Курсовая работа: Поняття, зміст і види правовідносин

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВОВІДНОСИН

1.1 Поняття правовідносин

1.2 Ознаки правовідносин

2. ЗМІСТ ПРАВОВІДНОСИН

2.1 Поняття змісту правовідносин

2.2 Суб'єкти правовідносин

2.3 Об'єкти правовідносин

2.4 Юридичні факти

3. ВИДИ ПРАВОВІДНОСИН

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Право не може існувати без правовідносин, воно реалізується в правовідносинах, живе і діє в них. Правовідносини – це конкретна форма буття права. Правовідносини безпосередньо пов'язані з державою і громадянським суспільством, з системою права і законодавства.

Актуальність даної теми викликана необхідністю дослідження різноманіття виникаючих нових правовідносин у зв¢язку з розвитком суспільного життя. Проблема правових відносин є центральною в загальній теорії права і саме вона викликає найбільші суперечки в юридичній науці – починаючи з визначення даної категорії і закінчуючи більш детальними питаннями і положеннями.

Тема правовідносин займає чимале місце у житті кожної людини, бо майже постійно вона вступає в них, купуючи продукти у магазині, укладаючи шлюб або влаштовуючись на роботу. Тому правовідносини невіддільні від життя, і саме воно диктує яким чином вони повинні змінюватись.

Щоб розкрити поняття правовідносин, потрібно відмежувати їх від інших суспільних відносин – моральних, економічних, політичних, релігійних і інших. Всі суспільні відносини мають вольовий, ідеологічний характер, але правовідносини ще й мають державно-вольовий характер, оскільки державна влада юридично об'єктивує і закріплює ці відносини в системі діючих законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів.

Учасники правовідносин пов'язані між собою конкретними суб'єктивними правами і обов'язками, які мають офіційний юридичний характер. Між ними існує суб'єктивний індивідуальний зв’язок на підставі законодавчих актів.

Традиційно вважалось, що правовідносини не можуть існувати без системи права і законодавства. Разом із тим, як показала практика, в останні роки в суспільстві може існувати дві групи правовідносин: правовідносини, які врегульовані законодавством, і правовідносини, які не врегульовані законодавством. Це обумовлено відсутністю законодавства, яке регулює певні суспільні відносини. Наприклад, орендні відносини між суб'єктами цивільного права виникали і існували тривалий час до видання закону про оренду. Такі відносини також виникають, коли виникає необхідність застосовувати аналогію права і закону.

Разом із тим можуть існувати факти, коли закони існують, але правовідносини не виникають, оскільки немає механізму їх реалізації, не склались умови для їх реалізації тощо.

Теоретичні питання, пов'язані із дослідженням сутності правовідносин розглядалися в працях О.В. Зайчука, М.С. Кельман, В.В. Копєйчикова, В.М. Корельського, В.О. Котюк, В.В. Лазарева, С.Л. Лисенкова, П.М. Робіновича, О.Ф. Скакун, М.В. Цвіка.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що регулюються нормами права; предметом – поняття, зміст та види правових відносин.

Метою даної курсової роботи є узагальнення наукових положеннь, щодо поняття, змісту і видів правових відносин.

Виходячи з поставленої мети, в курсовій роботі передбачається вирішити наступний комплекс задач:

- дослідити наукову та учбову літературу з питання правовідносин;

- виявити співпадіння і розбіжності точок зору різних авторів на поняття правовідносин;

- визначити співвідношення понять «суспільні відносини» і «правові відносини»;

- охарактеризувати елементи структури правовідносин;

- назвати обставини виникнення і припинення правовідносин;

- класифікувати правовідносини за видами;

- узагальнити наукові положення і зробити висновки за результатами усього дослідження.

Методологічну основу дослідження складає діалектичний метод пізнання суспільних явищ і процесів.

Актуальність роботи обумовлена самою постановкою проблеми, динамікою розвитку суспільних відносин і потребою їх регулювання.

1. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВОВІДНОСИН

1.1 Поняття правовідносин

Як відомо, юридичні норми створюються та діють перш за все для регулювання відносин людей і держави, але вони регулюють не всі відносини, а лише їх частину. Правильне регулювання правових відносин неможливе без з'ясування того, що являють собою «суспільні відносини – це зв'язки між людьми, які встановлюються в процесі їх загальної діяльності.» [1, с. 195]

Суспільні відносини надзвичайно різноманітні, їх можна класифікувати за різними ознаками і на різні види, залежно від сфери діяльності: політичні, моральні, економічні, правові. Їх можна поділити також на матеріальні, які стосуються економічних зв'язків, і політико-правові. Зрозуміло, що такий поділ до імовірної міри є умовним, оскільки такі відносини дуже тісно переплетені і взаємопов'язані. «Суб'єктами суспільних відносин можуть бути соціальні спільності (народ, нація, колектив), організації (державні, приватні, громадські), окремі особи. Роль суб'єкта в системі соціальних зв'язків обумовлена об'єктивними закономірностями суспільних відносин та активністю їх учасників». [2, с. 391] Бачимо, суспільні відносини являють собою складне і багатогранне явище, яке може включати різні елементи суспільних інтересів та потреб у правовому регулюванні. Зокрема, в сімейному житті юридичної форми набувають, як правило, матеріальні взаємозв'язки, відносини ж людей до релігії, до самого себе знаходяться поза сферою правового регулювання. Звідси випливає, що «не всі суспільні відносини і не в повному обсязі можуть набувати юридичної форми. Тому не всі суспільні відносини об'єктивно можуть бути юридичними». [3, с. 86]

Можливість певної поведінки, яка надається нормами права, може бути втілена в життя не тільки через правовідносини.

«Існує два шляхи реалізації норм права:

1) реалізація правових норм, що пов'язана з необхідністю для суб'єкта права вступати у відносини з іншими особами, які є носіями прав і обов'язків. Такий шлях реалізації норм права цілковито залежить від волі обох сторін. Регулювання суспільних відносин здійснюється шляхом впливу норм права на поведінку людей через їх усвідомлення і подальше втілення в життя. Поведінка суб'єктів права повинна відповідати вимогам правових норм, усі учасники суспільних відносин у процесі реалізації норм права виступають як носії певних прав і обов'язків;

2) безпосереднє використання суб'єктом його прав і виконання ним обов'язків, коли він не повинен вступати у взаємини з іншими учасниками. Наприклад, можливість власника розпоряджатися своїм майном, коли всі інші суб'єкти повинні утримуватись від втручання у сферу його абсолютних майнових прав. Крім того, особиста реалізація норм права, які встановлюють заборони (наприклад, заборона вбивати, грабувати і т. ін.), також повністю залежить від самої особи: щоб їх виконати, не треба вступати у взаємини з іншими людьми.» [4, с. 354]

М.В. Цвік визначає правовідносини як «стосунки, в яких суб'єкти права виступають контрагентами в процесі виконання ними вимог нормативних приписів і набуття певних прав і обов'язків (покупець — продавець, позивач — відповідач)». [5, с. 333]

«Правові відносини — виникаючий на основі правової норми зв'язок між суб'єктами права, що володіють кореспондуючими правами і обов'язками, забезпечені державним примусом» - таке визначення дає колектив авторів у складі К.С. Хахуліної, В.А. Малиги і І.В. Стадник. [6, с. 135]

Правовідносини — це відносини, що охороняються державою. Держава, забезпечуючи виконання вимог юридичних норм, охороняє і відносини, що виникають на підставі цих норм. Правовідносини, що охороняються державою, складають основу правопорядку будь-якого суспільства.

Звідси професор В.В. Копєйчиков вважає, що «правові відносини — це специфічні вольові суспільні відносини, що виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками». [7, с. 286]

У своєму понятті правовідносин М.С. Кельман згоден з професором В.В. Копєйчиковим, що «Правові відносини — це такі суспільні відносини, в яких сторони зв'язані між собою взаємними юридичними правами і обов'язками на основі норм права і охороняються державою». [2, с. 218]

Правовідносини є тією мірою зовнішньої свободи, яка надається його учасникам на підставі норм об'єктивного права.

Професор В.В. Лазарев вважає, що «правовідносини - це зв'язок між людьми за допомогою суб'єктивних прав і юридичних обов'язків», тим самим підтримуючи двох попередніх авторів. [8, с. 413]

«Правовідносини — це такі суспільні відносини, які мають вольовий надбудовний характер і індивідуальний правовий зв'язок між суб'єктами права в формі юридичних прав і обов'язків, які охороняються державною владою, відповідають або не суперечать принципам правової держави і правового громадянського суспільства.» [9, с. 367]

Доктор О.Ф. Скакун дає таке визначення: «Правовідносини – урегульовані нормами права і забезпечувані державою вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв'язку між правомочними і зобов'язаними суб'єктами». [10, с. 648]

Отже, можна сказати, що не всі суспільні відносини об'єктивно можуть набувати юридичної форми. Категорія «правовідносини» дозволяє з'ясувати, як право впливає на поведінку людей. У межах правовідносин життєдіяльність набуває цивілізованого, стабільного і передбаченого характеру.

1.2 Ознаки правовідносин

У суспільстві існує багато різних за своїм змістом відносин, з-поміж яких правові відносини займають особливе місце. Правові відносини є результатом дії вимог норм права на відносини між різними суб'єктами. Вони мають низку ознак, що відрізняють їх від інших видів суспільних відносин:

«1. Становлять різновид суспільних відносин, соціальний зв'язок. Правовідносини складаються між людьми або колективами як суб'єктами права з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів. Не може бути правовідносин з тваринами, рослинами, предметами. Відносини з ними є, але не за допомогою права. За негуманне поводження з собакою людина відповідає не перед собакою, а перед органами, що покликані захищати тварин.

2. Є ідеологічними відносинами — результатом свідомої діяльності (поведінки) людей. Правовідносини не можуть виникати, не проходячи через свідомість людей: норми права не можуть вплинути на людину, її поведінку, доки зміст правових норм не усвідомиться людьми, не стане їх правосвідомістю». [11, с. 158]

«3. Є вольовими відносинами, які проявляються в двох аспектах: а) у втіленні в них волі (інтересу) держави, оскільки правовідносини виникають на підставі правових норм; б) у втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин - вони зв'язані предметом інтересу, досягненням його результату. Правда, правовідносини можуть виникати і припинятися поза волею (інтересом) їх учасників (наприклад, потерплий від злочину всупереч свому бажанню залучається у кримінально-процесуальні правовідносини зі злочинцем і судом). Однак реалізація правовідносин можлива лише на підставі виявлення волі (інтересу) їх учасників. При цьому є правовідносини, для виникнення яких необхідне волевиявлення всіх їх учасників (договір купівлі-продажу), а є правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з учасників (проведення обшуку).» [2, с. 403]

«4. Виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі настання передбачених правовою нормою фактів. Правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, або, інакше, норми права втілюються в правовідносинах, відбувається їх індивідуалізація стосовно суб'єктів і реальних ситуацій. У нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі . Проте не можна вважати, що наявність правових норм автоматично призводить до виникнення правовідносин. Можливий і такий варіант, коли правові норми реалізуються, але правовідносин немає. Правда, таке трапляється вкрай рідко, наприклад, виникнення правовідносин у разі вирішення справи на підставі аналогії права.» [12, с. 349]

«5. Мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою взаємного зв'язку між конкретними суб'єктами через їх права, обов'язки, повноваження і відповідальність, які закріплені в правових нормах. Одна сторона має точно визначені суб'єктивні юридичні права (правомочна сторона), на іншу покладені відповідні суб'єктивні юридичні обов'язки (зобов'язана сторона). Повноваження — прерогатива державних органів і посадових осіб. Юридична відповідальність — елемент вторинного характеру, який реалізується в результаті вчиненого правопорушення. Основний зміст правовідносин — суб'єктивне юридичне право і суб'єктивний юридичний обов'язок. Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на обов'язках. Правам однієї сторони відповідають обов'язки іншої. Наприклад, одна сторона - кредитор - має право на одержання боргу, а інша - боржник - обов'язок повернути борг. У деяких правовідносинах кожна сторона має і права, і обов'язки (фізичні особи), правомочності і відповідальність (посадові особи). Ступінь конкретизації сторін може бути різним: а) точно визначена зобов'язана сторона; б) точно визначена лише правомочна сторона, а коло зобов'язаних осіб не визначено; в) точно визначені обидві сторони.» [10, с. 636]

«6. Охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу. У більшості випадків суб'єктивні права і юридичні обов'язки здійснюються без застосування примусових заходів. У разі потреби зацікавлена сторона може звернутися до компетентного державного органу, який виносить рішення (акт застосування права) з чітким визначенням прав і обов'язків сторін. Можливість державного примусу створює режим соціальної захищеності, безпеки, законності». [13, с. 486]

Як бачимо, більшість авторів дотримуються однакової точки зору щодо ознак правовідносин.

Підбиваючи підсумки проведеного аналізу поняття правових відносин, можна дати узагальнююче визначення: правовідносини — це відносини між особами, які є юридичним вираженням економічних, політичних, сімейних, процесуальних та інших суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона зобов' язана виконати ці вимоги.

2. ЗМІСТ ПРАВОВІДНОСИН

2.1 Поняття змісту правовідносин

Зміст правовідносин має двоякий характер. Розрізняють юридичний і фактичний зміст.

«Юридичний зміст правовідносин — це можливість відповідних дій уповноваженого, необхідність відповідних дій або необхідність утримання від заборонених дій зобов'язаного, фактичний — самі дії, в яких реалізуються права і обов'язки. Юрид ичний і фактичний зміст не тотожні. Перший значно ширший за інший і включає в себе невизначену кількість можливостей. Наприклад, особа, яка має середню освіту, наділена правом вступати у вуз, тобто перед нею великий вибір можливостей, які складають зміст її суб'єктивного права. Проте реально вступити можливо лише в один навчальний заклад при умові успішного складання вступних екзаменів». [2, с. 346] Таким чином, фактичний зміст — тільки один із варіантів реалізації суб'єктивного права.

«Зміст правовідносин — це суб'єктивні юридичні права і обов'язки. Суб'єктивне право і відповідний йому обов'язок утворюють юридичний зв'язок уповноваженої і зобов'язаної сторони. Причому правові відносини можуть складатися з одного чи декількох юридичних зв'язків. Наприклад, правовідносини, які виникають на основі договору купівлі-продажу, включають в себе як мінімум два правових зв'язки: перший — право покупця отримати майно і обов'язок продавця передати майно покупцю, другий —право продавця отримати за майно гроші і обов'язок покупця сплатити за нього певну грошову суму». [14, с. 653]

Існують два типи правових зв'язків: відносні, які виникають між окремими особами (суб'єктами права), і абсолютні - між суб'єктами права і суспільством.

«Суб'єктивне право — це дозволена і гарантована законом персональна можливість певної поведінки суб'єкта правовідносин, яка може здійснюватись, а може і не здійснюватись». [9, с. 544] Наприклад, кожний громадянин України, який досяг вісімнадцятирічного віку, має право брати участь у виборах Президента держави. Так, відповідно до статті 70 Конституції України «Вибори до органів державної влади і органи місцевого самоврядування є вільними і здійснюється на підставі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування». [15, с. 15] Оскільки це його право, він може скористатися ним, а може відмовитись, скажімо, від голосування.

Звідси можна визначити наступні ознаки суб¢єктивного права:

1. Суб'єктивне право — критерій можливої поведінки особи. Стосовно суб'єктивного права цей критерій включає в себе вид і міру можливої поведінки. Наприклад, закон, який регулює право на оплачувану відпустку визначає і вид поведінки (щорічна відпустка зі збереженням середнього заробітку), і її міру (тривалість відпустки). У відповідності зі ст. 74 КЗпП України «Всім працівникам надаються щорічні відпустки зі збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку». [16, с. 41]

«Суб'єктивне право — це надання суб'єкту права юридичною нормою можливості поводитися так або інакше в умовах конкретних правовідносин». [9, с. 562]

«2. Зміст аналітичного права встановлюється нормами права і юридичними фактами.

3. Здійснення суб'єктивного права забезпечене обов'язком іншої сторони. В одних випадках обов'язок полягає в тому, щоб утриматися від дій, які порушують суб'єктивне право іншої сторони, в інших — дане право забезпечується виконанням обов'язку, тобто активними діями зобов'язаної особи.

4. Суб'єктивне право надається особі для задоволення її інтересів, і при відсутності останнього стимул для здійснення суб'єктивного права губиться.

5. Дане право складається не тільки з можливості, але і з юридичної чи фактичної поведінки уповноваженої особи. Суб'єктивне право — це складне юридичне явище, що має власний зміст, який складається із юридичних можливостей:

а)право на власні дії, які спрямовані на використання корисних властивостей об'єктів права (наприклад, власник майна має право використовувати його за прямим призначенням);

б)право на юридичні дії, на прийняття юридичних рішень (власник майна може його закласти, подарувати, продати, заповісти і т. д.);

в)право вимагати від іншої сторони виконання обов'язків, тобто право на чужі дії (наймодавець має право вимагати від піднаймача повернення грошей чи речей);

г)право домагання, яке полягає у можливості звернутися за підтримкою і захистом держави у випадках порушення суб'єктивного права. Право-домагання є продовженням права-вимоги, найважливішою гарантією виконання певних обов'язків (поновлення робітника чи службовця на роботі)». [17, с. 356]

«Юридичний обов'язок - це передбачена законом необхідність певної поведінки особи, забезпечена можливістю державного примусу». [18, с. 369]

«Юридичний обов'язок має наступні ознаки:

1) Це міра необхідної поведінки, точне визначення того, якою вона повинна бути.

2) Він встановлюється на підставі юридичних фактів і вимог правових норм.

3) Обов'язок встановлюється в інтересах уповноваженої сторони - окремої особи чи суспільства (держави) в цілому.

4) У зобов'язаної особи немає вибору між виконанням і невиконанням обов'язку. Невиконання чи неналежне виконання юридичних обов'язків є правопорушенням і зумовлює заходи державного примусу». [10, с. 634]

«Юридичний обов'язок має три основні форми: утримання від заборонених дій (пасивна поведінка); здійснення конкретних дій (активна поведінка); обмеження в правах особистого, майнового чи організаційного характеру (заходів юридичної відповідальності)». [1, с. 204]

Права і обов'язки суб'єктів правовідносин тісно пов'язані між собою: не можна одержати які-небудь права, щоб одночасно не виникли певні обов'язки. Набуваючи права на земельну ділянку, наприклад, ми водночас беремо на себе ряд обов'язків, зокрема, «використовувати її відповідно до цільового призначення» [19, с. 37] (під городництво, будівництво тощо). Придбавши право власності на автомобіль, людина зобов'язана дотримуватись правил вуличного руху, приписаних автомобілістам, користуватися автомобілем, тільки маючи права водія, та інші.

«Юридичний обов'язок, як і суб'єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто представляє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов'язків поза встановленою мірою є порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати від покупця сплатити більше встановленої суми, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них, громадяни зобов'язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних обов'язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов'язок є гарантом виконання суб'єктивних прав, він встановлюється в інтересах уповноваженої особи». [13, с. 416]

Отже, суб'єктивне право — це гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи, яка належить суб'єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах , з іншими суб'єктами чи ні. Саме тому до суб'єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи.

2.2 Суб¢єкти правовідносин

Суб'єкти правовідносин — це учасники. Ними є особи, серед яких розрізняють фізичні і юридичні особи.

Фізичні особи є суб'єктами правовідносин тому, що закон визначає за ними здатність мати суб'єктивні цивільні права й обов'язки. «Поняття «особи» — родове, тобто охоплює всіх суб'єктів, як індивідуальних, так і колективних». [20, с. 105]

Людина — суб'єкт безлічі прав і обов'язків, в тому числі, цивільних. Однак нове цивільне законодавство дає поняття фізичної особи, що є більш широким поняттям і містить в собі поряд з поняттям «громадянин» також поняття «іноземні громадяни» і «особи без громадянства».

Треба сказати, що в раніше чинному цивільному законодавстві не використовувався термін «фізичні особи», тоді як поняття юридичних осіб існувало. Так, наприклад Цивільний кодекс у другому розділі передбачає як осіб – суб'єктів цивільного права – просто громадян і юридичних осіб.

У новому ж Цивільному кодексі України «людина як учасник цивільних правовідносин вважається фізичною особою». [21, с. 12]

«Юридичні особи — це самостійні підприємства, установи і організації, які можуть виступати учасниками правовідносин. Суб'єктом правовідносин є суб'єкт права, тобто особа, яка має правосуб'єктність». [14, с. 648]

«Правосуб'єктність — це передбачена нормами права можливість бути учасником правовідносин. Вона являє собою складну юридичну властивість, яка складається з двох елементів — правоздатності і дієздатності». [5, с. 367]

«Правовий статус — це визнана конституцією чи законами сукупність вихідних, невідчужуваних прав і обов'язків людини, а також повноважень державних органів і посадових осіб, що закріплюються безпосередньо за тими чи іншими суб'єктами права». [2, с. 448]

У відповідності зі статтею 25 ЦК України, «Здатністю мати цивільні права й обов'язки (цивільною правоздатністю) володіють всі фізичні особи». [21, с. 16]

Під дієздатністю у відповідності зі старим цивільним законодавством України було прийнято розуміти «здатність фізичної особи своїми діями здобувати права і створювати для себе цивільні обов'язки». [22, с. 5] Однак, як відзначав О.О. Пушкін, це визначення не зовсім повне. «Дієздатність містить в собі, як це випливає зі змісту закону, і здатність особи своїми діями здійснювати права, виконувати обов'язки, а також здатність нести відповідальність за протиправне поводження». [20, с. 79]

Стаття 30 ЦК України визначає цивільну дієздатність, як здатність громадянина, що усвідомлює значення своїх дій, здатність ними керувати. «Цивільною дієздатністю фізичної особи є його здатність своїми діями здобувати цивільні права і самостійно здійснювати їх, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно виконувати їх і нести відповідальність у випадку їх невиконання». [21, с. 15]

Правоздатність фізичних осіб настає з моменту їх народження і припиняється моментом смерті.

У сучасному цивілізованому суспільстві немає і не може бути людей, які не наділені загальною правоздатністю. Це дуже важлива передумова і невід¢ємний елемент політико-юридичного і соціального статусу особи. «Правоздатність — не природна, а суспільно-правова якість суб¢єктів, яка носить абсолютний, універсальний характер. Вона випливає з міжнародних пакетів про права людини, принципів гуманізму, свободи, справедливості. Обов¢язок кожної держави - повним чином гарантувати і захищати цю якість». [10, с. 695]

10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята і проголошена Загальна декларація прав людини. У відповідності зі статтею 1 Декларації «Всі люди народжуються рівними в своїй гідності і правах». [23, с. 14]

Згідно ст. 2 Загальної декларації прав людини, кожній людині надаються всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією. Тому здатність мати цивільні права й обов¢язки повинна бути визнана в цілому за фізичними особами, а не тільки за громадянами України.

Головне в правоздатності — не права, а принципова можливість чи спроможність їх мати. А це дуже важливо через те, що нам відомо, в історії далеко не всі і не завжди наділялись такою можливістю (наприклад, раби) чи наділялись лише частково (кріпаки). І це офіційно — «відповідно до закону».

«Власне, правоздатність сама по собі ніякого реального блага не дає. Це тільки «право на право», тобто право мати право, а вже останнє відкриває шлях до володіння тим чи іншим благом, здійснення відповідних дій, пред'явлення домагань. Не можна на підставі лише однієї правоздатності що-небудь вимагати, крім домагання рівноправності членів суспільства». [24, с. 386]

«Відмінність правоздатності від суб'єктивного права полягає в тому, що вона:

- не відокремлена від особи, неможливо відібрати її від людини, обме-жити її;

- не залежить від статі, віку, професії, національності, місця проживання, майнового стану і інших життєвих обставин;

- не передається, її не можна делегувати іншим;

- стосовно суб'єктивного права первинна;

- абстрактна, а суб'єктивне право конкретне». [25, с. 206]

Правоздатність існує там, де є правове регулювання, правове поле. Ця якість не міняється, її не можна зробити більшою ані меншою. Раз суб'єкт наділений правоздатністю, то у повному об'ємі і до кінця своїх днів.

«Розрізняють загальну, галузеву і спеціальну правоздатність. Загальна являє собою принципову можливість особи мати будь-які права і обов'язки, що передбачені чинним законодавством, хоча фактично володіти ними вона може лише за відомих обставин.» [4, с. 376]

«Галузева правоздатність — можливість набувати права в тих чи інших галузях права. Наприклад, сімейна, виборча, трудова.

Спеціальна (фахова, посадова) правоздатність — це така правоздатність, для якої необхідні спеціальні знання чи талант. Наприклад, судді, лікаря, артиста, музиканта і т. д.». [26, с. 392]

«Правоздатність організацій, юридичних осіб також належить до спеціальної. Вона визначається цілями і завданнями їх діяльності, які зафіксовані у відповідних статутах і положеннях, виникає в момент утворення тієї чи іншої організації і припиняється разом з її ліквідацією.

Змістом дієздатності є здатність: своїми діями набувати прав і обов'язків; самостійно здійснювати свої права і обов'язки; нести відповідальність за свою протиправну поведінку» [13, с. 249]

Дієздатність залежить від віку і психологічного стану особи, в той час як правоздатність не залежить від вказаних обставин. Причому у різних галузях права цей вік різний. Наприклад, у конституційному праві - 18 років, в адміністративному праві — 16 років. У відповідності зі статтею 12 Кодексу України про адміністративні правопорушення, «адміністративній відповідальності підлягають особи, що досягли до моменту вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку». [27, с. 47]

У кримінальному, за загальним правилом, «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». [28, с. 102], а при скоєнні злочинів підвищеної суспільної небезпечності — 14 років.

«На відміну від правоздатності, дієздатність тісно зв'язана із самостійним здійсненням фізичною особою вольових дій. Це припускає наявність визначеного рівня психічної зрілості. Закон як критерії такого рівня передбачає вік і стан здоров'я». [29, с. 238] Тому повною дієздатністю за загальним правилом володіють душевно здорові повнолітні особи, що досягли 18 років, не визнані судом недієздатними і не обмежені судом у дієздатності.

З цього правила існує виключення, відповідно до якого в повному обсязі цивільна дієздатність визнається також за особами, які хоча і не досягли повноліття, але вступили в шлюб. Дієздатність у них стає повною з моменту укладення шлюбу. У відповідності зі статтею 22 Сімейного кодексу України «Шлюбний вік для жінки встановлюється в сімнадцять років, а для чоловіка – у вісімнадцять років». [ 30, с. 11]

Відповідно до ЦК України існує як часткова, неповна цивільна дієздатність, так і повна цивільна дієздатність, а також цивільна відповідальність неповнолітньої особи. Отже, статус суб'єкта цивільних правовідносин визначається обсягом його дієздатності.

«Юридичні особи як приватного, так і публічного права у цивільно-правових відносинах є рівноправними як між собою, так і в стосунках з іншими суб'єктами цивільного права — фізичними особами, державою і територіальними громадянами». [2, с. 436]

«Як і інші учасники цивільних правовідносин, юридичні особи мають правоздатність та дієздатність. Але, на відміну від фізичних осіб, право та дієздатність юридичних осіб виникають одночасно, а саме в момент державної реєстрації, і припиняються також одночасно — в момент ліквідації юридичної особи та виключення її з державного реєстру». [7, с. 367]

«Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною, так і спеціальною. При універсальній правоздатності юридична особа не обмежується у своїх діях — вона може брати участь у будь-яких передбачених законом правовідносинах. Спеціальна правоздатність передбачає участь юридичної особи лише у певних правовідносинах, коло яких визначене статутом. Такі обмеження, як правило, встановлюються у зв'язку з тим, що юридична особа створюється з певною метою, визначеною засновниками, і не може самостійно визначати свою правосуб'єктність. Так, державні, громадські організації обмежені у своїй дієздатності. Для підприємницьких структур спеціальна правоздатність є негативним фактором, оскільки обмежує мобільність у зміні видів діяльності підприємства, основною метою діяльності якого є отримання прибутку, що можливо досягнути лише шляхом активізації господарської діяльності. Спеціальна правоздатність дещо уповільнює цей процес. Для заняття будь-яким новим видом діяльності юридичній особі необхідно здійснити державну реєстрацію змін до установчих документів. Новий ЦК України зробив значний крок вперед у цьому напрямку, оскільки надав юридичним особам можливість укладати будь-які угоди, не заборонені чинним законодавством, тобто універсальну правоздатність». [8, с. 496]

Держава як суб'єкт цивільних правовідносин визначається у вигляді органів державної влади.

Така класифікація суб'єктів у сфері приватного права має важливе практичне значення. Адже в правовідносинах приватного права не повинно бути нерівного положення суб'єктів — підпорядкування однієї сторони відносини іншій його стороні.

2.3 Об¢єкти правовідносин

Питання, пов'язані з об'єктом правових відносин, є найскладнішими в теорії правовідносин. Важко тут знайти положення, яке б одностайно визнавалося, не викликало суперечок.

З філософської точки зору під об'єктом розуміється те, що протистоїть суб'єкту, на що спрямована пізнавальна чи інша діяльність людини. «Об'єкт — частина об'єктивної реальності, з яким взаємодіє суб’єкт». [31,с. 453] Це найширше (абстрактне) визначення об'єкта.

«Таке розуміння об'єкта пристосовується і до сфери права. Варто лише мати на увазі, що якщо у філософському розумінні об'єктом стають речі, що включаються в людську діяльність, освоєні і пізнані людиною, то поняття об'єкта права значно вужче. Об'єкт права — це суспільні відносини, що можуть бути предметом правового регулювання і вимагають такого регулювання. Це вужче поняття об'єкта правовідносин. Щось більш конкретне, ніж об'єкт права. Це те, на що спрямовано діяльність визначених осіб в індивідуалізованому відношенні, це часточка суспільних відносин. Об'єкт права — поняття дуже абстрактне. Об'єкт правовідносин конкретніше, тому що він представляє у системі суспільних відносин елемент (одиницю загального), із приводу якого взаємодіють суб'єкти». [7, с. 364]

Якщо об'єкт правовідносин визначити як те, з приводу чого виникають правовідносини, то неможливо з'ясувати, який же елемент суспільних відносин, яке благо цікавить суб'єкта правового зв'язку. З приводу шлюбу виникає, наприклад, маса правовідносин, але кожна з них має свій об'єкт. Тому «об'єкт правовідносин — це те, на що спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки суб'єктів». [26, с. 392] Таке розуміння об'єкта правовідносин співпадає і з філософським трактуванням питання.

З питання об'єкту правовідносин існують дві теорії: моністична (теорія єдиного об'єкта) і плюралістична (теорія множинності об'єктів).

Людська поведінка — єдиний об'єкт, тому і теорія називається моністичною. Звичайно, людська поведінка може бути об'єктом деяких правовідносин. Але якщо її вважати єдиним об'єктом всіх правовідносин, то неможливо з'ясувати зміст і призначення абсолютної більшості правовідносин. У них інший об'єкт.

«Плюралістична теорія об'єкта правовідносин реально відображає різноманітність існуючих правовідносин, спирається на факти, практична, а тому вірна. Вона дає можливість показати різноманіття об'єктів правовідносин, а не зводити їх тільки доповедінки зобов'язаної особи». [17, с. 293] Об'єкт і суб'єкт — парні категорії. У практичному житті термін «об'єкт» співвідноситься не тільки з людиною як розумною істотою, але й будь-яким іншим фрагментом діяльності (предметом, процесом, поведінкою). У загальних взаємозв'язках суб'єкт може стати об'єктом, і навпаки - об'єкт суб'єктом. Ось чому в цьому розумінні у правовій науці ведуть мову щодо об'єктів і суб'єктів права, правопорушень, правовідносин, відповідальності, тлумачення і застосування законів, покарань тощо. У всіх цих випадках поняття об'єкта і суб'єкта не має цілком філософського змісту, а служить в основному лише операційним цілям.

«Об'єктом правового відношення виступає те, на що спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки його учасників, іншими словами, — це ті суспільні цінності (блага), з приводу яких суб'єкти вступають у відносини». [11, с. 178]

А, наприклад, об¢єкти цивільних правовідносин можуть бути визначені як «матеріальні чи нематеріальні блага, з приводу яких складаються цивільні правовідносини». [32, с. 130] «Загальним для всіх об'єктів суб'єктивних цивільних прав є їх призначення для єдиної мети —здатності задовольняти законні інтереси суб'єктів приватних прав». [33, с. 65]

«Трудові правовідносини – це правові відносини між працівником і роботодавцем, які виникають з моменту, коли працівник допускається до роботи в роботодавця, незалежно від того, оформлений трудовий договір чи ні». [34, с. 25]

Суб'єктивне право відкриває перед його володарем можливості щодо володіння, користування, розпорядження майном, вести себе відповідним чином, претендувати на дії інших. Все це підлягає поняттю об'єкта.

Як відомо, загальним об'єктом (предметом) правового регулювання є суспільні відносини. Проте суспільні відносини досить складна і багатоелементна реальність. Норми права і правовідносини, які складаються на їх основі, опосередковують не всі, а лише окремі види, фрагменти, ділянки, сфери цих відносин. Властиво, постає питання про те, що ж конкретно може бути і фактично виступає об'єктом різнобічних правовідносин. Різниця між об'єктом права в цілому і об'єктами конкретних правовідносин, які виникають в результаті його дій, полягає в ступені конкретизації.

Розрізняють такі види об'єктів правовідносин:

«1) Предмети матеріального світу. До них відносяться речі. У юридичному змісті речами є предмети природи в їхньому природному стані, а також створені в процесі трудової діяльності людини, із приводу яких виникає правовідносини. До речей відносяться: засоби виробництва, предмети споживання, гроші, цінні папери і т.д. Купівля-продаж продуктів, промислових товарів, міна, дарування, спадкування - це тільки деякі правовідносини, де об'єктом є предмети матеріального світу». [1, с. 164]

«2) Продукти духовної творчості — результат інтелектуальної (духовної, творчої) діяльності: твори мистецтва, літератури, живопису, кіно. З приводу їх виникають правовідносини і саме вони цікавлять носіїв суб'єктивного права — громадян, що відвідують музеї, виставки, бібліотеки, поетичні вечори і т.д. Тут у суб'єкта інтерес до об'єкта духовний. Якщо його ні, а є інші прагнення управомоченної особи, то й об'єкт правовідносини буде іншим». [9, с. 952] Наприклад, громадянин купує книгу, що цікавить його як добуток літератури. Об'єктом правовідносини в цьому випадку є продукт духовної творчості. Та ж книга, придбана з єдиною метою - прикрасити інтер'єр квартири, для управомоченної — не результат духовної творчості, а предмет матеріального світу.

«3) Особисті немайнові блага — нематеріальні блага, безпосередньо пов'язані з людиною, її особистістю. Це життя, здоров'я, честь, достоїнство людини. У випадку посягання на життя людини (при вчиненні убивства, наприклад) виникає охоронне кримінально-правові відносини, об'єктом яких є саме життя людини». [11, с. 153] У Кримінальному кодексі України, як і в кримінальному законодавстві закордонних держав, є спеціальні статті, що встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти життя, здоров'я, свободи і честі особи. Охороняються ці цінності і нормами інших галузей: адміністративного, цивільного, сімейного тощо.

«4) Поведінка учасників правовідносин. Поведінка людини — це взаємодія його з навколишнім середовищем. Виражається вона або в дії (активне поведінка), або в бездіяльності (пасивна поведінка).

Поведінка може виступати як об'єкт правовідносини, але це один з багатьох об'єктів, а не єдиний, як вважають представники моністичної теорії. Об'єктом правовідносини є, як правило, поведінка зобов'язаної особи і значно рідше - поведінка управомоченої». [17, с. 259]

«Результати поведінки учасників правовідносин — ті наслідки, до яких призводить та чи інша дія чи бездіяльність. Багато правовідносин і встановлюються заради того, щоб шляхом поведінки осіб домогтися визначеного результату. В цьому випадку не сама поведінка буде об'єктом правовідносини, а саме її результат». [2, с. 495]

2.4 Юридичні факти

Правовідносини — динамічне явище. Вони виникають, змінюються, припиняються, реалізуються. Динаміка правовідносин пов'язана з реальними життєвими обставинами, тобто з юридичними фактами.

Юридичні факти, поряд з нормами права і правосуб'єктністю, є необхідною передумовою правовідносин. Без юридичних фактів неможливі правовідносини. Наприклад, маючи право на вступ у вуз і будучи право-дієздатним, громадянин може реалізувати це право і вступити в правовідносини з вузом лише за наявності юридичного факту — факту успішної здачі вступних іспитів і зарахування до навчального закладу.

«Юридичні факти — це конкретні обставини, що виникли в житті певних суб'єктів, з настанням яких правові норми пов'язують настання певних юридичних наслідків, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин». [26, с. 352]

Ці факти стають юридичними не в силу якихось особливих внутрішніх властивостей, а внаслідок визнання їх такими державою, законом. Життя — безперервний ланцюг різноманітних фактів, явищ, дій, випадків, обставин, але не всі вони набувають юридичного значення, а тільки такі, які торкаються найбільш суттєвих інтересів суспільства, входять у сферу правового регулювання і можуть спричинити юридичні наслідки.

«Юридичними фактами стають, як правило, ті життєві обставини, на які вказує правова норма. Так, розділ майна в натурі, що є загальною індивідуальною власністю, стає юридичним фактом і веде до припинення права загальної індивідуальної власності остільки, оскільки на це вказує норма». [35, с. 110] Факт реєстрації шлюбу в органах загсу — юридичний факт, тоді як обряд церковного вінчання — життєва обставина, але не юридичний факт, тому що юридичні норми з ним ніяких правових наслідків не зв'язують.

«Вказуються юридичні факти в гіпотезі юридичної норми. При наявності (чи відсутності) юридичних фактів, зазначених у гіпотезі, «спрацьовує» диспозиція чи санкція юридичної норми». [5, с. 403]

Таким чином, надання правового характеру тим чи іншим обставинам цілком залежить від волі законодавця офіційної влади, а не самих учасників життєвого процесу, хоча без них ці обставини могли б і не наступити. «Не право породжує подібні факти, вони виникають і існують поза ним, але право надає їм статусу юридичних з метою їх регуляції і впорядкованості суспільного і державного життя

Це — реакція правової норми на конкретну ситуацію, яка передбачена в її гіпотезі. Юридичні факти служать безпосередньою підставою для появи і функціонування правовідносин». [13, с. 391]

«Юридичні факти багаточисельні і різноманітні, тому вони детально класифікуються наукою за різними ознаками з метою виявлення їх особливостей і більш глибокого пізнання». [36, с. 56]

За вольовою ознакою юридичні факти діляться на дії і події.

«Дії — це обставини, настання яких залежить від волі особи (наприклад, укладення угоди, скоєння правопорушення тощо).

Події — це обставини (явища), виникнення і дія яких не залежить від волі особи, але з настанням яких правові норми пов'язують настання певних правових наслідків, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, смерть, хвороба, перебіг терміну тощо)». [10, с. 582]

У свою чергу серед дії, залежно від того, чи узгоджуються вони з приписами правових норм, чи ні, розрізняють правомірні і неправомірні дії.

«Правомірні дії — це ті, що здійснюються на основі і згідно з приписами правових норм». [13, с. 377] Вони поділяються на юридичні акти і поступки (вчинки).

«Юридичні акти — це дії, що безпосередньо свідомо спрямовані на досягнення певного правового результату, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, укладення угоди)». [29, с. 160]

Юридичні наслідки настають в силу самої дії, що законом визнається вагомою. Прикладом юридичного вчинку є створення високомистецького літературного твору, який зацікавив видавця і був опублікований. Автор, створюючи здобуток, міг не мати на меті його публікацію, а правовідносини, що виникають в цьому випадку, відбуваються в силу вказівки закону. Юридичним вчинком буде і укладення фіктивного шлюбу, якщо в ньому народилися діти. Укладений без наміру створити реальну родину, а з метою, наприклад, одержати прописку, ухилитися від розподілу по закінченні вузу, одержати житлову площу, він породжує, у випадку народження дітей, всі юридичні обов'язки, пов'язані з утриманням і вихованням дітей.

«Події — це факти, походження яких не пов'язане з волею учасників правовідносин». [11, с. 164] Розрізняють відносні і абсолютні події. «Відносні події — це такі факти, походження яких пов'язано з волею людей, хоча ці люди до даних виникаючих правовідносин не мають відношення». [4, с. 291]

«Неправомірні дії — це дії, що чиняться всупереч приписам правових норм. Вони охоплюються поняттям правопорушення». [6, с. 147]

Залежно від ступеня їх суспільної небезпечності, тобто серйозності, серед неправомірних дій розрізняють злочини і проступки.

Злочини — це найбільш суспільно небезпечний вид неправомірних дій. Вони визначаються кримінальним законом і зумовлюють кримінальну відповідальність, оскільки посягають на цінності, що взяті під охорону нормами кримінального права. «Злочином визнається суспільно небезпечне, протиправне та кримінально каральне діяння (дія чи бездіяльність)». [37, с. 60]

Проступки — це менш суспільно небезпечні неправомірні діяння. Залежно від виду суспільних відносин, у сфері яких вони скоюються, а отже, від галузі права, норми якої при цьому порушуються, серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні та ін.

«Залежно від характеру правових наслідків, які вони породжують, юридичні факти поділяються на правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі.

Правоутворюючі юридичні факти зумовлюють виникнення правовідносин; правозмінюючі – їх зміну; правоприпиняючі - припинення правовідносин». [11, с. 159]

Професор В.В. Копєйчиков вважає, що «можна доповнити наступні види юридичних фактів за тривалістю у часі: а) одноактні - що складаються з одноразового акту їх виявлення (купівля квитка, що дає право на проїзд у транспорті); б) триваючі (або юридичні стани) - тривала у часі ознака (перебування у шлюбі, перебування на дійсній службі у Збройних Силах)». [7, с. 376]

Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції. «Презумпція — це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв'язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом». [18, с. 342] Презумпція не є достовірним фактом, а фактом, що припускається з великою мірою ймовірності і застосовується в юридичній практиці як засіб, що полегшує досягнення істини у вирішенні справи.

«Правова презумпція — це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Правові презумпції поділяються на:

а) презумпції, що не можуть бути спростовані — це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які не підлягають сумнівам, а тому не потребують доказу (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітнього);

б) презумпції, що можуть бути спростовані — це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які мають юридичне значення до того часу, поки у відповідності із встановленою процедурою не буде встановлене інше (презумпція невинності)». [9, с. 507]

Отже, юридичні факти слугують підставою не лише для виникнення, зміни і припинення конкретних правовідносин, але і цілеспрямований рух останніх є підставою юридичних фактів.

В цьому розділі був охарактеризований зміст правовідносин. В нього входять юридичні або природні права і обов'язки учасників суспільних відносин. Крім того, розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту правовідносин нерозривно пов'язані між собою. Фактичний зміст правовідносин виражає матеріальні або духовні цінності, стосовно яких виникли правовідносини. Юридичний зміст складають суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин. Ці суб'єктивні правая і обов'язки, як правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини змінюються на підставі законодавчих актів.

3. ВИДИ ПРАВОВІДНОСИН

Виникаючі й існуючі в житті правові відносини вкрай різноманітні і можуть бути класифіковані, в залежності від підстав, на різні види. Класифікація правових відносин здійснюється за різними критеріями.

«В залежності від урегульованості законодавством вони можуть бути врегульовані законом (нормативним актом) і не врегульовані — природні правовідносини.

Правовідносини за галузями права (поділяються на конституційні, адміністративні, цивільно-правові, фінансово-правові, трудові, земельні, екологічні, кримінально-правові тощо». [8, с. 518]

«Цивільні правові відносини – це майнові й особисті немайнові відносини (урегульовані нормами сучасного цивільного права) між майнововідособленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, що виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу». [38, с. 53] Прикладом таких відносин може бути ст. 435 ЦК України: «на підставі договору довічного утримання виникають цивільно-правові відносини, в яких одна сторона, що є непрацездатною особою (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна), наприклад, будинок, а набувач зобов'язується утримувати відчужувача». [21, с. 16]

У розподілі правовідносин по галузевій приналежності велике значення має розмежування матеріально-правових і процесуальних правовідносин. «Матеріально-правові відносини виникають на основі норм матеріального права. Їхній зміст – права й обов'язки, що складають предмет інтересів суб'єктів права, тобто істота юридичної справи: цивільно-правові, державно-правові, адміністративно-правові й інші матеріально-правові відносини. Процесуальні правовідносини виникають на базі процесуальних норм і вторинні від матеріально-правових відносин. Вони передбачають процедуру здійснення прав і обов'язків суб'єктів, порядок вирішення юридичної справи; цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні й інші процесуальні правовідносини». [10, с. 625]

Особливість процесуальних правовідносин ще й у тім, що вони взагалі не можуть виникнути й існувати без процесуальних правових норм. Якщо матеріально-правові відносини співвіднести із соціальною дійсністю і юридичними нормами, то схема тут буде така: суспільні відносини – норма права – матеріально-правове відношення. Норма права як би «накладається» на існуючі вже суспільні відносини, в результаті чого з'являються правовідносини. Суспільні відносини в цьому випадку виникають і існують незалежно від юридичної норми, а стикаючись з нею, знаходять правове фарбування, стають правовідносинами. Інша справа – процесуальні правовідносини. Їх немає в природі доти, поки не з'являється юридична процесуальна норма. Вона породжує такі правовідносини, а з її скасуванням вони також припиняють своє існування.

Так, наприклад, «цивільні процесуальні правовідносини – це суспільні відношення, які регулюються нормами цивільного процесуального права». [39, с. 60]

«Кримінально-процесуальні правовідносини визначають як урегульовані нормами кримінально-процесуального права відносини, що виникають, розвиваються, змінюються і припиняються у сфері кримінального судочинства». [40, с. 25]

Професор В.В. Копєйчиков додатково виділяє також наступні види правових відносин: за волевиявленням сторін:

«а) договірні, для виникнення яких необхідне виявлення (згода) як уповноваженої так і зобов'язаної сторони (наприклад, договір найму);

б) управлінські, для виникнення яких досить бажання лише уповноваженої сторони (наприклад, накладення адміністративного стягнення.За кількістю суб'єктів, які приймають участь в правовідносинах, їх можна поділити на прості (два суб'єкти) і складні, коли існує три і більше суб'єктів». [7, с. 329]

«Останнім часом стали відрізняти комплексні правовідносини — у підприємницькому праві, в яких поєднуються засади публічного і приватного права (горизонтально-вертикальні право-відносини)». [10, с. 643]

«За змістом суспільних відносин правовідносини можуть мати характер політичних, економічних, моральних, релігійних, міжнародних відносин.

Відносно змісту поведінки суб'єктів вони можуть бути активні (виконання обов'язків) ї пасивні (утримання від певних фактичних фізичних дій)». [13, с. 364]

«З погляду функціонального призначення правовідносини можуть бути регулятивні (статичні — закріплюючі і динамічні — розвиваючі) і охоронні (соціальні цінності)». [2, с. 383]

«Регулятивні правовідносини — це правомірна поведінка суб'єктів, тобто поведінка, що виникає на основі норм права і суворо до них відповідна». [8, с. 220] Такі правовідносини і складають суть правопорядку, їх переважна більшість, у їх існуванні і розвитку зацікавлено суспільство. «Регулятивні норми, які вміщують у гіпотезі вказівку на юридичні факти, також породжують у всіх адресатів однакові правосуб'єктні можливості, які гарантуються державою. Можливість мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки являє собою право особливого роду, елемент загальнорегулятивних правовідносин». [3, с. 82] Прикладом таких правовідносин є здійснення угод, подання заяви про зарахування зайво сплачених сум податку тощо.

«Охоронні правовідносини виникають з факту неправомірної поведінки суб'єкта як реакція держави на таку поведінку, тобто відновлення порушення права (кримінальні, адміністративні правовідносини). Мета правоохоронних правовідносин — захист існуючого в суспільстві нормального порядку відносин, покарання правопорушника». [9, с. 403] Цілком охоронною галуззю є кримінальне право, але охоронні відносини виникають і на основі розпоряджень інших галузей права, включаючи конституційне право. Якщо, наприклад, Конституційний Суд визнає неконституційним який-небудь нормативний акт, і він утрачає силу, то відбувається це в рамках саме охоронних правовідносин.

«В залежності від терміну тривалості виділяють короткочасні правовідносини, які завершуються виконанням учасниками своїх прав і обов'язків, і продовжуючі, які не завершуються виконанням одних прав і обов'язків (наприклад, трудові правовідносини після укладення трудового договору).

За характером відносин, які можуть регулюватись національною системою права і нормами міжнародного права, поділяються на внутрішні правовідносини і міжнародні правовідносини». [14, с. 618]

Якщо виходити із залежності від ступеня конкретизації (індивідуалізації) суб'єктів правовідносини можуть бути абсолютними і відносними.

«Абсолютні правовідносини визначає лише одна сторона — носій суб'єктивного права, а всі інші зобов'язані не заважати здійсненню ним своїх прав. Наприклад, відносини власності —точно визначений власник, а всі інші зобов'язані не заважати йому здійснювати свої права; відносини, пов'язані з реалізацією політичних свобод (свободою слова, зборів, друку, преси) — недопущення державою перешкод їх законному здійсненню; відносини авторства — ніхто не може використовувати або поширювати результати інтелектуальної, творчої діяльності без згоди автора та ін. У відносних правовідносинах точно визначені права й обов'язки всіх учасників — як уповноважених, так і зобов'язаних (покупець і продавець, юрист і клієнт, викладач і студент також будь-яке цивільно-правове зобов'язання, що виникає із договорів, із заподіяння шкоди)». [26, с. 405]

«За характером дій зобов'язаного суб'єкта: активні (суб'єкт зобов'язаний вчинити певні дії) і пасивні (суб'єкт має утриматись від певних дій)». [1, с. 119]

Ю.І. Гревцов вважає, що «конструкція абсолютних і загальних правовідносин не відповідає такому ознаку правовідносин, як взаємодія суб'єктів, а введення в юридичну науку концепцій абсолютних і загальнорегулятивних правовідносин сьогодні починає ґрунтовно перешкоджати більш глибокому пізнанню проблеми здійснення права». [32, с. 67]

«За кількістю суб'єктів правовідносини поділяються на прості (між двома суб'єктами) і складні (між двома і більше суб'єктами). Види правовідносин за суб'єктами: між суб'єктами федерації (у федеративній державі); громадянами держави; громадянином і державою; юридичною особою суб'єктом приватного права і державним органом; державними органами; органом держави і службовими особами; у рамках яких вони зобов'язані виконувати розпорядження керівника даного органу». [5, с. 385]

«Правовідносини за розподілом прав та обов'язків між суб'єктами вирізняють: односторонні та двосторонні. Типовим прикладом односторонніх правовідносин є договір дарування, згідно з яким у однієї сторони є лише суб'єктивне право (вимагати передачі подарованої машини, будівлі тощо), а у іншої – лише обов'язок (передати подарунок). Характерною ознакою двосторонніх правовідносин є наявність у кожної із двох сторін, що беруть участь у правовідносинах взаємних прав та обов'яків. Прикладом в даному випадку є будь-яка цивільно-правова угода». [9, с. 455]

«За складом правовідносини бувають прості, що складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків, і складні, що являють собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків». [10, с. 684] Так, для виникнення пенсійних відносин необхідна сукупність таких юридичних фактів: досягнення особою обумовленого законом віку, наявність у неї трудового стажу, рішення відповідного органу про призначення пенсії.

Отже, класифікувавши правовідносини за різними критеріями, можна зробити висновок, що вони є унікальним правовим явищем, яке всебічно і всеохоплююче регулює суспільне життя. Автори по різному поділяють правовідносини на види, проте їх класифікації практично збігаються. Тому значник суперечностей під час дослідження видів правовідносин виявлено не було.

ВИСНОВКИ

Досліждення різних точок зору таких авторів як професор В.В. Лазарєв, М.Н. Марченко, В.В. Копєйчиков, О.Ф. Скакун, М.С. Кельман та багатьох інших дали змогу узагальнити поняття правовідносин, прослідкувати розбіжності у формулюванні визначення цього поняття і виявити причину неспівпадіння поглядів.

Тому, на основі проаналізованого матеріалу можна дати таке визначення: правовідносини — врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями юридичних обов'язків та мають суб'єктивні права. Це конкретна форма буття права. Правовідносини виникають тоді і тільки тоді, коли відношення регулюється нормами права. Правовідносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень. Держава встановлює санкції за порушення тих чи інших правовідносин, за матеріальну шкоду, за порушення юридичних обов'язків, за факти правопорушень.

За допомогою чіткого уявлення про поняття саме правових відносин, не складною задачею стає відокремлення іх від суспільних і встановлення моменту, коли саме суспільні відносини набувають юридичних ознак.

Були визначені основні ознаки правовідносин: 1) це суспільні відносини; 2) існують у нерозривному зв'язку з юридичними нормами, що виступають нормативною базою їх виникнення, зміни і припинення; 3) учасники правовідносин пов'язані взаємними юридичними правами й обов'язками, що виникають у суб'єктів права при настанні певних юридичних фактів; 4) для правовідносин властива визначеність, індивідуалізованість; 5) несуть вольовий характер; 6) охороняються державою.

В роботі була розглянута структура правовідносин. До неї входять такі елементи: суб'єкти (фізичні і юридичні особи), об'єкти (матеріальні або духовні), зміст (юридичні права і обов'язки). Основною характеристикою суб’єктів права є їх правосуб'єктність, тобто передбачена нормами права здатність бути учасниками правовідносин. Вона складається з двох елементів: правоздатність і дієздатність. Зміст правовідносин має двоїстий характер. Розрізняють юридичний і фактичний зміст. Об'єкт правовідносин – це те реальне благо, на використання або охорону якого спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Юридичний зміст правовідносин – це можливість певних дій управомоченої особи, а також необхідність певних дій або необхідність утриматися від певних дій зобов'язаної особи, а фактичний зміст – самі дії, у яких реалізуються права й обов'язки.

Суб'єктивне право – це передбачена для управомоченої особи з метою задоволення її інтересів міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов'язками інших осіб.

Юридичний обов'язок є запропонована зобов'язаній особі і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якій вона повинна слідувати в інтересах управомоченої особи.

Суб'єктивне право і юридичний обов'язок – це парні і рівноелементні категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один одному.

Причиною виникнення правовідносин є юридичний факт, тобто конкретна життєва обставина, із настанням якої норма права пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Встановивши і систематизувавши поняття, ознаки, структуру, причини виникнення правовідносин, логічним доповненням є класифікація на види за галузями права (конституційні, цивільно-правові, адміністративні, кримінальні, трудові, сімейні та ін.), за змістом (регулятивні, охоронні), за ступенем індивідуалізації (відносні, абсолютні), за характером обов'язку (активного і пасивного типу), за методом правового регулювання (договірні і управлінські), за терміном тривалості (короткочасні і довготривалі) тощо.

Правовідносини мають державно-вольовий характер, оскільки державна влада юридично об'єктивує і закріплює ці відносини в системі діючих законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів.

Саме тому питання правовідносин не втрачає своєї актуальності, вимагає спостереження і контролю. Від якості правового регулювання залежить рівень нашого життя, захисту прав і свобод, порядку в суспільстві.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Волинка К.Г. Теорія держави і права: навч. посіб. / К.Г. Волинка - К.: МАУП, 2003.- 240 с

2. Кельман М.С. Загальна теорія держави та права: підручник / М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, Н.М. Хома. – 3-е вид, стереотипне. – Л.: Новий Світ-2000, 2009. - 584 с.

3. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: навч. пос. / П.М. Рабінович. - 6-е вид. - X.: Консум, 2002. - 160 с.

4. Теорія держави і права: підручник / за ред. С.Л. Лисенкова. - К.: Юрінком Інтер, 2005 - 448 с.

5. Загальна теорія держави і права: підручник для студентів 3-14 юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. - 432 с.

6. Хахулина К.С. Теория государства и права в схемах и определениях: учебное пособие / К.С. Хахулина, В.А. Малыга, И.В. Стадник. – Донецьк: Норд-Пресс, 2006. – 342 с.

7. Загальна теорія держави і права: підр. для студентів / за ред. В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - 498 с.

8. Теория права и государства: учебник / под ред. В.В. Лазарева.- 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Право и закон, 2001.- 583 с.

9. Теорія держави і права : підручник : академічний курс / О.В. Зайчук, А.П. Заєць, В.С. Журавський та ін. ; за ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко . - 2-е вид., перероб. і доповн. ─ К. : Юрінком Інтер, 2008 . ─ 688 с.

10. Скакун.О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс) : підручник / О.Ф. Скакун . ─ Х. : Еспада, 2006 . ─ 776 с.

11. Теорія держави і права : навч. посібник / Р.А. Ромашов, Н.М. Пархоменко, С.М. Легуша, Г.Н. Муртазаєва ; за заг. ред. Р.А. Ромашова, Н.М. Пархоменко. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К. : КНТ, 2007 . - 216 с.

12. Балинська О.М. Проблеми теорії держави і права: навч.-метод. посіб. / О.М. Балинська, Т.З. Гарасимів. Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. – Л.: ЛьвДУВС, 2008. – 320c.

13. Лазарев В.В. Теория государства и права: учебник для вузов / В.В. Лазарев В.В., С.В. Липень. - М.: Спарк, 1998.- 498 с.

14. Теория государства и права: курс лекций / под. ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. – 2-е изд. – М.: Юристъ, 2001 – 776 ст.

15. Україна. Конституція 1996. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв.1996 р.-К.: Преса України, 1997.-54 ст.

16. Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами// Бюлетень законодавства і юридичної практики України.- 2004.- №№ 11-12. - С. 41

17. Общая теория государства и права: академический курс в 2-х томах / под ред. М.Н. Марченко. - М.: Зерцало, 1998.- 426 с.

18. Правознавство: навч. пос. / за ред. В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 480c.

19. Земельный кодекс Украины.- Х.: ТОВ «Одиссей», 2002. - 248 с.

20. Гражданское право Украины: учебник для вызов системы МВД Украины в 2-х частях. Часть 1 / А.А. Пушкин, В.М. Самойленко, Р.Б. Шишка и др.; под ред. проф. А.А. Пушкина, доц. В.М. Самойленко.- Х.: Ун-т внутр. дел; Основа, 1996. - 526 с.

21. Гражданский кодекс Украины (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 сентября 2004 года).- Х.: ООО «Одиссей». 2004. - 324 с.

22. Гражданский Кодекс Украины (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 апреля 1998 года).-Х.: ООО «Одиссей», 1998.-ст.9. – С. 5.

23. Всеобщая декларация прав человека: Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов.- М.: Юрид. лит, 1990.- 341 с.

24. Кикоть Г.В. Правовідносини в аспекті визначення поняття права: загальна характеристика // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2004. – Вип. 15. – С. 382-390

25. Раянов Ф.М. Проблемы теории государства и права (Юриспруденции): учебный курс \ Ф.М. Раянов.- М.: Право и государство, 2003. - 304 с.

26. Теория государства и права: учебник для юридических вузов и факультетов / под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова.- М.: Издательская группа НОРМА-АНФРА, 1998. – 485 с.

27. Кодекс Украины об административных правонарушениях: научно-практический комментарий. - 3-е изд. - Х.: ООО «Одиссей», 2002, - 269 с.

28. Кримінальний кодекс України.- К.: Парламентське вид-во, 2001. – 356 с.

29. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: уч. пособие для высших учебных заведений / под ред. Профессора В.Г. Стрекозова.- М.: Дабахов. Ткачев, Димов, 1995.- 436 с.

30. Семейный кодекс Украины. - Х.: ООО «Одиссей», 2003. - 248 с.

31. Філософський енциклопедичний словник. М., 1983. – 724 с.

32. Харитонов Е.О. Гражданское право: Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство: учеб.пособие /Е. О. Харитонов, Н.А, Саниахметова: - К.: А.С.К., 2002. - 502 с.

33. Цивільне право України: Академічний курс: підручник у двох томах / за заг. ред. Я.М. Шевченко. - Т. 1. Загальна частина.- К.: Концерн Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003.- 403 с.

34. Працівники як суб’єкти трудових правовідносин при вирішенні колективного трудового спору. С. Запара. Право України, 2004, № 5. - С. 25

35. Кикоть Г.В. Юридичні факти у механізмі правового регулювання: проблеми теорії // Право України. – 2005. – № 7. – С. 109 - 112.

36. Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій: навч. посібник для юрид. фак. вузів / В.О. Котюк. - К.: Вен турі, 1996.- 249с.

37. Уголовное право Украины. Общая часть: учебник для студентов юрид. Вузов и фак. / М.И. Бажанов, Ю.В. Баулин, В.И. Борисов и др.; под ред. М.И. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тация.- 2-е изд., перераб. и доп. – Х.: Право, 1998.- 367 с.

38. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів.- К.: Вентурі., 1997. - 234 с.

39. Гражданский процесс: учебник / под ред. В.В. Комарова - Х.: ООО «Одиссей», 2001. - 321 с.

40. Кримінальний процес України: підручник / за ред. Є.Г. Коваленко, В. Т. Маляренко. - К.: Юрінком Інтер, 2004. – 347 с.

41. Гревцов Ю.И. Проблемы теории правового отношения. Л., 1981, - 456 с.