Шпаргалка: Економічна теорія

Шпаргалка: Економічна теорія

1. Політеком мікроекон та макро як складові економ теорії

Об'єктом вивчення для всіх економічних дисциплін є економіка в цілому. Проте якщо об'єкт вивчення для них є спільним, то предмет вивчення, тобто коло проблем, які розглядає та чи інша економічна наука, різний.

Розглянемо єдність і відмінність предмета вивчення зазначених складових економічної теорії. В економіці діють економічні субєкти. Свою діяльність вони спрямовують на економічні об'єкти і вступають у певні взаємовідносини. Тобто, є суб'єкти, об'єкти і економічні відносини. Кожний Із цих елементів стає предметом вивчення відповідної складової частини економічної теорії. Політична економія вивчає виробничі відносини в їх єдності та взаємодії з організаційно-економічними відносинами і продуктивними силами. Політекономія досліджує закони, які керують виробництвом, розподілом, обміном і споживанням життєвих благ, та розробляє методологічні основи механізму їх використання суспільством з метою підвищення ефективності виробництва і зростання добробуту людей . Але економічні (виробничі) відносини не Існують самі по собі, вони виявляються лише через діяльність і поведінку економічних суб'єктів перш за зсе фірм і домогосподарств. Це предмет мікроекономіки. Мікроекономіка як складова економічної теорії вивчає поведінку і механізм прийняття рішень окремими економічни-ми суб'єктами (Індивідами, домашніми господарствами, приємствами, організаціями, тобто мікросистемами), які прагнуть досягти мети за наявних обмежених ресурсів і для яких до того ж можна знайти альтернативне використання.

Нарешті внаслідок взаємодії фірм, домогосподарств держави створюється і відповідним чином розподіляється валовий внутрішній продукт (ВВП), який є головним економічним об'єктом, економіка функціонує як ціле. Саме це вивчає макроекономіка. Макроекономіка розкриває механізм функціонування національної економіки на основі макроекономічних теорій концепцій, моделей, обгрунтованих світовою та вітчизняної наукою й опробованих економічною практикою.

Однак не слід забувати й про те, що мікроекономіка макроекономіка - це самостійні теоретичні економічні дисципліпи, які вивчають, насамперед, функціональні залежності мі; економічними процесами та явищами на відповідних рівня проблеми ефективності виробництва, оптимізації прибуток тощо. В той же час ці науки індиферентні до вирооничих відносин, форм власності, соціальної структури суспільства розглядають Інтереси класів, соціальних груп, колективів, окремих особистостей.

2. Методи дос-ня економ явищ і процесів

Термін "метод" походить від грецького слова, що буквально означає: "шлях до чогось", "шлях пізнання» (або дослідження). "вчення", "теорія". Метод економічної теорії — шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії а розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення у теорії діалектики, у системі економічних законів та категорій цієї взаємодії. Система таких прийомів і операцій не може бути довільною. Вона повинна узгоджуватися з об'єктивними законами розвитку Діалектичний метод — гносеологічне й логічне відображення всієї діалектики. Водночас до складу цього методу слід віднести й суб'єктивний підхід, за якого об'єктом економічного аналізу стає поведінка людини, а отже, людська діяльність. Найважливішими категоріями такого підходу є потреби, інтереси, цілі людини, корисність, споживча вартість.

До філософських належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо. До загольнонаукових принципів і методів — принцип системності, структурно-функціональний підхід, методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції тощо. Найелементарнішою, найпростішою клітиною в системі теоретичного знання, а водночас вихідним елементом у системі діалектики є метод абстракції.

Метод абстракції — метод, який передбачає відмову від поверхневих, несуттєвих сторін явища для розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв'язків, дійсної тенденцій руху. Результатом абстракції (поряд з використанням інших елементів діалектики) є обгрунтування економічних категорій. Абстракція лише відображає у формі думки зміст, закладений у речах.

Метод; сходження від абстрактного до конкретного — перехід від загальних і збіднених за змістом понять до розчленованих і багатших за змістом.Аналіз — розчленування предмета (явища чи процесу) на складові частини, окремі сторони. Синтез – поєднання розрізнених раніше частин і сторін у цілісність з урахуванням взаємозв’язків між ними.

3. Економічні потреби і виробничі можливості суспільства

економічні потреби - ідеальний внутрішній мотив людини. що спонукає її до економічної діяльності для забезпечення власного добробуту та добробуту членів родини. За ступенем задоволення розрізняють абсолютні, дійсні та платоспроможні (фактичні) потреби. Абсолютні економічні, потреби визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг за найсприятливіших: умов,які могли б бути спожиті суспільством. Дійсні економічні потреби — це потреби, які задовольняхугьа а оптимальних розмірів виробництва, у даному випадку за ж-дчного недовантаження виробничих потужностей. Фактичні економічні потреби виявяякпься у формі задоволення платоспроможного попиту. Розрізняють також економічні потреби суспільства, класів, соціальиих верств, прошарків і груп, економічні потреби окремих людей. Розвиток та задоволення потреб у кінцевому підсумку залежить від ступеня зрілості економічної системи. За первіснообщннного ладу людина задовольняла лише найелементарніші фізіологічні потреби. Економічні потреби окремої людини, трудового колективу й сукупного працівника слід групувати навколо потреб людини-працівника і людини-власника. Потреби людини-працівника народжуються у виробництві і пов'язані з процесом праці, з можливістю працювати. З-поміж них — насамперед потреби у якісному вдосконаленні умов праці: передусім санітарно-гігієнічні умови (ступінь забруднення повітря, вібрація, освітленість, во-яогість, рівень температури, наявність або відсутність кондиціонерів, інтенсивність шуму), фізичні небезпеки, контакти з іншими людьми. Близькі до цих умов фізичні вимоги, серед яких важливу роль відіграє встановлений темп роботи, тривалість робочого циклу, прив'язаність до робочого місця тощо. Умови праці повинні стимулювати робітника до ефективної, високопродуктивної праці, до творчого пошуку в процесі виробництва. З розгортанням НТР, розвитком автоматизованого виробництва з-поміж потреб людини вирішальну роль відіграватимуть потреби у вільній і творчій праці.

4. Економ сисма суп-ва: властивості структура моделі

Сучасна наука розглядає сустльство як цілісну складну, динамічну, систему, розвиток якої підпорядковано об'єктивно діючим законам. Важливого підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система. В економічній науці Існують різні підходи до визначення економічної системи. "Економічна система -це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності. Реальна практика постійно підтверджує системний характер економіки. Об'єктивно існуючі економічні системи знаходять своє наукове відображення в теоретичних (наукових) економічних системах.

Перший розгорнутий аналіз економіки як системи чдійснив основоположник класичної школи політекономії А. Сміт у (.головній науковій праці "Багатство народів" ( 1776) Їз наступних наукових систем слід перш за все виділити системи, створені Д. Рікардо (1817 р-), Ф. Лістом (1841 р.), Дж. С. Міллем (1848 р.), К. Марксом (1867 р.), К, Менгером ( 1871 р-), А. Маршал-лом (1890р.), Дж. Кейнсом (1936 р.)„ П. Самуельсоном (195] р.). Головною проблемою сучасного періоду формування наукових економічних систем у вітчизняній економічній науці можна вважати проблему поєднання універсальних підході, які вироблені світовою.

Розглянемо структурні елементи економічної системи. Будь-яка економічна система характеризується ієрархічніс-тю. Ієрархія системи визначається місцем ЇЇ елементів у соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємо' зв'язку елементів системи може бути "вертикальним" або "горпзонтальним".Верт'икальна залежність виявляється у вІдносинах примусу, влади - підкори, керованості - підлеглості. І'оризонтальні зв'язки є партнерськими, добровільними, конкурентними. Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам. Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів: ікдивід, колектив, держава; виробник ( продавець), посередник, споживач (покупець), фізичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональнІ (виробничі підприємства, банки, біржі тощо). Економічна система має три госновні ланки, підсистеми:

- екомимічну структуру продуктивних сил суспільства;

- систему економічних відносин;

механізм господарювання.

5. Людина як провідний елемент продуктивних сил і вир-х відносин

Продуктивні сили - це одне з основних понять полі-тичноЇ економії- їх розглядають які сукупність особистих і речових факторів виробництва в Їх взаємодії та взаємозв'язку . Речовий фактор - засоби виробництва ( предмети праці та засоби праці). Дня того, щоб почався процес виробництва, їх необхідно поєднати з робочою силою (особистий фактор). Людина з її умінням, виробничим досвідом, навичками до праці - вирішальний елемент будь-якого виробництва. Перехід від одного етапу розвитку суспільства до наступного мас передбачати максимальне використання наявних продуктивних сил та їх піднесення на якісно новий рівень. Виробничі відносини - це сукупність соціально-економічних та організаційню-виробничих зв'язків між госпо-господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів. Під виробництвом, а точніше "суспільним виробництвом " економісти розуміють (весь процес відтворення, який включає чотири ланки (стадії): безпосередньо виробництво як процес створення матеріальних благ (послуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свого частку у виробленому національному продукті (в натурі або в іювній сумі грошей); обмін, в промесі якого отримана часгка при розподілі (натуральна, грошова) обмінюється на необхідні конкретні засоби існування; споживання - тут вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим самим дасться поштовх до розпочинання нового виробничого циклу . Виробничі відносини виникають також в процесі організації виробництва та управління ним. Ця група відносин і називається організаційно-економічними відносинсши.

Специфіка організаційно-економічних відносин полягає в му, що вони характеризують лише стан виробництва, відображав особливості розвитку факторів виробництва» їх суспільну комбінац При цьому не зачіпаються соціально-економічні форми виробний (феодалізм, капіталізм, соіалізм тощо). Тому організаційно-економІчні цідносини можуть мати спільний зміст па різних історичних ступеней розвитку.

6. Типи і еволюція економічних систем

У світовій економічній літературі існують різні підходи до виділення типів економічних систем Для цього, як правило, використовують декілька різних критеріїв: - рівень розвитку продуктивних сил; - форми власності; - співвідношення секторів національної економіки;

- різні узагальнені показники тощо.

Перший критерій характеристики різних економічних систем суспільства - це рівень розвитку продуктивних сил суспільства.

З цієї точки зору класичною можна визнати теорію, яка в історії розвитку людського суспільства виділяє три стадіїв розвитку: - доіндустріальне суспільство ~ економічну систему, в якій домінує ручна праця; - індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця; - постіндустріаяьне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією.

Однак ці системи суттєво розрізняються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом власності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності. Американський економіст Джон Кеннет Гелбрейт індустріальне і постіндусїріальне суспільство ділить кожне на два етапи: старе і ноне індустріальне суспільство: пості ндустріальне - те, яке вже реально с в деяких розвинених країнах. Основний недолік даної характеристики економічного розвитку суспільства заключається в тому, що при такому підході не враховуються соціальні відносини між людьми. Командно-адміністративна система. Заснована на:

- пануванні державної форми власності, одержавленнІ народного господарства; - відсутності конкуренції; - директивному плануванні;

- неринкових господарських зв'язках; - зрівняльному характері розподілу; - Ігноруванні законів товарно-грошового обігу; - жорсткому ієрархічному підпорядкуванні суб'єктів господарювання; - нерозвиненості або й відсутності ршжового менталітету тощо.

На три основні питання відповідає: виробляти те, так і для тих, як це передбачається державними органами, які ре-гулють всі основні економічні процеси. Позитивним у цій системі є те, що вона дозволяє вирішувати цілий ряд соціальних проблем.

Негативним - те, що вона не створює економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів споживача.

Ринкова економіка. Основними характерними рисами е такі: - різноманітність форм власності; - свобода підприємництва; - конкурентний механізм господарювання; - матеріальне стимулювання; - вільне ціноутворення, що грунтується на взаємодії попиту і пропозиції;

- регулююча економічна роль держави; - особиста свобода; - домінування індивідуального інтересу тощо.

На три основні запитання відповідає: виробляти те, так і для тих, як цього вимагає ринок.

Позитивне в цій системі те, що вона продукує потужні економічні стимули на мікрорівні; негативним - не дозволяє вирішувати цілий ряд соціальних проблем.

Змішана економічна система. Характеризує сучасні розвинені країни, еволюціонувала з економіки чистого ринку, врахувала його недоліки і відмови. Сучасні розвинені економічні системи характеризуються: - різноманітністю форм власності та господарювання; - якісними зрушеннями у відносинах приватної власності, конкурентному механізмі; - значною роллю держави, прогнозуванням соціально-скоіїо;їїічіїнх процесів тощо.

7. Відносини власності в економічних системах

Відносини власності е соціально -економічною основою функціонування економічної системи. Власність - комплекс відносин;, багатомірне та багаторівневе явище. Як соціальпо-екоіїомічний процес власність характеризується полі функціональністю пояірезультативністю.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між окремими громадянами, соціальними ірупами, класами, державою. Однак власність - це не лише юридична, я й економічна категорія. Причому остання є визначальною саме економічні відносини власності детермінують Їхню юридичну форму. Власність відіграє важливу роль в економічному житті 1) впорядковує економічну взаємодію в суспільстві, важливим елементом економічної організації, встановлює правомочність на ресурси, кінечні товари, доходи;

2) створює, при певних умовах, конкретну зацікавленість в ефективному використанні обмежених економічних ресурсів; виділяє конкретний економічний інтерес, дозволяє персоніфікувати відповідальність за конкретні економічні об'єкти. Разом з тим сама по собі власність не гарантує ефективного Їх використащія. Вона є однією і передумов ефективності;

3) приватна .власність па капітал, вироблений продукт, підприємницький доход і його державний захист с однією з умов вільного підприємництва; 4) створює економічну захищеність людини, сім'ї, підприємства, с стимулом діяльності.

1-2. Струкгура власності

Структура відносин власності багаторівнева і різноманітна.

Класифікацію відносин власності здійснюють за такими критеріями:

- внутрішньогенетичними;

- суб'єктами і економічними ріннями;

- об'єктами;

- типами, формами та видами.

Внутрішню побудову відносин власності у науковій літературі розкривають через аналіз взаємодії відносин привласнення і відчуження. Привласнення - це економічний процсс, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Об'єктом привласнення можуть бути рсзультати праці. тобто матеріальні блага і послуги, нерухомість ,- робоча сила, гроші- (цінні папери тощо) Складовими привласнення є відносини володіння розпорядження і користування. володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності пешюму суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності. Розпоряджелння - це здійснювати власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктом право прийняття планових І управлінський рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності. Користування (використання) - цс процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалІзуючи прав володаря і розпорядника.

Проте тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності.

Однак сутність відносин власності не слід обмежувати відносинами привласнення, хоча вони і е визначальними. Парною категорією привласнення є відчуженім. Відчуження - процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення резуль татів функціонуючої та суспільної праці з перетворенням власності суб'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те. що відчужується. Акт привласнення об'єкта власносгі одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження ноги для іншого суб'єкта.

Об'єктами власності є: засоби виробництва; земля, її надра, рослинний і тваринний світ; робоча сила та результати її діяльності (предмети матеріальної та духовної культури); цінні папери, гроші тощо. Визначальним серед цього різномані'п'я є засоби і фактори виробництва.

9. Сутність функції та еволюція грошей

Гроші - спец-й товар який виконує роль загального еквівалента завдяки чому в ньому виражається вартість усіх інших товарів і встановлюються економічні відносини між суб’єктами госп-ї діяльності. Функйфї грошей : 1) функція міри вартості , полягає в тому що вартість усіх товарів виражається у грошах що за їх допомогою порівнюється вартості різних товарів. 2) вагова кільсть металу прийнятого в країні за грошову одиницю , — це масштаб цін. Гроші виконують також функцію засобу обігу, тобто вони засобом реалізації товарів, посередником в їх обміні. Паперові гроші — це грошові знаки або символи повноцінних грошей, які наділені примусовим курсом і випускаються для витрат держави. Третя функція грошей випливає з попередньої. Вони вилучаються з обміну, переривають свій обіг і перетворюються на скарб, засіб нагромадження, бо за них завжди можна купити будь-який товар. Оскільки для придбання предметів споживання значної цінності (житло, меблі, автомобіль тощо) необхідно попередньо накопичити певну суму грошей, то за стабільної грошової одиниці окремі особи нерідко тримають гроші вдома. З розвитком товарно-грошових відносин гроші починають виконувати і функцію платежу, тобто стають засобом оплати боргового зобов'язання, коли продавець є кредитором, а покупець — боржником. Кредитні гроші — найрозвинутіша форма грошей, яка є знаком (символом) вартості, виконує роль загального еквівалента, забезпечує рух позичкового капіталу та еволюцію кредитних відносин. В обігу між різними країнами гроші виконують функцію світових грошей. Спочатку її могло виконувати лише золото. Воно було передусім загальним міжнародним платіжним засобом.

10. Грошовий обіг та його закони

Кількість грошей, необхідних для обігу, тобто форми грошей, підпорядковуються своїм особливим законам. З урахуванням перших двох функцій грошей такий закон виражається формулою, в якій кількість грошей залежить від суми цін товарів (що, у свою чергу, визначається кількістю товарів і рівнем цін на кожний із них) і швидкості обігу одноіменної грошової одиниці:

К=Ц/О

де К — кількість грошей, необхідних для товарного обігу в певному році; Ц — сума цін товарів, що реалізуються у певному році; О — середнє число оборотів за рік грошової одиниці. Це загальний закон кількості грошей в. обігу.

З розвитком функції грошей як засобу платежу ця формула набуває складнішого вигляду:

де СЦ — сума товарних цін; К — сума цін товарів, проданих у кредит; П— сума платежів за борговими зобов'язаннями; ВВ — сума взаємопогашуваних безготівкових платежів, Шo — середня кількість оборотів грошової одиниці (як засобу обігу та платежу).

На перший погляд може здатися, що для виконання функції засобу платежу необхідна додаткова кількість грошей. Однак це не цілком так. Річ у тому, що частину товарів продають у кредит і оплачують за межами певного періоду. Отже, на відповідну величину зменшується потрібна кількість грошових одиниць. Крім того, значну частину боргових зобов'язань погашають не сплатою готівки, а їх взаємним зарахуванням. Слід також урахувати в певному періоді суму платежів за товари, продані в кредит раніше.

Основними елементами закону грошового обігу є товарна маса, що перебуває в обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу грошей. Причому не рівень цін товарів залежить вад кількості грошей в обігу, а навпаки, кількість грошей, які перебувають в обігу, залежить від рівня цін. Крім того, не швидкість обігу грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей залежить від швидкості обігу. Збільшення швидкості обігу грошової одиниці рівноцінне зменшенню грошової маси. Однак в обігу, крім повноцінних грошей, із XVII ст. перебувають паперово-кредитні гроші, підпорядковані закону обігу паперових грошей. Сутність цього специфічного закону полягає в тому, що кількість грошей у сфері обігу повинна дорівнювати кількості золотих грошей, потрібних для нормального функціонування товарообороту. Кожен паперовий долар прирівнювався до золотого і мав таку саму купівельну ціну, як і золотий. Закон обігу паперових грошей діяв в умовах, коли в основі грошової вартості лежало золото.

Згідно із сучасною кількісною теорією грошей і цін, основоположником якої є американський економіст І.Фішер, кількість грошей в обігу визначається за формулою:

де Р — абсолютний рівень цін; У— реальний обсяг виробництва; V— швидкість обігу грошей.

Загалом у сучасній західній економічній літературі головним фактором попиту на гроші вважають багатство. Крім того, беруться до уваги зміни в очікуваннях (у разі оптимістичних прогнозів щодо економічної кон'юнктури попит на гроші зростає і навпаки) населення, обсяги номінальних і реальних доходів, реальної та номінальної ставки відсотка та ін.

Із сформульованих законів випливає дуже важливий принцип грошового обігу, а саме: у підтриманні рівноваги в економіці, збалансованості попиту та пропозиції важливу роль відіграє грошова маса. Вона є сумою купівельних та платіжних засобів, що обслуговують господарський обіг і належать державі, фірмам та окремим особам. У грошовій масі розрізняють активні гроші, які використовуються в готівковому та безготівковому обігу; пасивні гроші (заощадження, резерви, залишки на рахунках), які лише потенційно можуть використовуватися в угодах.

11. Інфляція сутність причини со-но-економічні наслідки шляхи подолання

Інфляція — знецінення грошей, зниження їх купівельної спроможності, що виявляється у зростанні цін.

Причинами інфляційних процесів у цих країнах є також диспорції в народному господарстві, кризові явища у валютно-фінансовій системі та ін. Деякі з цих причин пояснюють інфляцію у країнах колишнього СРСР, у тому числі й в Україні. На відміну від відкритої інфляції у розвинутих країнах Заходу, вона мала тут до кінця 80-х років прихований характер. Це означає, що держава не визнавала зростання цін, а за збереження гострого дефіциту товарів і послуг за них треба було часто переплачувати чиновникам апарату, торговельній мафії або на додаток до ціни надавати інші послуги. Так, внаслідок прихованого зростання цін в СРСР один карбованець 1960 р. знецінився в 1988 р. до 42 копійок. Найбільш узагальнюючою, а внаслідок цього надто абстрактною (оскільки вона зумовлює низку інших деформацій, вад економічної системи) причиною інфляції є тотальне одержавлення економіки, через що її називають державною економікою. Серед найважливіших, конкретніших причин інфляції у країнах СНД, у тому числі в Україні, слід назвати, по-перше, глибоку деформацію основних пропорцій народного господарства, насамперед співвідношення між групою "А" і групою "Б", а також галузеву незбалансованість. Таку інфляцію називають структурною По-друге, надмірна мілітаризація економіки. По-третє, певна монополізація економіки. Так, в Україні у 1994 р. понад 900 промислових підприємств були монополістами у виробництві понад 2365 найважливіших видів промислової продукції (більш як 35% її загального обсягу). Водночас 185 підприємств були єдиними виробниками 840 видів продукції. За цих умов необдумана політика лібералізації цін у першій половині 90-х років значною мірою зумовила інфляційне підвищення цін, грошова емісія стала наслідком такої політики. Ще однією причиною інфляції була дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів і радгоспів, неефективного капітального будівництва. Інфляційне зростання цін зумовлене також руйнуванням старої грошово-кредитної й фінансової системи й запізнілим формуванням нової, до того ж малоефективної, розладом системи безготівкових розрахунків, надмірним податковим пресом, політикою дешевих грошей НБУ в 1992 р. тощо. Ще однією причиною швидкого зростання цін у країнах СНД є велика кількість посередників між виробниками й споживачем. В Україні їх нерідко буває до п'яти, внаслідок чого ціна товару підвищується в 4—5 разів. Посилення інфляції спричиняють також значні всезростаючі витрати уряду на управління та інші фактори. Узагальнюючи розвиток інфляції, слід виділити три її види: 1) "повзуча" — ціни зростають у незначному обсязі (до 5% за рік); 2) "галопуюча"— ціни зростають за рік на 10% і трохи більше; 3) "гіперінфляція" — ціни зростають на 1—2% щодня.

З'ясування основних причин (внутрішніх і зовнішніх) інфля-ії дає змогу визначити найважливіші шляхи боротьби з нею. озрізняють такі три методи стабілізації грошового обігу: нуліфіадія, ревалоризація й девальвація. Нуліфікація (лат. — знищення) означає такий різ-овид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки анулюється, тобто оголошуються недійсними. Цей метод використовується за наявності супергіперінфляції. Ревалоризація — повернення попередньої купівельної сили рошовим знакам. Для цього з обігу вилучають зайві гроші. Та-сий метод застосовують за незначної інфляції. Девальвація — зниження обмінного курсу (ціни) грошової адиниці однієї країни до грошової одиниці іншої. За своєю сутністю вона протилежна ревальвації. Під час панування золотого ;тандарту девальвація означала офіційне зниження золотого вмісту грошової одиниці, а її наслідком був обмін такої грошової одиниці на меншу кількість золота.

Для боротьби з інфляцією необхідно усунути причини, які її зумовили, зокрема здійснювати державне регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. Але навіть якщо усунути всі причини, що породжують інфляцію, вона певною мірою може тривати внаслідок інфляційних очікувань населення — вони продовжують ще деякий час купувати товари "про запас".

12. Ринок сутність функції та моделі

Американський економіст П.Хейне стверджував, що "ринок — це набір взаємозв'язків, або процес конкурентних торгів". Наведені визначення об'єднує те, що всі вони виходять із тлумачення західними науковцями предмета економічної науки, тобто без акцентування на вивченні виробничих або економічних відносин. Крім того, у перших двох визначеннях наголошується на тенденції до вирівнювання цін, тобто називається важлива функція ринку. При цьому не слід обмежувати ринок лише сферою товарного обміну, оскільки ринок передбачає грошовий обіг, у тому числі ринок цінних паперів. Сучасний ринок — певна сукупність економічних відносин між домашніми господарствами, різними типами фірм та організації (насамперед крупними компаніями) і державою (у тому числі наднаціональними органами) з приводу купівлі товарів і послуг у сфері обігу та механізм забезпечення цього процесу відповідно де законів товарного виробництва 1 грошового обігу.

Щоб дати комплексне (або системне) визначення сутност ринку, необхідно з'ясувати його основні функції. Такими функціями є:

1) остаточне визначення вартості товарів і послуг та їх реалізація, перетворення продукту праці на товар. Ця функція може бути названа ціноутворюючою; 2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокрема зв'язку між виробництвом і споживанням), формування цілісної національної економічної системи та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку. Цю функцію можна назвати відтворювальною, оскільки з її допомогою здійснюється оборот сукупного суспільного продукту та його складових частин; 3) спонукання виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільне необхідними, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей. Це спонукаюча функція; 4) регулюючий вплив на економіку загалом, на пропорції між різними сферами та галузями економіки, приведення у відповідність платоспроможного попиту й пропозиції, нагромадження й споживання та інших пропорцій. Це — регулююча функція. Внаслідок цього ринок не знає дефіциту, товарного голоду та інших негативних явищ, властивих командно-адмістративній системі; 5) сприяння контролю споживачів за виробництвом, вирівнювання Цін, або контролююча функція. 6) функція посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства; 7) функція санації, тобто очищення економічної системи від неефективних і нежиттєздатних підприємств через механізм конкуренції. Це унеможливлює або значно ослаблює виробництво заради виробництва, а отже, витратний характер економіки; 8) інформаційна функція, тобто постійна наявність таких ринкових сигналів, як ціни, ставки за кредит тощо, з допомогою яких можна оперативно вносити зміни у плани господарської діяльності. Сучасна економіка являє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків. Існують різні класифікації видів ринку.

13. Класифікація ринків і загальні ознаки їх функціонування

За територіальною ознакою виділяють внутрішній і зовнішній ринок. Внутрішній ринок у свою чергу може бути національним, регіональним і локальним (місцевим). Національний - це весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками її кордонів. Регіональний - ринок окремого територіального підрозділу (республіки, краю, області, району). Локальний - ринок якоїсь місцевості, яка включає певну сукупність населених пунктів. Регіональні й локальні ринки, на відміну від національних, не мають чітко окреслених кордонів. За організаційною ознакою, тобто за ступенем обмеження конкуренції, виділяють чотири основні ринкові структури: - ринок досконалої конкуренції; - ринок монополістичної конкуренції; - олігополістичний ринок; - ринок чистої монополії.

З точки зору суб'єкта розрізняють ринки: попукпців, продавців, посередників, проміжних продавців, ринок державних закладів .

За характером продаж ринок буває: оптовий і роздрібний. За рівнем насичення товарної маси і ступенем задоволення попиту ринок рівноважний, дефіцитний і надлишковий. З точки зору відповідності функціонування ринку діючому занонодавству розрізняють: легальний і нелегальний (тіньовий, чорний) ринки. З точки зору об'єкта купелі-продажу деякі економісти розрізняють два види ринку: ринок ресурсів і ринок споживчих товарів. Зустрічаємо і таку класифікацію: ринки споживчих товарів і послуг: - ринок продовольчих товарів; - ринок непродовольчих товарів; - ринок послуг; ринки факторів виробництва: - ринок робочої сили (ринок праці); - ринок засобів виробництва; - ринок сировини; ринки нерухомості: - ринок житла; - ринок землі; фінансовий ринок: - фондовий ринок; - грошовий ринок; - ф'ючерсний чи ринок ринок термінових контрактів; інформаційний ринок: - ринок духовно-інтелектуального продукту. На ринку предметів споживання відбувається купівля-продаж предметів споживання. Продавцями на цьому ринку виступають виробники, які поставляють на ринок товари, споживачами - домашні господарства. Іноді на такому ринку покупцями можуть бути підприємства, фірми, державні організації, які купують, наприклад, машини, побутову техніку,канцелярські товари і т.п.

В залежності від об'єктів продажу такий товарний ринок підрозділяється на ринок продовольчих товарів і промислових товарів. Ринок продовольчих товарів, або продовольчий ринок, призначений для продажу продавцр.мй і придбання покупцями продуктів харчування, продовольства. На цьому ринку торгують усім, чим харчуються люди і тварини, а також товарами, з яких готується їжа. З певним ступенем умовності до ринку продовольчих товарів відносять продаж тютюнових і виногорілчаних виробів. Ринок продовольчих товарів може у свою чергу поділятися на різні ринки: м'ясний, молочний, хлібний, рибний,овочевий. Ринок промислових (непродовольчих) споживчих товарів призначений для продажу великої групи товарів народного споживання, включаючи одяг, взуття, головні убори, предмети галантереї і парфумерії, побутові товари, предмети господарського побуту, меблі, культтовари, книги і письмове приладдя, ліки, окремі види будівельних матеріалів, транспортні засоби особистого і сімейного користування та інші товари аналогічного призначення.

14. Попит пропозиція та ринкові ціни

Попит — це кількість певного товару, яку споживачі бажають і спроможні купити на ринку за певну ціну за певний проміжок часу.

Бажання, підкріплені грошовими можливостями, перетворюються на попит. Попит - це потреби людей, представлені на ринку і забезпечені грошима; іншими словами, попит — це платоспроможні потреби людей. Згідно із законом попиту, чим вища ціна на товар, тим меншу його кількість купуватимуть споживачі. І, навпаки, чим нижча ціна товару, тим більшу його кількість купуватимуть. Отже, закон попиту відображає обернену залежність між ціною товару і величиною попиту на нього. Цю залежність можна зобразити за допомогою простого графіка (рис. 1.1), на якому по горизонталі відкладено кількість ( 0<і ), а по вертикалі — ціну (Р). З рис. 1.1 видно, що чим вища ціна на товар, тим менша крива індивідуального попиту на продукт

Наприклад, якщо ціна на лимони підвищилася, ми купуємо меншу їх кількість і шукаємо продукти-замінники ( апельсини. мандарини тощо), через що попит лимони зменшується. На попит впливають такі основні чинники: - ціна товару; - ціна на взаємозамінювані ( якщо зниження ціни на один товар веде до зменшення попиту на інший) та взаємодоповнювані (якщо зниження ціни на один товар збільшує попит на інший) товари; - індивідуальні смаки й уподобання.         За незмінних усіх інших чинників зміна ціни на товар змінює величину попиту на нього. Графічно цю ситуацію показують як рух по сталій кривій попиту (рис. 1.2.).

Рис.1.3. Вплив змін нецінових чинників на попит

Якщо змінюються нецінові чинники, то відбуваються зміни у попиті. Графічно цю ситуацію показують як переміщення кривої попиту. Зі збільшенням попит вона переміщується вправо, а зі зменшенням — вліво.

Пропозиція – це та кількість товарів, яку виробник бажає та спроможний виробляти і постачати для продажу на ринку за певну ціну і впродовж визначеного проміжку часу.

Пропозиція визначається виробнищ'вом, але не завжди збігається з ним, бо не все, що виробляється, потрапляє на ринок. Між ціною та кількістю пропонованого товару існує пряма, або позитивна, залежність. Якщо ціна зростає, відповідно збільшується й величина пропозиції: якщо цінс знижується, то зменшується величина пропозиції.Цю залежність називають законом пропозиції.

З рис. 2.1. видно, що зі зростанням ціни продукту величині його пропозиції збільшується. Якщо ціна зростає, величина пропозиції збільшується, мі переміщуємося вгору по кривій , якщо ж ціна знижується величина пропозиції зменшується, і ми переміщуємося донизу по кривій . Положення самої кривої не змінюється.

Ціну, що встановлюється на ринку під впливом взаємоді попиту та пропозиції, називають ринковою ціною, або цінок рівноваги. За умов конкуренції на ринку будь-якого товару існує багато покупців і продавців. Тому можемо перейти від індивідуальним попиту і пропозиції до ринковою попиту та ринкової пропозиції підсумувавши величину попиту кожного покупця та величину про позиції кожного продавця. Точка перетину цих двох кривих і визна час ринкову ціну (рис. 3.1.).

Через це ринкову ціну і називають ціною рівноваги, або рівноважною ціною, оскільки вона передбачає рівність величини попиту й величини пропозиції товару-

15. Домогосподарство як суб’єкт господарювання

Отже, домогосподарство має вирішити проблему; при певній структурі та рівні потреб і доходів знайти так; комбінацію споживчих благ, яка б максимальне відповідала його потребам. Якщо потреби домогосподарства є варіаційнок величиною, то рівень доходів - наявна величина, яка ; фінансового боку встановлює межу задоволення потреб інакше кажучи, являє собою бюджетне обмеження.

Оскільки згідно з попередніми припущеннями вс доходи домогосподарства мають витрачатися на споживання бюджетне обмеження набуває вигляду:

М = Р1Х1 + ... РІХі +... + Р пХп,

де М - отриманий за певний період доход; Р1, Рі, Рп – ціни споживчих благ; XI, Хі, Хп - обсяг споживання певного блага.

Так, якщо отримуваний доход дорівнює 100 г.о., а ціні на продукти XI та Х2 становлять відповідно 5 і 10 г. о. бюджетне обмеження матиме вигляд 100 = 5Х1+ 10Х2. Сукупність планів споживання, яка задовольняє це обмеження, називають фінансова можливими планами споживання. Як видно з рис.1, сукупність фінансове можливих планів обмежена прямою, яка відповідає бюджетному обмеженню. Плани споживання А та В є фінансове можливими, тоді як- С - ні

Проте оскільки домогосподарство, згідно з припущенням, має витратити всі наявні гроші на споживання, воно буде реалізовувати лише ті плани, що лежать на бюджетній прямій М. Точки перетину графіка бюджетного обмеження з осями координат показують, яку кількість одного блага може спожити індивід, якщо повністю відмовиться від споживання іншого. На фінансові можливості домогосподарства впливають: • розмір отримуваного доходу М (чим він більший, тим ці можливості за інших незмінних обставин ширші); • розмір цін на блага (зростання цін вестиме до зміщення бюджетного обмеження вниз і навпаки); • фактори, що зумовлюють зміну цих параметрів, наприклад, оподаткування доходів.

16. Мікроекономічна модель підприємства

Об’єктом мікроекономічних досліджень є мікросистема. До основних суб’єктів мікросистеми належать домогосподарства, ділові одиниці (підприємства, фірми) та держава.

Рис.1. Підприємство (фірма) в системі ринкових відносин

У цій моделі представлені реальні та грошові потоки, що мають місце між господарськими суб'єктами. Домогосподарства продають фактори виробництва (1) діловому сектору та державі, за що отримують відповідні доходи, а також соціальні трансферти від держави, купують за ці доходи споживчі блага у підприємств (2) та, сплачуючи податки, користуються суспільними благами, що їх надає держава (3).

Підприємства (ділові одиниці) купують фактори виробництва у домогосподарств (1), а також користуються послугами (суспільними благами) держави (3), сплачуючи за це податки, продають вироблені приватні блага домогос-подарствам та державі (2), отримуючи за це виручку, та отримують субвенції.

Нарешті, держава виробляє для господарських суб'єктів суспільні блага (3), отримуючи за них платню у вигляді податків, та витрачає свої доходи на придбання факторів виробництва у домогосподарств (приватних благ у ділового сектора (2), надання соціальних трансфертів та субвенцій діловому сектору.

(директор підприємства - начальник цеху, робітник-робітник тощо) або соціально-економічний (власник - невласник, акціонер - акціонер, кредитор-позичальник тощо) характер.

17. Вир-во , основні фактори

Вир-во – це процес праці, який має завершений результативний характер . Якщо виготовлено продукт процес вир-ва відбувся , але може статися так , що праця мала місце , а продукт не створено. Таке вир-во має незавершений характер. Суспільне вир-во передбачає наявність таких факторів :

18. Варіації факторів вир-ва оптимум товаровиробника

Фактори вир-ва – важливі об’єкти або елементи , які здійснюють вирішальний вплив на можливість і результати виробництва . Капітал під яким розуміють переважно засоби вир-ва , приносить капіталісту прибуток , земля - ренту землевласнику, а праця – платню робітникові.

Розглянемо варіант коли змінними є 2 фактори виробництва, які при певному сполученні дають в результаті один обсяг виробництва блага.

Двофак горна виробнича (функція у табличній формі подається у вигляді так званої виробничої сітки, її приклад див. у таблиці 1

Виробнича сітка

Кожна клітина таблиці відображає максимальний; обсяг випуску, який забезпечується відповідними обсяг агами факторів. Для побудови двофакторної функції у графічній формі слід вибрати к табл.І всі різні комбінації ресурсів, що забезпечують один і тон же обсяг випуску, і нанести точки з відповідними координата ми (L,К) на координатну площину (рис.2).

Так. випуску Qo= 10 відповідають точки Ao (2,4), B (3.3), Do (5,2) на рис. 2. Якщо з'єднати ці точки плавкою кривою, отримаємо лінію незмінного випуску - ізокванту. Ізокванта - не крива, що показус всі можливі комбінації ресурсів (LК), які дозволяють отримати певний фіксований обсяг виробництва (Qo)

Аналогічно можна розглянути різні варіанти досягнення обсягів випуску Q1=5, Q2 =15 та побудувати підновідні їм ізокванти.

Якщо обсяги викори-ня факторів змінюються в одному,Ю а не в протилежних напрямках , можна казати про зміну масштабу вир-ваа, яка може спостерігатись у довгостроковому періоді, коли всі фактори є змінними

Оптимум товор-ка.

Кожний виробник купуючи фактори для орг-ї вир-ва має обмеження в коштах. Припустимо . що змінними є праця (L) і капітал (К) . вони мають певні ціни які на період аналізу залиш незмінними (PL, Pk- const)

19. Витрати вир-ва і прибуток під-ва

Витрати виробництва - це те, у що обходиться створення і продукту підприємству. Водночас суспільні витрати на створення продукту включають також додаткову працю, втілену в .додатковому продукті.

Витрати виробництва благ - це загальноекономічна категорія. Процес виробництва являє собою продуктивне споживання факторів виробництва, заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення. Соц. –екон-на сутність витр вир-ва полягає в тому , що вони від об-ть виробничі відносини з приводу витрат власне капіталу , а не праці на вир-во про-ї. Динаміка рівня витрат та кількості створеного продукту пов’язана з категорією “граничні витрати”. Сума постійних і змінних витрат фірми при виробництві певної кількості продукту становить загальні (сукупні) витрати. Їх можна обчислити як витрати на виробництво однієї одиниці продукції плюс додаткові витрати на виробництво другої, плюс додаткові .витрати на. виробництво третьої і т. д., включаючи п-у одиницю продукції. Збільшення кількості вироблюваної продукції супроводжується зростанням сукупних витрат. Для того щоб порівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні витрати. Середні витрати поділяються на середні постійні та середні змінні. Середні постійні витрати зі зростанням виробництва знижуються. Це пояснюється тим, що сукупні постійні витрати у короткостроковий період залишаються незмінними. Відповідно зі збільшенням випуску продукції постійні витрати на одиницю продукту знижуються. Середні змінні витрати знижуються до мінімального рівня, який відповідає випуску максимальної кількості продукту, що припадає на зростаючі змінні ресурси. Після цього середні змінні витрати починають зростати, оскільки збільшення виробництва цього продукту потребує непропорційного збільшення змінних факторів ( табл. І). Зміна витрат залежно від кількості створеного продукту відображається категорією "граничні витрати", тобто ті, які додатково необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції.

Граничні витрати визначаються, по-перше, відніманням сукупних витрат (при незмінних постійних) на виробництво певної кількості продукції від таких витрат на збільшення виробництва і,-по-друге, діленням цієї різниці на зрослу кількість одиниць продукту.

Зміна кількості виготовленої продукції залежить від зміни кількості змінних ресурсів. Цю залежність відбиває категорія граничний продукт", тобто продукт, отриманий у результаті застосування додаткової одиниці змінного ресурсу.

Зворотним боком витрат виробництва є прибуток. Він тим більший, чим менші витрати виробництва, і навпаки. Кількісно прибуток - це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на виробництво.

Чистий доход - виражена у вартісній формі вартість додаткового продукту, який являє собою основну складову доходу. Джерело чистого доходу - додаткова і певною мірою необхідна праця. Оскільки чистий доход є категорією розподілу, то його можна також визначити як реалізований надлишок вартості товару понад виробничі витрати. Внаслідок відхилення ціни товару від його вартості чистий доход кількісно не збігається з вартістю додаткового продукту. А. Сміт розглядав прибуток, по-перше, як результат праці робітника, оскільки вартість, яку він додас: до вартості матеріалів, розкладається на дві частини: оплату його праці та прибуток підприємця;

по-друге - як результат функціонування капіталу.

Д. Рікардо вважав, що величина прибутку залежить від заробітної плати: прибуток зростає, якщо знижується заробітна плата. Одним з головних чинників підвищення прибутку є суспільна продуктивність праці, яка- зростаючи, зумовлює зниження вартості робочої сили.

20. Капітал під-ва

Вир-чі фонди ( засоби вир-ва) розглядаютья не просто як засоби для вир-ва мат-х благ, а як капітал, тобто як вартість , яка принести додаткову вартість.

Життєвий шлях капіталу історично і логічно починається з грошової форми. Гроші самі по собі не є капітал. Щоб перетворити гроші в капітал, їх необхідно авансувати.

Підприємець із своїм грошовим капіталом (Г) спочатку звертається до товарного ринку і ринку праці. Тут він купує засоби виробництва (3В) і робочу силу (РС). Цей акт руху капіталу можна виразити формулою:

Виконуючи функцію купівельного засобу й засобу платежу, гроші виступають як грошова форма капіталу. Причому відбувається не просто купівля звичайних товарів за гроші, а авансування вартості в грошовій формі для придбання факторів виробництва, у процесі якого в майбутньому повинна бути вироблена додаткова вартість. Саме це й перетворює грошову форму капіталу на продуктивну. Перетворення грошового капіталу на продуктивний - це перша стадія руху капіталу. Вона протікає у сфері обігу.

Після цього процес обігу капіталу переривається, хоча рух його продовжується. Куплені підприємцем у сфері обігу фактори виробництва, повинні бути застосованими. І це застосування відбувається в процесі виробництва, яким починається друга стадія руху капіталу:

У процесі виробництва в результаті поєднання робочої сили із засобами виробництва відбувається продуктивне їх споживання, в якому робітники своєю конкретною працею переносять на продукт, що виробляється, вартість засобів виробництва, що споживаються, а абстрактною працею створюють нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. Тому вироблені товари відрізняються від товарів, що були куплені підприємцем на першій стадії, по-перше, своєю натуральною формою (був. наприклад, бавовник, а стала пряжа), по-друге, за вартістю (бо не тільки відшкодовують авансовану на першій стадії вартість, але включають в себе те й додаткову вартість). При цьому капітал знову змінює свою форму - з продуктивної він перетворюється на товарну (Т).

Проте й на цьому рух капіталу не припиняється, бо ж створена в процесі виробництва додаткова вартість поки що "річ у собі", тому вона прихована у вартості нового виробленого товару (Т). Тому підприємець знову повертається на то варний ринок, але вже не як покупець, а як продавець. У цьому акті капітальна вартість скидає з себе товарну форму й набуває первісної грошової форми.

Товарний капітал знову перетворюється на грошовий. Це третя стадія руху капіталу. Здійснюється вона у сфері обігу і виражається формулою

Г--Г'.

Таким чином, капітал у своєму русі послідовно проходить три стадії і тричі змінює свою форму. Цей рух можна представити такою схемою (див. схему 2.2.).

Процес руху капіталу, який охоплює три стадії, де він послідовно набуває трьох різних форм, кожна з яких виконує певну функцію, називається кругооборотом промислового капіталу. Слово " промисловий тут вживається у широкому значенні. Тобто мова йде не лише про промислове виробництво. Такий кругооборот є характерним для будь-якого капіталу, вкладеного у виробничу діяльність: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт тощо.

Основ-й капітал- це та частина продуктивного капіталу , яка повністю бере участь у вир-ві і тривалий час зберігає свою споживчу вартість , а вар-ть його перенос частинами на прод-ю . яка вир-ся впродовж усього періоду викор-ня і повертається до свого власника теж по частинах в міру реал-ї ГП. Оборотний кап-л- це та частина продуктивного капіталу , яка впродовж 1-го період втрачає свою стару споживчу вартість , а її варт-ть повністю переноситься у вар-ть товару , що вир-ся . і повністю переноситься до свого власника у грошовій формі після реа-ї тов.

22. Підпр-во сутність його види

Під-во – це первинна ланка СПП і одночас основна структурна ланка н/г комплексу і основний суб’єкт ринкової економіки

Основни якісним параметром, за яким відбувається класифікація підприємств, є власність. Згідно з законами України "Про власність", "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", підприємства України за цим параметром поділяються на такі види. Див. схему 1.2.

Схема 1.2. Соціально-економічні види підприємств України

Відповідно до обсягів господарського обороту й кількості працівників підприємства поділяються на великі й малі.

З точки зору умов користування майном і результатами праці підприємства поділяються на первинні, де користування основане на праві власності, й орендні, де користування зумовлено правом тимчасового володіння.

За способом формування статутного капіталу ти відповідальності юридичних і фізичних осіб розрізняють:

приватні фірми, колективні підприємства з необмеженою відповідальністю, колективні підприємства з обмеженою відповідальністю (акціонерні товариства).

Нарешті підприємства, згідно з Законом "Про підприємства" можуть на добровільних засадах об'єднуватись в асоціації, консорціуми, концерни, трести та інші об'єднання (навіть транснаціональні) як за галузевою, так і за територіальною та іншими ознаками.

23. акціонерне тов-во як сучасна форма під-ва в Укр.

Акціонерна компанія — основна форма організації великих, частини середніх та малих підприємств. Акціонерна компанія — компанія, власність якої формується внаслідок злиття капіталів її засновників, а також випуску цінних паперів (акцій, облігацій) та їх продажу для отримання прибутків.

Щоб досягти стратегічної мети, компанія може прагнути збільшити ринкову вартість акцій, дохід на окрему акцію тощо. Розрізняють види акцій : іменні , на пред’явника , привілейовані (дивіденди виплач-ся у формі фіксов-го % незалежно від прибутку компанії) , прості (дивіденди залежать від величини прибутку)

24. Позичковий капітал і під-ка діяль-тьКредит є конкретною формою руху позичкового капіталу

Позичковий капітал - це певна сума вільних грошей, які надаються їх власником у тимчасове користування іншій особі (підприємцю) з метою отримання процента. Поява тимчасово вільних грошових коштів суперечить самій суті капіталу (бо ж капітал - це вартість, яка приносить податкову вартість) Тому за таких умов об'єктивно утворюється особлива група підприємців, яка концентрує у своїх руках тимчасово вільні гроші і пускає їх в обіг з метою забезпечити їх зростання, Саме такі гроші, передані одними підприємцями в тимчасове користування іншим з метою їх самозростання набувають форм позичкового капіталу.

Підприємництво - це це самос-не організаційно-господарське новаторство на основі використання різних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами , відкриття нових джерел сировини , ринків збуту тощо для отримання прибутку та самореалізації власної мети.

За формами власності та організацією розрізняють такі оснвні форми підприємництва: 1) індивідуальна — заснована на приватній власності фізичної особи та її особистій праці (фермеї ремісники, окремі винахідники); 2) сімейна — базується на щ ватній власності та праці членів сім'ї; 3) колективна — заснова на власності трудового колективу та праці його членів; 4) приватнокапіталістична — базується на власності й праці окреме підприємця та найманої ним робочої сили; 5) колективна ка талістична — заснована на власності кількох (багатьох) власиків капіталу та найманої ними робочої сили; 6) орендна — оре дована за певну плату на різний період, що дає змогу орендар бути власником частини результатів праці та розпоряджатися мг ном; 7) інноваційна — створення та використання інтелектуаної власності (патентів, ліцензій, "ноу-хау") тощо; 8) спільна, а змішана — заснована на поєднанні різних форм капіталу, в то числі із залученням іноземного капіталу; 9) державна — базується на державній власності.

25. Капітал у сфері торгівлі

Торговельний же капітал - це капітал, який обслуговує процес перетворення товарної вартості в грошову в сфері обігу.

Отже, сутність тоговельного капіталу полягає в тому, що він, по-перше виступає як відокремлена частина промислового капіталу і, по-друге, він займається не просто реалізацією товарів, а перетворенням товарного капітану в грошовий.

Інакше кажучи, тоговельний капітал виконує функцію промислового капіталу у сфері обігу.

Торговельний капітал авансується особливою категорією підприємців - торгівцями й постійно перебуває у сфері обігу. Він виступає лише в двох формах - грошовій і товарній, а формулою його руху є; Г - Т – Г’ тобто купівля товарів і Їх наступна реалізація. Наглядно сутність торговельного капіталу розкривається в схемі 1

26. Інфрас-ра ринку сутність основні елементи

Розрізняють:

1) організаційно-технічну інфраструктуру (товарні біржі й аукціони, торгові доми й торгові палати, холдингові й брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, сервісні центри, пункти прокату й лізингу, державні інспекції, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації і засоби оперативного зв'язку.

2) фінансово-кредитну інфраструктуру (банки, фондові й валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій).

3) науково-дослідницьку інфраструктуру (наукові інститути з вивчення ринкових проблем, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади.

Знаходимо й іншу класифікацію: всі елементи ринкової інфраструктури зводяться в три функціональні групи. Виходячи з цього, виділяється два види ринкової інфраструктури:

- спеціалізована, тобто така, яка обслуговує окремі ринки: товарний ринок та ринок природних ресурсів -товарні біржа; ринок праці - служба зайнятості (біржа праці)', ринок капіталів і грошей - банки та фінансово-кредитні посередники; ринок цінних паперів - фондові біржі та ін.;

- загальна, тобто така, яка обслуговує всю економічну систему, нею зайнятий весь економічний простір віл виробника до споживача. До основних елементів спеціалізованої інфраструктури, тобто, інфраструктури, яка сприж організаційному оформленню ринкових відносин, відносяті біржі, системи Оптової й роздрібної торгівлі, ярмарки аукціони, торговельні доми і т. ін. (схема 1).

Основні елементи спеціалізованої інфраструктури

Загальна інфраструктура обслуговує ринкову економіку в цілому. З певною мірою умовності сюди відносять: грошову, фінансову, кредитну й податкову системи.

Отже, в сучасній економічній системі інфраструктура ринку виконує функції:

- виступає як механізм функціонування підприємництва. Вона заповнює величезний економічний простір від виробництва до споживання. Отримуючи вироблену продукцію, вона організовує укладання контрактів на постачання, просуває товарні потоки по галузях і регіонах, регулює збут і обслуговування економічної системи;

- сприяє учасникам ринкових відносин реалізовувати власні інтереси;

- підвищує оперативність і ефективність роботи ринкових суб'єктів на основі спеціалізації окремих суб"єктів економіки і видів діяльноссті;

забезпечує організаційне оформлення ринкових відносин;

- полегшує форми юридичного та економічного контролю, державного і суспільного регулювання ділової практики.

27. Підпр-во в аграрній сфері

Науково-технічна революція здійснюється на основі ринкових механізмів, ідо в сільському господарстві передбачає не просто використання техніки, а створення системи машин. Система машин повинна враховувати особливості й специфіку виробництва кожного виду продукції в їх поєднанні, виходячи з принципу максимального використання робочих машин, агрегатів, транспортних засобів.

Дуже важливо також забезпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критичні строки, •з тим щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок. Скажімо. Затримки при посіві чи збиранні врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більша маса засобів виробництва, більш висока енергоозброєність праці.

У сільському господарстві підприємець обмежений вибором виробництва тих чи інших продуктів природними умовами і специфікою цієї галузі. Головною особливістю підприємницької та й всієї господарської діяльності в аграрному секторі економіки є те, що в цій сфері особливу роль виконує земля. Земля в даному випадку виступає не просто як місце для виробництва, але і як предмет і засіб праці.

У зв'язку з цим в аграрній сфері господарства виникають особливі рентні відносини і утворюється особливий вид факторного доходу - земельна рента ( від лат. гесісіла - повернена назад)

Поняття "рента" в економічній літературі трактується у широкому і вузькому значенні.

В широкому значенні рента - доход, який регулярно отримує власник капіталу, майна, землі, облігацій і т.п. В даному випадку зміст ренти багато де в чому співпадає -зі змістом процента, якщо його також розглядати в широкому значенні. У вузькому значенні рента - це доход від землі, який отримує й власник (землевласник)на відміну від доходу, який отримує підприємець (орендатор-землекористувач), використовуючи землю як об'єкт господарства. Іншими словами, рента - це доход землевласника, тобто фізичної чи юридичної особи (держави, банку, фірми), які мають право власності па дану земельну ділянку. Землекористувач - це орендатор. Підприємець, який отримує звичайний прибуток. Ціну землі розрах-ть за формулою : Цз=(Р:НПВ)х100

НПВ- норма позичкового відсотка; Р- рента.

28. Модель ринку доско-ї конкуренції та її характеристики

Для ринку чистої (досконалої) конкуренції ні ознаки такі:

/. Дуже багато продавців, які на рівних умовах конкурують між собою.

2. Стандартна продукція, що пропонується для продажу. Це означає, що споживач не відрізняє товар одного продавця від товару іншого, навіть якщо вони мають відмінності. Тому йому однаково, у якого з продавців придбати товар.

3. Відсутність можлливості у окремого продавця впливати на ринкову ціну. Продавець може запропонувати свою продукцію за нижчими цінами порівняно з тими, що склалися на ринку.

4. Вільний вступ до галузі та вихід з неї. Ринок буде конкурентним лише тоді, коли не існуватиме ніяких законодавчих, технологічних, фінансових чи інших перепон, що могли б завадити появі чи зникненню нових фірм, які виробляють певний продукт. Па цій особливості досконалої конкуренції слід наголосити, оскільки саме н;і ній грунтується пояснення механізму пристосування галузі до вимог ринку у довготерміновому періоді.

5. Відсутність нецінової конкуренції. Основою для проведення нецінової конкуренції, як правило, є диференціація товару. Оскільки на конкурентному ринку товари стандартні, то підстав для нецінової конкуренції В умовах чистої конкуренції, як уже зазначалося, фірма не може проводити власної ціпової політики. Вона може лише пристосовуватися до тих цін, які на даний час склалися на ринку. Отже, можна зробити дуже важливий висновок: скільки продукції для продажу не запропонувала б конкурентна фірма, це ніяк не вплине на ринкову ціну.

Модель “чистої” монополії та її характеристики

Цей ринок має такі характеристики:

1. на ринку функціонує лише один виробник якоїсь продукції.

2. Товар, який виробляє монополіст, немає близького замінника.

3. Чистий монополіст сам установлює ціну на свій товар.

Якщо конкурентну фірму ми назвали такою, що погоджується з ціною, то монополіст - це той, хто диктує ціну. Щоб зрозуміти механізм диктату монополіста, треба згадати, як взагалі формується ринкова ціна. Ціна рівноваги є результатом взаємодії попиту та пропозиції. Оскільки для монополіста попит збігається з ринковим, і його можна розглядати як заданий, то встановити рівноважну ціну він може, маневруючи пропозицією: збільшення пропозиції знижує ціну і, навпаки, зменшення пропозиції призводить до зростання цін.

4. Вступу галузь інших виробників заблокований. Практично кожен виробник бажає стати монополістом та обмежити конкуренцію на ринку його товарів. Монополізація ринку може досягатися:

1. Зростанням фірми за рахунок капіталізації прибутку, банкрутством конкурентів, їх поглинанням до досягнення фірмою повного панування у галузі.

Об'єднанням капіталів на добровільних засадах і перетворенням такого об'єднання на панівного виробника.

Олігополістичний ринок : основні ознаки , особ-ті організації.

Ознаки :

1.панування на ньому кількох фірм

Олігополістичний ринок формується за умови досягнення високого ступеня концентрації виробництва.

Для його виміру використовується ціла система показників, серед яких такі:

- частка кількох найбільших виробників (як правило, чотирьох чи восьми) у загальному обсязі галузевого продажу.

- індекс Херфіндаля-Хіриімана (ІХХ), в основу розрахунку якого теж покладена частка окремих виробників на галузевому ринку продаж.

Він розраховується за формулою

ІХХ=Sd . де d - частка кожної окремої фірми на галузевому ринку продаж, %.

Продукт, який виробляє олігополія, може бути як стандартним, так ідифенційованим.

3. Оскільки частка будь-якого виробника на загальному ринку відповідного товару досить значна, кожен з них може проводити самостійну ціпову політику. Чи то зниження цін окремим виробником та збільшення обсягів продажу, чи то підвищення цін за рахунок обмеження пропозиції певним чином впливають на загальну динаміку цін у галузі. Однак слід враховувати, що результати цього впливу багато в чому будуть залежати від реакції на дії одного учасника ринку з боку інших виробників.

4. Вступ у галузь нових виробників дещо обмежений.

Ринок праці

Запаси праці в економіці вимірються показником робоча сила: це працездатне населення, тобто кількість людей, які досягли певного віку ( в Україні 16 років) і працюють або хоча й не мають роботи, то шукають її чи очікують, що їм запропонують роботу. Ринок праці - ринок одного з факторів виробництва, де домогосподарства в ролі найманих робітників пропонують свою працю, а фірми - виробники товарів та послуг ( працедавці) - потребують її. На ринку праці встановлюється ціна праці - ставка заробітної плати - та обсяг використання праці. Працедавець - це фірма, яка, виходячи із попиту на свою продукцію, утворює вторинний попит на працю та надає можливість найманим робітникам працювати і отримувати заробітну плату. Харктернстика досконало конкурентного ринку праці Аналіз функціонування ринків факторів виробництва здійснюється за тими ж принципами, що й ринків продукції. З урахуванням типу ринкової структури досліджується, як формується попит на фактори (індивідуальний і ринковий), які чинники його визначають; як формується пропозиція факторів (індивідуальна і ринкова) і які чинники визначають цю пропозицію

Щоб ринок фактора вважався повністю конкурентним, фірма повинна бути також конкурентною і на ринках готової продукції. Вважається, що всі учасники ринку факторів поводять себе раціонально і максимізують кожний власну вигоду: власники факторів - доходи від їхнього продажу; фірми купують фактори за такими цінами і в таких обсягах, щоб максимізувати прибуток від продажу готової продукції.

Якщо припустити, що для ринкових попиту і пропозиції фактора (наприклад, праці) діють закони попиту і пропозиції, то відповідні криві попиту і пропозиції на конкурентному ринку праці дають змогу визначити рівноважні ціну фактора - ставку заробітної плати, pl =ple і обсяг праці, L=Le

Конкурентна фірма, що має потребу в послугах праці, не може наймати робітників за ставками, які відрізняються від ринкового рівня рLе, тому що вона є ціноодержувачем, тобто не впливає на ринкову ставку.

33. Ринок капіталів

Капітал- це виробничі ресурси тривалого користування , тобто будь-які створені блага . що використовуються у вир-ві інших благ.

Процент - це чистий доход (прибуток), який отримує власник капіталу (позичкових грошей) внаслідок їхнього використання протягом певного проміжку часу (року).

Альтернативною вартістю інвестицій є процентна ставка - ціна одиниці фінансових ресурсів, що використовується протягом року.

Ринок капіталу - це ринок чи група пов'язаних ринків, на яких капітал у фінансовій формі позичається на різний термін (короткий, довгий або взагалі невизначений, як у випадку з акціями) І на різних умовах; на кожному ринку існує свій рівень процентної ставки.

Окремі ринки капіталу досить пов'язані між собою, через те шо для вкладників і позичальників існує можливість переходу з ринку на ринок, а бажання переходити залежить від умов отримання кредитів і доходності операцій. Тому для спрощення можна вважати, що існує єдиний ринок капіталу.

В лекції розглядається проста модель ринку капіталу, а саме - модель ринку позичкових коштів. Учасниками цього ринку є фірми, які формують інвестиційний попит на позичкові кошти dk, що необхідні для створення нового капіталу, а також домогосподарства, які формують пропозицію позичкових коштів sk, тобто пропозицію фінансових ресурсів за рахунок власних заощаджень (puc.la). На цьому ринку (який розглядатиметься лише в умовах досконалої конкуренції) утворюється ринкова процентна ставка re як рівноважна ціна позичкових коштів та рівноважний обсяг позичкових коштів Ке

Рис. 1. (а) Конкуреитиий ринок інвестиційних ресурсів (S) Попит конкурентної фірми на інвестиційні ресурси ма конкурентному ринку

Тривалий період користування капітальними благами є принциповою особливістю цього фактора виробництва.

Отже, для прийняття рішень щодо доцільності інвестицій і розподілу їх у часі виникає потреба попередньо звести витрати і вигоди від здійснення інвестиційного проекту до одного періоду.

Рівноважна ринкова ставка процента встановлюється тоді , коли ринкові обсяги попиту і пропозиції позичкових грошей збігаються і відсутня тенденція до зміни ставки та обсягу інвестицій за інших рівних умов.

34. Ринок землі

Природні ресурси под-ся на ті що відтворюються і ті що не відтворюються (нафта, природній газ). Через обмеженість земельних ресурсів попозиція є абсолютно нееластичною, тобто крива пропозиції землі є вертикальною лінією.

Попит на землю. Фактори впливу на попит на землю

Попит на землю визначається цінністю землі для корисгувачів. На цінність землі сільськогосподарського призначення впливає якість грунтів , клімат. Отже. чинники, які визначають попит на продовольство і стан рівноваги на ринку продовольства, прямо впливають на сільськогосподарський попит.

На цінність земель несільськогосподарськоіо призначення головним чином впливас її розміщення - цінність землі порівняно вища у містах, ніж у сільській місцевості, і надзвичайно висока в центрі великих міст.

Отже - криві попиту па землю є спадними, тому що при збільшенні обсягів використання земельних ресурсів доводиться залучати все менш прибуткові ділянки землі. Знову ми зустрічаємось із дією закону спадної граничної продуктивності факторів виробництва. Крива несільськогосподарського попиту також є спадною, тому що зв'язана головним чином з місцем розташування. І тут також є свої обмеження, тому що приходиться використовувати не тільки землі в центрі міста (наприклад, для житлового будівництва й офісів), але і на окраїнах. Крива сукупного ринкового попиту на землю утворюється як горизонтальна сума кривих сільськогосподарської о га несідьськогосподарського попиту .

Економічна рента - це плата за ресурс , пропозиція якого строго обмежена. Земельна рента – це плата за використання землі й інших природних ресурсів, пропозиція яких строго обмежена

37. Макроекономічні показники в сис-мі нац-х рах-в

Система національних рахунків (СНР) - це система взаємопов'язаних показників і класифікацій, які використовуються для описування та аналізу найзагальніших результатів і аспектів економічного процесу па макрорівні. СНР сформульована в категоріях і термінах ринкової економіки, її концепції та визначення передбачають, що економіка, описана за її допомогою, функціонує на основі дії ринкових механізмів та інститутів.

Головним показником при розробці СНР, основним показником результатів економічної діяльності на макрорівні є валовий внутрішній продукт (ВВТ), який характеризує сукупну ринкову вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених підприємствами, організаціями та установами в поточному періоді на економічній території країни.

Розглянемо особливості та приципи розрахунку макропоказників у СНР.

І. Перша особливість полягає в тому, що в СНР існує відмінність між національною та вітчизняною "основами" реєстрації показників. Тому й розрізняють показники валового внутрішнього продукту та валового національного доходу (проце йшла мова в попередньому параграфі).

2. Друга особливість, друге правило, яке закладене в основу розрахунків макроекономічних показників, - це рівність доходів і витрат. Це правило випливає із замкненості економічної системи і стверджує, що всі витрати на купівлю товарів І послуг неминуче є доходами виробників цієї продукції. Виходячи з такого правила, будь-яка дія, що впливає на витрати, мусить обов'язково відбитися на доходах, і навпаки — все, що впливає на доходи, надалі відбивається на витратах.

3. Наступний принцип - це чітке розмежування категорій запасу і потоку.

Четверта особливість полягає в тому, що при вимірюванні випуску важливо уникнути подвійного рахунку -ситуації, коли одна й та сама операція може бути врахована двічі. З цією метою в СНР вирізняють такі поняття:

При розрахунку ВВП враховується вартість кінцево, продукції. і віднімається вартість проміжних товарів і послугю.

5. П'яте питання, яке заслуговує на увагу: в СНР для розрахунку загальної вартості виробництва використовують ринкову ціну товарів і послуг. Та оскільки певні товари і послуги не продаються на ринку і не мають ринкової ціни, то для їхньої оцінки застосовують умовно нараховану, або імпутовану вартість.

Одна із сфер, де застосовують Імпутування, - домашні господарства. Наприклад, людина, що орендує житло, платить орендну плату, яка входить в рахунки ВВП як доходи власника будинку і як витрати тієї людини, котра це житло орендує. Проте значна кількість людей проживає у власних будинках; зрозуміло, що вони не сплачують орендної плати, хоча й користуються такими само послугами, що й люди, які житло орендують. Тому, аби врахувати цей обсяг послуг, у ВВП внесено "оренбну плату", яку власник будинку ніби сплачує сам собі.

Ринковою ціною такої послуги є сума орендної плати, яку власникові будинку довелося б сплатити за умови, якби він орендував аналогічний будинок, або якби його будинок дійсно здавався в оренду. Це є 'імпутована рента, І вона входить у рахунки ВВП і як витрати, і як доходи власника будинку.

ВВП за витратами= видатки на спожив домогос(С) + інвестиційні видатки фірм (Ід)+ держ видатки на тов і посл (Ст.) + видатки іноземців (NE)

ВВП за доходами= W + R + i + P + платежі не пов’язані з витр дох + поправки

ВНП за витр= C+Ig+G+Xn

C- споживчі витр ; Ig- валоі приватні інвестиції ;G- держ витр ;Xn- чистий експорт

ВНП за доходами= W+R+ I + p +A+Tн

W- зар плата ; R- рента ; I- процент; Р-прибуток ; А – амортизація

38. Нац-не багацтво і його структура

Нац баг-во є сукупністю всіх балг , що знаходяться у розпорядженні сус-ва, країни. Найважливішою ознакою НБ є застосування при його створенні суспільної праці.. Джерелами СБ є праця і природа.

Національне багатство складається з двох частин: матеріальної та нематеріальної. До першої належать:

-створені людиною матеріальні фонди, шо поділяються на основні (засоби праці) та оборотні (предмети праці); основні фонди, що функціонують у соціальній сфері; - природні ресурси.       До другої - духовні цінності, шо знаходяться у розпорядженні суспільства.

Облік національного багатства України здійснюється за методом прямого підрахунку (дані інвентаризації, бухгалтерська та статистична звітність). Враховуються такі чинники: - основні та оборотні виробничі фонди, тобто фонди матеріального виробництва, що складаються із засобів праці (машин, устаткування, транспортних механізмів, будівель виробничого призначення тощо) і предметів праці, які пройшли обробку (сировина, паливо, матеріали); - невиробничі фонди суспільства, тобто основні фонди соціальної сфери, до яких належать житловий фонд та фонди культурно-побутового призначення, що е власністю державних, колективних та громадських організацій;

- особисте (споживче) майно населення (в тому числі й житловий фонд) та засоби виробництва, що перебувають у його власності. Крім того, до цих чинників належать товарні запаси виробничого призначення на підприємствах сфери матеріального та нематеріального виробництва;

- державні резерви, в тому числі й страхові; - золотий та валютний запаси: - матеріальні запаси для потреб оборони; - природні ресурси, наявні у виробничому процесі, -сільськогосподарські угіддя, ліси, корисні копалини, гідроенергетичні ресурси.

Зміст складових частин національного багатства та частка іх не залишаються незмінними.

39. Економічн відтворення сутн-ть види

Відтворення є ніщо іншим як безперервність, повторюваність вир-ва.Розрізняють два види відтворення: просте й розширене. Просте означає, що виробництво з року в рік повторюється в незмінних масштабах. Це може відбуватися за умов, коли вся створена додаткова вартість буде використовуватися на задовсдення особистих потреб товаровиробника. Розширене відтворення передбачає, що виробництво з року в рік повторюється у зростаючих масштабах. Це можливо лише за умови, коли частина додаткової вартості буде використовуватися для нагромадження. Отже, розширене відтворення передбачає розподіл додаткової вартості на дві частини: частина відходить в особисте споживання (фонд споживання), а частина йде на додаткове придбання засобів виробництва та робочої сили (фонд нагромадження).Тільки розширене відтворення забезпечує постійне збільшення обсягів виробництва, а цим самим більш повне задоволення зростаючих потреб суспільства. Тому просте відтворення не є характерним для людського суспільства, Воно може бути лише як окремий епізод, а не як постійно діюча форма суспільного виробництва.

ФС- фонд споживання ; ФН- фонд нагромадження

40. Циклічність як форма економічного розвитку

Економічний цикл — рух виробництва від початку поперед/ до початку наступної кризи.

Криза — головна фаза економічного циклу, що супроводжуєтьс різким скороченням обсягів виробництва, зростанням безробітті накопиченням товарів у сфері торгівлі та Ін.

Депресія — застій у розвитку народного господарства.

Пожвавлення - зростання виробництва в обсягаг які були досягнуті перед кризою. Піднесення – швидке зростання вир-ва яке супроводжується скороченням безробіття, розширення обсягів кредиту та ін.

41. Зайнятість безробіття

1) зайняті – цеті люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу , а також ті , що мають роботу, але тимчасово не працюють ють через хворобу, страйк чи відпустку. До цієї категорії нале-жять і ті, хто зайнятий неповний робочий день;

2) безробітні - ті, хто не має роботи, але активно шукає ЇЇ або чекає, щоб повернутися на попереднє місце роботи. Конкретніше: людина вважається безробітною, коли вона відповідає трьом критеріям, які мають місце одночасно: • "без роботи"; • "робить активні спроби знайти роботу"; • "готова відразу ж стати до роботи". Зайняті і безробітні становлять робочу силу, або економічно активне населення в даний момент часу;

3) особи поза робочою силою, або економічно неактивне населення - це перш за все люди у віці до 16 років, а також ті, хто перебуває в спеціалізованих установах (наприклад, психіатричних диспансерах, лепрозоріях, виправних закладах тощо); до цієї категорії належать і особи, що вибули зі складу робочої сили, " дорослі, які потенційно мають можливість працювати, але не працюють І не шукають роботи (навчаються, перебувають на пенсії, надто хворі; щоб працювати, або просто не шукають роботи).

Таким чином,

Населення ~= Робоча сила + Особи поза робочою силою

Робоча сила = Зайняті +- Безробітні

Рівень безробіття визначається відношенням числа безробітних до чисельності робочої сили. Позначається буквою u і вимірюється у відсотках: u= (Безробітні: Робоча сила) х 100%

Рівень іайиятості визначається як частка від ділення числа зайнятих до чисельності населення у віці від 16 років і старше; Рівень іайняюсті = (Зайняті: Особи у віці від 16 років і старше) ж, 100%

Економісти розрізняють три види безробіття:

- фрикцішіе;

- структурне;

- циклічне.

42. Зарплата сутність та види

Зарплата - це грошовий вираз вартості й ціни товару робоча сила та частково результативності функціонування робочої сили.

Заробітна плата Існує у двох основних формах: почасовій і відрядній.

Почасова заробітна плата — оплата вартості та ціни робочої сили за її функціонування впродовж певного робочого часу.

Для визначення рівня оплати робочої сили визначають погодинну ставку заробітної плати, яка має назву "ціна праці".

денна вартість

Ціна робочої сили =______________________________

середня тривалість робочого дня

Відрядна або поштучна заробітна плата — оплата вартості й ціни товару робоча сила залежно від розмірів виробітку за одиницю часу.

Тарифна система заробітної плати — система, яка залежить від безперебійно! роботи устаткування, від складності праці, вираженої відповідним тарифним розрядом і ставкою. Тарифні ставки використовують таким чином, щоб стимулювати працівників до підвищення якості продукції, оволодіння суміжними професіями та Ін. Преміальні системи заробітної плати — системи, які пов'язують тарифні ставки з нормами витрат праці певною фуикціональ ною залежністю. їх застосовують там, де робота має характер одноманітних операцій, може бути виміряна й виконується в темпі, який підлягає контролю окремої особи або групи працівників.

44. Сукупний попит і сукупна пропозиція

СП (AD) – це величина обсягу продукції яку готові купити за кожного рівня цін макроекономічні суб’єкти

СП- це заплановані витрати усіх макроекономічних суб’єктів

Сукупна пропозиція (AS)- це обсяг товарів і послуг , які фірми готові виробити та продавати протягом року за кожного рівня цін.

Р AS

АS (короткострокова) довгострокова

Водночас сукупний попит і сукупна пропозиція залежать і від інших, конкретніших факторів: рівня доходів населення, рівня та темпів зростання цін, обсягу заощаджень і нагромаджень» податкової діяльності держави, закупівлі нею певної частини товарів, обсягу експорту та імпорту.

З погляду матеріально-речового змісту сукупний попит складається зі споживчого (товари широкого вжитку і предмети розкоші) та інвестиційного (засоби виробництва). З погляду вартісного змісту сукупний попит може не збігатися з розмірами доходів населення: він може бути і більшим, і меншим залежно вігі того, яка частина доходу вилучається з обігу та перетворюється на заощадження або, навпаки, вилучається із заощаджень і стає частиною сукупного доходу.

45. Споживання заощадження та інвестиції

Споживання — сума грошей, які витрачають люди на придбання матеріальних благ 1 послуг для задоволення власних потреб (фізіологічних, соціальних 1 духовних).

Обсяг і структура споживання формуються насамперед у домашньому господарстві, в сім'ї. Після сплати податків у сім'ї залишається дохід, який переважно витрачається на споживання, а частина, що залишається, — на заощадження. Згідно з обґрунтованим Дж.Кейнсом законом, із зростанням доходів людей зростає споживання, але не такою мірою, як зростає доздд. Конкретизацією цього закону є широко вживані в західній економічній літературі поняття "гранична схильність до споживання" (що означає частку споживання в кожній додатковій грошовій одиниці доходу сім'ї) і "середня схильність до споживання" (що означає зменшення співвідношення між споживанням і доходом із зростанням останнього).

Загалом споживання залежить від розміру доходу та податку, рівня цін, відсоткової ставки (хоча цей фактор, на думку Дж.Кейн-са, незначним чином впливає на обсяг і структуру споживання), відсотків по заощадженню, стабільності грошової одиниці, розміру нагромадження. Заощадження залежать від стану економіки (у періоди спадів І криз вони скорочуються), доходів населення чим вищий дохід» тим більша ймовірність, що певна його частина буде заощадження), політики держави щодо інфляції, стабільності грошової системи, наявності пенсійних гарантій для трудящих. Заощадження — відкладений попит, або частина доходу, що залишається у розпорядженні, за вийнятком витрат на особисте споживання. Заощадження •здійснюють домашні господарства і підприємства (фірми, компанії) та організації. Заощадження залежать насамперед від величини доходу, а отже, е функцією доходу. Тому збільшення заощаджень зменшує і споживання, і нагромадження і навпаки. Інвестиції залежать насамперед вія величини відсоткової ставки, а отже, е функцією останньої. Крім того, вони залежать від стану економіки, стабільності грошового обігу, перспективи попиту на нову продукцію, рівня відсотків на вклади і кредити, розміру податків, вартості основних факторів виробництва — сиро вини, обладнання, робочої сили, терміну окупності, величини прибутків тощо. Інвестиції- це вкладення у розвиток виробничих відносин на основі постійного вдосконалення продуктивних сил.

46. Інвестиції і нагромадження капіталу

Одним з напрямів використання національного доходу є нагромадження. Отже нагромадження - це використання частини додаткового продукту для розширення виробництва або його капіталізація, А сума додаткового продукту, виділена для нагромадження в процесі розподілу та перерозподілу національного доходу, утворює фонд нагромадження.

Нагромадження передбачає: по-перше, збільшення виробничих І невиробничих фондів; по-друге, використання у виробництві додаткової робочої сили, її підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації. Нагромадження здійснтоється в певних конкретних формах.

1. Виробниче нагромадження - це розширення обсягів виробництва, засобів виробництва к покращення їх якості.

Нагромадження споживчого призначення (невиробниче) -це збільшення виробництва предметів особистого й суспільного споживання або покращення Їх якості нагромадження споживчого призначення

Приріст резерів і страхових запасів

Інвестиції, або капіталовкладення, - це вартість доданих упродовж року до національного капіталу машин, устаткування, виробничих будівель, житлових будинків тощо. Розрізняють, валові й чисті інвестиції. Валові інвестиції – Ї - це вартість усіх машин, фабрик, будинків, споруджених протягом року, включаючи ті, які просто заміщують старі капітальні блага, що зносилися. Однак валові інвестиції не є точним вимірником збільшення капіталу країни. Вони включають амортизацію, або вартість зношених капітальних благ. Такий підхід справедливий і для капіталу. Щоб визначити чистий приріст капіталу- потрібно з валових інвес-тицїй вирахувати вибуття капіталу у вигляді амортизації.

Отже, чисті Інвестиції дорівнюють валовим інвестиціям мінус амортизація.

48. Господарський механізм сутність, структурні елементи

Крім цих найважливіших функцій, господарський механізм виконує Й другорядні, наприклад, стимулювання науково-технічного прогресу, раціональне використання ресурсів тощо.

Якщо узагальнити основні функції господарського механізму, то він повинен забезпечити ефективну взаємодію всіх елементів економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин) в усіх сферах суспільного відтворення, а також усіх компонентів кожного з названих елементів.

Характеризуючи господарський механізм, слід зауважити, що процес взаємодії всіх елементів економічної системи два століття тому здійснювався переважно через ринок, через механізм попиту та пропозиції, періодичні економічні кризи, конкурентну боротьбу тощо. Отже, такий ринковий механізм був ядром господарського механізму того часу; зв'язки між сотнями тисяч дрібних капіталістичних та дрібнотоварних підприємств відбувалися переважно за допомогою ринку І виявлялися як відносини конкуренції. Основними методами і важелями державного регулювання є податкове, фінансово-кредитне, грошове та інше регулювання, проведення активної амортизаційної політики тощо. Основні форми, в яких реалізуються закони планомірного і пропорційного розвитку, — державне регулювання, планування, прогнозування й програмування економіки. Таким чином, можемо дати повне визначення господарського механізму.

Господарський механізм — система основних форм, методів і важелів використання економічних законів, розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини, формування її потреб, створення системи стимулів узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп.

50. Теорії ДРЕ

В другій Пол ХVI ст. розв-ся і досягає розківту в XVII ст. так званий пізній меркантилізм (Т. Мен - Англія, А. Серра - Італія, А. Монкретьсн - Франція та Ін.).

Держава, як стверджували прихильники пізнього меркантилізму, тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених із країни і завезених у неї товарів. Пропонувалися два способи домогтися цієї різниці. По-перше, за рахунок вивезення виробів своєї країни, причому дозволялося тільки вивезення готових виробів (від їхнього продажу отримується більше грошей, ніж від вивезення сировини), заборонялося ввезення предметів розкоші. По-друге, така різниця могла бути забезпечена за рахунок посередницької торгівлі, для чого дозволялося вивезення грошей за кордон- При цьому висувався принцип: купувати дешевше в одній країні, продавати дорожче - в іншій. Для формуваннія активного торгового балансу і захоплення зовнішніх ринків уряд повинен був регулювати ввезення шляхом обкладання митом іноземних товарів і заохочувати вивезення, видаючи, зокрема, премії організаторам підприємств, продукція яких користувалася великим попитом на зовнішніх ринках. З цією метою, а також для того, щоб звільнити країну від необхідності імпортувати промислові вироби, пропонувалося заохочувати розвиток промисловості, особливо мануфактурної. Ідеї меркантилізму стали теоретичного базою державної політики, яка одержала назву протекціонізму, спрямованої на заохочення вітчизняної економіки, її захист від іноземна конкурентів, на розширення зовнішніх ринків. Із завершенням етапу первісного нагромадження капіталу теорії меркантилізму втрачають колишню популярність. Новий час вимагає нових ідей, торговий і особливо зростаючий промисловий капітал жадають звільнення від державної опіки. У працях економістів усі частіше зустрічається різка критика позицій меркантилізму. Всебічне обгрунтування нових поглядів економічного лібералізму дали творці класичної школи політичної економії А. Сміт (1723-1790) і Д. Рікардо (1772-1823).

В основі вчення Сміта, викладеного в книзі "Дослідження про І природу і причини багатства народів" (1776 р.), лежало уявлення про економічні закони, які діють подібно законам природи і визначають розвиток суспільства. Йому була близька ідея "природної гармонії" (рівноваги), що встановлюється в економіці стихійно при відсутності зовнішнього (державного) втручання і с оптимальним режимом функціонування ринкової економічної системи Сміт називав таке природне функціонування економіки принципом "невидимої руки", а роль держави обмежував функцією "нічного сторожа" - підтримки порядку, охорони і захисту приватної власності і конкуренції- "Свобода . підприємництва", "свобода торгівлі" - ці принципи замінили і в теорії, і в політиці ідеї державного протекціонізму. Д. Рікардо був також прихильником всілякого обмеження втручання держави в економіку Сміт і Рікардо вважаються творцями теорії і політики фрітредерства (від анг- свобода торгівлі). Вони представляли цю політику як ідеальну, завжди вигідну всім країнам І народам- Однак найбільш повне втілення вона знайшла у Великобританії середини XIX ст. У книзі "Печатки політичної економії і оподаткування" (1817 р.)

Велика група вчених, очолювана М-Д. Кондратьєвим (1892-1938), розвивала висловлену раніше М.І.Туган-Барановським (1865-1919) ідею про те, що будь-який суб'єктивний вплив на економіку повинен погоджуватися з закономірностями ринкової система М-Д-Кондратьєв наполягав на необхідності прискорення розвитку економічної науки з метою глибокого дослідження, насамперед динамічних закономірностей розвитку господарства і прогнозування його тенденцій і перспектив. Він вважав, що внутрішні закони розвитку ринку пізнавані, і механізм саморегулювання, закладений у ринкових відносинах, можна і потрібно використовувати й у механізмі державного управління народним господарством. НеокласнчииЙ напрямок висунув у XX ст. чимало видатних учених. Серед них - засновник напрямку англійський економіст А. Маршалл, американці Е. Чемберлин, Л- Мізес, Ф. Хайс-к, М. Фрідмеи (два останніх - лауреати Нобелівської премії). Основи кейнсіанського напрямку економічної думки були закладені анг економ Кейнсом у праці “ Заг-на теорія зайнятості процента і грошей” (1936) Як і неокласики економісти цього напрямку є прихильники ринкової економіки . Однак оцінка можливостей цього механізму в них інша . З цієї причини відрізняється і точка зору на місце , роль, та функції держ в економіці. На відміну від мікрок-го підходу неокласиків кейнсіанці у дослідженні явищ екон-го життя віддають перевагу застосуванню макрос-го підходу.

51. Методи ДРЕ

методи ДРЕ –це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов для їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики. Кожен метод грунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів). Методи державного регулювання економіки класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу. За формами впливу методи державного регулювання економікир поділяються на дві групи: - методи прямого впливу; - методи непрямого впливу - Залежно від засобів впливу виділяють наступні методи:

- правові; - адміністративні; - економічні; пропагандистські

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонувння суб'єктів ринку - Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання та структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності суспільного сектору економіки та ін. Беручи загалом, можна сказати, що основними Інструментами прямого державного регулювання є: - нормативно-правові акти; - макроеко немічні плани та цільові комплексні програми; - державні замовлення; - централізовано встановлені ціни. нормативи, ліцензії; квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д. Методи непрямого впливу - це методи, які регламентують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковане, через створення певного економічного середовища, жсе змішує їх діяти а потрібному державі напрямку. Опосередковане регулювання - це вплив на економічні інтереси. Держава втілює в життя свої рішення на нідсгаві мотивації- У даному контексті мотивація - це процес спонукання суб'єктів ринку до діяльності в напрямку державних пріоритетів. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної. бюджетної, грошово-крелигної. інвестиційної, амортизаційної, інноваційної іа Інших напрямків економічної політики, а також методи морального перєконуваиня-

52. Бюджетно-податкова (фіскальна політика)

53. Под-ва політика та держ бюджет

Фіскальна політика – це сукупність заходів держави у сферах оподаткування та держ втрат. Функції ФП: 1. вплив на стан госп-ї конюктури; 2. перерозподіл НД; 3. нагромадження неохідних ресурсів для фінансування соціальних програм. До ФП відносяться тільки такі маніпуляції держ бюджетом , які не змінюють кількість грошей. Найважливішу роль з-поміж державних фінансів вццграє державний бюджет. Державний бюджет (з погляду суспільної форми) — відносини власності між державою, з одного боку, фізичними та юридичними особами — з іншого з приводу вилучення (привласнення) в останніх частини необхідного та додаткового доходу розподілу його відповідно до функцій держави. З погляду речового змісту державний бюджет є річним планом акумуляції державних доходів та їх витрат згідно з вимогами закону про бюджет. Як частина фінансів, бюджет виконує розподільчу та контрольну функції. Перша полягає в акумуляції грошових коштів у руках держави та їх використання для виконання загальнодержавних, регіональних та місцевих функцій держави. Контрольна функція бюджету виявляється в контролі за фінансовим забезпеченням програми соціальної-економічного розвитку на кожний фінансовий рік, за ефективністю державного регулювання економіки з допомогою фінансів Бюджетна система — сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії. Цілісність бюджетної системи забезпечується докладним ув’язуванням доходів та видатків уряду, закріплених у юридичних нормах. Ця система залежить від державного устрою країни , її економічної, політичної та інших підсистем і складається з двох або трьох ланок.

55. Регулятивний потенціал под-ї системи

Податки як економічна категорія — примусове вилучення (привласнення) державою частини необхідного та додаткового продукту з фізичних та юридичних осіб відповідно до прийнятих законів. більш повно ця сутність розкривається у виконуваних податками функціях, основними з яких є фіскальна (збирання грошових коштів з фізичних та юридичних осіб для формування фінансових ресурсів держави), регулююча (регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, функціонування національного ринку та ін,), стимулююча (стимулювання інвестиційного процесу, прискорення темпів економічного зростання тощо) І розподільча (розподіл і перерозподіл доходів між соціальними верствами і групами, між сферами і галузями економіки). Основними принципами оподаткування А.Сміт називав всезагальність податки та їх встановлення пропорційно доходу; чітке визначення величини податків, часу та способу вилучення; простоту та зручність вилучення у платників податків, а також мінімальність витрат при їх вилученні (тобто недороге утримання податкових служб та податкових інспекторів). Нині основними принципами оподаткування є також стабільність, зменшення кількості податків, корисність (вилучені у трудящих кошти повинні здебільшого повернутися до них у формі соціальних виплат).

Об'єктами оподаткування в податковій системі є доходи, вартість окремих товарів, майно фізичних та юридичних осіб, окремі види діяльності, додана вартість вироблених товарів і послуг та ін. Розмір податку на одиницю оподаткування - це податкова , ставка. У випадку зростання ставок із збільшенням доходів створюються прогресивні ставки оподаткування; якщо ставки оподаткування із зростанням доходів не змінюються, формуються прямо пропорційні ставки оподаткування. Основними видами податків у розвинутих країнах світу є особистий подохідний податок, податок на додану вартість, податок на прибутки компаній та податок на соціальне страхування.

56. Механізм функціонування грошового ринку

Грошова система – це форма організації грошового обігу яка історично та законодавчо утворилася у кожній країні елементи ГС: грошова одиниця; масштаб цін (вагова кіл-ть грошового металу прийнята в країні за грошову одиницю); емісійна система; форми грошей; інститути грошової системи; валютний паритет( співвідношення з інш валютами)

58. Механіз грошово–кредитного регулювання

ГКР економіки – це комплекс взаємопов’язаний скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку , який проводить держава через свій держ банк. Головним суб’єктом ГКР є Нацбанк. Цілями монетарної політики є : стратегічні; проміжні; тактичні. Грошово-кредитне реіулювання Національного банку України грунтується на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на певніш період. До таких макроекономічних показників належать:

- обсяг валового внутрішнього продукту, - прогнозований рівень інфляції', - розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття;

- платіжний торговельний балацсн-і У процесі здійснення грошово-кредитного регулювання НБУ використовує певний інструментарій. який охоплює: - визначення норм обов'язкових резервк;: - процентну політику': - рефінансування комерційних банків:

- операції з цінними паперами на відкритому ринку: - підтримання курсу національної валюти;

-регулювання імпорту та експорту капіталу. Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює, комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів.

61 Економічне зростання та його фактори

Постійне зростання обсягів вир-ва , яке здій-ся на основі розширеного відтворення , складає зміст економічного зростання.

62. Тіньовий сектор в економічному відтворенні

Тіньова економіка – це сукупність неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухилення від сплати податків, вир-во і збут заборонних видів прод-ї та надання заборонних послуг. На сучас етапі до таких не закон-х видів дія-ті в Укр. вивезення товарів з метою наживи, надання кредитів КБ за солідну винагороду, незако-не вивезення валюти за кордон ( за межі Укр. вивезено 40 млрд. Дол. ., тов на суму майже 5 млрд дол.) , а також незаконні валютні операції в середині країни.

67. Соціалістична екон-на сис-ма та її еволюція

Заснована на: пануванні держ форми власності, одержавленні н/г; відсутності конкуренції; директивному плануванні; неринкових госп-х зв’язках; зрівняльному характері розподілу; ігнорування законів товарно-грошового обігу; жорсткому ієрархічному підпорядкуванні суб’єктів господ-ня. - нерозвиненості або й відсутності ркнкс'зого менталітету тощо. На три основні питання відповідає: виробляти те, так і для тих, як це передбачається державними органами, які ре-гулють всі основні економічні процеси. Позитивним у цій системі є те, що вона дозволяє вирішувати цілий ряд соціальних проблем. Негативним - те, що вона не створює економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів споживача.

68. Закономірності і особливості розвитку перехідних економік

Змішана економічна система органічно поєднує в собі переваги ринкової, командно-адміністративної і навіть патріархальної економіки (наприклад, японська чи китайська вір ність кращим національним традиціям) і тим самим у певній мірі ліквідує недоліки кожної з них або зменшує їх негативні наслідки. Класичним прикладом змішаної економіки є економічна система Швеції, Японії, Китаю, інших "азіатських драконів". В Японії інтенсивно впроваджується індикативне державне планування. Японія і Китай зберігають свої національні традиції й одночасно запозичують у інших те, що для них корисно. Перехідна економічна система характерна для країн, які відходять від адміністративно-командної системи. Серед них вирізняють: - країни Східної Європи (Албанія, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехія, Словаччина); - країни, що утворилися після розпаду СРСР ( Росія, Україна, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Турк-меністан, Таджикистан, Вірменія, Молдова, Азербайджан, Грузія, Латвія, Литва, Естонія; - нові країни, що утворилися після розпаду Югославії ( Сербія, Чорногорія, Хорватія, Македонія, Боснія і Герцеговина). Дослідження процесів ринкової трансформації економік країн з централізованим управлінням лише розпочинається. Нині практика економічних реформ у країнах з перехідними економіками випереджає теорію, як правило, даючи неоднозначні результати Для більшості постсоціалістичних краї, особливо тих, що виникли на терені колишнього СРСР, об'єктивно зумовленим є процес переходу до ринкової економіки з урахуванням двох факторів: спрямованості на змітану форму власності та соціальне орієнтовану ринкову економіку; неможливості ефективного переходу від держ централізованого упр-ня до регулювання без спеціальних цілеспрямованих зусиль уряду.

69. Особливості ринкової трансформації економіки України

За роки кризи в Україні деградували продуктивні сили і насамперед основна продуктивна сила — людина. Це виявляється, по-перше, в значному погіршенні якості відтворюваної робочої сили. Так, якщо на початку 90-х років середня заробітна плата забезпечувала приблизно половину раціональних норм споживання продуктів і послуг (інша частина — за рахунок соціальних витрат держави), то в 1998 р. — менше 20% від величини необхідних витрат на відтворення робочої сили. . По-друге, в існуванні величезної армії безробітних (офіційно зареєстровані і приховані форми безробіття — до 35% від сукупної робочої сили), які втрачають свої професійно-кваліфікаційні якості та навички (так, понад 2 мли. так званих "човників" — спеціалісти з вищою освітою). По-третє, у зростанні кількості мігрантів: за роки кризи у пошуках роботи, кращих умов життя емігрувало (постійно та тимчасово) приблизно 7 мли. наймобільніших працівників, переважно високоосвічених і висококваліфікованих. По-четверте, у значному ускладненні доступу дітей з малозабезпечених сімей до вищої освіти. По-п'яте, у зростанні смертності людей працездатного віку, скороченні тривалості їх життя.

Якщо виходити з того, що в пост-індустріальному або інформаційному суспільстві, на переконання західних учених, вирішальними елементами розвитку стане творча діяльність людини на основі високого рівня розвитку науки, освіти та інформації, а в Україні відбувається їх деградація, то з погляду розвитку системи продуктивних сил перехідна економіка України характеризується поступовим регресом.

У 90-х роках економіка України внаслідок розриву навіть раціональних економічних зв'язків з країнами колишнього СРСР стала значною мірою закритою щодо країн СНД. Зростанню відкритості української економіки могла посприяти поява значної кількості спільних з іноземними підприємств (майже 4600 у 1998 р.). Крім того, в Україні існувало понад 2000 крупних підприємств, підпорядкованих загальносоюзним міністерствам і відомствам. За час кризи втілюється не завжди продумана політика демонополізації; здійснюється нераціональне розукрупнення цих підприємств, що в недалекому майбутньому зробить економіку держави беззахисною перед іноземним капіталом, експансією ТНК. Отже, з погляду техніко-економічних відносин перехідна економіка 90-х років також характеризується певним регресом. Характерною особливістю нього процесу є бартеризація торгівлі та натуралізація господарських зв'язків.

Продуктивні сили і тсхніко-економічні відносини, як уже зазначалося, формують технологічний спосіб виробництва. У 90-ті роки, по-йерше, значно погіршилася якість технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, оскільки зросло фізичне та моральне зношування основних фондів; по-друге, зменшилася питома вага та якість технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці

70. Світове господарство : сутність, структура

Під світовим гос-м розуміють сукупність нац-х господарств та економічних зв’язків між ними

Навіть при поверховому огляді наведеної схеми можна зробити висновок, що сучасне світове господарство являс собою коніломерат найрізноманітніших країн - великих, середніх І малих, економічно й технологічно передових І дуже відсталих, дуже багатих і дуж& бідних.

Сюди входять країни, шо знаходяться на різних шаблях: суспільного розвитку, - від країн посгкаппалістичнпх до країн з багатоукладними, а тому числі напівфеодальними й напівпатріархальними структурами,

71. Форми МЕВ (72, 73, 74 ,75)

Основними формами економічних відносин, через які проявляється функціонування світової системи господарства.

Роглянемо ці форми по суті.

Міжнародна торгівля - це форма функціонування світового ринку, під яким розуміється система обміну товарами й послугами на міжнародному рівні.

Міжнародний рух капіталу. Найважливішою тенденцією в міжнародних економічних відносинах з 20 ст. стало те, що поруч з вивозом товарів набуває все більшого значення вивіз капіталу. В сучасних умовах це практично основна форма міжнародних економічних відносин. Необхідністю і головною причиною вивозу капіталу є його відносний надлишок і монополізація національного ринку, що не гарантує його прибуткового застосування. Отже, капітал спрямовується за кордон у пошуках більш високого прибутку. Існує дві основні форми вивозу капіталу, вивіз позичкового й підприємницького капіталу.

Позичковий капітал вивозиться у вигляді міжнародних почіо;. що гадаються як державами, так і великими міжнародними банками та валютними фондами (Міжнародний банк реконструкції- Світовий банк, Міжнародний валютний фонд тощо).

Позичковий капітал вивозиться:

а) у вигляді будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств;

б) шляхом придбання акцій закордонних підприємств; віїшїяхом відкриття за кордоном власних філій або дочірних підприємств

Міжнародна міграція робочої сили. Створення великої машинної індустрії викликав розвиток і такої форми міжнародних економічних відносин- як міжнародна міграція робочої сили. Вона проявляється в еміграції (виїзді робочої сили за кордон) та ім-міграції (приплив робочої сили з-за кордону). Звичайно, на міжнародну міграцію робочої сили впливають і національні, й політичні, й ідеологічні фактори. Проте визначальними виступають фактори економічні.

Необхідність міжнародної міграції робочої сили зумовлена нерівномірністю нагромадження капіталу. Існуванням відносного перенаселення (безробіття) як постійного джерела надлишкових робочих рук в одних країнах і недостача дешевої робочої сили в інших.

Характерною рисою міжнародної міграції робочої сили в сучасних умовах є рух двох рі-іних типів мігрантів з відсталих країн у розвинуті- Один тип - це наукові кадри й спеціалісти (так звана втеча розуму), інший тип - це некваліфікована або малокваліфікована робоча сила, основною сферою зайнятості якої є галузі, де переважає важка ручна праця.

Міжнародний обмін технологіями. В умовах НТР великих масштабів досягає міжнародний технологічний обмін. Він відбувається в різних формах, які включають продаж готових товарів, комплектуючого обладнання для виробництва, а також патентів, ліцензій, ноу-хау Продаж технологій має двояку мету. По-перше, вони продаються як звичайний товар, по-друге, продаж технологій використовується як ефективний засіб конкурентної боротьби на світовому ринку.

Міжнародні валютні відносини. В зв'язку зтим, що практично всі міжнародні економічні відносини мають вартісне вираження й опосередковуються грошовими формами, між країнами світового господарства формуються певні міжнародні валютні відносини. Важливою характеристикою стану тій чи іншої країни в системі цих відносин є стан платіжного балансу.

Платіжний баланс - це виражене у валюті кожної окремої країни співвідношення між сумою платежів, отриманих з-за кордону, й сумою платежів, переведених за кордон за певний період часу, як правило, за рік. Стан платіжного балансу залежить від багатьох факторів. Серед них: стан зовнішньоторговельного балансу, міжнародного балансу послуг і руху інвестиційних доходів (прибутків, дивідендів, процентів), балансу міжнародного руху довгострокового й короткострокового кредиту тощо.

Стан платіжного балансу безпосередньо впливає на курс валюти тієї чи іншої держави. При активному платіжному балансі курс даної національної валюти підвищується відносно валют інших країн, при пасивному - навпаки понижується.

У сучасних умовах у світовому господарстві функціонує так звана ямайська міжнародна валютна система.

76. Глобалізація як основний етап розвитку інтеграційних процесів у світовій економіці

Найбільшого поширення інтег-ні процеси отримали в Зах Європі зокрема функціонують митний, потім економічний союз Бельгії , Нідерландів і Люксембурга. Своє завершення цей інтег-ний процес одержав з моменту укладення між цими шістьма державами 25 березня 1957р. у Римі угоди про створення Європейського економічного співтоварйсгва (ЄЕС). яке отримало назву спільного ринку. Паралельно з спільним ринком у 1960р. утворюється другий західноєвропейський інтеграційний блок - Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До його складу ввійшли Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, а з 1961р. - в якості асоційованого члена - Фінляндія.

Програма ЄЕС спочатку передбачала тринадцятирічний (до Ї970 року) "перехідний період", впродовж якого планувалось здійснити такі заходи:

а) скасувати митні тарифи й кількісні обмеження на всі товари у взаємній торгівлі й встановити єдиний митний тариф, а також єдину торговельну політику проти "третіх країн";

б) зняти обмеження для вільного переміщення робочої сили. послуг і капіталів у межах співтовариства;

в) виробити єдину політику в галузі сільського господарства й узгодити загальну економічну політику;

г) скоординувати соціальне-економічне законодавство країн-учасниць, створити політичний союз.

А в 80-х рр. рамки ЄЕС розширилися за рахунок вступу до нього Греції, Ісландії й Португалії. Отже, тепер до нього входить 12 держав. Окрім того, ЄЕС має договори з абсолютною більшістю країн світу й багатьма міжнародними економічними об'єднаннями.

Реальні досягнення ЄЕС за період його Існування досить відчутні. Скасування митних обмежень сприяло збільшенню товарообороту в рамках співтовариства. Зросло світове господарське значення ЄЕС- Відчутно збільшилась потужність західноєвропейських монополій. А саме ЄЕС отримало нову назву Європейське співтовариство (ЄС), яке з 01.01.1994р. трансформувалось у Європейський союз (ЄС) Нині в світі нараховується близько 15 регіональних економічних об'єднань. Найвідоміші з них: а)Асоціація держав Південно-СхідноЇ Азії (АССАН), куди входять Індонезія, Малайзія, Тайланд, Філіппіки; б)Латиноамериканська асоціація Інтеграції (ЛАІ), яка об'єднує Аргентину, Болівію, Бразилію, Венесуелу, Колумбію, Мексику, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі. Еквадор,

Розвиток економічної інтеграції країн світу й надалі буде поширюватись і виступати в найрізноманітніших формах тому, що це магістральний шлях в майбутнє планетарної цивілізації. Нині найбільш поширеними є види економічної інтеграції, представлені на рис4.

Зона вільної торгівлі Країни-учасниці цього об'єднання обмежуються скасуванням митних бар'єрів у взаємній торгівлі. Митний союз. Вільне переміщення товарів і послуг асе-

77. ТНК

Транснаціональні корпорації

Транснаціональні корпорації (ТНК) - основний суб'єкт закордонного капіталовкладення в сучасному світі. ТНК - міжнародні компанії за характером своєї діяльності:

вони володіють чи контролюють виробництво продукції (чи послуг) поза межами країни базування, розташовуючи в різних країнах світу свої філії, і функціонують відповідно до глобальної стратегії, що розробляється головною компанією. Таким чином, «міжнародність» ТНК визначається роллю, яку мають зарубіжні операції в усіх аспектах економічного життя цих компаній.: Комісією з ТИК 00Н розроблене наступне визначення: • ТНК - це компанія, що включає одиниці в двох або більше країнах, незалежно від їх юридичної форми та сфери діяльносисті. її система прийняття рішень дозволяє проводити утзгоджену політику і здійснювати загальну стратегію через єдиний керівний центр. Окремі одиниці пов'язані власністю так, що одна з них може мати значний вплив на діяльність інших І, зокрема, ділити знання, ресурси і відповідальність з іншими. Основні мотиви «транснаціоналізації» бізнесу; 1) забезпечення свого виробництва іноземною сировиною;

2) закріплення на закордонних ринках збуту шляхом створення своїх філій;

78. Економічні передумови вирішення глобальних проблем

Нераціональне використання енергоресурсів значною мірою спричинене неоколоніалістською політикою імперіалістичних держав, зокрема "політикою дешевої сировини", яка знекровлює економіку країн, що розвиваються. Так, ціни на сировину, яку експортують з цих країн, відповідають цінам 1929—1953 рр. Лише за 1980—1986 рр. ціни на сировину, не враховуючи нафту і газ, знизилися на 26% порівняно з цінами на непродовольчі товари, а ціни на цукор з 1974 по Ї987 рік знизилися більш як у 9 разів. Якщо 15—20 років тому для придбання одного трактора країни, що розвиваються, повинні були продати приблизно 11 т цукру, то нині — понад 150 т. З 200 млрд. дол., які споживачі розвинутих капіталістичних країн сплачують за сировинні товари, імпортовані з країн, що розвиваються, останні отримують лише приблизно ЗО млрд. дол. Ціна на нафту з цих країн також найнижча в останні 50 років.

Величезні витрати енергетичних ресурсів мали місце в затратній економіці колишнього СРСР та країнах Східної Європи. У країнах СНД на виробництво одиниці національного доходу витрачається в середньому вдвічі більше сировини, ніж у розвинутих країнах Заходу. Шляхи розв'язання інших глобальних проблем. Основними шляхами розв'язання екологічної, паливно-енергетичної та сировинної проблем з погляду речового змісту суспільного способу виробництва є; по-перше, швидкий розвиток і використання основних видів відновлюваної енергії: сонячної, енергії вітру, океану та гідроенергії річок. По-друге, структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: зростання частки вугілля в енергобалансі й зменшення газу та нафти, оскільки запасів цих корисних копалин на планеті менше, а їхня цінність для хімічної промисловості набагато більша. По-третє, створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів шкідливих газів. Все це вимагає більших видатків держав на природоохоронні цілі. Але якщо США та ФРН на ці заходи витрачали 2% ВНП, Японія — 3, то колишній СРСР — 1,2%. Значно скоротилися такі витрати в останні роки в Україні.

По-четверте, розробка усіма країнами конкретних заходів дотримання екологічних стандартів, тобто стандартів чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем. По-п'яте, вивчення запасів усіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Як відомо, нині розвіданий відносно неглибокий шар земної кори — до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, а також на дні Світового океану. По-шосте, Інтенсивний розвиток власних сировинних господарств, зокрема переробних галузей сировини у країнах, що розвиваються. Для розв*язання проблеми голоду у цих країнах слід розширювати посівні площі, запроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво, високоврожайні культури, використовувати ефективні добрива та засоби захисту рослин тощо. По-сьоме, пошук ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення для його стабілізації на рівні 10 млрд. осіб.По-восьме, припинення вирубування лісів, особливо тропічних, забезпечення раціонального лісокористування, за якого кількість посаджених дерев значно перевищувала б кількість вирубаних. По-дев'яте, формування в людей екологічного світогляду, що дало б змогу розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, Ідеологічні, національні, кадрові питання у межах окремих країн і на міжнаціональному рівні, насамперед з погляду розв'язання екологічної проблеми, впроваджувати на всіх рівнях принципи пріоритету екологічних проблем. По-десяте, комплексна розробка законодавства про охорону довкілля, зокрема законодавчі норми про відходи. Так, у Франції та інших країнах уряд зобов'язаний надавати технічну і фінансову допомогу підприємствам та організаціям для переробки відходів, вилучення з них цінних компонентів, проведення науково-дослідних робіт у цій сфері, поширювати передовий досвід тощо. З цією метою держава використовує податкові пільги, надає субсидії, знижує тарифи на перевезення вторинної сировини тощо. В Україні у 90-ті роки різко знизилося впровадження мало- і безвідходних технологій, зростає кількість техногенних катастроф, послаблюється екологічний контроль, прискорюється накопичення відходів, мають місце інші негативні явища. По-одинадцяте, збільшення екологічних інвестицій. В Австрії, наприклад, такі інвестиції становлять понад 15% усіх капіталовкладень. В Україні на охорону довкілля в 1995 р, було освоєно вдвічі менше капіталовкладень, ніж в 1990 р.