Дипломная работа: Особливості номінації у сучасній німецькій феміністській прозі та специфіка її перекладу

Дипломная работа: Особливості номінації у сучасній німецькій феміністській прозі та специфіка її перекладу

Міністерство освіти і науки України

Криворізький інститут Кременчуцького університету економіки,

інформаційних технологій і управління

Гуманітарний факультет

Кафедра філології

Дипломна робота спеціаліста

на тему:

Особливості номінації у сучасній німецькій феміністській прозі та специфіка її перекладу

за спеціальністю 7.030507 «Переклад»

Виконавець: студентка V курсу

групи ФП-05

Сикирицька Катерина

Науковий керівник: доц.Скиба С.М.

Кривий Ріг 2010

Календарний план

Студент - дипломник

Керівник роботи

Зміст

Вступ

Роздiл 1. Авторська саморефлексія в жіночій німецькомовній літературі ХХ століття

1.1 Текст як експлікатор номінативних процесів

1.2 Лінгвістична сутність поняття "людські стосунки" з погляду їх номінації в тексті

Розділ 2. Лексико-тематичні групи номінативних одиниць поля Людські стосунки”

2.1 Семантична класифікація номінативних одиниць поля "людські стосунки" у художньому тексті

Розділ 3. Способи номінативної репрезентації поля “Людські стосунки” і переклад номінативної лексики

Резюме

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сучасний стан швидкого обміну інформацією потребує більш ефективної роботи перекладацького цеху, його швидшої відповіді на виклики часу.

Актуальність роботи. Корній Чуковський писав:”Переклад – школа літературної майстерності і Сучасний процес глобального обміну інформацією в усіх сферах людської діяльності і, зокрема, у науково-технічній сфері актуалізує питання структурно-системних досліджень, можливо, найкраща школа стилю, бо саме великі перекладачі найбільше вдумуються у твори великих ”. Відтак актуальність нашої роботи полягає у недостатній теоретичній та практичній розробці питання практичного використання перекладацьких перетворень та їх впливу на зміну контекстуального та поза контекстуального навантаження перекладного твору. Так як при трансляті перекладачі найчастіше користуються саме перекладацькими перетвореннями як основним засобом перекладу, то постає необхідність у досконалому їх вивченні. Знання та практичні навички застосування перекладацьких перетворень дають змогу перекладачам створювати адекватний, яскравий переклад, у якому інормація всіх рівнів збережена у повному обсязі. Доцільне використання перекладацьких перетворень дає змогу перекладачеві не тільки зберегти основний зміст твору, але й що важливіше, позаконтекстуальне, емоційне навантаження. Саме тому тема перекладацьких перетворень та їх впливу на адекватність перекладу має досить важливе наукове та практичне значення.

Предметом дослідження у нашій дипломній роботі є номінація як аспект мовленнєвої діяльності.

Об'єкт дослідження - способи номінації в художньому тексті.

Мета роботи - визначити лінгвістичну сутність людських відносин у художньому тексті як засобів передачі номінації.

Завданням дипломного дослідження є встановлення типів номінації в художньому тексті і важливість розгляду номінації людських відносин як аспекту мовленнєвої діяльності.

Номінацію можна розглядати на рівні мови і мовлення. Вивчення номінації як аспекту мовленнєвої діяльності дуже важливо для теорії мови. Адже " у справжньому і дійсному змісті мову можна розглядати тільки як всю сукупність актів мовленнєвої діяльності" [1:4]. Мовленнєва діяльність відбиває все, для чого існує мова, то з якими цілями вона використовується. Мова розглядається як засіб, а мовлення який спосіб формування і формулювання думки за допомогою мови в процесі мовленнєвої діяльності індивіда.

На захист виноситься визначення ролі номінації в художньому тексті і способів номінативної репрезентації людських відносин та способи правильного відтворення номінації у перекладі.

Методологічна основа - теорія аксіології.

Лінгвістична основа - категорія модальності.

Основними кваліфікаторами модальності є об'єктивність, суб'єктивність, емотивність висловлення, що відіграють велику роль у процесі номінації. Емоції й оцінки, властиві людині, стають однією з форм відображення дійсності.

Вивчення проблем номінації неможливо без вивчення всякого роду оцінної кваліфікації. Особливо важлива роль суспільства в створенні семантичних варіантів слів, слів експресивних, стилістично забарвлених, орієнтованих на визначене соціальне середовище, що виконують визначені художні функції в літературних творах.

Робота складається з трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та резюме німецькою мовою.

Розділ 1. Автобіографічна саморефлексія в жіночій німецькомовній літературі ХХ століття

У цілому феміністична література в теоретико-філософському плані може бути орієнтована по різному, але одне залишається спільним для всіх її різновидів — це визнання особливого способу жіночого буття у світі і відповідних йому жіночих репрезентативних стратегій. Звідси основна вимога феміністичної літературної критики - не перегляд традиційних поглядів на літературу і практику письма, на створення соціальної історії жіночої літератури.

Жіночно-центрованою традицією в літературі називається традиція вивчення жіночих авторів, жіночих героїнь і “Жіночих жанрів ” письма (вірш, новела, автобіографія, мемуари та щоденники); основною концепцією є концепція жіночого авторства, визначеного за принципом статі, а базовим теоретичним конструктором — ідея жіночої емансипації в літературі. Жіноча автобіографія постає як особливий тип “жіночого досвіду”, а отже — провідний жанр фемінного письма. У сучасному західному літературознавстві вивчення документально-художніх жанрів у цілому й автобіографії зокрема давно усвідомлюється як актуальний і перспективний напрям. Безумовно, пріоритети дослідників визначає не тільки кон'юнктура книжкового ринку, на якому останніми роками популярність мемуарно - автобіографічної літератури помітно зросла. Інтерес до автобіографії обумовлено, головним чином, логікою теоретико-літературного процесу ХХ століття і специфікою самого жанру. В 70- ті роки минулого століття в літературі Німеччини розвивається феміністична концепція. Власне ця історична доба дала поштовх розвитку, що стало предметом палких дискусій як для провідних літературознавців, так і для простих читачів. Порівняння чоловічого та жіночого стилю автобіографічної прози зумовило наукову новизну дослідження та необхідність її більш глибокого теоретичного аналізу.

Найвідоміші методологічні роботи з теорії “жіночої літератури”: Никола Мазанек (“Феміністична субверсія”, 2002); Ірена Хайдельберг — Леонард (“Література про жінок — жіноча література”, 2001); Елен Морс (“Літературна жінка”); Рейчел Дю Плессі (“Письмо і несть йому кінця: наративні стратегії в жіночій літературі ХХ століття”). Що ж стосується критерію автобіографізму, то він характерний як для концепцій “жіночої літератури”, так і для концепцій “жіночого читання” і “жіночого письма”.

Вторгнення фемінізму в жанр автобіографії спричинило критичну переоцінку проблем, що відвіку стояли перед цим жанром — включаючи нетривкість таких жанрових дефініцій, як суб'єктивність знання, відмінності в домінуванні та колективну самосвідомість.

Достатньо сильний інтерес фемінізму до всього автобіографічного існував завжди, починаючи від спроби пов'язати “приватне” з “політичним”, і акценту на жіночому досвіді як найважливішому джерелі у створенні жіночого знання. Коли сприйняття жіночого досвіду як даності змінилося розумінням складності комплексу гендерних суб'єктивностей, сфера автобіографії стала основним заняттям і випробувальним полем для фемінізму. У нашому дослідженні нами обрано певну царину творчості німецької письменниці повоєнного часу Крісти Вольф та її молодшої колежанки, нобелівського лауреата 2004р.Ельфріди Елінек.

Творчість Крісти Вольф завжди являла інтерес для досліджень літературознавців у гендерному аспекті жіночої автобіографії як жанру. Тому одним із завдань сучасної науки є аналіз попередніх етапів наукових досліджень. Серед традиційних публікацій передовсім необхідно назвати неодноразовано перевидану збірку “Next + Kritik“. До четвертого видання увійшли статті й інтерв'ю, присвячені різним аспектам творчості Крісті Вольф. Більшість з них об'єднує проблема статусу письменниці після політичних подій 1990 року і так званої літературної суперечки, що розгорілася. Цьому присвячено статті Г. Гідеона «Муштра нігтів», Д. Акера “Що залишиться. Що лежить в основі моєї держави та від чого вона загине”. Останніми роками ставиться питання про політичну заангажованість Крісти Вольф, про те, як це вплинуло на поетику творів цього періоду.

“Звертає на себе увагу, - пише Д. Аккер, - що у творчості Крісті Вольф останніми роками (повістях “Немає місця ніде”, “Касандра”, “Що залишається”) визначальним стає тип самотньої жінки, яка лишаєтся сам- на — сам з собою” [29:230]. Т. Вольфарт відзначає здатність Крісті Вольф тонко сприймати те,що відбувається довкола і стверджує про два способи реалізації пережитого в її творах. По - перше, це сейсмографічна точність у фіксаціїї історичної ситуації в її тенденціях. Має місце свідоме або несвідоме змістовне зіставлення свого приватного внутрішнього світу й офіційної історії. По - друге, незважаючи на тверезе сприйняття дійсності, Кріста Вольф не бажає відмовлятися від ідеального уявлення про суспільний устрій, покладений в основу соціальної моделі колишньої НДР. Цим пояснюються утопічні настрої письменниці, які знайшли своє віддзеркалення в повісті “Касандра”. Про це пише і Фрауке Майер- Гозан” з середини 70-х років, притаманні текстам Крісти Вольф, отримують наступальне (offensiv)значення” [4:4]. Автор статті вважає за необхідне відзначити, що особливістю стилю Вольф є “техніка пошуку слідів” - Spurensuche, тобто реконструкція часу, орієнтована на зв'язок факту з досвідом, безпосереднє сприйняття індивіда. Цю особливість письма Крісти Вольф Манфред Єгер позначає категорією “суб’єктивна автентичність”, яку він визначає як шлях до нових образів через досвід власних переживань. Автобіографія, як відомо, разом зі щоденниками й мемуарами традиційно належить до жіночих жанрів письма навіть у літературному каноні великої літератури. Основне завдання автобіографічного жіночого письма, як письма, як воно визначається у феміністичній літературній критиці — це завдання самопрезентації жіночого “я”. Писати від себе і про себе — такий підхід веде до нерозв’язної суперечності: завжди бути правдивим, навіть у своїх помилках.

Відправним пунктом для будь-якого дослідника творчості Крісті Вольф є збірка статей “Пам’ять про майбутнє ”, яка була видана Вольфрамом Маузером у 1985 році з метою відобразити різноманітні підходи до творчості Крісти Вольф. Більшість запропонованих у ній розвідок присвячено “Касандрі”.Проблема мови та стилю виходять на перший план у роботах Ірмгарда Реблінга та Герхарда Ноймана. Про глибоке проникнення в мовні пласти, про роль мови в процесах формування і розчеплення особи пише Реблінг. Герхард Нойман бачить в археології голосу Касандри реалізацію мови, альтернативної стандартній логіці розуму. Основним принципом реконструкції міфологічного далекого минулого в “Касандрі” є відновлення картини плотського досвіду, мови і тіла. Відмінність від класичних жіночих автобіографій Крісти Вольф полягає в тому, що вирішальним змістовим параметром стає “безстрашність говоритu про своє тіло і сексуальність” не як про щось другорядне і додаткове до основного автобіографічного сюжету, але як про основне в ньому.

Власне тому ми й зупинилися на дослідженні мови оригіналу та перекладу “Касандри”.

1.1 Текст як експлікатор номінативних процесів

Людство постійно замислюється над тим, що таке є мова, яке значення вона має для долі кожної людини, для розвитку всього суспільства. На ці питання намагаються дати свої відповіді письменники, філософи, мовознавці, політики. Як поєднуються між собою два таких поняття як мова і свобода? У якому відношенні один до одного знаходяться мова та буття, мова та мислення, мова та поведінка людини? Ці та багато інших конкретних питань про мову вже поставлені людством.

Як відомо, краса мови пов'язана з майстерністю мовця, який вміло використовує призначення мови виконувати комунікативну, когнітивну, експресивну, естетичну, перцептивну функції соціального спілкування, відносячись до певної соціальної ролі у суспільстві. Це можливо тому, що мова є складним універсальним феноменом, поєднуючи у собі систему мовних знаків, мовлення та текст.

Мовна система розглядається як система мовних знаків. Мовну знакову систему можна визначити як знаковий системно-структурний компонент мови, елементи якого реалізовано в мовленні й зафіксовано в тексті. Мовлення кожен раз інше, бо воно індивідуальне. Мовлення - це завжди зустріч зі співрозмовником, незалежно від того, далеко він чи близько. Якою буде ця зустріч - це залежить від партнерів, від їх вміння говорити та слухати. Для цього необхідно розуміння ситуації, настрій на взаємопорозуміння, знання стратегії та тактики мовлення. Співрозмовники - учасники комунікативної ситуації.

Продуктом мовлення є текст, результатом - комунікативний ефект. Точніше кажучи, текст є продуктом мовленнєвої події в комунікативній ситуації соціального спілкування, комунікативної ситуації та мовленнєвої події, що дозволяє вийти на типологію текстів. Текст, як вважає Л.І. Сахарчук, - "є композиційне - структурованою сукупністю висловів мовленнєвих актів, пов'язаних між собою загальним мотивом, завданням, планом, темою, метою, стратегією та ефектом комунікації". Ця взаємозалежність маніфестується в таких особливостях тексту як тематичність, зв'язаність, цілісність, діалоговість, впливовість. Ці та інші особливості тексту вивчаються теорією тексту, яка виникла завдяки взаємодії лінгвістики, семіотики, прагматики, літературознавства, естетики. Аналізуючи тексти, удосконалюючи методику її дослідження, загальна теорія тексту збагачує лінгвістику, робить її ефективною та необхідною для комунікантів. Тексти разом з іншими формами мислення створюють те середовище, у якому людина самореалізується як людина, сприймаючи та відчуваючи різноманітні боки життя.

Мова така ж різноманітна та різнобарвна як саме життя. Традиційна лінгвістика займається системою мовних знаків, досліджуючи її підсистему, окремо або у взаємодії, виходячи з мовлення у вигляді комунікативних аспектів цих підсистем або зазираючи в текст, розглядаючи одиниці цих підсистем як текстоорганізуючі.

"Текст (письмовий та усний) - це первинна даність усіх тих дисциплін і взагалі всього гуманітарно-філософського мислення". Текст є тією безпосередньою дійсністю (думки та переживання), з яких тільки й можуть виходити ці дисципліни і це мислення. Будь-який текст має суб'єкта, автора. Можливі види, різновиди і форми авторства.

Кожний текст передбачає загальнозрозумілу (тобто умовну в межах даного колективу) систему знаків, мову. Якщо за текстом не стоїть мова, то це уже не текст, а природничо-натуральне (незнакове явище), позбавлене мовної (знакової) повторюваності. Звичайно, кожний текст включає значну кількість природних моментів, позбавлених будь-якої знаковості, які виходять за рамки гуманітарного дослідження, але враховує їх (зіпсутість рукопису, погана дикція).

Як всякий об'єкт дослідження, текст по різному розуміється і по різному визначається. На думку Е. Косеріу, "текст являє собою мовленнєвий акт чи ряд зв'язаних мовленнєвих актів, здійснюваних індивідом у визначеній ситуації". M. Хелідей вважає," що текст - це актуалізація потенційного ". По А. Греймасу, "текст - це єдність, що розщеплюється на висловлення і не є результатом їхнього зчеплення " [6:45]. Зближаючи поняття тексту і стилю П. Гіро вважає, що "текст являє собою структуру, замкнуте організоване ціле, у рамках якого знаки утворюють систему відносин, що визначають стилістичні ефекти цих знаків ". Багатосторонність поняття "текст" зобов'язує виділити в ньому те, що є ведучим, що розкриває його ознаки. Слідом за І.Р. Гальперіним, ми дійдемо висновку, що "текст - це твір мовленнєвотворчого процесу, що володіє закінченістю, об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно оброблений відповідно до типу цього документа, твір, що складається з назви (заголовка) і ряду особливих одиниць (надфразових єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, стилістичного зв'язку, що має визначену цілеспрямованість і прагматичну установку". З цього визначення випливає, що під текстом необхідно розуміти не фіксоване на папері усне мовлення, завжди спонтанне, неорганізоване, непослідовне, а особливий різновид мовленнєвої творчості, що має свої параметри, відмінні від параметрів усного мовлення.

Щоб заговорити, треба не тільки хотіти спілкуватися і мислити, треба мати засоби здійснення цих цілей. Як звичайне знаряддя спілкування і мислення виступає мова.

Мовленнєва комунікація - це діяльність, що охоплює процеси говоріння і слухання і, що протікає при невпинному чергуванні і взаємодії цих процесів. Продукти мовленнєвої діяльності характеризувалися в термінах мовленнєвих висловлень, мовленнєвих текстів. Вважалося природним, що кожен мовленнєвий акт має свій початок у виді першого, вихідного мовленнєвого висловлення, що аналіз мовлення варто починати з вивчення цього зачину в його глибинних - розумових джерелах.

Як вища комунікативна одиниця текст характеризується діалектичною єдністю протилежностей. Він одночасно є закритою і відкритою системою. Його ознаками як закритої системи є закінченість і обмеженість. Тому, на відміну від висловлення, текст автономний і самостійний. Він вступає також в асоціативні стосунки з безліччю інших текстів. І в цьому плані текст не є закритою системою.

Для розуміння природи тексту немаловажне значення має відображення в тексті картин навколишнього світу. У цьому плані існує розходження між художнім текстом і текстом, що належить природній мові. Якщо останній являє собою відбитий і перероблений у свідомості образ дійсності, то художній текст сполучить відображення з домислом.

На сучасному етапі лінгвістика тексту підкреслює не стільки проблеми семантичної і формальної близькості послідовно розташованих висловлень, скільки питання комунікативного плану, задачі дослідження умов комунікації, що забезпечують однозначне тлумачення одиниць створюваного тексту.

Так, І.Р. Гальперін дає таке визначення тексту: "Текст - це твір мовленнєвотворчого процесу, що володіє закінченістю, об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно оброблений відповідно до типу цього документа, твір, що складається з назви (заголовка) і ряду особливих одиниць (надфразових єдностей), об'єднаних різними типами лексичної, граматичної, логічної, стилістичної зв'язки, що мають визначену цілеспрямованість і прагматичну установку". Комунікативна спрямованість як важливий аспект оцінок поняття тексту найбільше чітко виявляється у визначенні тексту, що дає Г. Глінц: "Текст -це мовленнєвий твір, створений автором з інтенцією ідентичного сприйняття і зафіксований з метою однакового наступного впливу, як правило, не на окремого комуніканта, а на трохи, і навіть на безліч комунікантів". Автори обох визначень звертають увагу на комунікативну і прагматичну значимість тексту.

Кожен текст унікальний, але будується по визначених закономірностях, що пропонуються функціональним стилем, жанровою приналежністю тексту, його основним комунікативним завданням і тематичною структурою. Тематична структура тексту не однорідна, вона складається з ряду взаємозалежних тем, серед яких можна виділити мікротеми (розгорнуте визначення, обмежений об'єкт опису) і макротеми (сукупність зв'язаних між собою обставин міркування, параграфи).

Кожен текст може бути розглянутий з погляду його структурної і семантичної організації. Обидва аспекти розгляду тісно зв'язані між собою, і ті самі елементи мовного рівня можуть служити засобами як структурної, так і семантичної організації тексту.

У даній дипломній роботі ми розглядаємо текст як письмовий тип мовленнєве" діяльності. Тому ми вивчаємо номінацію людських відносин як аспект мовленнєвої діяльності. Адже мовленнєва діяльність протікає за допомогою такого феномена як мови (говоріння), при звертанні до мови як до джерела використовуваних у цій діяльності одиниць і правил і при її спрямованості на сприйняття мовцями.

Як обов'язковий компонент мовленнєвої діяльності, номінація реалізує думки людини в з'єднанні з граматичними структурами. Чим повніше передають одиниці номінації типи відносин, тим більше їхня значимість для організації висловлення.

У ході суспільно-історичного освоєння предметного світу людина пізнає речі і явища "називаючи, дає їм імена, формує нові поняття, установлює між ними визначені зв'язки і взаємозалежності".

Іменування в мові завжди змістовно, воно опосередковано мисленням. Процес і результати позначення за допомогою мовних одиниць зв'язані з формуванням понять, у яких природні властивості речей, явищ дані в перетвореній на основі людських потреб формі, у виді знятої предметності, ідеальні.

Нові позначення створюються не тільки для того, щоб фіксувати результати пізнавальної й емоційної діяльності людини, але і для того, щоб зробити ці результати надбанням інших людей. В акті номінацій у художньому тексті просліджується також його прагматична спрямованість - бажання щось пояснити своєму співрозмовнику, зв'язати свої інденції зі знанням адресата і його характеристик, емоціями. Перебування засобів подібного впливу на адресата вимагає когнітивних зусиль, а самі спонукання мовця - наслідок його участі в адресатній спрямованості акта спілкування.

Вивчення номінативного аспекту комунікативних одиниць у художньому тексті одержало широке поширення в останнє десятиріччя. Говорячи про специфіку номінації мовленнєвих одиниць, В. Скаличка писав: "... завдання мовлення - погодити нову реальність з відомою, тобто з досвідом. Засобом для цього є представлення нової реальності за допомогою фіксованих образів. Говоріння - сполучення мови з новою реальністю". "Сутність номінації, - писав Г.В. Колшанський, - полягає не в тім, що мовний знак позначає річ чи якимсь образом співвідноситься з річчю, а в тім, що він репрезентує деяку абстракцію як результат пізнавальної діяльності людини", абстракцію як відображення реальних предметів і явищ у свідомості.

Річ чи явище - це тільки вихідна ланка в дослідженні шуканої форми конкретного знання про предмет, за яким закріплюється.

Номінація повинна тому розглядатися як "мовне закріплення понятійних ознак, що відображають властивості предметів". Таким чином, перед актом номінації повинно знаходитися формування тієї структури свідомості, що шукає форми своєї фіксації.

Адекватне вивчення номінативного аспекту мови вимагає насамперед дослідження його змістовної сторони, взаємини мови з мисленням і дійсністю. Пізнання закономірностей номінації спричиняє більш глибоке зрозуміння ролі людського фактора в мові, розкриття функціональної взаємодії всіх ділянок системи і структури мови, оскільки мовна техніка покликана забезпечувати реалізацію розумово-комунікативних потреб і намірів людини.

Звідси - актуальність проблем, зв'язаних із процесом і результатами, насамперед, у теорії мовної номінації. Задачі і сфера додатка такої теорії — дослідження і висновок закономірностей того, як дійсність, відбита в категоріях мислення, втілюється в значеннях мовних форм, який вплив роблять мислення і практична діяльність людей на становлення і прийняття суспільством мовних знаків.

Дивна властивість акта номінації полягає в тім, що будучи спочатку актом індивідуальної діяльності людини й об'єктивуючи в сутності суб'єктивну структуру свідомості, що склалася по визначених причинах у розумі однієї людини, цей акт по своєму матеріальному результаті - сформованому мовному позначенню - стає надбанням мовців тією ж мовою, тобто дозволяє співвіднести тіло знака зі сформованою структурою свідомості, визначеним значенням.

Як пише Н.Д. Арутюнова, "при утворенні висловлення приходить у дію кілька функціональних механізмів мови: один з них забезпечує створення мовленнєвої номінації події (якщо воно не може бути позначено одним словом), інший має своєю метою визначення (номінацію) теми повідомлення і що повідомляється, третій спрямований на актуалізацію найменування - його співвіднесення із ситуацією мов» визначною подією, моментом мови та учасниками мовленнєвого акта, четвертий виявляє мету комунікації"|. У кінцевому рахунку перед нами два головних механізми, що забезпечують вибір (створення) структури висловлення і вибір одиниць номінації, що заповнюють цю структуру.

Людина не може самостійно й оригінальне переробляти всі, що зустрічаються в житті ситуації. Поступово у всіх членів даного мовного колективу створюються стереотипні установки, що визначають однаковий спосіб членувати об'єктивну реальність і ті риси, що сприймаючий у першу чергу зауважує в предметах і ситуаціях і закладає в основу найменування.

Лише при свідомій установці на те, щоб розповісти щось іншій людині, думка наділяється в мовну форму, і щоб стати вже в новій якості, у виді судження, висловлення, вона перетерплює в художньому тексті ще одну видозміну, народжуючи особистісний зміст майбутнього мовного висловлення. З думки треба як би вибрати те, що потім ввійде в мову і те, що в мозку людини існує дифузно, повинне бути упорядковано.

Семантика вступає у свою дію на етапі узгодження особистісного змісту з мовними значеннями, зв'язуючи одні змісти з координатами й опорними крапками описуваної ситуації, а інші - з відносинами між ними. "Речення не здатне передати нескінчену складність одиничної ситуації - воно може тільки вказати (за допомогою слів) її опорні крапки".

Визначаючи зміст майбутнього висловлення, людина і повинна виділити ці опорні крапки "за допомогою слів", тобто їхніх номінацій.

Шлях від думки до слова являє собою складний і поетапний процес переходу від неясних образів, що народжуються в голові людини, асоціацій, представлень, від активізованих у момент пробудження свідомості концептів і особистісних змістів і потреби сказати щось - до переробки цих особистісних змістів, виробленої з метою їх подальшого "вербалізації", для чого деякі особистісні змісти стягаються в одне ціле, деякі усуваються, деякі виявляються у фокусі свідомості.

Людина членує особистісні змісти і розташовує їх у групи відповідно загальновживаним об'єднанням мовних значень у визначених мовних формах, насамперед - мовних знаках. Знання мови виявляється в першу чергу в умінні вибрати з існуючого інвентарю чи засобів створити за відпрацьованими правилами придатні для реалізації його задуму мовні форми. Роль і місце процесів номінації визначається, отже, там, де частина особистісних змістів буде передана в акті за допомогою існуючих одиниць номінації.

1.2 Лінгвістична сутність поняття "людські стосунки" з погляду їх номінації в тексті

"Відношення - взаємний зв'язок різних величин, предметів, дій, емоційно-вольових установ особистості на що-небудь, тобто вираження їх позицій, уявне зіставлення різних об'єктів або сторін даного об'єкту". Відношення міжособові - система установ, орієнтацій та очікувань членів групи відносно один одного, визначених змістом та організації спільної діяльності та цінностями; стосунків між членами групи, зумовлених їх особистими якостями, а не формально передбачених ролями та функціями.

В.Н. М'ясищев розробив концепцію стосунків особистостей. "Це сукупність теоретичних уявлень, згідно з якими психологічним ядром особистості є індивідуально-цілісна система її суб'єктивно-оцінних, свідомо-виборчих відношень до дійсності, що уявляє собою досвід взаємовідношень з іншими людьми в умовах соціального середовища". Система відношень визначає характер переживань особистості, особливості сприйняття дійсності, характер поведінки на зовнішній вплив.

Таким є поняття "людські стосунки" в філософії. В лінгвістиці ж - "людські стосунки" - це категорія модальності, котра представлена трьома рівнями оцінюваністю, емоційністю, експресивністю. Головним мотивом експресивної номінації можна вважати невгамовну спрагу експресії у мовної особистості, її бажання виділитися й через мову теж. Появлення емотивної "логеми" диктується не стільки логічними комунікативними потребами, скільки емотивним станом мовця, його емоційним наміром та емоційною ситуацією.

Прагматичність мовленнєвої оцінної діяльності визначається прагматичною орієнтацією такого способу діяльності, а саме: впливаючи на ціннісну орієнтацію реципієнта, вона впливає на його діяльність. Породження оцінного висловлювання зумовлене тим, що в процесі комунікації в людині з'являється потреба висловити своє ставлення до дійсності, яке є водночас оцінним і прагматичним.

У сучасній науці про мову все більше зростає інтерес до людського фактору. У процесі пізнання та спілкування людина не може не виражати своє ставлення до предметів та явищ довкілля. Вона живе в оточенні цінностей, діє в чітко окресленому ціннісному середовищі.

Пізнаючи об'єкти та явища матеріального та духовного світу, ми усвідомлюємо значущість того чи іншого об'єкта, тобто оцінюємо його, відносимо його властивості до категорії позитивних або негативних якостей. Пізнаючи природні властивості об'єктів та відтворюючи їх цінність, людина розкриває й певні аспекти соціальних відносин, оскільки значимість речі або явища визначається перш за все суспільним ставленням до них.

І в логіці, і в етиці всі оцінні судження пов'язані з деонтологічними й аксіологічними теоріями. "У деонтологічних теоріях етики й у логіці за основу приймається концепт обов'язку, з якого виводиться поняття цінності. В аксіологічних же концепціях первинним вважається концепт цінності, добра, а поняття обов'язку - похідним від нього". Нас цікавлять аксіологічні оцінки і створені ними висловлювання.

Оцінне значення зумовлене реальними властивостями предмета тією мірою, якою воно ними мотивується. В цілому розумінні мотив оцінки завжди має об'єктивний характер.

Система цінностей не спростовується, але може бути виведеною з людини, тобто ціннісні орієнтири особи та суспільства можуть зазнавати взаємовпливу та змінюватись.

В цілому ряді випадків оцінка визначається як позитивна чи негативна кваліфікація предмета думки. Існує й більш широке розуміння змісту оцінки: І.П. Сусов, Н.Д. Арутюнова, О.В. Падучева вважають, що оцінка - це здатність задовольняти потреби; Н.В. Калініна, Я.Г. Мельник виявляють оцінку як аксіологічні значення; М.П. Одінцова, Н.О. Александрова називають оцінку як ставлення суб'єкта до зовнішнього середовища; на думку В.Н. Телії, С.М. Кривоноса, В.З. Панфілова, оцінка - це модальність. В цілому ж можна сказати, що ні категорія оцінки, ні проблема оцінних одиниць ще не отримали свого належного вирішення в лінгвістиці.

Ми будемо виходити з визначення оцінки, запропонованого О.В. Куніним: "Оцінка - об'єктивно-суб'єктивне чи суб'єктивно-об'єктивне ставлення людини до об'єкта, виражене мовними засобами експліцитно чи імпліцитно".

При аналізі оцінки необхідно насамперед виділити її основні компоненти. Оцінка має досить складну структуру, що містить кілька обов'язкових і факультативних елементів. До обов'язкових, на думку О.М. Вольф, відносяться такі експліцитні та імпліцитні компоненти: суб'єктивний та об'єктивний чинники, що відображають ціннісні відносини між суб'єктом і об'єктом; властивості одного предиката (емотивність, емоційність, раціональність, експресивність).

До складу обов'язкових елементів входять такі імпліцитні компоненти, як шкала оцінок, оцінний стереотип, аспект оцінки. Крім того, існують факультативні елементи оцінки: мотивування оцінки, оцінні класифікатори.

Найважливішою особливістю оцінки є те, що в ній завжди присутній суб'єктивний чинник, який обов'язково взаємодіє з об'єктивним. Всяке оцінне судження передбачає наявність суб'єкта судження, тобто тієї особи, від якої надходить оцінка, і його об'єкта, тобто предмета чи явища, якого оцінка стосується. "Вираження чи приписування цінності (оцінювання) є з'ясування певного ставлення суб'єкта чи суб'єктів оцінки до її об'єкта". Суб'єктивний компонент припускає позитивне чи негативне ставлення суб'єкта оцінки до об'єкта, у той час як об'єктивний компонент оцінки орієнтується на ті властивості предметів чи явищ, на основі яких робиться оцінка.

У складній взаємодії суб'єкта оцінки та її об'єкта можна виділити компонент, який припускає ставлення суб'єкта до об'єкта, незалежно від того, якими властивостями наділено об'єкт. Цей компонент можна називати "оціночність". О.М. Вольф називає його "емотивністю", відмічаючи, що "він, не'звязаний безпосередньо з уявленнями про емоції, емоційність, експресивність тощо, може передбачати як емоційну, так і раціональну оцінку". Н.Д. Арутюнова ототожнює емотивність та емоційність.

Питання про те, який чинник в оцінці первинний - емоційний чи раціональний, є одним з найважливіших в аксіології й часто дискутується в теорії оцінок. Для емотивістів первинними є емоції, безпосередня реакція на події, які визначають оцінку.

Об'єктивісти ж вважають, що в емоціях приховані судження і що в усіх випадках почуття й ставлення залежать від наших суджень про стан речей. Якщо ж змінюється думка, то змінюються й емоції.

У природній мові не може бути чисто емоційної оцінки, оскільки мова завжди допускає раціональний аспект. Відокремлення суто емоційного і виключно раціонального в мові є дуже умовним. Однак особи вираження цих двох видів оцінки в мові різняться, вказуючи на те, який початок лежить в основі судження про цінність об'єкта: емоційне чи раціональне.

Невід'ємною властивістю оцінного предиката є його експресивність. Експресивність - це семантична властивість мовного знака, його здатність виражати певним способом позамовний зміст за допомогою цілісного наочного уявлення за метою характеристики предмета мовлення.

"Почуття, що передаються за допомогою мови, розширюють і виявляють багатоплановість самої мови, - відмічає P.A. Будагов, - людська природа мови завжди та усюди нагадує про себе". У зв'язку з цим виникає питання як про визначення поняття емоційної лексики та експресії, так І про відношення експресивного та емоційного в слові. Що стосується елементів, виконуючих не тільки номінативну функцію, але й функцію вираження відношення мовця до предмету мовлення, тобто замкнену у собі додаткову інформацію, то це є емоційно - оцінні елементи.

Проте суперечно вирішується проблема співвідношення експресивного та емоційного в слові. Деякі вчені (В.А. Звєгінцев, К.А. Левковська) ці категорії ототожнюють, інші (А.І. Єфимов, О.Ф. Петріщева) розрізняють екпресивне та емоційне. Багато дослідників включають поняття емоційного в поняття експресивного. Л.В. Васильєв виражає іншу думку: "Категорію емоційності доцільніше виключити із поняття експресивності та зробити його таким чином більш визначеним". Виключаючи категорію емоційності із поняття експресивності, деякі лінгвісти вважають, що образність та емоційна забарвленість додаються до мовлення її зображувально-виразними якостями, тобто обумовлені експресивністю, виявляючись її наслідком.

Досліджуючи якості словосполучення (речення), неважко помітити, що наше мовлення є виразнішим в тому випадку, коли воно просякнуте певним почуттям, коли ми намагаємося емоційно впливати на свого співрозмовника. Отже, експресивне виступає повторним відносно емоційного.

До емоційної лексики слід віднести перш за все ті слова, які здатні передавати своїм понятійним змістом відношення учасників комунікації та безпосередньо пов'язані з мовленнєвою поведінкою до адресата або предмета висловлювання. "Забарвлені одиниці завжди - бажає або не бажає мовець, - відмічає Є.Ф. Петріщева, - передають мовленню включену в них інформацію про обставини спілкування. Оскільки це відношення передається понятійним змістом слова, оскільки є підстава говорити про емоційне, точніше емоційно-оцінне значення, яке входить до лексичного значення слова. Такі одиниці називають словами з емоційно-оцінним значенням.

В окремих випадках понятійний зміст слова, його предметне значення може залишитись навіть на другому плані, при акцентуванні експресивно-емоційного змісту. Слова з емоційно-оцінним значенням вже на рівні лексико-семантичної системи здатні безпосередньо виражати різні емоції та емоційно-суб'єктивну оцінку предмета мовлення.

Таким чином, у тісному зв'язку з поняттям "оцінка" знаходиться поняття емоційного в мові. На думку Н.Д. Арутюнової, емоції мають під собою "когнітивну основу: вони ґрунтуються на знаннях чи передбаченнях. Когнітивний компонент у них первинний стосовно емотивного". Емоційність виражається емоційними суфіксами, вигуками, частками й інтонацією.

Різниця між емоційним і оцінним значенням, на думку Г.І. Приходько, грунтується на вживанні, яке зумовлене мовленнєвою інструкцією мовця. Емоційність - це якість мовлення, що спричиняється психічним станом того, хто говорить. У конкретному випадку вираження його почуттів може й не переслідувати якихось прагматичних цілей. Оцінюваність - це якість мовлення, зумовлена в першу чергу наміром одного з комунікантів досягти певної прагматичної мети: якимось способом вплинути на духовний чи фізичний стан адресата.

Услід за О.М. Вольф та В.І. Шаховським, вважаємо, що в основі емоцій лежить оцінка, а кожна емоція людини є результатом певного виду оцінки. Емоції та оцінки пов'язані між собою причинно-наслідковими взаємвідносинами. Оцінка - це думка суб'єкта про цінність об'єкта для нього, а емоція - це переживання суб'єктом цієї думки. Емоційне ставлення є важливою складовою частиною мовної модальності.

Оцінне ставлення прийнято розглядати як один з видів модальності, що супроводжує мовні вирази. Ставлення мовця до дійсності, що постулюється як основна ознака модальності, тією чи іншою мірою, характерне для будь-якого висловлювання. Оскільки ставлення мовця до дійсності може виражатися різними морфологічними, лексичними, фразеологічними, синтаксичними, інтонаційними та стилістичними засобами, то "модальність виявляється категорією, притаманною мові в дії, тобто в мовленні, а тому є самою сутністю комунікативного процесу". В поняття модальності включається й емоційно-експресивна оцінка мовця.

Категорія модальності може бути представлена на двох видах значень: об'єктивно-модальному та суб'єктивно-модальному. М.Є. Петров визначає об'єктивну модальність "як кваліфікацію змісту всього сказаного самим мовцем з точки зору його вірогідності, а суб'єктивну як емоційне ставлення, реакції мовця-суб'єкта, що викликаються загальною обставиною, загальною метою думок". Модальність - це ставлення до дійсності взагалі, а оцінка передбачає оцінювання дійсності, тобто її можна й потрібно розглядати як складову частину модальності.

Отже, оцінку можна представити у вигляді модальної рамки, головними елементами якої є суб'єкт та об'єкт, пов'язані оцінним предикатом.

В оцінці постійно взаємодіють суб'єктивний та об'єктивний фактори, причому кожний з них торкається і суб'єкта, і об'єкта оцінки. Так суб'єкт виражає оцінку як на основі власних емоцій, так і з урахуванням соціальних стереотипів. Об'єкт оцінки також припускає об'єктивні властивості і ті, що можуть оцінюватися, виходячи з надання їм переваги індивідуальним суб'єктом. Найбільш перспективним напрямком дослідження лінгвістичної оцінки є вивчання її у висловлюванні, тексті. Текст є передусім носієм номінативної й комунікативної функції мови. У зв'язку з цим у ньому знаходять відображення такі його аспекти, як змістовий та модальний, у яких виражається ставлення суб'єкта до висловлюваного. Комунікативний аспект тексту передбачає його цілеспрямоване використання в найрізноманітніших мовленнєвих актах.

Оцінка є одним із засобів в вираження ставлення мовця до повідомлюваного, а тому, відповідно, спричиняє модальне оформлення тексту. Оцінні мовні засоби, тісно переплітаючись із денотативними одиницями, служать для вираження різних прагматичних цілей.

Таким чином, аналіз оцінки у власне лінгвістичному плані спирається на розуміння суб'єктивного й об'єктивного значень оцінних слів і висловлювань у її" співвідношенні. В оцінних висловлюваннях суб'єктивне й об'єктивне нерозривно пов'язані, утворюючи континуум, де та й інша сторони наростають або спадають зворотньо пропорційно одна одній.

Проблема оцінних значень та засобів їх вираження в мові й мовленні - тема дуже багатоаспектна. Людська свідомість прагне не тільки до об'єктивного відображення світу, для неї також характерна й оцінна діяльність, яка пов'язана з прагматичним фактором у найширшому смислі. В оцінних висловлюваннях поєднуються відомості про навколишній світ і ставлення до них суб'єкта мовлення. Звідси й призначення оцінки - не просто називати, а, називаючи, характеризувати явище, виражати ставлення мовця до нього.

Розділ 2. Лексико-тематичні групи номінативних одиниць поля "людські стосунки"

Немає ні найменшого сумніву в тій величезній ролі, що відіграє спілкування в житті і діяльності суспільства. Уже сам процес соціалізації людської особистості, процес становлення окремої людини як "суспільної людини", неможливий без спілкування. "Спілкування складає як би внутрішній механізм життя колективу (чи соціальної групи)". Не передача інформації, а взаємодія з іншими людьми як внутрішній механізм життя колективу. Не передача інформації, а сам обмін ідеями, інтересами і формування установок. Мова є найважливішим засобом людського спілкування, знаряддям активної діяльності людини, однією з форм взаємодії суб'єкта й об'єкта діяльності, сполучною ланкою між суспільно-історичним досвідом і колективною діяльністю суспільства.

Пізнаючи дійсність у художньому тексті, пізнаючи предмети і явища в їхніх зв'язках і відносинах з іншими предметами і явищами, герой виділяє в цих предметах істотні ознаки, абстрагує їх, закріплює і передає іншим людям, що проектують закріплене в такий спосіб суспільне знання, суспільний досвід на нову дійсність, опосередковуючи їм своє пізнання.

Зв'язок відображення людьми один одного в спілкуванні з їхніми взаєминами є очевидним. "У спілкуванні виражаються стосунки людини з їхньою різною активністю, вибірковістю, позитивним чи негативним характером. Способом чи формою спілкування і стосунки є зверненням людини з людиною". В умовах вільної взаємодії можуть виявлятися щирі стосунки, а в умовах несвободи і залежності однієї людини від іншого відношення у взаємодії не виявляються, а ховаються і маскуються. Характер взаємодії залежить не тільки від стосунків, а і від зовнішніх обставин і положення взаємодіючих.

Взаємовідношення відіграє істотну роль у характері процесу взаємодії й у свою чергу представляє результат взаємодії. Ті переживання, що виникають у процесі взаємодії, зміцнюють чи руйнують, реорганізують стосунки. Будучи об'єктом і результатом стосунків, що виникають у спілкуванні, персонаж у художньому тексті одночасно виступає в цьому спілкуванні і як суб'єкт визначених відносин. І хоча людина може це і не усвідомлювати, від неї самої в більшій мірі залежить характер поведінки стосовно навколишніх людей, а виходить, характер її переживань від спілкування з людьми і ті оцінки, що вона цим людям дає.

"Говорячи про специфічність пізнання в художньому тексті людиною людини, необхідно також бачити, що це пізнання, зв'язано з встановленням і збереженням комунікації" [2,6,32]. Будучи проявом такого пізнання, образи інших людей і узагальнене знання, що складається в людини про неї постійно залежать від цілей і характеру його комунікацій з іншими людьми, а на ці комунікації, у свою чергу, завжди впливає та діяльність, що поєднує людей, її зміст, хід і результати.

Образи і поняття, що формуються в людей один про одного, несучи їм інформацію про об'єктивні характеристики кожного учасника діяльності і про його можливості, дозволяють їм поводитися відповідно до відмічуваних в іншої людини властивостей і доцільно планувати свою поведінку.

Людина в ролі об'єкта пізнання, як і будь-який об'єкт дійсності, викликає в людей, що пізнають визначене відношення. Але через те, що вона сама здатна "створювати світ", активно впливати на хід спілкування, вона своїм поводженням найсильнішим чином впливає на відношення до неї навколишніх людей. А наявні в цих людей стереотипи й установки, актуалізуючись при взаємодії з оцінюваною людиною, у свою чергу, у дуже великому ступені обумовлюють конкретну своєрідність враження, що ця людина потім у кожного з них викликає.

Спілкування між персонажами в художньому тексті спрямовано на встановлення психічного контакту між людьми. Метою його є зміна взаємин між людьми, встановлення взаєморозуміння, вплив на знання, думки, стосунки, почуття й інші прояви спрямованості особистості. У ході спілкування, тобто комунікації, відбувається таким чином обмін інформацією між людьми.

Своєрідним змістом комунікації варто визнати стосунки, що наповняють спілкування, додають йому своєрідний колорит, забарвлення. "Відношення - це позиція особистості до усього, що її оточує і до самої себе". Людина так чи інакше відноситься до речей, подій, людей. Почуття, інтереси, увага - от ті психічні процеси, що виражають відношення людини, її позицію.

Література відіграє особливу роль у розвитку розуміння людиною навколишньої дійсності і самої себе. "За кожним текстом стоїть мовна особистість". Щоб читач одержав представлення про визначене життєве середовище, письменник свої ідеї і представлення дає через характери, "створені цим середовищем, по яких і судять про ті" закономірності життя, що сформували його саме таким.

"Увага Крісті Вольф прикута до фігури Касандри, що пророчила загибель Трої під час греко-троянської війни". Відправним пунктом, що дав імпульс усьому задуму, послужила, по власному визнанню письменниці, от така загадка: чому пророцтвам Касандри - царської доньки, до того ж жриці, чиї пророкування сприймалися як воля богів, - ніхто не вірив? Версію про немилість Аполлона, що таким чином нібито покарав Касандру за норовистість, довелося відкинути як свідомо казкову. Потрібно було достовірне, реалістичне пояснення. І воно знайшлося: очевидно, Касандра знала те, чого інші знати просто не хотіли, їй вистачило розуму, мужності, а може і провісного дарунка розглянути хід подій у його реальному світлі, зрозуміти дійсні мотиви війни і відрізніти їх від приводів, за допомогою яких війна була розв'язана. Іншими словами, їй вдалося розглянути обман, якого інші чи не помітили, або віддали перевагу не зауважувати його. Це перше питання спричинило за собою наступне, не менш важливе: чи дійсно Касандра була така самотня у своєму всевіданні? Невже всі її співвітчизники були так катастрофічно сліпі і довірливі ? І так далі - ланцюжок питань і умовиводів, ланки якого, як провідна нитка, допомагали автору добиратися до історичної правди, читач легко становить і сам.

Мабуть, сама смілива і несподівана знахідка Крісти Вольф у повісті про Касандру - це вгадана усередині міфологічного сюжету історія виникнення міфів політичних, за допомогою яких ворожа народу державна влада підкоряє маси не тільки і не стільки силою, скільки обманом і вміло психозом, що нагнітається". За галасом офіційних святкувань і подій "державної важливості" (відправлення трьох кораблів, помпезна зустріч легендарної цариці Олени, якій, - от воістину щасливе осяяння письменниці, - зовсім не було в обложеної Трої), Касандра розглянула злочинну механіку ідеологічної неправди, безвідмовно функціонуючу і понині - досить згадати витончену практику гітлеризму, що ввергнуло людство в саму кровопролитну з воєн. "Коли починається війна, ми відразу довідаємося про це, але коли починається підготовка війни? Якщо тільки тут є правила, треба розповісти про них вам, передати іншим. Відтиснути на глині, висікти на камені,передавати із покоління в покоління. Що буде там написано? Раніше всіх інші слова: "Не дайте своїм обдурити вас".

"Касандра" Крісти Вольф - це жагуче застереження проти війни, актуальність якого в наші дні, коли все пекуче звучить вимога прогресивної світової громадськості будувати політичні стосунки по іншому, на основах нового мислення, безсумнівна". Власне, повість саме до цього і призиває: відмовитися від патетики насильства і допотопного примата сили (чого вартий один тільки "герой" Ахілл, "ця худоба", зображений Крістою Вольф з неприкритою огидою), шукати нові, розумні і гуманні способи вирішування політичних протиріч. Від цього залежать зараз долі всієї людської цивілізації, колишня історія якої по більшій частині була історією воєн.

З цією проблемою в повісті тісно сполучена інша аж ніяк не безперечна. "Історія людства - серед інших аспектів - розглядається тут і як історія панування чоловіка, що поневолив жінку і витіснив її з громадського життя, що саме по собі ні сумнівів, ні заперечень не викликає". Але десь у таємному контексті повісті прочитується думка, що все зло і недосконалість сучасного світу повелося з установленням патріархату: саме тоді і запанував в людському співтоваристві культ сили. На допатріархальні стосунки, де очолювала жінка, Кріста Вольф дивиться як на деяку упущену людством можливість, і, здається, дивиться не без частки ідеалізації. У всякому разі, розуміння справжньої суті подій і різкий осуд війни довірено у повісті винятково жінкам: самої Касандрі, її матері Гекубі, мудрій, усе відаючій бабі Арисбі. Важливо відзначити, що сугубо "жіноче" бачення світу, властиво усім її книгам, а "Касандрі" особливо, нічого загального не має з філософією та ідеологією модного на Заході фемінізму, неспроможність якого трагічно зображено Крістою Вольф в образі войовниці Пенфезилеї. У віковічному жіночому безправ”ї письменниця справедливо вбачає одне з багатьох нездоланних лих сучасної цивілізації і досліджує його, мабуть, особливо пильно і пристрасно.

Касандра знаходиться в центрі подій війни, вона практично, ідеально і морально в неї уплетена. І найважливіше те, що вона, будучи жрицею і віщункою, могла впливати на хід подій. "Жоден інший образ, що поєднував у собі історичного, актуального, особистого і загального початку, не міг утілити намір Крісти Вольф". Із самого початку роману ми натрапляємо на зображення характерів, збіг обставин, міркування, емоції. При першому прочитанні, оповідання здається розмитим. Але з часом перед нами з'являються істотні вузлові і поворотні пункти життя Касандри. Улюблена донька троянського короля з дитинства має потребу відрізнятися і вирізнятися серед інших. Вона намагалася уникнути долі всіх жінок її часу. У цьому закладено основи її дару передбачення.

Вона ненавидить не супротивника, а сам нездоровий дух війни, жорстокість чоловіків проти чоловіків і головним чином їхнє грубе поводження з жінками. Касандра - це не небесно-ідеалістична, а зовсім земна істота, що знаходиться в центрі конфліктів і протиріч. Вона переживає не середню, але типову жіночу долю, стає жертвою насильства, пізнає жахи війни і людські розчарування, її розвиток описан Крістою Вольф з аналітичною різкістю.

Пророчий дарунок Касандри із самого початку - не божественний подарунок, а марнославна мета. Але все-таки вона залишається совістю свого народу і не відокремлюється від нього. Суттєвим для Касандри персонально і для всієї історії є релігійний елемент, що критикує ілюзії. Людина, не дивлячись ні на які обставини, є відповідальною за свої вчинки.

Таким чином, можна говорити про принципову мовну багатозначність художнього тексту, обов'язкову наявність в ньому, поряд з явними, і схованих змістів, що виражаються тими чи іншими мовними одиницями.

Розвиток образа Касандри відбувається паралельно переходу імені власного "Касандра " в ім'я загальне - " Касандра " як пророчиця, провісниця. Уже на початку роману - Касандра з'являється сильною і мужньою жінкою. У неї тверезий розум і світла голова. Вона позбавлена подвійності, прихованості і мінливості. Цей образ бойової жінки проходить через весь твір. До самих останніх сторінок твору Касандра була віддана народу і своєму улюбленому - Енею. Так, образ Касандри тісно переплетено у романі з образом народу й образом Енея. Касандра нерозривно пов'язана зі своєю країною, родиною, народом.

Також вона віддана й Енею - своєму першому й останньому коханню. Її любов до батьківщини і до Енея чиста, ніжна і безкорислива. В образі Касандри письменниця втілила найкращі риси сучасної жінки. Образ Енея розвивається паралельно з образом Касандри. У романі вони виступають двома позитивними героями. Обоє — рішучі, сміливі, відкриті, рвучкі. Таким чином, тема любові Касандри до Енея і до своєї батьківщини займає центральну позицію в художньому тексті.

Паралельно з темою любові в повісті розвивається тема війни. Касандра, що пророчила загибель Трої під час греко-троянської війни, спостерігає, як би з боку, за діями супротивників. У війні беруть участь, головним чином, Ахілл, Агамемнон, батько Касандри Пріам.

Тісно з темою війни переплітаються теми насильства, ненависті і політики. Панування чоловіків, що поневолили жінок, проходить через усю повість від початку до кінця. Головним об'єктом ненависті Касандри є Ахілл - "худоба", що убиває з жорстокістю і холоднокровністю безневинних людей. У темі політики величезну роль відіграє Пріам, що не вірить і не слухає свою власну дочку.

Ще однією темою, що проходить через усю повість і має велике значення є тема сім'ї. Через усю повість Касандра проносить у своєму серці любов до матері Гекуби, батька Пріама та своїх братів та сестер. Вона не засуджує свою матір і сестер, що скорилися цьому світу і не обвинувачує батька, що, як і всі, приречений на те, щоб не вірити її пророкуванням. Жаліючи їх, вона намагається сама змінити свою долю, долю жінки в той час.

Усі ці деталі стали відомі завдяки підтексту. Кріста Вольф, як майстер підтексту, зуміла донести до читачів переживання, почуття і настрої головної героїні і тієї епохи (Троянської війни). Поява схованої інформації, досліджуваної лінгвістичне, зв'язана насамперед з тим, що мовні одиниці в художньому тексті існують, у порівнянні з текстами інших видів, в особливо тісному зв'язку, вони утворюють "стилістичний контекст", що сприяє збільшенню багатозначності, створенню додаткових конотацій, посиленню одних сем і нейтралізації інших.

Багатозначність пронизує всі рівні мови художньої літератури: від слова до текстових структур. Усі види неоднозначних одиниць здатні реалізувати свою неоднозначність у художньому тексті.

Виділені у творі тематичні групи поля "людські стосунки " (" Поле - сукупність змістовних одиниць, понять, слів, що покриває визначену галузь людського досвіду" характеризуються розмаїтістю емоційно-оцінної лексики. Це передача різного ступеня інтенсивності, чи перебільшення зм'якшення, позитивна чи негативна, принизлива оцінка. Особливого згадування заслуговують забобони й упередження. Вони впливають на оцінку мовцем вірогідності повідомлення, причому наявність одного з даних параметрів може привести до появи іншого: наприклад, упереджена думка слухаючого щодо вірогідності висловлення може бути результатом його недостатньої поінформованості чи ігнорування загальноприйнятих стереотипів.

Для тем любові і сім'ї характерно широке вживання синонімічної лексики: "lieben, mögen, gern haben"; "schön, hübsch"; "Liebe, Leidenschaft"; "verzeihen, vergeben"; "liebend,liebevoll"; зменшувально-пестливої: "Töchterchen"; "Pferdchen"; "Liebchen"; "Köpfchen"; метафоричної: "das massige Weib"; "ein Palast des Schweigens"; "die kluge Brieses"; "arme kleine Schwester"; "Knabenalter".

Для тем війни, політики, насильства характерне вживання одиночних фразеологізмів: "mit Haut und Haar"; "ein freches Aas"; "den Kopf verlieren"; "mit kaltem Blut"; слів з переносним значенням: "der Held Achill"; "in Tränen gebadet"; "unser bester Feind"; "der Krieg tötete den Vogel"; "grossmäulige Griechen"; "unser mächtiger König".

Тема насильства характеризується лайливою, грубою лексикою: "verrecken"; "das Vieh"; "es sind alles Bestien".

Емоційність, властива усім лексико-тематичним групам, знаходить своє мовне вираження у вигуках: "О das sie nicht zu leben verstehn"; "O was fuer Wörter sie mich lehrten"; "O diese schöne Stimme. На" і, що найголовніше, у інтонації мовлення, у процесі чого емоційність стає ніби супроводжуючою ознакою багатьох слів.

2.1 Семантична класифікація номінативних одиниць поля "людські стосунки" у художньому тексті

Емоції пронизують життя людини, супроводжують будь-яку його діяльність, є найважливішою ланкою людського існування. Багатство світу емоцій відбивається перш за все у мові і мовленні. Лінгвістика вивчає не самі емоції, а емотивність.

"Емотивність - це відображення емоцій на мовному рівні, це властивість мови висловлювати системою своїх засобів емоційність як факт психіки". Відповідно до емотивної лексики належать одиниці, що містять у структурі свого значення емотивну сему. "Емотивна сема - це компонент лексичного значення слова, який означає, виражає або описує будь-яку емоцію". Крім, власне, лексичного рівня, емоції можуть бути виражені фонологічними засобами (за допомогою інтонації), словотворчими або синтаксичними засобами (особливий порядок слів у реченні, повтори).

Для послідовного структурування поля емотивності необхідно перш за все розмежувати, на думку В.І. Шаховського, три класи емотивної лексики: лексика, що виражає емоції, лексика, що означає емоції, лексика, що описує емоції.

Емоції можуть виявлятися у мові як емоційне супроводження, емоційне забарвлення, що виникає в результаті прориву у мову емоційного стану або емоційного ставлення мовця. Наприклад, "das Vieh" - служить для висловлювання неприязні; "das massige Weib" - насмішки;. "Lieber" - ніжності; "Na und" — здивування або нетерпіння.

До лексики, що безпосередньо називає емоції, належать слова, предметно-денотативне значення яких складають уявлення про емоції: "traurig" - сумний; "nervös" - нервовий; "lieben" - кохати.

Лексика, що описує емоції, описово передає емоційний стан людини: "strahlen" - засіяти від радості; "erstarren"- остовпіти від здивування; "erröten" — почервоніти від сорому.

Обсяг емотивної лексики у різних мовах зовсім не однаковий. Хоч самі емоції універсальні, їх відбиття у кожній мові самобутнє. Для того, щоб встановити межі поля " людські стосунки ", необхідно перш за все виробити інвентар початкових емотивних змістів.

Проблема класифікації емоцій, виділення початкових емотивних змістів дещо нагадує проблему позначення кольорів. Людські переживання досить різноманітні,їх легко можна порівняти з кольорами у природі. B.C. Дерябiн виділяє "нижчі почуття" та "вищі почуття". Перші пов'язані з елементарними психічними процесами, котрі обумовлені інстинктами, властивими як людині, так і тваринам: інстинкт самозбереження, інстинкт продовження роду. Тож, до початкових емоцій належать емоції задоволення - незадоволення, спокою - неспокою, радості - суму, бажання - огиди.

Як "складні кольори" виступають "вищі почуття", вторинні емоції. Це емоції, що породжуються соціальним середовищем. Людина - це продукт розвитку суспільства. Отже, початкові емоції, властиві людині від народження, обростають додатковими змістовими компонентами. Кожна людина чутлива до громадської думки про себе, а також тим або іншим чином визначає своє ставлення до світу, до себе, до інших людей. Звідси такі самозвеличуючі емоції, як гордість, пихатість, і такі самозневажливі емоції, як сором'язливість, образливість.

Емоції у мові подаються частіше за все не як окремі сутності, а як конкретні виявлення об'єктивної дійсності. У результаті цього сема емотивності, що вказує на конкретну тональність емоції, поєднується у словниковій дефініції з більш абстрактними категоріально-семантичними компонентами. Цими компонентами є категоріально-лексичні семи, які є універсальними семантичними категоріями: стан, дія, ставлення, вплив, якість, ознака, особа. У структурі лексичного значення слова денотативні емотивні семи залежать від категоріально-лексичних сем, тому що стоять нижче від них за рівнем абстракції.

Проаналізувавши поле "людські стосунки" в художньому творі "Касандра" Крісти Вольф, ми виділили шість семантичних класів.

Перший семантичний клас об'єднує предикативні вислови із категоріально-лексичною семою "бути", "перебувати", "відчувати деякий стан", що поєднується з конкретною емотивною семою. Наприклад: "beunruhigen" - турбуватися, тобто перебувати у стані неспокою; "bewundern" - дивуватися, тобто відчувати подив. До цього класу слів входять не тільки дієслова, а також прикметники ("gleichgültig" — байдужий), іменники ("Begeisterung " - натхнення, тобто стан душевного піднесення), або цілі предикативні висловлювання ("traurig sein" - сумувати, тобто відчувати смуток, "Abscheu empfinden" - відчувати огиду).

Другий клас - це семантичний клас становлення емоційного стану, який представлено категоріально-лексичною семою "починати бути у певному стані". Наприклад: "sich verlieben" - закохатися; "in Verzweiflung geraten" - впасти у відчай; "sich ärgern" - розлютуватися; "sich interessieren" - зацікавитися; "sich schämen" — засоромитися.

Третій клас - семантичний клас емоційного впливу, який представлено категоріально-лексичною семою "приведення суб'єкта у певний стан". Наприклад: "stören" - турбувати; "hindern" - стояти на дорозі, тобто спричиняти неспокій, тобто спричиняти незручність; "traurig" - сумний, тобто той, що викликає смуток; "unglückselig " - нещасний, тобто той, що завдає нещастя; "ruhelos" - неспокійний, тобто той, що викликає неспокій; "unzufrieden" - незадовільний, тобто той, що викликає незадоволення.

Четвертий клас - семантичний клас емоційного ставлення, представленo категоріально-лексичною семою " відчувати певне емоційне ставлення до когось або чогось ": "lieben" - кохати; "stolz sein" - пишатися; "bedauern" - жаліти; "eifersüchtig sein" - ревнувати; "neidisch sein" - заздріти; "achten" - поважати.

П'ятий клас емоційної характеризації, який об'єднує лексичні одиниці з категоріально-лексичними семами "особа", "ознака". Сематична модель лексичних одиниць цього класу може бути визначена як "той, що характеризується або відрiзняється якоюсь емоційною якістю". Наприклад:

"treu" - вірний, тобто той, хто відзначається вірністю; "grausam" - жорстокий, той, хто не має серця; "ergeben" - покірливий, той, хто не має волі.

Шостий клас (категоріально-лексична сема "властивість") - це клас слів, де емоції представлено як абстрактні сутності: "Nervösität" - нервозність, тобто властивість за значенням прикметника "nervös"; "Neugier" - допитливість, тобто властивість за значенням прикметника "neugierig".

Отже, кожне почуття має потенційні можливості позначення у різних семантичних класах. Наприклад, почуття любові може бути зображено як: стан - "Leidenschaft" - пристрасть; "Gegenliebe" - взаємність; становлення стану — "sich verlieben" - закохатися; вплив - "bezaubern" - приворожити; ставлення — "schwärmen" - обожнювати; емоційна характерізація - "Liebhaber" - коханець; емоційна властивість - "Anhänglichkeit" - прихільність.

Усі перелічені вище семантичні класи вміщують лексику, яка називає (позначає) емоції. Лексика, що описує емоції, представлена у семантичних класах зовнішнього вираження емоційного стану. Безпосередньо до ядра поля прилягає група слів, що мають таку структуру значення: категоріально-семантичний компонент "зовнішнє вираження" + категоріально-лекична сема емотивности + диференційно-лексична сема "якісна ознака". Наприклад: "stumm" - онімілий, той, хто оторопів від здивування, тобто той, хто виявляє здивування через утрату здібності діяти або реагувати.

У зоні перехідності між ядром і периферією поля знаходяться предикатні висловлення, у яких категоріально-емотивна сема поєднується з іншою категоріальною семою. Наприклад, категоріальне-лексична сема поведінка + ідентифікуюча емосема: "umschmeicheln" - ластитися, тобто поводитися, виявляючи любов до когось; "sich ereifern" - гарячкувати, діяти у стані збудження. Категоріально-лексична сема жест + ідентифікуюча емосема може бути представлена так: "umarmen" - обійняти, тобто охопити руками, виявляючи ласку, любов; "sich verziehen" - робити гримаси, виявляючи незадоволення. Дієслова "schimpfen", "brummen" являють собою поєднання емотивної семи незадоволення з категоріально-лексичною семою мовлення.

Емотивна сема може входити не тільки до логіко-предметної частини значення. Існує цілий клас слів, у значеннях яких емосема виступає на правах конотативного компонента, що доповнює предметно-поняттєвий зміст мовної

одиниці і надає їй експресивної функції, наприклад: "das Vieh" - по відношенню до людини.

Отже, центральну частину ядра поля утворюють афективи (лексика, що виражає емоції). Само ядро поля становить категоріально-емотивна лексика (лексика, що називає емоції), що представлена категоріально-семантичними компонентами стану, впливу, становлення стану, ставлення, характеризування, властивості). У безпосередній близькості від ядра розташовуються одиниці із семантичною формулою категоріально-лексична сема емотивності + категоріально-лексична сема поведінки, жесту, мовлення (лексика, що описує емоції). Експресиви (лексика, що виражає емоції) становлять саму периферію поля.

Емоції виражаються визначеною інтонацією, особливими мовними засобами: вигуками, емоційно-оцінною лексикою. Вираження емоцій завжди зв'язано з мовою людини, що переживає чи оцінює. Бажаючи зацікавити чи переконати слухаючого, мовець мобілізує свої і його емоції.

Емоційно-оцінні елементи групуються найчастіше на початку висловлення, де вони допомагають привернути увагу співрозмовника, створити визначену "настройку", або наприкінці його, де вони як би завершують висловлення, підсумовують сказане, ставлять крапку, роблять подальшу мову непотрібною. Нерідко ці елементи охоплюють мову по обидвa боки,створюючи дійсно щось начебто емоційно-оцінної рамки, часом же вони включаються усередину акта мовлення. Але в будь-якому випадку емоційно-оцінну рамку варто розуміти не в чисто геометричному змісті, але як психологічний кадр висловлення, що може знаходити своє вираження різними засобами й у різних місцях чи висловлення тексту.

"Для збільшення емотивної сили можуть бути використані два прийоми: інтенсивність чи звертання до розуму слухаючого, інакше кажучи, апеляція до аргументів " [39:45]. Ці два прийоми, добре відомі ще з античної риторики, широко використовуються в мовленнєвих актах різного стилістичного рівня і найрізноманітнішого змісту.

У свою чергу інтенсивність досягається двома засобами: якістю і кількістю. Якісна інтенсивність полягає у виборі більш сильного слова з ряду синонімів, кількісна - у повторенні слова, що має емоційно-оцінне значення. Нерідко обидва прийоми використовуються спільно: повтор елементів комбінується з їхньою варіацією і навіть градацією. Варіативні позначення найчастіше і складають емотивно-оцінний блок. Якщо прямий повтор емотивів, поза спеціальною стилістичною задачею, створює ефект монотоності і послабляє емотивну силу висловлення, то варіювання забезпечує підтримку уваги і великий психологічний ефект.

Однак і варіювання не повинне бути надмірним, тому що при цьому адресат не може, за словами Дж. К. Ціпфа, "встежити за стрибками думки" мовця. Це одна з причин того, що частіше, ніж прямий повтор, зустрічається різноманітне варіювання емотивів: "Es ist sein Ton.Der Ton der Verkündigung ist dahin. Glücklicherweise dahin; "Die Liebe früher, jetzt die Angst. Die sprang mich an, als der Wagen, den müde Pferde den Berg heraufgeschleppt hatten, zwischen den düsteren Mauern zum Halten kam".

Переживання мовця можуть бути настільки інтенсивні, що вони не знаходять слів для їхнього вираження. Ще в античній риториці відзначалася значимість фігури умовчання, що має ту експресивну особливість, що слухаючий може додавати змісти за своїм вибором. У цьому випадку мається отже, асиметрія між вираженням і інтенцією мовця. Можна розрізняти кілька видів такої асиметрії, що несе експресивно-оцінну функцію.

Насамперед це власне умовчання, відсутність всякого означаючого, відповідного переживання мовця: "Woher ich mir das Recht auf solche Sprüche nähme. Ich antwortete nicht, schloss die Augen vor Glück"

Інший прийом полягає у вживанні мотивів відверненого в даній ситуації значення. Мовець не в стані виразити усі свої почуття, викликані даною ситуацією, і він виражає свій емоційний стан лише за допомогою вигуків чи звертань: "О dass sie nicht zu leben verstehn"; "Ich Seherin! Priamostochter"; "Und Polyxena? Bitte! Polyxena!"; "O ueber die furchtbare Fruchtbarkeit der Hekabe"; "O ich genoss ihn füchterlich"; "O ich war verbohrt".

При передачі емоцій денотативна сторона відступає на задній план. Існує мовленнєве правило: якщо який-небудь елемент висловлення є семантичне надлишковим, то він починає грати стилістичну чи стройову функцію. Наприклад, у вираженні "Ich habe das mit meinen eigenen Augen gesehen" слова mit meinen eigenen Augen надлишкові, вони нічого нового не вносять у висловлення в семантичному відношенні, тому що людина не може бачити інакше, як власними очима. І вони дуже важливі в стилістичному відношенні, тому що підсилюють емоційний вплив фрази. З цього правила випливає зворотнє явище: усякий семантично надлишковий елемент може здобувати емоційно-стилістичну функцію: "Unendlich lange, scheint mir, waren seine Augen über mir, deren Farbe ich nicht ergründen konnte"; "Tanze, Kassandra, mehr dich"; "Sekundenlang war eine Totenstille"; "Dann dieser Schrei, Mord -und Verzweiflungsschrei".

Оскільки при вираженні емоцій чисто денотативна функція слів і висловлень утрачає свою значимість, вища інтенсивність почуттів може бути виражена нейтральною, що не відноситься до справи, "недоречною" фразою або взагалі безглуздим набором слів.

Ці фрази і слова являють собою по суті справи непрямі висловлення: не бажаючи чи не будучи в силах знайти адекватного вираження своєму почуттю, мовець "розряджається", вимовляючи яку-небудь банальність чи безглуздість: "Tote sind nicht eifersüchtig aufeinander"; "Nichts ist süßer als der Tod".

Аргументація дозволяє значно підсилити вплив емоційно-оцінного блоку на слухаючого. Вона покликана показати об'єктивність суджень мовця і переконати слухаючого в оцінці, що дає мовець.

Посилення аргументації досягається також за допомогою "ораторської обережності" - застережень, завдяки яким мовець виступає як об'єктивний суддя, так що підвищується довіра до його слів. Такі застереження формуються за схемою: Er ist so und so, aber (obwohl): "Sie habe mir nicht gelegen, Penthesilea, die männermordende Kämpferin. Wie? Ob ich denn glaubte, sie, Myrene, hätte weniger Männer umgebracht als ihre Heerführerin?".

У цілому, емоційно-оцінне і нейтрально-фактичне проникають у тексті одне в інше, взаємно підкріплюють і підсилюють один одного.

Однак, співвідношення між емотивними і нейтральними блоками може здобувати в тексті різні конфігурації, але найбільше чітко показує призначення емотивних блоків той випадок, коли уривок тексту починається і закінчується емотивним блоком, а між ними розгортається більш нейтрально викладена розповідь. Початковий блок у цьому випадку дає експозицію, попереджає адресата, приковує його увагу, у той час як кінцевий блок підкреслює підсумок розповіді, причому емоційно-оцінний компонент додає йому категоричний характер.

Емоція є ядром мовної особистості, тому проблема " Людина в мові ", а отже, і проблема " Емоції людини в мові " - це не тільки лінгвістична проблема. Це і дидактична проблема, що вимагає перегляду традиційних методів навчання рідній і нерідній мові і переходу до нових напрямків у методиці (комунікативному, когнітивному).

Будь-яка емоційна комунікативна ситуація характеризується специфічною комунiкативно - цільовою семантикою використовуваних мовних знаків. Ці знаки виконують функцію динамічної взаємодії комуникантів. З іншого боку, вони є інструментом для вивчення динамічної емоційної взаємодії мовної особистості з її оточенням і інструментом для навчання мовної особистості емоційній мовленнєвій взаємодії.

Навчальна мовна дія мовця в емоційній комунікативній ситуації завжди в кінцевому рахунку є соціальною, тобто все-таки надособистісною, а не індивідуальною дією, направленою на комуніканта. Однак у художній і в реальній емоційній комунікації можуть превалювати сугубо особистісні емотивні змісти, що неможливо передбачити і змоделювати в навчальній комунікації.

Володіння емотивним фондом німецької мови і моделями, категоріями і типами емотивної деривації і номінації є найважливішою частиною умов гармонійного спілкування людей.

Розділ 3. Способи номінативної репрезентації поля "людські стосунки" і переклад номінативної лексики

У залежності від об'єкта, що позначається, розрізняються два типи номінацій: елементна і подієва (ситуативна).

Елементна номінація позначає визначений елемент дійсності: предмет, якість, процес, відношення, будь-який реальний чи мислимий об'єкт. Номінантом тут може бути слово чи, словосполучення, значима морфема.

Подієва номінація в якості номіна та має мікроситуацію, тобто подія, факт, що поєднує ряд елементів.

Співвідношення елементної і собитійної номінації в мовленні є відношення частини до цілого. "Якщо розглядати речення як знак, то саме воно є повним знаком, тоді як наявні у нього значимі елементи - частковими". Зрозуміло, ці визначення не повинні розумітися механістично: є речення, що складаються з одного слова, як є словосполучення, що не утворюють речення. Навіть якщо окреме слово виступає як ціле речення, воно повинно "доповниться" продукуючими засобами, що лінгвістичне виражають цей семіотичний акт (фінітна форма дієслова, інтонація).

Елементні номінації класифікуються в залежності від характеру елемента, що позначається. У навколишній дійсності людина виділяє насамперед предмети, що мають характеристики просторового порядку, зв'язані з ними процеси, події чи стани, характеризовані в тимчасовому плані, зв'язуючи їхні стосунки, ознаки предметів і процесів.

Елементні номінації узяті окремо також відбивають модальний і соціальний аспекти. Перший з цих аспектів формує експресивно-емоційне фарбування номінації, другий - її функціонально-стильову характеристику. З одного боку, багато слів не мають цих додаткових компонентів значення (стилістично нейтральна лексика), з іншою, у мові є слова, основною функцією яких є позначення раціональної чи емоційної оцінки події мовця (модальні слова) і слова, що спеціально позначають умови спілкування (формули ввічливості: "Bitte", "Vielen Dank", "Ich bin sehr dankbar"; звертання: "Genosse", "mein Freund"). На відміну від подієвої, окремо узята елементна номінація не відбиває інформативного аспекту, хоча існують слова і морфеми, що спеціально виражають цей аспект у складі висловлення.

Подієві номінації класифікуються в залежності від характеру ситуації, що позначається. Тут розрізняються безсуб'єктні процеси: "Es dunkelt"; "Es regnet"; "Es taut"; дії і стани суб'єкта: "Die Leute laufen"; "Sie schlief. Подієві номінації крім того можуть позначати просту подію чи кілька подій, що знаходяться у визначених відносинах, що утворять складну подію. Р.Мішеа відзначає в ситуації три аспекти: тематичний (те, про що говорять), стилістичний (відображаючий взаємини між співрозмовниками й умови, у яких здійснюється акт мови), психологічний (визначальні вербальні реакції на різні імпульси: упевненість, сумнів, припущення, замилування), інформативний, що показує ступінь знання ситуації мовцем і комунікативну мету висловлення.

Позначення об'єкту дає мовець, але вибір їм форми номінації відбиває не тільки відношення суб'єкта до об'єкта, але і відношення суб'єкта до адресата, загальні умови мовленнєвого акта, а також відношення адресата до предмету мовлення. Адресат безпосередньо в даному акті номінації не бере участь, але він — необхідний компонент акта мовлення, без нього мовлення не виконує своєї комунікативної функції, - і його відношення до об'єкта і до самого мовця опосередковано мовцем. Таким чином, можна виділити три типи характеристик номінацій, що відбивають:

а)стосунки між номінатором і адресатом;

б)стосунки номінатора до об'єкта;

в)відношення адресата до об'єкта.

Ланцюжок "мовець - адресат" відбиває соціальний аспект акта мовлення, його зовнішні умови і формує опозицію загальновживана / соціальне відзначена номінація. Остання належить до визначеного функціонального стилю чи до визначених умов спілкування. В елементних номінаціях вона виражається особливими стилістичними синонімами: "hoffen - vertrauen"; "behandeln - heilen"; "die Unwahrheit sagen - aufschneiden"; "schimpfen - anbellen"; "der Junge - der Knabe"; "das Mädchen - das Ding".

Соціальне відзначені номінації часто виявляються одночасно й експресивно пофарбованими. Подієві номінації передають соціальний стан добором специфічних слів, конструкцій, а також формами ввічливості. Останнє формується часто шляхом непрямого вживання номінативних слів. Так, у фразі: "Sagen Sie mir bitte, wann beendet es?" "Sagen Sie mir bitte" виконує фактичну функцію (установлення контакту зі співрозмовником на визначеному рівні ввічливості).

Відношення номінатора до об'єкта може бути:

1)  об'єктивним;

2)  оцінним; у тому числі:

а)раціональним;

б)емоційним.

Об'єктивне відношення номінатора до номіната лежить в основі формування релятивних номінацій. Так, ту саму жінку дитина називає "мама", чоловік -"дружина".

Раціональна оцінка формує значення впевненості / невпевненості; визначеності / можливості. В елементних номінаціях воно виявляється в опозиції пряма / приблизна номінація. Остання використовується, коли мовець не може ідентифікувати об'єкт чи не знає його точне найменування.

Для приблизної номінації використовуються слова типу: "etwas", "irgendein", "solch ein", "so etwas wie", "doch", "in seiner Art": "Solch ein Vieh war Achill", "Doch niemand wird dir glauben", "Da von jedem etwas in mir ist, habe ich zu keinem ganz gehört". У подієвих номінаціях раціональна оцінка передається формами модальності (модальні слова): "vielleicht"; "wohl"; "wahrscheinlich"; "vermutlich"; "angeblich": "Ganz haben wir ihn wohl gekannt"; "Verräterisch" - sagte Myrene, mich nicht zuhörte, mich vielleicht gar nicht verstand...".

Емоційна оцінка виявляється в опозиції нейтральна / експресивно зафарбована номінація. Остання характеризує позитивне чи негативне відношення номінатора до об'єкта. В елементних номінаціях вона позначається особливими синонімами: "werfen - schleudern"; "Der Dienst - das Dienen"; "abschneiden -absäbeln".

У подієвих номінаціях вона виражається вибором слів і конструкцій, інтонацією, а також модальними словами (leider, zum Glück): "Glücklicherweise dahin"; "Wie ich, leider, unterdrücken musste, was ich ihm jetzt erst hätte sagen können".

Ланцюжок "адресат - номінат" має два прояви: відношення, що виражається в номінації, може бути власним і невласним.

Об'єктивне відношення адресата до об'єкта лежить в основі невласних релятивних номінацій, при яких об'єкт позначається виходячи з його відношення до адресата. Наприклад:" Was hat er dir gesagt?". Особа одержує позначення з погляду співрозмовника, а не самого мовця:"Spricht er zu mir ?"; "Wer weiß, aus welcher Not sie ihn, wenn sie ihn mordet, reißt?"; "Habe er dem Gott nicht drei seiner besten Pferde vor der Überfahrt geopfert ?".

Раціональний аспект відношень співрозмовник - номінат виявляється в номінаціях, що відбивають інформованість співрозмовника про предмет мови. В обох типах номінацій - елементних і подієвих - це виражається в протиставленні прямих номінацій надлишковим чи економним.

Надлишкові номінації в цьому випадку полягають у повторенні позначення іншими засобами, пояснюючими співрозмовнику, про що мова: "Mein Hass kam mir abhanden, wann? Er fehlt mir doch, mein praller saftiger Hass. Ein Name könnte ihn wecken, aber ich lass den Namen lieber jetzt noch ungedacht. Wenn ich das koennte"; "Ich mache die Schmerzprobe. Ich mache die Schmerzprobe und denk an die Abschiede".

Ситуативно-обумовленим номінаціям властива економія, компресія: "Und dass der Gott, zu dessen Dienst ich mich bestimmt, mich ganz besitzen wollte - war es nicht natürlich? Doch. Also. Was fehlte?..."; "Das Licht erlosch. Erlischt. Sie kommen"; "Mühelos. Vor dem stand ich wieder. Sah das Gesicht. Ausdruckslos. Gern. Unbelehrbar".

При аналізі літературного художнього твору неминуче звертання до мовної тканини твору - естетично організованому зразку мовленнєвої діяльності людини.

Мова "Касандри " обумовлена її змістом, жанром, художнім методом, часом і особистістю самої Крісти Вольф.

Художні образи у творі емоційно зафарбовані, у них дана концентрація думки через почуття, що завжди викликають відповідну емоційну реакцію: любов чи ненависть, симпатію чи антипатію, радість чи смуток, сміх чи сльози.

Кріста Вольф, виражаючи своє бачення, розуміння явищ дійсності, прагне переконати читачів у їхній істиності, прагне потягнути читача до розкритого перед ним світу образів, емоцій, ідей. Властивості істинності і заразливості притаманні значному творчому створенню в цілому й окремим його художнім висловленням.

Проаналізувавши тему любові у творі " Касандра ", ми визначили такі елементні номінації: "Ich mache die Schmerzprobe "; "Er hasst mich"; "Schön?";"Ich war allein";"Leichter?"; "Nein"; "Was fehlte ?"; "Endlich"; "Und mich "; "Ja. So war es"; "Meine Anhänglichkeit in Ehren"; "Sondern um unsretwillen. Umdeinet - und um meinetwillen "; "Der Schmerz soll uns an uns erinnern"; "Aber du wirst schweigen"; "Ich blieb bei Verstand"; "Aber - Keine Sorge. Nur zum Schein. In Wirklichkeit", - у який відбиті думки, почуття, переживання Касандри з приводу своєї любові до Енея.

Подієвими номінаціями є такі: "Als ich mit Aineias auf der Mauer stand, zum letzten Mal das Licht betrachten, kam es zwischen uns zum Streit. Aineias, der mich nie bedrängte, der mich immer gelten lies, nichts an mir biegen oder ändern wollte, bestand darauf, dass ich mit ihm ging. Er wollte es mir befehlen", - з цього прикладу видно, що між Касандрою і Енеєм відбулася суперечка. Він ніколи ні на чому не наполягав, хотів наказати їй залишити місто. Касандра, що любила Енея саме за те, що він був не такий як інші, ніколи нічого не вимагав, була уражена його різкістю і тому відповіла йому холодністю. "Aineias. Lieber. Du hast mich verstanden, lange eh du zugabst. Es war ja klar: Allen, die überlebten, würden die neuen Herren ihr Gesetz diktieren", - цей приклад показує, чому головна героїня вирішила залишитися в зруйнованої Троє - вона знала, що куди б вона не пішла, там були б нові добродії, що нав'язують свої закони і вимагають їхні виконання і повне підпорядкування того, чому Касандра ніколи б не скорилася.

До теми сім'ї можна привести приклади таких елементних номінацій, як:

"Paris war tot"; "Angst voll umfasste Hekabe die Mutter meinen Arm"; "Hekabe die Mutter. Ich träume wieder"; "Ihr Mund"; "Was sollte mir eine Mutter, die Schwäche zeigte"; "Hekabe herrscht nur über solche, die beherrschbar sind"; "Mit einem Schlag sah ich den Vater in anderem Licht"; "Die zweiflerische Mutter"; "Der Vater weinte schwächlich", у яких виражені переживання і думки Касандри про свою сім'ю. У них виражається яка-небудь дія, що кинулася в очі Кассандре чи яка-небудь особлива деталь.

Наступні приклади можна віднести до подієвих номінацій: "Drinnen, in meiner Naehe, ich sah es: Hektor und Deiphobos, meine beiden ältesten Brüder, drangen gezücktem Schwert auf den eher erstaunten als erschrockenen Fremdling ein. Begriff er wirklich nicht, dass die Reihenfolge der Sieger bei den Spielen festlag; dass er ein Gesetz verletzt hatte? Er begriff es nicht", - цей приклад виражає думки Касандри про своїх братів, що напали з мечем на чужинця. Касандра міркує, що він не знав, що порушив закон. Таким чином, у цьому прикладі представлені всі три аспекти подієвої номінації. "Priamos der König hatte drei Mittel gegen eine Tochter, die ihm nicht gehorchte. Er konnte sie für wahnsinnig erklären. Er konnte sie einsperren. Er konnte sie zu einer ungewollten Heirat zwingen. Nie war in Troia eine Tochter eines freien Mannes zur Ehe gezwungen worden. Dies war das Letzte", - з підтексту випливає, що улюблена дочка троянського короля не збиралася з цим миритися, її рішення було тверде і непохитне - уникнути долі всіх жінок її часу. "Nein. Vergessen will ich den zerrütteten, verwahrlosten Vater nicht. Doch auch den König nicht, den ich als Kind über alle Menschen liebte. Der in Phantasiewelten leben konnte; nicht ganz scharf die Bedingungen ins Auge fasste, die seinen Staat zusammenhielten, auch die nicht, die ihn bedrohten. Das machte ihn nicht zum idealen König, doch war er der Mann der idealen Königin, das gab ihm Sonderrechte", - у цьому прикладі Кріста Вольф показала всю безмежну любов Касандри до своїх батьків. Незважаючи на те, що самі рідні їй люди не визнають її дарунка передбачення, вона залишається їм вірна.

Тема ненависті Касандри представлена, головним чином, Ахілом. Дуже часто письменниця використовує такі елементні номінації: "Achill das Vieh", "Dieses Vieh Achill". Ці позначення проходять через весь текст, у них виражене усе відношення Крісти Вольф до цієї людини. Наступну номінацію можна визначити як подієву, тому що письменниця поступово, слово за словом, речення за реченням, представляє нам щиру сутність Ахілла: "Dann kam Achill das Vieh. Des Mörders Eintritt in den Tempel, der, als er im Eingang stand, verdunkelt wurde. Was wollte dieser Mensch. Was suchte er bewaffnet hier im Tempel. Dann lachte er. Jedes Haar auf meinem Kopf stand mir zu Berge. Wie näherte sich dieser Feind dem Bruder. Als Mörder? Als Verführer? Das tänzelnde Heran nahm des Verfolgers, ein geiles Vieh".

Теми війни, насильства і політики тісно зв'язані між собою, вони уплетені друг у друга як кільця одного ланцюжка. Приклади елементних номінацій: "Todesangst"; "Ein erster Kreislauf; "Ungut, übermüdet in den Tod zu gehn"; "Sekundenlang war eine Totenstille"; "Dieser Schrei, Mord - und Verzweiflungsschrei"; "Der Geruch nach Angst"; "Der Schlächter, schauerlich und lustvoll heulend, floh"; "Das Schlimmste kam noch, kommt noch"; "Eine Verteidigungsring! Eine vorgeschobene Linie hinter einer Schutzwehr! Gräben!"; "Wir sind verloren. Weh, wir sind verloren "; "Wir haben ja dann alle den Anlass für den Krieg vergessen", - ці приклади показують спостереження Касандри за всіма подіями, що відбувалися навколо. У її думках відбита вся обстановка того часу.

Прикладами подієвих номінацій можуть бути такі: "Ein Pulk von Griechen, dicht bei dicht sich haltend, gepanzert und die Schilde um sich herum wie eine lükkenlose Wand, stürmte, einem einzigen Organismus gleich, mit Kopf und Gliedern, unter nie vernommenem Geheul an Land", - полк греків був добре озброєний і настільки підготовлений до нападу, що загибель троянців була неминучою. "Wer immer jetzt dort steht, sieht auf die Küste, mit Trümmern, Leichen, Kriegsgerät bedeckt, die Troia einst beherrschte, und, wenn er sich umdreht, sieht er die zerstörte Stadt", - пророкування Касандри виповнилося, Троя зруйнована. Довгоочікувана тиша- і рішення головної героїні залишитися на своїй землі.

Розгляд видів номінації приводить до висновку, що загальна типологія номінацій може бути представлена у виді багатомірного простору з пересічними ознаками, ядро якого складає відношення знаменне слово - об'єкт, а на периферії знаходяться інші типи, що відрізняються від ядерного одним чи декількома ознаками.

Твір мистецтва - це створений автором об'єкт, який організовує потік поєднуваних вражень так, що кожний потенційний реципієнт по-своєму може зрозуміти той самий твір, первинну форму, яку задумав автор. Кожен реципієнт, сприймаючи твір, несе у собі певну конкретну ситуацію, частково зумовлену сприйнятливість, смаки, уподобання, власні упередження, так що розуміння первинної форми відбувається згідно з індивідуальною детермінованістю.

Висновки

Акти мовлення, з яких складається мовленнєва діяльність,не тільки цілеспрямовані, але і ситуаційно орієнтовані. Вони зв'язані не тільки з особистістю мовця і слухача, але одночасно і з тим, що мається загального не тільки між співрозмовниками як такими, але і з тим, що мається спільного у членів даного мовленнєвого колективу.

Через мову акти мовлення зв'язані також із практикою попередніх поколінь, що говорили на тій же мові, і з досвідом людства, що розмовляло на різних мовах. Все це веде до того, що акти мови варто вивчати не тільки в тісному зв'язку з аналізом внутрішнього світу і внутрішніх можливостей людини, не тільки враховуючи як її суспільні, соціальні, так і природні індивідуальні характеристики, але і по тому, які механізми ними зараз керують і що дозволяє цим актам опинятися складовими процесу комунікації і засобом людських стосунків.

Таким чином, в аналізі мовленнєвої діяльності неможливо обійтися без врахування людського фактора: механізми мовлення існують у людині і використовуються нею. Разом з тим мовленнєва діяльність - це діяльність, у ході якої використовується мова. В основі мовлення лежить, однак, не стільки вживання мови, скільки звертання до мови і до її незкінченних можливостей. Номінація, як обов'язковий компонент мовленнєвої діяльності реалізує думку людини лише в з'єднанні з граматичним структуруванням (організацією синтаксичної схеми висловлення). Чим повніше і виразніше може передати та чи інша одиниця номінації типи відносин, тим вище її значимість для організації висловлення.

Мовленнєва діяльність складає невід'ємну частину поведінки людини і повинна розглядатися як особливий різновид її діяльності в цілому, специфічна по її функціях і засобу, який в ній використовується - мові.

Оскільки мовна картина світу в художньому тексті створюється в ході номінативної діяльності, характер співвідношення концептуальної і мовної систем найкраще вивчати, досліджуючи саме цю діяльність і встановлюючи в процесі такого аналізу і напрямок номінативної діяльності на позначення цілком визначених фрагментів світу, і реальні засоби та прийоми номінації, і національний та культурний колорит що відбувається, і, нарешті, причини, мотиви й інтенції мовців. Вивчення більш загальних властивостей мовних картин світу різних мов допомагає пролити світло на їх універсальні характеристики.

У формуванні мовної картини світу, що складається у мовця по мірі того, як він опановує рідною мовою, важливу роль з лінгвістичної точки зору здобуває внутрішній лексикон, куди " записуються " засвоєнні слова разом з їх властивостями, чи система, іменована іноді словесною пам'яттю. Фактично тут опиняється репрезентованим поступово колективний досвід мовців по індивідуалізації різних об'єктів світу і їхньої категоризації і класифікації.

Проаналізувавши твір " Касандра " Крісти Вольф, можна стверджувати, що він містить у собі безліч номінативних засобів. Найбільш часто трапляються типи номінації - елементна номінація. Номінація є головною одиницею семантичної організації художнього тексту в денотативному аспекті. Саме в художньому творі письменник, зображуючи дійсність, відбиває своє бачення і відношення до світу. Суб'єктивна модель світу і себе у світі складається насамперед у процесі суспільної практики. При цьому величезну роль грає спілкування.

Метою будь-якого спілкування є обмін інформацією (інтелектуальною чи емоціональною). При цьому важливо не просто одержувати чи передавати інформацію. Ми повинні, з однієї сторони, спробувати адекватно зрозуміти ту інформацію, що ми одержуємо, а з іншого боку - наділити свою інформацію у форму, максимально доступну і зрозумілу для реципієнта. Передаючи інформацію, автор завжди сподівається, що буде " правильно зрозумілий ". Більш того, автору необхідний "зворотний зв'язок ": підтвердження реципієнтом одержання інформації. Отже, адекватне розуміння комунікантами один одного забезпечує успішне протікання комунікації і допомагає уникнути комунікативного провалу.

Художня література безмежно розширює моральний кругозір особистості. Художній образ не тільки збагачує нас баченням іншого життя, широким представленням про своїх сучасників, пізнанням різних соціальних шарів, але й інших епох, країн. Розширення такого досвіду не замінити ні науковою книжкою, ні довідниками. Ми усвідомлюємо себе й вчимося мистецтву людських стосунків у спілкуванні не тільки з реальними людьми, але і з літературними персонажами. Це багаті та самобутні характери, вражаючі у своїй конкретності і неповторюваності, що безпосередньо впливають на уяву, але при цьому відкриті нашій свідомості, як рідко бувають відкриті реальні люди.

Перекладацькі труднощі криються, як ми вже зазначали, у мовних особливостях оригіналу, у лінгвальних особливостях обох мов.

На розбіжності у перекладі вплинули: чинник часу, індивідуальний стиль перекладача.

Збереження ремінісценції є досить складним, але водночас вдалим у перекладі.

RESÜMEE

Die vorliegende Diplomarbeit wird der Forschung der Besonderheiten der Übersetzung ins Ukrainische gewidmet.

Das ausgewählte Thema der Diplomarbeit ist die Übersetzung der deutschen zusammengesetzten Substantive als Bestandteile des rechtlichen Diskurses.

Im Laufe der ungestümen Entwicklung der Wirtschaft, neue Technologien und internationale politische kommerzielle Beziehungen zwischen vielen Ländern der Welt, wird das scharfe Bedürfnis nach der Sendung der großen Zahl der professionellen Informationen aus anderen Sprachen beobachtet und auch in den Forschungen der Besonderheiten der Übersetzung der Texte des juristischen Charakters, und die Sendungen der grammatikalischen und lexikalischen Erscheinungen ins Ukrainische. In Anbetracht der fast vollen Abwesenheit solcher Forschungen in der Ukraine wurde dieses Thema der Diplomarbeit gewählt.

Die Aktualität und die Notwendigkeit einer solchen Forschung wird davon vorherbestimmt, dass im Zusammenhang mit der stürmischen Entwicklung der Wissenschaft und Technik von den Prozessen ihrer Integration und der internationalen Kooperation das dringende Bedürfnis der Vervollkommnung des Systems der Sendung und der Bearbeitung der Informationen die Zusammenarbeiten der Wissenschaftler verschiedener Länder in verschiedenen Sphären der Wissenschaft und Technik entsteht.

In dieser Arbeit betrachtet man die Arten der Nomination im Kunstwerk. Die Untersuchung der Nomination als den Aspekt der Sprechtätigkeit ist vor allem ihr Erlernen als einen besonderen Typ der menschlichen Aktivität. In dieser Hinsicht ist es wichtig jene Mechanismen herzustellen, die im Grunde des Erzeugnis und des Verständnis der Aussagen sind und die das Bewusstsein des Menschen in Handeln bringen.

Die Aktualität des gewählten Themas der Diplomarbeit ist vor allem durch die gemeine Tendenz der modernen Linguistik auf das Erlernen der Sprache im Prozess ihrer Funktionsweise, auch durch die Notwendigkeit der Untersuchung des Textes als die Haupteinheit der Sprachkommunikation und die Wichtigkeit des Erlernendes der nominativen Prozesse im Kunstwerk bedingt.

Der Gegenstand der Untersuchung ist die Nomination als den Aspekt der Sprechtätigkeit.

Das Ziel der Diplomarbeit ist das linguistiche Wesen der menschlichen Beziehungen im Kunstwerk als die Arten der Übergabe der Nomination zu bestimmen.

Die Aufgaben der Untersuchung sind die Bestimmung der Nominationstypen im Kunstwerk und die Wichtigkeit der Betrachtung der Nomination der menschlichen Beziehungen als den Aspekt der Sprechtätigkeit.

Die Nomination kann man auf der Ebene der Sprache und der Rede betrachten. Die Sprechtätigkeit spiegelt aber alles wider, wofür die Sprache existiert und das, mit welchen Zielen die Sprechenden sie benutzen. Die Sprache untersucht man als das Mittel und die Rede als die Weise der Formierung und Formulierung der Sprechtätigkeit des Individuums.

Die linguistische Grundlage der Untersuchung ist die Kategorie der Modalität, die durch die Subjektivität, Objektivität, Emotionalität der Aussage repräsentiert ist. Sie spielen wichtige Rolle im Prozess der Nomination. Die Emotionen und Bewertungen, die den Menschen geeignet sind, werden eine der Widerspiegelungsform der Wirklichkeit.

So in der Analyse der Sprechtätigkeit ist es unmöglich ohne die Berechnung des menschlichen Faktors herauszukommen: die Mechanismen der Rede existieren in dem Menschen und werden von ihm verwendet.

Das Werk "Kassandra" von Christa Wolf enthält viele Nominationsmittel. Der verbreitetste Typ der Nomination ist die Elementsnomination. Die Nomination ist die Haupteinheit der semantischen Organisation des Kunstwerkes im denotativen Aspekt. Eben im Kunstwerk spiegelt der Schriftsteller seine Sicht und sein Verhalten zur Welt wider.

Das subjektive Modell der Welt und sich selbst in der Welt bildet sich im Prozess des gesellschaftlichen Praktikums. Und der Umgang spielt die große Rolle. Das entsprechende Verständnis der Menschen versorgt den erfolgreichen Durchgang der Kommunikation.

Список використаної літератури

1.  Алексеева П.С. Профессиональное обучение переводчика. – СПб.: Союз, 2001. – 288 с.

2.  Андрієнко Л.О. Науково-технічний переклад. – Черкаси: ЧДТУ, 2002. – 92 с.

3.  Аполлова М.А. Scientific English: Грамматические трудности перевода. – М.: Международные отношения, 1977. – 136 с.

4.  Борисова О.В. Трансформація вербалізації в англо-українському перекладі: Дис.... канд. філол. наук: 10.02.16. – К., 2005. – 279 с.

5.  Бреус Е.В. Основы теории и практики перевода с русского языка на английский. – М.: УРАО, 1998. – 207 с.

6.  Введение в сравнительную типологию английского, русского и украинского языков / К.К. Швачко, П.В. Терентьев, Т.Г. Янукян, С.А. Швачко. – К.: Вища школа, 1977. – 150 с.

7.  Виноградов B.C. Введение в переводоведение (общие и лексические вопросы). – М.: Изд-во ин-та общего среднего образования РАО, 2001.–224 с.

8.  Гетьман З.О. Практикум з порівняльної стилістики іспанської та української мов (функціональні стилі в текстах.). – К.: Київський університет, 2002. – 228 с.

9.  Гладуш Н.Ф. Прагматичні модифікації при перекладі // Вісник Сумського державного університету. – Суми, 2003. – №4. – С. 50-53.

10.  Грабовецька О.С. Епітетна конструкція у художньому перекладі (на матеріалі української і англійської мов): Автореф. дис.... канд. філол. наук: 10.02.16 / КНУ ім. Тараса Шевченка. – К., 2003. – 24 с.

11.  Ґудманян А.Ґ. Практика перекладу з основної іноземної мови науково-технічної літератури. Хрестоматія. – К.: НАУ, 2005. – 80 с.

12.  Давыдова Н.А. Некоторые особенности перевода научных текстов «малого жанра» (на материале подъязыка химии) // Теория и практика перевода: Республ. межведомств, науч. сб. – К.: КГУ им. Т.Г. Шевченко, 1985. – Вып. 12. – С. 118 - 122.

13.  Дроздова Т.Ю., Берестова А.И., Маилова В.Г. English Grammar: Reference and Practice. – СПб.: Химера, 2000. – 360 с.

14.  Зарицкий М.С. Переклад: створення та редагування: Посібник. – К.: Парламентське видавництво, 2001. – 156 с.

15.  Исакова Л.С. О переводе английских абсолютных конструкций с экспрессивным значением (на материале русских переводов произведений Ф.С. Фицджеральда). – www.zhurnal.ape.relarn.ru.

16.  Іванишин О.М. Терміносполуки у фреймовій структурі англомовного науково-технічного тексту // Мовні і концептуальні картини світу: 3б. наук, праць. Спец, випуск: Мови, культури, переклад у контексті Європейського співробітництва. Міжн. конф.. Доповіді. – К, 2001.– С. 135- 137.

17.  Карабан В.І. Переклад англійської наукової і технічної літератури: В 2 ч. – Вінниця: Нова книга, 2001. – Ч. 1: Граматичні труднощі. – 272 с.

18.  Карабан В.І. Переклад англійської наукової і технічної літератури: В 2 ч. – Вінниця: Нова книга, 2001. – Ч. 2: Лексичні, термінологічні та жанрово-стилістичні труднощі. – 303 с.

19.  Карабан В.І., Мейс Дж. Переклад з української мови на англійську: Навч. посібник-довідник для студентів вищих закладів освіти. –Вінниця: Нова книга, 2003. – 608 с.

20.  Карамишева І.Д. Структури вторинної предикації у англійській мові: до питання класифікації // Вісник нац. ун-ту "Львівська політехніка". Проблеми лінгвістики науково-технічного та художнього тексту та питання лінгвометодики. –Львів, 2002. – № 465. – С. 82 - 86.

21.  Колодій Б.М. Відтворення функціональної семантики українських часток у перекладах англійською та французькою мовами: Автореф. дис.... канд. філол. наук: 10.02.16. – КНУ ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 20 с.

22.  Комиссаров В.Н. Лингвистика перевода. – М.: Международные отношения, 1980. – 166 с.

23.  Комиссаров В.Н. Общая теория перевода. Проблемы переводоведение в трудах зарубежных ученых. – М.: Высшая школа, 1990. – 127 с.

24.  Комиссаров В.Н. Теория перевода (лингвистические аспекты). – М.: Высшая школа, 1990. –252 с.

25.  Комиссаров В.Н., Коралова А.Л. Практикум по переводу с английского языка на русский. – М.: Высшая школа, 1990. – 252 с.

26.  Комиссаров В.Н., Рецкер Я.И., Тархов В.И. Пособие по переводу с английского языка на русский: В 3ч. – М.: Высшая школа, 1960. – Ч.1. – 176 с.

27.  Коптілов B.B. Стилізація в перекладі // Українська мова: Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія, 2000. – 600 с.

28.  Кузьміна К.К. Трансформація номіналізації в англо-українському та українсько-англійському напрямках перекладу: Дис.... канд. філол. наук: 10.02.16. – К., 2004. – 277 с.

29.  Минъяр-Белоручев Р.К. Теория и методы перевода. – М.: Московский лицей, 1996. – 208 с.

30.  Мушніна О.О. Особливості відтворення артиклів у перекладі науково-технічної та художньої прози // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. 36. наук, праць. – К.: Київський університет, 2005. – Вип. XI. – С. 49 - 53.

31.  Николаева Т.М. Категория определенности-неопределенности // Языкознание. Большой энциклопедический словарь. – 2-е изд. – М.: Большая Российская энциклопедия, 2000. – 349 с.

32.  Новикова М.О. Перекладач і класика. Про форми і межі перекладацької інтерпретації // «Хай слово мовлене інакше...» – К.: Дніпро, 1982. – С. 40 - 51.

33.  Олікова М.О. Теорія і практика перекладу: Навч. посібник. – Луцьк: Вежа, 2000. – 170 с.

34.  Перебийніс В.І. Статистичні методи для лінгвістів. – Вінниця: Нова книга, 2001. – 168 с.

35.  Попередження інтерференції мови оригіналу в перекладі (вибрані граматичні та лексичні проблеми перекладу з української мови на англійську) / В.І. Карабан, О.В. Борисова, Б.М. Колодій, К.А. Кузьміна. – Вінниця: Нова книга, 2003. – 208 с.

36.  Рецкер Я.И. Теория перевода и переводческая практика. – М.: Международные отношения, 1974. – 216 с.

37.  Рильський М. Л. Мистецтво перекладу. – К.: Радянський письменник, 1975. – 343 с.

38.  Судавцев В.А. Научно-техническая информация и перевод: Пособие по англ. языку. – М.: Высшая школа, 1989. - 232 с.

39.  Федоров A.B. Основы общей теории перевода (лингвистические проблемы). - М.: Высшая школа, 1983. – 303 с.

40.  Швачко С.О. Типологія синтаксичних зв'язків (на матеріалі англійської, української та російської мов) // Проблеми зіставної семантики. – 2003. – № 6. – С. 312 - 318.

41.  Швейцер А.Д. Теория перевода: статус, проблемы, аспекты. – М.: Наука, 1988. – 215 с.

42.  Akhmanova О. Linguistics and Semiotics. – M.: Moscow University Press, 1979.– 109 p.

43.  Belobrova V.A. Analysis of the Simple Sentence and the compound Sentence in Modern English. – Leningrad: Leningrad University Press, 1971. – 70 p.

44.  Biber D., Johanson S. Longman Grammar of Spoken and Written English. – Harlow: Pearson Education Publishing House, 2000. – 1204 p.

45.  Catford J.G. A Linguistic Theory of Translation. An Essay in Applied Linguistics. – London: Oxford University Press, 1967. – 103 p.

46.  Chandler R.E., Hefler A.R. A Handbook of Comparative Grammar for Students of Foreign Languages. - N.Y.: American Book Company, 1949. – 132 p.

47.  Korunets I.V. Contrastive Typology of the English and Ukrainian Languages. – Vinnitsa: Nova Kniha Publishers, 2003. – 459 p.

48.  Newmark P. A Textbook of Translation. – New York, etc: Prentice Hall, 1988. – 292 p.

49.  Nida E.A., Taber C.R. The Theory and Practice of Translation. –Leiden: EJ.Brill, 1969. – 197 p.

50.Hartman P. Text als linguistiches Objekt // Beiträge zur Textlinguistik.München, 1971. - №5. - S.9-29.

51.Weinrich H. Sprache in Texten. - Stuttgart, 1979. - 150 s.

52.Fleischer W. Stilistik der deutschen Gegenwartssprache. - Leipzig, 1975. - 271s.

53.Keller J. Kognitive Linguistik für Beginners. - Frankfurt, 1991. - 220.

54.Gespraech mit Christa Wolf// Weimarer Beiträge. -1994. - №6. - S. 25-31. 55.Zu Christa Wolfs poetischem Prinzip. Nachbemerkung zum Gespräch //

Weimarer Beiträge. -1994. - №6. - S. 42-50.

56.Kayser W. Das sprachliche Kunstwerk. - Berlin, 1998. - 334 s.

57. Wolf C. Subjektive Authentizitaet und gesellschaftliche Wahrheit // Auskünfte.-1996.-№2.-S. 484-518.

58.Wolf C. Kassandra. - Berlin: Aufbau - Verlag, 2003. - 366 s.

саморефлексія німецькомовний лексика лінгвістичний