не всі вони побачили світ [25, с. 156].

Розгортання революційних подій, хвилі робітничих страйків і селянських заворушень, що охопили всю імперію, наступи демократично налаштованої інтелігенції змусили царя Миколу ІІ та уряд піти на деякі політичні поступки. 17 жовтня 1905 р. було видано маніфест про введення демократичних прав і свобод, зокрема й щодо друкованого слова. „Тимчасові правила про друк”, які скасовували попередню цензуру, ще не стали чинними, а вже з’явилася „перша ластівка” відродженої української періодики – селянський часопис „Хлібороб”, виданий братами Шеметами українською мовою. Старший – В. Шемет, колишній член „Братства Тарасівців”, пізніше посол до 1-ої Державної Думи від Полтавщини, а з 1919 р. співробітник Української Академії наук, став редактором „Хлібороба”. Сторінки часопису рясніли гострим критичним словом, виразною національно-революційною думкою. Кожне число розходилося в кількості п’яти тисяч примірників, на вулицях його просто виривали з рук розповсюджувачів. Після виходу в світ п’ятого числа влада заборонила друкувати цей національний часопис українською мовою, але, на думку А. Животка, він „встиг і в такий короткий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених українських сил” [17, с. 56].

Проте, у мовній практиці деяких тогочасних східноукраїнських газет і журналів досить помітним є дещо більший вплив західноукраїнської періодики. Це можна було спостерігати в фонетиці, орфографії, лексиці, граматиці. Західноукраїнські мовні традиції підтримував „Літературно-науковий вісник”, що з 1907 р. почав виходити в Києві. Певною мірою ці традиції відбиваються у „Записках Українського наукового товариства в Києві” й журналі „Україна”, що перебували під сильним впливом „Записок Наукового товариства ім. Шевченка у Львові”. Відчувала на собі деякий вплив західноукраїнської мовної практики також ілюстрована газета „Село” та деякі інші.

Вплив західної мовної практики був переважно незначний, зовнішній. Іноді він обмежувався лише правописною сферою.

Отже, можна зробити висновок, що на початку ХХ ст. преса Східної України, яка знаходилась під владою Російської імперії, отримала певні поступки з боку держави. Це призвело до збільшення кількості періодичних видань не лише російською, але й українською мовою. Проте, варто зазначити, що багато видань переслідувались цензурою, зазнавали репресій з боку влади. Багато журналів та газет переставали видаватися одразу після першого номера. Так сталося з катеринославськими газетами „Запоріжжє” і „Добра порада”, одеським часописом „Вісті”, київською „Боротьбою”, петербурзькою газетою „Наша Дума”, що продовжувала демократичні традиції журналу „Вільна Україна” та деякими іншими періодичними виданнями на території Наддніпрянщини.

РОЗДІЛ 2. ФОНДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ ІМ. В.І. ВЕРНАДСЬКОГО: НАДХОДЖЕННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ ГАЗЕТНИХ І ЖУРНАЛЬНИХ ВИДАНЬ

2.1 Фонди НБУВ як унікальне зібрання джерел інформації

В основу фонду Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського покладено великі книжкові зібрання XVIII − XIX ст. — фундаментальні бібліотеки Київської духовної академії, Київського університету св. Володимира, Hіжинського історико-філологічного інституту, Кременецького ліцею, ряду монастирів, ліквідованих чи реорганізованих наукових установ, товариств, навчальних закладів, націоналізованих книжкових складів і магазинів, великих приватних колекцій, які відрізнялися не лише чисельністю рідкісних і цінних видань, а й системністю та цілеспрямованим відбором літератури. У перші роки існування бібліотека придбала ретельно підібрані колекції з різних галузей науки, що належали видатним ученим-академікам В. Іконникову, М. Петрову, П. Тутковському, професорам І. та М. Лучицьким, С. Голубєву, Ю. Кулаковському, В. Караваєву, К. Якубовськом, письменнику й освітньому діячеві Б. Грінченку, відомому історику М. Бантиш-Каменському. Ця традиція постійно підтримується. Серед особистих колекцій, що в різний час надійшли до фондів бібліотеки, крім названих, особливо цінними є книжкові зібрання академіків А. Кримського, Ю. Соколова, Ю. Ліпатова, членів-кореспондентів С. Маслова, П. Попова, письменника Є. Кротевича.

Постійними джерелами цілеспрямованого поповнення фонду є передплата, купівля у книжкових магазинах та на аукціонах, книгообмін. Повнота поточного комплектування забезпечується надходженням обв'язкових примірників творів друку. Завдяки цьому Hаціональна бібліотека України імені В.І. Вернадського має унікальний за змістом і універсальний за видовим складом фонд, що включає документи від зародження писемності (клинописні тексти III тис. до н.е.) до актуальних вітчизняних та зарубіжних наукових видань сьогодення.

У газетному фонді зберігається близько 175 тис. річних комплектів газет. Найдавнішими виданнями в цьому фонді є: „Санкт-Петербургские ведомости” 1732 р. і „Gazeta Warszawska” 1760 р. Цінна інформативна частина фондів — багаторічні комплекти дореволюційних, повні комплекти сучасних вітчизняних та зарубіжних наукових журналів, 70-тисячне зібрання службових видань різних дореволюційних відомств і установ, зокрема департаментів, міністерств, комісій, комітетів, товариств.

Виключно важливу наукову, культурну і громадську цінність становить найбільш повне в Україні зібрання архівного примірника друку України з 1917 р. (700 тис. прим.), зібрання всіх видань установ Національної академії наук, включаючи видруковані на замовлення та малотиражні, значна частина Архівного фонду Академії, а також понад 100-тисячний масив докторських і кандидатських дисертацій з усіх галузей знань, що були захищені в Україні.

Єдиним в Україні є 500-тисячне зібрання публікацій Організації Об'єднаних Hацій (ООН) та її спеціалізованих установ (з 1969 р.). Hаціональна бібліотека України імені В.І. Вернадського щорічно одержує майже 15 тис. документів: статути, договори, правила процедур, звіти про засідання, резолюції та рішення, покажчики офіційних матеріалів, публікації з різних проблем науки, техніки, культури, переважно англійською та російською мовами.

Виняткове науково-культурне значення має одне з найбагатших зібрань стародавніх пам'яток слов'янської писемності, фонд рукописних книг XI — XVIII ст. та історичних документів XVI — XVIII ст. Серед них — сім аркушів „Київських глаголичних листків” (X ст.) — однієї з найдавніших глаголичних пам'яток старослов'янської писемності, фрагменти „Сліпченського Апостола” — рукопису XII ст. на пергамені, „Оршанське Євангеліє” XIII ст., „Сербський Апостол” XIV ст., „Києво-Печерський патерик” (1553 − 1554), славнозвісне „Пересопницьке Євангеліє” (1556 − 1561), що за красою та багатством оформлення не має рівних собі серед українських рукописів. Сьогодні ця духовна святиня українського народу набула значення ще й політичного символу нації — на „Пересопницькому Євангеліє” під час інавгурації присягають Президенти України [23].

У фондах знаходиться також велике зібрання стародавніх слов'янських книг, друкованих кирилицею (понад 8000 томів). Тут представлено перші друковані книги з Московської, Львівської, Острозької, Київської, Почаївської, Віленської, Унівської, Hовгород-Сіверської друкарень. Серед них всесвітньо відомі московське (1564 р.) і львівське (1574 р.) видання „Апостола” першодрукаря І. Федорова, віленське „Євангеліє” П. Мстиславця (1575 р.), Острозька „Біблія” (1581 р.), „Граматика” Мелетія Смотрицького; одна з перших київських друкованих книг — „Лексіконъ славеноросскій” Памви Беринди (1627 р.) та багато інших рідкісних видань східнослов'янських друкарень. Широко представлено рідкісні видання XVIII − XX ст., друковані гражданським шрифтом — „Енеїда” І. Котляревського 1798 р., Шевченківський Кобзар 1840 р., прижиттєві видання творів М. Ломоносова, О. Пушкіна, Л. Глібова, І. Карпенка-Карого, Лесі Українки, П. Грабовського, що давно вже стали раритетами.

Серед зарубіжних стародруків — пам'ятки західноєвропейського книгодруку XV—XVI ст., у тому числі колекція з 524 інкунабулів, книг початкового періоду книгодрукування, виданих до 1500 р. В колекції є „Трактат” Матвія Краківського — книга, видана у Майнці 1459 − 1460 рр. ще за життя І. Гутенберга, „Історія тварин” Арістотеля (Венеція, Й. Кельнський, Й. Мантен, 1476 р.) та слов'янський інкунабул „Октоїх”, виданий у Чорногорії 1494 р. Стародруки, що побачили світ протягом першої половини XVI ст., об'єднано в колекцію палеотипів, яка нараховує 2,5 тис. примірників. Представлено видання найбільш відомих європейських друкарів Й. Фробена, Й. Бадіуса Асцезія, А. Торрезано, Й. Амербаха, Ф. Джунти, Я. Галлера, М. Шарфенберга, Й. Шьонспергера та ін. Бібліотека має також видання відомих європейських видавничих фірм XV − XVII ст. — Альдів, Етьєнів, Плантенів, Ельзевірів.

У фондах Інституту рукопису нараховується понад 400 колекцій документів III − XX ст., архівів діячів вітчизняної науки, літератури і мистецтва XIX − XX ст., серед яких архіви В. Вернадського, А. Лазаревського, Б. Грінченка, В. Антоновича, О. Левицького, В. Іконникова, А. Кандиби, М. Зерова. Зберігаються в цих фондах і матеріали з рукописної спадщини Т. Шевченка, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, М. Рильського, П. Тичини та ін. У фондах Інституту рукопису зберігаються також архіви вчених НАН України.

Надзвичайно цінна частина зібрань Hаціональної бібліотеки України імені В.І. Вернадського — її близько 220-тисячні фонди нотних видань — найбагатше нотосховище в Україні. Основу цього фонду становить колекція Разумовських, бібліотека й архів музичного товариства ім. М. Леонтовича, музичні видання з особистих зібрань видатних діячів музичної культури. Тут зосереджено кращі надбання музичної культури України та Росії кінця XVII — першої половини XIX ст., музична класика різних епох і народів, клавіри вітчизняних опер та інструментальної музики, всі види нотної продукції, довідкові видання, звукозаписи. Серед них багато унікальних, єдиних у всьому світі [23].

Зібрання друкованих образотворчих матеріалів у фондах Hаціональної бібліотеки України імені В.І. Вернадського налічує понад 250 тис. примірників. Представлено кращі взірці світового образотворчого мистецтва, які репродуційовані у книгах, альбомах, журналах, а також листівки, гравюри, плакати, портрети, лубки, велику колекцію документальних фотографій, що зберігають риси старого Києва, Парижа, Лондона, пам'ятки архітектури, інтер'єри дореволюційних будинків тощо. Особливою цінністю альбомного фонду є колекція так званих „кунстбухів” — збірників гравюр, за якими навчались учні іконописної школи Києво-Печерської лаври у XVII − XVIII ст. У фонді естампної графіки широко представлено репродукції західно-європейської та вітчизняної гравюри XVIII − XIX ст., твори сучасних українських графіків. Унікальною є колекція українських плакатів з 1904 р. до наших днів; з них 200 плакатів збереглися лише у фондах бібліотеки.

У єдиному в Україні спеціалізованому фонді картографічних видань, де зосереджено також і літературу з геодезії, геології, географії, інших наук про Землю, зібрано 42 тис. вітчизняних та зарубіжних картографічних матеріалів з XVI ст., у тому числі понад 5 тис. довідкових видань. У складі фонду значна кількість рідкісних документів, як друкованих, так і рукописних. Серед них вирізняються твори знаменитих фламандських географів-картографів XVI ст.: атлас Авраама Ортелія „Theatrum orbis terrarum”, виданий у середині XVI ст., атласи Гергарда Кремера (Меркатора) „Atlas ou representation du Monde Universel...” і „Appendix Atlantis oder ander Theil...”. Широко та змістовно відображено територію України. Предметом особливої уваги є такі раритети, як рукописний „Атлас реки Днепра”, складений 1784 р., „Карта Киевской губернии” 1784 р., „Генеральная карта Российской Империи” 1734 р. [23].

Особливе місце серед фондів спеціалізованих профілів посідає фонд зарубіжної Україніки, який складається з двох рівноцінних частин, кожна з яких унікальна за своїм складом і змістом, має певне призначення і свого користувача. Першою складовою частиною згаданого фонду є одне з найбільших в Україні (понад 8 тис. книг і близько 8 тис. часописів) зібрань творів друку, виданих поза Україною; а другою — близько 16 тис. творів репресованих, а згодом реабілітованих авторів, які в різний час вилучалися з основного книгосховища або й відразу потрапляли до відділу спеціального збереження.

Інформативним є фонд бібліотекознавчої літератури — найбільше в державі за обсягом і унікальне за змістом, науковим та культурним значенням зібрання документів з питань бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства, наукознавства та інформатики. Фонд включає понад 20 тисяч вітчизняних і зарубіжних монографій, фахових періодичних видань, матеріалів наукових і науково-практичних конференцій, навчальних посібників, нормативно-інструктивних та методичних документів, звітів про науково-дослідні роботи та бібліотечно-бібліографічну діяльність книгозбірень.

Унікальним є 160-тисячний довідково-бібліографічний фонд бібліотеки. Вітчизняні та зарубіжні енциклопедії, загальні та галузеві довідники і бібліографічні покажчики, національні бібліографії зарубіжних країн, бібліографічні, реферативні, оглядово-аналітичні видання органів інформації, міжнародних інформаційних центрів дають змогу виконувати бібліографічні, фактографічні, адресні та інші довідки з будь-якої галузі знань, залучаючи світовий документний потік.

2.2 Огляд періодичних видань громадсько-політичного спрямування у фондах бібліотеки ім. В.І. Вернадського

Газети та журнали громадсько-політичного спрямування становлять основну частину східноукраїнських видань початку ХХ ст. у газетному фонді НБУВ. Це і перша україномовна газета на території Східної України „Хлібороб”, і щоденна газета „Громадська думка” / „Рада”, і видання двох століть – „Киевская старина”. Всі ці періодичні видання приділяли значну увагу життю тогочасного Києва, формуванню української культури, фактам тогочасної дійсності. Тому, зрозумілим є той факт, що ці газети були найпоширенішими серед населення, з одного боку, і серед влади, з іншого, адже друкували статті на злободенні теми.

2.2.1 „Хлібороб” - перший україномовний тижневик на території Східної України

На початку ХХ ст. Лубни стають одним із культурно-просвітницьких центрів Лівобережної України. Тут, зокрема, була заснована і деякий час успішно діяла громада Революційної Української Партії (РУП), до складу якої увійшли М. Порш, А. Левицький, М. Сахаров, Н. Грінченко, М. Коренецький, В. Дорошенко, М. Огородній, сестри Приходько [51, с. 129]. Брати Шемети намагалися перебувати у вирі національно-просвітницького життя, мали власну позицію. На початку ХХ ст. їхня національна свідомість разом із політизацією суспільства швидко зростала.

Перший номер часопису „Хлібороб − селянський часопис” брати Шемети випустили у Лубнах 12 листопада 1905 р. Відповідальним редактором був Микола, але фактичним редактором став Володимир.

„Хлібороб” вийшов накладом 5 тисяч примірників за рахунок коштів Лубенської української громади, тож певною мірою відображав її вимоги. Адреса редакції була оригінальною – м. Лубни на Полтавщині, дім Шемета. Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передачі землі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. Друкувалися матеріали переважно місцевого характеру, але повідомлялося також про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, у Петербурзі й Москві. Тут уміщувалися статті історичного та загальнополітичного характеру, вірші Х. Алчевської, Ю. Буняка, Я. Самотнього. Значна кількість матеріалів була не підписана, очевидно, для безпеки авторів.

Газета „Хлібороб” була невеликою за обсягом (на дві картки). Як зазначає А. Животко: „ У першому числі подано було Маніфест 17 жовтня та статтю „ Про вольності громадянські”. З матеріалів у подальших числах треба згадати статтю про Переяславську умову (1654). Та чи не найцікавішими були тут відомості про те, як прокидалося українське життя та про український рух на західноукраїнських землях” [17, с. 120].

Доля „Хлібороба” була передбачуваною, після виходу п'яти чисел влада його закрила. Але, головним є те, що про появу часопису сповістили „Літературно-науковий вісник”, „Шершень”, „Вільна Україна”, „Рідний край”, „Полтавська земська газета”, „Полтавщина” та ін. „Хлібороб” у короткий час встиг розбудити і організувати розпорошені українські сили.

Для родини Шеметів досить насиченим видався 1906 р. У квітні Володимира було обрано депутатом до першої Державної думи (це був чи не єдиний кандидат, який пройшов до Думи під суто національними гаслами), він входив до складу української фракції та бюро українського парламентського клубу, розбудовував структуру Української радикально-демократичної партії, яка в цей період активно розробляла проект автономії України. Щодо цього влітку 1906 р. у Полтаві відбулася ціла низка нарад всеукраїнського рівня. Не залишав В. Шемет активної громадсько-політичної роботи і після розпуску думи: восени 1906 р. він із групою депутатів підписав „Виборзьку відозву” – заклик до народу чинити „пасивний опір урядові (не платити податків, не давати рекрутів) доти, доки цар не призначить нових виборів до думи”. Тож, як й інших „виборжців”, В. Шемета було заарештовано й засуджено до тримісячного ув'язнення [51, с. 131].

Зазнав переслідувань і Микола, який у той час був студентом університету. Він перебував під постійним наглядом поліції і за незаконне зберігання заборонених видань наприкінці 1906 р. його притягли до кримінальної відповідальності.

Під час обшуків у батьківському будинку в Лубнах у нього виявлено нотатки з присудами сільських товариств, 24 листи, бланки заяв від козаків для внесення їх у списки виборців землевласників Лубенського повіту до Державної думи, 19 брошур „Як збіраються і куди повертаються народні гроші” та ін. На думку слідчих, цього було достатньо, щоб колишнього редактора звинуватити у злочинах, передбачених ст. 132 Кримінального положення.

У ході слідства Микола не визнавав себе винним. За його словами, всі вилучені речі належали виключно йому як редакторові. Видання були отримані внаслідок обміну між авторами та видавничими фірмами, але не були вчасно використані редакцією. Уникнути ув'язнення Миколі вдається лише після внесення грошової застави [51, с. 132].

Постійні нервові стреси (переслідування, обшуки, ув'язнення), які переживали брати Шемети, не минули безслідно. Восени 1908 р., перебуваючи в ув'язненні, політичний арештант В. Шемет серйозно захворів. Та, попри констатуючий інфекційний характер хвороби, Полтавська судова комісія приймає дивне рішення про переведення його на обстеження до психіатричної лікарні (вирішувалося навіть питання про направлення до Московської окружної психіатричної лікарні). Навіть хворим він залишався досить небезпечним для тогочасного режиму. Лише після клопотання рідних Володимира на час лікування залишають у Полтаві.

Володимир і Микола Шемети з гідністю пройшли через випробування, які приготувала їм доля, до кінця життя не зходили з обраного шляху, намагалися сповна послужити Україні та рідному народові.

У газетному фонді НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються всі номери газети „Хлібороб” за 1905 р.: № 1, 2, 3, 4, 5. З № 4 до підзаголовку газети додається маніфест: „Селяни усієї України, єднайтеся”, а після № 5 газету заборонили.

2.2.2 Журнал „Киевская старина” − видання двох століть

Журнал „Киевская старина” в Лівобережній Україні без перебільшення можна назвати виданням двох століть XIX і XX. Протягом майже чверті віку (1882 − 1906, сюди ж включаємо і журнал „Україна” за 1907 р.) вийшло 94 томи, а це понад 70 тисяч сторінок наукового інформаційно-довідкового тексту, кілька сотень рідкісних ілюстрацій, карт і схем, які можна побачити тільки в цьому виданні. Авторський колектив нараховує величезну кількість талановитих представників української науковотворчої інтелігенції кінця XIX початку XX ст. Серед них В. Антонович, Д. Баталій, М. Біляшівський, П. Голубовський, В. Горленко, Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Доманицький, Д. Дорошенко, Г. Житецький, І. Каманін, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, О. Левицький, В. Науменко, А. Скальковський, А. Степович, М. Сумцов, В. Щербина і багато інших [21, с. 74]. Тематика публікацій − широка − археологія, історія, мовознавство, етнографія, література, релігія, бібліографія, мемуаристика, епістолярій і т.д. Тематичний діапазон охоплює кілька тисячоліть історії України. Редакція докладала величезних зусиль, щоб кожний номер вийшов у світ і потрапив до читачів.

„Киевская старина” (1882 − 1906) видавалася переважно російською мовою. У 1907 р. місячник був перетворений на україномовну „Україну”. Характерною особливістю публікацій стала національна спрямованість: чи це стосувалося документів та діяльності видатних осіб давніх часів, чи розвитку освіти й красного письменства, чи становлення українських родоводів та наукових підвалин.

Співробітники часопису працювали за несприятливих умов: цензура в усьому вбачала прояви українського сепаратизму. Заборонено було вживати такі слова, як „Україна”, „січ”, „козак”, „москаль” (у значенні солдат) та ін. [11, с. 34]. Особливої немилості в цензури, крім самого змісту українського тексту і теми публікації, зазнало вживання в українських текстах літери „і”. У результаті київська цензура отримала завдання докорінно знищити літеру „і” у статтях місячника. Будь-яка стаття з українським текстом (уривком чи цитатою) надсилалася до цензурного комітету для повторного розгляду петербурзькими чиновниками. Столичний цензор робив висновки, з якими часто Головне управління у справах друку імперії не погоджувалося; це іноді призводило до затримки виходу журналу й порушувало редакційні плани.

Колегія „Киевской старины” упродовж усього часу існування журналу домагалася відміни цензури, але кожного разу наражалася на протидію контролюючого відомства. Взагалі цензура не тільки викидала багато праць, а й скорочувала їх так, що редакції доводилося самій відмовлятися від таких пошматованих творів. „Що виробляє цензор, одному Богу відомо, − писав Феофан Лебединцев до А. Бичкова, директора Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки, − я викидаю і ці статті, й окремі речення, інше зовсім притримав − нічого не помагає” [11, с. 35].

Незважаючи на шалений тиск з боку офіційної влади, „Киевская старина” усіляко намагалася піднести престиж української мови. З цією метою у 1895 р. за редакцією В. Науменка та Є. Тимченка вийшов „Малорусский словарь”. Керуючий міністерством внутрішніх справ дозволив розіслати словник як безкоштовний додаток до журналу. Результатом активних дій В. Науменка стало отримання дозволу на публікацію в місячнику художніх творів рідною мовою та заснування української друкарні; а ще через два роки був відкритий ще один національний осередок − книгарня „Киевской старины”.

З початком ХХ ст. цензурна практика трохи пом'якшала і дозволяла дещо друкувати українською мовою або ж аналізувати мовознавчі матеріали. Після революції 1905 р. настав час, коли полтавські, київські, одеські, катеринославські, харківські, московські й петербурзькі періодичні видання заговорили на повний голос про національну освіту, потреби рідної мови, розвиток літературних і журналістських талантів, які друкувалися б на сторінках своєї преси. З'явилися „Хлібороб” і „Рідний край”, „Громадська думка” і „Добра порада”, „Запоріжжє” і „Сніп”, які зверталися до читача зрозумілою, вже не забороненою мовою. Настав час одверто й енергійно обстоювати законні права української мови у всіх галузях громадського життя на батьківщині − насамперед у народній школі.

Слід зауважити, що цей перехід до національної розбудови був би неможливий без попереднього досвіду „Основи” та „Киевской старины”, галицьких „Правди”, „Зорі”, „Життя і слова”, „Літературно-наукового вісника”, без публіцистичної діяльності та боротьби за утвердження українського слова П. Куліша, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Лесі Українки, Бориса Грінченка та ін. У переліку видатних заслуг варто згадати авторів і співробітників „Киевской старины” В. Антоновича, М. Костомарова, М. Стороженка, П. Житецького, І. Житецького, Д. Багалія, М. Петрова та ін. Заслуга „Киевской старины” в тому, що вона зберегла українську історію та культуру „незасміченими,” дбала про їх незалежний розвиток і утвердження, залишаючись упродовж 25 років єдиним друкованим органом національної думки у підросійській Україні. Окрім цього, з часу існування місячника українська журналістика вже не мала „білих плям”, адже з'явилися видання, які репрезентували українство та формували його національну свідомість. „Киевская старина” була тим виданням, що символізувало джерело розвитку національних ідеалів.

НБУ ім. В. І. Вернадського комплектує журнал з 1885 р. У газетному фонді зберігаються такі номери „Киевской старины” початку ХХ ст.:

1. 1905 р.: № 1 – 12 (88 – 91 томи);

2. 1906 р.: № 1 – 12 (92 – 94 томи).

З 1907 р. місячник був перетворений в україномовний журнал „Україна”.

2.2.3 Навчальне видання „Университетские известия”

З 1861 до 1919 р. виходив у Києві і розповсюджувався практично в усіх навчальних і наукових закладах Європи часопис „Университетские известия".

Це був друкований орган, який від початку свого виходу за обсягом (кількість друкованих аркушів одного випуску часом доходила до 30, а то й 40) зовсім не нагадував журнальне видання. Не можна назвати його і суто науковим, вузько специфічним збірником, бо за внутрішньою рубрикацією подачі матеріалів він більше нагадував універсальний журнал [61, с. 31]. Від універсального журналу він віддалявся тим, що в одному окремому випуску тут уміщувалися цілі книги, підручники, монографії, розлогі звіти.

За науковою та інформаційною насиченістю, обсягом джерельного матеріалу, різноманітними статистичними даними, дослідницькими відкриттями це − видання, рівних якому важко було знайти в імперії.

Ідея заснування саме такого типу видання належить першому ректорові університету М. Максимовичу. Однак на початковому етапі становлення університету реалізувати її не вдалося. Питання це постало через десять років після відкриття навчального закладу на одному із засідань його Ради у листопаді 1845 р. Перша назва цього першого в Києві наукового часопису була такою: „Записки Императорского Университета св. Владимира”.

Відповідно до програми, часопис мав складатися з чотирьох розділів: філософсько-історичного, фізико-математичного, юридичного, медичного. Головним програмним завданням ставилася публікація праць професорів і викладачів університету з метою „повідомляти публіці найцікавіші предмети з кожної науки”.

В основу першого розділу заявлялися оригінальні твори і критичні огляди поточного літературного процесу, переклади з давньогрецьких та римських класиків, аналітичні статті. Розділ точних наук передбачав привертати увагу читачів популярним викладом зроблених університетськими вченими відкриттів та винаходів, обговоренням чужих дослідів, критичним оглядом наукової літератури з цієї проблематики. Юристи мали запропонувати огляди сучасного законодавства Росії і Європи, виклади найцікавіших і найповчальніших кримінальних та цивільних справ судової практики.

Аналіз цієї програми засвідчує, що задум був справді цікавий, перспективний і вартий якнайшвидшого втілення. Передбачалося, що „Записки...” друкуватимуться накладом 400 примірників. Із них 300 спрямовуватиметься на продаж, а 100 безкоштовно розподілятимуться серед авторів. Чітка періодичність виходу „Записок...” не встановлювалася, але в межах календарного року мало виходити не менше як по одній книзі.

Аби зацікавити авторів майбутнього наукового видання, передусім викладачів університету, керівництво навчального закладу клопотало перед міністерством передбачити можливість матеріальної винагороди для тих, хто готуватиме до видання власні публікації. Із дозволу Міністерства незабаром було придбано спеціальний папір, доставлений із Варшави. Але перший випуск „Записок...” так і не вийшов. На заваді стала відсутність статей авторів.

Не вдалася і друга спроба заснувати при університеті науковий періодичний орган, здійснена в середині 50-х років.

За ініціативою нового ректора Н. Бунге на початку 60-х років знову, вже втретє, постало питання „про видання періодичних даних, які відносяться до університету”. Для обговорення цього питання Радою університету у квітні 1861 р. була створена спеціальна комісія під головуванням ректора у складі авторитетних професорів усіх факультетів. До серпня члени цієї комісії розробили програму нового видання і підготували обгрунтування для Міністерства освіти.

Новий друкований орган мав називатися „Университетские известия”. Його програма помітно відрізнялася від заявленого попередньо видання. Метою часопису стало створити зв’язок між університетом і суспільством. Структура подачі матеріалів також планувалася іншою. Замість спрощеного, факультетського, принципу публікації статей, що пропонувалося для „Записок”, тут передбачалося вести чотири основні рубрики: наукову, навчальну, господарську а також питання, що стосувалися студентів і в цілому університету [61, с. 32].

Змістове наповнення рубрик також відрізнялося:

1) „Частина наукова та навчальна”: звіти Ради та інші документи, що стосуються важливих навчальних і наукових проблем; звіти факультетів про подані до захисту дисертації, програми і конспекти навчальних курсів, бібліографічні покажчики видань, які надійшли до університетської бібліотеки.

2) „Господарська частина”: щорічні відомості про прибутки й витрати університету, інформація про діяльність ботанічного саду, аптеки, друкарні та інших допоміжних підрозділів університету, публікації найважливіших контрактів, які мали великий інтерес (для прикладу, з книгопродавцями, механіками тощо).

3) „Частина, яка стосувалася студентів”: публікації розпоряджень по університету, які стосувалися студентів і вільних слухачів, правил прийому до університету, інформація про наукову роботу студентів.

Пізніше до цих рубрик було додано: докладні звіти професорів про зарубіжні відрядження, доповіді, виголошувані на щорічних урочистих актах, кращі наукові роботи студентів, а також зібрані студентами матеріали під час їхніх археологічних, етнографічних вакацій.

У вересні 1861 р. вийшло у світ перше число „Университетских известий”. До кінця року було випущено ще три числа. З наступного року періодичність випуску „Университетских известий” становила 12 чисел на рік.

Структурне і тематичне вдосконалення „Известий” почалося з кінця 1873 р., коли головним редактором було призначено професора В. Іконнікова. Передусім була розділена неофіційна частина кожного випуску за назвами факультетів. Зроблено було це для того, щоб статті кожного відділу наприкінці року могли бути сформовані в окремі додатки. Запроваджувався щомісячний бібліографічний огляд. У зв'язку зі збільшенням обсягу ціна видання зросла від З до 6 рублів, для студентів від 1,5 до 2 рублів.

У подальшому обсяги видання зростали. Якщо за період 1861 − 1874 рр. обсяг щомісячника коливався в межах від 7 до 20 аркушів, у 1875 − 1884 від 17 до 20, то надалі ці обсяги становили 20, 30, 35 аркушів. Бували випуски й до 40 аркушів. Це були великі за обсягом, насичені різноманітним науковим, пізнавальним, інформаційним матеріалом томи.

Авторитет „Университетских известий” з роками зростав. Зростав і їхній наклад. У перші роки 300 примірників, у 60 − 70-ті рр. 500, пізніше до 600 примірників. Цікавими виглядають дані передплати на цей науковий щомісячник. Для прикладу, у 1914 р. 118 примірників передплачували професори і співробітники університету, 40 навчальні та адміністративні організації Києва, близько 100 різні приватні особи, 77 примірників „Известий” йшло за передплатою за кордон [62, с. 250].

Якщо на початку головні редактори відчували труднощі з формуванням чергового числа щомісячника через брак достатньої кількості надісланих матеріалів, то пізніше проблем з їх нестачею, незважаючи на великий обсяг кожного числа і періодичність 12 разів на рік, практично не було. Редколегія частіше стала практикувати публікацію на сторінках „Известий” нових і актуальних курсів, які розроблялися університетськими професорами. Якщо через великий обсяг курс лекцій не міг поміститися у відповідному розділі „Известий”, тоді університет, аби дотримати принцип рівності всіх професорів у виданні їхніх праць, із своїх спеціальних резервів виділяв кошти на окремі видання в університетській друкарні.

На сторінках „Университетских известий” публікувалися деякі практичні курси іноземних авторів, якщо бракувало своїх підручників з подібної проблематики. Як правило, такі переклади здійснювали студенти під керівництвом професора. Потім професор-керівник редагував ці переклади і подавав для опублікування до часопису. Зокрема, саме таким чином з'явилися в Києві курси відомих зарубіжних учених „Основи фізіології” Ранке (редактор, професор Сущинський), „Приватна патологія і терапія” Німейєра (редактор, професор Суботін).

Більший контроль за змістом і тематикою публікацій почав здійснюватися з кінця 90-х років, коли в Російській імперії загострилася суспільнополітична ситуація У ряді підготовлених до друку публікацій дедалі більше відчувався полемічний запал, свіжість думки, власне „я”, критичний струмінь.

Особливо керівництво університету дбало про майбутню наукову зміну для нього. Згідно з рішенням Міністерства народної освіти на 1913 р. для матеріальної підтримки студентів університету св. Володимира було виділено 320 рублів — на той час надто велику суму. Рішенням правління університету саме з цієї суми виділялися кошти на винагороду тим студентам, які друкували свої перші наукові спроби на сторінках „Университетских известий”. У вересні 1913 р. виповнювалося 40 років від дня призначення на посаду головного редактора „Университетских известий” професора В. Іконнікова. Заслуги професора В. Іконнікова у розитку не лише науки, а й університетського книговидання безперечні. Адже це передусім завдяки його наполегливості й самовідданості „Университетские известия” так високо підняли планку свого авторитету в науковому світі. Саме завдяки ініціативі головного редактора було засновано при науковому щомісячнику своєрідний додаток збірник студентських праць, удостоєних нагородами та медалями. Вийшло вісім таких томів, зміст і проблематику яких ще й досі не введено, на жаль, до наукового обігу. Напередодні 50 річного ювілею університету В. Іконнікову було доручено редакцію всіх ювілейних видань, що друкувалися в університетській друкарні: перший том історії університету, біографічний словник професорів і викладачів, опис усіх закладів університету, загальний список його студентів за 50 років і особливий том урочистий, присвячений альмаматеру.

Цінним є досвід „Университетских известий” щодо складання і публікації на своїх сторінках з 1873 р. систематичних покажчиків за основною проблематикою виступів. Так, 1874 р. було опубліковано два такі покажчики до неофіційної і офіційної частин за перші десять років існування часопису. Незабаром ці покажчики були доповнені матеріалами включно до 1877 р. і опубліковані наступного року. До 50 річного ювілею університету св. Володимира видано „Покажчик до неофіційної частини за 1861 − 1883 рр. (надруковано в книзі „Учреждения университета св. Владимира”), а згодом і окремою брошурою. Після цього було укладено ще один покажчик до 1896 р. Останній, найповніший, покажчик до „Университетских известий” побачив світ у цьому ж журналі 1913 р., він охоплює публікації практично за 52 роки його існування з 1861 до 1912 р.

У НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі випуски „Известий”:

1. № 1 – 12 за 1905 р.;

2. № 1 – 12 за 1906 р.;

3. № 1 – 12 за 1907 р.;

4. № 1 – 12 за 1908 р.;

5. № 1 – 12 за 1909 р.;

6. № 1 – 12 за 1910 р.;

7. № 1 – 12, за винятком № 11 за 1911 р.;

8. № 1 – 10 + додатки до № 1,2,3 за 1912 р.;

9. № 1 – 12 за 1913 р.;

10. № 1 – 12 за 1914 р.;

11. № 1 – 12 за 1915 р.;

12. № 1 – 12 за 1915 р.;

13. № 1 – 12 за 1916 р.;

14. № 1 – 12 за 1917 р.

Всі випуски „Известий” зберігаються у газетному фонді НБУВ.

2.2.4 Громадсько-політичне життя на сторінках щоденника „Громадська думка”

24 листопада 1905 р. з’явилися „Временные правила о печати”. Вони фактично зняли заборону з української періодики. В. Леонтович (В. Левенко) дістав дозвіл на видання щоденної газети „Громадська думка” [70, с. 85], перший номер якої вийшов 31 грудня 1905 р.

„Громадська Думка” – перша в Східній Україні щоденна, громадсько-політична, економічна, літературна газета національно-демократичного спрямування. Виходячи з того, що на її сторінках публікувалися матеріали про життя Галичини і Буковини, можна віднести її до всеукраїнських. Видавці, беручись до діла, мали на меті розповсюджувати газету серед народних мас, пробуджуючи у такий спосіб національну свідомість і національні почуття народу [44, с. 60].

Видавався щоденник недовго: в ніч на 18 серпня 1906 р. в приміщенні редакції поліція вчинила погром, заарештувала одинадцять працівників. Наступного дня, 19 серпня, згідно з розпорядженням генерал-губернатора, „Громадську думку” закрили. Її ідеї продовжила газета „Рада”, яка вийшла через місяць, 15 вересня. Вона проіснувала до середини 1914 р. і була закрита через введення воєнного стану. Як видання загальнополітичне, економічне та літературне, „Громадська думка” / „Рада” значну частину площі відводила подіям в Україні, Росії, за кордоном. Але жодного номера не вийшло без матеріалів, присвячених життю тогочасного Києва. Газета видавала статті, присвячені важливим моментам й особливостям формування української культури та побуту губернського центру, достовірно відтворювала факти тогочасної дійсності. У постійних рубриках „У Києві”, „З українського життя” вміщувалися повідомлення про конкретні події з царини українознавства.

У наукових працях сучасних дослідників української преси початку ХХ ст. (І. Крупський [37], А. Животко [17], Н. Сидоренко[54], О. Сидоренко [57], О. Школьна [74], Є. Демченко [13], М. Тимошик [62], Б. Черняков [67]) київська хроніка поки не вирізнена окремими дослідженнями. Тому логічно на прикладі публікацій цього щоденника простежити, як розвивалося київське міське життя з огляду на процес формування елементів самобутнього національного характеру. Варто вирізнити такі аспекти, як загальнокультурні події, виховання поваги до рідної мови, репресивні дії російської влади проти українського національно-духовного руху.

Потрібно вирізнити роботу таких товариств: Українське наукове товариство (УНТ) та Товариство прихильників миру. Упродовж 1907 − 1913 рр. їхній діяльності присвячено ряд заміток. Зокрема, згадуються перші збори УНТ та імена членів ради товариства, зазначається, що головою обрано М. Грушевського. Написано про роботу Київського товариства прихильників миру, передусім про те, що на четвертому році існування видано книгу про його діяльність, причому 300 примірників роздано безкоштовно. Про авторитет киян свідчить запрошення від голів Московського та Петербурзького товариств миру взяти участь у роботі з'їзду пацифістів, що відбувся 12 травня 1914 року в Петербурзі [33, с. 93].

Важливим чинником діяльності редколегії щоденника стало акцентування уваги на інформаційних жанрах, що дозволяли стисло, змістовно, оперативно повідомляти про актуальні події, злободенні факти, важливу діяльність різних установ, політичних партій, громадських об'єднань тощо. Істотно, що інформаційні жанри (серед них повідомлення, дописи, телеграми, звіти) зайняли майже 50 відсотків площі видання. Передусім багато місця відводилося поточному громадсько-політичному та культурному життю Києва (рубрика „У Києві” іноді займала третину газетної сторінки), причому оперативності тодішніх газетярів можна позаздрити: увечері відбувалася подія, а вранці вона вже потрапляла в номер.

Увагу до себе газета привертала не лише актуальністю, а й гостротою публікацій, в яких містилася критика існуючого ладу. Особливо це помітно з фейлетонів. Розквіт цього жанру на сторінках щоденника був стрімким і успішним: практично щономера під рубриками „Маленький фейлетон” і „Фейлетон” (в оригінальному написанні „фельєтон”) вміщувалися сатиричні твори, які стосувалися всіх аспектів суспільного життя. Сатира була спрямована на адресу урядовців, чиновників, думських парламентаріїв, бюрократів різного ґатунку, деяких друкованих видань, шовіністично настроєних представників влади чи інтелігенції. Загалом злободенна сатира щоденника представлена конкретними і безадресними фейлетонами. Вправними творцями фейлетону зарекомендували себе В. Самійленко (фактично він „відкрив” цю самобутню рубрику), С. Черкасенко, С. Єфремов, М. Вороний, М. Чернявський, М. Павловський, О. Кузьмінський, А. Терниченко, С. Пригара, Г. Чупринка, О. Олесь та ін.

На сторінках „Громадської думки” друкувалися фейлетони „Дума-цяця”, „Вже не можу вдержатись”, „Нові способи до заспокоєння Російської держави (дісертація на степень статського совітника)”, „Надзвичайна пригода з титулярним совітником” В. Cамійленка; „Жарти життя”, „Преса про третю Думу” С. Черкасенка; „Трошки провокації” О. Кузьмінського; „Маленький фейлетон” О. Олеся; цикл „Дрібнички” („Цигане, цигане...”, „Про оповістки, чуби, каміння і т. інше”, „Свободное слово”, „Біржа та патріотизм”, „Двома стежками”, „Півень і педагоги”, „Господь умудряє сліпців”) С. Єфремова та ціла низка інших матеріалів [34, с. 62].

Як газета загальнополітична, „Громадська думка” на своїх шпальтах значне місце віддавала політичній тематиці. Вона розповідала читачам про життя і проблеми різних політичних партій та організацій, які існували на той час на території підросійської України. Це такі партії, як Союз 17 жовтня, конституційно-демократична, українська соціал-демократична, українська демократично-радикальна та інші.

Також щоденне київське видання стежило й висвітлювало не лише різні аспекти суспільного життя (насамперед діяльність Державної думи), а й зверталося до злободенних проблем селянства, робітників, інтелігенції. Зокрема, розголос дістали на сторінках "Громадської думки" відомі тоді на всю Росію події в Юзівці. Газета регулярно подавала замітки на цю тему. Підсумком її стала стаття Б. Грінченка „Події в Юзівці”. Наслідком цієї публікації була конфіскація номера, а також притягнення редактора до судової відповідальності.

Хроніка культурного життя в Києві на шпальтах "Ради" представлена діяльністю Українського клубу. Його перші кроки тісно пов'язані з виданням хоча б тому, що саме в редакції в травні 1908 р. приймалися членські внески. Крім того, на перших загальних зборах до „старшини клубу” (ради) увійшли працівники редакції − Л. Жебуньов, В. Леонтович, М. Синицький. Замітки повідомляли, що в клубі влаштовувалися літературні вечори (з рефератами виступали і „радяни” С. Єфремов та Ф. Матушевський), відбувалося навчання народним танцям. Тут організовувалися дитячі ранки (перший − 26 жовтня 1908 р.), літературно-музичні вечори, свята ялинки, зустрічі Нового року, маскаради, тощо [39, с. 23].

Були у газети і гіркі будні, коли поліція (у вересні 1912 р.) опечатала читальню Українського клубу та всі книжкові шафи. Менше ніж за місяць відбулися ліквідаційні збори УК, де було прийнято рішення оскаржити в сенат постанову про його закриття, а також передати все майно і помешкання новоствореному клубу „Родина”, який фактично став його правонаступником.

Культурно-просвітній рух на початку ХХ ст. нерідко зазнавав репресій. Це, в першу чергу, стосувалося київського щоденника. Було обшукано видання і арештовано і видавця Є. Чикаленка і співробітників: Л. Пахаревського, Гр. Коваленка та Б. Ярошевського, Б. Грінченка, М. Лисенка, К. Стеценка, М. Левицького, В. Степаненка, Л. Драгоманову, Ларису (Леся Українка) та Ольгу Косачевих, М. Синицького.

Схожу тематику публікацій мав журнал „Нова громада”. У січні 1906 р. вийшов перший номер щомісячного журналу „Нова Громада”. Це був перший в Східній Україні повноформатний (обсяг – десять друкованих аркушів) українськомовний журнал загальнодемократичного спрямування. Протягом 1906 р. вийшло 12 номерів: у січні – перший номер, у грудні – останній.

У журналі були літературний, науковий, інформаційний та публіцистичний відділи, редакторами яких – Б. Грінченко, Б. Ярошевський, М. Лозинський, Ф. Матушевський. Журнал друкував твори близько 90 письменників, зокрема таких, як Леся Українка, М. Коцюбинський, ознайомлюючи читачів з високохудожніми літературними творами. Тираж журналу був незначним – 400 примірників. Це створювало великі фінансові труднощі, що і призвело до припинення його діяльності [44, с. 60].

У фондах НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі номери „Громадської думки”:

1. № 1 за 1905 р.;

2. № 1 – 190 за 1906 р.; наступні номери „Нової громади”:

№ 1 – 12 за 1906 р. та такі номери „Ради”:

1. № 1 – 92 за 1906 р.;

2. № 1 – 291 за 1907 р.;

3. № 1 – 297 за 1908 р.;

4. № 1 – 295 за 1909 р.;

5. № 1 – 297 за 1910 р.;

6. № 1 – 294 за 1911 р.;

7. № 1 – 296 за 1912 р.;

8. № 1 – 296 за 1913 р.;

9. № 1 – 163 за 1914 р., знаходяться вони у газетному фонді НБУВ.

2.3 Зберігання часописів православної церкви

Система преси православної церкви на початку ХХ ст. досягла своєї кількісної і якісної вершини. Значно зросла загальна кількість газет і журналів, що виходили під егідою православної церкви; сформувався значний прошарок віруючої інтелігенції, у тому числі й духівництва, представники якого були їх постійною автурою. Суспільні події сприяли урізноманітненню тематики, безпосередньо пов'язаної з життям народу. Лібералізація урядової політики спричинила появу приватних періодичних видань, де висвітлювалась релігійна тематика, членами редколегій яких були представники духівництва. Нарешті, вихід у світ 1905 р. Біблії та Євангелії у перекладі українською літературною мовою сприяв не лише концептуальній трансформації публікацій часописів цього сегмента, а й привернув увагу церковників до духовних потреб українського народу [4, с. 53].

Бурхливі 1905 – 1907 рр. викликали низку дискусій у церковній і світський пресі. Найважливішими для формування громадської думки і впливу на суспільно-політичні процеси були полеміка про участь духівництва у політиці, обговорення всіх граней та аспектів Маніфесту, проголошеного 17 жовтня 1905 р., дискусії про доцільність смертної кари, національну проблематику та висвітлення інших, дотичних до цих тем питань.

Видавцями приватних православних періодичних часописів були однодумці (представники духівництва або інтелігенції), іноді видання виходили за редакцією однієї особи. Як приклад, часопис „Отклики сельских пастырей” (щомісячний журнал для духівництва і мирян, виходив у Києві, 1906–1911, далі – у Білій Церкві; редактор-видавець – священик К. Кмита), газети „Академіст” (щомісячник – орган Всеросійської академічної спілки студентів-християн) і „Вождь” (релігійно-суспільна, безпартійна газета; з № 4 – газета для сучасних православних монахів і мирян, які прагнуть виконати заповіти святого хрещення). Два останніх періодичних видання виходили в Одесі у 1907 р., редактором-видавцем значився М. Сирокомля-Сопоцько. У 1905–1906 рр. в Одесі виходив двічі на місяць журнал „Христианская жизнь” (видавці – духівництво міста, редактор – О. Клітин).

Свої думки про розуміння суспільно-політичних процесів, місце церкви в державі висловлювало духівництво на шпальтах щомісячного богословсько-апологетичного, релігійно-морального і церковно-суспільного журналу „Истина” (Житомир, 1907 – 1908, редактор-видавець – І. Дашкевич), щоденної газети „Крымское слово” (Сімферополь, 1905 – 1907; редактори-видавці у різний час: М. Беляєв, В. Бруно-Ясенецький, священики Н. Бортковський та М. Саркін), суспільно-літературного тижневика, органу церковного оновлення „Церковна газета” (Харків, 1906; редактор – священик І. Філевський).

Виникнення приватних православних періодичних видань свідчить про те, що створена офіційною церквою система преси не влаштовувала не лише аудиторію, а й духівництво, яке прагнуло до об'єктивності у висвітленні подій, до вільного і щирого слова, розуміння християнства як безпосереднього провідника в житті. Так чи інакше, часописи зверталися до проблем та ідей, висловлених у „Трудах Киевской Духовной Академии” (ТКДА), що лишалися незмінним джерелом наукової християнської думки.

Священики, а також церковна преса для масової аудиторії пропагували тогочасну владу, професійно маніпулюючи свідомістю малоосвічених читачів. Ці моменти найяскравіше представлені у щоденній газеті „Почаевские известия” (Почаїв, 1906 – 1909; редакторами у різний час були: архімандрит Віталій, ієромонах Іліодор), тижневику, органі духівництва Подільської єпархії „Православная Подолия” (Кам'янець-Подільський, 1905 – 1910, 1913, 1916; редактор – Є. Сецинський), журналі Хомської єпархії „Холмская церковная жизнь” (1906–1911, редакторами у різні роки були архімандрит Діонісій, священики І. Захарчук, П. Петров, ієромонах Макарій), релігійно-патріотичному журналі, додатку до попереднього видання „Холмский народный листок” (1907– 1915), а також тижневій народній газеті „Братская беседа”, що видавалася не тільки російською, а й українською мовою (видання при Холмському православному Свято-Богородицькому братстві у м. Холмі Люблінської губернії, 1907 – 1916).

Усі ці видання функціонували у західній частині українських земель, потреба в їх створенні була зумовлена тим, що православ'я на Волині, Поділлі та Холмщині не мало міцних коренів – не існувало віруючих громад, не виникла розвинута система духовної освіти, не вистачало достатньої кількості храмів і кваліфікованого духівництва. Але передусім їхня місія полягала в тому, щоб вести ідеологічну боротьбу з католицизмом і греко-католицизмом – конфесіями, які історично й ментально були ближчими мешканцям цих областей, ніж православ'я.

Офіційна церква вважала пресу надійним засобом для місіонерської і пропагандистської діяльності, тому й ці періодичні видання виходили у світ значними накладами, розповсюджувалися безкоштовно у храмах, а також передплачувались для селян і мешканців міст. Ці видання були спрямовані на малоосвічену і невибагливу аудиторію, що зумовлювало їх жанрову структуру, лексику, стиль оформлення тощо. Варто зазначити, що безпосереднього суто релігійного матеріалу в них було небагато, публікувались переважно проповіді, де зверталася увага на морально-етичну проблематику і суспільно-політичні питання [5, с. 113].

Царський маніфест із позицій лібералізму і демократизму обговорювався на шпальтах „Руководства для сельских пастырей”, часопису, що виходив при Київській духовній семінарії. Автори цього видання теж намагалися тлумачити тогочасні суспільно-політичні події у світлі християнсько-етичного ставлення до них.

Революційні події 1905–1907 рр. змусили офіційні церковні кола посилити пропаганду своєї діяльності. Йдеться і про суто місіонерську роботу, і про діяльність, спрямовану на підтримку імперської влади. Офіційні церковні кола спонукали духівництво до підтримки урядової політики. Революційні події вимагали від церкви активної реакції, оскільки вона для багатьох лишалася авторитетом у вирішенні філософсько-етичних і суспільно-моральних проблем. Проте церква в Російській імперії була також суспільним інститутом, „відомством православного віросповідання” і мусила виконувати розпорядження царату, підкріплюючи і дублюючи владу, і відігравати ту роль, яка була їй відведена у державі. Але часто імперські дії були несумісними з християнськими цінностями, іноді навіть суперечили їм. Це, а також масова участь духівництва у політичній боротьбі, стало основою для полеміки про роль церкви та її представників у громадському житті.

2.3.1 „Труды Киевской Духовной Академии” як джерело наукової християнської думки

ТКДА – це видання, яке було концептуальним центром церковної періодики в Україні, тому видається логічним досліджувати ідейні й тематичні трансформації преси православної церкви саме за матеріалами цього часопису. Наприкінці ХІХ – у перше десятиліття ХХ ст. у ТКДА сформувався такий колектив авторів, які у своїх виступах відходили від питань ортодоксального богослов'я і теології, приділяючи велику увагу нагальним проблемам тогочасного суспільства. Високий освітній та інтелектуальний потенціал, філософські традиції Київської духовної академії давали їм змогу глибоко і всебічно простежувати всі суспільні колізії та робити висновки щодо їх наслід ків і результатів. Певно, що поточні події, духовні процеси, політичні акції тощо вони осмислювали з християнських позицій, але тлумачили їх відповідно до потреб аудиторії, бо релігію вважали стрижнем реального життя [5, с. 127].

Оскільки тогочасне суспільство було буквально захоплене політичними процесами, то відповідно і кількість публікацій із політичної проблематики на сторінках ТКДА значно зросла. Маніфест 17 жовтня 1905 р. спонукав релігійних філософів до обговорення нових громадянських зрушень. У цьому аспекті показовими є такі статті: „Християнство і політика” О. Аскольдова, „До питання про отношение моралі до політики” В. Екземплярського, „Духівництво і партійність у політиці” В. Завитневича, „Про свободу волі” П. Ліницького та ін.

На шпальтах ТКДА з філософсько-моральних позицій християнства обговорювались проблеми влади і народу, особи і суспільства, злочину й покарання, що вилились у полеміку про застосування смертної кари, національні питання; висвітлювались основні положення і вплив на маси популярних на той час суспільно-політичних ідей, соціалізму зокрема, тощо. Порушені у ТКДА проблеми були актуальними для тогочасного суспільства, спонукали до роздумів, які знаходили свою реалізацію також і на шпальтах багатьох газет і журналів.

У НБУ ім. В. І. Вернадського є наступні томи ТКДА за 1905 р.:

1. Том 1 № 1 – 4;

2. Том 2 № 5 – 8., що зберігаються у газетному фонді бібліотеки.

2.3.2 „Церковна газета” − часопис православного Харкова

Концептуально та ідейно близькою до зазначеної лінії духовного оновлення, що реалізувалась у ТКДА, була харківська „Церковна газета” − релігійна православна газета, що видавалась з 01 лютого 1906 р. у Харкові. Вийшло 25 номерів. Редактор і видавець − приват-доцент Харківського університету, священик Іоанн Філевський. На шпальтах газети друкувалися статті на релігійні, виховні та суспільні теми, публікувалась інформація про завдання і поширення демократичного руху в українських єпархіях, духовних навчальних закладах, популяризувалися національні традиції української церкви. З газетою співпрацював професор М. Сумцов. Видання було припинено в адміністративному порядку у 1906 р.

Проблеми християнської етики в її різних аспектах порушувались на шпальтах цього видання, продовжуючи, загострюючи та акцентуючи ліберально-демократичні ідеї авторів ТКДА. Уже у першому номері редакція почала обговорювати нагальну проблему існування церкви у Російській імперії: „Дуже відчувається... гноблення церкви з боку держави... Найбільша небезпека для церкви від держави є тоді, коли держава, даючи церкві владу, дозволяє їй „духовний меч” спирати на „меч світський”... Церква стає рабою держави” [5, с. 149].

І далі в наступних випусках автори цієї газети зверталися до порушеної проблеми в контексті обговорення основних положень Маніфесту. Зокрема, можна звернутися до такої думки: „Справа церковного оновлення... у відродженні релігійної совісті в суспільстві, у свободі духовного життя. Держава виголошує свободу релігії і віротерпимість, і це свідчить про багатство духовних інтересів держави. Церква при цьому вже не є функцією державного управління... Треба звільнити церкву від усього того, що в неї принесли для виправдання політичного зв'язку між православ'ям і самодержавством” [5, с. 135].

Слід наголосити, що на шпальтах саме цього часопису активно обговорювались питання автокефалії церков.

У фондах НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються всі випуски „Церковной газеты” за 1906 р., а саме: № 1 – 25.

2.3.3 „Церковно-общественная мысль” – православний часопис для інтелігенції

До 1917 – 1918 рр. українське духівництво мало досвід видання не лише церковних, але й ліберально-демократичних часописів. Було сформовано певне коло проблем, що висвітлювалися на шпальтах газет і журналів, підібраний редакційний та авторський колективи, які прагнули публікували багатоаспектні та різножанрові матеріали, вироблений загальний стиль публікацій, зумовлений аудиторним принципом (зверталися, передусім, до освіченого, здатного критично мислити читача, який небайдуже ставився до соціальних питань).

Поява у 1917 р. часопису „Церковно-общественная мысль: Прогрессивний орган военного и морского духовенства” збігається в часі з припиненням виходу у світ журналу „Христианская мысль” – друкованого органу Київського релігійно-філософського товариства. Редакційний колектив „Христианской мысли” майже у повному складі представлений на шпальтах „Церковно-общественной мысли”. Концептуальне підгрунтя публікацій, специфіка висвітлення тих або інших проблем і характер трактування певних суспільно-політичних та соціальних подій, орієнтація на одну й ту саму аудиторію дозволяє дійти висновку про те, що останнє видання було спадкоємцем „Христианской мысли” [6, с. 60].

Укладачка каталогу „Релігійні православні періодичні видання ХІХ – початку ХХ ст. у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського” Л. Дениско зазначає, що у 1890 – 1910 рр. виходив часопис „Вестник военного духовенства, издаваемый по утвержденной св. Синодом программе”, а в 1911 – 1917 рр. – „Вестник военного и морского духовенства” [14, с. 145]. Л. Дениско вважає ці видання попередниками „Церковно-общественной мысли”. Проте вони виходили у Санкт-Петербурзі за редакцією І. Таранця і не були тематично й концептуально пов'язані з проблематикою „Церковно-общественной мысли”, хоча й у підзаголовку зазначено, що часопис – орган „военного и морского духовенства”. Цю ознаку можна вважати формальною, оскільки проблеми „военного и морского” духівництва у часописі майже не висвітлювалися, лише у рубриці „Хроника” публікувались інформаційні замітки щодо стану духівництва на фронтах. Проте ідейно-тематична палітра „Христианской мысли” віддзеркалена повно й адекватно [14, с. 157].

Часопис „Церковно-общественная мысль” виходив з 25 липня 1917 р. двічі на місяць у форматі А 4, на 28 − 32 сторінках. Друкувався часопис у друкарні Києво-Печерської лаври. Його редактором значився Г. Шавельський, помічником редактора був Є. Капралов. У періодиці православної церкви та у світських періодичних виданнях тих часів не траплялися публікації Г. Шавельського, це стосується також і часопису, редактором якого він був.

Вже з першого числа „Церковно-общественной мысли” постійними авторами часопису стали члени Релігійно-філософського товариства: В. Екземплярський, В. Завітневич, П. Кудрявцев, В. Соколов, П. Свєтлов та інші публіцисти – представники духівництва, відомі своїм критичним ставленням до ортодоксальності офіційного православ'я, пригніченості церкви в Російській імперії тощо [43, с. 34].

У публікаціях „Церковно-общественной мысли” часто з’являлися публікації Є. Капралова, які були присвячені найгострішим і найактуальнішим проблемам, що виникали перед суспільством у ті часи. У статті Є. Капралова „Наше горе”, якою відкрилося перше число часопису, окреслені шляхи розвитку православної церкви в Україні, а також представлена панорамна картина існування церкви в Російській імперії: „У якій пучині тяжких випробувань тримав нас старий синодально-бюрократичний устрій. Майже 200 років православна Церква перебувала у рабському державному стані... бюрократична деспотія зверху донизу закріпачила церкву, навалила на наші плечі обов'язки, несумісні з пастирською совістю” [6, с. 63]. Цю статтю можна вважати програмною для усього часопису. Боротьбу проти імперських пут і пошуки нових шляхів існування церкви у державі можна вважати концептуальною основою „Церковно-общественной мысли”.

Необхідно зауважити, що проблеми стосунків церкви і влади, місця церкви та її служителів у суспільстві часто порушувалися в „Христианской мысли”. Принципові розбіжності авторів цього журналу, зокрема його редактора В. Екземплярського, з позицією офіційної церкви були предметом постійних дискусій на його шпальтах. Ідеї несумісності офіційної церкви, яка була ідеологічною основою самодержавства, з істинним покликанням церкви визначалися у статтях, опублікованих на сторінках „Церковно-общественной мысли” П. Свєтлова „Релігія і держава, В. Соколова „Падіння самодержавства” і „Творчі сили”, В. Зінківського „Дума Церкви про Батьківщину” та інші.

Виступи Є. Капралова спрямовували концептуальний вектор часопису, визначали пріоритетні аспекти для обговорення й актуалізували деякі моменти суспільного життя. Так, у другому числі за 1917 р. була опублікована його стаття „Релігія є приватною справою кожної особи”. У назву публікації винесене популярне на той час серед демократичної інтелігенції гасло. Воно активно експлуатувалося у соціалістичних газетах, автори яких ставили собі за мету дискредитувати релігію у громадській думці та відкинути церкву від суспільних процесів. Є. Капралов з позицій релігійно-філософських догматів християнства розвінчував цю ідею, наголошуючи, що релігія є моральною основою суспільства і стрижнем внутрішнього закону кожної особистості [73, с. 400].

Ці думки розвивав також П. Свєтлов у статті „Соціалізм і християнство”. Висвітлюючи та критикуючи спроби соціалістів прикривати свою політику біблійними проповідями щодо рівності, братерства та співчуття знедоленим.

Пріоритетність філософсько-етичного чинника в суспільному житті постійно наголошувалась у більшості статей В. Екземплярського, у працях В. Зінківського, В. Завітневича, П. Кудрявцева, В. Соколова та інших постійних авторів „Христианской мысли” та „Церковно-общественной мысли”.

Характерно, що, висвітлюючи бурхливий розвиток політичного і церковного життя в Україні у 1917 – 1918 рр., редакційний колектив часопису постійно наголошував на необхідності відокремлення церкви в Україні від „відомства православного віросповідання” – офіційної церкви Російської імперії, підкореної самодержавству. Разом із цією пропозицією вони обговорювали на шпальтах видання увесь комплекс пов'язаних з цим проблем: ведення богослужіння українською мовою, переклад Священних книг українською, викладання у школах та спеціальних і вищих наукових закладах мовою, рідною для народу, а також видання українською книг, газет, журналів тощо.

Редакція та авторський склад „Церковно-общественной мысли” були послідовними у своїх діях. Майже всі автори часопису брали активну участь у роботі уряду УНР, спрямовуючи не лише церковне життя в Україні, але й вирішуючи проблеми народної освіти, книгодрукування, культури, українізації всіх сфер тогочасного життя [2, с. 13].

Якщо звернути увагу на назву цього часопису – „Церковно-общественная мысль”, то можна дійти висновку, що концепція цього періодичного видання віддзеркалилась у його назві, оскільки в ньому висвітлювались проблеми зближення церкви з тогочасним суспільством, а представники духівництва – автори і члени редакційного колективу – приділяли пильну увагу нагальним потребам народу, намагаючись виконувати не лише управлінські, виховні та освітні функції, якими обмежувала імперія церкву, а й прагнули бути справжніми наставниками, підтримувати віру в читачів, орієнтувати аудиторію в бурхливому потоці подій та надавати цим подіям оцінку з позицій християнства, а не відданої тогочасній владі російської церкви.

Варто зазначити, що усі публікації були концептуально спрямовані на активне формування громадської думки, спрямованої проти атеїстичного кривавого уряду. Проте жодного разу часопис не друкував відверто пропагандистських або агітаційних матеріалів. Представники ліберально-демократичної гілки українського духівництва тлумачили факти з позицій православ'я, звертались до аудиторії емоційно насиченим тоном, доцільним у публіцистичних матеріалах, намагались надавати повну та об'єктивну інформацію читачам, допомагаючи їм виробити власне ставлення до суспільно-політичних подій.

Професор А. Бойко у своїй статті про цей часопис зазначає: „Церковно-общественная мысль був часописом для церковної інтелігенції, яка мала чітко виявлені проукраїнські погляди та переконання, а також для всіх тих, хто співчував проблемам становлення української церкви. Немає підстав вважати цей друкований орган концептуальним продовжувачем „Вестника военного и морского духовенства”, оскільки ідеї, висловлені в цьому часописі, суперечать настановам офіційної церкви Російської імперії та не вкладаються у рамки самодержавної церковної політики, що ґрунтувалася на принципах повної залежності церкви від держави” [6, с. 65].

У газетних фондах НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі номери „Церковно-общественной мысли” за 1917 р.: № 1, 3 – 5, 6,7, 10, 11.

2.4 Сатирично-гумористична преса України початку ХХ ст. як складова газетного фонду бібліотеки

Першими на території України друкованими органами, які ще наприкінці 1905 р. набули характеру сатиричних видань, були ілюстровані додатки до „Одесского листка”, „Киевской газеты”, „Одесских новостей”. Пізніше з’явились додатки і до інших газет Києва та Одеси. Та на відміну від газет Харкова та Одеси, в ілюстрованих додатках до київських газет широко викоритовувались різноманітні малюнки на актуальні теми і політичні карикатури, що створювались місцевими художниками.

Разом з ілюстрованими додатками до газет наприкінці 1905 р. в Україні з’являються спеціальні сатиричні журнали. Влада усіляко боролася з сатиричними журналами, їх редактори та автори зазнавали репресій.

10 грудня 1905 року побачив світ перший випуск сатиричного журналу „Звон”. Видавався він в Одесі, ідея його створення зародилася на одному із вечорів Товариства південно-руських художників – революційно налаштованих одеських інтелігентів. Редакторами журналу були поет А. Федоров та художник П. Нілус.

„Звон” став своєрідною друкованою трибуною прогресивних літературних та художніх сил Одеси. Епіграф журналу звучав таким чином: „Вставай, подымайся, рабочий народ…” [13, с. 43].

Проіснував журнал недовго. Його випуск було зупинено тимчасовим генерал-губернатором Одеси на другому номері (29 грудня 1905 р.) за карикатури, які були направлені проти вищих посадових осіб держави.

Така сама доля спіткала і такі одеські журнали, як „Свисток” та „Чайка”.

Значну увагу потрібно приділити таким студентським сатиричним жураналам, як „Заклепка” та „Гвоздь”, які були підготовлені для добродійних вечорів у Політехнічному інституті, а у ківтні 1908 р. вийшов єдиний номер сатиричного журналу на українській мові „Хрін”, який продовжив традиції „Шершня”.

Окрім Києва і Одеси, сатиричні видання випускали в Полтаві, Харкові, Миколаєві, Єкатеринославі. Єдиним сатиричним журналом Харкова на початку ХХ ст. був „Злой дух”. Редакція журналу відмічала, що по незалежним від неї причинам журнал не міг відрізнятися особливою злободенністю змісту, а також „Злой дух” не зміг повести людей у боротьбу для того, щоб знищити устрої старого світу покірності і страху. Проти „Злого духа” було розпочато судове слідство за цілий ряд статей і малюнків, які на думку цензорів, ображали армію. Основна частина тиражу першого і єдиного номеру була конфіскована і знищена.

Через декілька місяців після „Злого духа” з’явилися такі харківські сатиричні журнали, як „Брызги” та „Буфф”. Проте, вони вже не выдрызнялись гостротою своїх статей і тому були прийняті в місті доволі спокійно. Існують документи, які підтверджують, що обидва видання перестали виходити у світ після перших номерів без втручання місцевої влади.

У другій половині 1906 р., коли у найбільших містах України уже майже не існувало сатиричної періодики, у Миколаєві з’явився журнал „Оса”, який відрізнявся високим художнім рівнем карикатур. Головним художником „Осы” і редактором-видавцем наступного миколаївського журналу „Паяц” став професійний художник Н. Лепетич. Для видання „Осы” було обрано саме найближче місто від Одеси, яке мало свою типографію. Кліше для малюнків готувалися в Одеській цинкографії „Новак и Побуда”.

У фондах НБУВ зберігаються номери таких сатиричних журналів:

1. „Звон” − № 2 за 1905 р.;

2. „Злой дух” − № 1 за 1906 р.(відділ рідкісної книги);

3. „Гвоздь” − № 2 за 1906 р. та № 1 за 1907 р.;

4. „Оса” − № 1, 3, 21 за 1909 р.; № 2 за 1910 р. та № 21 за 1912 р.

Сатиричні журнали зберігаються у газетному фонді НБУВ.

2.4.1 Перший україномовний сатиричний журнал „Шершень”

Першим київським сатиричним журналом був „Шершень”. Цей гумористично-ілюстрований тижневик виходив від 6 січня до 14 липня

1906 р. в Києві. Його видавцем і редактором був В. Лозинський. За цей період з’явилося 26 чисел, з них три були подвійні. Було встановлено, що причиною виходу у світ подвійних номерів була конфіскація матеріалів, в основному малюнків, що готувалися до наступних випусків. Перший подвійний номер „Шершня” (16 − 17) вийшов 28 квітня 1906 р. Досі не встановлено який саме матеріал № 16 потрапив під заборону, але було зрозуміло, що подальше видання журналу було під загрозою. Боючись заборони видання „Шершня”, редакція вирішила негайно отримати дозвіл на випуск іншого аналогічного видання. Ним мав стати ілюстрований гумористично-сатиричний журнал „Чміль”. Дозвіл на його видання отримав секретар журналу „Шершень” А. Коваленко 15 квітня. Але „Шершень” не заборонили і дозвіл на новий журнал залишився невикористаним [13, с. 48].

Над випускоми „Шершня” працювали такі автори ілюстрацій та політичних карикатур, як І. Бурячок, Ф. Красицький, В. Масляников, П. Наумов, В. Різниченко, О. Сластіон та інші, а також літературні постаті: М. Коцюбинський, А. Кримський, І. Липа, І. Франко, Л. Українка, О. Маковей, В. Стефаник та інші.

На обгортці першого номера „Шершня” − малюнок Ф. Красицького, родича Т. Шевченка. Малюнок без назви і супровідного тексту, але його

зміст зрозумілий. Художник висвітлив класовий поділ суспільства та його

боротьбу. Через проломану тюремну стіну молодий робітник лівою рукою передає ув’язненій українській дівчині прапор з написом „Воля”. Біля неї лежать на бруку тіла вбитих. А далі зображені фабрики, оточені густим чорним димом [41, с. 3].

Ф. Красицькому належать й інші гострі карикатури, в яких зображував в’язня, котрий через ґрати дивиться на ластівки, що звили гніздо, або п’яного довговусого і череватого пана-росіянина, що солодко спить на мальованій печі, а в дверях товпляться селяни, чекаючи його наказів про розподіл роботи. На сторінках „Шершня” були і деякі карикатури Красицького на слова Т. Шевченка, котрими осміює царських міністрів Вітте, Дурнова, Ігнатьєва, Побєдоносцева та інших, викриваючи їхні брехливі обличчя.

Активним співпрацівником „Шершня” був І. Бурячок. Його карикатура „Потоп”, що надрукована у першому номері журналу, зображувала величезну хвилю, що котилася на берег і несла на собі човен з вітрилом і написом „Воля” на ньому. Гострою сатирою відзначаються наступні малюнки Бурячка: „Під сучасним режимом” („Шершень”, число 6), „Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить... благоденствує” („Шершень”, число 9), „Весняний мотив” („Шершень”, число 12).

Боротьбі простого робітника за восьмигодинний робочий день І. Бурячок присвятив малюнок „Сон буржуя”, а знущанню царських поліцаїв та земських діячів над селянською масою, що голодує, він призначив карикатуру „В голодній губернії”.

Володимир Різниченко, закінчивши Харківський університет 1890 р., був поетом і письменником, але як художник працював у галузі політичної карикатури, спрямованої проти захисників царату. Його сатиричні малюнки з номера в номер друкувалися на сторінках журналу. Слід навести заголовки таких його малюнків: „Геть з царатом!”, „Після скасування кріпацтва”,Обніміте, брати мої, найстаршого брата” і „Весна”. Весну В. Різніченко зображує у вигляді тендітної дівчини, яку супроводжують амури з луками і стрілами, а поліція тягне її до дільниці. Образ весни тут сприймається як символ революції, а інколи і як визволення [ 41, с. 6].

Український сатиричний журнал „Шершень” згуртував навколо себе групу двох поколінь художників. До молодшого покоління належав Павло Наумов (псевдонім Заступець), який навчався у Київській школі Миколи Мурашка та Петербурзькій академії мистецтв. Найбільш відомі його карикатури − це „Взявшись за плуг, назад не оглядайся!” та „Ми в раю пекло розвели...”. Перша робота, базована на народньому прислів’ї, закликає селянство боротися за кращу свою долю і за визволення з-під царського гніту.

Журнал друкував графічні праці Михайла Яковлева під назвами: „Село прокидається”, „Слов’янський бог Перун”, „Друкарня чорної сотні”, „Наша дума, наша пісня...”, „Суд Сатира” та деякі інші.

Видання «Шершня» припинилося у липні 1906 р. без офіційного розпорядження з боку влади. Постійні переслідування, штрафи, конфіскації зломали наполегливість та силу осіб, які готували та видавали журнал.

В українській політичній журналістиці періоду революції 1905 – 1907 рр. журнал „Шершень” займає провідне місце. Це єдиний із сатиричних журналів України, який неодноразово привертав увагу філологів, мистецтвознавців та істориків. На сьогоднішній день цей журнал є найбільш вивченим і достатньо яскраво висвітленим у літературі як орган політичної сатири досліджуваного періоду.

У фондах НБУ ім. В. І. Вернадського, у відділі рідкісної книги зберігаються всі номери журналу „Шершень”, окрім останнього (№ 26) за 1906 р.: № 1 – 25.

2.4.2 „Киевская заря” − найпоширеніший сатиричний журнал Києва

Після виходу „Дополнений” до „Временных правил” про періодичні видання, сатира продовжувала боротись з державним устроєм. Ініціатори сатиричних видань усіляко обходили поставлені владою перепони, міняли назви газет, типографії, прізвища видавців та редакторів, приховували імена авторів і художників під псевдонімами.

Так, з 22 березня 1906 р. під назвою „Киевская заря” відродилось видання забороненої газети „Киевская жизнь”. Появі нового видання передував дозвіл влади, виданий київському журналісту С. Бердяєву на випуск газети „Справедливость”. Наступного дня після виходу першого номеру „Киевской зари” С. Бердяєв повідомив про зміну назви та типографії дозволеної раніше йому газети [13, с. 49].

„Киевская заря” користувалась великим попитом і була найбільш поширеною газетою Києва. Ілюстровані додатки до газети привабили нові сили художників. Разом з цим фейлетони та карикатури частіше ніж раніше почали давати привід для штрафів та судових переслідувань. В ілюстрованих додатках до „Киевской зари” почав виступати один з найяскравіших представників київських карикатуристів – В. Кадулін.

До середини 1906 р., коли редакція газети активно переходила у наступ, у поле зору цензури потрапили популярні у Києві фейлетоністи і публіцисти, активні співробітники „Киевской зари”: А. Мельницький, Н. Пономарев, А. Ачкасов, П. Падашевський, В. Чаговець, В. Юревич, Л. Мунштейн, І. Левинський та багато інших.

Цензура відмічала, що статті і особливо тенденційні фейлетони в цій газеті пишуться особливою мовою,в якій прямому та ясному викладу фактів і тенденцій надається перевага алегоріям, натякам, напівнатякам. Київський генерал-губернатор писав до Головного управління у справах друку, що: „Киевская заря” охотно применяет оружие насмешки, шаржа, карикатур, которыми некоторые сотрудники, в том числе и Левинский, пользуются достаточно ловко и умело” [13, с. 50]. Дійсно, приводом для штрафів не раз слугувала „Хлопушка” та „Арабески” − сатиричні рубрики газети, які вели Л. Мунштейн та І. Левинський.

Існують підстави думати, що між співробітниками редакції „Киевской зари” були протиріччя, що утрудняли активне використання газети для більш радикальної пропаганди. Не виключено, що у зв’язку з цим С. Бердяєв передав її видання іншій особі, а сам залишився лише редактором (до № 12) і почав добиватися дозволу на випуск у Києві нового періодичного органу.

24 квітня 1906 р. С. Бердяєв отимав дозвіл на право видання газети „Свободный труд”, яку у світ не випускав,а через місяць змінив її назву на „Работник”. При ній передбачалося видання щотижневого журналу під тією ж назвою за програмою газети з малюнками та карикатурами.

„Киевская заря” продовжувала видаватися до 19 серпня 1906 р. Після її заборони стала виходити „Киевская речь”, яка змогла протриматись майже до кінця року. Завершальною ланкою ланцюга цих газет (починаючи з „Киевской газеты”) була „Киевская мысль”,яка проіснувала до 1918 р. Недивлячись на те, що цензурні переслідуванн посилювалися, „Киевская мысль” повністю не втратила опозиційний характер по відношенню до тогочасної влади. Ця газета була власністю тих осіб, які у її виданні бачили комерційне, прибуткове підприємство. Бюджет газети був доволі великим, тому, виходячи зі своїх фінансових інтересів, її власники притримувались „золотої середини” для того, щоб не бути ні монархістами, ні активними революціонерами.

У газетному фонді НБУВ зберігаються такі випуски газети „Киевская заря”: № 1 – 17, 19 – 22, 24 – 26, 29, 31, 35, 38, 40, 42 – 44, 47 – 49, 52, 54, 56 – 58, 61, 65, 68, 69, 72 – 87, 89, 91 – 95, 98 – 100, 102 – 107, 109 – 112, 115, 116, 118, 119, 121, 124 – 133, 136, 137, 140, 142, 144, 145, 147, 148 за 1906 р. Зберігаються тут і випуски забороненої „Киевской жизни”: № 1 – 43 за 1906 р.

2.5 Надходження Катеринославської періодики до книгосховищ бібліотеки ім. В. І. Вернадського

Катеринославська губернія, утворена 1802 р., була однією з найбільших у Російській імперії. Нині її територію поділено між Дніпропетровською, Запорізькою, Донецькою та Луганською областями. Цей густонаселений і потужний у господарському та інтелектуальному відношенні край потребував інформаційного забезпечення. Цю функцію успішно виконувала регіональна система періодичної преси, що рік за роком розросталася та вдосконалювалася.

Події 1905 – 1907 рр., що модернізували та дещо видозмінили суспільство, вплинули на розвиток місцевої преси, вивели її на якісно новий рівень і, навпаки, багато в чому зумовлювалися діяльністю тієї ж преси. На час розгортання революційної ситуації в інформаційному полі Катеринославщини більш чи менш успішно діяли понад 20 періодичних видань різноманітного спрямування.

Передусім, це були офіційні видання, що висловлювали, пропагували та підтримували точку зору владних інституцій, як центральних, так і місцевих. Це „Екатеринославские губернские ведомости” (1838 – 1918), „Вестник Екатеринославского земства” (1903 – 1905), „Верхнеднепровский земский листок сельскохозяйственных объявлений” / „Верхнеднепровский земский листок” (1903 –1917), „Александровский городской вестник” (1904 – 1906). До них долучилися 1906 р. „Народная газета Бахмутского земства” (1906 – 1917), 1907 – „Известия Екатеринославского городского общественного управлений” (1907 – 1917).

У фондах НБУВ зберігаються такі номери газет: „Екатеринославские губернские ведомости” за 1914 р. − № 1 – 44, 46 – 56, 58 – 60, 62 – 67, 69 – 102 та за 1916 р. − № 1 – 8, 10 – 65, 67, 70, 78 – 81, 84 – 104; „Вестник Екатеринославского земства” за 1904 р. − № 16 – 24, 26 – 28, 30, 31, 33 – 38, 40, 43 – 47, 49 – 52 та за 1905 р. − № 31, 35, 36; „Верхнеднепровский земский листок” за 1915 р. − № 42, 43 та за 1916 р. − № 4 – 8, 12 – 17, 19 – 21, 24, 27 – 33, 37, 41 – 50; „Народная газети Бахмутского земства” за 1912 р. − № 29 – 39 та за 1914 р. − № 1 – 45.

З 7 січня 1838 р. до 1918 р. виходили „Екатеринославские губернские ведомости”, де видавцем позначено Губернське правління. Мета видавців – інформування про ухвали місцевої влади, про події в губернії, країні, за кордоном. Матеріали підбирали працівники газетного столу, які користувалися офіційними джерелами інформації, обов'язковими звітами установ. Обов'язки редакторів виконували начальники або заступники начальників газетного столу. Газета ділилася на офіційну та неофіційну частини. Офіційна частина мала два відділи: у першому подавалися матеріали, що складалися з розпоряджень уряду та місцевої влади, постанов, наказів, статистичних звітів різних губернських установ, повідомлень про переміщення на службі, оголошень про боржників і банкрутства, розшук осіб, втрачені та недійсні документи, виклики до судових установ; у другому повідомлялося про ярмарки, продаж майна.

Неофіційна частина містила місцеву та кримінальну хроніку, новини про тих, хто приїжджав і від'їжджав із міста, події у країні та за кордоном, телеграми, передруки з інших видань; згодом з'явилися літературні твори, рецензії на книги й театральні вистави, метеорологічні огляди, приватні оголошення, реклама. Неофіційна частина пропонувала цікаві етнографічні та історичні матеріали, підготовлені Д. Яворницьким, Я. Новицьким, І. Манжурою. Газета мала додатки з даними про хід подій, оголошеннями про підряди, списками осіб на виборах земських гласних, виборах до міської та Державної думи. У 1914 – 1916 рр. постійно з'являлися списки вбитих, поранених і без вісті зниклих. Оформлення залишалося практично незмінним упродовж усього часу виходу: дрібний шрифт, заголовки і назви рубрик майже ніколи не виділялися, текст ішов суцільними колонками. Це не сприяло популярності, не приваблювало читача, текст сприймався важко.

Першого січня 1903 р. повітова земська управа розпочала випуск „Верхнеднепровского земского листка сельскохозяйственных объявлений”, що мав на меті повідомляти про рішення місцевої влади, події в місті та повіті. Редагували газету голови земської управи, підбір і підготовку матеріалів здійснювали уповноважені службовці. Видання поділялося на дві частини. В офіційній друкувалися вказівки та роз'яснення урядових документів. Земський відділ подавав: розпорядження повітового та губернського начальства; новини із земського, повітового та міського життя; науково-популярні статті з різних галузей знання; повідомлення про внутрішні та закордонні події; оглядові статті з теорії та практики кооперативного руху; звіти про засідання міської думи; публікації, присвячені потребам міського розвитку; запитання й відповіді, бібліографію, листи, оголошення. У додатках вміщені списки до земських виборів, маніфести і заклики, повідомлення і звіти земських установ тощо. Видання тимчасово зупинене у грудні 1905 р. за постановою повітової земської управи з огляду на матеріальну скруту [71, с. 90].

Луганська повітова земська управа першого травня 1903 р. започаткувала видання безкоштовного „Листка объявлений Славяносербского земства”. Назва свідчила про намір ознайомити читачів зі справами земства, його рішеннями, давати різні повідомлення. Зміст становили здебільшого офіційні матеріали, місцева хроніка і телеграми щодо подій в країні та за кордоном. Під цим заголовком часопис існував до № 62 за 1913 р., з 1914 р. змінив назву на „Известия Славяносербского земства”, продовжуючи нумерацію. У 1915 р. газета перейшла на щоденний вихід, але з уведенням воєнного стану припинилася. Натомість повітова земська управа за тією ж редакцією розпочала випуск „Луганского листка”, проголошеного наступником попередньої газети. У 1916 р. газета мала додаток „Ночные телеграммы” з оперативними повідомленнями про хід воєнних дій та основні події. Випуск газети припинився в червні 1917 р., завершивши історію першого з 32 часописів, що виходили в Луганську.

У переліку офіційних видань краю і луганський безкоштовний „Донецкий листок” (1903 – 1906), видавцем якого значилося Опікунство селянських сиріт округу Слов'яносербського повіту.

Офіційний характер мав і губернський „Вестник Екатеринославского земства” (1903 – 1905). Газета передбачала висвітлення діяльності земств у краї, надання необхідної інформації повітовим земствам. Вона безкоштовно надсилалася губернським і повітовим земським гласним, повітовим і міським управам, губернським земським управам, проводирям дворянства, чиновникам губернської і повітової адміністрації різних відомств, земським начальникам, лікарям.

Першим виданням із 14, що з'явилися в Бахмуті (нині Артемівськ Донецької обл.), була офіційна „Народная газета Бахмутского земства” (1906 – 1907). За основними ознаками: видавцем, метою та спрямованістю на читацьку аудиторію – газета відповідала характеру офіційних видань. Безкоштовні примірники обов'язково надсилалися в усі волосні та сільські правління, земським гласним, членам сільськогосподарської ради, лікарям, фельдшерам, вчителям. Особлива увага приділялася новинам місцевого й земського життя, сільського господарства, подавалися детальні звіти про засідання міської думи, обов'язковим був відділ „По России”.

Від 18 червня 1917 р. читачі отримували громадсько-політичну і соціалістичну газету „Трудовой союз”. Редагував її, як і попередню, голова земської управи. Останнє число з'явилося 26 жовтня 1917 р.

Катеринославська міська управа від 4 листопада 1907 року до 15 жовтня 1917 року видавала журнал „Известия Екатеринославского городского общественного управлення” для висвітлення діяльності міської влади. Редактори – голови міської управи. 31 жовтня 1917 р. побачило світ одне число „Бюллетеня Екатеринославского городского общественного управлення”. Ймовірно, це була спроба продовжити попереднє видання, але успіху вона не мала.

Усі розглянуті видання схожі за змістом, основне їх завдання – повідомляти про діяльність місцевої влади. Редагували й готували їх до друку посадові особи. Типовими були структурні підрозділи та оформлення, які не змінювалися тривалий час. Маючи стабільне фінансування, така преса відрізнялася довговічністю [75, с. 240].

Отже, газетний фонд НБУВ − це унікальне зібрання періодичних видань починаючи з XVIII ст. Тут зберігаються унікальні екземпляри газет та журналів Східної України початку ХХ ст. Це і періодика громадсько-політичного спрямування: „Хлібороб” − перша україномовна газета Наддніпрянщини, „Громадька думка” − перша в Східній Україні щоденна громадсько-політична, економічна, літературна газета національно-демократичного спрямування, видання двох століть − „Киевская старина”, навчальне видання, яке розповсюджувалося майже в усіх навчальних та наукових закладах Європи − „Университетские известия”. У фондах НБУВ також зберігаються часописи православної церкви та сатиричні журнали і газети, які є невід’ємною частиною усієї періодики Східної України початку ХХ ст.

Серед часописів православної церкви можна виділити ТКДА, так як це видання було концептуальним центром усієї церковної періодики в Україні, часопис православного Харкова „Церковная газета”, на шпальтах якого друкувалися статті на релігійні, виховні та суспільні теми, обговорювались питання стосовно автокефалії церков та „Церковно-общественая мысль”, яка стала видаватися для церковної інтелігенції, адже, автори та члени колективу намагались бути справжніми наставниками для читачів, підтримувати їхню віру, орієнтувати аудиторію у потоці подій.

Сатирично-гумористичними були такі газети, як: „Шершень”, „Звон”, „Злой дух”, „Гвоздь”, „Оса”, „Киевская заря”, які присвячували свої гострі публікації та малюнки злободенним темам того часу.

Важливе місце у фондах НБУВ займає величезний масив періодичної преси Катеринославської губернії. Це такі видання, як „Екатеринославские губернские ведомости”, „Вестник Екатеринославского земства”, „Народная газета Бахмутского земства”, „Александровский городской вестник” та багато інших періодичних видань.

Висновки

На початку ХХ ст., після революційних подій 1905 р., преса Східної України, яка знаходилась під владою Російської імперії, отримала певні поступки з боку держави. Це призвело до збільшення кількості періодичних видань не лише російською, але й українською мовою. Більшість видань переслідувались цензурою, зазнавали репресій з боку влади. Багато журналів та газет переставали видаватися навіть після першого номера. Так сталося з катеринославськими газетами „Запоріжжє” і „Добра порада”, одеським часописом „Вісті”, київською „Боротьбою”, петербурзькою газетою „Наша Дума”, що продовжувала демократичні традиції журналу „Вільна Україна”, та деякими іншими періодичними виданнями в Росії, тому у роботі розглянуто передумови появи україномовних видань та умови їх розвитку після Російської революції.

Велику роль в цей період відігравала цензура. Становище преси на той час регламентувалося низкою додаткових правил, законами про тимчасові та надзвичайні охорони, жорстким і постійним втручанням поліції та адміністрації, тому у науковому дослідженні було охарактеризовано утиски цензури щодо українських газет та журналів.

Східноукраїнська періодика продовжувала розвивати ті мовні традиції, що склалися у художній літературі, починаючи від Т. Шевченка. У творенні публіцистичної лексики використовувалися зразки російської літературної мови, а також і позитивні здобутки української періодики таких регіонів України, як Буковина, Галичина. На сторінках періодичної преси точилася боротьба щодо статусу української мови. Вчені сперечалися з приводу походження української мови, обговорювали питання її спорідненості з російською, тому у роботі розглянуто мовні питання на сторінках тих періодичних видань, що знаходяться у Національній бібліотеці ім. В. І. Вернадського.

Газетний фонд НБУВ − це унікальне зібрання періодичних видань, починаючи з XVIII ст. Тут зберігаються унікальні екземпляри газет та журналів Східної України початку ХХ ст. різноманітного спрямування: громадсько-політичного, православного, сатирично-гумористичного, а також тут є видання найбільшої губернії Наддніпрянщини – Катеринославської.

Серед періодики громадсько-політичного спрямування, що зберігається у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського можна вирізнити першу україномовну газету Наддніпрянщини – „Хлібороб”, яку видавали брати Шемети. Часопис закликав до політичних та економічних змін, тому після п’ятого випуску його заборонили.

„Громадька думка” − перша в Східній Україні щоденна громадсько-політична, економічна, літературна газета національно-демократичного спрямування. На її шпальтах друкувалися статті, присвячені подіям в Україні та за кордоном, важливим моментам та особливостям формування української культури та побуту губернського центру, достовірно відтворювались факти тогочасної дійсності.

Виданням двох століть називають журнал „Киевская старина”. Майже за чверть віку вийшло 94 томи, а це понад 70 тисяч сторінок науково-інформаційного тексту, кілька сотень рідкісних ілюстрацій, карт і схем, які можна побачити лише в цьому виданні.

Навчальне видання, яке розповсюджувалося майже в усіх навчальних та наукових закладах Європи, − „Университетские известия”. Це був друкований орган, який зовсім не нагадував журнальне видання, не можна було назвати його і суто науковим, бо за внутрішньою рубрикацією подачі матеріалів він більше нагадував універсальний журнал, тому у роботі розглянуто періодичні видання громадсько-політичного спрямування.

У фондах НБУВ також зберігаються часописи православної церкви, серед яких можна вирізнити „Труды Киевской Духовной Академии”, на шпальтах яких обговорювались проблеми влади і народу, особи і суспільства, злочину і покарання. Концептуально та ідейно близькою до зазначеної лінії духовного оновлення, що реалізовувалась у ТКДА, була харківська „Церковная газета”. Статті газети були присвячені релігійним, суспільним та духовним темам, друкувалась інформація про завдання і поширення демократичного руху в українських єпархіях. У публікаціях „Церковно-общественной мысли” часто з’являлися питання проблеми стосунків церкви і влади, місця церкви та її служителів у суспільстві тощо, тому у науковому дослідженні охарактеризовано часописи православної церкви.

Сатиричні журнали та газети є невід’ємною частиною усієї періодики Східної України початку ХХ ст., яка зберігається у НБУВ. Першим україномовним сатиричним журналом був „Шершень”, на сторінках якого друкувались ілюстрації та карикатури політичного спрямування. Окрім цього журналу можна назвати ще „Киевскую зарю”, „Звон”, „Осу”, „Гвоздь”, „Злой дух”, які також усіляко намагались висвітлити тогочасні проблеми через малюнки та публікації сатиричного характеру. Варто зазначити, що цензура пильно слідкувала за цими виданнями, тому ініціатори сатиричних видань усіляко обходили поставлені владою перепони, змінювали назви газет, типографії, прізвища видавців та редакторів, приховували імена авторів і художників під псевдонімами, тому у роботі охарактеризовано сатирично-гумористичну пресу як частину газетного фонду НБУВ.

Катеринославська губернія була однією з найбільших у Російській імперії. Тому зрозуміло, що у фондах НБУВ зберігається велика кількість видань цього регіону, зокрема: „Екатеринославские губернские ведомости”, „Вестник Екатеринославского земства”, „Верхнеднепровский земский листок сельскохозяйственных объявлений”, „Александровский городской вестник”, „Народная газета Бахмутского земства”, „Известия Екатеринославского городского общественного управления”. Характерною ознакою всіх цих видань стало те, що вони були офіційними виданнями, які висловлювали, підтримували, пропагували позиції владних інституцій, як центральних, так і місцевих. Усі ці видання були схожі за змістом, тому що редагували й готували їх до друку владні посадові особи. Типовими були структурні підрозділи та оформлення, які не змінювалися тривалий час, тому у роботі зазначено про Катеринославську періодику, яка зберігається у книгосховищах НБУВ.

Отже, у науковому дослідженні було охарактеризовано фонди НБУВ, а також структуровано види періодичних видань за соціальним спрямуванням.

У роботі проаналізовано проблеми існування журналів та газет на території Східної України, розглянуто періодичні видання Східної України, які видавалися як українською, так і російською мовами, зазначено кількість періодичних видань початку ХХ ст., які зберігаються у фондах НБУ ім. В. І. Вернадського.

Список використаних джерел

1. Анастасьєва О.О. Історія Києва – газетним рядком // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 7. – С. 57-58.

2. Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К.: Либідь, 1995. – 816 с.

3. Бібліографічний довідник: Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии (1904 – 1915). – К., 1991. – 43 с.

4. Бойко А.А. Тіні забутих часописів: періодика православної церкви 1905 – 1907 рр // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 3. – С. 53-56.

5. Бойко А. Преса православної церкви в Україні 1900–1917 рр.: Культура. Суспільство. Мораль. – Дніпропетровськ, 2002. – 308 с.

6. Бойко А. Часопис „Церковно-общественная мысль” у контексті преси православної церкви 1917 – 1918 років. // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 6. – С. 60-65.

7. Бондаренко В.В. Розвиток комерційної реклами на сторінках періодики Східної України середини ХІХ – початку ХХ століття // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 7. – С. 62-64.

8. Василик Л.Є. Буковинська преса про зародження української національної періодики Наддніпрянщини поч. ХХ ст. // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 5. – С. 43-47.

9. Верменич Я.В. Публіцистична і громадська діяльність Є. Чикаленка // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. – К., 2002. – Вип. 6. – С. 100-117.

10. Власть и пресса: К истории правового регулирования отношений (1700–1917): Хрестоматия. – М.: Изд-во РАГС, 1999. – 135 с.

11. Волобуєва А. Журнал „Киевская старина” у відстоюванні української мови // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 7. – С. 34-37.

12. Газети і журнали Катеринославщини (1838 − 1916): Науково-допоміжний бібліограф. покажчик (Т. М. Ковальська та ін. (склад.); Т. В. Кравчук (ред.); Дніпропетровська обласна наукова бібліотека. – Дніпропетровськ, 1993. – 45 с. – (Період. видання краю)

13. Демченко Е.П. Сатирическая пресса Украины 1905 – 1907 гг. / АН УССР, ЦНБ. – К., 1980. – 147с.

14. Дениско Л. Релігійні православні періодичні видання ХІХ – початку ХХ століття у фондах НБУ ім. В. І. Вернадського: Каталог НБУВ. – К., 2001. − 198 с.

15. Денисюк С.П. Теоретико-методологічні проблеми осмислення української літератури в системі українознавства / Українознавство – наука самопізнання українського народу: Матеріали Х щорічної Міжнародної науково-практичної конференції 18 – 20 жовтня 2001 року. – К.: НДІУ, 2001. – С. 108-110.

16. Дзюбенко Г.С. Особливості мови періодичних видань // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2000. – Т. 1. – С. 138-139.

17. Животко А.П. Історія української преси: Навч. посіб. для студентів факультетів журналістики вищих закладів освіти/ М. Тимошик (упоряд.). – К.: Наша культура і наука, 1999. – 368 с.

18. Жирков Г.В. История цензуры в России ХІХ – ХХ вв.: Учеб. пособ. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 230 с.

19. Жовтобрюх М.А. Мова української періодичної преси (кінця ХІХ – поч. ХХ ст.)/ АН УРСР. Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні. – К.: Наукова думка, 1970. – 303 с.

20. Журнал „Киевская старина” (1882 − 1906). Покажчик етнографічно-фольклорних публікацій / Упор. Наталя Карповець. К: Національна академія наук України. Археографічна комісія. Інститут української археографії, 1995. – 181с.

21. Забіяка І.М. Журнал „Киевская старина”: вчора, сьогодні, завжди // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 3. – С. 74-77.

22. Забіяка І.М. Шевченкіана на сторінках журналу „Киевская старина” // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 8. – С. 83-87.

23. Загальна інформація про бібліотечні фонди [Електронний ресурс]. − Спосіб доступу: http://www.nbuv.gov.ua/library/stock.html. − Заголовок з екрана.

24. Іванов В.Ф. Сьогодення українських медіа // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 7. – С. 45-51.

25. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. — 520 с.

26. Історія України / Керівник авт.Ю.Зайцев. Вид.2-ге зі змінами. – Львів: Світ, 1998. – 230 с.

27. Історія української дожовтневої журналістики: Навчальний посібник для студентів із спеціальності "журналістика" / О. І. Дей, І. Л. Моторний, М.Ф. Нечиталюк та інші. – Л., 1983. – 511 с.

28. Історія української преси ХХ століття: Хрестоматія / Упор. О. Мукомела. – К.: НВЦ Наша культура і наука, 2001. – 352 с.

29. Касаткін К.П. Цензурні умови існування київської преси (1905 – 1907) // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 3 − С. 65-67.

30. Каталог дореволюційних газет, що видавалися на Україні (1822 − 1916). Публікація фонду ЦНБ АН УРСР. – К., 1971. – 183 с.

31. Качкан В.А. Відблиск зорі Євгена Чикаленка // Українське народознавство в іменах: У 2 ч. – К.: Либідь, 1994. – Ч. 1. – С. 68-177.

32. Ківшар Т. Український книжковий рух як історичне явище (1917 − 1923 рр.). − К., 1996. − 79 с.

33. Кобинець А.В. Громадсько-політичне життя – чільна тема щоденника „Громадська думка” (1905 − 1906) // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 21. – С. 93-97.

34. Кобинець А.В. Київська хроніка на шпвльтах щоденника „Громадська думка” / „Рада” // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 6. – С. 61-65.

35. Котляр В. Історія України. – К.: Феміна, 1995.− 125 с.

36. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України. − К.: Україна,1993 – 150 с.

37. Крупський І.В. Національно-патріотична журналістика України: (Друга половина ХІХ – перша чверть ХХ ст.) – Л.: Світ, 1995. − 230 с.

38. Крупський І.В. Російська революція 1905 року: передумови виникнення, її вплив на становлення української преси // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 21. – С. 105-110.

39. Крупський І.В. Українська преса Наддніпрянщини 1905 – 1914 рр.: формування мережі, еволюція висвітлення суспільно-політичної тематики // Магістеріум. Випуск 2.2.Жураналістика. – К., 2006. – С. 23-25.

40. Крушинський В.Ю., Левенець Ю.А. Історія України. Події. Факти. Дати. − К.: Зодіак − ЕКО, 1993. – 196 с.

41. Лопата П. У століття появи журнала «Шершень» // Гомін України. – К., 2006. − № 12. – С. 3-7.

42. Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. – К., 2001. – 488 с.

43. Надтока Г. Православна церква в Україні 1900 – 1917 років – соціально-релігійний аспект. – К., 1998. – 240 с.

44. Одінцова М.І. Б.Д. Грінченко про ставновлення української преси // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 8. – С. 60-66.

45. Пархітько О.В. Профспілкова преса Одеси 1917–1920 років та її проблематика // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 9. – С. 133-139.

46. Періодичні видання Катеринослава та Катеринославської губернії (1838 – 1917 рр.): Список/ Н.М. Сидоренко та ін. (уклад.); НАН України, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. – Львів., 1995. – 153 с.

47. Побідаш І.Л. Леонід Глібов – організатор та видавець газети „Чернігівський листок” // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 2. – С. 13-25.

48. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX – початку XX ст. – К.: Либідь, 1990. – 250 с.

49. Подолинський В. Слово перестороги. Передмова, примітки і переклад з польської мови Ф. Стеблія. − Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича, 2001. − 55 с.

50. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т. − Т.2. – К., 1992. – 608 с.

51. Пустовіт Т.П. Документальні факти про родину Шеметів та газету „Хлібороб” // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 8. – С. 129-134.

52. Рясна О.О. Альманах М. Максимовича „Киевлянин”: історія видання, проблематика // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 4. – С. 63-72.

53. Сатирические журналы 1905 – 1907 гг. Каталог коллекции. – Одесса, 1980. – 24 с.

54. Сидоренко Н.М. Журнал „Нова громада” // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 21. – С. 35-39.

55. Сидоренко О.І. нездійсненні видання: Анотований покажчик нереалізованих проектів україномовних періодичних органів кінця ХІХ – поч. ХХ ст./ АНУРСР.УНБ ім. В.І. Вернадського. – К., 1990. – 72 с.

56. Сидоренко О.І. Перелік україномовних часописів, що видавалися на території Росії на поч. ХХ ст. – К: Edmonton, 1990. – 18 с.

57. Сидоренко О.І. Цензурно-політичні „скорпіони” в боротьбі з україномовною пресою в Росії (1905 – 1907) // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 21. – С. 145-148.

58. Сидоренко О., Шудря Н. Нездійснені проекти українських періодичних видань ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. // Вісн. Київ. ун-ту. – 1991. – Вип. 23.

59. Субтельний О. Україна: історія /пер. з англ. Ю.Шевчука // − К.: Либідь, 1992. − 500 с.

60. Cухинюк С.І. Проблеми трансформації реклами в українській пресі ХХ століття // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2002. – Т. 7. – С. 118-119.

61. Тимошик М.С. „Университетские известия” (1861 – 1919): тип видання, структура, проблематика // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 3. – С. 31-37.

62. Тимошик М.С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: НВЦ наша культура і наука, 2003. – 496 с.

63. У мысли стоя на часах... Цензоры России и цензура / Под ред. Г. В. Жиркова. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000. – 86 с.

64. Україномовна преса Росії 1905 – 1907 рр. Анот. покажчик періодичних видань/ АН УРСР. ЦНБ АН УРСР; Уклад. О. Ї. Сидоренко, Наук.ред. Є. П. Демченко. – К., 1987. – 73с.

65. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис / В.І. Шкляр, О.К. Мелещенко. О.Г. Мукомела, І.С. Паримський. – К., 1996. – 168 с.

66. Черномория и Кубань в журнале „Киевская старина”. (Библиографический указатель) / Сост. В.А. Овчинникова и С.А. Слуцкая; Науч. ред. и авт. ест. ст. А. И. Слуцкая. – Краснодар, 1991. – 38 с.

67. Черняков Б.І. Джерела до історії укр. Преси учнівської та студентської молоді (ХІХ – поч. ХХ ст.) / НАН України. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Науково-дослідний центр періодики. – Л., 2005. – 116 с.

68. Чикаленко Є. Спогади // Зібр. творів: У 7 т. – К.: ТОВ Компанія „Рада”, 2003. – Т. 1. – 432 с.

69. Чикаленко Є. Спогади // Зібр. творів: У 7 т. – К.: ТОВ Компанія „Рада”, 2003. – Т. 1. – 432 с.

70. Шкляр В.І., Мелещенко О.К., Мукомела О.Г., Паримський І.С. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. − К., 1996. − 120 с.

71. Школьна О.Д. Преса Катеринославської губернії (1905 – 1907): тематичні аспекти, тенденції розвитку // Наукові записки. – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 21. – С. 90-95.

72. Школьна О. Історична періодика східноукраїнських губерній кінця ХІХ – початку ХХ століття // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Зб. наук. ст. – Чернівці, 2004. – С. 227-229.

73. Школьна О. Мета і функції провінційної релігійної періодики кінця ХІХ – початку ХХ століття (на прикладі видань Катеринославської губернії 1872–1917 рр.) // Українська періодика: історія і сучасність / Доп. та повід. Шостої Всеукр. наук.-теор. конф., 11 – 13 травня 2000 року. – Л., 2000. – С. 400-403.

74. Школьна О. Основні етапи розвитку та особливості функціонування масової періодики на регіональному рівні (на прикладі видань Катеринославської губернії кінця ХІХ – початку ХХ століття) // Ех рrofesso: Зб. наук. праць. – Дніпропетровськ, 2001. – Вип. 3. – С. 233-245.

75. Школьна О. Спеціалізована преса як відображення і чинник господарського життя регіону (на прикладі видань Катеринославської губернії кінця ХІХ – початку ХХ століття) // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідомл. Сьомої Всеукр. наук.-теорет. конф., 17–18 травня 2002 року. – Л., 2002. – С. 239-244.